Максим прокинувся й ураз відчув, що голова важка. У кімнаті було задушливо. Знов уночі зачинили вікно. Втім, і від одчиненого вікна користі мало — місто занадто близько, вдень видніється над ним нерухома бура шапка бридких випарів, вітер жене їх сюди, і не рятують ні відстань, ні п’ятий поверх, ні парк унизу. «Зараз би принаймні іонний душ, — подумав Максим, — та вискочити голяка в сад, та не в оцей паршивий, напівгнилий, сірий від гарива, а в наш, де-небудь під Гладбахом, на березі сріблистого Нірсу, та пробігти кругом озера кілометрів з п’ятнадцять що є духу, з усієї сили, та переплисти озеро, а потім хвилин з двадцять походити по дну, аби повправляти легені, полазити поміж слизьких підводних валунів…» Він підхопився, відчинив вікно, висунувся під мжичку, глибоко вдихнув сире повітря, закашлявся — у повітрі було повно зайвого, а дощові краплини залишали на язиці металевий присмак. По автостраді з шипінням і свистом проносилися авто. Унизу під вікном жовтіло мокре листя, на високому мурі щось блищало. По парку ходив чоловічок у мокрій накидці, згрібав докупи облетіле листя. За завісою дощу невиразно бовваніли цегляні будівлі якогось заводу на околиці. З двох високих труб, як завжди, ліниво соталися і хилилися до землі товсті струмені отруйного диму.

Задушливий світ. Неблагополучний, хворобливий світ. Увесь він якийсь незатишний і тоскний, як те казенне приміщення, де люди зі світлими ґудзиками і зіпсутими зубами раптом ні сіло ні впало заходилися лементувати, надсаджуючись до хрипу, і Гай, такий симпатичний, вродливий парубійко, цілком несподівано заходився товкти до крові рудобородого Зефа, а той навіть не опирався… Неблагополучний світ… Радіоактивна ріка, безглуздий залізний дракон, забруднене повітря і неохайні пасажири у незграбній триповерховій металевій коробці на колесах, що плюється навсібіч сизими чадними димами… І ще одна дика сцена — коли якісь брутальні люди довели реготом і жестами до сліз літню жінку, і ніхто за нею не обстав, у вагоні яблуку ніде впасти і всі відводять очі, і лише Гай раптом зірвався з місця, блідий від злості, а можливо, від страху, і щось крикнув їм, і вони пішли геть… Проте і сам Гай, вочевидь добра, симпатична людина, іноді раптом зовсім незрозуміло розлютовувався, заходжувався осатаніло сваритися з сусідами по купе, дивився звіром, а потім так само зненацька поринав у глибоку прострацію. І всі інші поводилися не краще. Годинами вони сиділи і лежали цілком мирно, стиха гомоніли, навіть усміхалися один до одного, і враз хто-небудь починав сварливо бурчати на сусіда, сусід нервово огризався, навколишні, замість заспокоїти їх, устрявали в суперечку, чвара ширшала, і от уже всі гримають одне на одного, погрожують, штовхаються, і хтось лізе через голови, розмахуючи кулаками, і когось тримають за барки, на повний голос плачуть малюки, їм роздратовано обривають вуха, а відтак усе поступово завмирає, всі вовком дивляться одне на одного, розмовляють знехотя, відвертаються… А іноді чвара перетворюється на щось украй неподобне: очі вилазять з орбіт, обличчя беруться червоними плямами, голоси підвищуються до нестямного вереску, і хтось істерично регоче, хтось співає, хтось молиться, здіймаючи над головою тремтячі руки… Божевільня…

Максим відійшов од вікна, пристояв посередині тісної кімнатки, розслабившись, відчуваючи апатію і душевну втому, потому примусив себе зібратися на силі і розім’явся трохи, використовуючи як снаряд громіздкий дерев’яний стілець. «Так і занепасти можна, — подумав він стурбовано. — Ще день-два я, мабуть, стерплю, а тоді доведеться дати драла, поникати трохи по лісах… У гори добре було б втекти — гори у них тут на вигляд гарні, дикі… Далеченько, щоправда, за ніч не обернешся… Як їх Гай називав? Зартак… Цікаво, це власне ім’я чи гори взагалі? Втім, які там гори, не до гір мені. Десять діб я тут, а нічого ще не зроблено…»

Він протиснувся в душову і кілька хвилин фиркав і розтирався під тужавим штучним дощиком, таким самим бридким, як природний, — дещо холоднішим, щоправда, — але жорстким, вапнистим.

