"Вінні-Пух" - читать интересную книгу автора (Мілн Алан Александер)

ПРИГОДА ПЕРША, У якій ми знайомимось з Вінні-Пухом та не тими Бджолами

Перед вами звичайний плюшевий ведмедик.

Як бачите, він спускається сходами слідком за своїм другом Крістофером Робіном, головою донизу, і перелічує східці власною потилицею: бум, бум, бум! Іншого способу долати східці він поки що не знає. Правда, часом йому здається, що коли б на хвильку перестати бумкати й гарненько подумати, то можна було б знайти якийсь інший спосіб. Та саме подумати йому, на жаль, і ніколи.

Так чи не так, але ось він уже зійшов униз і готовий з вами познайомитися:

— Війні-Пух!

Коли я вперше почув його ім'я, то дуже здивувався і сказав:

— А я гадав, він хлопчик.

— Він і є хлопчик,— сказав Крістофер Робін.

— То чому ж ти називаєш його Вінні?

— Я не називаю.

— Невже?

— Авжеж. Він не Вінні, він Вінні-Пух. Розумієш?

— Еге, тепер розумію,— швиденько погодився я.

Іноді, коли Вінні-Пух прибумкає з Крістофером Робіном донизу, він любить у щось погратися, але ще більше він любить посидіти тихенько біля вогню й послухати казку. От і цього вечора...

— А як із казочкою? — спитав Крістофер Робін.

— Що з казочкою? — спитав я.

— Ну, ти міг би розповісти Вінні-Пухові казочку? Йому дуже хочеться!

— Може, й міг би,— сказав я.— Тільки якої ж йому хочеться і про що?

— Гарної і про нього. Він же, знаєш, таке ведмежа!

— Та знаю, знаю!

— То розкажи, татусю, будь ласка, — попросив Крістофер Робін.

— Гаразд, спробую.

— І я спробував...

Колись, давно-давно,— здається, минулої п'ятниці — у Лісі жив собі самотній Вінні-Пух.

— Мабуть, йому, однісінькому, там було дуже страшно? — спитав Крістофер Робін.

— Ніскілечки! — буркнув хтось баском.

Одного разу Вінні Пух пішов на прогулянку й забрів на галявину, що була посеред самого Лісу. А посеред самої галявини ріс височенний дуб, а з-посеред самого дуба долинало голосне дзижчання: жжжжжжж!

Вінні-Пух сів під дубом на траву, обхопив голову лапами і став думати-гадати.

Спершу він подумав так:

"Оте жжжжжж! — то недарма. Саме жикання ні з того ні з сього не візьметься. Коли є жикання — це означає, що хтось для чогось жикає. Дуб жикати не може. Значить, жикає хтось інший. А навіщо тобі жикати, якщо ти не бджола? Отже, жикають бджоли. По-моєму, так!"

Далі він ще подумав, подумав і сказав сам до себе:

— А для чого на світі бджоли? Щоб робити мед! По-моєму, так!

Тут він підвівся і сказав:

— А для чого на світі мед? Щоб я його їв! По-моєму, тільки так!

І з цими словами він подерся на дерево. Він ліз, ліз і ліз і, поки все ліз та ліз, по дорозі мурмотів собі пісеньку, яку сам щойно склав:

От він видерся ще трохи вище... і ще трохи вище... а далі ще зовсім-зовсім трішечки вище. І на цей час йому в голові забриніла інша пісенька:

Правду кажучи, Пух уже добряче стомився, через те й пісенька вийшла трохи жалісливою. Але йому залишилось дертися зовсім-зовсім-зовсім небагато: ну, тільки стати на оцю гілочку — і...

Трррісь!!!

— Рятуйте! — крикнув Пух, пролетівши три метри донизу і бемцнувшись об іншу гілку.

— Ех, навіщо я... — пробурмотів він, пролетівши наступних п'ять метрів і бемцнувшись об третю гілку...

— Та я ж не хотів робити ніякої шко... — спробував він пояснити, пролетівши ще метрів із сім догори ногами і бемцнувшись об четверту гілку,— я ж тільки хотів...

— Звісно, краще було б не... — тільки й устиг вимовити Пух, почоломкавшись лобом та спиною ще із шістьма гілками.

— А все через те, — нарешті зізнався він, коли ще тричі перекувицьнувся догори п'ятами, побажав усього найкращого найнижчій гілляці і шугнув у саму середину колючого-преколючого малинового куща, — все через те, що я дуже люблю мед. Рятуйте!

Пух виповз із куща, повисмикував з носа трохи колючок і знов почав думати. І перш за все він подумав про Крістофера Робіна.

— Про мене? — схвильовано перепитав Крістофер Робін, не вірячи такому щастю.

— Авжеж, про тебе.

Крістофер Робін нічого не сказав, але очі його все круглішали й круглішали, а щоки все рожевіли та рожевіли.

Отож Вінні-Пух і подався до свого друга Крістофера Робіна, що жив у тому самому Лісі, тільки в іншому місці, за зеленими дверима.

— Доброго ранку, Крістофере Робіне, — сказав Вінні-Пух.

— Доброго ранку, Вінні-Пуше,— сказав Крістофер Робін.

— Цікаво, чи нема в тебе часом повітряної кульки?

— Повітряної кульки?

— Еге. Я оце саме йшов і думав: "Чи нема часом у Крістофера Робіна повітряної кульки?" Мені було просто цікаво знати.

— А для чого тобі повітряна кулька? — спитав Крістофер Робін.

Вінні-Пух озирнувся довкола й, упевнившись, що ніхто не підслуховує, приклав лапу до рота й прошепотів страшним голосом:

— Мед!

— Та хто ж ходить по мед із повітряними кульками?

— Я ходжу! — сказав Пух.

А трапилося так, що саме напередодні Крістофер Робін був на вечірці у свого друга Паця і там усім гостям роздавали повітряні кульки. Крістоферові Робіну дісталася велика зелена кулька, а одному з Кроликових Родичів та Знайомих приготували велику-превелику синю кульку. Але той Родич і Знайомий не взяв її, бо сам був такий малий, що його не взяли в гості. Отож Крістоферові Робіну довелося вже — так тому й бути — прихопити додому обидві кульки — і зелену, і синю.

— Яка тобі більше до вподоби? — запитав Крістофер Робін Вінні-Пуха..

Пух згріб голову в лапи й глибоко задумався.

— Так отож,— сказав він.— Якщо ти полюєш на мед із повітряною кулькою, найголовніше, щоб бджоли тебе не помітили. Отже, якщо кулька буде зелена, вони можуть подумати, що то гілочка з листям, і не помітять тебе, а якщо кулька буде синя, вони можуть подумати, що то просто клаптик неба, і також тебе не помітять. Тепер питання: у що вони швидше повірять?

— А самого тебе вони не помітять під кулькою? — поцікавився Крістофер Робін.

— Може, помітять, а може, й ні,— сказав Вінні-Пух.— Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?

Він подумав ще хвильку й додав:

— Я прикинуся маленькою чорною хмаркою. Тоді вони не здогадаються.

— Коли так, тоді тобі треба взяти синю кульку,— сказав Крістофер Робін.

На тому й погодилися.

Друзі взяли з собою синю кульку, а Крістофер Робін, як завжди (просто так, для годиться), почепив на плече свою рушницю, і вони пішли.

Вінні-Пух найперше завернув до однієї знайомої калюжі й добряче викачався в калюжі, щоб стати зовсім-зовсім чорним, як справжня хмарка. По тому вони почали надувати кульку, тримаючи її удвох за мотузочку, і, коли кулька роздулася так, що здавалося, ось-ось лусне, Крістофер Робін раптом випустив мотузочку з рук.

Вінні-Пух плавно злетів у небо й зупинився саме де треба — біля верхівки бджолиного дерева, тільки трохи збоку.

— Ураааа! — закричав Крістофер Робін.

— Що, гарно? — відгукнувся згори Вінні-Пух.— Ну, на кого я схожий?

— На ведмедя, що летить на повітряній кульці,— відповів Крістофер Робін.

— А на хмарку? — стривожено запитав Вінні-Пух,— на чорну маленьку хмарку в синьому небі хіба не схожий?

— Не дуже.

— Ну, нічого, звідси, мабуть, усе здається інакшим. А потім, я ж казав,— хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам.

Як на те, не було ані найменшого вітерцю, що підігнав би Пуха до дерева, і ведмедик нерухомо завис у повітрі. Він міг нюхати мед, міг дивитися на мед, але дотягтися до меду — гай-гай! — ніяк не міг.

Урешті Вінні-Пух не витримав:

— Крістофере Робіне! — голосно прошепотів він.

— Що таке?

— Бджоли начебто щось запідозрили!

— Що саме?

— Не знаю. Але, по-моєму, вони гудуть якось підозріло!

— Може, їм здається, що ти хочеш забрати в них мед?

— Може. Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?

Вінні-Пух помовчав ще трохи і знову гукнув:

— Крістофере Робіне!

—Що?

— У тебе вдома є парасолька?

— Аякже!

— Тоді я тебе дуже прошу: принеси її сюди і ходи з нею під деревом, а сам увесь час зиркай на мене та примовляй: "Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.." Гадаю, бджоли тоді нам краще повірять. З ними так тільки й треба чинити!

Крістофер Робін подумки засміявся: "Ех ти, дурненьке ведмежа",— та вголос цього не сказав, бо дуже любив Вінні-Пуха.

І подався додому по парасольку.

— О, нарешті! — загукав Вінні-Пух, щойно Крістофер Робін повернувся. — А я вже почав непокоїтися. Я помітив, що бджоли загули вже й зовсім підозріло!

— Розкрити парасольку чи не треба? — спитав Крістофер Робін.

— Треба. Тільки хвильку почекай. Діяти — то діяти напевне. Головне зараз — обманути бджолину королеву. Ти її бачиш звідти?

—Ні.

— Шкода. Ну, гаразд, ходи з парасолькою туди-сюди і примовляй: "Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.. Еге ж, збирається на дощ!" А я робитиму своє: буду співати Пісню Пуха-Хмаринки... Отож почали!

Крістофер Робін почав ходити туди-сюди та примовляти, що збирається на дощ, а Вінні-Пух заспівав ось якої пісеньки:

Бджоли, як на диво, загули ще підозріливіше! Деякі з них навіть вилетіли з гнізда й почали кружляти навколо Хмарки, коли вона заспівала другий куплет пісеньки, а одна бджілка навіть посиділа хвильку на Хмарчинім носі й одразу шугнула геть.

— Крістофере — ой! — Робіне! — закричала Хмарка.

— Що таке?

— Я думав, думав і нарешті все зрозумів. Це не ті бджоли!

—Тану?

— Зовсім не ті! І вони, певно, й мед не той роблять!

— Невже?

— Авжеж! І краще мені спуститися додолу.

— А як? — спитав Крістофер Робін.

Саме над цим Вінні-Пух досі й не думав. Якщо випустити з лап мотузочку, він упаде і знову бумкне. Такий вихід йому не подобався.

Отож Вінні-Пух подумав-подумав, а тоді "сказав:

— Крістофере Робіне, ти мусиш поцілити в кульку з рушниці. Рушниця твоя при тобі?

— Аякже! — сказав Крістофер Робін.— Тільки якщо я вистрілю в кульку, вона зіпсується!

— А якщо ти не вистрілиш, то зіпсуюся я! — вигукнув Вінні-Пух.

Тут уже Крістоферові Робіну нічого було робити: він дуже ретельно прицілився в кульку і вистрілив.

— Ой! — скрикнув Пух.

— Хіба я не влучив? — спитав Крістофер Робін.

— Не те щоб зовсім не влучив,— сказав Вінні-Пух,— а тільки не влучив у кульку.

— Пробач, будь ласка,— сказав Крістофер Робін і вистрілив знову.

Цього разу він не схибив і поцілив саме в кульку. Повітря повільно почало виходити з неї, і Вінні-Пух тихо поплив на землю.

Проте лапки, в нього так затерпли, поки він висів, тримаючись за мотузочку, що понад тиждень вони стирчали догори і Пух не міг ними поворухнути. І коли на ніс йому сідала муха, він мусив її здмухувати: пухх! пухх! І можливо, — хоч я в цьому не певен, — можливо, саме через те його й прозвали Пухом.

— Казочці кінець? — спитав Крістофер Робін.

— Цій казочці кінець. Та є ще й інші.

— Про Пуха і про мене?

— І про Паця, і про Кролика, і про всю компанію. Хіба ти не пам'ятаєш?

— Певна річ — пам'ятаю, тільки от коли хочу згадати — враз забуваю...

— Ну, наприклад, як Пух із Пациком ловили Слонопотама...

— А вони його спіймали?

— Ні.

— Де їм! Пух же зовсім дурненький. А я його спіймав?

— Про це й мовиться в казці.

Крістофер Робін кивнув.

— Розумієш,— сказав Крістофер Робін,— сам я все-все пам'ятаю, а от Пух забув, і йому страшенно кортить послухати знову. Бо тоді це справжня казка, а не так собі.

— І я такої ж думки.

Крістофер Робін глибоко зітхнув, узяв ведмедика за задню лапку й попрямував до дверей, тягнучи Пуха за собою.

На порозі він обернувся і сказав:

— Ти прийдеш подивитися, як я купаюсь?

— Охоче,— відповів я.

— А Пухові не дуже боліло, коли я влучив у нього з рушниці?

— Ані трішечки.

Крістофер Робін кивнув і вийшов, а за хвилину я почув, як Вінні-Пух піднімається сходами — бум, бум, бум!