"Пульс безконечності" - читать интересную книгу автора (Анисимов Николай Юрьевич, Забирко Виталий...)

Художник Л. О. Дікарєв

За гранню мовчання

Останні контейнери зі зразками порід повантажено, обидва роботи зникли за товстою кришкою люка. Хел Рівс дивиться на годинник. 14.10 земного часу. Все йде за графіком, навіть з випередженням. Зекономлено три години сорок хвилин часу, запланованого на виконання програми. До старту лишається ще майже чотири години, і можна розслабитися. Розслабитися… Дивне слово. Для нього, Хела Рівса, дивне, бо ще нікому не вдавалося розслабити звивини мозку, можна лише загальмувати, приглушити процес мислення, відігнати геть усі думки, забутися. А розслабити метал або пластик — нездійснений… та й непотрібний захід. Хел Рівс підносить до своїх фотоелементів темно-сірі, з металевим полиском руки і дивиться на них так, наче бачить вперше. Він ще не звик до них, так само, як і до ніг, до тулуба, до велетенської, закованої у масивний захисний шар голови. Раніше він симпатизував роботам, йому було приємно з ними працювати, тепер він їх зненавидів. Зненавидів, оскільки сам став таким самим металевим монстром… Проте ні. Хел Рівс лишився самим собою, про це німим криком кричить його живий мозок, його власний мозок з пам’яттю та емоціями, мозок, захований у металевий череп, що вивершує тіло робота. Якщо звикнутися з цим, примиритися, то можна й збожеволіти. Ні! Ніколи! Доктор Стайнер— людина слова. Він дотримає своєї обіцянки, обов’язково виконає її, тільки б успішно пройшла операція, а тоді… О, тоді життя знову відкриється перед ним, Хелом Рівсом, у всій своїй красі й різноманітності. Нехай тіло буде іншим, яка різниця. Аби воно було живим, рухливо податливим його волі, бути б тільки таким, як усі люди. Люди. А хто він тепер? Людина чи робот? Людина з металевим тулубом робота чи робот з людським мозком? Людина-машина. Кіборг. Тільки б операція минула успішно…

Потворний ландшафт Юпітера сягає незвично далекого обрію. Вже не ваблять, як раніше, гострокуті скелі з чорними тінями, не сповнюється захопленням свідомість від самої лише думки, що ти — на Юпітері. Дивлячись на цей неживий грунт, Хелу Рівсу здається, що незабаром усе в світі закам’яніє, перетвориться в тверду, нечутливу масу, схожу на цю планету, що вражає своїми розмірами. Йому стає страшно за свій мозок: а що коли й він стане каменем? Або шматком металу?

Швидше б додому, на Землю. Чому так поволі тягнеться час? До біса Юпітер, він зробив тут все, що міг. Швидше додому. Там, на Землі, надії на майбутнє, там він знову стане людиною. Заради майбутнього він витримає все. Тільки… Як сприйме цю метаморфозу Лінда? Чи захоче вона визнати його в новому втіленні?.. Жахлива думка, Але ж він залишиться тим самим Хелом, уважним і закоханим, зміненим лише зовні. Лінда… Образ дівчини спливає в уяві Хела. А тоді ж він так і не дійшов до неї, Як вона там? Усе сталося зовсім недавно, йому здається, що це відбувалося вчора.

..Тоді він ішов саме до неї. З півгодини тому оголосили, що річна програма його підготовки до польоту на Юпітер завершена, що він може використати свій час, як йому забажається, і що через два тижні він стартує. Хел ішов вдоволений життям, радіючи зустрічі з Ліндою і з хвилюванням думаючи про недалеку одіссею до Юпітера. Він, Хел Рівс, стане першим астронавтом, який ступить на поверхню цього гіганта. Першим представником Землі на Юпітері! Від усього цього забивало дух.