Він обтерся продезинфікованим рушником і всім незадоволений: і цим каламутним ранком, і цим задушливим світом, і своїм безглуздим становищем, і занадто жирним сніданком, що його доведеться зараз з’їсти, — повернувся до кімнати, щоб застелити ліжко. Сніданок уже принесли — він парував і смердів на столі. Риба зачиняла вікно.

— Здрастуйте, — сказав їй Максим місцевою мовою. — Не треба. Вікно.

— Здрастуйте, — відповіла вона, клацаючи численними засувками. — Треба. Дощ. Погано.

— Рибо, — сказав Максим на лінкосі. Власне, її звали Нолу, одначе Максим із самого початку охрестив її Рибою за невиразність обличчя і незворушність.

Вона обернулася і подивилась на нього незмигними очима. Потому, уже вкотре, приставила палець до кінчика носа і зронила: «Жінка», потім тицьнула в Максима пальцем: «Чоловік», потім у бік остогидлого балахона, що висів на бильці стільця: «Одяг. Треба». Не могла вона чомусь бачити чоловіка в самих шортах. Потрібно було їй, щоб чоловік закутувався з ніг до шиї.

Він заходився вдягатися, а вона застелила його ліжко, хоча Максим завжди говорив, що робитиме це сам, посунула на середину кімнати стіл, що його Максим завжди відсовував до стіни, рішуче відкрутила кран опалення, що його Максим завжди завертав до краю, і всі одноманітні Максимові «не треба» розбивалися об її не менш одноманітні «треба».

Максим застебнув під шиєю на єдиного зламаного ґудзика балахон, підійшов до столу і поколупав сніданок двозубою виделкою. Відбувся звичний діалог:

— Не хочу. Не треба.

— Треба. їжа. Сніданок.

— Не хочу сніданок. Несмачно.

— Треба сніданок. Смачно.

— Рибо, — сказав їй Максим проникливо, — жорстока ви людина. Потрапили б ви до мене на Землю, я б ущент розбився, але знайшов би вам їжу до смаку.

— Не розумію, — сказала вона незворушно. — Що таке «риба»?

З огидою прожовуючи жирний шматок, Максим узяв папір і зобразив ляща анфас. Вона уважно вивчила малюнок і поклала до кишені халата. Всі малюнки, які робив Максим, вона забирала і кудись відносила. Максим малював багато, охоче і з задоволенням: у вільний час і ночами, коли не спалося, робити тут було зовсім нічого. Він малював тварин і людей, креслив таблиці й діаграми, відтворював анатомічні розрізи. Він зображав професора Мегу схожим на бегемота і бегемотів, схожих на професора Мегу; він викреслював універсальні таблиці лінкосу, схеми машин та діаграми історичних послідовностей; він переводив страшенно багато паперу, і все це щезало у кишені Риби без жодних видимих наслідків для процедури контакту. У професора Мегу, він же Бегемот, була своя метода, і він не збирався од неї відмовлятися.

Універсальна таблиця лінкосу, з вивчення якої мусив починатися будь-який контакт, Бегемота анітрохи не цікавила. Місцевій мові прибульця навчала тільки Риба, та й то лише для зручності спілкування, щоб зачиняв вікно і не вештався без балахона. Експерти до контакту не залучалися зовсім, Максимом займався Бегемот, і тільки Бегемот.

