Супроводжуючий неголосно сказав: «Чекайте тут», — і пішов — сховався поміж кущів та за деревами. Максим сів на пеньок посередині галявинки, засунув руки глибоко в кишені брезентових штанів і став чекати. Ліс був старий, занедбаний, підлісок душив його, від старезних зморшкуватих стовбурів тхнуло спорохнявілою гнилизною. Було сиро. Максим щулився, він відчував нудоту, хотілося посидіти на осонні, погріти плече.

У кущах неподалік хтось був, але Максим не звертав уваги — за ним стежили від самого селища, і він нічого не мав проти. Дивно було б, якби вони повірили йому відразу.

Збоку на галявину вийшло дівчатко у завеликій залатаній кофтині і з кошиком на руці. Воно втупилося у Максима і так, не відводячи від нього допитливих оченят, пройшло мимо, зашпортуючись і плутаючись в траві. Якесь звірятко, схоже на вивірку, майнуло серед кущів, збігло на дерево, глянуло вниз, наполохалося і щезло. Було тихо, тільки десь віддалеки стукотіла нерівним стукотом машина — різала тростину на озері.

Людина у кущах не покидала свого місця — свердлила спину лихим поглядом. Це було неприємно, але треба звикати. Відтепер завжди буде так. Населений острів повстав проти нього, стріляв у нього, стежив за ним, не вірив йому. Максим задрімав. Останнім часом він часто дрімав у найнеслушніші моменти. Засинав, прокидався, знову засинав. Він не пробував з цим боротися: так хотів організм, а йому видніше. Це минеться, тільки не треба опиратися.

Зашурхотіли кроки, і супроводжуючий сказав: «Ідіть за мною». Максим підвівся, не виймаючи рук із кишень, і рушив за ним, дивлячись на його ноги в м’яких мокрих чоботах. Вони заглибилися в ліс і почали ходити, виписуючи кола та складні петлі, поступово наближаючись до якогось житла, до якого від галявинки було зовсім близько. Потім супроводжуючий вирішив, що він достатньо заплутав Максима, і подерся навпростець крізь буревій, до того ж, як людина міська, здіймав забагато шуму і тріскотняви, аж Максим перестав чути кроки людини, що скрадалася слідом.

Коли буревій скінчився, Максим завважив за деревами галявку та перехняблений рублений дім з позабиваними вікнами. Галявка поросла високою травою, однак Максим бачив, що тут ходили — зовсім недавно і давно. Ходили обачно, намагаючись щоразу підійти до будинку іншим шляхом. Супроводжуючий розчинив скрипливі двері, і вони зайшли до темних затхлих сіней. Людина, яка йшла слідом, залишилася іззовні. Супроводжуючий відкинув ляду і сказав: «Ходіть сюди, обережніше…» Він погано бачив у темряві. Максим спустився по дерев’яній драбині.

У льоху було тепло, сухо, тут були люди; вони сиділи кругом дерев’яного столу і кумедно витріщалися, намагаючись роздивитися Максима. Пахло щойно погашеною свічкою. Мабуть, вони не хотіли, щоб Максим бачив їхні обличчя. Максим упізнав лише двох: Орді, дочку старої Іллі Тадер, і тлустого Мемо Грамену, який сидів біля самої драбини з кулеметом на колінах. Нагорі важко загриміла ляда і хтось сказав:

— Хто ви такий? Розкажіть про себе.

— Можна сісти? — спитав Максим.

— Так, звісно. Ідіть сюди, на мій голос. Наштовхнетесь на лавицю.

Максим сів за стіл і обвів очима сусідів. За столом, крім нього, було четверо. У темряві вони видавалися сірими і пласкими, як на старовинній фотокартці. Праворуч сиділа Орді, а говорив дебелий широкоплечий чолов’яга, котрий сидів навпроти. Він був неприємно схожий на ротмістра Чячу.

— Розповідайте, — повторив він.

Максим зітхнув. Йому дуже не хотілося починати знайомство з брехні, однак робити було нічого.

— Свого минулого я не знаю, — сказав він. — Кажуть, я — горець. Можливо. Не пам’ятаю… Звати мене Максимом, прізвище Каммерер. У Легіоні мене звали Мак Сим. Пам’ятаю себе з тої миті, коли мене затримали в лісі біля Блакитної Змії…

З брехнею було покінчено, і далі справа посувалася легше. Він розповідав, намагаючись бути стислим і водночас не випустити те, що здавалось йому важливим.

— …Я відвів їх якомога далі у глиб кар’єру, наказав їм втікати, а сам неквапом повернувся. Тоді ротмістр розстріляв мене. Вночі я прийшов до тями, вибрався з кар’єру і невдовзі набрів на пасовисько. Вдень я ховався в кущах і спав, а вночі підкрадався до корів і пив молоко. За кілька днів мені покращало. Я взяв у пастухів якесь ганчір’я, дістався до селища Качки і розшукав там Іллі Тадер. Все інше вам відомо.

Впродовж якогось часу всі мовчали. Потім чоловік сільського виду, з довгим волоссям до плечей, сказав:

— Не розумію, як це він не пам’ятає попереднього життя. Як на мене, так не буває. Нехай ось Лікар скаже.

— Буває, — скупо мовив Лікар. Він був худокостий, заморений і вертів у руках люльку. Схоже, йому дуже хотілося курити.

— Чому ви не втекли разом із засудженими? — спитав широкоплечий.

— Там залишався Гай, — сказав Максим. — Я мав надію, що Гай піде зі мною… — Він замовк, пригадуючи бліде, розгублене обличчя Гая, і страшні очі ротмістра, і гарячі поштовхи в груди і в живіт, і відчуття безсилля й образи. — Це, звісно, було глупство, — сказав він. — Але тоді я цього не розумів.

— Ви брали участь в операціях? — спитав позаду тлустий Мемо.

— Я вже розповідав.

— Повторіть!

— Я брав участь в одній операції, коли були схоялені Кетшеф, Орді, ви і ще двоє, вони не назвали себе. В одного з них була штучна рука.

— Як же ви поясните таку квапливість вашого ротмістра? Адже для того, щоб кандидат дістав право на випробування кров’ю, він мусить спершу взяти участь щонайменше у трьох операціях.

— Не знаю. Я знаю тільки, що він мені не довіряв. Я сам не розумію, чому він послав мене розстрілювати…

— А чому він, власне, стріляв у вас?

— По-моєму, він злякався. Я хотів одібрати в нього пістолет…

— Не розумію, — сказав чоловік з довгим волоссям. — Ну, не довіряв він вам. Ну, для перевірки послав страчувати…

— Зачекайте, Лісник, — сказав Мемо. — Це все балачки, пусті слова. Лікарю, на вашому місці я оглянув би його. Щось я не дуже вірю в цю історію з ротмістром.

— Я не можу робити огляд у темряві, — роздратовано сказав Лікар.

— А ви запаліть світло, — порадив Максим. — Однаково я вас бачу.

Запало мовчання.

— Як це бачите? — спитав широкоплечий. Максим стенув плечима.

— Бачу, — сказав він.

— Що за нісенітниця, — сказав Мемо. — Ну, що я зараз роблю, якщо ви бачите?

Максим озирнувся.

— Ви наставили на мене — тобто це вам здасться, що на мене, а насправді на Лікаря — ручного кулемета. Ви — Мемо Грамену, я вас знаю. На правій щоці у вас подряпина, раніше її не було.

— Нокталопія, — пробурчав Лікар. — Давайте запалювати світло. Безглуздя. Він нас бачить, а ми його не бачимо. — Він намацав перед собою сірники і став черкати одного за одним. Вони ламалися.

— Авжеж, — сказав Мемо. — Звісно, безглуздя. Звідсіля він вийде або нашим, або не вийде.

— Дозвольте-но, — Максим простягнув руку, забрав у Лікаря сірники і запалив свічку.

Всі зажмурилися, затуляючи долонею очі. Лікар негайно запалив.

— Роздягайтесь, — сказав він, потріскуючи люлькою.

Максим стягнув через голову брезентову сорочку. Всі втупилися у його груди. Лікар вибрався з-за столу, підійшов до Максима і заходився вертіти ним в різні боки, обмацуючи міцними холодними пальцями. Було тихо. Нараз довговолосий сказав із якимсь жалем:

— Вродливий хлопчик. Син у мене був… також…

Йому ніхто не відповів; він тяжко підвівся, понишпорив у кутку, насилу підняв і поставив на стіл чималого оплетеного глека. Затим виставив три кухлі.

— Можна буде по черзі, — пояснив він. — Якщо хтось хоче поїсти, то сир знайдеться. І хліб…

— Зачекайте, Ліснику, — роздратовано сказав широкоплечий. — Відсуньте вашого глека, мені нічого не видно… Ну що, Лікарю?

Лікар ще раз пройшовся по Максиму холодними пальцями, огорнувся димом і сів на своє місце.

— Налий-но мені, Ліснику, — сказав він. — Такі обставини потрібно запити… Вдягайтесь, — сказав він Максимові. — І не усміхайтесь, як риба-опудало. У мене є до вас кілька запитань.

Максим вдягнувся. Лікар відсьорбнув з кухля, наморщився і спитав:

— Коли, ви кажете, у вас стріляли?

— Сорок сім днів тому.

— З чого, ви кажете, стріляли?

— З пістолета. З армійського пістолета.

Лікар знову відсьорбнув, знову наморщився і проказав, звертаючись до широкоплечого:

— Я б голову собі дав відрубати, що в цього молодця справді стріляли з армійського пістолета, до того ж з дуже малої відстані, але не сорок сім днів тому, а принаймні сто сорок сім… Де кулі? — спитав він раптом Максима.

— Вони вийшли, і я їх викинув.

— Послухайте, як вас… Маку! Ви брешете! Признайтесь, як вам це зробили?

Мак покусав губу.

— Я кажу правду. Ви просто не знаєте, як у нас швидко загоюються рани. Я не брешу. — Він помовчав. — Утім, мене легко перевірити. Розріжте мені руку. Якщо надріз буде неглибокий, я затягну його за десять — п’ятнадцать хвилин.

— Це правда, — сказала Орді. Вона заговорила вперше за увесь час. — Це я бачила сама. Він чистив картоплю і порізав пальця. За півгодини лишився тільки білий рубець, а наступного дня узагалі вже нічого не було. Я гадаю, він справді горець. Гел розповідав про давню гірську медицину — вони вміють примовляти рани.

— Ах, гірська медицина… — сказав Лікар, знову огортаючись димом. — Ну що ж, припустимо. Щоправда, порізаний палець — це одне, а сім куль впритул — це інше, але припустимо… Те, що рани загоїлися так швидко, не найдивовижніше. Я хотів би, щоб мені пояснили інше. У молодикові сім дірок. І якщо ці дірки були справді зроблені справжніми пістолетними кулями, то принаймні чотири з них — кожна зосібна, зауважте! — були смертельні. Лісник охнув і молитовно склав руки.

— Якого дідька? — сказав широкоплечий.

— Ні вже, ви мені повірте, — сказав Лікар. — Куля в серці, куля в хребті і дві кулі у печінці. Плюс до цього загальна велика втрата крові. Плюс до цього неминучий сепсис. Плюс до цього відсутність хоч би яких там було слідів кваліфікованого лікарського втручання. Масаракш, вистачило б і однієї кулі в серці!

— Що ви на це скажете? — звернувся широкоплечий до Максима.

— Він помиляється, — сказав Максим. — Він усе правильно визначив, але він помиляється. Для нас ці рани не смертельні. От якби ротмістр влучив мені в голову… проте він не влучив… Розумієте, Лікарю, ви навіть уявити собі не можете, які це життєздатні органи — серце, печінка…

— Диви-но, — сказав Лікар.

— Одне мені зрозуміло, — проказав широкоплечий. — Навряд чи вони направили б до нас таку грубу роботу. Адже їм відомо, що серед нас є лікарі.

Запало тривале мовчання. Максим терпляче ждав. «А я б повірив? — думав він. — Я б, напевне, повірив. Але я, взагалі, здається, занадто легковірний для цього світу. Хоча вже не такий легковірний, як колись. Наприклад, мені не подобається Мемо. Він чогось постійно боїться. Сидить з кулеметом серед своїх і чогось боїться. Дивно. Втім, він, мабуть, боїться мене. Мабуть, він боїться, що я відберу у нього кулемет і знову вивихну йому пальці. Що ж, можливо, він має рацію. Я більше не дозволю в себе стріляти. Це занадто бридко, коли в тебе стріляють…» Він згадав крижану ніч у кар’єрі, мертве мерехтливе небо, холодну липучу калюжу, в якій він лежав. «Ні, досить. З мене досить… Тепер краще я буду стріляти…»

— Я йому вірю, — сказала раптом Орді. — У нього кінці з кінцями не сходяться, але це просто через те, що він — дивна людина. Таку історію неможливо вигадати, це було б занадто безглуздо. Якби я йому не вірила, я б, почувши таку історію, негайно його застрелила. Він же навалює нісенітницю на нісенітницю. Можливо, він божевільний. Це можливо… Але не провокатор… Я за нього, — додала вона після короткого мовчання.

