Роберт Короткий, Михайло Нейдінг “305-й” НЕ СНІДАЄ ЧАЙКАМИ!

Пронизливий голос виконавиці модного шлягера, підсилений апаратурою командномовного зв’язку, перекривав навіть виття вітру, який налітав на бетонну башту, що одиноко стояла в океані. Тема охорони природи стала настільки актуальною, що її не могли обійти автори шлягерів. Пісенька про білого страуса, за яким ганялися на автомобілі браконьєри, щоб повидирати “пір’я просто із хвоста”, про страусеня, яке боялося вилізти з яйця, бо вгледіло, як ганяють по пустелі його сильного і грізного батька, має щасливий кінець. Браконьєри зникли і —

На темному тлі нічного штормового неба океанська бурова платформа видавалась гранованою брилою з блідо-зеленим прожектором маяка на вишці. Потужний промінь прожектора вихоплював з темряви то хмари, то часті смуги дощу, то хвилі, що все збільшувались. На буровій ніхто не звертав уваги на погоду, всі знали, що і найлютішим хвилям не похитнути велетня.

Робота йшла і вдень і вночі. Роздратовано фиркаючи, насоси подавали видобуту нафту у величезні соти-цистерни, що стояли на дні океану і складали фундамент бурової. Ніщо не віщувало небезпеки, та ворог вже плив у глибині…

Тижнем раніше до квартири власника підводного апарата “Магдалена” завітав несподіваний гість — співробітник фірми “Морська нафта”.

— Привіт, Девісе!

— Радий тебе бачити, Френку!

— Тебе можна привітати. Кажуть, що “Магдалена” поміняла двигуни і тепер може йти від Сіднея до Лондона без заправки.

Господар помітно знітився, але гість, не зважаючи на це, вів далі:

— Декого дивує, яким чином двигуни, призначені на бойові космічні кораблі, перелетіли з Вашінгтона у наш всіма забутий закуток. Але є люди, які розуміють, що такий переліт коштував чималих грошей, і ладні допомогти хлопцеві, що зумів провернути таке діло.

Господар насторожився. Його випещене обличчя, бездоганний костюм, тонкі доглянуті руки мало нагадували підводника. Проте в порту постійно жили чутки про його хвацькі браконьєрські рейди до підводних заповідників і про таємничі експедиції до невідомо як затонулих застрахованих суден.

— Буду відвертим, Френку! Якщо йдеться про підводну перекидку партії наркотиків, зброї чи терористів — діла не буде.

— А якщо — нафти?

— Нафти?

— Подивися, — гість показав на глобусі, що прикрашав стіл, два об’єкти на відстані приблизно двісті миль один від одного. — Це бурові. На одній нафти немає. На другій вона б’є фонтаном. Власникам “сухої” бурової необхідно відправити в порт бодай один танкер з нафтою, і тоді ціни на їхні акції підскочать, їх можна буде негайно спекатися. А непоганий процент від виторгу — твій.

— Далі.

— Танкер замовлено. Замовлено й шість “корів”, розумієш?

— Так, м’яка тара для нафти фірми “Зодіак”.

— Вся операція має пройти під водою. Твої умови!

— Це не наркотики, але теж можливі неприємності! Тут заборонена зона, а на бурову вже нападали, тож можуть бути мінні загородження.

— Боягузи не виграють! Умови!

— Риночна вартість нафти, відшкодування витрат і двадцять процентів акцій.

— Ну, Девісе, у тебе і розмах!

— То “так” чи “ні”?

— Так, якщо відпливеш післязавтра. До речі, за тиждень очікується шторм…

Шторм справді розігрався, та пінисті вали не могли розхитати чорної води глибин, де, ретельно пристосовуючись до рельєфу дна, рухався підводний апарат.

Нарешті у хисткому світлі прожектора з’явилася сіра стіна, що йшла вгору. її чіткі геометричні форми підтверджували, що це творіння рук людських.

— Ну, господарю, вдоволений? — спитав Девіса штурман. — “Магдалена” біля об’єкта, і все тихо, сонарів не чути.

— Тим гірше для них, тим краще для нас. Наспівуючи модний шлягер про страусеня, Девіс почав “роботу”. З-під днища апарата висунулася бурова трубка з алмазною коронкою. Вона врізалася у бетон, і “Магдалена” почала кренитися. Стиснувши зуби, пілот і штурман відчайдушно працювали важелями керування, щоб не дати апарату закрутитися. Навіть крізь воду було чути рипіння і скрегіт. Та ось на пульті засвітився жовтий вогник.

— Пішла нафта! — зраділо крикнув штурман.

Одну з “корів” прилаштували заповнюватись, а “Магдалена” перемістилася до наступної цистерни.

Девіс і цього разу підтвердив своє право називатися “королем підводних апаратів”. В його руках “Магдалена” шість разів виконувала каскад фігур найвищого пілотажу. Спочатку, в крутому крені, за сантиметр від бетону, що загрожував розірвати обшивку, вона входила в зазор між “коровою” та стіною. Вже з першої проби Девіс перемикав маніпулятором бурову трубку. Крутий розворот — і другий маніпулятор відсікав її. Рухом убік апарат ніжно відводив “корову”. Вона ледь помітно починала спливати, та перед тим, як вирушити за нею, пілот “Магдалени” встигав накласти бетонну латку, яка ховала обрубок труби. Апарат доганяв “корову” і буксирував її до якоря. Через кілька годин виснажливої роботи караван роздутих “корів” було зібрано.

вперто повторював Девіс, намагаючись відігнати хвилю страху, що невідомо звідки накочувалася на нього.

Довгий поїзд, в якому “Магдалена” правила за локомотив, а м’яка тара — за вагони, нісся над самісіньким дном, віддаляючись з кожною хвилиною від спустошеної бурової.

— Тепер не боїться… — знову заспівав Девіс. Він не встиг закінчити — пролунав цокіт, наче хтось пробіг на підборах до металу.

— Сонар… — зблідлими губами прошепотів штурман.

Він був правий. Ультразвуковий промінь протикорабельного захисту бурової намацав “Магдалену”.

Ривком Девіс перекинув важелі швидкості на самий повний хід. Негайно запрацювали гвинти форсажних двигунів. Швидкість “поїзда” стрімко зросла, та було вже пізно. Господарі бурової купували тільки найновішу бойову техніку.

Мікропроцесор “мислячої донної міни” не вловив закодованого сигналу “свій”, блискавично розрахував маршрут невідомої цілі й запустив механізм спливання. В чорній глибині, де лише зрідка блимали вогники глибоководних рибин і креветок, почалася смертельна гонка витворів рук людських.

“Корови” з нафтою, що неслися за “Магдаленою” звивистим ланцюгом, були сприйняті “машинним розумом” як окремі цілі. Бойовий заряд мін автоматично розподілився на окремі сегменти, і міна вистрілила одразу по всіх “цілях”. Прилади спрацювали чітко — всі сегменти влучили. Гуркіт вибухів колихнув безодню. Глухим відлунням озвалися розриви балонів “Магдалени” — останній звук, почутий її командою. Знівечений корпус підводного апарата повільно падав на дно, а з розірваних оболонок “корів” потяглися нагору густі, тягучі струмені нафти, утворюючи багатокілометрову пляму на поверхні штормового океану.

Екологічний супутник “Чистота-3” линув просторами космосу, оглядаючи всю поверхню планети у п’яти кольорах, разом з ультрафіолетовим та інфрачервоним. На екранах станції спостереження пропливали фантастично різнобарвні карти Землі, що підсвічувалися заспокійливим блиманням зелених вогників.

Минуло всього дві години після загибелі “Магдалени”, коли на екранах з’явилася пляма розливу, й одразу спалахнули червоні вогники, пролунав сигнал тривоги, заоберталися диски “магнітної пам’яті”, підказуючи збентеженому черговому кращий варіант боротьби з “чорною” небезпекою. Вітер, хвиля, течія гнали пляму в бік морського заповідника Острів баланусів.

Пальці чергового звично пробігли клавіатурою, і на екрані потекли пульсуючі рядки:

“Збирання нафти.

Важкими бонами оточити…”

Ще натиснуто кілька клавіш:

“Екологічне судно — нафтозбирачі — танкери типу “затока” або типу “ножиці” (місткість три тисячі тонн)…”

І знову на дисплеї засвітилися рядки: “Можливе застосування об’єктів “305” (вироби, які випускає лабораторія біомеханізмів імені академіка Орлова А.Ф.)…”

Супутник ще не завершив обліт планети, коли в квартирі директора науково-дослідного і проектного інституту “Мортехзахист” професора Миколи Володимировича Векшина пролунав дзвоник відеотелефону.

— Вибачте, що турбую, Миколо Володимировичу, — на екрані з’явилося схвильоване обличчя чергового. — Розлив нафти… Понад тридцять тисяч тонн!

— Як це сталося?!

