Наумов ЕвгенийЧарiвна круговерть (на украинском языке)

Євген Наумов

ЧАРIВНА КРУГОВЕРТЬ

Повiсть-казка

...Была тихая летняя ночь. Все в "Зонтике" спали. Не мог уснуть только мальчик Ваня. Да и как он мог заснуть? Или хотя бы сомкнуть глаза? Ведь рядом находилась... волшебная комната!

Что произошло в эту летнюю ночь, вы узнаете, прочитав о необыкновенных приключениях Мальчика-Ваньчика и любопытной Варвары в удивительной стране Волшебный Круговорот.

Книга в сказочной форме знакомит юных читателей с основными правилами дорожного движения. ______________________________________________________________________

ЗМIСТ

Малько-Ванько i допитлива Варвара

Ось так чудасiя!

Чарiвна Круговерть

Вiдчайдушний Рукастик-Смугастик

Пастка

Пiд землею i в повiтрi

Зiзнання Жучка

Дружина Знавця-Моргунця

Пiдступний задум

Покарання Варi

Дiд Драндулет i П'яте Колесо

Безладдя

Правильний Професор

Зустрiч давнiх друзiв

Замкнене коло

Уникав диму, а впав у вогонь

У лабiринтi

Краса - Мiдна Коса

Тс-с-с! ______________________________________________________________________

МАЛЬКО-ВАНЬКО I ДОПИТЛИВА ВАРВАРА

Настала тепла лiтня нiч.

Велике мiсто поволi засинало...

Один за одним згасали у вiкнах яскравi вогнi, стихав гуркiт численних моторiв.

На околицi мiста, у затишному березовому гайку, розташувався лiтнiй дитячий садок "Парасолька". Спокiйна тиша панувала в чепурненькому бiлому будиночку.

На лiжечках солодко спали дiти. В розчиненi вiкна линуло свiже нiчне повiтря, насичене духмяними пахощами рiзнотрав'я.

На верандi погойдувався гамак, у якому дрiмала вихователька Олеся Василiвна. Навколо неї лiтали нiчнi метелики, обвiваючи прохолодою розпашiле вродливе обличчя. На вустах блукала легенька усмiшка...

Заснув навiть у своїй затишнiй будi вiрний друг дiтлахiв - пес Яквас. Проте спав вiн сторожко - пiсля вечерi куховарка тiтка Килина дала йому велику кiстку, яку вiн не встиг догризти й заховав у найпотаємнiшому кутку свого кубла. Отож коли-не-коли спросоння загрозливо гарчав у темряву, щоб налякати кожного, хто зазiхнув би на його скарб.

Щоправда, гарчав Яквас незлобиво, бо мав добру i лагiдну вдачу. З його поведiнки дiти вгадували й характери людей, якi з'являлися в садку. Ось приходить вiдвiдувач, а до нього з гавканням пiдстрибує Яквас.

- О-о! - починає загравати гiсть. - Гарний собачка! I як же його звати?..

- Яквас! - хором вiдповiдають дiти.

- Що?! - дивується той.

- Як-вас! - уже видiляючи кожен склад, повторюють усi й нестримно смiються. Якщо вiдвiдувач теж починає смiятися, то у нього добра вдача, бо жарти розумiє i не ображається. Але були й такi, що сердито буцали Якваса i йшли геть з погрозами та лайкою. Ясна рiч - поганi люди. На таких i Яквас сердито гавкав.

Але тепер вiн спав i бачив чудовi сни тiльки про добрих людей, якi його навперебiй частували.

Не спав лише найневгамовнiший i найпустотливiший хлопчик - Iвасик. За маленький зрiст його лагiдно кликали - Малько-Ванько. Зараз вiн з головою укрився ковдрою, щоб усi думали, нiби спить.

Та як вiн мiг заснути?

Або хоча б склепити повiки?

Якщо поруч була...

...ЧАРIВНА КIМНАТА!

Про це сказала Олеся Василiвна. А вона нiколи не говорила неправди.

Та воно й так було зрозумiло, що кiмната - чарiвна.

Якось уранцi дядьки в комбiнезонах занесли до кiмнати великий-превеликий ящик, на якому рябiли барвистi написи та незрозумiлi малюнки. Вiд натуги дядьки голосно кректали.

Цiлий день вони там щось робили: грюкали й стукотiли, I нiкому, чуєте, нiкому з дiтей не дозволялося зазирнути навiть у замкову шпаринку цiєї кiмнати!

Увечерi дядьки пiшли, й Олеся Василiвна замкнула дверi. А коли дiти оточили виховательку й почали сипати питаннями та смикати її за сукню, вона сказала, що кiмната чарiвна.

- Зараз туди - не можна. Ось завтра вмиєтесь, поснiдаєте, отодi й увiйдете й дiзнаєтесь про щось вельми цiкаве.

- Ой-йой-йой! - аж затупотiли дiти з нетерплячки. - А чи не можна сьогоднi зайти туди? До завтра ж так довго! Ми не дочекаємось!

- Нi, не можна, - рiшуче мовила Олеся Василiвна.

- Ну, чому? Чому-у-у-у? - заскiмлили дiти, а жалiснiше за всiх Малько-Ванько.

- Тому, - сказала Олеся Василiвна тихим загадковим голосом, i очi в неї зробилися великими, - тому що вночi в кiмнатi щось СТАНЕТЬСЯ. Зараз туди не можна нiкому заходити. Навiть менi. А якщо хто-небудь з вас порушить заборону, то вiн потрапить... побачить...

- Що? - спитала дiвчинка Варя. Вона була такою допитливою, що це, мабуть, про неї приказку склали: "Цiкавiй Варварi на базарi носа вiдiрвали". Щоправда, носа їй нiхто не вiдривав, навпаки, вiн задерикувато стирчав догори i був усiяний жовтенькими веснянками. - Що вiн побачить?

- Щось таке, про що я навiть боюся казати, - вiдповiла Олеся Василiвна. Потiм стурбовано подивилася на годинника. - Ну, дiтоньки, час спати. В лiжечка, в лiжечка!.. - проспiвала вона.

Ви самi розумiєте, що цього вечора дiти ще довго крутилися у своїх лiжечках та гадали: що там у тiй загадковiй кiмнатi?

То тут, то там жебонiло обережне - щоб Олеся Василiвна не почула - перешiптування:

- А я знаю, що там!

- Космiчний корабель, ось що! I завтра вранцi вiн полетить!

- Е-ет... Хiба космiчнi ракети вилiтають з кiмнат? - пирхнув хтось. - Вони з Байконура стартують.

Худенька задумлива Ванда сказала, що там Котигорошко битиметься iз Змiєм. Рудий Грицько заперечив: у цiй кiмнатi показуватимуть мультфiльми - триста серiй "Ну, постривай!". А товстун Микита був переконаний, що за дверима схована бочка з морозивом.

- Його прямо з Пiвнiчного полюса привезли. Ось трохи розморозиться за нiч, i вранцi ласуватимемо. Суничне, з вершками! - Вiн аж плямкав у темрявi.

- Але ж дядьки несли ящик, а не бочку!

- А в ящику - бочка, - не розгубився ласун.

Помалу всi вгамувалися i поснули. Всi, крiм Малька-Ванька - вiн лежав i напружено прислухався, чекаючи, коли дiти поснуть мiцно-премiцно!

Тодi вiн пiдведеться й увiйде до чарiвної кiмнати.

Адже вiн помiтив те, чого iншi не побачили.

Олеся Василiвна забула в дверях...

КЛЮЧ!

Малько-Ванько вистромив голову з-пiд ковдри.

Спальню заливало мiсячне сяйво.

Панувала тиша. Всi спали. Однi дихали тихо, iншi злегка сопiли, а деякi навiть хропли...

Малько-Ванько спустив з лiжка лiву ногу i подивився довкола.

Нiхто не поворушився.

Тодi вiн спустив праву ногу. I знову тихо.

Вiн злiз зовсiм i ступив до дверей. Пролунало верескливе р-р-рипiння! То зарипiла пiдлога.

З сусiднього лiжка пiдвелася голiвка цiкавої Варвари, i в Малька-Ванька уп'ялися великi очi.

Дiвчинка була такою цiкавою, що навiть спала сторожко, боячись прогавити щось незвичайне.

Коли пролунало рипiння, Варя прокинулась i побачила, що бiля дверей чарiвної кiмнати стоїть Малько-Ванько й простягає руку до ключа. Озирнувшись, вiн вiдразу ж вiдсахнувся.

Та було пiзно: цiкава Варвара скочила з лiжка.

Малько-Ванько заступив собою ключ i замахав на неї руками:

- Тс-сс-сс! Тихiше! - сичав вiн i насторожено позирав довкола. На його щастя, нiхто бiльше не прокинувся - усi мiцно спали.

- Ти чого? - теж пошепки спитала Варя. - Ти навiщо?

Вона хотiла запитати: "Ти чого встав? Ти навiщо йдеш до чарiвної кiмнати?", та спросоння не могла вимовити все. Проте Малько-Ванько дуже добре зрозумiв її.

- Я нiчого, - забурмотiв вiн. - Це я хочу... води напитись.

Але обманути цiкаву Варвару було не так просто! Тим бiльше, що вона вже прокинулась.

- А вода в коридорi! - проспiвала вона глузливо i спробувала зазирнути за спину Малька-Ванька. - Там ключ, у дверях, так? Я бачила, бачила!

- Забирайся геть! - нагримав вiн на Варю. - Немає чого тобi тут робити. Йди спати...

- Не пiду! - затялася Варя.

- Пiдеш! - Малько-Ванько штовхнув її.

- Сам iди!

- Ну ось, я тобi зараз... - почав вiн рiшуче. Та Варя наблизилась до нього, витрiщила очi й пiдкреслено прошепотiла:

- Я ось як заверещу!

Малько-Ванько зацiпенiв. Коли Варя вищала, навiть Яквас тiкав i ховався у своєму кублi. У дитсадку зчинялася тривога, всi - малi та старi - поспiшали Варi на допомогу.

Ось i зараз вона звично наморщила носика й трохи вiдкрила рота.

А що як справдi завищить?

Дiти схопляться...

Прокинеться Олеся Василiвна!

- Нi, нi! Ти тiльки смирною будь, - хлопчик схопив Варю за руку.

- Буду смирною, якщо вiзьмеш i мене з собою, - швидко пообiцяла Варя.

Ну що ти з нею вдiєш?

Взагалi Малько-Ванько i Варя частенько гралися разом, дiлились ласощами, їх навiть мали за друзiв, якщо можна назвати друзями дiвчинку й хлопчика, у яких такi рiзнi вподобання. Коли Варя шила платтячко для своєї ляльки Катрусi, Малько-Ванько майстрував автомашину. А коли Малько-Ванько лiз на шовковицю, Варя тягла його до басейну. Та все ж вони доходили спiльної думки i тодi разом лiзли на шовковицю або хлюпалися у теплiй водi басейну.

Але одне дiло гратися у басейнi, i зовсiм iнше - розкрити Велику таємницю чарiвної кiмнати!

Малько-Ванько важко зiтхнув.

- Гаразд, - вiн щосили намагався насупити бiлi бровенята. - Тiльки ж гляди менi!

А якщо говорити щиро, то вiн був навiть радий, що не сам пiде до чарiвної кiмнати. Бо невiдомо, що там за дверима...

ОСЬ ТАК ЧУДАСIЯ!

Вони обережно зайшли до кiмнати й зупинились.

Дверi за ними повiльно зачинилися.

Клацнув зловiсно замок.

З переляку дiти здригнулись.

У кiмнатi нiчого не було. Тобто - нi стола, нi стiльцiв, нi лiжка - геть нiчого, що буває у звичайних кiмнатах. Навiть телевiзора.

Але зате тут було...

...МIСТО!

Велике iграшкове мiсто починалося бiля самих нiг Варi та Малька-Ванька й розкинулося на пiдлозi в усi кутки кiмнати. Срiблясте мiсячне сяйво заливало його з вiкон.

Будинки були маленькi-маленькi, але, як i в справжньому мiстi, одно- та багатоповерховi.

Дивне мiсто перетинали вулицi - не ширшi за стрiчечки у Вариних кiсках.

Окремо височiли корпуси заводiв з трубами завтовшки з олiвець.

Мов дротинки, виблискували трамвайнi колiї, на яких позавмирали трамваї завбiльшки з сiрникову коробку.

Вулицi були забитi нерухомими крихiтними машинами - вантажними, легковими, автобусами, тролейбусами...

I над усiм цим сяяли величезнi блакитнi лiтери. Малько-Ванько й Варя вже вмiли читати i тому без особливих труднощiв розiбрали слова:

ЧАРIВНА КРУГОВЕРТЬ

- Мабуть, так мiсто називається, - мовив Малько-Ванько.

- Яке гарне мiсто! - прошепотiла Варя i присiла, щоб краще роздивитися. - Онде стадiон, кiнотеатр, пам'ятник. Дивись, дивись, тут навiть магазини є!

Та хлопчика магазини не цiкавили. Коли вiн побачив автомобiлi, вiдразу ж потягся до них, бо дуже любив розбирати iграшки. Щоправда, пiсля того як Малько-Ванько розбирав автомашину, зiбрати її вже нiхто не мiг...

Та цi автомобiлi чимось рiзнились вiд iграшкових. Усе в них було, як у справжнiх, i навiть здавалося, що там, у темних кабiнах, сидять справжнi водiї. I хоча Мальку-Ваньку дуже кортiло взяти якусь машину в руки й розiбрати її, все-таки його щось стримувало. Нарештi вiн примостився навпочiпки бiля Варi й обережно потягся до найближчого автомобiля.

Раптом йому здалося, що вiн рушив з мiсця. Рука Малька-Ванька завмерла в повiтрi.

Та нiчого не сталося. Машина стояла на мiсцi. Тодi хлопчик доторкнувся до неї i трохи пiдштовхнув.

Десь угорi щось жалiбно забринiло, нiби лопнула струна. Дiти вп'ялися одне в одного великими очима.

- Що це?

- Не знаю... Дивись, машина!

Автомобiль легко їхав по вулицi. Вiн прискорював хiд! Малько-Ванько спробував було схопити втiкача, але той припустив швидше!

Дiти отетерiли. Iграшковий автомобiль щодуху мчав вулицями такого ж iграшкового мiста!

Ось у машини засвiтились фари i, мов крихiтнi свiтлячки, попливли по мiсту. Й там, де вони пропливали, спалахували iншi вогники, їх ставало дедалi бiльше.

Усi автомашини в мiстi зарухались!

Дiти злякано сахнулися.

- Зараз з будинкiв лiлiпути повискакують, - хрипко сказав Малько-Ванько.

- Правда? Ой, як цiкаво! - прошепотiла Варя.

Та вiкна в будинках були темними, i нiхто з квартир не вискакував.

- Сердешнi! - загримiв нелюдський металевий голос. - Ви увiмкнули без дозволу пекельний механiзм Чарiвної Круговертi! Горе вам, горе! Горе всiм мешканцям мiста!

А з будинками коїлося щось незрозумiле.

Вони росли на очах!

- Зараз стелю проб'ють! - вжахнулася Варя.

Малько-Ванько задер догори голову, але стелi не побачив!

Куди ж вона подiлася? Угорi щось невиразно синiло - нiби небо лiтнього вечора.

- Дверi! Дивись... тiкають дверi!

Дверi швидко вiддалялись. Пластмасова ручка, наче ракета, злетiла вгору. Стiн уже не видно, а там, де ранiше були вiкна, пливли по небу свiтлi хмаринки.

Варя притулилася до Малька-Ванька й злякано прошепотiла:

- Ми кудись провалюємось!

- Ось в-воно, чар-родiйство, - простукотiв зубами вiн. Спочатку хлопчик затремтiв вiд страху, та одразу похопився - йому стало соромно перед дiвчинкою.

Малько-Ванько розправив плечi й швидко роздивився довкола.

Нiкуди вони не провалювалися, а стояли на околицi великого справжнього мiста. Позаду чорнiло широке поле. А перед ними пролягла свiтла бетонна дорога.

Поруч височiв стовп, до якого була прикрiплена смугаста жердина. Коло стовпа на землi виблискували залiзничнi рейки.

- Де це ми? Де це ми? - скiмлила Варя. - Я хочу додому!

В її голосi бринiли сльози. Ще хвилина - й розрюмсається.

Що робити?

Та тут зчинився страшенний галас!

ВIДЧАЙДУШНИЙ РУКАСТИК-СМУГАСТИК

З-за рогу з ревiнням вихопились чудовиська з палаючими очима.

Вони мчали прямо на дiтей, що зацiпенiли з переляку.

- Стiй! Тр-р-имай його! Хапай! - лунали вигуки.

Попереду чудовиська бiгла маленька смугаста фiгурка, освiтлювана яскравими фарами. Миготiли тоненькi ручки, блискучий шолом збився набiк. Коротенькi нiжки дрiботiли так швидко, що їх навiть не було видно.

Переслiдувачi наздоганяли дивного втiкача. Ще мить - i шалений натовп настигне його.

Снiп свiтла впав на смугасту жердину, що тяглася вiд стовпа поперек шляху. На жердинi засвiтилось червоне...

...ОКО!

- Гальмуй! Тпр-р-ру! Гальмуй! - залунали зойки.

Пронизливий скрегiт гальм розiтнув повiтря. Хмара куряви накрила i натовп, i маленького втiкача.

Та за мить вiн уже вискочив з хмари, пiрнув пiд смугасту планку й обернувся до своїх переслiдувачiв.

- Ну що, спiймали? Облизня спiймали!- вигукував вiн тоненьким голоском, пританцьовуючи. - Злякались мого старшого братика?

Переслiдувачi з гарчанням пiдсунулись до смугастої жердини. Курява вляглася, i дiти побачили, що то нiякi не чудовиська, а...

...ЗВИЧАЙНIСIНЬКI АВТОМОБIЛI!

Вони заповнили весь шлях, їхнi фари яскраво освiтлювали смугасту планку з палаючим червоним оком та жваву смугасту фiгурку за нею. Автомобiлi сердито буркотiли. Та не просто буркотiли, а, виявляється, розмовляли мiж собою!

Варя i Малько-Ванько розумiли кожне їхнє слово!

А говорили вони ось про що.

- Цього разу тобi пощастило! - величезний Ваговоз грiзно поводив фарами. - Та ще попадешся. Все одно вiд нас не втечеш!

- Назад тобi немає вороття! - пихато заявив блискучий Лiмузин. Тепер ми самi собi господарi...

- Тiльки поткнись ще, Рукастику-Смугастику! - заверещав схожий на жучка маленький автомобiльчик. - Скiнчились вашi часи, Рукастики-Смугастики...

- Дружки-Кружки! - пiдхопив хтось.

- Трикутники-Супутники!

- Ратники-Порадники! - вигукували з усiх бокiв навперебiй.

А Рукастик-Смугастик хвацько стрибав i кричав:

- Не боюсь! Не боюсь! Ось почекайте, прийде великий Знавець-Моргунець з своєю дружиною, вiн швидко наведе порядок. Вiн вам управить свiчки!

Машини ще дужче забубонiли.

- Знавець-Моргунець з своєю дружиною ув'язнений у кам'яному Триколiрному замку, - вiдповiв Лiмузин. - I ми не дозволимо випустити його звiдти. А країна Чарiвна Круговерть тепер пiд нашою владою.

Рукастик-Смугастик насмiшкувато взявся в боки:

- Хто ж вам дав таку владу?

I автомашини хором вiдповiли:

- Це зробили дурненькi й неслухнянi Малько-Ванько й дiвчинка Варя. Хвала i слава їм!

I вони заспiвали:

А зараз ми влаштуємо

Гуляння хоч куди!

I всiх Знавцiв,

всiх Моргунцiв

Пiд три бiди,

пiд три бiди!

Тут чиїсь фари мало не заслiпили Варю i Малька-Ванька.

- Ось вони! - пролунало багатоголосе ревiння. - Ось вони, нашi нерозумнi визволителi!

Щось пiдхопило дiтей i пiдняло у повiтря високо-превисоко! Це Екскаватор схопив їх своєю металевою лапою, пронiс у повiтрi й опустив на майданчик Автовежi.

- Вперед! Гайда на площу! - гукнув хтось.

Машини здiйняли таке ревище, що в дiтей аж вуха позакладало!

Довгою низкою автомашини мчали по вулицях, розтинаючи темряву потужними променями свiтла. На поворотах вузенький майданчик Автовежi хилився набiк, i Варя злякано хапалась то за поручень, то за Малька-Ванька.

- Ой, упаду!

- Тр-римайся! - пiдбадьорював вiн її тремтячим голосом. Хлопчик намагався не показати свого страху.

Машини стишили хiд. Варя раптом вигукнула:

- Глянь! Та це ж наш гастроном!

За склом вiтрини магазину променi фар освiтили велетенський торт-вежу. Зубцi вежi були викладенi з горiхiв. Мiж ними червонiли троянди з крему, а на стiнi красувався намальований Карлсон з банкою варення в руках. I називалась ця гора ласощiв так: "Торт Карлсона". Коли Варя ходила з бабусею до магазину, вона завжди милувалася цим тортом i ковтала слину. Але нiколи не просила, щоб його купили. Та й нiхто з дiтей не виявляв такого бажання, бо хiба може людина з'їсти такий торт? Хiба що Карлсон...

- Справдi! - Малько-Ванько витрiщив очi. - А онде стадiон...

- I парк з каруселлю!

- I кiнотеатр "Барвiнок"!

- I кiоск з морозивом!

Вони подивились одне на одного:

- Це - наше мiсто!

Виходить, зовсiм недалечко їхнiй будинок - великий, багатоповерховий, з просторими бiлими балконами. Там, у квартирi номер три на першому поверсi, зараз сплять Варинi мама, тато й бабуся, а в сiмнадцятiй, що на третьому поверсi, сплять мама, тато, старший брат i молодша сестричка Малька-Ванька.

Сплять i нiчого не знають, не вiдають.

Якби зiскочити з клятої Автовежi й побiгти додому!

Та зiскочити аж нiяк не можна. Машини мчали так швидко, що аж дух перехоплювало...

- Куди нас везуть?

- На площу - вони ж казали! - вигукнув Малько-Ванько.

А на площi машин зiбралося - сила-силенна! Вони гурчали, гули, ревiли...

Тiльки-но показалась Автовежа, як по всiй площi розляглися вигуки:

- Ось вони! Ось нашi визволителi!

Автовежа вдоволено заворкотiла й почала пiднiмати майданчик з дiтьми все вище й вище... "Визволителi" мружилися вiд яскравого свiтла.

