"Тереза та парабола" - читать интересную книгу автора (Дереш Любко)

Ноги її вже відчували втому.

Полотно колії знайшлося, коли сонце минуло зеніт. Терезка підрахувала, що мусило стукнути за другу. За останні три години блукань горами її наплечник відчутно полегшав — там залишалося якихось три пляшки пива.

Вуйко Ромко відійшов на метр убік відлити. Робив він це надзвичайно артистично: з балетною плавністю розстібав ремінь, з театральним виразом насолоди закидав голову до сосен, з виглядом битого меломана всміхався пругкому шумові сечі по моху. Весь цей драмгурток свідчив про одне: вуйко Бронько дозрів. За це вона вуйка й любила.

На плече їй упало яскраве червоно-чорне сонечко. Втягнуло крильця і поповзло за шию.

Вуйко голосно, зі смаком зітхнув, щось там стурсив і почав заправлятися. Тереза дістала з кишені м’яту пачку “Прилук”, добула пштричком погнуту цигарку і недбало вставила її в кутик рота.

— О! — коли вуйко побачив цей жест, його очі спалахнули. — І мені так!

Терезка вставила вуйкові між губ цигарку і припалила сірником на двох. Вуйко Ромко по-школярськи витягнув губи і випустив дим. З блаженною посмішкою він глянув на своє відображення у Терезчиних сонячних окулярів (сонце разило сильніше, ніж завжди, через атропін у “плазмі”).

— Ти мене звільняєш, Терезко. От ніхто так не вміє, як ти, їй Богу.

Терезка гмикнула. Від випитого пива їй було так класно, а повітря таке живуче, що по іншому відповісти вона й не могла. Натомість вона затягнулась і сплюнула. Якщо вона хоче почути одну з побрехенько, пора було братися за роль.

— Ше би, — сказала вона. — Я себе зараз такою хіппіскою почу-ваю, шо то капець! От повернемося на хату, включиш мені Боба Ділана, добре?

— Тю, питаєш! Ти ж знаєш, ми з тобою зараз — останні хіппі. Останні якшо не в Україні, то у Львівській області точно. Думаєш, зараз ше хтось нашу музику слухає? ТА НІ-ФІ-ГА! Це тільки ми такі класні… Боже-боже! Подумати тільки: єдині у всій Львівській області, хто ше слухає “Джеферсонс ейрплейн”! І перші почали, блін!

— Як у Біблії, — підкинула дрівець Терезка, зовсім, однак, не будучи певною у достовірності встановленого джерела. — Як казав пророк Ісайя, будьмо уважні: з землі прийшли, в землю повернемося.

— А “Пінк Флойда” все одно слухать будемо.

— Точно. І все ж, скажу щиро: ми з тобою, вуйку, такі класні…

На вуйковому лиці розплилася посмішка блаженства. Здавалося, він хотів обійняти цілий світ, вловити цей момент тріумфу та звільнення кожним рецептором свого тіла.

Терезка подумала, що пора дати зрозуміти вуйкові, про що він має говорити.

— Боже, які ми класні, — мов ненароком обмовилась Терезка і покосилася на вуйка. — Вуйку! Ми вільні! Ні жони твоєї вольтанутої, ні роботи, ні школи! А музика? Ах, яка з нами божествена музика, вуйку! “Джетро Талл”, “Дорс”, правда? А “Пінк Флойд”!… Мене вже в’ючить. — Терезка знову покосилася на вуйка і завмерла в передчутті одкровення. І вуйко не підкачав:

— Правду кажеш. Ми вільні, як перші й останні хіппі! Але ж ми класні! — і вуйцьо Броньцьо зіжмурився від щастя, мов котяра.

І, ніби зважившись на подвиг, додав:

— Ми такі класні, шо я просто хуїю.

Терезка шанобливо посміхнулася. А то вже почала хвилюватися, що вуйка не прорве.

— Ну то вйо, вуйку! — скомандувала вона. — Вперед, на колію! Далеко ще?

Вуйко Бронько озирнувся довкола і почіхрав задницю.

— Там, — показав той рукою на схід, у темряву крон і паркість папороті.

Терезка поправила наплечник, струсила попіл і підняла голову до неба. У дзеркальцях окулярів зблиснув відпечаток високої паволоки хмар.

Вуйко рушив, на ходу курячи й розказуючи чергову побрехеньку. Терезка затягнулася (дим уже встиг набриднути від самого ранку) і пішла слідом.

— Я, ше як був у такому віці, як ти, мав патла, — почав він.

— Як у Фредді Меркюрі?

— Ну… Може, не такі довгі, як ти собі думаєш… приблизно так десь по вуха. Але в школі хто би таке допустив?! Написали про мене і про Мацька Пожежу навіть у шкільній стінгазеті! Казали, галстука заберуть, з комсомолу виженуть. Але ти ж знаєш, як я тоді страшно хіпував! Тоді вони, значить, шо? Кличуть мене до директора, так? А він і каже, мовляв, так і так, викликаємо батьків, або ти сам ідеш в парихмахерську, або… О, так он де вона!

Вуйко спинився й тицьнув пальцем у кущ папороті. Терезка пригнула черевиком папороть, і серед налипів глиці та прілого листя побачила головку іржавого костиля. Вона скопнула листя, і стало видно, що костиль убитий у прогнилу, врослу в землю дерев’яку.

— Вона? — спитала Терезка.

— Вона. Тут усе трохи заросло, звичайно… Далі видно краще.

За кілька кроків вона справді побачила шпалу. Дерево перетворилося на вогкий кусень чорної трухи. Шпала була вкритою зеленим нальотом водорості, а вздовж і впоперк її сполосували блискучі сліди слимаків.

Терезка змела ногою злипле у пласт торішнє листя. Залізна пластина і черговий чорний костиль. Білі нитки міцелію плісені.

Кроків за двадцять колія показала себе у всій красі.

Шелестіли дерева.

— Вуйку, а от ти скажи мені: кому це закортіло побутувати посередині Карпат залізницю?

Вуйко знизав плечима.

— В тому то й річ, що ніхто не знає, — сказав він. — Ге! Думаєш, я не питався? Але я не дурний, я ж нікому про таке місце не сказав. Тільки я один про нього знаю. Але повір мені, мала: це навіть на краще. Мені, може, навіть приємніше не знати. Почуваєш себе вільніше, чи як…

Тепер Терезка йшла, переступаючи зі шпали на шпалу. В наплечнику подзенькувала тара. Поверх дерев’яних колод тягнулися бурі від негод бордюрчики рельсів.

— Капець, — підсумував свої спостереження вуйко Ромко, кривлячи писком забавні міни, наче недоумкуватий першокласник. — Ти ж подумай, Терезо, який це дарунок для нас! Шось таке, шо ніколи не траплялося ні з ким раніше! Вкинься в саму атмосферу відкриття: от ти, така крута хіпка, і твій вуйко — останній мрійник і невиліковний романтик, а тепер ще й завгосп у музичній школі, йдуть лісом. Карпати. Осінь. Легка імла висить над горами, шумлять ялини. Біле небо кольору стиглого винограду… скоро моє день народження… Нічим не стримувана свобода…

— А виноград який, перепрошую? Білий чи “дамські пальчики”?

— Білий. Слухай далі. Осінь, та? Нічим не стримувана жага свободи. І ми, старі хіппуни, находимо в затінку сосен і поростях моху шматок справжньої залізниці. Скільки їй років? Ніхто не знає, але напевне не менше п’ятидесяти. Але добрі-добрі хіппі, невтомні шукачі незвичайного в банальному, знають: така знахідка кудись таки заведе. І місце то буде, повір, ну дуже незвичним.

Перескакуючи з однієї шпали на іншу, Терезка поглинала цей настрій старої колії з таким апетитом, наче це був порічковий кисіль.

Запахло грозою.

Ніщо не збуджувало Терезу так сильно, як шум лісу і гаряче, біле небо — мабуть, найвиразніші знаки очікування.

Вона підняла голову. Попереду світила просіка.

— Уяви, вуйку, а якби зняти з цього фільм? Такий дуже тонкий та елегійний.

— Русинський імпресіонізм у світовому кінематографі. Естетизуючі деґенерати на руїнах нації. Ну як?