Щоправда, в його розпорядженні був доволі потужний засіб дослідження — ментоскопічна техніка, і Максим відсиджував у стендовому кріслі по чотирнадцять — шістнадцять годин на добу. До того ж ментоскоп у Бегемота був гарний. Він дозволяв досить глибоко проникати у спогади і відзначався дуже високою здатністю до розв’язання. Маючи таку машину, можна було, мабуть, обійтися і без знання мови. Але Бегемот використовував ментоскоп якось дивно. Свої ментограми він відмовлявся демонструвати категорично і навіть з деяким обуренням, а до Максимових ментограм ставився своєрідно. Максим спеціально розробив цілу програму спогадів, які мали дати аборигенам доволі повне уявлення про соціальне, економічне і культурне життя Землі. Проте ментограми такого роду не викликали у Бегемота ніякого ентузіазму. Бегемот кривив обличчя, мугикав, відходив, заходжувався телефонувати або, сівши до столу, починав нудотно гризти голову асистентові, часто повторюючи при цьому соковите слівце «масаракш». Зате коли на екрані Максим висаджував у повітря крижану скелю, що причавила корабель, або скорчером трощив на шматки панцерного вовка, або відбирав експрес-лабораторію у велетенського дурного псевдоспрута, Бегемота було за вуха не відтягнути од ментоскопа. Він стиха повискував, радісно поплескував себе долонями по лисині й грізно горлав на знесиленого асистента, який стежив за записом зображення. Видовище хромосферного протуберанця породжувало у професора такий захват, ніби він ніколи в житті не бачив нічого подібного і дуже до вподоби йому були любовні сцени, що їх Максим запозичував переважно з кінофільмів спеціально для того, щоб дати аборигенам певне уявлення про емоціональне життя людства.

Таке безглузде ставлення до матеріалу наштовхувало Максима на сумні роздуми. Складалося враження, що Бегемот ніякий не професор, а звичайнісінький інженер-ментоскопіст, який готує матеріал для справжньої комісії з контактів, що з нею Максимові ще доведеться зустрітися, а коли це станеться — невідомо. Тоді виходило, що Бегемот — істота досить примітивна, на кшталт хлопчиська, якого у «Війні і мирі» цікавлять лише батальні сцени. Це ображало: Максим репрезентував Землю і — слово честі! — мав підстави розраховувати на серйознішого партнера з контакту.

Щоправда, можна було припустити, що цей світ розташований на перехресті невідомих міжзоряних трас і прибульці тут не в дивину. Настільки не в дивину, що заради кожного прибульця тут уже не збирають спеціальних авторитетних комісій, а просто викачують з нього найбільш ефектну інформацію і цим обмежуються. На користь такого припущення свідчила оперативність, з якою люди зі світлими ґудзиками, вочевидь не фахівці, розібралися в ситуації і без жодних ахів та охів направили прибульця точно за призначенням. А можливо, які-небудь негуманоїди, котрі побували тут раніше, залишили по собі настільки поганий спогад, що тепер аборигени ставляться до всього інопланетного з певною і виправданою недовірою, і тоді уся метушня, що її розводить навколо ментоскопа професор Бегемот, — лише видимість контакту, гайнування часу, поки певні високі інстанції вирішують його долю.

«Так чи інак, а справи мої кепські, — вирішив Максим, давлячись останнім шматком. — Треба швидше вчити мову, і тоді все з’ясується…»

— Добре, — сказала Риба і забрала в нього тарілку. — Ходімо.

Максим зітхнув і підвівся. Вони вийшли у коридор. Коридор був довгий, брудно-блакитний, праворуч і ліворуч тягнулися ряди зачинених дверей, точнісінько таких, як двері до Максимової кімнати. Максим ніколи тут нікого не зустрічав, але разів зо два чув за дверима якісь дивні, збуджені голоси. Можливо, там також утримувалися прибульці, які чекали вирішення своєї долі.

Риба крокувала попереду широким чоловічим кроком, пряма, як палиця, і Максимові зненацька стало дуже шкода її. Ця країна, схоже, ще не знала промисловості краси, і бідолашна Риба була полишена на саму себе. З цим рідким безбарвним волоссям, що стирчало з-під білої шапочки, з цими величезними лопатками, що випирали під халатом, з потворно худючими ногами абсолютно неможливо було, мабуть, відчувати себе на висоті — хіба що з інопланетними істотами, та й то з негуманоїдними. Асистент професора ставився до неї зневажливо, а Бегемот і зовсім її не помічав і звертався до неї не інакше як «И-и-и», що, очевидно, відповідало у нього інтеркосмічному «Е-е-е»… Максим пригадав своє власне, бозна-яке до неї ставлення і відчув докори сумління. Він наздогнав її, погладив по кощавому плечу і сказав:

— Нолу молодець, хороша.

Вона звела до нього сухе обличчя і зробилася, як ніколи, схожою на здивованого ляща анфас. Потім відвела його руку, насупила ледь помітні брови і суворо проказала:

— Максим поганий. Чоловік. Жінка. Не треба. Максим засоромився і знову трохи відстав.