— Гаразд, Птахо, — сказав широкоплечий. — Помовч поки що… Ви проходили комісію у Департаменті громадського здоров’я? — спитав він Максима.

— Так.

— Вас визнали придатним?

— Звісно.

— Без обмежень?

— У картці було написано просто: «Придатний».

— Що ви думаєте про Бойовий Легіон?

— Тепер я думаю, що це безмозка зброя у чиїхось руках. Швидше всього, в руках цих горезвісних Вогненосних Творців. Але я ще багато чого не розумію.

— А що ви думаєте про Вогненосних Творців?

— Я думаю, що це верхівка військової диктатури. У засобах вони неперебірливі, але які у них цілі… — Максим похитав головою.

— Що ви думаєте про виродків?

— Думаю, що термін невдалий. Думаю, що ви — змовники. Цілі ваші також уявляю доволі невиразно. Одначе мені сподобалися люди, яких я бачив сам. Усі вони видалися мені чесними і, як би це сказати… свідомими своїх дій.

— Так, — сказав широкоплечий. — У вас бувають болі?

— У голові? Ні, не буває.

— Навіщо про це запитувати? — сказав Лісник. — Якби були, він би тут не сидів.

— От я й хочу зрозуміти, навіщо він тут сидить, — сказав широкоплечий. — Навіщо ви прийшли до нас? Ви хочете взяти участь у нашій боротьбі?

Максим похитав головою.

— Я б так не сказав. Це була б неправда. Я хочу розібратися. Зараз я швидше з вами, ніж з ними, але і про вас я знаю дуже мало.

Всі перезирнулись.

— У нас так не заведено, серденько, — сказав Лісник. — У нас так: або ти наш, і тоді на тобі зброю і йди воювати. Або ти, значить, не наш, і тоді, вибач, тоді ми тебе… сам розумієш… куди тебе — у голову треба, так?

Знову запанувало мовчання. Лікар важко зітхнув і вибив люльку об лавицю.

— Рідкісний і важкий випадок, — прорік він. — У мене є пропозиція. Нехай він нас попитає… У вас же є запитання, чи не так, Маку?

— Так, я прийшов запитувати, — озвався Максим.

— У нього купа запитань, — підтвердила Орді, усміхаючись. — Він матері жити не давав запитаннями. Та й до мене чіплявся.

— Запитуйте, — сказав широкоплечий. — А ви, Лікарю, відповідайте. А ми послухаємо.

— Хто такі Вогненосні Творці і чого вони прагнуть? — почав Максим.

Усі заворушилися — мабуть, цього запитання не чекали.

— Вогненосні Творці, — сказав Лікар, — це анонімна група найдосвідченіших інтриганів з військових, фінансистів та політиків. У них дві мети: одна — головна, друга — основна. Головна — зберегти владу. Основна — одержати від цієї влади максимум задоволення. Всі вони хабарники, сибарити, садисти, і всі вони владолюбці… Ви задоволені?

— Ні, — сказав Максим. — Все це я й так підозрював… Яка їхня економічна програма? Їхня ідеологія? Їхня база, на кого вони спираються?..

Усі знов перезирнулися. Лісник дивився на Максима з широко відкритим ротом.

— Економічна програма… — сказав Лікар. — Ви занадто багато від нас хочете. Ми не теоретики, ми — практики. Для нас найважливіше те, що вони хочуть нас знищити. Власне кажучи, ми боремося за своє життя… — Він заходився роздратовано набивати люльку.

— Я не хотів нікого образити, — сказав Максим. — Я просто хочу розібратися… — Він би з радістю виклав Лікарю основи теорії історичних послідовностей, проте йому бракувало слів. І без того йому часом доводилося переходити на лінкос. — Гаразд. Але чого хочете ви? До чого ви прагнете, крім збереження життя? І хто ви?

Лікарева люлька шурхотіла й потріскувала, важкий сморід поширювався від неї на весь погріб.

— Дайте-но мені, — сказав раптом Лісник. — Дайте я йому скажу… Мені дайте… Ти, друже любесенький, того… Не знаю, як там у вас в горах, а в нас тут люди полюбляють жити. Як це так — крім, каже, збереження життя? А мені, може, крім цього, нічого й не потрібно!.. Ти що гадаєш — цього мало? Ич, який хоробрий знайшовся! Ти поживи-но в погребі, коли у тебе дім є, дружина, родина і всі від тебе відсахнулися… Ти це облиш!

— Почекайте, Ліснику, — сказав широкоплечий.

— Ні, це він нехай почекає! Ич, який знайшовся! Економ мію йому подавай, базу якусь…

— Зажди, дядьку, — сказав Лікар. — Не гнівайся. Бачиш, людина нічого не тямить… Річ у тім, — сказав він Максимові, — що наш рух різнорідний. Якоїсь єдиної політичної програми у нас немає і, зрештою, бути не може: всі ми вбиваємо, тому що вбивають нас. Це треба зрозуміти. Ви це зрозумійте. Усі ми смертники, шансів вижити у нас не багато. І всю політику у нас затуляє, по суті, біологія. Вижити — ось головне. Тут уже не до бази. Отож якщо ви з’явилися з якою-небудь соціальною програмою, нічого у вас не вийде.

— У чому ж річ? — спитав Максим.

— Нас вважають виродками. Звідкіля це пішло, тепер і не згадаєш. Але зараз Вогненосним Творцям вигідно нас цькувати: це відволікає народ од внутрішніх проблем, від корупції фінансистів, які гребуть гроші на військових замовленнях та на будівництві башт.

— Це вже щось, — сказав Максим. — Отже, в основі всього усе ж таки гроші. Отже, Творці служать грошам. Кого вони ще прикривають?

— Творці нікому не служать. Вони самі — гроші. Вони — все. І вони, між іншим, ніщо, бо вони анонімні і повсякчас жеруть один одного… Йому б з Вепром погомоніти, — сказав Лікар широкоплечому. — Вони б знайшли спільну мову.

— Гаразд, про Творців я поговорю з Вепром. А зараз…

— З Вепром ви вже не поговорите, — сказав Мемо зі злістю. — Вепра розстріляли.

— Це однорукий, — пояснила Орді. — До речі, ви ж мусите знати…

— Я знаю, — сказав Максим. — Але його не розстріляли. Його заслали на виховання.

— Не може бути, — сказав широкоплечий. — Вепра? Заслали?

— Так, — сказав Максим. — Гела Кетшефа присудили до смертної кари, Вепра — до заслання, а ще одного, який не назвав свого імені, забрав до себе цивільний. Очевидно, у контррозвідку.

І знову всі замовкли. Лікар відсьорбнув з кухля. Широкоплечий сидів, зіпершись головою на руки. Лісник тужливо покректував і жалісно дивився на Орді. Орді, зціпивши зуби, дивилася в стіл. Це було горе, і Максим шкодував, що заговорив на цю тему. Це було справжнє горе, і тільки Мемо у кутку не стільки тужив, скільки боявся… «Таким не можна доручати кулемет, — мимохіть подумав Максим. — Він нас тут усіх перестріляє».

— Ну гаразд, — сказав широкоплечий. — У вас є ще запитання?

— У мене багато запитань, — повагом сказав Максим. — Але я боюсь, що усі вони тою чи іншою мірою нетактовні.

— Що ж, давайте нетактовні…

— Добре, останнє запитання. До чого тут башти ПБЗ? Чому вони вам заважають?

Усі неприємно розсміялися.

— Ото вже дурень, — сказав Лісник. — А туди ж — базу йому подавай…

— Це не ПБЗ, — сказав Лікар. — Це наше прокляття. Вони винайшли випромінювання, за допомогою якого створили поняття про виродка. Більшість людей — от і ви, наприклад, — не помічають цього випромінювання, буцімто його й немає. А нещасна меншість через якісь особливості свого організму відчуває при опроміненні пекельні болі. Деякі з нас — таких одиниці — можуть терпіти цей біль, інші не витримують, кричать, треті непритомніють, а четверті взагалі божеволіють і вмирають… Так от, башти — це випромінювачі. Вони вмикаються двічі на добу по всій країні, і нас виловлюють, поки ми валяємося безпорадні від болю. Плюс ще установки локальної дії на патрульних авто… плюс самохідні випромінювачі… плюс нерегулярні променеві удари по ночах… Нам ніде сховатися, екранів не існує, ми божеволіємо, стріляємося, робимо дурниці у відчаї, вимираємо…

Лікар замовк, вхопив кухоль і одним духом вихилив його. Потім він заповзявся розпалювати свою люльку, лице у нього посіпувалося.

— Та-ак, жили — не журились, — тужливо сказав Лісник. — Гади, — додав він після нетривалого мовчання.

— Йому це безглуздо розповідати, — сказав зненацька Мемо. — Він же не знає, що це таке. Він уявлення не має, що це означає-ждати щодня чергового сеансу…

— Гаразд, — сказав широкоплечий. — Не має уявлення, отже, і говорити ні про що. Птаха висловилася за нього. Хто ще — «за» і «проти»?

Лісник відкрив було рот, але Орді випередила його:

— Я хочу пояснити, чому я «за». По-перше, я йому вірю. Це я вже говорила, і це, мабуть, не так важливо, це стосується лише мене. Проте ця людина має здібності, які можуть бути корисними всім. Він уміє загоювати не тільки свої, а й чужі рани… Набагато краще, ніж ви, Лікарю, пробачте на слові…

— Ет, який з мене лікар, — сказав Лікар. — Я так, судова медицина…

— Однак це ще не все, — вела далі Орді. — Він уміє тамувати біль.

— Як це? — спитав Лісник.

— Я не знаю, як він це робить. Він масажує скроні, шепче щось, і біль вщухає. Мене двічі скручувало у матері, і обидва рази він мені допоміг. Першого разу не дуже, але все-таки я не знепритомніла, як бувало завжди. А другого разу зовсім не боліло…

І вмить усе перемінилося. Щойно вони були суддями, щойно вони вирішували, як їм здавалося, питання його життя і смерті, а тепер судді зникли, і залишилися змучені, приречені люди, які раптом відчули надію. Вони дивилися на нього, ніби чекали, що він от зараз негайно звільнить їх від змори, що гнітила їх щохвилинно, щодня і щоночі багато років поспіль… «Ну що ж, — подумав Максим, — тут я принаймні буду потрібний не для того, щоб убивати, а для того, щоб лікувати». Однак чомусь ця думка не принесла йому ніякої втіхи. «Башти, — думав він. — Яка гидота… Це ж треба придумати. Потрібно бути садистом, щоб це придумати…»

— Ви справді це вмієте? — спитав Лікар.

— Що?

— Гамувати біль…

— Гамувати біль… Так.

— Як?

— Я не можу вам пояснити. Мені бракує слів, а вам бракує знань… Я не розумію: невже у вас немає ліків, яких-небудь болезахисних препаратів?

— Від цього не допомагають жодні ліки… Хіба що у смертельній дозі.

— Послухайте, — сказав Максим. — Я, звісно, готовий гамувати біль… Я постараюсь… Але ж це не вихід! Треба шукати який-небудь масовий засіб… У вас є хіміки?

— У нас все є, — сказав широкоплечий, — але це завдання не вирішується, Маку. Якби воно вирішувалося, державний прокурор не страждав би від болю, як і ми. Хто-хто, а він роздобув би ліки. А зараз він перед кожним регулярним сеансом напивається до чортиків і париться у гарячій ванні.

— Державний прокурор — виродок? — спитав Максим спантеличено.

— Подейкують, — сказав широкоплечий сухо. — Одначе ми відволіклися. Птахо, ти скінчила? Хто бажає ще?

— Зачекай, Генерале, — сказав Лісник. — Що ж це виходить? Це ж виходить, що він наш благодійник? Ти і мені можеш погамувати біль?.. Таж цій людині ціни немає, я її з погреба не випущу! У мене ж, вибачаюсь, такі болі, що терпіти несила… А може, він і порошки придумає? Адже придумаєш, га?.. Ні, панове, товариші, таку людину слід оберігати…

— Тобто ти «за», — сказав Генерал.

— Тобто я настільки «за», що в разі хто його зачепить…

— Зрозуміло. Ви, Лікарю?

— Я був би «за» і без цього, — пробурчав Лікар, попихкуючи люлькою. — У мене таке ж враження, як і в Птахи. Поки що він не наш, але він стане нашим, інакше бути не може. їм він принаймні аж ніяк не підходить. Занадто розумний.

— Добре, — сказав Генерал. — Ви, Копито?

— Я «за», — сказав Мемо. — Корисна людина.

— Ну що ж, — сказав Генерал. — Я також «за». Дуже радий за вас, Маку. Ви симпатичний хлопець, і мені було б шкода убивати вас… — Він глянув на годинник. — Нумо поїмо, — сказав він. — Скоро сеанс, і Мак продемонструє нам своє мистецтво. Налийте йому пива, Ліснику, і викладайте на стіл ваш хвалений сир. Копито, йдіть і підмініть Зеленого — він не їв од самого ранку.