— По-моєму, заєбісь ідея.

— Правда? От, наприклад, такий ряд: ідуть двоє в лісі вздовж закинутої залізниці. Все чорно-біле, але наповнене особливим внутрішнім сяйвом. Їх лиця оповиті серпанком світла й людяності.

— Та, але в руках чоловік несе алюмінієвий тазик з кип’ятком, а дівчина — ґумову качечку…

— Чи навіть не качечку, а конторну рахівницю. Арифмометр.

Вуйко скривив губи.

— Надто лінійно. Глядач подивиться і подумає собі: “Ага, рахівниця. Ясно. Значить, ідуть шось рахувати”. Відразу ж закинуть поверхневу предметність.

— Точно. Краще, давай реклами придумувати. Тебе ніколи на таке не пробивало?

Вуйко знизав плечима. Терезка продовжила:

— Ну то слухай: телевізійна реклама страшенно дорогого бабського журналу мод. Такого дуже просунутого й ультраструйового. Картинка наступна: на кухні сидить юнак спиною до камери. Чути, як запалюється сірник. Чути, як чувак затягується. Половина думаючого населення України зразу викуповує, шо до чого, — чувак дує бамбалачу. Так от. Чутно, як він затягується, а потім — наростаючий звук ударів серця, як у Пінк Флойда. Люди сидять, чекають, коли ж він видихне, час іде, нарешті чувак видихає дим і починає тихенько так підсміюватися. Потім голосно ірже. Потім він регоче, як несповна розуму і голосно вигукує: “WHAT A BEAUTIFUL LIFE!!!”. Тут з’являється обкладинка свіжого випуску журналу, там якась “Бурда мода” чи “Воґ”, і титри англійською:

We also think that way

— Ого, нівроку! Але, по-моєму, занадто буржуазно. Я от, наприклад, вже таку собі бачу: ніби ідуть лісом двоє грибників і нічого не можуть знайти. Стають отак біля берізки, заморилися, поспиралися на патички, на порожні лубочки втикають. Тут один каже: “От зараз би піцци”. А другий в’їдливо так відповідає: “Ахуїцци, бля!”. І разом, мов осяяні, вигукують: “Піцца “Ахуїцца”! Хтось набирає по мобільнику номер, замовляє піццу-ахуїццу з грибами, сиром та пеппероні, і ми вже бачимо, як поміж берізками біжить кельнер у чорному фраці зі срібною тацею на піднятій руці. Підбігає до грибників, знімає з таці кришку, а там — паруюча духм’яністю піцца. Грибники беруть по шматочку, і кусають, примовляючи: “Справжня піцца — хіба “Ахуїцца”!

Терезка засміялася, а вуйко знову зупинився попісяти.

— Пиво “Львівське”, — сказав він, заправляючи майку в штани. — Відчуй полегшення! Між іншим, можу зразу тобі й іншу запропонувати: стоять двоє чуваків над панорамою нічного міста. Асоціативний ряд — декаданс там, екологічна катастрофа, торжество тєхнікі над чєловєком… Лиця в чуваків задумані й одухотворені величністю занепаду. Один так риторично воздіває руку над містом і запитує: “Майбутнє…?”. А інший з таким пафосом йому: “ВІДСУТНЄ!!!”. І напис: “DANONE. УПИР СЕРЕД ЧУМИ”.

— Нівроку так. Я от колись так забавлялася, по місту сама лазила. Теж таку, дуже концептуальну рекламу придумала. Якраз вкладається в рамки русинського імпресіонізму, чи як ти там казав.

— Ану давай.

— Ну, уяви таке. Вздовж Берлінської стіни бредуть собі двоє чуваків, курять якусь папіроску на двох і копають поперед себе бляшанку з-під “Кока-коли”. Ідуть, ідуть, ідуть… На стіні пістрявіють антифашистські ґраффіті. Стіна довга-довга… Ідуть, копають, курять… Ідуть… копають… курять… Ідуть. Копають. Курять. По двадцяти хвилинах такого ненав’язливого відеоряду один закумарений чувак, не витягуючи рук із кишень, копає бляшанку з-під “Коки” сильніше, і та відлітає десь убік. Слоган: