"Володимир Дрозд. Катастрофа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

фiранки з вицвiлих плакатiв та лозунгiв, строго дрiмали. Над побiленими до
Першотравня штахетами задихалися вiд спеки акацi┐ (хай редактори пробачать
менi такий песимiстичний пейзаж - подаю його через сприймання свого героя,
я десь читав, що пейзаж треба психологiзувати).
Загатний розплатився з шофером i пiрнув у звабливу тiнь районного
парку. Лавочок не було - за кiлька днiв до того в районi почався декадник
по вихованню у молодi високих моральних якостей, i один з терехiвських
керiвникiв наказав забрати з парку лави, бо вечорами несвiдомi закоханi
переносили ┐х з-пiд лiхтарiв у темнi закутки. Вздовж центрально┐ але┐
височiли сiрi гiпсовi фiзкультурники та фiзкультурницi з патетично
пiднесеними руками. З-за кущiв визирав фарбований пiд бронзу бюст Максима
Горького. Парк вiдлого скочувався до заочеретено┐ рiчки. Крiзь сизi
стовбури молодих ясенiв просвiчувався майдан з масивною цегляною трибуною.
Неподалiк берега ясени розступались, в очi впадав зелений пагорб. Пагорб
скидався на широченький постамент. Iван Кирилович усiвся на валiзу спиною
до стовбура. Хто шука║, той завжди знайде.
Тут височiтиме пам'ятник йому, Iвану Загатному. Золотистi лiтери на
гранiтi: "Пiд цим небом з (сьогоднiшн║ число, мiсяць, рiк) по (десь на рiк
далi) жив i творив..." Вiн не рiзьбяр, не архiтектор, але спорудив би собi
пам'ятник оригiнальнiший, анiж усi скульптури майбутнього. Вигадають щось
патетичне, зовнiшн║. А вiн не зносить патетики. Не треба пишних
iконостасiв, Загатний не трибун. Погруддя рветься з безформеного гранiту,
пальцi стискають чоло, а на обличчi мука. Глибока духовна мука, вiчний
пошук. Осокори розростуться. Рiчку очистять, наводнять, береги вмурують.
По рiчцi пливтимуть бiлi теплоходи, i кожен вiтатиме творця протяжним
гудком. А вiн мудро зорiтиме у водянi плеса - i печать генiя на суворiм
кам'янiм чолi...
Так з'явився у Терехiвцi Iван Загатний. Я нiчого не вигадую, не додаю
од себе, але з його уст це звучало якось реальнiше i сумнiше. Iван
Кирилович умiв доходити то┐ межi смiху, за якою бринiли сльози. Я ж,
зда║ться, трохи легковажно розповiдаю.
...Одгорнув рукою хмари (так обгортають траву чи жовте листя, коли
хочуть напитися з джерела), i перед ним замрiла земля в жабуриннi хат i
лискучоголових будинкiв, помiж того жабуриння жовтiв клапоть майдану, вiд
нього текли вузенькi потiчки вулиць, вулицями сновигали з майдану i до
майдану людцi, що звiдси видавалися чорними крапками, iдучи, вони бачили
тiльки самих себе, а вiн бачив згори усе людське стовписько, що
заклопотано метушилося, та метушня здавалася йому смiшною й безглуздою, бо
вiн: _"Спереча║мось? На американку. Бери олiвця! Раху║мо по мiнiмуму..." -
бо вiн не розумiв ┐хнiх дрiбних, ницих пристрастей, що не пiднiмалися вище
стрiх, у його очах ще свiтилися дивнi кольори безконечного космосу, а
внизу стелилася сама сiрiсть, злегка пiдфарбована сонячними променями, в
ньому ще:_ "Весною писали в газетах - рибалки дельфiна порятували, так вiн
┐м рибнi мiсця вказував, доки...- в ньому ще дивною музикою звучали
шерхоти планет i бринiння зiр, горда посмiшка торкнулась його холодного
обличчя, вiн пiдвiв голову й закохано подивився в син║ небо, що
розкривалося назустрiч його погляду, чорт, багатослiвна й пишно, треба
якось не так, якось точнiше, треба писати так, щоб у його, Загатного,
малюнку кожен терехiвець пiзнав свою Терехiвку, хай потiм хоч сказяться,
коли новела буде видрукувана, вiн не пiдводив голови до неба, нi, цi людцi