Так вони дісталися кінця коридора. Риба штовхнула двері, і вони опинилися у великій світлій кімнаті, яку Максим називав про себе приймальнею. Вікна тут були без смаку декоровані прямокутними ґратами з товстого залізного пруття, і високі, оббиті шкірою двері вели у лабораторію Бегемота, а біля дверей завжди чомусь сиділи двоє дуже високих, малорухливих аборигенів, які не відповідали на привітання і перебували начебто у постійному трансі.

Риба, як завжди, відразу пройшла до лабораторії, залишивши Максима у приймальні. Максим, як завжди, привітався; йому, як завжди, не відповіли. Двері в лабораторію лишилися прочиненими; звідтіля долинав гучний, роздратований голос Бегемота і дзвінке клацання ввімкненого ментоскопа. Максим підійшов до вікна, якийсь час дивився на туманний, мокрий краєвид, на лісисту рівнину, розсічену стрічкою автостради, на високу металеву башту, що ледь видніла в тумані, відтак занудьгував і, не чекаючи запрошення, зайшов у лабораторію.

Тут, як завше, приємно пахло озоном, мерехтіли дублюючі екрани, голомозий заморений асистент (ім’я мав таке, що його неможливо було запам’ятати, а прізвисько — Торшер) вдавав, ніби настроює апаратуру, і з цікавістю прислухався до чвари. У лабораторії мала місце чвара.

У кріслі Бегемота, за столом Бегемота, сидів незнайомець з квадратним обличчям, що помітно лущилося, і червоними набряклими очима. Бегемот стояв перед ним, розчепіривши ноги, впершись руками в боки і трохи пригнувшись. Він горлав. Шия у нього була сиза, лисина пломеніла західним пурпуром, з рота навсібіч летіла слина. Намагаючись не привертати до себе уваги, Максим тихенько пройшов до свого робочого місця і неголосно привітався з асистентом. Торшер — особа нервова, засмикана — пойнятий жахом відскочив і підсковзнувся на товстому кабелі. Максим ледве встиг підхопити його за плечі, і бідолашний Торшер обважнів, закотивши очі. Ні кровинки не зосталося в його обличчі. Дивна це була людина: він до судом боявся Максима. Звідкілясь нечутно вродилася Риба з відкоркованим флакончиком, який вона миттю піднесла до Торшерового носа. Торшер гикнув і ожив. Перше ніж він знову впав у небуття, Максим приставив його до залізної шафи і квапливо відійшов.

Він сів у стендове крісло і спостеріг, що незнайомець облишив слухати Бегемота й уважно роздивляється його, Максима. Максим привітно усміхнувся. Незнайомець злегенька нахилив голову. Нараз Бегемот з жахливим тріском гепнув кулаком по столу і схопився за телефонний апарат. Скориставшись паузою, незнайомець зронив кілька слів, з яких Максим розібрав лише «треба» і «не треба», взяв зі столу аркуш цупкого блакитнуватого паперу з яскраво-зеленим краєчком і помахав ним у повітрі перед обличчям Бегемота. Бегемот досадливо відмахнувся і тої ж миті заходився гавкати в телефон. «Треба», «не треба» і незрозуміле «масаракш» сипалися з нього як з рога достатку, і ще Максим уловив слово «вікно». Все скінчилося тим, що Бегемот роздратовано пожбурив навушник, ще кілька разів гаркнув на незнайомця, заплювавши його з голови до ніг, і викотився, хряснувши дверима.

Тоді незнайомець обтер обличчя носовичком, підвівся з крісла, відкрив довгу пласку коробку, що лежала на підвіконні, і видобув з неї якийсь темний одяг.

— Ідіть сюди, — сказав він Максимові. — Вдягайтесь. Максим озирнувся на Рибу.

— Ідіть, — сказала Риба. — Вдягайтесь. Треба. Максим збагнув, що в його долі відбувається нарешті

довгожданий поворот, що десь хтось щось вирішив. Він забув про настанови Риби, миттю скинув потворний балахон і за допомогою незнайомця убрався в нові шати. Шати ці, на думку Максима, не відзначалися ні красою, ні зручністю, але вони були точнісінько такі, як на незнайомцеві. Можна було припустити навіть, що незнайомець пожертвував свої власні запасні шати, бо рукава куртки були закороткі, а штани висіли ззаду мішком і спадали. Втім, решті присутніх вигляд Максима у новому одязі припав до душі. Незнайомець бурчав щось схвальне; Риба, пом’якшивши риси обличчя, наскільки це можливо для ляща, гладила Максимові плечі та обсмикувала на ньому куртку, і навіть Торшер блідо усміхався, сховавшись за пультом.

