У вантажівки були нікудишні амортизатори, і це дуже відчувалося на нікудишній бруківці. Кандидат Максим, затиснувши автомат межи колін, турботливо притримував Гая за пасок: капралові, який так побивається за свій авторитет, не личить майоріти над лавицями, наче якомусь там кандидатові Зойзі. Гай не заперечував, а можливо, він і не помічав запопадливості свого підлеглого. Після розмови з ротмістром Гай був чимсь дуже стурбований, і Максим радів, що за розкладом їм доведеться бути разом і він зможе допомогти, якщо в тому виникне потреба.

Вантажівки проминули Центральний театр, тривалий час котилися вздовж смердючого Імператорського каналу, потім звернули по довгій, безлюдній о цій порі Чоботарській вулиці й почали роз’їжджати кривими провулочками якогось передмістя, де Максим ніколи ще не бував. А побував він останнім часом у багатьох місцях і вивчив місто грунтовно, по-господарськи. Він узагалі багато дізнався за ці сорок з лишком днів і розібрався нарешті в становищі. Становище виявилося куди менш утішливим і химернішим, ніж він гадав.

Він іще скнів над граматкою, коли Гай причепився до нього з запитанням, звідки він, Максим, узявся. Малюнки не допомагали: Гай сприймав їх з якоюсь дивною усмішкою і продовжував повторювати одне й те саме запитання: «Звідки ти?» Тоді Максим у роздратуванні тицьнув пальцем у стелю і сказав: «З неба». На його подив, Гай визнав пояснення цілком природним і заходився із запитальною інтонацією чесати якимись словами, які попервах видалися Максимові назвами планет місцевої системи. Проте Гай розгорнув карту світу у меркаторській проекції, і відразу з’ясувалося, що це зовсім не назви планет, а назви країн-антиподів. Максим стенув плечима, виголосив усі відомі йому вирази заперечення і почав вивчати карту, отож розмова на цьому тимчасово урвалася.

Увечері днів за два Максим і Рада дивилися телевізор. Йшла якась дуже дивна передача, щось на кшталт кінофільму без початку і кінця, без визначеного сюжету, з незліченною кількістю дійових осіб — доволі моторошних осіб, які поводилися доволі дико, з точки зору будь-якого гуманоїда. Рада дивилася з цікавістю, скрикувала, хапала Максима за рукав, двічі розплакалася, а Максим невдовзі занудьгував і навіть було задрімав під хмурно-загрозливу музику, коли раптом на екрані промайнуло щось знайоме. Він навіть очі протер. На екрані була Пандора, понурий тахорг сурганився крізь джунглі, чавлячи дерева, і раптом з’явився Петер з ваблячим пищиком у руках; дуже зосереджений і серйозний, він задкував, перечепився об корч і беркицьнувся спиною прямо у болото. З величезним подивом Максим упізнав власну ментограму, а потому ще одну і ще, але не було ніяких коментарів, грала та сама музика, і Пандора щезла, поступившись місцем сліпому худому чолов’язі, який повз по стелі, густо поснованій порохнявим павутинням. «Що це?» — спитав Максим, тицяючи в екран. «Передача, — нетерпеливо сказала Рада. — Цікаво. Дивись». Він так і не добився толку, і до голови йому запала думка про десятки різноманітних прибульців, які сумлінно згадують свої світи. Але він швидко відкинув цю думку: світи були занадто страшні й одноманітні. Глухі задушливі кімнатки, нескінченні коридори, захаращені меблями, що зненацька проростали велетенськими колючками; спіральні сходи, що угвинчувалися в непрозірний морок вузьких колодязів; заґратовані підвали, де зглуха кублилися тіла, поміж яких виднілися хворобливо-нерухомі лиця, наче на картинах Ієроніма Босха, — усе це більше скидалося на маячну фантазію, ніж на реальні світи. На тлі цих видінь Максимові ментограми яскраво сяяли реалізмом, що переходив завдяки властивому йому темпераментові у романтичний натуралізм. Такі передачі повторювалися майже щодня, називалися вони «Чарівна подорож», але Максим так до кінця і не второпав, у чому тут сіль. У відповідь на його запитання Гай і Рада розгублено стенали плечима і говорили: «Передача. Щоб було цікаво. Чарівна подорож. Казка. Ти дивись, дивись! Буває смішно, буває страшно». І у Максима зародилися якнайсерйозніші сумніви в тому, що метою досліджень професора Бегемота був контакт і що взагалі ці дослідження були дослідженнями.

Цей інтуїтивний висновок побічно підтвердився ще десятьма днями пізніше, коли Гай витримав конкурс до заочної школи претендентів на перше офіцерське звання і заповзявся зубрити математику та механіку. Схеми і формули з елементарного курсу балістики здивували Максима. Він причепився до Гая; Гай спершу не зрозумів, відтак, поблажливо усміхаючись, пояснив йому космографію свого світу. І тоді» з’ясувалося, що його населений острів не куля, не геоїд і, взагалі, не планета.

Населений острів був світом, єдиним світом у Всесвіті. Під ногами аборигенів була тверда поверхня Сфери Світу. Над головами аборигенів перебувала велетенська, але скінченного об’єму газова куля невідомого поки що складу і з не до кінця зрозумілими фізичними властивостями. Існувала теорія про те, нібито густина газу швидко наростає до центра газового пухиря, і там відбуваються якісь таємничі процеси, що викликають регулярну зміну яскравості так званого Світового Світла, зумовлюють зміну дня і ночі. Крім короткоперіодичних, добових змін стану Світового Світла, існували довгоперіодичні, що породжували серйозні коливання температури і зміну пір року. Сила ваги була спрямована від центра Сфери Світу перпендикулярно до її поверхні. Коротше кажучи, населений острів існував на внутрішній поверхні велетенського пухиря у нескінченній твердіні, що виповнювала решту Всесвіту.

Максим цілковито очманів від несподіванки і почав було сперечатися, однак дуже швидко виявилося, що вони з Гаєм розмовляють різними мовами, що порозумітися їм набагато важче, ніж переконаному коперніканцю зрозуміти переконаного послідовника Птолемея. А пояснювалося все дивовижними властивостями атмосфери цієї планети. По-перше, незвичайно сильна рефракція надмірно задирала виднокрай і споконвіку навіювала аборигенам, що їхня земля не пласка і вже принаймні не опукла — вона увігнута. «Станьте на морському березі, — рекомендували шкільні підручники, — і простежте за рухом корабля, що відійшов од пристані. Спершу він рухатиметься начебто по площині, але що більше він буде віддалятися, тим вище здійматиметься, поки не сховається в атмосферній імлі, яка затуляє решту Світу». По-друге, атмосфера ця була вельми щільна і фосфорилася вдень і вночі, отож ніхто ніколи тут не бачив зоряного неба, а випадки спостереження сонця були записані у хроніках і служили основою для незліченних спроб створити теорію Світового Світла.

Максим збагнув, що перебуває у велетенській пастці, що контакт зробиться можливим лише тоді, коли йому вдасться буквально вивернути навиворіт природні уявлення, котрі складалися впродовж тисячоліть. Мабуть, це вже намагалися тут зробити, якщо зважити на поширений проклін «масаракш», що дослівно означав «світ навиворіт»; окрім того, Гай розповів про суто абстрактну математичну теорію, яка розглядала Світ інакше. Теорія ця виникла ще в стародавні часи, переслідувалася колись офіційною релігією, мала своїх мучеників, одержала математичну стрункість у працях геніальних математиків минулого століття, але так і залишилася суто абстрактною, хоча, як і більшість абстрактних теорій, знайшла собі нарешті практичне застосування — зовсім недавно, коли були створені наддалекобійні снаряди.

Після того, як Максим обміркував та порівняв усе йому відоме, він збагнув, по-перше, що ввесь цей час мав тут вигляд божевільного і що недаремно його ментограми включені до шизоїдної «Чарівної подорожі». По-друге, він зрозумів, що до пори до часу мусить мовчати про своє чужопланетне походження, якщо не хоче повернутися до Бегемота. Це означало, що населений острів не прийде йому на допомогу, що розраховувати він може тільки на себе, що спорудження нуль-передавача відкладається на невизначений час, а сам він застряв тут, здається, надовго і, можливо, — масаракш! — назавжди. Безнадійність ситуації мало не звалила його з ніг, але він зціпив зуби і примусив себе міркувати суто логічно. Матері доведеться пережити тяжкі часи. їй буде без міри зле, і вже сама ця думка відбиває будь-яку охоту міркувати логічно. «Хай йому грець, цьому нездарному замкненому світові!.. Проте у мене є лише два виходи: або тужити за неможливим і безсило гризти лікті, або зібратися на силі й чекати. По-справжньому жити, як я хотів жити завжди, — любити друзів, домагатися мети, битися, перемагати, зазнавати поразки, діставати по носі, давати здачі — все, що завгодно, тільки не заламувати у відчаї руки…» Він припинив розмови про будову Всесвіту і заходився розпитувати Гая про історію та соціальний устрій населеного острова.

З історією справи були кепські. Гай мав з неї лише уривчасті відомості, і серйозних книжок у нього не було. У міській бібліотеці серйозних книжок також не виявилося. Але можна було зрозуміти, що країна, де знайшов притулок Максим, була раніше значно більшою і володіла величезною кількістю заморських колоній, через які врешті-решт і спалахнула руїнницька війна з нині вже забутими сусідніми державами. Війна ця охопила увесь світ, загинули мільйони і мільйони, були зруйновані тисячі міст, десятки малих і великих держав виявилися зметеними з лиця землі, у світі і в країні запанував хаос. Настали дні жорстокого голоду та епідемій. Спроби народних повстань купка експлуататорів придушувала ядерними снарядами. Країна і світ йшли до загибелі. Становище врятували Вогненосні Творці. Схоже, це була анонімна група молодих офіцерів Генерального штабу, які одного чудового дня, маючи у своєму розпорядженні лише дві дивізії, страшенно невдоволені тим, що їх направляють в атомну м’ясорубку, організували путч і захопили владу. Відтоді становище значною мірою стабілізувалося, і війна ущухла якось сама собою, хоча миру ніхто ні з ким не укладав.

Максим розумів, що політичний устрій країни далеко не ідеальний. Проте очевидно було, що популярність Вогненосних Творців надзвичайно велика, до того ж в усіх прошарках суспільства. Економічна основа цієї популярності залишалася для Максима незрозумілою, але річ була, певно, в тім, що військова верхівка зуміла приборкати апетити промисловців, чим завоювала популярність у робітників, і впокорила робітників, чим завоювала популярність у промисловців. Утім, це були самі лише здогади. Гаю, наприклад, така постановка питання взагалі здавалася дивоглядною: такого поняття, як «клас», для нього не існувало, і суперечливостей між соціальними групами він уявити собі не міг…

Зовнішнє становище країни залишалося вкрай напруженим, На півночі від неї лежали дві великі держави — Хонті і Пандея, — колишні чи то провінції, чи то колонії. Про ці країни ніхто нічого не знав, але було відомо, що обидві країни виношують найагресивніші наміри, безперервно засилають диверсантів та шпигунів, організовують інциденти на кордонах і готують війну. Мети цієї війни Гай не розумів, та він ніколи і не ставив перед собою такого запитання. На півночі були вороги, з агентурою він бився на смерть, і цього йому було цілком досить.

На півдні, за прикордонними лісами, була випалена ядерними вибухами пустеля, що утворилася на місці цілої групи країн, які брали у військових діях найбільш активну участь. Про те, що відбувається на цих мільйонах квадратних кілометрів, також не було відомо нічого, та це нікого й не цікавило. Південні кордони зазнавали безперервних атак колосальних орд напівдикунів-виродків, якими кишіли ліси за рікою Блакитна Змія. Проблема південних кордонів вважалася чи не найголовнішою. Там було дуже важко, і саме там концентрувалися добірні частини Бойового Легіону. Гай прослужив у цих частинах три роки і розповідав неймовірні речі.

Південніше пустелі, на другому краю єдиного материка планети, також могли вціліти якісь держави,, але вони не подавали про себе звістки. Зате постійно і неприємно подавала про себе звістку так звана Острівна Імперія, що розташувалася на трьох великих архіпелагах антарктичної зони. Світовий Океан належав їй. Радіоактивні води борознив величезний флот підводних човнів, визивно пофарбованих у сніжно-білий колір, оснащених найновішою винищувальною технікою, з бандами спеціально вимуштруваних горлорізів на борту. Моторошні, як привиди, білі субмарини тримали у страшній напрузі прибережні райони, учиняючи неспровоковані обстріли та висаджуючи піратські десанти. Цій білій загрозі також протистояв Легіон.

Картина всесвітнього хаосу і руйнувань тяжко вразила Максима. Перед ним була планета-могильник, планета, на якій ледве-ледве жевріло розумне життя, і це життя готове було остаточно загасити себе будь-якої миті.

Максим слухав Раду, її спокійні і страшні розповіді про те, як мати одержала звістку про батькову смерть (батько, лікар-епідеміолог, відмовився покинути заражений район, а держава в ті роки не мала ні часу, ні можливостей боротися з епідемією регулярними засобами, і на район просто скинули бомбу); про те, як після смерті матері вона, Рада, щоб прогодувати маленького Гая і вкрай безпорадного дядечка Каана, по вісімнадцять годин на добу працювала посудницею на пересильному пункті, затим прибиральницею у розкішному кублі для спекулянтів, потім виступала у «жіночих гонах з тоталізатором», згодом сиділа в тюрмі, щоправда, недовго, але залишилася без роботи і впродовж кількох місяців жебрала…

Максим слухав розповідь дядечка Каана, у минулому відомого вченого, про те, як першого ж року війни розігнали Академію наук, сформували його Імператорської Величності Академії батальйон; як під час голоду збожеволів і повісився творець еволюційної теорії; як варили юшку з коників і бур’янів; як голодний натовп розтрощив зоологічний музей і захопив у їжу заспиртовані препарати…

Максим слухав Гая, його немудрі розповіді про будівництво башт протибалістичного захисту, як ночами людожери підкрадаються до будівельних майданчиків і викрадають виховуваних та легіонерів з охорони; як у темряві нечутними привидами нападають нещадні упирі, напівлюди, напівзвірі, напівсобаки; слухав його екзальтовану хвалу системі ПБЗ, яка створювалася ціною неймовірних втрат в останні роки війни, яка, по суті, і припинила військові дії, захистивши країну з повітря, яка і тепер — єдина гарантія безпеки від агресії з півночі… А ці мерзотники учиняють напади на башти — продажні шкури, убивці жінок і дітей, куплені за брудні гроші Хонті й Пандеї, виродки, нікчеми, гірші від усякого Щуролова… Нервове обличчя Гая викривлялося ненавистю. «Тут найголовніше, — говорив він і постукував кулаком по столу, — і тому я пішов до Легіону, не на завод, не в поле, не в контору — до Бойового Легіону, який тепер рятує все…»

Максим слухав жадібно, як страшну, неможливу казку, тим більш страшну і неможливу, що все це було насправді, що багато що і багато що з цього продовжувало існувати, а найстрашніше і найнеможливіше з цього могло повторитися будь-якої хвилини. Смішно і соромно було після цього думати про власні незлагоди, іграшковими зробилися його власні проблеми — якийсь там контакт, нуль-передавач, ламання рук…

Вантажівки круто звернули у нешироку вулицю з багатоповерховими цегляними будинками, і Панді сказав: «Приїхали». Перехожі на хіднику сахнулися до стін, затуляючись від світла фар. Вантажівка зупинилася, над кабіною висунулася довга телескопічна антена.

— Виходь! — в один голос гаркнули командири другої та третьої секцій, і легіонери посипалися через борти.

— Першій секції залишитися на місці! — скомандував Гай.

Панді і Максим, які було підхопилися, знову сіли.

— На трійки розберись! — горлали капрали на хіднику. — Друга секція, вперед! Третя секція, за мною! Вперед марш!

Прогупотіли підковані чоботи, хтось палко вереснув:

— Панове! Бойовий Легіон!

— Хай живе Бойовий Легіон!

— Ура! — закричали бліді люди, які тиснулися до стін, щоб не заважати. Ці перехожі ніби чекали тут легіонерів і тепер, дочекавшись, раділи їм, як найкращим друзям.

Кандидат Зойза, зовсім іще хлопчисько, довгий, мов жердина, з білястим пухом на щоках, штурхнув Максима гострим ліктем у правий бік і радісно підморгнув. Максим осміхнувся у відповідь. Секції вже зникли у під’їздах; біля дверей стояли тільки капрали, стояли твердо, надійно, із застиглими обличчями під беретами набакир. Хряпнули дверцята кабіни, і голос ротмістра Чачу прокаркав:

— Перша секція, виходь, шикуйся!

Максим одним стрибком перескочив через борт. Коли секція вишикувалася, ротмістр порухом руки зупинив Гая, котрий кинувся було з рапортом, підійшов до шику впритул і скомандував:

— Надіти каски!

Дійсні рядові ніби чекали на цю команду, а кандидати трохи забарилися. Ротмістр, нетерпляче постукуючи підбором, дочекався, поки Зойза впорається з підборідним ремнем, і скомандував «направо» та «бігом вперед». Він сам побіг спереду, незграбно-спритний, дужо відмахуючи скаліченою рукою, ведучи секцію під темну арку у двір, вузький і похмурий, як колодязь, звернув під іншу арку, таку ж похмуру та смердючу, і зупинився перед облупленими дверима під тьмяною лампочкою.

— Увага! — каркнув він. — Перша трійка і кандидат Сим підуть зі мною. Решта залишиться тут. Капрале Гаал, за свистком трійку до мене нагору, на четвертий поверх. Нікого не випускати, брати живими, стріляти лише у крайньому випадку. Перша трійка і кандидат Сим, за мною!

Він штовхнув облуплені двері і щез. Максим, випередивши Панді, кинувся слідом. За дверима виявилися круті камінні сходи з залізним поруччям, вузькі, тьмяно освітлені. Ротмістр прудко, через три сходинки, біг нагору. Максим наздогнав його і завважив у його руці пістолет. Тоді Максим на бігу зняв з шиї автомат; на секунду його занудило від думки, що зараз, можливо, доведеться стріляти в людей, але він прогнав цю думку — це були не люди, це були тварини, гірші від вусатого Щуролова, гірші від плямистих мавп. Мерзенне болото під ногами, каламутне світло, захаркані стіни підтверджували і підтверджували це відчуття.

Другий поверх. Кухонні аромати, у шпарині прочинених дверей перепуджене баб’яче лице. З нявкотом вихоплюється з-під ніг знавісніла кішка. Третій поверх. Якийсь йолоп залишив на середині площадки відро з помиями. Ротмістр звалює відро, помиї летять у проліт. «Масаракш!..» — гарчить знизу Панді. Хлопець і дівчина, обійнявшись, притиснулися в темному кутку, обличчя у них злякано-радісні. «Геть, униз!» — каркає на бігу ротмістр. Четвертий поверх. Неоковирні коричневі двері з облізлою олійною фарбою, подряпана бляшана дощечка з написом «Гоббі, зубний лікар. Прийом будь-якої пори». За дверима хтось протягло кричить. Ротмістр зупиняється і хрипить: «Замок!» По його чорному обличчю котиться піт. Максим не розуміє. Панді відштовхує його, приставляє дуло автомата до дверей нижче ручки і дає чергу. Сипляться іскри, летять куски дерева, і тої ж миті, ніби у відповідь, за дверима глухо, крізь протяглий крик, бахкають постріли, знову з хрускотом летять тріски, щось гаряче, туге з огидливим вищанням проноситься у Максима над головою. Ротмістр розчахує двері — там темно, жовті спалахи пострілів висвітлюють клуби диму. «За мною!» — хрипить ротмістр і пірнає головою вперед назустріч спалахам. Максим і Панді кидаються слідом за ним; двері вузькі, притиснутий Панді коротко скімлить. Коридор, задуха, пороховий дим. Загроза зліва. Максим викидає руку, ловить гарячий ствол, шарпає зброю від себе і вгору. Тихо, але страхітливо виразно хрускають чиїсь викручені суглоби, велике м’яке тіло заклякає у безвладному падінні. Попереду, в диму, ротмістр каркає: «Не стріляти! Брати живцем!» Максим кидає автомат і удирається до великої освітленої кімнати. Тут безліч книжок і картин, і стріляти тут нема в кого. На підлозі корчаться двоє чоловіків. Один з них без угаву кричить, вже захрип, але продовжує кричати. У кріслі, відкинувши голову, лежить зомліла жінка — біла, аж прозора. Кімната переповнена болем. Ротмістр стоїть над крикуном і озирається, запихаючи пістолет у кобуру. Відчутно штовхнувши Максима, до кімнати увалюється Панді, за ним легіонери волочать важке тіло того, хто стріляв. Кандидат Зойза, мокрий і схвильований, без усмішки простягує Максимові кинутий автомат. Ротмістр повертає до них своє страшне чорне обличчя. «А де ще один?» — каркає він, і тої ж миті падає синя портьєра, з підвіконня важко сплигує довготелесий худий чолов’яга у білому заплямованому халаті. Він, як сліпий, суне на ротмістра, повільно здіймаючи два величезних пістолети на рівень скляних від болю очей. «Ай!» — кричить Зойза…

Максим стояв боком, і в нього не залишалося часу, щоб повернутися. Він стрибнув щосили, проте чолов’яга усе-таки встиг один раз натиснути на спускові гачки. Максимові обпалило обличчя, пороховий гар забив рот, а пальці його вже зімкнулися на зап’ястках білого халата, і пістолети зі стукотом впали на підлогу. Чолов’яга опустився на коліна, похилив голову і, коли Максим відпустив його, м’яко впав долілиць.

— Ну-ну-ну, — сказав ротмістр із незрозумілою інтонацією. — Кладіть і цього сюди, — наказав він Панді. — А ти, — сказав він блідому і мокрому Зойзі, — біжи вниз і сповісти командирів секцій, де я перебуваю. Нехай повідомлять, як у них справи. (Зойза клацнув підборами і кинувся до дверей.) До речі! Перекажи Гаалу, нехай піднімається сюди… Замовкни, нікчемо! — гаркнув він на чолов’ягу і злегенька копнув його носком чобота у бік. — Ет, марна справа. Хирява погань, сміття… Обшукати! — наказав він Панді. — І покладіть їх усіх в ряд. Отут, на підлозі. І цю також, а то розсілася в єдиному кріслі.,.

Максим підійшов до жінки, обережно підняв її і переніс на ліжко. У нього було тривожно на душі. Не цього він чекав. Тепер він і сам не знав, чого чекав — жовтих, вискалених од ненависті іклів, злобного виття, лютої сутички не на життя, а на смерть?.. Йому не було з чим порівняти свої відчуття, але він чомусь згадав, як одного разу підстрілив тахорга і як ця величезна, грізна з виду і нещадна, за чутками, тварина, провалившись з перебитим хребтом у глибочезну яму, тихо, жалісливо плакала і щось бурмотіла у смертельній тузі, майже розбірливо…

— Кандидате Сим! — гаркнув ротмістр. — Я наказав — на підлогу!

Він дивився на Максима своїми моторошними прозорими очима, губи йому ніби зсудомило, і Максим збагнув: не йому судити тут і визначати, що правильно і що неправильно. Він іще чужинець, він іще не знає їхньої ненависті і їхньої любові… Він підняв жінку і поклав її поруч з гладким чолов’ягою, який стріляв у коридорі. Панді і другий легіонер, сопучи, старанно вивертали кишені заарештованих. А заарештовані були непритомні. Усі п’ятеро.

Ротмістр всівся у крісло, кинув на стіл кашкета, закурив і пальцем поманив до себе Максима. Максим підійшов, хвацько клацнув підборами.

— Чому кинув автомат? — неголосно спитав ротмістр.

— Ви наказали не стріляти.

— Пане ротмістр.

— Так точно. Ви наказали не стріляти, пане ротмістр. Ротмістр, прищулившись, пускав дим у стелю.

— Отже, якби я наказав не розмовляти, ти б відкусив собі язика?

Максим змовчав. Розмова йому не подобалася, але він добре пам’ятав настанови Гая.

— Хто батько? — спитав ротмістр.

— Вчений, пане ротмістр.

— Живий?

— Так точно, пане ротмістр.

Ротмістр вийняв з рота сигарету і подивився на Максима.

— Де він?

Максим збагнув, що бовкнув зайве. Треба було викручуватися.

— Не знаю, пане ротмістр. Точніше, не пам’ятаю.

— Але те, що він вчений, ти пам’ятаєш… А що ти ще пам’ятаєш?

— Не знаю, пане ротмістр. Пам’ятаю багато що, проте капрал Гаал вважає, що це несправжня пам’ять.

У коридорі пролунали квапливі кроки, до кімнати зайшов Гай і виструнчився перед ротмістром.

— Займись цими напівтрупами, капрале, — сказав ротмістр. — Наручників вистачить?

Гай зиркнув через плече на заарештованих.

— З вашого дозволу, пане ротмістр, одну пару доведеться взяти у другій секції.

— Дій.

Гай вибіг, а у коридорі вже знову гупали чоботи, з’явилися командири секцій і доповіли, що операція здійснюється успішно, двоє підозрілих уже схоплені, пожильці, як завжди, надають активну допомогу. Ротмістр наказав їм поквапитися, а після закінчення передати до штабу парольне слово «Тамба». Коли командири секцій вийшли, він закурив нову сигарету і якийсь час мовчав, дивлячись, як легіонери знімають зі стелажів книжки, перегортають їх і жбурляють на ліжко.

— Панді, — проказав він неголосно, — займись картинами. От тільки з цією обережніше, не ушкодь, я візьму її собі… — Відтак він знову повернувся до Максима. — Якої ти думки про неї? — спитав він.

Максим подивився. На картині був морський берег, висока водна далина без виднокраю, сутінки і жінка, що виходила з моря. Вітер. Холоднувато. Жінка змерзла.

— Гарна картина, пане ротмістр, — сказав Максим.

— Впізнаєш місця?

— Аж ніяк. Цього моря я ніколи не бачив.

— А яке бачив?

— Зовсім інше, пане ротмістр. Але це несправжня пам’ять.

— Дурниці. Саме це. Але ти дивився не з берега, а з містка, і під тобою була біла палуба, а позаду, на кормі, був ще один місток, тільки трохи нижче. А на березі була не ця молодиця, а танк, і ти наводив під башту… Знаєш ти, щеня, що це означає, коли болванка поціляє під башту? Масаракш… — просичав він і роздавив недокурок об стіл.

— Не розумію, — сказав Максим холодно. — Ніколи в житті нічого нікуди не наводив.

— Як же ти можеш знати? Ти ж нічого не пам’ятаєш, кандидате Сим!

— Я пам’ятаю, що не наводив.

— Пане ротмістр!

— Пам’ятаю, що не наводив, пане ротмістр. 1 я не розумію, про що ви говорите.

Зайшов Гай у супроводі двох кандидатів. Вони заходилися надівати на затриманих важкі наручники.

— І вони люди, — зненацька сказав ротмістр. — У них дружини, у них діти. Вони когось любили, їх хтось любив…

Він неприховано знущався, проте Максим сказав те, що думав:

— Так, пане ротмістр. Вони, виявляється, також люди.

— Не сподівався?

— Так, пане ротмістр. Я сподівався на інше. — Краєчком ока він бачив, що Гай злякано дивиться на нього. Але йому вже остогидло брехати, і він додав: — Я гадав, що це справді виродки. Щось на зразок голих плямистих… тварин.

— Голий плямистий дурень, — ваговито сказав ротмістр. — Село. Ти не в лісі… Тут вони як люди. Добрі люб’язні люди, у яких при сильному хвилюванні жахливо болить голівка. А у тебе не болить голівка при хвилюванні? — спитав він несподівано.

— У мене ніколи нічого не болить, пане ротмістр, — відповів Максим. — А у вас?

— Що-о?

— У вас такий роздратований тон, — сказав Максим, — що я подумав…

— Пане ротмістр! — якимсь деренчливим голосом вигукнув Гай. — Дозвольте доповісти… Заарештовані прийшли до тями.

Ротмістр глянув на нього і всміхнувся.

— Не хвилюйся, капрале. Твій дружок показав себе сьогодні справжнім легіонером. Якби не він, ротмістр Чачу валявся б зараз з кулею у довбешці… — Він закурив третю сигарету, звів очі до стелі і випустив товстий струмінь диму. — У тебе надійний нюх, капрале. Я б хоч зараз надав цьому молодчику звання дійсного рядового… Масаракш, я б зробив його офіцером! У нього бригадирські нахили, він дуже любить ставити запитання перед офіцерами… Але я тепер дуже добре тебе розумію, капрале. Твій рапорт мав усі підстави. Отож… не будемо поки що підвищувати його… — Ротмістр підвівся, важко ступаючи, обійшов стіл і зупинився перед Максимом. — Не будемо навіть робити його дійсним рядовим. Він справжній боєць, але він ще молокосос… Ми займемось його вихованням… Увага! — загорлав він зненацька. — Капрале Гаал, виведіть заарештованих! Рядовий Панді і кандидате Сим, забрати мою картину і все, що тут є паперового! Віднести до мене в машину!

Він крутнувся і вийшов з кімнати. Гай докірливо глянув на Максима, але нічого не сказав. Легіонери підводили затриманих, штурханами ставили їх на ноги і вели до дверей. Затримані не чинили опору. Вони були наче з вати, вони хиталися, у них підгиналися ноги. Гладкий чолов’яга, що стріляв у коридорі, голосно постогнував і лаявся пошепки. Жінка безгучно ворушила губами. У неї дивно світилися очі.

— Агов, Маку, — сказав Панді, — візьми оту ковдру з ліжка, загорни у неї книжки, а якщо не вистачить, візьми ще й простирадло. Як складеш, тягни усе вниз, а я картину понесу… Та не забудь автомат, дурню! Ти думаєш, чого на тебе пан ротмістр напосівся? Бо ж автомат покинув. Хіба можна зброю кидати? Та ще в бою… Ех, ти!..

— Облиш розмови, Панді, — сердито сказав Гай, — бери картину і йди.

У дверях він обернувся до Максима, постукав себе пальцем по лобі і зник. Було чути, як Панді, спускаючись по сходах, на все горло виспівує «Вгамуйсь, матусю». Максим зітхнув, поклав автомат на стіл і підійшов до стосу книжок, скинутих на ліжко та на підлогу. Його зненацька осяяло, що він тут ніде ще не бачив такої кількості книжок, хіба що в бібліотеці. У книжкових крамницях книжок було, звісно, також більше, але тільки за кількістю, а не за назвами.

Книжки були старі, з вижовклими сторінками. Деякі трохи обгоріли, а деякі, на подив Максима, виявилися відчутно радіоактивними. Не було часу як слід роздивитися їх.

Максим спакував два клунки і кілька секунд пристояв, озираючи кімнату. Порожні, перехняблені стелажі, темні плями там, де були картини, самі картини, видерті з рам, затоптані… і жодних слідів зуболікарської техніки. Він узяв клунки і попрямував до дверей, але потім згадав і повернувся за автоматом. На столі під склом лежали дві фотокартки. На одній — та сама прозора жінка, і на колінах у неї хлопчик років чотирьох із здивовано відкритим ротом, а жінка — молода, вдоволена, горда… На другій фотокартці — красива місцевість у горах, темні купи дерев, старовинна нанівзруйнована вежа… Максим закинув автомат за спину і повернувся до клунків.