Коли майданчик пiднявся вище найвищих дахiв, Малько-Ванько розплющив очi й побачив навколо море вогнiв.

- Ой! Як високо! - схлипнула Варя. - А якщо впадемо?

- Н-не бiйся... Головне - не боятися!

- Я не боюсь... але менi страшно!

У цей час машини оглушливо заревли:

- Слава нашим визволителям! Слава нашим нерозумним, допитливим, неслухняним визволителям!

Машини стали в коло, й почалися дивовижнi веселощi!

Спочатку загуркотiв басом Ваговоз:

Я - великий i нестримний,

Я - могутнiй i невпинний.

Перехожi, геть з дороги,

Вiдчавлю усiм я ноги!

I всi пiдхопили:

Перехожi, геть з дороги!

Повiдчавлюємо ноги...

Звiдкись вигулькнув маленький автомобiльчик i пронизливо заверещав:

Зростом я всього з вершок,

А зовуть мене Жучок,

Їду-їду, де захочу

I в шпаринку я проскочу...

Знову загув хор:

Перехожi, геть з дороги!

Повiдчавлюємо ноги...

Вiд машин вiддiлився блискучий Лiмузин i також заспiвав:

Хто прудкiший всiх на свiтi?

Дожену я навiть вiтер...

Я шпаринок не шукаю,

Сам в шпаринку всiх забгаю!

Раптом натовп стих i розступився. З'явився низький бiлий автомобiль - той, що тiкав вiд руки Малька-Ванька. Хлопчик його вiдразу впiзнав, хоча тепер вiн був великий та грiзний. Його фари яскраво палали.

- Громобiй! Гоночний Громобiй! - загомонiли машини.

Голос Громобоя залунав над площею:

- Дуже доб-р-ре, що ми стали господарями прекрасної країни Чарiвної Круговертi. Нестерпний Знавець-Моргунець зi своєю дружиною ув'язнений у Триколiрному замку. Але вранцi жителi вийдуть iз своїх осель, визволять його, i вiн знову почне приндитися, знущатися i командувати нами. Як цьому перешкодити?

Натовп стривожено загув. Потiм у коло, важко покректуючи, вибрався Самоскид.

- Я, - прохрипiв вiн, - можу цьому перешкодити. Я i нiхто бiльше!

- Як? - пiдсунувся до нього Громобiй.

- Засиплю дверi всiх будинкiв пiском та гравiєм щоб жителi не змогли вiдчинити їх i вийти на вулицю.

- А якщо вони полiзуть у вiкна? - вигукнув хтось.

- Тодi я обiллю їх холодною-прехолодною водою, - сказав Автополивальник i випустив такi водограї, що iншi машини злякано позадкували:

- Ой-ой! Не бризкайся!

- Люди занедужають i сидiтимуть вдома, - продовжував задоволено Автополивальник. - Вони тремтiтимуть, загорнуться у ковдри, залiзуть пiд перини.

- А я не стану їх рятувати й розвозити по домiвках лiки, - додала Швидка Допомога.

- Це добр-ре! - прогарчав Громобiй. - Дуже добр-р-ре.

- Я бiльше не служитиму людям! - заверещав громiздкий та незграбний Фургон з написом на борту: "Булки". - Краще я сам поїм булочки, тiстечка, макiвники, торти. Вони такi смачнi, м'якi, солодкi, завжди так чудово пахнуть...

I вiн апетитно заплямкав, переступаючи з колеса на колесо.

- А я вип'ю усе молоко! - заявив жовтий Молоковоз.

Дiти завмерли.

- Чуєш, що вони кажуть? - сплеснула руками Варя.

- Чую, - похмуро кинув Малько-Ванько.

- Що ж їстиме моя бабуся? I мама, i тато...

- А мої тато й мама? А братик Вiктор? Вiн по три окрайцi з варенням вiдразу вминає, зрозумiла?

Варя заголосила:

- Вони кашлятимуть...

- I нездужатимуть, - додав Малько-Ванько. - Адже Швидка Допомога вiдмовилась їм допомагати.

- Треба щось робити! - Варя стукнула кулачком по бильцю. - Треба рятувати жителiв мiста!

- А як?

Вони подивилися вниз. До землi було так далеко, що дiти злякано вiдсахнулись.

А тим часом автомобiлi кружляли в танцi, наспiвуючи врiзнобiй якусь скрипучу пiсню.

- Що ж нам робити? - знову забiдкалась Варя.

I тут вони почули чийсь тоненький голосок:

- Егей! Ей там, на вежi!

Вони обернулись. Поруч, на самому краєчку залiзного даху багатоповерхового будинку, хиталася знайома смугаста фiгурка в блискучому шоломi набакир.

- Рукастик-Смугастик?!

ПАСТКА

Рукастик-Смугастик розмахував руками й гукав:

- Стрибайте, швидше стрибайте сюди!

Малько-Ванько знову подивився вниз.

Ой леле! Яка височiнь! Зiрвешся - кiсток не визбираєш.

- Стрибайте! - волав Рукастик-Смугастик. - не бiйтеся!

Майданчик тихо погойдувався у повiтрi. Вiн то наближався до краю даху, то вiддалявся.

Малько-Ванько поставив ногу на обнiжок поручня.

- Куди ти? Впадеш! - схопила його за руку Варя.

- Вiдчепись! - її переляк нiби додав йому смiливостi.

Вiн стрибнув.

- А-ах!- Варя затулила обличчя руками. Й тут же пролунав радiсний вигук:

- А я вже на даху! Ур-ра!

Малько-Ванько радiсно пританцьовував i махав Варi руками:

- Стрибай i ти! Це зовсiм не страшно!

- Нi, нi, - вiдсахнулася вона. - Страшно!

Варя тiльки хитала головою i вiдступала вiд поручнiв.

- Не можу, - жалiбно проквилила вона.

- Ех ти! - кинув зневажливо Малько-Ванько. - А хто ж буде рятувати бабусю? I маму, i тата?

Варя здригнулася. Бабуся така старенька, слабенька... Весь час п'є лiки. Як вона тепер буде?..

Невидима сила несподiвано вiдiрвала Варю вiд поручнiв, пiдняла вгору...

- Па-а-адаю! - в розпачi скрикнула вона i ковзнула по краю даху. Нога зависла в порожнечi...

Та друзi пiдхопили дiвчину i витягнули на дах.

- Боляче! - схлипнула вона. - Колiно здерла...

- Не бiда, - утiшав її Малько-Ванько. - Ти й так щодня колiна обдираєш...

- Тiкаймо! - поквапив їх Рукастик-Смугастик. - За мною!

Вони побiгли до горищного вiкна. Покрiвля гуркотiла пiд ногами.

- Оточуйте будинок! - почулися вигуки з площi. - Стережiть пiд'їзди!

Рукастик-Смугастик вiдчинив вiконце й засвiтив прив'язаного до пояса лiхтарика.

- Обережнiше, - приказував вiн. - Стрибайте, тут невисоко.

Друзi стрибнули вслiд за ним i почали злякано озиратися. Над головами у них перехрещувалися почорнiлi дерев'янi бантини, по кутках невиразно бiлiло павутиння. На однiй з них висiв донизу головою Кажан. Вiн заворушився, блимкнув червонястими очицями й проспiвав:

- Вештаються тут... дрiмлюги. Нема вiд них спокою.

Розправив крила й неквапливо полетiв у темряву.

З горища вони спустилися на сходи i побiгли униз.

Але запiзнились. Бiля пiд'їзду вже нетерпляче гурчали машини, лунали вигуки:

- Пильнуйте їх! Не спускайте фар з дверей!