— Абсолютно незрозуміло! Танкерів поблизу не було, трубопроводів і свердловин немає. Почалося розслідування, у прилеглому районі прикордонники знайшли магнітофонний запис, який зберігся у водонепроникному контейнері, ніби пляшкова пошта. Може, вдасться щось з’ясувати.

Розлив страшний. За даними спостерігачів, у розлив уже потрапили і загинули кілька зграй птахів, стадо морських левів. Головне — небезпека загрожує морському заповіднику Острів баля-нусів. Дрейфуючи за вітром, нафтове поле за годин 25–30 досягне берега, а там…

— Що зроблено?

— В океані шторм, а розлив надто великий, щоб оточувати його бонами. Танкер типу “ножиці” знаходився неподалік і вже вирушив у район аварії, та самому йому не впоратись. Єдина надія на ваші об’єкти “305”. Миколо Володимировичу, члени надзвичайної комісії по ліквідації нафтового забруднення зібралися на борту екологічного судна “Академік Орлов”.

— Негайно прибуду.

У кают-компанії судна “Академік Орлов” були начальник морінспекції капітан Нікітін, капітан судна Єрмошкін, директор морського заповідника Острів балянусів Ісаченко, професор Векшин, доктор біологічних наук Коршунов. Комісія мала ухвалити рішення неабиякої складності. Найбільша відповідальність лягала на авторів об’єктів “305”. Слово взяв професор Векшин.

— Мій співавтор Ігор Борисович Коршунов, як і я, лауреат премії Міжнародного союзу охорони природи. Він — біолог, останній, можна сказати, учень академіка Орлова. В об’єкті “305” нам вдалося втілити ідею Аркадія Фомича Орлова, про яку свого часу навіть друзі академіка говорили як про “дещо передчасну і фантастичну”. На таке Аркадій Фомич завжди відповідав, трошки змінивши вислів Фрітьофа Нансена: “Звинувачення у фантастичності приймаємо”. Проте повернуся від історії питання до його суті. Наш об’єкт “305” — це плавучий мікрозавод, який поглинає розлиту нафту, перероблює її на пластмасу і будує подібний до себе об’єкт. Метал добувається з морської води. Енергія — за рахунок хвиль. В цілому я повністю виклав ідею Орлова і принцип дії нашого з Коршуновим об’єкта.

— Чому використано енергію саме хвиль?

— За статистикою, а ми користувалися даними Ллойда, більшість корабельних аварій відбувається під час штормів. Згадайте історію загибелі танкера “Арідо Надіс”. От ми і вирішили використати хвилі. Вони хитають крила, а ті обертають генератор.

— Швидкість збудування об’єктів?

— Якщо вистачає нафти — півтонни на об’єкт, то він буде готовий за годину. Процес лавиноподібний — була б нафта і штормові хвилі.

— Тобто для ліквідації розливу достатньо 10–12 циклів, а це 12–15 годин. Значить, заповідник буде врятовано!

— На жаль, товариші, ваша радість передчасна.

— Ви не певні в надійності роботи об’єктів?

— Надійність гарантована — триста чотири зразки позаду. Непокоїть інше…

Всі об’єкти “305” проходили випробування в штучних умовах, в інститутському басейні, де хвилі здіймалися спеціальними вібраторами і об’єктам пропонувалася як “органічна їжа” тільки нафта! А що, як у природних умовах об’єкт, поглинувши всі вуглеводневі сполуки нафтової плями, “відчує” смак до органіки і вийде з-під контролю. Звичайно, ми передбачили в об’єктах і пристрій самознищення, але в умовах штормового моря розшукати кожен з них за короткий час буде нелегко і вони можуть завдати шкоди мешканцям моря… Адже 10–12 циклів — це двадцять тисяч одиниць! Якщо навіть один процент об’єктів перетвориться на хижаків — увесь заповідник з’їдять. Щоправда, ми заклали в первісні об’єкти програму охорони живого, та чи збереглася вона?..

— Це єдиний вихід. А вовків боятися — в ліс не ходити! — сказав Нікітін. — Об’єкти підготовлено до відправки, і з ними вилітає Коршунов. Якщо “Академік Орлов” готовий вийти в океан, пропоную лягти курсом на район екологічної катастрофи і встановити з Ігорем Борисовичем Коршуновим надійний радіотелефонний зв’язок.

