"Iван Франко. Iз секретiв поетично творчостi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

моментально пережитим, але рiвночасно частиною, вiдгуком чогось давно
пережитого i похороненого в пам'ятi. Його сугестiя мусить, проте,
зворушити так само внутрiшню iстоту читача, вводячи в не┐ нове зерно
житт║вого досвiду, нове пережиття i рiвночасно зцiплюючи те нове з тим
запасом виображень та досвiдiв, якi ║ активнi або якi дрiмають в душi
читачевi й. Сказавши коротко: поет розширю║ змiст нашого внутрiшнього "я",
зворушуючи його до бiльшо┐ або меншо┐ глибини.
Учений не сягав так глибоко, а бодай не мусить сягати. Вiн
вiдклика║ться до розуму. Його мета - розширити обсяг знання, поглибити
розумiння механiзму, яким сплiтаються i докопуються явища. Правда, i тут
його сугестiя звичайно не ║ чисто розумова, хiба де-небудь у математицi.
Адже ж нашi розумовi засоби пiдлягають тим самим психiчним законам
зцiплення, асоцiацi┐ образiв i iдей, як усякi iншi; значить, усяке нове
зцiплення, яке до нашо┐ розумово┐ скарбницi вносить вклад ученого, мусить
розривати масу старих зцiплень, якi там були вже давнiше, значить, мусить
зворушити не тiльки чисто розумовi, логiчнi зв'язки, але весь духовий
органiзм, значить, i чуття, що ║ постiйним i неминучим резонансом всякого,
хоч би й як абстрактно-розумового духового процесу. Та сього не досить.
Адже ж учений, викладаючи нам здобутки науки, мусить послугуватнся мовою,
i то не якоюсь абстрактною, а тою звичайною, витвореною iсторично,
привичною для нас. А се значить, що коли вiн говорить або коли ви чита║те
його виклад, то без огляду на його i на вашу волю самi його слова
викликають у вашiй уявi величезнi ряди образiв, не раз зовсiм вiдмiнних
вiд тих, якi бажав викликати в вас автор. Тi побiчнi образи забирають
значну часть вашо┐ духово┐ енергi┐, спроваджують утому, наводять нудьгу;
рiч талановитого писателя викликувати якнайменше таких побiчних
виображень, якнайменше розсiвати увагу читача, концентруючи ┐┐ на головнiй
течi┐ аргументацi┐. Значить, те, що ми назвали поетичною сугестi║ю, ║
почасти i в науковiй сугестi┐; чим докладнiша, доказнiша ма║ бути наука,
тим сильнiше мусить учений боротися з сею поетичною сугестi║ю, отже,
поперед усього з мовою, - вiдси йде, напр., конечнiсть витворювати наукову
термiнологiю, звичайно, дику, варварську в очах фiлолога, або звичай
уживати для тако┐ термiнологi┐ чужих слiв, вiдiрваних вiд живого зв'язку
то┐ мови, в яку ┐х вплетено, - на те, щоби не збуджували нiяких побiчних
образiв в уявi.

А яка ж ║ сугестiя лiтературного критика? Чи вона поетична? Деякi
сучаснi французькi критики, головно Леметр[1], готовi зупинитися на тiм.
Ось, напр., Леметровi слова про критику, висказанi в його статтi про Поля
Бурже[2]. "Зовсiм очевидно, що, як i всякий iнший писатель, критик мусить
вкладати в сво┐ твори свiй темперамент i сво┐ погляди на життя, бо ж вiн
сво┐м розумом опису║ розум iнших... Значить, критика ║ так само особистою,
так само релятивною i через те (?) так само цiкавою, як i всi iншi роди
лiтератури". Завважте, Леметр пода║ тi крайн║ недокладнi i в значнiй мiрi
невiрнi слова як речi, що розумiються самi собою! А тим часом яка ж тут
логiка? Коли критик вклада║ в сво┐ твори сво┐ погляди на життя, то якi се
можуть бути погляди? Або вони будуть - лишимо на боцi догматичне "вiрнi -
невiрнi" - ну, згiднi з поглядами бiльшостi його читачiв, так сказати,
вульгарнi, i в такiм разi критик не буде потребувати мотивувати ┐х ближче,
- або вони суперечнi з поглядами бiльшостi, в такiм чи iншiм напрямi