Микола Білкун Спанiєль мiстера Дарлiнга

Доктора Берцелiуса пiдняли з лiжка о третiй годинi ночi. Саме тодi, коли сон найсолодший. Отож доктор Берцелiус не дуже люб'язним тоном запитав крiзь дверi, кого це носить об такiй порi.

— Вiдчинiть, — почувся здавлений вiд хвилювання голос з того боку, вiдчинiть, док, справа дуже нагальна!

Бурмочучи пiд нiс про ослiв, яким не спиться вночi, доктор Берцелiус вiдчинив дверi. Порiг переступив високий молодик у довгому плащi з пiднятим комiром. Пiд пахвою вiн тримав щось загорнуте у картатий плед.

— Лихо скоїлося чотири години тому, — сказав гiсть, розгортаючи плед, — я вiдразу ж сiв у машину i помчав до вас. Сам я живу у Грибтаунi. Мене звуть Дарлiнг. Боб Дарлiнг.

— Ви небiж мiстера Дарлiнга? — запитав доктор Берцелiус, але в голосi його не було нi цiкавостi, нi люб'язностi.

— Так, я небiж мiстера Джекоба Дарлiнга. А це його спанiєль…

Небiж мiстера Джекоба Дарлiнга розгорнув плед, i тепер доктор побачив волохатi вуха спанiєля.

— Я не ветеринар, — сухо вiдрiзав доктор. — Не розумiю, який дiдько гнав вас аж iз самiсiнького Грибтауна. Хiба там мало ветеринарiв? Юначе, ви звернулися не за адресою. I… i пробачте менi, я хочу спати.

Небiж мiстера Джекоба Дарлiнга не звик, щоб з ним розмовляли таким тоном, вiн нетерпляче пересмикнув плечима, але стримався i пояснив:

— Бачите, док, спанiєлевi не допоможе вже нiякий ветеринар, вiн здох чотири години тому…

Боб Дарлiнг поклав до нiг доктора Берцелiуса непорушне тiло собаки. Не треба було бути великим фахiвцем, щоб переконатися в сумнiй iстинi: собацi нанесла вiзит не тiльки клiнiчна, але й бiологiчна смерть.

Доктор Берцелiус закипiв гнiвом:

— I ви примчали до мене за триста миль, щоб я роздiлив з вами ваше горе? Слухайте, юначе, ви або геометрично правильний iдiот, або нахаба, яких не бачив свiт!

Боб Дарлiнг, небiж самого Джекоба Дарлiнга, мовчки ковтнув образу, а такого з ним не траплялося нiколи.

— Я хочу, док, щоб ви йому повернули життя…

— Що? — вкрай обурився доктор.

— З мене буде досить, якщо Мiкi (так звали спанiєля) стоятиме на чотирьох лапах i… ну, хоча б вилятиме хвостом.

«Iдiот, викiнчений iдiот з перспективною деградацiєю, — думав доктор. Що ж, у багатих родинах це не така вже й дивина. Три поколiння алкоголiкiв, три-чотири поколiння розпусникiв — i маємо шедевр iдiотизму». А вголос доктор Берцелiус сказав якомога делiкатнiше:

— Мiстере Дарлiнг, ви помилились адресою. Я не набиваю опудал. У вас в Грибтаунi є хорошi майстри, i вони б могли зробити вам на пам'ять гарне опудало…

Боб Дарлiнг вперто закрутив головою:

— Нi, док, я не помилився адресою. Тiльки ви можете мене врятувати…

«Бiдний хлопець, — подумав доктор, — чим я йому зараджу? Вставити новий мозок навiть я не зможу». Доктор Берцелiус не був вiд природи злою людиною. Йому вже шкода стало цього юнака, i вiн, трохи повагавшись, запросив Боба Дарлiнга до кабiнету. Боб знову старанно загорнув у плед труп спанiєля i пiшов за доктором.

Вони сiли один проти одного в м'яких фотелях. Доктор запропонував дивному гостевi сигару, той тремтячими пальцями взяв її i почав свою розповiдь. Незапалена сигара так i залишилася мiж його пальцями.

