"Зворотня сторона Демонології" - читать интересную книгу автора (Соколян Марина)…VІI…Зранку переді мною постала проблема — як позбутися чоловічого переслідування. Може, для когось це і не проблема, а вже певне досягнення, але, за всіх інших рівних умов, з чоловіками завжди більше клопоту. Звичайно, я маю на увазі пана Бішопа. Якщо я збираюся відвідати Гаела, можливого товариша по нещастю, і отримати дещицю корисної інформації, треба якось змусити його дати мені спокій. Не вигадавши нічого кращого, я повісили на двері своєї кімнати табличку “Не турбувати”. Дуже корисна річ. Якщо ви колись надумаєте відкривати бордель, то такі таблички — перше, що слід придбати для нового закладу. Було би добре, якби всі вирішили, що просто хочу спокійно поспати. Спокійно, ха! Атмосфера не та. Згадати б тільки мої сьогоднішні сни, які, я певна, потішили би око пана Бьорнса, мого викладача з сексології! “Природа чи виховання?”— вкотре вже задавала я собі питання і не знаходила відповіді. Гаел — ось хто мусить мені допомогти. Шкода, що він про це поки що не знав. А то б у мене було набагато менше проблем із штурмом муніципалітету. Всілякі бюрократи мають просто панічний страх перед контактом з народними масами, от і ховаються за високими стінами, ровами, валами і природніми перешкодами у вигляді озброєних загонів. Коли я підійшла до замку, перед ним уже стовбичило чимало народу. Невмиваний і розлючений клас пригноблених потрясав вилами, скандуючи: “Трудящим — виробничі відносини без інтиму!” Не знаю, яка ідеологія стояла за цими суспільними заворушеннями, але, схоже, її творець зумів чітко сформулювати потреби пролетаріату. Я звернулася до одного з охоронців. — Як мені потрапити до приймальні Гаела? — Какова лешева? — рявкнуло страховидло, — Прійом по вторнікам! Господи, найманці! Варвари з півночі! Якщо це Гаел притяг їх до Яснізорії, то хорошого від нього чекати марно. — Та я до нього зі справи — все ж таки спробувала я, — він сам запрошував мене на зустріч. Я представляю інтереси Борделю Мадам Мадлен. — Я ж вам сказал! А што, — видно, таки, у спинному мозку думка запрацювала, — с бордєлєм? — Необхідна процедура для поновлення ліцензії. Ви ж не хочете, щоб його закрили?! Ні, він не хотів. Щось сказав своєму напарнику, і (о, диво!) мене пропустили повз загін озброєних амбалів. Та рано ще радіти. Переді мною головна перешкода — приймальня. Вона розташовувалася у внутрішньому дворі замку, і була вона, як повелося, колом вільного обстрілу. Нікого не було видно, але підстрілити відвідувача можна було з будь-якого віконця чи амбразури. — Хто?! — прозвучало питання звідкись згори. Я назвалася і повторила своє пояснення. — Процедура? — прошипів жіночий голос, — а довідка у вас є? — Яка довідка? — здивувалася я, передбачаючи ускладнення. — Про проходження медичного обстеження. — Та це ж тільки настановча зустріч. Ми повинні обговорити деталі. — Другі ліві двері справа. Піднімайтесь у східну вежу, шостий поверх лівого крила, четвертий відділ, до канцелярії. Напишете заяву. — Які двері? Все марно. Мною більше ніхто не цікавився. Печальна доля оббивателя порогів — в бюрократичних хащах заблукати й загинути в пітьмі страшного лабіринту. Чи варта моя зустріч з легендарним представником найдавнішої професії такої жертви? Ні, я ж себе ціную і поважаю, а щодо найдавнішої професії, якщо у когось якісь сумніви — Бог створив світ із хаосу, а хаос, як ви думаєте, хто зробив? Бюрократи. Таким чином через кілька годин такої плутанини у пошуках шостих справа дверей і лівих поверхів, я втратила будь-яку орієнтацію. (Розуміти слід буквально, орієнтація, як здатність вільно знайти дорогу у просторових координатах). Та тут перед моїми очами блимнуло щось знайоме. Я розвернулася на місці і вперилася тупими очами у банальну табличку — “Буфет”. І чого це мене так шокувало? Може, від надмірних зусиль і голоду мізки влаштували мені шахтарський страйк? Необхідно вжити екстрених заходів з врегулювання непорядків. З моїх геройських потуг нахабно штовхнути двері з ноги не вийшло нічого хорошого. Ну, власне, взагалі нічого, окрім шуму. — Чого ви тут двері довбаєте? — почувся голос зсередини, — не бачите, буфет зачинено. Персонал обідає. — А я ж хто по вашому? — визвірилася я, — інкасація? — Тьху-тьху-тьху. Двері обережно прочинилися. — Щось я вас не пам'ятаю. — А я стажерка. Перший день працюю. — Вам що, теж в газети потрапити закортіло? — поцікавилися двері. — Чого б це? — Ну, зробити черговий маленький шкандаль з головою муніципалітету… — Він мене зовсім не цікавить… як чоловік, — невпевнено збрехала я. Двері вибухнули реготом. — А, може, ви мене пустите всередину, — спробувала я, — а то, якщо я помру від голоду, не буде ніякого шкандалю. Двері повільно відчинилися. За ними не було нікого. Що ж це я, і правда з дверими говорила? Як зворушливо. Я замовила собі велику склянку чаю і якусь мішанину під назвою “коктейль з ананасів та креветок”. Гидота рідкісна: смердить рибою, а на смак — солодке. Щоб вони вдавилися, ці гурмани. Ні поїсти, ні отруїтися. Я сумно дивилася на залишки духмяного чаю. Чомусь це видовище зажди викликає у мене тиху печаль. Ох, і Гаела я не знайшла. Безталанная я, нещасная… — Ви що, дівчино, на чаї ворожите? — поцікавився хтось поряд. Я, занурена в тугу, тільки зараз помітила, що у мене з'явився сусід. — А хочете, я вам кави замовлю? Сусід цей був молодий і ну, симпатичний. Білявий, до того ж. — Хочу, — бевкнула я, хоча мені зовсім не треба було ніякої кави. Я її тільки пити вмію, а ворожити — Боже збав. — Сподіваюсь, не надто міцна, — галантно промовив молодик, пропонуючи мені чашечку, — А ви, я чув, стажеркою у Гаела працюєте? — Мн-н… Так. — І як вам? — Та нічого, робота, як робота. Тільки грошей не платять. — А сам “волоцюга Гаел”? — А що, у вас негативний досвід? Він раптом вибухнув істеричним сміхом. — Вгадали! — Щось я вас погано розумію, — покосилася я на сусіда, — а ви ким тут працюєте? — Головою муніципалітету. — Го… го… Ой, чорт! — Та не слід так полохатися, сонце моє, у вас же просто геніальна інтуїція! — Гаел із задоволенням спостерігав зміну почуттів на моєму обличчі — від забобонного жаху до улесливого зачудування. — Я ніколи собі цього не вибачу і помру просто тут, самотня і нерозкаяна. — Якщо тільки я не помру перший від допитливості. Чого ви від мене хотіли? — Ліцензію для борделю Мадам Мадлен, рекомендації щодо того, як має поводитися суккуб… І, ну, ще кохання до гробової дошки. — Отакої! — Гаел був шокований, — а дідька лисого? Суккуби, ти бач. Бордель. М-да. — Ну, почнемо з борделю, — я нахабніла на очах, — вас бояться всі і кожна окремо працівниці малого бізнесу. Що ви їм такого зробили? — Ну, якось, в роки грішної юності, я мав близькі примусові стосунки з їхніми покійними бабусями… — Гаеле, як вам подобається гаряча кава за комірцем? — Не н-надто. А серйозно, нічого я їм не робив. Як би не хотілося. Це називавалося б зловживанням службовим становищем. — Все, я вам не заздрю. А, значить, можна і так отримати дозвіл? — Не все так просто. З вас, — він нахилився до мого вуха, — довгий і пристрасний поцілунок. — А дідька лисого — не треба? Це ще навіщо? — Ну, це вже стосується другого пункту. — Фі, як банально. — Банально, треба ж таке! А ви що хотіли, оргію на 12 персон? Помаленьку треба починати. А ви як здогадалися, що… — Що ми — колеги? Ну, інтуїція, ви ж казали. А ви? — Та від вас же за кілометр тхне. — Відьмачим духом, — я приречено зітхнула, — горе мені, горе. Гаел поскріб потилицю. — А хочете, і справді влаштовуйтесь до мене стажеркою. Відчуваю, мене ніхто окрім суккуба і не витримає. — Та ні, зараз у мене реабілітаційний період. Відпочиваю. — Шкода. А я завжди буду радий бачити рідну душу. Ось, тримайте. Він витяг з кишені чорний металевий прямокутничок. Я взяла його до рук, і на ньому засвітився червоним якийсь візерунок. — Ого, телепечатка! — Покажете, якщо у вас із дозволом якісь проблеми виникнуть. І зі мною, коханим, можна поспілкуватися. — Щиро вдячна, сонце моє. О, ви йдете! — Повертаюсь до своїх чорних справ. Чекайте на мій дзвінок! У стані легкої ейфорії я вийшла з муніципалітету, усміхнулася амбалам так, що у них засвербіли потилиці і пішла собі тихенько додому. До борделю. |
|
|