Шторм не вгавав. Важкі хмари неслися прямо над водою і обрушували косі смуги дощу на схили водяних гір. Поривчасті шквали зривали з вершин сірувату піну і вкладали її рівними смугами між валами. Тисячі кілометрів котилися вали океаном, щоб розбитися об прибережні скелі в одвічній боротьбі хвиль і суходолу. А тут на їхньому шляху поставало нафтове поле. Вали гнівно кидалися на нього, намагаючись розірвати, розкидати в усі боки чорну перепону. Та поле опиралося, воно позбавляло водяних велетнів їхніх сірих шапок, і вони рухалися по ньому положистими горбами.

Згори здавалося, що під чорним покривом понуро бродить стадо злющих драконів, які прагнуть скоріше дістатися далекого берега, щоб поглинути його.

Літак плавно по колу облетів розлив, намагаючись якнайточніше визначити подальший шлях нафтового поля.

— Ну що, почнемо? — звернувся пілот до Коршунова, що припав до вікна і мав блідий вигляд.

Він тільки мляво посміхнувся і махнув рукою.

П’ятнадцять об’єктів “305”, схожих на рожевих, товстих, бездзьобих пінгвінів, підвішених до жовтогарячих парасольок, полетіли за борт і одразу зникли серед чорних горбів.

— Ніяких слідів, — засмучено вимовив пілот.

Коршунов знову не відповів нічого і тільки підняв десять пальців.

Рівно через годину літак облетів розлив — помітних змін не було.

Але минуло ще сім довгих годин, і серед чорноти розливу з’явилися зеленуваті прогалинки, оточені рожевими пухирцями. Потім прогалинки почали стрімко рости, а пухирці виструнчилися в ланцюжки.

— Ви хіба вчили їх ходити парадним строєм? — пожартував пілот.

— Все значно простіше, — посміхнувся у відповідь Коршунов. Напруженість зникла з його обличчя, і воно одразу помолодшало. — Крила, поглинаючи нафту, реагують на її кількість і розвертають об’єкт на “найбільший улов”, через те і шикуються строєм.

— Хитро… — замислено сказав пілот і повів літак до танкера-нафтозбирача, щоб скорегувати його курс.

З літака помітили танкер саме в той момент, коли його корпус розкрився, як велетенські ножиці, і дві його частини, утворивши гострий кут, врізалися в розлив.

Між корпусами хвилювання зменшилося, плівка з нафти товстим шаром зібралася в куті, й звідти насосами її почали відкачувати в трюм.

Літак покружляв над судном і знову полетів перевірити об’єкти. Вітер гнав туди основну масу розлитої нафти, неначе хотів зашити на чорній ковдрі розливу дірку, що її прогризли рожеві пухирці об’єктів.

Все ж, коли споночіло, на полі розливу були вже величезні прогалини, по яких одразу заходили пінисті буруни.

У кабіні літака залунав сигнал радіотелефону.

— Коли думаєте закінчувати? — запитав Нікітін.

— На світанку.

— Можу вас привітати… Вранці на біомеханіка Коршунова чекатимуть преса і телебачення — увічнять зустріч автора зі своїм творінням на березі заповідника. Не забудьте — щасливий герой має бути фотогенічним…

Ну, це жарти, Ігоре Борисовичу, відпочиньте, якщо зможете — засніть і, до речі, не хвилюйтеся за об’єкти. Синоптики обіцяють ослаблення вітру, і вранці траулери, які спеціально виділено для цього, будуть виловлювати їх — жодного не пропустять.

— Дякую за поради і турботу, — Коршунов посміхнувся, та було помітно, що він занепокоєний. — Я прошу посадити вашу машину на аеродром заповідника…

Прогноз був точним: вітер майже вщух, світанкове проміння підзолочувало останні хмари, що зникали за горизонтом, та океаном ще котилися грізні вали і розбивались на прибережному камінні.

Раптом серед хвиль майнуло щось рожевувате, ще кілька хвилин — і велика хвиля винесла далеко на берег рожеве округле тіло з широко розставленими коричневими крильми. На одному з них лахміттям висіли водорості, які принадили чайку, що походжала берегом. Вона злетіла і опустилась на крило об’єкта.

Коршунов зажмурився, боячись побачити, як крило розчиняє пташині лапки і як злітає з пронизливим криком безнога чайка. Та була тиша. Коли він розплющив очі, пташка продовжувала діловито нишпорити у водоростях, добувала і жадібно ковтала якихось молюсків.

Радість охопила Коршунова, і на подив репортерів, що під’їжджали, автор об’єкта “305”, який став за одну ніч знаменитим, всупереч всім правилам радіотелефонних переговорів крикнув у мікрофон портативної рації тріумфуючим голосом:

— “305”-й не снідає чайками! — і, повертаючись до телерепортерів, заспівав щось аж надто вже несвітське як для відомого вченого: