"В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора (Кобилянська Ольга Юліанівна)

V

Знов минув якийсь час.

Настка пішла з своїми родичами на прощу в далекі сторони і не попрощалася з Грицем, їй боліло серце, що він майже ціле оце літо занедбував її, навідуючись лиш рідко до неї. Та не показувала вона йому свого жалю, а ждала терпливо, доки не звернеться знов сам до неї, як уже не раз бувало давніше, коли його що-небудь розлучало з нею. Щоб його могла ще і яка інша дівчина заняти, їй не приходило досі на думку. Звичайно, бувала се досі сама його чудна непостійна вдача, що брала над ним верх і або віддаляла з хати на якийсь час, або силувала до гарячої запальчивої праці; тоді й тижнями не заходив до неї.

Та все ж він і тоді навідувався до неї бодай на хвилину-дві, показувався, поспитав що-небудь, особливо ж як його в роботі захопляла сльота, він звертався хоч крадьком до неї.

Але сього літа він лише десь та не десь загляне на хвилину до неї вечором, а зрештою в неділю, свято його мов вітром удувало...

Куди ходив? — запитувала себе Настка і чудувалася.

А може, і взагалі не ходив?

Се раз. А по-друге, чому вже не говорить їй, як давніше, де бував, коли вже віддалявся?

Вони ж собі межи собою вже давно по слові[30] і ждуть ще ніби дозволу батьків, щоб відбулося весілля. А саме тепер починає він її занедбувати. Саме тепер, їй боліло серце, віщувало смуток, і бували хвилі, коли вона гірко жалувалася на його невдяку і байдужість, на чудну вдачу, а іноді, переговорюючись з матір'ю, навіть плакала.

Збиралася одного разу вже й до ворожки-циганки йти, про якої силу і міць чула лиш мов з казки, та все побоювалася. А далі й соромилася. Ворожка, як вона чула, жила десь на самоті, на горі Чабаниці, в лісі, отже, треба би ще із кимось іншим іти. А вона не мала з ким. А хоча, говорила собі, і піде до неї, то що скаже ворожці? Що милий спроневірився?. Вона того напевно не знає. Не раз і не два впевняв її, що її одну любить, її одну на світі.

Та що питати її? Про що розвідуватися? Що він не любить довго держатися хати, одного місця? До того вона звикла. Такий вже зроду вдався. На те й ворожка, хто знає, чи поможе. Хіба що, може, йому ким що починено?

Ким?

Не знає.

Дівчиною якою?

Котрою?

В селі всі дівчата знали, що вони собі по слові, жодна межи них не стане, хіба би яка молодиця. А молодиць їй не страшно, хоча й кажуть люди, що є між ними і такі, що чоловікам відбирають розум. Та він не боїться. Гриць не боязливий. На ціле село він один нічого не боїться. Тож чого їй до ворожки?

Так роздумувала Настка і осталася, не пішла. Лиш коли родичі заговорили про хід на прощу в далеку сторону, вона просилася з ними. Хотіла господу помолитися, за свій гріх покаятися, про щастя попросити. І пішла. Не зрадившись перед ніким з товаришок — зібралася й пішла.

Грицеві стало ніяково, коли зачув, що Настка пішла з родичами так далеко в чужу сторону, як казали люди, не спімнувши йому про те ні словечком, і не попрощалася.

І стало йому нараз прикро і жаль за доброю, щирою дівчиною, що за ціле літо не зробила йому ні одним словом докору за байдужість до неї.

Правда, він не все був до неї байдужий, лиш саме в той час, як стрічався з Тетяною. Тож лиш тоді він її занедбував. По кождій стрічі з Тетяною він неначе тратив власть над собою, так дуже підходила вона йому під душу. І був би, коли б був міг, з нею вже давно одружився. Вона, — як говорив їй іноді сам, — весь розум з голови випивала і мов шовком за палець кождим словом обвивала. Однак, не бачивши її довше, як ось і тепер через якусь роботу, до якої батько мов прикував, починав тужити за Насткою і відчував виразно, що без неї не може обійтися. Яка вона добра, яка податлива, як приставала у всім за ним, а нараз відвернулася. Тому він сам винен. Сам-один. Вона все однакою бувала. Окрім нього, нікого не любила...

— Грицю, — грозила саме останній раз (пригадалося йому), усміхаючись жартівливо до нього, не бачивши його довше в себе. — Відай, ти знайшов собі другу Настку, що першу вже забуваєш. Як знайшов, то держи! — казала, а проте, хоч і каже се, тягне і обіймає його пестливо за шию. — Я знайду собі другого Гриця. Не тільки світа, що наше село, не тільки хлопців, що Гриць на границі. Як хочеш, Грицю, — додає і, усміхаючися, заглядає йому в очі, обіймає і голубить, доки не усміхнеться він і не прихилиться, не примириться знов з нею.

І так все і завше. Однакова, добра, поблажлива, хитра, як та лисичка; тяжко Настку не любити. Завше вона з веселими, як небо голубими очима, що не знали гніву, з устами, що з усміхом вітали.

А тепер пішла на прощу — слова не сказала, тепер, перший раз в житті, здається, відчула справдішній жаль до нього. «Невже ж дізналася про Туркиню? — подумав з прикрим почуттям, мов очутившись, Гриць. — Господи! А коли вже дізналася, хоч і не знаю звідки, бо як і хто таке розказав би? — то вже ліпше розкаже він їй сам про все. Хоч буде по правді. Про все переконається.

А розгнівається вона, він її перепросить. Вона мудра, простить йому і помиряться, як не раз вже. Вона ж у нього добра, як кавалок хліба, хоч до рани приложи. З нею все зробиш. Інакше годі поступити, її шкода, її жаль лишити, її давно він любить.

Отаке.

Одної жаль лишити, бо вже давно любить, ба навіть зв'язався, другої не годен покинути, серце не за тим; тому нехай самі між собою зроблять лад, як котрій що не по душі...

Як повернула Настка з прощі, Гриць пішов до неї. Діждався її врешті.

Вийшла проти нього якась мов не та. Висока, годна, та проте марна якась.

Він поглянув на неї і пожалував в душі.

Тому всьому він винен, — заговорило в нім сумління.

А далі обізвався.

Чому не сказала, що йде на прощу? — спитав, вітаючись з нею. — Може б, був і він до них прилучився, був би і він пішов. Чому затаїла перед ним, що йде, і пішла без нього?

Чи він їй вже байдужий? Не любить його більше?

Вмісто відповіді Настка розплакалася.

Вона його любить, як давно любила, але він не щирий. Він вже сторонить від неї, так робить недобре. Нехай по правді признається, куди тепер заходить, а вона простить йому, і все буде добре. Але старостів, «знай», — додала поважно, — нехай присилає, бо довше ждати її родичі не хочуть. «Через того Гриця, — кажуть, — що гонить за вітрами, вона ще бог зна як остане з сивою косою». З жалю пішла на прощу, впевняла. «З жалю». Щоб від нього та від гріха відмолитися. Щоб він се знав. Раз на все каже йому се. А тепер нехай сам признається. На кого думка в нього? Любить яку іншу? Як любить, то най любить.

Гриць тягне її до грудей, до себе і притискає.

— Та хоч я скажу, то що з того вийде?

— Вийде те, що треба, тим нехай не журиться, — відповідає вона. — Ти лиш скажи.

— А он, — каже він врешті, — Тетяну Іванихи Дубихи в третім селі відси знаєш? З чорними бровами, першу багачку. Вона його любить.

Настка побіліла.

— Туркиня?

— Туркиня.

— Та, з золотими півмісяцями в ухах, що бровами мірить?

— Ота сама, що бровами мірить.

— Тебе, Грицю, вчепилася? — ледве питає.

— На смерть полюбила...

— А ти?

Гриць сміється, тулячи її знов до себе.

— Обох я вас люблю, обидві ви однакові. Одна синьоока, друга чорнобрива. Обі ви дівчата, лиш Настка не Туркиня.

Настка споважніла, як ніколи досі.

— Грицю! — каже. — Чи в тебе дві душі, що двох нас любиш, що двох нас сватаєш, що двох нас дуриш? Але знай!.. — додала, і раптом її сині очі замерехтіли. — Настку не покинеш. Настку не здуриш.

— Досі ще жодної я не здурив! — борониться Гриць. — Бо ще до жодної сватів не слав.

— Але знав дорогу, як казав, що любиш?..

— Знав, Настуне. І тепер ще знаю, — відказує він. — Але все шкода Туркині. Буде заводити. Буде проклинати і мене, і тебе. Що нам тут робити?

— Будемо добиратися, — каже рішуче Настка і нараз, як великий змій, обіймає Гриця.

— А Туркиня, Настко? Я ж її не уб'ю. І вона, як ти, по правді мене любила.

Настка спустила очі, захмурилася і хвилину немов роздумувала над чимось.

— Ти нею не журися, — відповіла врешті. — Я беру її на себе, сама з нею упораюся, щоб було все добре, щоб не проклинала нас, ні тебе, ні мене.

Гриць видивився на Настку, що стояла близько перед ним і майже дотикалася його грудьми. От вона вже знов була така сама, як давно, добра і прихильна, знов знала всьому раду, де він ніяк не знав. Не змінилася. Мудра була, хоч би і в чім.

— Що ти зробиш з нею? — спитав врешті несміливо, майже покірно.

Настка розсміялася. Відтак умовкши, закинула обидві руки за його шию і втопила в нього свої сині, тепер мерехтячі очі, які він любив, і спитала:

— Любиш дуже Туркиню, Грицю?

Гриць відіпхнув її.

— Дай мені спокій, Насте, — скипів, подразнений нараз чимось в її голосі. — Роби собі, що хочеш, а мені дай спокій. Раз я все сказав, то тепер дай мені спокій...

— А Туркиня?

— Убий її, як вона тобі в дорозі. Я її не уб'ю!

— І я ні, Грицуню, — відповіла Настка і зареготалася, показавши свої білі зуби. — І я ні, Грицуню!

— То роби, що хочеш. Ви обі однакі! А мене лишіть.

— Ми обі однакі, кажеш, — підхопила вона, — і тому тобі однаково, кого посватаєш. Здавна я вже твоя... сам дав перший слово, тепер вже не лишиш, мене ти не здуриш...

— А Туркиня? — завернув знов Гриць.

Настка викривила погано уста.

— Не журися нею, — сказала коротко. — Я її не уб'ю.

— І я ні, Настуне. Та що з нею зробиш? — допитувався Гриць неспокійно.

В Настки знов замерехтіло в очах, що аж позеленіли, і вона, як перше, розсміялася.

Гриць розлютився.

— Чого знов регочешся? Мені не до сміху.

— А мені до сміху, — відповіла Настка. — Ти, Грицю, май розум, — поучала нараз своїм звичайним розважливим спокоєм, яким усе брала верх над ним, над його подвійною вдачею. — Чи ти справді гадаєш, що лиш ти один на світі? Що як за тебе вона не вийде, не знайде другого? Господи, борони від такого розуму, як твій!

Гриць умовк.

— Та знайде, — каже нараз. — Але буде проклинати, буде нарікати...

— Хто, Грицю? Туркиня? — питає Настка. — Невже ж ти її боїшся?.. Хто буде проклинати? — повторює визиваюче, а заразом заперечує чимось в своїм голосі... заздалегідь тому, що має прийти від нього.

— Іваниха Дубиха, — відповідає Гриць. — Вона не жартує...

— Та нехай, — каже зневажливо Настка. — Від прокльонів я нас відіб'ю. Ти мені лиш оповідж про неї, що знаєш...

Гриць змішався.

— Що розказати?.. Гарна... і вже...

— Чи справді вона така багачка в селі?

— За таку її люди мають. Я не числив її отари овець. Худоби до води також не гнав. Кажуть — перша багачка. то, певно, багачка.

— Так, так, Грицю, не журися, — почала знов, успокоюючи, Настка. — Вона і без тебе віддасться.

— Та я знаю, що віддасться. Жаль лиш так казати. Настка випростувалася... а була висока.

— А мене не жаль? — сказала се голосом, в якім тремтіли сльози і огірчення, що вже давно накипіло.

— Та як не жаль! — успокоював Гриць. — Жаль, зозулько. Навіть і себе жаль, що дві полюбив, а жодної ще не маю. Одну брав би, і другої не лишав би. Одну любив би, другу голубив би. Одну сватав би, з другою вінчався б. — І з тими словами якось чудно розсміявся. — Що мені робити?

— По дві не любити.

— То не любіть... ви! Покинь мене, Настко! Чого мене держиш? Як мене покинеш, засватаю Дубівну...

Настка розплакалася.

— Не боїшся бога? — спитала крізь сльози. — Тепер так говориш? Яка в тебе душа?..

— Станемо колись всі перед бога. Я, Дубівна і ти. Цить, не плач. Чуєш?.. Я, Дубівна і ти! І він нас осудить. Цить, не плач, — потішає Гриць і знов тулить дівчину до себе. — Що я тому винен, що так склалося? Чи я хотів сього? Так було суджено або, може, мені починено. — Останнє слово вимовив, усміхаючись, однако Настка не завважала його.

— Чого ходив до Туркині, як мав вже мене? — спитала.

— Бо починила, — відказує він. — Перша чарівниця. Гарна на все село. Чорними бровами та очима приманювала, червоними цвітами маку, що ними все затикувалася, держала... От і осліпила душу, розум. Що хочеш? На те ж я хлопець, на те серце в мене... Цить, не плач! — вмовляє. — Я ще не помер, як колись помру, станеш вдовицею, тоді заводь чи там голоси, а тепер ще смійся. А як не хочеш сміятися, то хоч люби по-давньому, інакше кидаю тебе і йду до Дубівни. Вона не плаче.

Настка задрижала в душі на ті слова, успокоїлася і утерла сльози.

— Я тебе люблю, Грицю... ти ж мій, — сказала. А наблизившись до нього, обняла його, як недавно, пестливо. — Ми собі по слові, Грицю... Чуєш? — питає, просить, а очима, що миготять неспокійно, грозить. — Ми собі по слові. Мене ти не здуриш...

— Чув уже. Коли скінчиш? — скипів нараз Гриць. — Я що знав, сказав тобі по правді, а тепер дай спокій. Що хочеш? Щоб я пішов в світ за очі? Мені не тяжко — піду.

Настка — знов обнімає за шию.

— Не в світ, Грицю... — як сновида успокоює, — а звінчатися, Грицуню...

— Тож звінчаємося... але... — і нараз урвав, відсуваючи від себе дівчину, якої рішучість знав і боявся.

— Ніколи більше до Туркині не виходь, — наказує нараз поважно і строго дівчина, пронизуючи своїми ясними очима, що то за сю хвилю з внутрішньої боротьби аж потемніли, і додає: — Щоб ми через неї не побралися?.. До неї піде другий. Вона без тебе не згине, вона багачка, Грицю, а я... — і урвала. Сльози знов спинилися в її очах, і вона затулила лице обома руками.

— Не бійся, цить! — втихомирює Гриць. — Чи я тебе покидаю?.. Не вийду ніколи до Туркині. Не віриш? Тому, може, що я сказав, що вона гарна на все село? Бо правда, що гарна, правду за пазуху не заховаю, — каже, а сам з-під уса усміхається. — Не бійся...

В Настки знов очі замерехтіли.

— Гри-цю! — погрозила рукою. — Мене ти не здуриш, я се ще раз кажу, а до Дубівни не виходи.

Гриць відвернувся мовчки від неї і, відійшовши кілька кроків, кликнув:

— Бувай здорова!

Вона не відповіла, але, надумавшись нараз, прожогом опинилася коло нього.

— Не вийдеш?

Він оглянувся:

— Не вийду!

— Треба закінчити, Грицю.

— Треба.

— Я вже закінчу. Ти лиш під очі їй не йди, а іншим не журися.

— Я не журюся! — відповів він. — Журіться ви. Ви всі однакі. Дай мені спокій... — і з тим знов іде...

— Грицю, я лагоджу рушники.

— Лагоди на осінь...

— Та осінь от вже тут.

— Ну, то й гаразд.

— Інакше, Грицю, втоплюся, згину! — жалується, грозить Настка.

— Не бійся! — сказав і станув. — Ви не гинете. Скорше я умру...

— Я не дам, Грицуню...

— Ов-ва! — вирвалося нараз Грицеві з уст, і втім замовк, відійшов...

Старий Андронаті приблукався до села, де жив Гриць з своїми родичами, і вже чи не вдруге обійшов те село по милостиню. І знов, як звичайно, обдарувала його синьоока Настка чи не найкраще. Вона любила подавати йому милостиню, бо він дякував так щиро і красномовно, так знав до душі промовити, що іноді не наслухався б його слів.

Так і сим разом.

Подякувавши і поблагословивши її чи не вдесяте, може, схилився ще кілька разів низько перед молодою жвавою дівчиною, що не досить того, що ласкава в дарунках, та ще й нині сама йому ворота відчинила, щоб не трудився. Та ось коли він погляне ліпше, а вона чомусь коло нього. Випроваджує, щебечучи щирими словами, а дедалі і з наказом шанувати в горах старі ноги, бо гори зривають їх у тих, хто не родом з вершин...

Так вона говорить і нараз стає.

Та постоявши ще хвилину, врешті сідає і з тим просить і його усісти.

Дід здивувався, однак не сідає. Він оперся лиш на палицю і дивиться на неї. Яка вона добра та щира, оця дівчина, яка милосердна? І не віднині вона така, а відколи її знає, бувала все така.

— Господи благослови її, господи благослови! — повторює раз по раз і збирається йти далі. Однак Настка встає і задержує його.

— Діду, — каже. — Сьогодні я маю з вами щось говорити. А ви хоч сядьте, хоч постійте, а казати мушу. Дід зчудувався.

— Кажи, дитинко, — відмовляє, — що там тобі треба, чи що хочеш знати, а я вже ліпше постою. Так вже звик вічно на ногах пробувати, що нічого мені й стояти.

— Діду Андронаті, — почала Настка, посилаючи притім свій ясний погляд далеко по верхах, неначеб нагадувала, збирала щось в думках. — Ви мене, діду, знаєте. Мене і Дончукового Гриця, з котрим не раз балакали — і не від сьогодні вже. Знаєте, чиїх я родичів, чиїх він родичів. Тому і послухайте, що я вам розкажу. А розказавши, опісля вас про щось попрошу.

— Кажи, душко, голубко, — відповідає старий і опирається ліпше на палицю, спозираючи на дівчину уважно, щоб нічого з її слів не стратити. Вона ж така милосердна та синьоока. Добра дитина, хоч куди. Ніколи з порожніми руками з хати не відправляла, а часто-густо і куток на нічліг приладжувала, коли деінде на нього лиш з недовір'ям споглядали, ба навіть іноді не хотіли і на обійстя прийняти.

— Ми любимося віддавна, діду Андронаті, як самі вгадаєте, я і Гриць Дончуків, — сповідається дівчина.

Старий усміхнувся.

— От-то, новина! — сказав. А далі додає живо, з нетаєною теплотою в голосі. — Хто б того не любив! Багато світу перейшов я, та такого красного, жвавого хлопця, як оцей Гриць, як ти кажеш — Дончуків — я нігде не бачив. Виглядає мов сам святий Георгій, як на коні їде. Гарний він та пишний, благослови його боже! Та ще й добрий, і розумний, і м'якого серця. — І з тими словами старий, мов пригадавши собі щось, наново розсміявся. — До красних він легко липне, чи не так, голубко? — питає, все сміючись.

— Так і не так, діду, — відповідає Настка, лиш якось неспішно.

— Тим-то і штука, біла ти голубко...

— Гриць лиш мене одну по-щирому любив...

— А ти звідки знаєш, як хлопці в світі люблять? — перебиває. — А ще до того такі, як саме твій Гриць! Чи одну, чи кілька?

— Бо сам розказував мені.

Дід ніби аж засвистав крізь зуби з подиву і знов засміявся.

— Отже, в чім твоя грижа, коли тебе любить? — питає. — Чи вже перестав любити, хоче до іншої старостів посилати?

— Е, ні, діду, — відказує нетерпливо Настка. — Такий Гриць не є. А біда в чім іншім, і ви нам зарадьте.

— Я? А що я вам поможу? — спитав. — Де в вас батько-мати, хіба вони не хочуть, щоб ви побралися?

— І то, діду, ні. Вони не противні. Побратися — ми поберемося... лиш от... — і урвала.

— Лише що? — питає дід живіше. — До чого я вам тут потрібний? Я старий і бідний, сам на людській ласці, з людських рук живу, з людської милостині.

— Правда, діду, — відповідає Настка прихильно. — Але якщо нас сей раз порятуєте, то ми, раз побравшись, заберемо вас до себе. Довіку будете в нас; будемо вас доглядати, доки бог дозволить.

Дід розреготався.

— Се так ти кажеш, дівче, — торгується дід. — Ти, що візьмете старого цигана до себе. А скоро лиш віддашся, мене і знати не схочеш!

— Е, діду, — опирається Настка і сміється з дідової недовірливості. — Не такі ми, діду. Не така я чорна, а Гриць не з таких. Самі ви сказали, що з серця він м'який. То й вірте!

— Отже, в чім річ? — питає вже дід і сам цікаво. — Чи зіллячка вам якого треба? При собі не маю. Треба ще збирати.

— Е, ні. Не зіллячка, дідуню, — заперечує Настка, — лише розуму вашого старого і такого слова.

— Сло-ва? Ага! — сказав дід протягло з чудуванням.

— Слова, діду, і розуму...

— Кажи ж, най знаю.

— Діду, — починає наново Настка і глибоко віддихає, мовби забиралася до тяжкого замаху руками. — Діду, — і її голос затремтів, уста не складаються. — Слухайте, за горою Чабаницею, як кажуть, за «Білим каменем», живе одна млинарка-вдовиця, на ім'я Іваниха Дубиха. Іваниха Дубиха сама богомільна. В селі перша багачка, для бідних милосердна. Оце знаю про стару. Та в неї є дочка. Одна-одніська, діду, пещена, як та птаха, і звуть її люди Туркинею.

— А-г-га! — сказав дід протяжним голосом, мов нараз пригадав щось. Однак вмовк і ждав.

— Оця Туркиня, діду, як у селі її звуть, вона чарівниця і прикувала Гриця. Мабуть, лихим зіллям серце відібрала, чорними бровами в дорозі нам стала. Старости в мене були, і ми вже по слові, лиш Грицеве серце ще не в спокою. Мене обіймає, Туркиню любить; мене він цілує, за нею сумує. Не може її забути, все вона йому сниться, все в червоних цвітах, з ніжними словами. Рятуй, діду, — благала далі дівчина, складаючи руки, мов до мольби. — Ти ж Грицуня знаєш, в нього м'яке серце, буде колибатися між нами обома. Буде гірко жити йому й мені. А все через неї, через чорні брови, через лихе зілля, через її намови. — І з тими словами Настка вмовкла, ніби стоячки умлівши, а дід задумався.

— Кажеш — дуже гарна? — питає по якійсь хвилині.

— Гарна, мов сама княгиня. Чорні брови має, каже Гриць... Очима манить, як та зірка ясна, а цвітом починяє. Що я, діду, вдію? Рятуй!

— І багачка — кажеш?

— На все село — кажуть.

— А — мати богомільна?

— Як сама черниця.

— Для бідних милосердна?

— Того вже не знаю. Кажуть, дуже добра, але дуже строга. Кажуть, як та пані.

— А донька починяє? — питав дід недовірчиво.

— Бровами, і зіллям, і червоним цвітом, яким усе строїться, до себе приковує... О діду! — додала майже з розпучливим зойком дівчина. — Рятуй!

— Що ж ти хочеш, голубко, щоб я тут порадив? — питає знов дід і задумався над Грицем. Шкода втратити ласку у сеї білої Настки, шкода і Грицуня, щоб двоїв душу. От і його Мавра двох так полюбила, а на самім останку — долю погубила.

Дід зітхнув і, здавалося, ще більше на палицю похилився.

— Кажи, що зробити, то я так зроблю. Лиш зілля не маю, не годен збирати. Хіба що примовлю, то одно ще знаю. Словами Дубівну відверну, інакше не годен, старість не вспіває... Коби мені Мавра...

Настка оживилася. Голубі її, як небо, і звичайно щирі, веселі очі замиготіли нараз якимось чудно зеленявим блиском, і вона обізвалася:

— Я вас навчу, діду. Я вже придумала, як її перелякати, щоб покинула мого Гриця. А ви поможіть. Не шкода вам Гриця, щоб долю марнував, зо мною одружившись — за нею побивався? Я їй вперед через вас погрожу... а як не поможе... знаю, куди піду... На горі Чабаниці живе одна ворожка, знає на все раду... До неї я піду. А вперед ідіть ви, словом погрозіть. Підете, діду? — просить.

Дід надумувався.

— А запросиш діда на весілля? — поторгувався трохи, а сам думками заєдно коло Гриця...

— Ой дідуню, приходіть! — кликнула дівчина врадувано. — Лиш перекажіть мої слова Дубівні, добре її злякайте, а сказавши моє, і від себе полайте.

— Так кажи, голубко, — обізвався дід. — Для Грицевого щастя піду на все, а як скажу слово, буде сказане. А як закляну, то закляте. Раз най має Гриць спокій!

— Так, дідуню, — підхопила Настка і повторила: — Раз най має Гриць спокій!..

— Тож скажи, голубко, щоб зробив, як хочеш, — почав знов дід.

Настка випросталася, відітхнула глибоко і почала:

— Відшукай, діду, Дубівну, проси милостині і, поблагословивши, таке їй скажи:

«Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця, найкращого хлопця з угорської границі; що ти потаняєш злим цвітом і словом; що ти твориш лиха, відбираєш щастя.

І чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить, бо вже віддавна другу голубить. Синьооку Настку за свою він вибрав і вже незабавом з нею він звінчається.

Що ти хоч від нього, прекрасна Дубівна? Щоб молоду покинув, до тебе пристав? Таж тебе прокленуть, не лиш молода, але і всі люди, хто про тебе вчує. Таж за тебе піде сміх і глум селом, і останеш з смутком, як те марево.

І чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопців знайдеш і без Гриця. Молода Грицева, — знай, — на тебе плаче, жаль до тебе має, гірко проклинає. Гриць тебе не бачив, як її вже любив, тебе голубив, а її вже сватав. Тому її він візьме, заким доведеться старостів післати, тебе посватати.

І чув я, Туркине, все оце, що кажу, від тої молодої, котру Гриць бере. Сам їй жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила.

Чорними бровами ніби чудувалася, а з другої сторінки розум відбирала. Червоненьким маком ніби ти строїлася, а з другої сторінки до себе манила. Лісами блукала, відгомоном гралася, а з другої сторінки блудом обдавала...

Тепер спам'ятався, тебе він цурається, чорних брів боїться, з ясними кохається. До тебе вже не вийде більше і не жди, хіба що його побачиш де на чорнім коні. Тоді відвернися, щоб люди не знали, що Гриця любила, другій відбирала.

Та Гриць, як я кажу, давно Настку має, на тебе, Туркине, і гадки не має. Перестав любити тебе, чарівнице, і не буде більше до тебе ходити. Попрощайся з ним...» . Так, діду, — закінчила, мов змолола, Настка і, зупинившися, зітхнула, неначе скинула тягар з душі. І відвернулася.

Дід стояв довго мовчки, неначе все над чимось роздумував. Врешті обізвався:

— Ліпше тепер, як запізно. — Та згадавши нараз і Мавру, він аж посмутнів. По хвилині дальшої задуми додав: — Не зараз я оце перекажу, донько, що завдала ти, аж по третій заповіді, щоб не мала відьма часу весілля спиняти. Чорні брови здавна лихо все кували, і як хто не знає проти них ліку, той і в них пропаде, як в самій глибині. Слава богу, донько, що ти синьоока, лиха не коїш, добром розсіваєш. Я їй перекажу всі твої слова, та ще й від себе додам, що лише знаю. Нехай вона йде своєю дорогою, а Гриця не спиняє в дорозі до щастя. Я за нього молюся, здавна вже молився, він мені як рідний, для нього все зроблю. Не журіться нічим більше, добрі мої діти, хіба щоб весілля гарне спорядити. А бідних також просіть. Діда не забудьте. Дід вам заспіває, звідки Гриць походить, чому він тут, а за ним дід. Тепер щасти вам боже, доню синьоока, а Гриця пильнуй, від неї стережи. Поблищи очима, як та чорнобрива, а як він м'який, як самі знаємо, піде за тобою, а ту забуде. Дід своє зробить. Дубівну відверне, на сторожі стане Грицевого щастя — і буде гаразд.

Дід кивнув до дівчини головою і, не промовивши до неї більше ані словечка, відвернувся і пішов. Настка й собі погнала назад до хати, взялася за роботу і при ній співає...

Було три-чотири неділі перед другою осінньою богородицею. Гриць вибрався знов раз на приказ батька в сусіднє село за справунками і пустився на своїм коні сим разом через гору Чабаницю і саме білою стежкою. Було вже добрих кілька неділь, як не виїздив сюди до Тетяни. Раз — не було досі якось коли, бо батько, мов залізом, держав при роботі, а по-друге — він боявся Настуні. Помимо всеї своєї доброти і поблажливості, відколи про його любов з Тетяною дізналася, — була вона тепер готова за ним аж тут погнати, щоб не допустити, аби з Дубівною бачився...

Їдучи тепер отак крок за кроком, він роздумував про дівчат.

Як воно скінчиться?

Настку мусить брати, вже й посватав її. Що з Тетяною буде, він ще сам не знає. Дедалі по другій богородиці його весілля з Насткою. А вона ще нічого не знає, старостів вижидає. Вже давно її бачив.

Щоправда, він кілька раз виїздить сюди потайки, та якось так останнім часом складалося, що коли вона виходила в ліс — він був при роботі. Коли ж знов виїздив він у неділю крадьком проти неї, мати її в хаті потрібувала, вона не приходила. От і розминалися поволі їх дороги, дарма що любилися. Та господь знає, чи не на добре воно се так, хоча вона йому мила, мила. І яка вже мила! Та дарма...

Але бачитися — вони побачаться, хоч Настка і противна тому. Одначе тим, що він дав слово Настці до неї більше ніколи не виходити, він не дуже журиться. Що буде, то буде, а любити можна. Настку ж він бере, а Тетяна?

Тетяна? — повторив, допитуючись, якийсь внутрішній голос, що пригадував йому чи не Настчин голос, та тут і вмовк.

Що він з нею зробить?

Дві сватати годі. Нехай тепер зроблять обі лад між собою, коли так вже склалося. Настка нехай зробить. Вона так казала. Вона вигадлива, на все раду знає, бона його любить, про Туркиню знає, нехай тепер робить. Убити не уб'є її... Що він тут поможе? Здійме бучу? Дівчата всі однакові, до лиха причиняються, а відтак плачуть і голови засушують.