— Ви знаєте, док, що мiй дядько Джекоб Дарлiнг помер пiвроку тому. Всi свої капiтали вiн заповiдав Мiкi, — Боб кивнув на труп спанiєля, що лежав мiж ними на килимi. — Дядько мав що заповiдати. Для вас, док, не секрет, що вiн був одним з найбагатших людей у країнi. Мiкi став спадкоємцем мiльйонiв i мiльйонiв. Менi дядько не лишив нiчого. В його заповiтi сказано, що я можу жити разом з Мiкi на вiллi i користуватися всiма благами доти, доки Мiкi живий. Всi рахунки в банку вiдкритi, щоправда, на моє iм'я, але одержувати грошi я можу лише з Мiкi. Виписуючи навiть копiйчаний чек, я змушений був тягти з собою цю волохату скотину. Поряд з моїм пiдписом на грошових документах завжди ставився вiдбиток лапи Мiкi. Вчора ввечерi Мiкi раптом здох i тепер…

— I тепер ви бiднiшi за будь-якого найбiднiшого жебрака? — продовжував його думку Берцелiус.

— На жаль, це так, док. Бо в заповiтi є ще один пункт. В разi смертi Мiкi вся спадщина мого дядька, всi його мiльйони, всi акцiї, всi вiлли, яхти, колекцiї картин, скульптур i таке iнше, одне слово, все, все перейде у власнiсть монастиря Святого Сульпiцiя. Старий… (тут, хоча Боб Дарлiнг i зробив паузу, доктор Берцелiус ясно почув слово «кретин») так захотiв. На схилi лiт вiн став дуже набожний…

Тепер доктор Берцелiус слухав з неослабним iнтересом, вiн навiть подався вперед.

— Ви кажете, мiстере Дарлiнг, що всiєю спадщиною вашого дядечка заволодiють цi нероби? Так я вас зрозумiв?

— Абсолютно так, док. Вони загребуть усе до останнього цента. А менi тодi шлях один: камiнь на шию i йти вимiрювати глибину Мiчiганського озера…

— Чому ж? — весело запитав доктор. — Для безробiтного мiльйонера шляхiв багато. Можна стрибнути з хмарочоса, можна застрелитися, можна кинутись пiд вагони метро, можна вiдкрити на кухнi газ, зрештою, можна розрiзати собi вени. Правда, ви ще молодий i могли б спробувати пiдшукати собi яку-небудь роботу. Шофера, наприклад, але ставлю цього спанiєля проти лева Британської корони, що ви швидше розрiжете собi вени на руках, нiж спробуєте заробити цими ж руками бодай на сандвiч.

— Ви не помилились, док!

Молодий Дарлiнг нарештi запалив сигару. Вiн навiть якось заспокоївся, бо бачив, що доктор слухає його уважно, виявляє iнтерес до розмови й взагалi, мабуть, не все ще втрачено.

— Вони приходять щосуботи, док. Двоє монахiв i їхнiй адвокат. Вони дуже люб'язнi, цiкавляться моїм здоров'ям, здоров'ям Мiкi, зичать йому довгих рокiв життя. Але щоразу з ввiчливою настирливiстю вони бажають бачити Мiкi. I я змушений виводити цуцика до них, аби вони переконалися, що вiн живий i здоровий. Адвокат монастиря не такий делiкатний. Вiн завжди робить вiдбиток лапи Мiкi, певно, боїться, щоб я не пiдмiняв пса в разi його смертi. Потiм вони частують Мiкi чимось смачненьким…

— Що? — схопився доктор. — Ви iдiот у кубi! Та розумiєте ви врештi-решт, що вони його повiльно отруювали!

— Це я зрозумiв, коли їхав сюди, до вас. Але тепер уже пiзно. Навряд чи менi вдасться виграти процес. Головний спадкоємець однаково сконав, i, якщо навiть монахи процес програють, я теж зостануся нi з чим, бо спадщина залишиться державi.

— Так, так, тут ви маєте рацiю, — доктор швидко, швидко заходив по кабiнету з кутка в куток. — Тут ви маєте рацiю, i добре, що ви хоч це розумiєте. Так, так… Але скажiть, хто вас напоумив звернутися саме до мене i чому ви так упевненi, що я вам зможу допомогти?

— Док, я був у Полiтехнiчному музеї, коли там демонструвалися вашi кiбернетичнi чи електроннi цяцьки…

— Кiбернетичнi цяцьки! Електроннi цяцьки! Якого бiса ви тямите у цьому? Ви хоч маєте уяву про те, яка рiзниця мiж електронiкою та кiбернетикою?

— Не маю, док, слово честi, не маю. Та менi це й нi до чого. Але коли ваша кiбернетична черепаха ходить, як жива, робить рiзнi вправи, як жива, бере їжу, як жива, коли ваша електронна бiлка стрибає з гiлки на гiлку i гризе горiхи, мов жива, то чому щось подiбне не може зробити електронний чи кiбернетичний спанiєль?

— Так, так, ви маєте рацiю, ви, безперечно, маєте рацiю! — тепер доктор Берцелiус уже не ходив, а бiгав з кутка в куток. — Слухайте, коли мусять прийти монахи?

— В суботу. А сьогоднi понедiлок.

— Сьогоднi вже вiвторок, гляньте — п'ята година ранку. Але я постараюсь устигнути.

— До-ок, — стогiн вдячностi вирвався з грудей Боба, вiн простягнув до Берцелiуса руки. — Гонорар…

— Нiяких гонорарiв! Ви менi противнi, i я роблю вам послугу зовсiм не в iм'я гуманностi. Повiрте, менi абсолютно начхати на те, прив'яжете ви камiнь до шиї чи нi… Просто менi хочеться, щоб пошилися в дурнi цi облуднi святенники. Приїдете до мене в п'ятницю вночi.

…В п'ятницю вночi бiля будинку доктора Берцелiуса зупинилась чорна машина. З неї вискочив високий мужчина у довгополому плащi i рiшуче подзвонив. Йому вiдчинили дверi, а ще за кiлька хвилин вiн вийшов з будинку, тримаючи пiд пахвою щось загорнуте в плед. Загурчав мотор, i машина з притушеними фарами на шаленiй швидкостi помчала в напрямку Грибтауна.

…А в суботу, десь так опiвднi, алеєю, що вела до розкiшної вiлли покiйного Джекоба Дарлiнга, йшло троє. Двоє були одягненi в чорнi сутани, один, це був адвокат, — у вишуканого крою спортивний костюм. їм назустрiч вибiг волохатий, довговухий спанiєль. Двоє в чорних сутанах здивовано перезирнулися, але тут-таки опанували себе, бо на iанку з'явився Боб Дарлiнг.

— Мiкi, милий песику! Ти живий, здоровий! Ах ти ж ласун такий! На ковбаску! — один з монахiв зiгнувся i простягнув Мiкi пакуночок. Мiкi взяв обережно пакуночок у зуби, проте їсти не став, а понiс його i вiддав у руки Бобу Дарлiнгу. I тут сталося таке, що примусило здригнутися не тiльки монахiв та адвоката, а навiть самого Боба. Мiкi раптом став на заднi лапи i, вказуючи на монахiв передньою, мовив людським голосом:

— Мiстере Дарлiнг, будьте свiдком! Цi люди хотiли мене отруїти. Вiддайте ковбасу на аналiз i розпочинайте негайно процес!

Гикаючи з переляку, монахи кинулись до ворiт — тiльки залопотiло. Стрибаючи, як цап, слiдом бiг адвокат у спортивному костюмi. їх наздоганяв саркастичний смiх Мiкi. Доктор Берцелiус показав, на що здатна кiбернетика й електронiка.

Зараз монастир Святого Сульпiцiя вперто судиться з Бобом Дарлiнгом одного монаха розбив паралiч. Адвокати збирають багатий урожай, спадщина Джекоба Дарлiнга дозволяє розтягти процес на десятки рокiв.

Доктор Берцелiус процесом не цiкавиться. Вiн задоволений — наука в двобої з тими, кого вiн ненавидiв усе життя, вийшла переможницею, i це для нього найголовнiше.