"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

* * *

Андрiй поспiшавсь додому. Перед ним лежав шлях, курний уже, хоч була
рання весна. Сiрозеленi поля лягали з обох бокiв. Над шляхом бiлiла його
халупка, мов йшла кудись з села i зупинилась спочити. По дорозi тяглись
люди з цiпками, з клунками. Ось Гафiйка винесла одному води. Стали й
розмовляють. Знов надходить купка... Ще рядок... Проходять та й проходять.
А той сто┐ть. Еге-ге! Та ж то цiлий ключ журавлиний. Iдуть та й iдуть.
Десь у Таврiю, або на Кубань. От тобi й хазяйськi сини, хлiбороби... Своя
земля просить рук, а вiн знявся та й... А що ж робитиме один з другим на
сво┐й латочцi? Намножилося ┐х. Нема на вас вiйни або холери. Однi з села,
а другi в село, як отой Марко Гуща, що недавно привели в село, як
рештанта... Брав, пане добродзею, в Адесi на фабрицi сiмнадцять
карбованцiв у мiсяць i почав бунтувати. Мала, каже, плата, багато роботи,
не хочемо, каже, сво┐ми мозолями пузанiв збагачати. Начальство йому одно,
а вiн йому друге... Ну, не хочеш, то ма║ш: попарили нагаями та й гайда
додому пiд калавуром... Та я б такому бунтаревi...
А той сто┐ть... З ким це вона забалакалась? Либонь Прокiп Кандзюба?
Таки вiн. Он вийшла на порiг Маланка та й сховалась назад.... Хай дiвка
посто┐ть з хазяйським сином... Гляди, щоб не засватав. Ха!.. Аякже!..
Андрiй пiдiйшов до хати. Крива, похилена халупка, з чорною стрiхою i
бiлими стiнами, стояла помiж закинутих, з забитими вiкнами осель, колись
побудованих фабрикою для робiтникiв, i здавалась чимсь живим i теплим
серед холодних мерцiв. Бiля хати сiрiли скопанi грядки, од ворiт до порога
вела стежечка. Зате сусiднi городчики були повнi смiття i грузу;
необроблена земля ┐жилась торiшнiм бадиллям, i на чорних ру┐нах завжди
сидiло вороння.
Андрiй застав Маланку покiрливу й ласкаву, як завжди по службi божiй.
Значить, вона лаятиме його сьогоднi не так, як в будень, а з солодкою
усмiшкою i нiжними словами. Поглядаючи скоса на щiльно стуленi жiнчинi
вуста, вiн з побiльшеною жвавiстю скинув з себе свиту i розсiвся на лавi,
як пан. Га! Хiба вiн не господар у сво┐й хатi! Проте Андрiй плекав та║мну
надiю, що все минеться якось i жiнка не зачепить.
Та саме в той мент, здiймаючи з мисника миску, Маланка скинула на нього
оком.
- Нанявся?
"О! таки почина║ться!" - подумав вiн, але удав невинного.
- Що?
- Чи нанявся в економi┐,питаю?
Ач, невiрна баба: i зна║, що не був я там, а пита║.
- Ат, дай ти менi спокiй з тою економi║ю... не те у мене на мислi
тепер. Он, казав Гудзь-швидко са-харню будуватимуть.
- Слухай, серце. Гудзя, слухай, Андрiйку... якраз почепиш торби, та й
менi доведеться...
Вона стулила сухi губи i зняла очi до стелi! Що ж! вона мовчить, бо у
свято грiх лаятись, але коли б усiм тим, що плещуть про фабрику, покорчило
язики, то це було б дуже добре. Фабрика, фабрика, а де вона? Ну, була
фабрика, а хто мав користь з не┐? Мендель. Може, неправда? Може, не в
Менделя лишав вiн заробiток? Що вони мають, чим живi? У не┐ вже руки
посохли од працi, вона вже жили з себе висотала, аби не здохнути, прости