Смеркалося, і перші несміливі подихи прохолоди почали сповнювати повітря. Коли він зайшов у тінисту алею, що вела прямо до особняка, де жила Лінда, п’янко вдарили в ніс дурманливі пахощі матіоли. Хел глибоко вдихнув їх, і враз у нього запаморочилося в голові. Він похитнувся, чиїсь руки підхопили його. Від несподіванки Хел відсахнувся і, вирячивши очі, хотів було оглянутися, щоб збагнути, що все це могло означати, але саме цієї миті матіоловий дурман змінився сильним запахом морфію. Рука із затиснутою в ній вогкою ганчіркою впилася в обличчя. Хел Рівс смикнувся, в очах пожовкло, і враз все обірвалося…

Коли Хел опритомнів, то виявив, що з ним сталося щось незрозуміле. Може, це сон? Хоча ні, на сон це не було схоже. Реальний світ відчувався цілком чітко, зовсім не так, як уві сні. Рівс побачив перед собою Норберта Соммера, керівника програми, який уважно вдивлявся в його обличчя. Хел спробував було підвестися, та, на свій подив, не відчув себе. Тіла не було, замість нього — порожнеча і безпочуттєвість. Зайшов ще хтось. А, це доктор Стайнер. Він став поруч Соммера, і вони разом вдивлялися в Хела. Так тривало кілька хвилин. Потім доктор Стайнер глянув на Соммера і ледь помітно кивнув. Соммер простягнув руку до якогось приладу і поволі повернув чорну ручку праворуч.

— Хел! Ти мене бачиш і чуєш, так? — неголосно запитав Соммер.

“Так, сер, і бачу, і чую”, — хотів голосно відповісти Хел Рівс, та це йому не вдалося. Він не почув свого голосу, більше того, він з жахом відзначив, що й говорити йому нічим. Але фраза, народжена в мозку, тут же побігла, відтворювана в літерах на ввімкнутому екранчику дисплея.

— От і добре, — сказав Соммер, прочитавши відповідь Рівса.

Він підійшов до Стайнера і прошептав тому щось на вухо. Стайнер на знак згоди кивнув головою і, знявши окуляри, вийшов з лабораторії.

“Що зі мною?” — запитав Хел, і його запитання тривожно затремтіло на екрані.

— Зараз, зараз, друже. — Соммер розминав пальці, хрустячи суглобами.

Він заходив по лабораторії, щось розмірковуючи і час від часу кидаючи погляди на Хела. Врешті Соммер зупинився, ривком підтягнув до себе крісло і сів на його краєчок.

— Слухай мене уважно, Хел, — заговорив Соммер і далі розминаючи пальці, — слухай і постарайся сприйняти все спокійно. Те, що з тобою сталося, — унікальний випадок. Будь вдячний доктору Стайнеру, це він врятував тебе.

Соммер закашлявся.

— Хел, на тебе вчинили напад. Тебе вбили, Хел. Ми ще не знаємо, хто цей злочинець, зараз ведеться інтенсивне слідство, але то вторинна справа. Основне полягає в тому, що доктору Стайнеру вдалося врятувати твій мозок, зберегти тебе як особистість. Ми дали тобі нове тіло, власне, не тіло, а спеціальну оболонку найдосконалішого робота. Тепер ти живий робот, уявляєш собі, Хел, ти — перший робот з людським мозком… Ні, ні, тільки не подумай нічого поганого! Ти тільки здійсниш політ на Юпітер у такому “оформленні”, і все. А Стайнер підшукає тобі нове, живе тіло, це не важко, адже в моргах матеріалу вистачає…

“Містер Соммер, що ви зробили зі мною?!” — безшумно закричав Хел Рівс з екрана.

Соммер побачив, як застрибали літери, і замахав руками.

— Хел, друже, не хвилюйся! Основне — не хвилюйся. Ти виконаєш завдання, і доктор Стайнер поверне тобі тіло.

Такі операції давно практикуються. Будь певен — все буде прекрасно. Думай про Юпітер. У такому стані тобі там буде легше…

Далі все відбувалося як у тумані. Керівник програми довго й детально пояснював, як влаштовані всі вузли кібернетичного організму робота, в якого вміщено мозок Хела Рівса, і їх функціональні особливості. Потім потяглися нестерпні години звикання до нового стану. Хел-робот вчився ходити, виконувати різні операції, а над усіма його діями, розумовими і механічними, тяжіла одна думка — він не людина, він — машина. Це пригнічувало, заважало вільно виконувати завдання, які ставились перед ним, ця думка розривала його свідомість, доводячи до безпросвітного трансу. Соммер втішав, заспокоював Хела, весь час наголошував на тимчасовості такої ситуації: “Хел, після Юпітера ти знову станеш таким, як і всі, повір мені. Доктор Стайнер зробить усе, що від нього залежить”.