Що йому з них?

Добре, може? Гриць, споважнівши, зітхнув.

Яке його добро? Що двох нараз любить? Стільки його добра, що з Туркинею був у лісі, як у раю, що його любила щиро, та чи довго то було? Ось нараз Настка, стала між них, і все мов закаменіло — настав кінець. І добра Настка, і щира для нього, ліпшої він не знає... І не те, щоб вже немила йому стала, а він полюбив Туркиню. Ні, Дубівна в душу влізла, і забути не годен...

Але тепер що він з нею зробить?

З матір'ю її?

Іваниха Дубиха не жартує.

Коби хоч де побачитися, наборзі[31] до себе всміхнутися, легше стало б серцю, що б вже там і не було — а так...

А далі?

Що далі? — спитав себе і не знаходив відповіді.

Далі... якось воно вже буде, — казала мудра Настка. — Вона красна і багачка, віддасться і без тебе. Що тобі журитися?

І справді.

Що йому журитися?

І в дівчат є розум. Нехай журяться самі. І вони любили. Тетяна також любила.

Чого тепер сховалася? Дізналася про його весілля з Насткою?

Може, й дізналася...

Ой Туркине, моя пташко, яке в тебе серце?..

І їдучи отак, роздумуючи над собою і дівчатами та минаючи знайомі місця около білої стежки, роззирається він тепер то вліво в глибокий яр, то вправо на Чабаницю з «Білим каменем», де також з нею стрічався.

І чомусь сподівається він, що звідкись вийде проти нього Тетяна. Пишна, усміхнена, заквітчана в червоні свої цвіти, і скаже, як звичайно: «То — я».

Одначе, хоч і як він роззирається, хоч і як бажає його серце спокою «з нею», «вона» не виходить. Не виходить, і не чути її голосу.

І зітхає скорбно Гриць, морщить хмарно брови. Повинна була вийти, бажає його серце: він же тут. Щоправда, він її не сватав, як обіцяв, він її і не візьме, наведе на неї смуток; та хто саме тут винен? Він один лише?

Обоє винні...

Тому нехай би вийшла, нехай би все любила. Була тут. Була така, як досі... хоч раз один ще... Раз...

— Тур-кине! — майже не стямився він, як крикнув. «Туркине!» — перебігло таким відгомоном по противній залісненій стороні гори і умліло.

— Ти тут? — пігнав з неописаною тугою в голосі, як перше, покликом... і ждав.

«Тут», — відбилося лише слабо його власним голосом, відгомоном і стало тихо... Скільки не надслухував він з усіх сторін якого шелесту, скільки не прагнув його, ніщо не ворушилося...

Гриць запав в задуму — і не ждав більше.

Знав. Тепер вже не побачить її.

Мусила розвідатися, що він посватав другу, і не виходить, плаче...

Ідучи задуманий, не зважав Гриць, як небо незамітно над ним затягнулося хмарами. Далі заколисав холодний вітер деревиною, загриміло зловіще, а по недовгім часі почало і блискати. Раз по раз і так сильно, що чорний кінь Гриця, здичівши від того, почав ставати дуба.

«Недобре віщує оце звірина своїм неспокоєм», — думає Гриць і починає оглядатися.

На небі недобре. Чорні густі хмари.

В лісі темніє чимраз більше, а далі він чує великі краплі дощу на собі. Зразу поодинокі, а відтак чимраз густіші і сильніші. Він підганяє коня, той рветься сильним кроком вперед, білою стежкою вгору, а тим часом тріскучі громи потрясають цілою горою Чабаницею, ніби котяться почерез усі інші і, десь спиняючись, умлівають.

Дощ, здається, ллється подвійно на Гриця. Раз, як здавалося, з розірваної хмари, а по-друге, з смерек, їдучи скоро, роззирається він за місцем, де би хоч хвилину сховатися від дощу та заспокоїти коня, що, переполоханий блискавицями та громами, стратив спокійний крок. Вузька біла стежка, що обвивала Чабаницю і доходила до берега яру, перемокла, і бистрий кінь, рвучись уперед під гору, майже щохвилі ховзався по ній.

Небезпечно було отак їхати саме над пропастю на полохливім коні. Гриць зсів з коня, веде його за собою і оглядається.

В пропасті-ярі шумить і кипить вдвоє побільшений зливою розбішений потік, пориває з собою все, на що наткнеться, і гонить.

Десь-не-десь котиться з гори дрібне каміння, вирите силою дощу, і никне в долині в воді...

Нараз Гриць спинюється.

На горбку зі сторони, що його гора ніби висадила з себе, ослоненім цілком густим віттям смерек, що тут розрослися, стоїть, а радше заховалась під ними мала хатина-колиба. Стара та скривлена.

Біла стежка, що нею їде Гриць, біжить і попри неї. І хоч саме вона не спиняється коло дверей хати, але тягнеться далі, може, і вниз Чабаниці — обвиваючи її заєдно, він не знає — вона все-таки дає собою якийсь захист.

Стоїть хатина, ніби ще й схиляється над пропастю, і показує з одної сторони викривлене віконце, з другої такі самі криві двері.

Вмить Гриць рішається.

Отут він поступить. Пережде тучу, що неначе пеклом розкипілася над лісом, горою, а потім поїде далі.

Як загадав, так і робить. Стає перед дверми, прив'язує коня під хатою, зі сторони, де не йде так дощ, а сам іде до дверей.

Тут він — ростом високий — схиляється, бо двері хатини низькі і, скривившись набік, ледве годні рослого чоловіка приймити.

Та тут він аж жахнувся.

Саме в хвилі, як створив двері знадвору, створив їх хтось зсередини, і, поки він добре опам'ятався, опинилася проти нього, мов з землі виринула, якась стара циганка. Сива, патлата, з чорними блискучими очима, і усміхнулася.

— Ходи, синку, ходи, — впрошувала вимушеним сміхом, за котрим крився потайний ляк і непевність. — Ходи досередини. Я вже далі рік, як вижидаю тебе. Карта сповістила. — І, уступаючи йому з дороги, притискається до чорної закуреної стіни, щоб дати йому місця вступити. — Гриць, побачивши нараз так несподівано перед собою страшну, мов мару, циганку, завагався в першій хвилі. Та поглянувши ще раз в лице циганки, в очах якої відбивався якийсь аж за серце хапаючий смуток, поступив сміліше, ближче.

Трохи диму з печі вдарило його немило в лице по свіжім лісовім воздусі. Він постояв схилений хвильку і розглядався. Ніколи ще не доїздив аж до сеї хатини, хоч скільки стрічався з Тетяною в лісі. Аж сьогодні в тучу завело його впрост сюди! Яка нужда, які злидні! Трохи барвного старого лахміття, дві циганські торби, палиця... Якась скринчина, привалена свіжим зіллям; далі, на старім, майже порожнім, закуренім миснику кавалок хліба, на жердці під стелею стара червона хустка, яких тутеш-німи селами не бачиш, коло того кілька вінків сушених грибів, під піччю лавка, на печі чорний, як циганське волосся, кіт, ще вище на комині — чорний освоєний ворон з грубим дзюбом і блискучими очима — от і все.

— Сідай, синку, у бідної циганки, сідай! — припрошує Мавра, до котрої поступив оце Гриць. — Сідай, не гордуй. От я, бідна, сама ца цілий ліс, і людська нога лиш рідко заблуджує до мене. Живу, як бачиш, як бог дає. Дадуть що добрі люди, маю. Не дадуть, то і з корінців живу, як і всі наші бідні цигани. От так. Сідай.

Гриць сідає мовчки і все дивиться на циганку, що перед ним чогось аж до землі хилиться, пригадуючи йому собою тим старого Андронаті. Відтак за хвилину встає і. визирає крізь вмащене в стіну скло, що представляє з сеї сторони віконце.

— Нічо, нічо, — вспокоювала Мавра, — дощ ще паде. Посидь трошки і в бідної циганки. Ади, я сама-саміська на цілу гору, на цілий ліс. Як іде хто сею стежкою, то часом бачу людське лице, а як ні — то ні. Посидь, синку, — говорила жваво і все дивилася пильно йому в очі. А самі ж її очі аж вдвоє поблищались. — Давно не бачила я такого красного царевича, як ти, — каже і знов кланяється покірно, як перше. — Давно, дав-но, — і зітхнула.

— Чи, може, то ти та циганка, про яку говорять, що вміє ворожити і на зіллі знається? — спитав нараз Гриць, не спускаючи й собі очей з циганки.

— Або я знаю? Циганів багато на світі, — відповіла Мавра. — Але ворожити я також умію, ще й як! Що б і не загадала я, все розвідаюся. Кажу: ще й як! Так само і на зіллі знаюсь. Треба тобі якого? — допитувалася підхлібно. — Від доброго чи злого? Га-й, га-й! — заспівала своїм способом. — Га-й, га-й! — і все дивиться пильно на молодого хлопця.

Грицеві стало ніяково від тих великих чорних очей, переповнених сумом, що неначе не мали тепер іншої точки опори в хаті, як його лице. Ніби упиваються ним.

— Але-бо я чув, — почав знов Гриць, — що то має ота ворожка бути, що тут Не все проживає і місце міняє. А ти, бачу, й хату маєш.

Мавра перелякалася.

— Ні, синоньку, — впевняла, — то я ота ворожка, про яку ти чув. Іншої на всі села в окрузі нема. Ой нема, нема, нема такої нещасливої, як Мавра, що свій вік молодий запропастила на чужині, хора, без пам'яті очутилася в лісі і осталася на ласку добрих людей.

І, сказавши се, розплакалася...

Гриця почала циганка цікавити.

Надворі цідило без перерви, громи все ще котилися, грозили, і про дальшу дорогу годі було йому думати.

— Як запропастила ти свій вік? — спитав і став набивати люльку, причім подав і циганці одробину тютюну, а та його жадібно вхопила і таки зараз і свою люльку вибрала з-під комина і попелу.

— Запропастила, синочку, запропастила, — почала і, наложивши люльку, закурила.

— От як дивлюсь на тебе, — почала, — то і плакати, і сміятися хочу. Господи милосердний! Давно не говорила я з чоловіком про своє горе, бо рідко хто до мене заходить. І хто хоче слухати бідну циганку?.. Кинуть, мов голодній собаці, хліба або подадуть мучечки, а там знов одробину грошенят, та й рушай з хати, кажуть, щоб що з хати не потягнула. А я, синку, — говорила гірко, — хоч би й потягнула що, то — ади, яка я бідна, яка опущена. Хто заробить на мене? Мій кіт? — спитала, вказавши на свого чорного приятеля. — Він не заробить. Але якби не мій гріх, то я б ще й донині була при чоловіці. Мій чоловік, синку, був начальником циганів. Раду — звався він.

А мій тато заробляв скрипкою на хліб. Я лиш одна дитина в них була.

Мавра почала знов плакати.

— А моя мама, синку, моя мама, — впевняла, — як знала вона ззамолоду гуляти! — і при тих словах захитала головою, ніби з самого подиву. — І я також, синку! Ще ззамолоду... ззамолоду. Бувало, як загуляю перед панами на Мадярщині, то аж в очах мені миготить. А найбільше округ вогню. Та й через той проклятий танець запропастила я свою долю.

— Через який танець? — спитав Гриць, що не розумів її оповідання.

— Та через он той танець, що іноді молодим циганам, окрім ворожбитства, дає ніби заробок. Але ж бо й танець, синку. Ади! — я тобі покажу, щоб знав ти, у кого був! — і тут же почала стара, сива Мавра гуляти перед молодим хлопцем легкими граціозними кроками на самих майже пальцях, зручно викручуючись та в пасі вигинаючись, причім намагалася собі ще до танцю приспівувати.

Гриць дивився якийсь час, не кліпнувши, мовчки на стару. Відтак обгорнуло його несказанно сумне почуття за бідною опущеною женщиною, що ось намагалася вдоволити його всім найкращим, що лише знала. Задихавшись неабияк, вона все-таки не переставала поясняти танець, що давав «хліб» і що, очевидно, становив колись гординю і все горе її бідного життя...

Він устав і відвернувся до вікна, а вона докінчила танець і впала втомлена перед ним на землю.

— От такий танець, синку! — сказала, віддихаючи важко та сідаючи рівно, коли тим часом він вийняв з череса гроші і кинув співчутливим рухом і поглядом в її подолок.

— От сей танець гуляла я в пусті і в містечках, але довше, як оце перед тобою, бо була молода і годна. Чардаш зветься він. А пани, що переїздили через пусту і попри наші шатра, поступали до нас і любувалися тим. Окрім мене, гуляли і другі наші цигани й циганки. Відтак посилав мене ще Раду в сусіднє недалеке містечко по милостині і ворожити — і то було найгірше. Раз — і другий — і третій, синку, аж доки не скінчилося все. Відтак ми відти забралися. Давно було то все, синку... дав-но, дав-но, і Мавра була тоді молода і гарна...

Гриць знов наложив люльку, а вона, предивно оживлена його присутністю, говорила далі.

— І я, синку, мала б тепер такого сина, як ти, — впевняла чудовим щирим поглядом своїх прегарних сумних очей, — якби не любов за плечима, а з нею і гріх; а то гріх зраджує все, і тому, синку, я нині сама, сама на ціле село, на цілу гору, на цілий ліс. Не дай, господи, нікому такої долі, як моя. Ніхто тобою не журиться, чи ти живий, чи мертвий. Живеш враз з дикою звірюкою в лісі, а більше нічого. Мала родичів, — почала знов чи не механічно з привички, — і стратила їх. Мала чоловіка, — зрікся, покинув; мала дитину — хлопеня — убили чи вкрали — господь знає. Лиш сама осталася. Сама, синоньку, — говорила з великими слізьми жалю в очах. — Сама, як кажу, на цілу гору, сама на цілий ліс, хіба що від часу до часу... — та тут урвала. Сильний грім, що саме в тій хвилі вдарив наново в лісі, перервав її бесіду, і вона, мов остережена ним, не заговорила про Тетяну, про яку хотіла спімнути, що се одинока її радість в житті, але завернула бесіду на попереднє, себто на себе саму. — Сама, синоньку, сама, — говорила далі, — хіба що раз в рік господь пришле якого ангела, як-от тебе, ти мій красний царевичу! — при сих словах зложила руки навхрест і поклонилася йому низько, з покорою, і неначе всю змарновану свою душу вложила в той поклін... Ніколи, мабуть, не розкошувала більше її бідна душа, яка не знала досі нічого, крім пониження, горя і болю, як у тій хвилі, коли дивилася на цього пишного чужого хлопця з чудовими синіми, як небо, очима в своїй хаті. Однак, — де бачила вона тії очі вже раз у житті? Ті очі і всю оцю постать з оцим лицем. Де? О, о, о! Господи ти боже! — І в її бідній душі діється щось дивне. Вона починає плакати і не знає чому. Починає сміятися і теж не знає чому. Лиш чує, що всьому причина — він, що розбудив своїм виглядом в її душі спомини про її молодість і все минуле. І тому вона мусить плакати і мусить сміятися. — Приходи, сину, до мене, — годна лише з усіх тих чудних почувань, що нею заворушили, одягнути в слова. — Приходи, царевичу! — просить з глибини серця і складає все наново руки навхрест і кланяється йому з покорою низько до землі. — Приходи до бідної! Ти будеш її ангелом небесним. Мені вже карта давно сповідала, що до моєї хати падуть два чоловіки. Один вже був раз зимою, і я не прийняла його з остраху в хату. А другий ось ти!

Приходи, синку! не забувай бідну. Мій син був би вже також такий, як ти — був... також білий, — і нараз урвала.

А він дивився на неї, забувшись цілком, мов не своїми очима і неначе побачив щось з тамтого світу, та не розуміє, що з ним діється. Чому йому тепло від тих слів бідної циганки, від голосу, що її змінив, як почала говорити. Від її щирого погляду, в якім крився сам смуток, а однак ще щось інше, тепле...

І був би він так довго тут сидів та все наново глядів на неї, що гріла несвідомо його душу, прислухувався її словам, повним щирості і любові, коли б вона сама не дала всьому інший оборот і наколи б його кінь не заржав надворі.

— Хочеш, синоньку ти мій красний, голубчику мій синьоокий, щоб я тобі поворожила, доки підеш від мене? — спитала благаючим-таки голосом і, не вижидаючи його відповіді, витягла з скринчини брудні, витерті карти, заокруглені вже з уживання.

— Нехай! — каже він неохоче. — Ворожи, але кажи правду, хоч лихе, хоч добре, бо мені ще ніколи ніхто в житті не ворожив. А вгадаєш долю по правді, тоді покличу на весілля, як вже запросив такого, як ти — і дістанеш гарний бакшиш, тож кидай карти... і вгадай!

Мавра послухала.

Багатьом розкривала Мавра свої карти, багатьом вгадувала, проповідала долю, але от такої запутаної та позв'язуваної, як у сього хлопця, вона вже давно не бачила.

Ось що кажуть карти.

— Синоньку, — каже Мавра майже побожно і дивиться на нього поважно. — В тобі дві душиці. А он, одна біла, як пані, пишна та горда, що не кождого хоче знати, а друга — вітрова, синку, землі не держиться, нічого, не держиться. Блукає, хитається. Що ти за один, синку? В кого вдався? Хто білий, тато чи мама? — питає і, питаючись, впивається чимраз довше в нього своїми великими чорними та смутними очима.

— Хто ти, синоньку? Царевич? — І сама не зважає, як сльози затемнюють їй вид. — Скажи, голубе! І мій син був би такий... — майже зойкнула і урвала.

Гриць задрижав на її слова, пригадавши, що він підкинена дитина, що не знає нічого про своїх справедливих родичів — і замкнувся. Нехай каже далі, — думав, — може, з карт дізнається, хто його родичі, бо господарі лиш «пройдисвітом» докоряли, а більше не знає він нічого.

І він ні словом не обзивається.

— Байка! — сказав лише сухо, махнувши зневажливо рукою.

— І не звідси ти родом по родичах, — говорить стара далі, — а здалека... зда-лека, сину, де ти не ступав своєю ногою. Що се таке? І два рази в тебе тато є, і два рази мама є, а проте коло тебе сирітство. Хто ти, синоньку? Хто тебе так подвоїв? — питає знов, а очима впивається в його гарне молоде лице, в його голубі очі, в його чорний гарний вус. — Хто ти?

Він мовчить. А вона і собі умовкла, їй збиралось чомусь на плач, сльози тиснулися в очі...

І не бачила вона його ніде і не подибувала, а проте ніби його знає, ніби відчуває в нім щось своє, близьке... О! ті очі... ті очі, що вона вже десь бачила!

Де? Не знає.

А бачила їх в житті, бачила. Тепер відчула всею змарнованою душею своєю, що бачила. Дивилась навіть в них. Чула їх на собі. Колись-то. О! давно, давно, давно колись в нього! Так, в нього! — скричала майже її душа, але вона умовчала. Гриць заховувався спокійно, неначе відпорно, і вона мовчала.

— Не люби, синоньку, чорні очі, — обзивається врешті придавленим голосом і підносить, остерігаючи, палець, хмарить строго чоло. — Бо тут чорні з синіми не укладаються в пару, віщують смуток. Душу колибають. Люби такі, як твої, буде доля ясна. Або пожди, — додала нараз і задумалась. — Що то за одна, що тебе любить? Коло неї смуток і дорога. Далека, широка дорога. А ти з весіллям у думці — і також вже мов у дорогу лагодишся. В далеку, широку дорогу. Чи не двох ти любиш? — спитала нараз зимно і дивиться проникливе на нього. — Не люби двох, сину, — знов остерігає, — розколеш долю свою, — і тут урвала. — Так, стережись дівчат і білявих, і чорнявих... А твоїй мамі, сину, паде сирітство. Смутне, важке сирітство, якого ніхто не зазнав світом. Смуток все закриває, хоча ти стоїш коло неї близько. Та смуток тут все закриває. Щастя в тебе, але... — і не доказала. — Так, доста на перший раз. Іди, — докінчила якось сумно. І сказавши се, зложила карти та встала.

Гриць встав і ніби повернув з другого світу. Відтак вийняв гроші і кинув ними гордо старій жінці під ноги.

Вона не дивиться на гроші, а схиляється перед ним покірно, складаючи знов руки навхрест.

— Не хочу я твоїх грошей, синоньку, — каже, — а позволь що інше. Ось позволь, сину мій, бідній циганці, щоб вона тебе поблагословила. Ти вдруге до мене, певне, не прийдеш, а ти мені милий. Такий був би мій син, як ти, якби був жив. Білий був. Я благословлю тебе, синоньку, голубчику, нехай щастя не опускає тебе ніколи, як те сонце землицю. — І сказавши се та не дожидаючи його дозволу, зіп'ялася нараз на пальці, вхопила його за голову, притиснула до грудей — і пустила. — Іди, синку, може, не побачимось більше...

— Приходіть до мене на весілля, мамцю! — відповів глибоко захоплений її несподіваною добротою і вийшов скоро з хати...

В Мавриній хатині тихо.

Хто оцей хлопець?

В своїм селі, он там надолині, вона знала всіх. Тож знала, що він не з її села. Вхопилася в своїй самоті за голову. Боже, який він красний і який... якийсь такий... От, і скільки грошей їй лишив. Видко, багатирський син. І з чимось, що не було ні радістю, ні смутком, а що, проте, розпирало її груди, вона не може упоратися. Не видержала довго в хаті. Вийшла.

Надворі устав дощ, і з кітлів та яруг між горами, як і з лісів, клубилися мряки. Здіймаючись, волічуться сивими хмарами, а все шпилями понад ліси, межи верхами столітніх смерек, мов прощаються з ними, здоганяючи одна другу, тужливо спішучи десь в далечину.

Маврі тужно.

Тужно і сумно.

Прийшов хлопець, мов місяць зійшов в її хаті, і важкий смуток викликав у душі. Чого їй тужно? Се ж чужий хлопець, людська якась дитина, — вмовляє себе. — А вона бідна циганка. І сама на всю гору, на весь ліс, сама й сама. З ніким не зв'язана, нікого не має, нікому -не потрібна. Чого їй по нім тужно? Чи побачить його ще? Просив на весілля. З ким в нього весілля? В якім селі живе? О, вона й не спитала! Так забулася, вдивившись в нього, що й не спитала. Але вона розвідається. Нараз стрілила їй одна думка до голови. Може, то Тетянин Гриць?

Але ні. Гриць ще не посилав до Тетяни старостів. Бодай досі Тетяна не споминала про те. Але так виглядав, як оповідала дівчина, і на чорнім коні від'їхав, лише що се не Гриць. Будь-що-будь, хоч він і не Гриць, а вона піде. Не по милостиню, але щоб його ще раз побачити. Ті очі.. ті очі... що аж в ліс в її самоту приволіклися за нею звідкись.

Довкола... тиша... тиша...

Ліс стоїть мовчки, та проте смереки шепочуть щось.

Проте йде шум лісом... щось говорить.

Хутко з'їжджає Гриць білою стежкою з гори. От-от вже завидніє межи деревами долина. Вже не буде довго білою стежкою їхати. А все думає про стрічу з самітною ворожкою-циганкою. Все вертає думками до неї назад. Тяжко йому чомусь за нею. Важко й тужно. Хоч і ніколи його в житті не бачила, а душу його відразу мов теплим шовком оповила. І хоч не вірив би він ворожці, бо вони всі туманять, але їй одній вірить. Найбільше боліла його майже несвідомо її покора перед ним. Чому корилася заєдно? Не була ж йому нічого винна і не провинилася нічим перед ним. Побачила перший раз, а вже мов усе тепло своєї душі йому під ноги устелила... Як той дід Андронаті, що завше був такий добрий до нього віддавна вже і хіба просив не забувати про нього. Він розкаже колись дідові про ворожку Мавру, і нехай до неї піде. Може, добре буде, як обоє стрінуться.

«Царевичу ти мій красний! — дзвенить йому її пестливий покірний голос заєдно в пам'яті. — Голубе мій синьоокий!..»

Так до нього не заговорила ніколи в житті його мати он там на горі, дарма що звалася «матір'ю».

Його мати! Та ба! — згадав він і усміхнувся гірко. Хто знає, де і хто його мати. Кинули його, мов щеня, під чужу стріху, щоб позбутися, на ласку чужих людей, і не навернулися більше. Чи не самітний і він у світі, як он та бідна, як казала: на весь ліс, всю гору? Чи не подібна його доля до її? «Мавро!» — зойкнуло нараз тужно-сумно його молоде серце і свідомо забажало любові. Тої чистої, материнської любові, якої він ніколи не зазнав вповні в своїм житті, скільки б і не любили його господарі, не любили дівчата, не шанували товариші і всі інші знакомі. А матерньої любові, тої щирої, теплої, він ніколи вповні не зазнав. Вона одна, перша, обізвалася до нього по-щирому, поблагословила його з душі. З щирої материнської душі. І він чув силу правди її слів і її чуття на собі, і він її не забуде...

Роздумуючи над старою бідною циганкою, пригадував він собі не раз і її пророчі слова про його долю. «Не люби, синоньку, чорні очі... — остерігала, піднявши ще й палець, — бо чорні з синіми тут в пару не укладаються. Люби такі, як твої, буде доля ясна», — обізвалося йому голосно в душі. «В Туркині чорні очі!» — заговорив сам до. себе. Але в тій же самій хвилі відчув виразно, як, може, ніколи перед тим в житті, якими дорогими були йому саме ті чорні очі, була та — з чорними очима, «Туркине! — обізвалося жадібно його тугою переповнене серце, що все забувало, а її пам'ятало. — Туркине, вийди!»

Сам не знав, як сльози втиснулися в його очі, смуток обгорнув його. Він їде ще білою стежкою, лісом, а однак угадує, що вже недовго буде нею їхати. Десь незадовго спуститься в село. Там, вдолині, чує він, шумить гучно ріка. Набрала дощової води з гір, розшалілася і мов нікого не знає. Але йому спішно. Припізнився в старої циганки, і тепер треба квапитися... Його кінь біжить остро по білій, як сполоканій стежці, розтягненій тепер тут рівно.

Тут і там зачіпає він капелюхом о розложисті віти смерек, і на нього сиплеться свіжий дощ з лісової зелені.

Далі, далі і стане смеркатись. Густішим лісом вже ніби сумерк прокидається, лиш тут і там проблискує заходячим сонцем, що по тучі знов показалося.

Так.

Однак — хто се йде саме проти нього? Чи се не Туркиня? Вона — Туркиня!

І він кличе радісно:

— Тетяно, то ти? — Але тут і вмовкає.

Се справді вона. Вона його впізнає, однак заразом наказує рукою, щоб мовчав. Вона ж недалеко млинівки. Він здержує, звертає коня набік, а вона біжить проти нього. Вже спиняється коло нього. Босонога, з підкасаною спідничиною, простоволоса, мов крадьком вимкнулася з хати, з якимсь вузликом в руках, — усміхнена, щаслива!

Хто б то сподівався! Аж зойкнули з утіхи, стрінувшись отак несподівано — і враз усміхнулися.

— Не клич голосно! — остерігає, задихана з несподіваної радості. — Не клич голосно, бо позаду мати йде!

— Любиш? — питає він замість усього з поспіхом і схиляється з коня до неї, а вона, струнка, мов смерічка, пнеться на пальцях до нього.

— Люблю, — відповідає з цілим раєм щастя в очах. — Коли не любила?

Він притягає її лакомо до своїх грудей і притискає її тут так щиро і з такою силою, як, здається, ніколи досі. Відтак цілує...

— Тут ніхто не бачить, — шепче пристрасно. — Ще раз.

— Раз, — каже вона слухняно і цілує.

— Ні. Ще раз, — відповідає він і цілує другий раз. — Я спішусь, зозуле, все в роботі. — Відтак додав крадьком, мов злодій, в поспіху: — Колись лісом знов, як тепер.

Вона усміхнулася щасливо:

— Як тепер, — повторила так само щасливо, не задумуючись, і мов ждала.

— Зійдемось, — сказав він і рушив спішно з місця.

— Зійдемось, — відповіла, задивившись всею душею на нього, і, не звертаючи вже більше очей з нього, пішла з вигона з оберненою за ним головою вгору білою стежкою, якою саме він з'їхав...

Він, вдаривши коня і оглянувшись і собі за нею, погнав і зник, мов вітер, з її очей.

Схвильовано задрижало за ним порушене сильним рухом коня смерекове галуззя. Задрижало, і посипалися з нього густі краплі дощу. Чутно, рясно впали вони на землю, а далі стали лиш одна по другій зсуватися, рідко, рідше, а далі перестали...

Згодом стало в лісі тихо...

«Гей, на Івана, гей, на Купала... гей-гей-гей!» — розходиться раптом десь високо, вже в лісі, щасливий голос Тетянин і вмовкає.

«Красна дівчина долі шукала, гей-гей-гей», — доспівує за нею в душі з замкненими устами Іваниха Дубиха, що повільним, поважним кроком іде й собі за нею до Маври вгору...

Одного дня, може, в три тижні по стрічі Тетяни з Грицем, висилає Іваниха Дубиха Тетяну знов до Маври навідатися, що з нею діється, бо вже її давно в млині не було, а з тим передає для бідної і вузлик з їдою.

Тетяна йде радо і, вибираючись, заквітчується. Може, якраз нині стрінеться з милим, довго вже не бачилися. В нього робота. Так уже часом бувало, що несподівано вони з собою на білій стежці здибались... А от і останнім разом.

І пішла.

Іде задумана.

Її думки все коло Гриця. Як він до них прибуде, як пришле дедалі старостів, як мати справить весілля, як вони заживуть, яке їх жде щастя і добро і таке інше. Як Гриць перебере в них млин, стане ґаздувати, як усі його полюблять і шанувати будуть, а мати при них відпочине. Все за її щастя вона, добра, молилася, доки і красного Гриця за зятя не вимолила. А як ні, то піде в монастир, куди її заєдно від смерті батька тягнуло. Або при них в мирі відпочине, заживе. Все, як захоче. Як забажає — так і буде.

Ідучи так у щасливих думках та пристаючи від часу до часу, ніби відпочиваючи, вона нараз стає і надслухує.

Їй здається, що її переслідують якісь кроки чи не з самого початку, знизу білої стежки вже, і то важкі, неповоротні.

Вона стає, надслухує і оглядається. А оглядаючись, перечікує.

Може, то Гриць?

Але ні. Він все лиш верхом їде. Він мов зрісся з своїм конем, ніколи без нього не прибуває до неї. Він один ділить їх тайну, а ліс другий. Се не Гриць.

Вона стає, перечікує знов хвилину і кличе все-таки ніби до нього, як звичайно:

— Я тут! — А відгомін у лісі відповідає, розходячися, її голосом і умліває: — «Тут!» — і більше нічого.

І знов іде.

Але по якімсь часі вона наново на хвилину перечікує. А з нею враз мов і всі смереки вліво і вправо. Одні над пропастю, другі горою, ніби й собі станули. Колишуться лиш легко, шумлять обережно. З нею враз надслухують, а надслухуючи, притім щось ніби пошіптують.

«Грицю!»

«Ти, Грицю? — питає її чутка душа і відповідає сама на своє питання: — Я тут!»

Вона мимоволі хапається за свої червоні маки, котрими квітчається, бо так він її любить, і пересвідчується, що вони на своїм місці, держаться добре.

Ні. Не Гриць.

З глибини лісу, ззаду, за нею висувається стареча білоголова постать страшного якогось цигана-старця і суне за нею, як тінь яка, просто за нею.

Тетяна жахнулася. Ніколи не бачила сього старця в селі, хоч і як добре всіх бідних знала, бачачи їх усіх зчаста-густа у своєї милосердної матері. Та ось він кланяється, складаючи руки побожно на грудях, як бачила се лиш у Маври, коли її хто обдаровував і вона з великою пошаною дякувала — і нараз станув. Вона перелякалася його. її перестрах перед ним змагається, хоча вона не була боязлива, — і вона се укриває. Та він помічає се і схиляється вдруге покірно перед нею.

— Не лякайся, доньцю, старого діда, — каже. — Він заблудив тут у лісі, а йде далеко і нікому кривди не робить. Та добре, що ось тебе тут подибав, — каже далі і блиснув якось з вигребущою злорадністю чорними очима з-під білих брів.

— Чого б я лякалась? — питає Тетяна, а сама уступає старому з дороги, щоб вигідно перейшов попри неї стежкою та скорше пішов далі. Відтак вибирає спішно ще дещо з Мавриного вузличка і передає дідові.

— Прийміть, добрий татку, за душі померші, — каже вона, покірно прохаючи, — та скажіть, будь ласка, звідки саме прямуєте? Чи з далекої дороги? І в далеку дальше?

— Ні, добра доньцю. Я сьогодні лиш здолу, з вашого села, — відказує старий циган, а сам чомусь дивиться пильно на молоду дівчину, що в великих червоних цвітах, мов русалка, перед ним опинилася.

— А зібрали доста милостині в нашім селі? — питає Тетяна і усміхається насилу, а з душі рада би утекти від старця якнайскорше і найдальше.

— Доста. Спасибі всім добрим, що спомагають бідних. Добре обдарили. Не дурно звертався я до них; та і про що хотів я розвідатися — розвідався. Нині я в тім селі втретє зряду. Більше задержуюсь в селі Третівці. Перший раз був я ще перед двадцятьма роками, бодай би не згадувати, другий переходив я раз зимою, а оце по раз третій — а може, й останній, не знаю, як ще доля далі покермує. Та мусив іти. Взяв на себе дещо зорудувати — других порятувати, то й прийшов. Але більше хто зна чи ще прийду.

— Чому? — питає довірочно дівчина.

— Старість не пускає. Та й хто схоче старого цигана тримати? — відповідає дід, а відтак, спершись на жебрацький кий, задумався.

Та роздумуючи отак, він все боком дивиться на дівчину. Вона се відчуває, і від того її збирає знов ляк. Врешті обзивається дід:

— Не сказала би ти мені, доньцю, чия ти? Така красна, пишна, пряманчива?

— Я донька вдовиці, — каже скромно, поважно Тетяна.

— Вдо-ви-ці? — ніби чудується дід.

— Вдовиці.

— А-га! — відповідає старець протяжно і знов мірить її оком. її, і її червоні цвіти, і золоті півмісяці, що хитаються звільна в ухах за порушенням голови.

— А, — починає протяжно він далі, — коли вже вдовиці, то, може б, ти і перебрала за мене одну невелику орудку, щоб я міг назад в своє село вернутись. Мене там ждуть, і мені спішно.

— Чому ні? — обзивається Тетяна поважно, з душі рада, що є надія позбутися скоро старого діда-цигана — і підсуває брови, як все, коли чудується. Та чомусь її знов огортає перестрах перед старим.

— Так от скажи насамперед, — починає дід, — чи знаєш ти млинарку Іваниху Дубиху? Богомільну паню, для бідних милостиву?

— Знаю, татку, знаю, — відказує на те запитання весело і довірочно Тетяна з щирістю.

— Що має на всю хату одну-одніську дочку. Пишну та пещену, на все село найкращу.

Тетяна спаленіла.

— Знаю, діду, знаю, — каже, уникаючи його гострого погляду, і усміхається. — Знаю їх обох. Та що тобі до них? До Іванихи Дубихи що?

— До старої, синку, ні. Мені до молодої діло, — відказує дід, — красної чарівниці, що зводить хлопців з розуму, та що — як кажуть — чорними бровами відьмує, червоним цвітом манить, а очима перемагає.

Тетяна розсміялася.

— Туркинею її звуть.

— Туркинею, діду, — повторила дівчина, а сама чим раз, то поважніє, від діда відлетіти б рада. — Що вам, татку, за діло до Туркині? Кажіть скоріше, — напирає нараз прямо, — бо мені квапно далі. Я іду до бідної, несу їй їстки, і вона жде мене.

— До бідної? — питає дід і приглядається недовірчиво молодій дівчині, а ще більше її червоним цвітам.

— До бідної.

— Тож нехай тебе пречиста благословить за твоє добре серце. Одного вже наділила, а другій ще несе. От добра ти і щира. А чия ти, доньцю, щоб тебе згадати? — допитується знов і не спускає з неї ока.

— Се пусте, — відказує Тетяна нетерпляче. — Краще ви скажіть, що вам від Туркині треба, що, як вже кажуть, відбирає розум.

Дід зітхає, випростовуючись, та, ніби побачивши щось незвичайне над головою молодої дівчини, починає:

— Тяжко, синку, серце другому ранити, та вже як просили, коли вже так треба, коли захотіли, то й перекажу.

— Хто просив? — питає Тетяна, а сама аж тремтить від чогось незнаного.

— Синьоока Настка.

— Не знаю її, — каже Тетяна і підсуває брови.

— Настка з Третівки, що має віддаватися, — відказує старий.

— За кого? — питає Тетяна, і її очі мов розширяються в хвилі ожидання його відповіді.

— Зараз, донько, не перебивай.

— І що ж синьоокій Настці від Туркині треба?

— Вона, — починає знов дід, — так просила. Стань — казала — перед Туркинею і таке скажи:

«Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця, найкращого хлопця з угорської границі. Що ти починяєш цвітом і словами, що ти твориш лиха, відбираєш щастя.

І чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить, бо вже віддавна голубить другу. Синьооку Настку за свою він вибрав і вже незабавом з нею звінчається.

Що тобі до нього, прекрасна Дубівно? Щоб молоду покинув, з тобою одружився? Таж тебе проклене не лиш молода, але і всі люди, хто про тебе вчує. Таж за тебе піде сміх і глум селом, і останеш зі смутком, як те марево.

І чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопців найдеш і без того Гриця. Молода Грицева — знай — на тебе плаче, жаль до тебе має, гірко проклинає. Гриць тебе не бачив, як її вже любив; тебе голубив, а її вже сватав. Тому її він візьме — доки доведеться старостів післати тебе посватати.

І чув я, Туркине, все оце, що кажу, від тої білої Настки, котру Гриць бере. Сам їй жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила.

Чорними бровами ніби ти строїлася, а з другої сторінки душу в нім двоїла. Лісами блукала, відгомоном гралася, а з другої сторінки блудом обдавала...

Тепер спам'ятався, тебе він цурається, чорних брів боїться, з ясними кохається. Не вийде вже до тебе більше і не жди, хіба що побачиш на чорнім де коні. Тоді відвернися, щоб люди не знали, що Гриця любила, другій відбивала.

А як не покинеш йому починяти, то знай, що й люди не будуть мовчати. Розійдеться неслава про ту чорнобриву, що Гриця з Настунею на все порізнила. Серце відібрала, душу роздвоїла — нечистою силою в горі утопила...»

— Так.

— Я, дід, всьому свідок. Перекажи, донько, оце тій Туркині, як її добре знаєш, що Гриць іншу має. На весілля просить, і я там іду. — І з тими словами дід скінчив, ждав. Тетяна зсунулася йому в ноги.

— Я, діду... Туркиня, — зойкнула і, обнявши його коліна, вмовкла, мов умліла.

Дід стрепенувся.

— Справді-таки ти? Чому ж ти зараз не призналася, що ти сама Дубівна, то, може, не був би тобі все переказував. І мав тебе за Дубівну, і не вірив. Але добре розповіли про тебе тії, що тебе знають. Подибав навіть тут, куди справляли. Гарна ти, Туркине, — жодне не збрехало. А за твою милостиню, що подала ти перед хвилиною, дід тобі зле віддячився. Але я не винен. Я нічого не знав. Настка розповіла, а їй він сказав. Двох він вас любить, а одну бере. Що я тут пораджу? Ти сама тут винна. Було не починяти Грицеві. Ні чорними бровами, ні червоним цвітом, ні солодким словом... ні... сам не знаю чим. Що я тут вам винен? Сама одна ти знаєш, лиха накоїла. Тому і просили переказати оце тобі. Раз най має Гриць спокій!

— Ні, татку, — обізвалася врешті Тетяна, звертаючи до старого своє побіліле, мов замертвіле, лице, стискаючи з невимовним жалем його коліна. — Ні, татку, я не починяла, злого не робила. Гриця лиш любила... О, о, о! Ні, татку, ні, — майже стогне, молить, — се не може бути, що другу він бере, не може бути! — майже скричала і знов голову до ніг його схиляє, розпучливо їх стискає. Дід здвигнув плечима.

— Не знаю, донько, — відповів сухо. — Так мені казали. Не тутейший я. Я що знав, сказав. Мусив так.

— О, о, о! — простогнала Тетяна, мов підстрелена, все ще клячачи, і притиснула лице до дідових колін. — О, о, о!..

— Так, донько, — потвердив дід. — Се все правда, що переказує синьоока Настка, а мене самого Гриць на весілля просив, і я до них іду.

— Ні, татку! — кличе, як перше, Тетяна з розпучливо-впевняючим голосом, і знов обнімає з невимовним жалем-покорою дідові коліна, мовби іншого руху не знала, мала перед собою святого і молилася до нього. — Ні, татку, не кажіть сього. Се не може бути... Ми ще ось... недавно тут у лісі, — захлипала, — стрічались, — і при тих словах вона мов гине, гасне. — І він... ще цілував. Се не може бути, неправда; він другу не бере... він мене любить. Я не починила!.. — крикнула з розпукою. — Я лише любила, любила, татку! Ми собі по слові, і заки сніг упаде, буду в його хаті. Татку!! він мене любить. О... тут... в лісі... стільки разів, — хлипала, — в лісі... — І знов мов умліває.

Старий зареготався.

— Кажеш — любить тебе? — спитав.

Тетяна підняла до нього, благаючи, голову, що в розпуці назад їй опадала. — О, любить, татку добрий, любить! — впевняла і наново, як перше, тулить і тисне розпучливо лице до дідових колін. — Мене одну любить, мене одну на світі. Сам мені казав, і йому я вірю. А заки сніг упаде, казав, будеш в моїй хаті. Я його Туркиня! — крикнула, розпростерши руки, і впала лицем до землі.

Дід підвів її.

— Не будеш, Туркине! — кликнув твердо. — В ній буде синьоока Настка, а Гриць, як тобі кажу, спрошує на весілля. Мене вже просив. Я до них іду. Встань, спам'ятайся, про Гриця не думай, не мути його щастя, бережись гріха — інакше побачиш!.. — І з тими словами, неначе піддаючись якомусь тайному приказові, помахав до неї з погрозою п'ястуком. Тетяна витріщилась через хвилю на нього з несамовито розширеними очима, однак, зрозумівши врешті його слова і його погрожуючий рух, нараз, мов змія, звинулася з землі і станула на ноги.

— Іди ти!! — крикнула нараз диким голосом, скипілим з раптової ненависті, неначе з його останнім словом опинилася вся погань світа перед нею. — Ти! — і з тим словом трутила старого так сильно від себе, що він відразу упав. — Іди — ти!! Ти сам нечистий, що мене подибав. Грицю! — крикнула вслід за тим з усієї сили, мов не тямлячись з розпуки, і — розреготалася. — Грицю, я тут!

В діда спалахнули страшно циганські очі, і, піднявшись, він погрозив вдруге п'ястуком і бичем.

— Гай, гай! — крикнув, засапаний, і закляв тут страшно. — От що, чарівниця-відьма, — додав, — сама ти справедлива. Тепер се сам я бачу. Настка правду казала! Знай ти раз від неї, а другий і від мене. Гриць її посватав, а тебе лишає.

— Неправда, він мене любить! — кинулась на нього Тетяна з зворушення здичілим беззвучним голосом і такими ж очима, боронячись з усієї сили проти убиваючих, страшних слів старця.

— Тільки й твого! — кликнув на те дід і заллявся при тих словах гірким поганим сміхом. — Тільки й твого. Так як його батько любив колись його матір, — додав з не описаною ненавистю. — Тільки й твого!

Тетяна, не зрозумівши всіх його слів, лиш останні, знов кинулась на нього.

— Іди ти! — крикнула і, підсуваючи високо чорні свої брови, підняла руки і указала на недалеку пропасть. — Іди! — повторила, — кинься там — і більше не вертай!

Старий витріщився з переляком на неї і, схилившись за бичем, що випав йому з рук, хотів її вдарити.

Але її вже не було — зникла. Лиш зі сторони, куди метнулася, зачув він розпучливі голосні слова: «Грицю!.. я тут». А відтак по хвилі прикрий довгий сміх...

Задихана, без краплі крові в лиці, з блудними майже очима, з викривленими устами, впадає Тетяна до матері і кидається їй на груди.

— Мамо! — скричала погаслим чужим голосом. — Мамо, Гриць мене покинув, зрадив. Мене він любив, а з другою вінчається. Мамо! — кличе, не даючи матері опам'ятатися з своїх слів, і термосить її, не тямлячись, щосили. — Мамо! він двох нараз любив, слухайте, мамо!!

Іваниха Дубиха, що саме сиділа на лаві, побачивши нараз майже напівбожевільну доньку, лиш до стіни оперлася.

— Що за Гриць? — пішло глухе питання.

— Той, мамо, що раз зимою на коні тут був. Гарний такий! В лісі ми все сходилися; там ми любилися. Ліс один все знав. Гриць, мамо! — і розреготалася.

Стара підвелась важко.

— Так? — спитала, а потім додала: — Тобі він казав цвіту папороті шукати? — І, сказавши се, усміхнулась, мов останній раз в житті.

— Мамо!! — пішов окрик нечуваної розпуки на всю хату. — Мамо!

— Ти одна в мене була, — відповіла мати. — Одна на всім світі...

— Мамо!!

Дубиха не відповіла більше...

Тетяна впала на коліна перед нею... сповідалася...

Годину пізніше Тетяна знов у лісі.

Летить шаленим кроком, мов сама стріла, до старої Маври. «Мавро!! — товчеться ніби голос в її грудях диким стогоном і шукає простору. — Мавро!!» Аж і опинилася.

Стара циганка перелякалася виду дівчини і відразу її обняла.

— Доньцю, — каже, — доньцю, яка в вас пригода?

— Мавро! — лиш крикнула і на грудях мов закаменіла.

В очах старої щось лиховісно блисло.

— Він? — спитала лише, викрививши уста з неописаним болем.

— Бере другу. Зрадив мене! — вистогнала Тетяна і знов, як перше, умовкла.

— Бачиш? А ти гадала, донько, — обізвалася Мавра, — що він буде тебе завше любити?

— О Мавро! — визойкнула Тетяна. — Любив-голубив, цілував, прирікав, Мавро, ще недавно, ще недавно тут ось в лісі, а тепер...

Мавра розсміялася нараз, мов з малої дитини. — Та-ак? — цідить злобно. — Голубив, цілував?

— Голубив, цілував... ще останній раз з коня, по тучі... о... так щиро...

— По тучі? — дивується стара. — -То він? — І нараз з глибоким жалем хитає головою і мов пригадує собі щось, шепче: — Боже, боже!! — а потім, спам'ятавшись, обзивається твердо і з ненавистю: — То аби-сь знала, донько, що котрий найбільше милує, той найборше зраджує! Як цілує тебе, його серце вже з тобою прощається. Котрі так не робили?

— О, о, о! Мавро! — простогнала Тетяна, а відтак, закидуючи розпучливо руки позад голови, скричала: — Я збожеволію!

— Ні, доньцю, не збожеволієш, — успокоювала Мавра, — і я не збожеволіла. Ади, — тягнула спокійно, — як мене не то він, але всі відцуралися, викинули в ліс, мов звірюку, з-поміж себе, дитину забрали. Не здурієш. І я сьогодні живу, не збожеволівши, сама на всім світі, на цілу гору, на цілий ліс, а все через милування. І я не здуріла. Га-й, га-й! — аж заспівала своїм звичаєм, похитавши головою. — Не здурієш.

— А я збожеволію, Мавро, — впевняла глухо Тетяна. — Я збожеволію, не годна перенести. Що робити, Мавро?

Мавра стискає безрадно плечима, однак, надумавшись хвилину, додає:

— Я піду до нього і сама спитаю. Розвідаюсь, чи правда; хто се тобі казав? Звідки то все знаєш?

— Старий якийсь циган, котрого я, ідучи до тебе, здибала в лісі, все сказав. Він не брехав, — і тут розповіла Маврі про стрічу з старим Андронаті.

— А він звідки знав? — спитала незвичайно зацікавлена Мавра.

— Грицева молода сама переказувала оце ним до мене. Стара циганка закляла, але небавом, утихомирившись, додала:

— Цить, донько, цить; я туди піду, розвідаюсь про все, донесу тобі правду. Цить, не гризися. Але знай, коли се правда, їм добра не буде. Ні йому, ні їй. Я тобі як мати — а де мати проклене, там нема щастя.

Тетяна мовчала, вже не ворухалася.

— Я попробую ще його назад навернути, — обізвалася по новій задумі Мавра успокоюючим голосом.

На ті слова старої Тетяна прокинулась, мов гадюкою вкушена. Прокинувшись, трутила вона Мавру з такою силою враженої гордості і погорди від себе, як недавно Андронаті, що та на лаву впала.

— Щоб ти не посміла! — кликнула і, випрямившись в цілій своїй молодечій стрункості, підсунула високо брови. — Я не одурила, — говорила погаслим голосом, — двох я не любила. Щоб ти не посміла. Я його вірно любила, — говорила з побілілими устами далі, — його одного; він мене зрадив, то що навертати? Не посмієш!

— То й маєш за свою вірність, — боронилась уражено Мавра роздразленим голосом.

— Маю, — відказала Тетяна твердо, віддихуючи важко з зворушення, і на хвильку вмовкла.

— Він одружиться, буде ґазда на все село — а ти? Тетяна мовчала, однак мовчачи чимраз більше блідла.

— Він одружиться, буде ґазда на все село — а ти? — повторила Мавра все ще роздразненим голосом.

Тетяна поглянула на Мавру. Боже, що за очі!!! Як вона дивилася... дивлячись, благала, молила, відтак відповіла:

— Буду Тетяною — чим мала б бути? — і з тим, як камінь, умовкла. Мавра не зрозуміла її.

— І що йому зробиш?

— А ти що зробила, Мавро? — майже просичала Тетяна, підсуваючи високо чорні свої брови.

Мавра спершу вмовкла, потім закляла, а врешті сказала:

— Я покорилася долі, піддалася їй, та от і доживаю. Що було робити?

Тетяна поглянула на неї майже блудними очима.

— Ти, Мавро, — сказала твердо, — ти покорилася. Годна була.

— А ти що, доньцю, зробиш? Він тебе вже не візьме.

— Він мене не візьме. Ніколи не візьме, — обізвалася дівчина, однак мов не своїм вже голосом.

— Пропало твоє щастя... пропала твоя доля, — почала знов з жалобою Мавра і захитала головою по своєму звичаю.

— Ов-ва!! — відповіла тут нараз дівчина і, поглянувши на Мавру з розгорілим якимось поглядом, вийшла скоро з хати...

Надумавшись хвилину, Мавра вибігла за нею.

— Прийди за два дні знов, — кликнула. — Я піду завтра розвідати і принесу тобі правду. Прийди, як кажу, знов...

Тетяна оглянулась на сі слова старої, але не відповіла. Сходила скорим нерівним кроком білою стежкою вниз і зникла старій з очей...