— Ходімо, — сказав незнайомець і попрямував до дверей, за якими зник розлючений Бегемот.

— До побачення, — сказав Максим Рибі. — Дякую, — додав він на лінкосі.

— До побачення, — відповіла Риба. — Максим гарний. Здоровий. Треба.

Здається, вона була розчулена. А може, стурбована тим, що костюм кепсько сидить. Максим махнув рукою блідому Торшерові й поспішив слідом за незнайомцем.

Вони проминули кілька кімнат, захаращених незграбною, архаїчною апаратурою, спустилися у гуркотливому і дзенькітливому ліфті на перший поверх і опинилися у просторому низькому вестибюлі, куди кілька днів тому Гай привів Максима. І як кілька днів тому, знову довелося чекати, поки пишуться якісь папери, поки смішний чоловічок у безглуздому головному уборі дряпає щось на рожевих картонках, а червоноокий незнайомець дряпає щось на зелених, а дівчина з оптичними підсилювачами на очах робить на цих картонках фігурні вирізи, а потім усі обмінюються картонками, причому заплутуються, і кричать одне на одного, і хапаються за телефонний апарат, і нарешті чоловічок у безглуздому головному уборі забирає собі дві зелених і одну рожеву картонку, причому рожеву картонку він рве навпіл і половину віддає дівчині, яка робила вирізи, а незнайомець одержує дві рожеві картонки, синю товсту картонку і ще круглий металевий жетон з вибитим на ньому написом і все це за хвилину віддає високому чолов’язі зі світлими ґудзиками, котрий стоїть біля виходу, за двадцять кроків від чоловічка у безглуздому головному уборі, і коли вони вже виходять на вулицю, високий раптом починає сипло кричати, і червоноокий незнайомець знову повертається, і з’ясовується, що він забув забрати собі синій картонний квадратик, і він забирає собі синій картонний квадратик і з глибоким зітханням запихає кудись за пазуху. Лише після цього Максим, який встиг уже змокнути, має можливість сісти у нераціонально довге авто правобіч від червоноокого. Той роздратований, сопе і часто повторює улюблене заклинання Бегемота: «Масаракш». Машина завуркотіла, м’яко рушила з місця, вибралася з нерухомої череди інших машин, порожніх і мокрих, прокотилася по великому асфальтованому майданчику перед будівлею, проминула величезну клумбу з в’ялими квітами, мимо високої жовтої стіни викотилася до повороту на шосе і різко загальмувала.

— Масаракш, — знову просичав червоноокий і вимкнув двигун.

По шосе повзла довга колона однакових плямистих вантажівок з кузовами із криво склепаного, гнутого заліза. Над залізними бортами стирчали ряди нерухомих округлих предметів, що волого відсвічували металом. Вантажівки рухалися неквапом, дотримуючись правильних інтервалів, розмірено клекочучи моторами і поширюючи жахливий сморід органічного перегару.

Максим обдивився дверцята зі свого боку, розібрався, що й до чого, і підняв скло. Червоноокий, не дивлячись на нього, вимовив довгу фразу, що виявилася абсолютно незрозумілою.

— Не розумію, — сказав Максим.

Червоноокий повернув до нього здивоване обличчя і, якщо зважати на інтонацію, запитав щось. Максим похитав головою.

— Не розумію, — повторив він.

Червоноокий начебто здивувався ще дужче, поліз до кишені, витягнув пласку коробочку, набиту довгими білими паличками, одну паличку сунув собі до рота, а решту запропонував Максимові. Максим із ввічливості взяв коробочку і почав її роздивлятися. Коробочка була картонна, від неї гостро пахло якимись сухими рослинами. Максим взяв одну з паличок, відкусив шматочок і пожував. Потім він швиденько опустив скло, висунувся і сплюнув. Це була не їжа.

— Не треба, — сказав він, повертаючи коробочку червоноокому. — Несмачно.

Червоноокий дивився на нього з напіввідкритим ротом. Біла паличка, прилипнувши, висіла в нього на губі. Максим згадав місцеві правила, торкнувся пальцем кінчика свого носа і назвався:

— Максим.

Червоноокий промимрив щось, в руці у нього раптом з’явився вогник, він опустив у нього кінець білої палички, і авто вмить наповнилося нудотним димом.

— Масаракш! — скрикнув Максим з обуренням і розчинив дверцята. — Не треба!

Він утямив, що це за палички; коли вони їхали з Гаєм, майже всі чоловіки отруювали повітря таким самим димом, але для цього вони використовували не білі палички, а короткі та довгі дерев’яні предмети, схожі на дитячі свистунці давніх часів. Вони вдихали якийсь наркотик — звичай, безсумнівно, найшкідливіший, — і тоді Максим втішався лише тим, що симпатичний Гай був, здається, також категорично проти цього звичаю.

Незнайомець хватькома викинув наркотичну паличку за віконце і чомусь помахав долонею перед своїм обличчям. Максим про всяк випадок також помахав долонею, відтак знову назвався. Виявилося, що червоноокого звати Фанком, на чому розмова й урвалася. Хвилин з п’ять вони сиділи, доброзичливо перезиркуючись, і, по черзі вказуючи один одному на нескінченну колону вантажівок, повторювали: «Масаракш». Потім нескінченна колона скінчилася, і Фанк вибрався на шосе.

Мабуть, він дуже поспішав. Принаймні він негайно зробив так, що двигун заревів оксамитовим ревінням, затим увімкнув якийсь бридко виючий пристрій і, не дотримуючись, на думку Максима, жодних правил безпеки, погнав по автостраді в обгін колони, ледве встигаючи ухилитися від машин, що мчали назустріч.

Вони випередили колону вантажівок; перегнали, мало не вилетівши на узбочину, широкий червоний екіпаж із самотнім, дуже мокрим водієм; проскочили мимо дерев’яного візка на величезних, заввишки з людину, розхитаних колесах, якого тягнула безхвоста викопна тварина; виттям загнали до рівчака групу пішоходів у брезентових плащах; влетіли під крони мокрих, крислатих дерев, рівними рядами висаджених обабіч дороги, — Фанк дедалі збільшував швидкість, зустрічний потік повітря ревів в обтічниках, настрахані виттям екіпажі попереду притискалися до узбочин, поступаючись дорогою. Машина здавалась Максимові не пристосованою до таких швидкостей, занадто хисткою, і йому було трохи неприємно.

Невдовзі дорогу обступили будинки, авто увірвалося в місто, і Фанк був змушений різко зменшити швидкість.

Вулиці були непропорційно вузькі й буквально захаращені екіпажами. Авто Фанка ледве пленталося, стиснуте зусебіч найрізноманітнішими механізмами. Попереду, затуляючи півнеба, громадилася задня стінка фургона, помальована недоладними різнокольоровими написами і неоковирними зображеннями людей і тварин. Ліворуч, не переганяючи і не відстаючи, повзли два однакових авто, напхані чоловіками і жінками. Всі вони енергійно жестикулювали. Жінки були вродливі, яскраві, не те що Риба. Ще лівіше, залізно гримкочучи єдиним колесом, дибуляв такий собі різновид гіромату. Начорно заповнений пасажирами, він щохвилини розсипав сині та зелені іскри. Праворуч був хідник — нерухома смуга асфальту, заборонена для транспорту. По хіднику густим потоком пливли люди у дивних вдяганках фіалкових і чорних тонів, зіштовхувалися, переганяли одне одного, ухилялися одне від одного, протискувалися плечем вперед, знай забігали у розчинені, яскраво освітлені двері й змішувалися з натовпами, що кишіли за величезними, запітнілими вітринами, а іноді раптом збиралися великими групами, створювали пробки і водоверти, витягували шиї, зазираючи кудись. Тут було безліч худих і блідих облич, дуже схожих на обличчя Риби; майже всі люди були негарні, надмірно, хворобливо сухорляві, надмірно бліді, незграбні, вугласті. Проте вони справляли враження людей задоволених: вони часто і охоче сміялися, вони поводилися розкуто, їхні очі сяяли, повсюди лунали гучні, жваві голоси. Мабуть, це швидше все-таки достатньо організований світ, думав Максим. Будинки на вигляд досить життєрадісні — майже в усіх вікнах горить світло з огляду на присмерковий день, а отже, електроенергії їм у всякому разі не бракує. Напрочуд весело переморгуються різнокольорові вогні над дахами, вулиці чисто вимиті, майже всі люди вдягнуті зграбно, а щодо змарнілих облич, що ж, світ бідний, не зовсім здоровий… і все ж таки досить щасливий з виду.

І раптом на вулиці щось змінилося. Пролунали збуджені крики. Якась людина полізла на скляний кіоск і, повиснувши на ньому, заходилася енергійно кричати, розмахуючи вільною рукою. На хіднику заспівали. Люди зупинялися, зривали головні убори, вилуплювали очі й співали, горлали до хрипу, задираючи вузькі обличчя до велетенських різнокольорових написів, що спалахнули впоперек вулиці.

— Масаракш… — просичав Фанк, і машина вильнула.

Максим глянув на нього. Фанк був смертельно блідий, обличчя його перекривилося.

Хитаючи головою, він насилу відірвав руку од керма і втупився у годинник.

— Масаракш… — простогнав він і вимовив ще кілька слів, з-поміж яких Максим упізнав тільки «не розумію».

Потім він обернувся через плече, і обличчя його перекривилося ще дужче. Максим також озирнувся, однак позаду не було нічого особливого.

Там рухалося закрите яскраво-жовте авто, квадратне, мов коробка.

На вулиці кричали зовсім уже нестерпно, але Максимові було не до того. Фанк вочевидь втрачав свідомість, а машина продовжувала рухатися, і фургон попереду загальмував, спалахнули його яскраві сигнальні вогні, і ‘раптом розмальована стінка насунулася, почувся відразливий скрегіт, глухий удар, і сторчма встав понівечений капот.

— Фанку! — крикнув Максим. — Фанку! Не треба!

Фанк лежав, опустивши руку і голову на овальне кермо, і голосно, часто стогнав. Довкола вищали гальма, рух завмер, вили сигнали. Максим поторсав Фанка за плече, облишив, прочинив дверцята і, висунувшись, закричав:

— Сюди! Йому зле!

Біля авто вже вирувала юрба. Вона співала, горлала, репетувала. Енергійно злітали руки, тряслися над головами здійняті кулаки, десятки пар набряклих кров’ю, вирячених очей шалено оберталися в орбітах. Максим нічогісінько не розумів: чи то ці люди були обурені аварією, чи то вони чомусь без пам’яті раділи, чи то комусь погрожували. Кричати було марно — не чути було самого себе, і Максим знову повернувся до Фанка. Тепер той лежав, відкинувшись на спину, задерши обличчя, і скільки сили тер долонями скроні, щоки, череп, на його губах пухирилася слина. Максим збагнув, що його мордує нестерпний біль, і міцно взяв його за лікті, квапливо напружився, приготувався перелити біль у себе. Він не був переконаний, що це вийде з істотою Іншої планети; він шукав і не міг знайти нервовий контакт, а тут ще на додачу Фанк відірвав руки од скронь і почав з усіх своїх кволих сил штурхати Максима в груди, щось відчайдушно мурмочучи плаксивим голосом. Максим розумів лише: «Ідіть, ідіть…» Було очевидно, що Фанк сам не свій.

Нараз дверцята з боку Фанка розчинилися, до машини просунулися двоє розгарячілих облич під чорними беретами, зблиснули ряди металевих ґудзиків, і зараз же безліч твердих, міцних рук узяли Максима за плечі, за боки, за шию, відірвали од Фанка і витягли з машини. Він не опирався — в цих руках не було загрози чи лихого наміру, швидше навпаки. Посунутий у галасливий натовп, він бачив, як двоє в беретах повели зігнутого, скарлюченого Фанка до жовтої квадратної машини, а ще троє в беретах відтиснули від нього людей, що розмахували руками. Потім натовп з ревінням зімкнувся кругом понівеченої машини, машина незграбно рухнулася, трохи піднеслася, повернулась боком, майнули в повітрі, мляво прокручуючись, гумові колеса, і от вона вже лежить дахом униз, а натовп видряпується на неї, і всі кричать, співають, і всі перейняті якимись нестямними, шаленими веселощами.

Максима відтрутили до стіни будівлі, притиснули до мокрої скляної вітрини, і, витягнувши шию, він побачив поверх голів, як жовтий квадратний автомобіль мідно заклекотав, зрушив з місця, заблискотів безліччю яскравих вогнів, протиснувся крізь товписько людей та машин і зник з очей.