Потім був політ, був Юпітер, пекельна праця на цьому позбавленому життя гіганті, захоплення і розчарування, радість від проникнення в такий таємничий і далекий світ і нелюдський біль у мозку від усвідомлення своєї неповноцінності. Далі — повернення на Землю і надія.

Джек Мантаро сердиться. Чого хоче від нього Соммер у такий пізній час? Робота давно закінчена, Джек вдома. Після ванни, закуривши улюблену сигару, він всівся біля телевізора, аж тут раптом дзвінок: “Джек, негайно приїжджай в лабораторію. Не гайся”.

Машина розмірено біжить рожевуватим шосе. Сонце закотилося за обрамлену золотим кругом хмару, що розтяглася казковим островом над самим горизонтом. Пролітають по обочинах густо насаджені дерева. Вітер, вриваючись у спущене вікно до машини, вихором крутить волосся. “Пропав вечір”, — Джек різко смикає руль на повороті.

Сіра масивна будівля лабораторії, обнесена з усіх боків глухим муром, напливає якось одразу, заповнюючи собою весь простір зайнятої ділянки. Основний в’їзд з прохідною будкою. Джек Мантаро різко гальмує, і машина, накотившись усією масою, спиняється, ледь не стукнувшись бампером у товсті ґратчасті ворота.

— Заходь, Джек, — Соммер жестом руки зустрічає його. — Вибачай, ти потрібен мені хвилин на двадцять, не більше.

Соммер у лабораторії сам, якщо не брати до уваги цього залізного феномена Роббі, що недавно літав на Юпітер. Роббі сидить у кутку. Його очі-фотоелементи імпульсивно світяться, але сам він нерухомий. Джеку Мантаро жодного разу не доводилося бачити Роббі в дії, та й ніхто з інженерів не міг похвалитися, що “був у контакті” зі знаменитим роботом. Загалом, не раз уже думав собі Джек, уся програма з польотом на Юпітер покрита непроникною таємничістю. Особливо після загибелі Хела…

— Слухай; Джек, — відірвався від комп’ютера Соммер. — Мене терміново викликають в НАСА. Ти знаєш, там чекати не люблять. Хвилин через п’ятнадцять — двадцять машина закінчить обробку. Це дані з Юпітера. Ти простежиш за завершенням операції і вимкнеш комп’ютер. Вибач, що довелося тебе викликати, але понаднормові ти отримаєш, не сумнівайся, все буде о’кей! Зрозуміло?

— Ясно, шеф! — Джек Мантаро невдоволено хмурить лоба.

Соммер квапливо згрібає купу паперів і запихає їх у свій потертий жовтий портфель.

— Я помчав, Джек. Салют. — Він уже біля дверей, та раптом різко розвертається, б’ючи себе кулаком по лобі: — Геть забув! Джек, ще одне: коли виходитимеш, витягни з Роббі батарею, вона зліва на грудях. Відкриєш лючок і витягнеш, щоб наш герой не розрядився. Добре? — Соммер глянув на робота.

— О’кей, шеф, зроблю, — позіхає Джек.

— Тепер, здається, все. Бувай.

Двері за ним безшумно зачиняються.

— Чортзна-що, — Джек Мантаро гнівно плює йому вслід, — не дадуть спокійно перепочити.

В лабораторії душно. Інженер спочатку розстібає сорочку, а тоді скидає її зовсім. Міцне, засмагле тіло вилискує від поту. Монотонне гудіння комп’ютера дратує. В усьому приміщенні жодної живої душі. Нудьга й духота. Джек Мантаро повертає голову до робота:

— Гей, ти, залізний виродку, ти балакаєш чи ні?

Фотоелементи в робота стають аж білі. Здається, вони ось-ось вибухнуть. Але сам він не подає й звуку. У своїй застиглій позі він нагадує давньоєгипетську мумію.

— Слухай, ти чого так блискаєш балухами? Ще, чого доброго, розрядишся геть. — Джек Мантаро підходить до Роббі. — А говорити не вмієш, браток. І за що тебе вважають найдовершенішим з роботів, сам дивуюся.

Фотоелементи нагадують розжарений метал. Вони мигають, спалахують, іскряться, наче сигналізуючи про щось, ніби кличуть на допомогу.

Раптом Джеку почало здаватися, що в кімнаті, крім нього і робота, хтось є.

— Що за бісівщина! — інженер оглядає робота з усіх боків. — Щось тут не так.

Робот нерухомий. Але що означає це шалене світіння очей-фотоелементів? Джек Мантаро обходить його ззаду. Звичайний штучний тулуб і невідповідно велика голова. І тут він помічав тоненький проводок, що виходить із запотиличної частини голови. Кінець провода, скрутившись спіральками, валяється на підлозі.

“Так, так, подивлюся, що воно таке”. — Джек нагинається і бере кінець провода. Малесенька вилочка. Розмірковуючи, інженер обводить поглядом лабораторію. Он воно що! Роббі дає інформацію через дисплей і, напевне, хоче щось сказати, якщо він так витріщив свої очиська.

Розплутавши проводок, Джек підходить до дисплея і втикає вилку в штепсельне гніздо. Екран враз спалахує. І тут же його заповнюють, нервово вискакуючи, букви, згруповані в слова.

Очі у Джека розширюються від подиву.

“Джек! Джек! Дорогий друже, як здорово, що ти здогадався! Ти — геній, Джек! О господи! Яка падлюка цей Соммер! Я повинен розквитатися з ним за все!..”

— Роббі! Це ти говориш? В чому річ? — Інженер перелякано дивиться на робота.

“Та який я Роббі? Я Хел Рівс! Хел Рівс! Вони вбили мене! Наволочі!”

Джек Мантаро, відступаючи, спирається на стіл.

— Ну-ну, що ти мелеш? Так не жартують. І пам’ятай, що я можу дуже швидко вгамувати тебе!

“Дивись туди! Туди дивись! І читай уважно! Читай і вір усьому, що я говоритиму! Джек, це я, я, Хел! Якщо ти не віриш, я можу довести тобі це. От хоча б наш з тобою жарт: “Хелло, старий! Ну, ти стоїш переді мною як живий”. Хто знає про нього, крім нас двох?”

До серця Джека заповзає холод.

— Т-так, правда… Але ж… хто це?.. Що це означає? Ні, не вірю!..

“Послухай, Джек, я розумію тебе, але спробуй вислухати мене спокійно. Мене вбили ці катюги, Соммер зі Стайнером. Тепер я все знаю, я чув їхню розмову по телефону, щойно перед твоїм приходом. Все було розраховано заздалегідь. Мене готували для польоту на Юпітер, але зовсім не в людській подобі. За певний час до відправки вони забрали з тіла мій мозок і пересадили в робота. Я перетворився в людину-механізм. У цьому й суть їхнього експерименту. До польоту Соммер переконав мене в тому, що, після повернення на Землю мій мозок знову пересадять у живе тіло, та це був підступний обман. Вже з самого початку було вирішено позбутися мене після використання, але зробити все твоїми руками”.

— Що?!

“Так, так, Джек. Я чув, як Соммер наказав тобі витягти батарею з моїх грудей. А ця батарея живить мікродвигун, який, по суті, виступає серцем для мого мозку. Без цієї батареї він помре. Адже я все чую, Джек. Слуховий пристрій функціонує постійно, а от мовний зовсім не створено. Так влаштовано зумисне, щоб я не міг заговорити вголос. Спілкуються зі мною через дисплей, якщо їм це забажається. Ух, звірюки, як я ненавиджу цього Соммера! Джек, ти повинен допомогти мені!”

— Звичайно, звичайно, Хел!.. Але невже це ти?! — не в змозі усвідомити, що діється, Джек, хитаючись, підходить до робота, тремтячими пальцями торкається його голови, поволі проводить ними по холодному металу і, наче обпікшись, відсмикує руку. — Хел, старий… то це ти?!

“Так, Джек, це я. Але ти весь час дивись на екран і роби, що казатиму. Відкрий шухляду і дістань синю батарею. Знайшов? Ця батарея дає енергію моїй системі рухів. Підійди до мене і встав її в нішу на спині”.

Джек Мантаро слухняно виконує всі накази Хела-робота. Піт заливає очі, в голові страшенна веремія. Реальність спливає десь у порожнечу. Хел встає, обнімає його, Джека Мантаро, механічними руками і пригортає до своїх металевих грудей.

— Це для розуму неосяжно! Я скоро збожеволію… Яке злочинство! Який розбій!

“Джек! Я знаю, що безповоротно загинув, але я повинен зробити все, щоб моя доля не повторилася більше ні з ким! З Соммером треба вчинити те, чого він заслуговує. Дай мені свою машину, треба їхати в Шарк-Бей, я прошу тебе! Та спочатку виведеш мене звідси”.

— Навіщо тобі в Шарк-Бей, Хеле?

“Соммер говорив звідси по телефону зі Стайнером. Вони завтра зустрічаються зранку в Шарк-Беї. Соммер не соромився мене, він був певен, що скоро і мій мозок буде мертвим. Джек, я повинен добратися до Шарк-Бея”.

— Хел, що ти замислив?! Може, ще вдасться тебе порятувати?

“Ні, старий, цього вже ніхто не зробить. Та й батарей для існування мого мозку більше немає. Щоб їх виготовити, потрібен час, а в мені зараз остання. Через двадцять вісім годин всьому кінець… Все було по-бандитському продумано до найменшої дрібнички, педантично і безпомилково. Тож, поки не пізно, треба діяти. Джек, виводь мене звідси і давай машину. З нею нічого не станеться, ти забереш її завтра в Шарк-Беї.”

Джека Мантаро починає лихоманити від крайнього збудження, люті й безсилля щось вдіяти.

— Чорт! Невже, невже все так безнадійно?!

“Джек, прошу тебе, не гайся й хвилини. Не впадай у відчай і не суши даремно голову. Вважай, що я тоді загинув і ніяких слідів у житті після мене не залишилося. Згодом спробуй розповісти мою історію людям… А зараз, поки ще мій мозок мислить, я мушу побувати на віллі в Соммера… І ще, перед тим, як ти мене відключиш, я дуже тебе прошу, нічого не розказуй Лінді, Нехай вона й далі думає, що мене вбили тоді на алеї…

На очі Джека Мантаро напливають сльози, він хапає Хела за механічні руки:

— Хел!..

“Старий, мені вже нічим не допоможеш. Відключай, і ходімо. Прощай, дорогий друже!..”

Наче вві сні Джек Мантаро підступається до дисплея. його погляд прикований до Хела Рівса, давнього приятеля Хела, втиснутого в металевого робота і… приреченого. Тремтячі пальці висмикують шнур…

Веселі сріблясті зайчики від ранкового сонця витанцьовують на лазуровому плесі. Океан дихає спокоєм і величчю. Білі чайки, то стрімко здіймаючись в небо, то з вишини падаючи до самої води, ведуть свій вічний обліт водної рівнини, вихоплюючи з її надр поживу. Ранковий вітерець грайливо пустує в розкидистих кронах пальм, що гордовито здіймаються над берегом ще не прогрітих сонцем дюн.

Асфальтовою доріжкою від розкішної вілли, яка на підвищенні пишно визирає із заростів низькорослих дерев, до старої товстої пальми з прилаштованим під нею столиком квапиться вусатий мексіканець, лакей Хосе. В руках у нього таця, а на ній — дві з сірим полиском крижаної вологи пляшки пива “Ніккербоккер” і склянки. Від його білосніжної лакейської куртки ріже в. очах. Хосе граціозно підкочується до столика, і принесене на таці вмить перекочовує на смугасту червоно-блакитну скатертину. Склянки скипають шапками біло-кипучої піни. В послужливому напівпоклоні лакей завмирає, віддано позираючи на двох чоловіків, що блаженствують у плетених кріслах під пальмою.

— Ти вільний, Хосе, — недбало кидає один з них.

— Слухаю, сеньйор Соммер. Крутнувшись, лакей зникає.

Той, кого названо сеньйором Соммером, жадібно надпиває зі склянки пиво.

— Чудо-ово!

Другий чоловік сидить з приплющеними повіками, трохи задерши підборіддя. Лагідне сонце ніжно торкається щік. Піна в його незайманій склянці починає осідати.

— Пий, Карле, — звертається до нього Соммер, — такий прекрасний ранок, навкруги благодать, а ти киснеш. Ти ще не знаєш усього, зараз я спробую тобі підняти настрій.

Соммер допиває пиво.

— Вчора пізно увечері викликали мене в НАСА. Як ти гадаєш, навіщо? — Він робить паузу. — Не здогадуєшся? Вручити президентську премію за успішне здійснення програми “Юпітер”. Півтора мільйона. Як обіцяно, п’ятсот тисяч твої.

Соммер переможно витягується.

— Невже вас це не радує, містер Стайнер? — з робленою офіційністю нахиляється він до співбесідника.

Стайнер розплющує очі. Його густі брови низько нависають над ними, майже затуляючи зіниці. Обличчя його стало похмурим.

— Недобре у мене на душі, Берт. Під Соммером скрипить крісло.

— Усе через того хлопця, так?

— Так, Хел не виходить з голови. Боюся, заїдатиме совість…

Соммер важкувато зводиться з крісла і, зайшовши за спину Стайнера, міцно стискає його плечі своїми чіпкими руками.

— Карл, ми люди науки, великої науки, а у великих справах, не мені про це говорити тобі, завжди бувають жертви.

— Досі я віддавав перевагу чистій науці, гуманній…

— Ось як ти заговорив, дружочку. — Соммер зняв руки з плечей Стайнера, погляд його став недобрим, а потім він закрокував по піску, лишаючи за собою глибокі виямки від ніг.

— Ти знаменитий медик, правда, Карл? — заговорив Соммер, повернувшись і знову вмощуючись у кріслі.

Стайнер холодно знизує плечима.

— Сподіваюся, ти не забув і того, завдяки чому отав знаменитістю?

В очах Стайнера з’явилася тривога.

— Ти ніколи не забудеш про це, дружочку. Всі твої розробки основані на записах, які ти відкопав у паперах і щоденниках свого діда.

— То й що з того? Багато хто продовжує справу своїх предків.

— “Справу предків”! — Соммер важко опускає, руки на стіл. — Яку справу?! Навіщо ти вдаєш із себе ягнятко, Стайнер? Наші з тобою діди й батьки жили в Німеччині в часи “третього рейху”, і тобі дуже добре відомо, чим вони займалися по всій Європі…

— Замовкни, Берт!

— Чого там замовкни? Та ти повинен пишатися своїм дідом! Адже тобі навіть не снилися ті досліди, які проробляв старий Фрідріх Штайнер у концтаборах. Він — справжній медик-пошуковець, був, правда, а ти — розмазня.

Стайнер робить різкий рух і збиває склянку з пивом. На скатертині розпливається велика довга пляма.

— Не чіпай мою родину, Норберт, і дай мені спокій! Я не бажаю повертатись до минулого. І взагалі… я покидаю все це.

— Гаразд, Карле, заспокойся й охолонь. Трохи погарячкували, і годі. Чи нам з тобою сваритися? Бери свої грошенята і насолоджуйся радощами життя. — Соммер посміхається і примирливо попліскує Стайнера по плечу. — Не бери всього так близько до серця і не забувай, що ми — німці, а німці — нація міцна. Впадати в сентименталізм у нашому становищі — отже, скніти посередністю. А ми народжені, щоб досягти свого будь-якими способами і засобами. Соммер допиває пляшку.

— Гей, Хосе! — кричить він у бік вілли. — Неси ще!

— Зараз, зараз, сеньйоре! — відлунює звідкись голос лакея.

— Давай скупаємося, Карле, треба збадьоритися. Сонце вже височенько, вода в бухті прогрілась, — по-дружньому штовхає Соммер Стайнера.

— Та чомусь не хочеться. Мабуть, іди сам.

— Твоя воля. А я сполоснуся.

Соммер стягує шорти, шпурляє їх на кущ. Вузькуваті плавки сповзають під навислий мохнатий живіт.

— Та не попадися на обід акулам, — байдуже застерігає Стайнер.

— Ха-ха! Я тут кожен дюйм знаю, — сміється Соммер і, розмахуючи руками, бреде до води.

Стайнер наливає собі склянку щойно поданого мексіканцем холодного пива.

— Ух, блаженство! — викрикує Соммер з води, розбризкуючи хвилі.

Розмашисто загрібаючи руками, він пливе у відкритий океан, насолоджуючись легкою прохолодою, що захоплює в свої обійми все тіло. Відмахавши енергійно футів вісімдесят, Соммер перекидається на спину. Яскраве сонце засліплює очі. Соммер мружиться і вдоволено фиркає. Пиво і сонце починають наганяти на нього дрімоту. Він перекидається у воді через голову і поволі пливе до берега. В бухті Шарк-Бей він справді орієнтується як вдома. Ось тут напевно можна вже стати на дно, і глибина буде по груди. Соммер опускається вертикально у воді і черкає ногою твердий пісок. Самовдоволена усмішка розтягує йому рот.

— Карл! Не втрачай щасливих… — кричить Соммер і раптом відчуває сильний ривок за ліву ногу.

Поринаючи з головою і захлинаючись, бачить, як схоплюється з-за столика Стайнер. Руки Соммера в паніці злітають вгору, безпорадно загрібаючи повітря, він хоче закричати, але вода ще сильніше душить його. Щось хапає за другу ногу, він смикає нею, намагаючись вирватися, але тільки вдаряється об щось тверде. Далі Соммер відчуває, що хтось, наче в лещатах, затискає його обидві ноги і тягне на глибину. Жах і відчай вриваються в серце. В легені вже набралося трохи води. Конвульсивно звиваючись, Соммер з останніх сил намагається вирватись, виряченими очима шукаючи причину свого крахового стану. Він пронизує божевільним поглядом прозору масу, освітлену промінням сонця, і з горла вивергається страшний, здавлений крик-булькання: Соммер бачить перед собою Хела Рівса, який, переборюючи опір води, тягне його в глиб океану. Фотоелементи Хела-робота напружено блимають, а руки, ці металеві клешні, стискають намертво.

…Коли Соммер вже не виявляв ніяких ознак життя, Хел Рівс зупинився і розтиснув пальці. Безвольне тіло, похитуючись, почало осідати на дно. Довкола, над головою, скрізь — мовчазний океан, безшумно підпливають рибки. Та раптом Хел Рівс фіксує, що від берега по воді рухається якийсь предмет. Човен. Раз за разом з’являються з обох боків темні кола від ударів весел. Трохи наблизившись, човен зупиняється, вода біля нього очистилася, і, наче крізь райдужну призму, Хел Рівс бачить, як над бортом човна схилилася людська голова. В сонячному освітленні навіть по обрисах він упізнав цю голову, що не раз схилялась над ним ще там, у лабораторії. “Другий!” — і застигле металеве тіло різко спружинює, сильний поштовх несе його в напрямку човна. Ще й ще дужі помахи рук і ніг — і легкий човник з тріском перекидається догори дном, Стайнер, щось викрикнувши, летить сторч головою у воду. Він був настільки переляканий, що, пірнувши в океанську глибінь, враз захлинувся. Метушливі рухи ніг і рук не тягли його тіло на поверхню, а крутили в різні боки; Стайнер, здається, намагався кричати, але тільки очі вилазили з орбіт. Та, ніби від раптового внутрішнього удару, його тіло стрепенулося і повисло у воді, коли погляд натрапив на постать робота. “Цього страх розірвав”, — промайнула думка у Хела Рівса. Раптом неподалік, з боку відкритого океану, з’являється тінь, за нею друга. Акули. Інстинктивно Хел Рівс подається назад, але іронічна думка просвітлює мозок — метал не пожива для акул. Вдалині, де залишився труп Соммера, бурунами скипала вода, шаленів клубок хижих риб. Удар, і тіло Стайнера, перекидаючись, летить убік, поблиск черева великої акули — останнє, що фіксує довкола себе Хел Рівс. Він повертається і йде в глиб океану. Важкі ступні його збивають хмарки намулу, чіпляються за водорості. Звідти, з безодні, наповзає морок. У мозку Хела Рівса гупає невидимий молот. Батареї… Він піднімає вгору свої фотоелементи. Десь там небо, земна твердь, життя… Тут — океанська безодня, безвихідь. Атрибути маленької Землі і нескінченність Всесвіту. Секунди часу і вічність. Рука Хела Рівса механічно піднімається до грудей, вириває кришку на лючку, і сталеві пальці впираються в круглий предмет. До світла фотоелементів-очей підпливає маленька, незвичайної краси рибинка. Хел Рівс вириває з грудей батарею, і рибка, злякавшись різкого руху незрозумілої істоти, стрілою зникає у зеленувато-темній воді…