Рукастик-Смугастик сiв на сходинку й зiтхнув:

- Почекаємо трохи. Посидимо тут, нехай вгамуються.

- А потiм? - з тривогою спитала Варя.

- Потiм щось придумаємо.

Дiти сiли один бiля одного. Рукастик-Смугастик усе похитував головою i задумливо повторював:

- Ну й ну! Знавець-Моргунець ув'язнений у Триколiрному замку... Ай-ай-ай!

Варя поцiкавилась:

- А хто такий Знавець-Моргунець?

- Це могутнiй полководець! - вiдповiв Рукастик-Смугастик. - Вiн надзвичайно добрий i справедливий. Гнiв його страшний тiльки тим, хто не хоче дотримуватися непорушного Закону Вулиць i Дорiг у країнi Чарiвна Круговерть.

- Що за Чарiвна Круговерть? - перебив Малько-Ванько. - Це ж наше мiсто!

- Для вас це, може, й мiсто, - вiдповiв Рукастик-Смугастик, - а для нас, дружинникiв Знавця-Моргунця, це країна Чарiвна Круговерть. На її вулицях повно-повнiсiнько колiс - i всi вони шалено крутяться, створюючи одну величезну круговерть. Колись, кажуть, не було дружини Знавця-Моргунця i були велика плутанина й безладдя, колеса котились навсебiч - тодi країна називалася Безнадiйна Круговерть. Та прийшов цей чарiвник з своїми вiдданими дружинниками, i вони вказали кожному колесу мiсце i напрям руху, визначили, куди i як крутитися, з якою швидкiстю...

Малько-Ванько згадав, що вигукували машини там, на околицi, й сказав:

- Дружки-Кружки!

- Дружки-Кружки - це тiльки один загiн. А є ще Трикутники-Супутники, Ратники-Порадники... Вони стоять на всiх дорогах, перехрестях, провулках i керують рухом машин. А на головному, найбiльшому, перехрестi дорiг стоїть сам Знавець-Моргунець. I так було багато лiт. А нинi...

- Що ж сталося тепер?

- Ось послухайте. Щовечора Знавець-Моргунець збирає дружинникiв i вирушає до кам'яного Триколiрного замку. Там усi вiдпочивають, розповiдають один одному рiзнi веселi й повчальнi iсторiї. Тiльки один Дружинник залишається на вартi бiля ворiт - рано-вранцi вiн повинен подати сигнал i вiдчинити їх.

- А машини? Що роблять уночi машини?

- Вони стоять там, де вказав Знавець-Моргунець. Жодна не має права зрушити з мiсця без його дозволу.

- Чому ж вони сьогоднi заметушилися?

- Трапився надзвичайний випадок! - Рукастик-Смугастик у вiдчаї стукнув себе кулаком по колiнцю. - Гоночний Громобiй посмiв порушити заборону й поїхати без дозволу. А всi машини рушили за ним - вони подумали, що Знавець-Моргунець дозволив їм їхати. А Громобiй каже, що хтось штовхнув його по похилiй площинi.

- Хiба там була похила площина? - вихопилось у Малька-Ванька. Адже це вiн своєю рукою штовхнув Громобоя! Та хiба вiн думав, що таке станеться? - А я i не помiтив... Виходить, це я в усьому винний?

Рукастик-Смугастик знову зiтхнув i низько опустив голову.

- Я теж винний... Менi випала черга вартувати ворота Триколiрного замку, а я... я не вартував...

- Як же це сталося? - запитали в один голос друзi.

- Це сталося... це сталося через країну Дивовижну Викрутасiю.

- Як-ку країну? Де вона?

- Далеко, - махнув Рукастик-Смугастик. - За морем-океаном. Розумiєте, мешканцi Дивовижної Викрутасiї приїздили до нас i хвалилися, що в них Закон Вулиць i Дорiг правильний, а в нас неправильний. Ось Знавець-Моргунець i послав мене, щоб я подивився на їхнiй Закон Вулиць i Дорiг.

- Ну то й що? Правильний у них Закон?

- Нi, Закон такий, як i в нас, тiльки все навпаки.

- Як то?

- А так. Де у нас лiворуч, там у них - праворуч, i навпаки. Одне слово, справжня викрутасiя. I так закрутили менi голову в цiй Дивовижнiй Викрутасiї, що я геть заплутався, де праворуч, а де лiворуч. Увечерi Знавець-Моргунець повiв дружину до Триколiрного замку i звелiв: "Лiворуч!", а я повернув праворуч. Усi пiшли до замку, а я зовсiм в iнший бiк. Iшов-iшов, iшов-iшов...

- Ну й?..

- I дiйшов до околицi. Ось тодi схаменувся i назад побiг - адже я повинен був стояти на вартi! А назустрiч - Громобiй зi своєю зграєю. Довелося тiкати до старшого брата, який залiзницю охороняє. Вiн мене i врятував... А потiм я крадькома пробрався до площi й побачив вас на вежi, - закiнчив свою розповiдь Рукастик-Смугастик.

- Чому ж машини так розсердились, коли ми надумалися вiд них тiкати?

- Вони бояться, що ви проберетесь до ворiт Триколiрного замку й звiльните дружину Знавця-Моргунця. Я чув, як вони змовлялися замкнути вас у пiдземних Залiзних печерах.

- А ти своєчасно з'явився i врятував нас, - розчулилась Варя i погладила Рукастика-Смугастика. - Можна, ми будемо називати тебе братиком?

- Можна, - серйозно хитнув головою той. - Ану, подивимося, що задумують бешкетники...

Вiн пiдкрався до дверей i трошки прочинив їх.

Бiля тротуару стояли двi машини - розкiшний Лiмузин та пошарпаний безносий Пiкап.

- Ох-хе-хе, життя тяжке-важке! - жалiбно гугнявив Пiкап. - Зранку як завантажать - борти трiщать, осi скриплять i ресори гнуться. Возиш-возиш важелезнi вантажi - i хоча б хто спасибi сказав. Зайву краплину мастила не виканючиш. Бензин брудний - карбюратор так чхає вiд нього, мов у тебе нежить... Зате вже тепер я вiдпочину! Стану легковою машиною...

- Ге-ге-га!- глузливо зареготав Лiмузин. - Як же це ти станеш легковою автомашиною?

- Дуже просто. Життя матиму легке...

- Дурницi, - вiдрубав Лiмузин. - Якщо ти вантажним з конвейєра зiйшов, вантажним i у брухт пiдеш... Ге! Легкого життя захотiв. Гадаєш, у мене життя легке? Що правда, то правда, мене пестять, лелiють i бережуть. Протирають не брудною ганчiркою, як тебе, а м'якою замшею. Кожну порошинку здувають. Напувають найчистiшим бензином, мастила теж не шкодують. Але зате ж я й працюю!

Неподалiк почулися гучнi крики.

- Хто там галасує?

- Це тягач зi своїм Причепом свариться.

Вигуки стали голоснiшими. Юрба наблизилася.

- Вiдчепись вiд мене нарештi!- репетував Тягач. - I чого ти прилип, як той Пилип? Куди я - туди й ти, Все життя тягаю тебе. Упорожнi ще так-сяк, а завантажений... Усi мої успiхи собi приписуєш. Набридло!

Звiдкiлясь вигулькнув Смiттєвоз. Вiн гучно пихтiв.

- З смiттям покiнчено! - загурчав вiн i висипав купу всякого мотлоху! - Хочу прибирати чистоту!

Вiн помчав геть.

- Дор-рогу! Дор-р-рогу!- раптом почувся чийсь голос. Задвигтiла земля.

Рукастик-Смугастик радiсно пiдскочив:

- Це Самоскид iде! Ось зараз...

- Вiдiйдiть! - гримав Самоскид. - Бо всiх засиплю, Геть з дороги!

Машини почали квапливо вiд'їжджати вбiк. Зчинилася штовханина.

- Зручна мить настала! Треба й нам тiкати, - про шепотiв Рукастик-Смугастик. - Тiльки цур: слухатись мене! Без мого дозволу нiкуди нi кроку. I в усьому дотримуйтесь порядку. Зрозумiли?

- Атож, - вiдповiли друзi.

ПIД ЗЕМЛЕЮ I В ПОВIТРI

Вони вискочили з пiд'їзду. I вчасно - Самоскид вже пiд'їжджав до дверей заднiм ходом. Кузов його повiльно пiдiймався. Ледве нашi герої встигли вiдбiгти, як на асфальт ринув потоком вологий пiсок.

- З тротуару не звертайте, - говорив Рукастик-Смугастик. Переходити вулицю слiд тiльки в спецiальне позначених мiсцях. Дотримуйтесь порядку...

Малько-Ванько несподiвано чхнув.

- Знову ти про порядок... Навiщо ж нам його дотримуватися? Машини он не дотримуються...

Рукастик-Смугастик зупинився нiби вкопаний.

- Як ти можеш таке казати? Якщо хтось порушує порядок, значить, по-вашому, всi повиннi його порушувати. I ти теж хочеш стати порушником?

Малько-Ванько розгублено позадкував.

- Я не хочу бути порушником, - промимрив вiн.

- Тодi все гаразд. Ходiмо.

На розi вони зупинились. Вулиця була безлюдною.

- Ось перехiд. Але... - Рукастик-Смугастик поважно пiдняв палець. - Спочатку подивимось лiворуч. - Навiщо?- здивувалася Варя. - Чого це лiворуч дивитися?

- За правилами, до середини вулицi треба дивитися лiворуч - тiльки з лiвого боку можуть з'явитися машини.

Друзi повернули голови й так рушили переходом.

- А тепер, - оголосив Рукастик-Смугастик, коли вони дiйшли до середини вулицi, що була позначена бiлою смугою, - повернiть голови праворуч.

Вони повернули голови i швиденько пiшли далi через вулицю. Вони були вже на тротуарi, як з провулка вискочив Жучок.

Вiн помiтив їх одразу i загальмував так, що аж закрутився на мiсцi.

- Ось вони! - заверещав Жучок. - Сюди, всi сюди!

Втiкачi кинулися до найближчого будинку, щоб знову сховатися у пiд'їздi. Та раптом двоє вогненних очей яскраво освiтили вулицю й помчали прямо на них.

- Гоночний Громобiй!

Втiкачi з розгону стукнулись об зачиненi дверi.

Переможне ревiння Громобоя навалилося на них.

Друзi зацiпенiли бiля стiни й заплющили очi...

Пронизливо заскреготiли гальма.

I Громобiй зупинився!

Вiн стояв бiля самiсiнького краю тротуара, блискав фарами й увесь тремтiв з лютi.

- Ага! Спiймав облизня! - Рукастик-Смугастик весело смiявся. Ану, йди, йди сюди! Чого зупинився?

З усiх усюд поспiшали машини. Та вони, як i Громобiй, зупинялися коло бордюру. Автомобiлi гурчали i безсило клацали кришками капотiв.

- Ч-чому вони не кидаються на нас? - тремтячим голоском запитала Варя.

- Вони бояться тротуару! - вiдповiв Рукастик-Смугастик. - Ходiмо! Але дивiться менi - з тротуару нi кроку! Нашi переслiдувачi тiльки цього й чекають.

Як тiльки дiти вiдiйшли вiд дверей, машини пiдняли несусвiтнiй гвалт i покотили поруч. Вони широко розчепiрювали пащi капотiв, щоб налякати друзiв. Але тi йшли i не звертали уваги на своїх переслiдувачiв.

Коло перехрестя довелося зупинитися: далi ходу не було.

Всi пiдступи заповнили машини. Вони стояли щiльно, одна до одної.

- Ха-ха-ха! Попались! - радiли вони.

Рукастик-Смугастик зиркав довкола.

- Як же перейти нам на той бiк? - з сумом запитала Варя i повiльно обвела машини очима. - У повiтря злетимо?

- У повiтря? - задумливо повторив Малько-Ванько й подивився угору, - може, мiж будинками тягнеться якась мотузка чи дротина? Адже вiн так вправно умiв лазити по канату!

Але там не було нiчого. Та хоча б щось i було, то як вiн видряпається по стрiмкiй гладенькiй стiнi? I раптом хлопчик помiтив на стiнi широку бiлу стрiлку i намальованого на нiй смiшного синього чоловiчка, котрий дiловито ступав схiдцями униз.

- Куди вiн чимчикує? - уголос подумав Малько-Ванько.

- Хто?

- Отой... синiй.

Рукастик-Смугастик так i пiдскочив:

- Врятованi! Врятованi! Ура!

Друзi спантеличено дивились на нього.

- Чи ви знаєте, куди прямує отой синiй чоловiчок? До пiдземного переходу! Гайда за ним... тобто за мною!

У переходi яскраво горiли круглi електричнi лампочки, освiтлюючи схiдцi...

На вулицi панував гармидер. Машини зi злостi пiдстрибували до самого тротуару. Та друзi вже не боялись - упевнено бiгли за своїм проводирем.

- Далеко не втечете! - зловiсно лунало навкруги.

I ось знову перехрестя!

Раптом пролунав гуркiт. То з провулка вихопився Молоковоз i збив одну машину.

Утiкачi скористалися метушнею на перехрестi й миттю проскочили його. Малько-Ванько дременув так, що сорочка випнулася на спинi.

- Стiй! Стiй! - гукав ззаду Рукастик-Смугастик. Вiн хотiв попередити про небезпеку, та хлопчик помчав ще швидше.

Громобоя, що причаївся у засiдцi, виказало нетерпляче поблискування погашених фар, на якi падало свiтло вiд вуличного лiхтаря. Вiн стояв пiд кам'яною аркою будинку, чатуючи на втiкачiв.

Малько-Ванько мало не впав, намагаючись зупинитися. Громобiй вiдразу ж заревiв i пронiсся перед самiсiньким його носом.

- Гукав же я тобi! - пiдбiг Рукастик-Смугастик. - Ось, дивись, тут висить табличка: "Бережись автомобiля!"

- Ну то й що? - розгублено запитав Малько-Ванько.

- А те! Бiля кожного заїзду в двiр висить така табличка. Як побачиш її, будь насторожi...

- Кiнотеатр "Барвiнок"! - вигукнула Варя. - Ми часто ходимо сюди.

- А за кiнотеатром - залiзниця, - додав Малько-Ванько. - По нiй бiгають електрички за мiсто.

- Справдi! - зрадiв Рукастик-Смугастик. - I зараз ми переберемось на той бiк залiзницi.

- А як? Знову пiд землею?

- Нi, цього разу над землею! Там є повiтряний перехiд - вiадук!

Машини стурбувались, коли побачили, що втiкачi пiднiмаються по сходинках мосту.

- До переїзду! - залунали вигуки.

I вони галасливим натовпом ринули вздовж залiзницi.

- Швидше! - крикнув Рукастик-Смугастик. - Ми повиннi випередити їх.

Вiн ступив на останню сходинку, коли вдалинi на переїздi заблищали фари - це були переслiдувачi.

- Спiзнились! Куди вам, бiдолашним! - Варя показала їм "нiс".

Втiкачi пiрнули в якийсь завулок, повернули за рiг i сховались у дворi великого багатоповерхового будинку.

- Ху-х! Трошки вiдпочинемо тут, - оголосив Рукастик-Смугастик. Це прохiдний двiр. Ми вже недалечко вiд Триколiрного замку.

- Ура! - застрибала Варя. - Незабаром ми звiльнимо Знавця-Моргунця з дружиною!

- Може, звiльнимо, а може, й нi, - зiтхнув сумно Рукастик-Смугастик i зсунув шолом на потилицю. - Попереду найнебезпечнiша частина шляху - Похмурий тунель. Адже там немає тротуарiв.

- А як же... ходять без тротуарiв?

- У тому то й рiч, що не ходять. Пiшоходам вештатись там заборонено. Тунель тiльки для машин. I якщо хоч одна з них раптом нас там застукає... - вiн замовк i безнадiйно махнув рукою.

- Як же потрапити в замок?

- Сам не знаю. Поки що треба збити з пантелику переслiдувачiв.

Було чути, як тi гасають по сусiднiх вулицях i провулках.

- Втратили нас з поля зору.

Вони пройшли через двiр i зупинились у вузенькому темному проходi.

Коли-не-коли повз них мчали машини - обнишпорювали всi закапелки та закутки.

Несподiвано гурчання стихло.

- Це пi-доз-рi-ло, - промовив Рукастик-Смугастик. Вiн застережливо пiдняв руку, не зводячи погляду з провулка, який чорнiв навкiс через дорогу.

Кiлька хвилин панувала тиша. Раптом з темряви вигулькнула чиясь фара, мигнула й сховалась.

- Так я i знав. Причаїлись...

I справдi, то тут, то там з-за рогу вихоплювались нетерплячi переслiдувачi й витрiщали фари.

- Е-ей! - пролунав чийсь голос. - Послухай!

- Ну, чого тобi? - вiдгукнувся iнший.

- А може, ми даремно тут стовбичимо? Мабуть, вони давно вже кудись утекли.

- Громобiй казав, що вони тут.

Нарештi загурчали мотори. Найбiльш нетерплячi поодинцi вилазили зi схованок, поводили фарами туди-сюди, крутились на мiсцi i їхали геть.

- Ну, ось що, - мовив Рукастик-Смугастик, коли все стихло. - Тепер час. Зараз вийдемо на вулицю Знайому...

- На вулицю Знайому? - перепитав його Малько-Ванько. - Я цю вулицю знаю. Там живе мiй друг Петрик-велосипедист.

- А чому його так прозвали? - зацiкавився Рукастик-Смугастик. Було видно, що вiн чомусь ще вагається рушати, чогось вичiкує...

- Тому що вiн з велосипедом нiколи не розлучається! - засмiявся хлопчик. - I до магазину на ньому їздить, i в кiно, i навiть у лазню... Якось у спальню приволiк бруднющого-пребруднющого. Вiдтодi мама звелiла йому тримати велосипед у пiд'їздi. Ось такий вiн, Петрик-велосипедист!

- Ай-ай-ай, - похитав головою Рукастик-Смугастик. - Це негарно. Таким маленьким не дозволяється їздити на велосипедi по вулицях.

- А вiн - по тротуарах!

- Ще гiрше. Тротуарами велосипедистам взагалi заборонено їздити.

- Справдi? А Петрик-велосипедист про це не знає... Я йому ось скажу!

- Обов'язково. В якому будинку вiн живе?

- Ось у тому. Зелений триповерховий на тому боцi вулицi...

- Е-ех, на тому боцi! Переходити туди небезпечно... - Вiн обернувся до Малька-Ванька: - Ти, звичайно, вмiєш їздити на велосипедi?

- Нi-i, - заперечливо похитав головою хлопчик. - Менi мама не хоче його купувати - каже, що я неслухняний i правил вуличного руху не знаю. Обiцяє купити, коли я добре поводитимуся. Тiльки, мовляв, це не скоро буде... - закiнчив Малько-Ванько зовсiм тихо i похнюпився.

- Правильно твоя мама каже, - схвально мовив Рукастик-Смугастик. - На велосипедi теж треба дотримуватися правил вуличного руху. Але дуже шкода, що ви не вмiєте їздити на велосипедi.

- Як це не вмiємо? - образилася Варя. - А ось я вмiю!

- Справдi? Тодi - ура!

- Ура! - шепотом пiдхопили друзi, хоча до пуття ще не розумiли, чому так зрадiв Рукастик-Смугастик.

А той поквапливо продовжував:

- Треба перебiгти вулицю оцим переходом i взяти в пiд'їздi Петрикiв велосипед. Варя сяде на нього й помчить через Похмурий тунель прямо до Триколiрного замку.

- А якщо в тунелi машини? - Очi у Варi зробилися великими.

- Вони тебе не чiпатимуть. За умови, - пiдняв палець Рукастик-Смугастик, - що ти їхатимеш тiльки по зачарованiй дорiжцi.

- Якiй, якiй дорiжцi?

- Велосипеднiй. Ця дорiжка позначена бiлою смугою, ти вiдразу її побачиш. А машин не бiйся - жодна не посмiє тебе скривдити. Ти вправно їздиш на велосипедi? - раптом стурбовано запитав вiн.

- Вправно!

- А скiльки разiв падала, я бачив! - встряв у розмову Малько-Ванько. Вiн тупцював i шморгав носом.

- Це я випадково! - стрiпнула кiсками Варя.

- Постарайся у тунелi не впасти, - серйозно мовив Рукастик-Смугастик. - Iнакше... ти розумiєш?

- Так, - кивнула вона головою. - Iнакше я не врятую бабусi.

- I мами, i тата... Нiкого не врятуєш! Коли виїдеш з Похмурого тунелю, побачиш Триколiрний замок. Пiд'їдеш до ворiт i тричi свиснеш у цей чародiйний свистунець. Ось, тримай!

Вiн урочисто передав їй маленький бiлий свисток на тоненькому срiбному ланцюжку. Варя покрутила його в руках, i щось яскраво заблищало.

- Ой, якi чудовi камiнцi!

На снiжно-бiлiй поверхнi свистунця променiли камiнцi: золотавий, смарагдовий, рубiновий.

- Не загуби його. Тiльки ним можна вiдкрити ворота Триколiрного замку.

Варя обережно повiсила свистунець собi на шию.

Усi троє стрiмголов кинулись через дорогу. Та щойно вони добiгли до середини, як дико заревiв мотор. На перехрестя вискочив Громобiй.

- Так я i знав! Це пастка! - вигукнув Рукастик-Смугастик. - Бiжи, Варю!

Вiн схопив Малька-Ванька за руку й зупинив його. А Варя щодуху помчала далi.

На мить Громобiй загаявся - не знав, на кого кинутись. Цього було досить, щоб Варя опинилась на тротуарi. А її друзi залишились стояти посеред вулицi, беззахиснi перед жахливим чудовиськом...

Громобiй загрозливо посунув на них.

- Бiла смуга! - раптом закричав Рукастик-Смугастик. - Увага! Попереду бiла смуга!

Автомобiль безсило зупинився.

- Тiкайте! Тiкайте! - гукала з тротуару Варя. - Вiн розчавить вас!

- Не розчавить, - спокiйно вiдповiв Рукастик-Смугастик. - Ми на "Острiвцi безпеки".

Тiльки тут Малько-Ванько помiтив, що вони справдi стоять посерединi овального острiвця, намальованого на асфальтi бiлою фарбою.

А звiдусiль уже поспiшали машини, якi повиповзали з своїх сховищ.

- Усе ж таки попались!

- Чому вони не чiпають нас?- запитав переляканий Малько-Ванько.

- Тому що жодне колесо не смiє, не має права заїхати на "Острiвець безпеки". Тут можуть стояти тiльки пiшоходи. Так визначено в правилах вуличного руху.

- Але... але ж вони порушили всi правила!

- Не всi, - задумливо заперечив Рукастик-Смугастик. - У тому-то й рiч. Я констатував це ще тодi, коли машини не зважились на тротуар вискочити. Ось чому я звелiв Варi їхати по велосипеднiй дорiжцi.

Вiн замахав дiвчинцi:

- Їдь мерщiй!

Вона не почула, але зрозумiла його жест. Забiгла до пiд'їзду i вивела велосипед. Хвилину дiвчинка стояла, дивлячись на друзiв, що потрапили в пастку. Але Рукастик-Смугастик знову нетерпляче махнув їй.

Тодi Варя швидко стрибнула на сiдло й помчала по вузенькiй дорiжцi, позначенiй бiлою смугою.

Кiлька машин помiтили Варю i кинулись за нею. Мить - i бiлi миготливi гольфики вiдважної велосипедистки поглинуло темне жерло Похмурого тунелю.

ЗIЗНАННЯ ЖУЧКА

Тунель тьмяно освiтлювали два ряди стiнних лiхтарiв. Варя ледве розпiзнавала бiлу лiнiю зачарованої дорiжки.

Коли ззаду почувся навальний гул, руль в її руках заходив ходуном. Велосипед закривуляв туди-сюди i... зупинився!

Варя ледве встигла спертися рукою об стiнку, щоб не впасти.

Поруч загальмував Жучок.

- Ги-ги-ги! Доїздилась! Не бiжить твiй бiгун, бач? Злякався, чи що?

Настигли iншi переслiдувачi, принiсши з собою хмару густої куряви.

- Хи-ги... апч-хи! - захлинався Жучок. - Хи-чхи! Чхи! Хи!

Варi стало смiшно з нього, i весь переляк її як рукою зняло.

- Бувай здоров! - глузливо вигукнула вона, впевнено вiдштовхнулась вiд стiни й щосили натисла на педалi. Тепер дiвчинка мiцно тримала руль в руках - дорiжка була перед нею рiвна, як стрiла. Даремно пiдстрибували переслiдувачi й лякали несподiваними гудками, даремно забiгали наперед, сподiваючись, що Варя ненароком виїде за магiчну лiнiю, даремно намагались заслiпити яскравими спалахами фар...

Даремно!

Нарештi дорiжка вивела її з Похмурого тунелю!

Та бiля перехрестя дiвчинцi довелося зiйти на тротуар - дорiжка скiнчилась.

Перед нею височiла дивна кам'яна стiна, викладена з цегли трьох кольорiв - зеленої знизу, жовтої посерединi та червоної угорi.

Триколiрний замок! Там знемагає добрий та мудрий Знавець-Моргунець iз своєю дружиною. Як випустити його звiдти? Як хоча б пiдiйти до ворiт?

Автомашини не пропустять її до замку.

Як бути? Що робити? Усi чекають, коли вона порятує їх.

Чекають Малько-Ванько i Рукастик-Смугастик, якi захрясли на "Острiвцi безпеки". Довго вони там не витримають.

Чекають бабуся, мама, тато...

Чекають усi мешканцi країни Чарiвна Круговерть...

Поруч почулося чиєсь сопiння. Це знову був Жучок.

- Ану, геть звiдси! - Варя роздратовано тупнула ногою. - Набрид уже! I чого лiзеш? Чого вп'явся своїми баньками?

- Апч-чихше! Тихше, - зашипiв Жучок. - Я допоможу тобi...

- Так я i повiрила!

- Справдi! Я кажу чистiсiньку правду! - палко зашепотiв Жучок. Тiльки звiльни Знавця-Моргунця, хай вiн швидше наведе лад...

- А навiщо цей лад? - здивувалася Варя. - Адже вам, машинам, так подобається, коли його немає, i ви гасаєте мов очманiлi.

- Ось це й погано! - плаксиво мовив Жучок. - Великi зухвалi машини їздять, де хочуть, кривдять нас, маленьких i слабих. Нi проходу, нi проїзду не дають.

Тiльки зараз Варя помiтила, який у Жучка зiм'ятий i побитий вигляд.

- Ранiше хай би хто насмiлився мене штовхнути! - скаржився Жучок. - Знавець-Моргунець i його дружинники вiдразу ж суворо карали кривдника! А тепер, так i дивись, зовсiм затовчуть...

- Чого ж ти ганявся за мною? Та ще й глузував, насмiхався.

- Я насмiхався i ганявся не з своєї волi. Громобiй наказував. Загрожував на запчастини пустити.

Вiн говорив так щиро, так жалiбно блимав запорошеними "блимавками", що Варя повiрила.

- Гаразд, - зважилася вона. - Але як ти менi допоможеш?

- А я покажу, як пройти до замку! - зрадiв той. - Тiльки ти нiкому не кажи, бо менi таке буде...

- Заспокойся, - всмiхнулася Варя. - Я нiкому не скажу.

- Тодi слухай, - Жучок притишив голос i боязко подивився на машини, що з'юрмилися на перехрестi. - До замку можна пройти тiльки по "зебрi".

- По якiй "зебрi"?

- Онде бачиш, поперек вулицi бiлими смужками намальована дорiжка. Це i є "зебра". Кажуть, такий кiнь є - весь у смугах, та менi не довелося його бачити. I взагалi я коней не бачив, бо в мiстi їх немає, - додав вiн.

- А я бачила, - всмiхнулася Варя. - I коней, i зебр. Щоправда, по телевiзору...

Вона знову подивилася на дорiжку-"зебру".

- Але ж он машини їдуть i через "зебру"...

- Це не має значення. Як тiльки на "зебру" ступне пiшохiд, усi автомобiлi вiдразу ж зупиняються.

- Чому?

- А тому, що вона теж зачарована. I "Острiвець безпеки", на якому залишились твої друзi, i велосипедна дорiжка, i тротуари - все це заборонене для нас, машин. Якщо хтось не послухається i порушить заборону, то можуть колеса повiдпадати...

- Оце так заборона! - похитала головою Варя.

Вона приставила велосипед до стовпа.

Машини насторожено загурчали й зсунулися ще щiльнiше.

Дiвчинка рiшуче ступнула на смугасту дорiжку. Всерединi в неї все завмерло.

- "Зебра"! Вона йде по "зебрi"! - зойкнув хтось злякано.

I машини кинулися у рiзнi боки.

Варя повiльно перейшла вулицю.

- Все! Ось тепер усе! - радiсно закричала вона, зняла з шиї маленький бiленький свистунець з променистими камiнцями й пiднесла його до вуст...

Немов тисячi тисяч крихiтних срiбних дзвiночкiв розсипалися!

Ворота здригнулись i повiльно вiдчинились.

ДРУЖИНА ЗНАВЦЯ-МОРГУНЦЯ

На подвiр'ї стрункими лавами стояли...

...ЗАГОНИ ВОЇНIВ!

Синiх - з круглими та квадратними щитами.

Жовтих - з круглими та трикутними щитами.

Бiлих - з щитами в синiй та чорнiй рамках.

Смугастих - чорно-бiлих.

А перед ними... перед ними височiв незвичайний богатир з дванадцятьма очима!

- Знавець-Моргунець! - прохрипiв хтось у натовпi машин.

Знавець-Моргунець махнув рукою у бiлiй рукавичцi й громовим голосом скомандував:

- За-а-агони! На мiсцi кро-о-оком руш!

У ту ж мить воїни почали розмiрено крокувати на мiсцi:

- Раз-два! Раз-два!

Яскраво-червоним вогнем спалахнули верхнi очi ватажка. I всi разом, вiдбиваючи такт, заспiвали:

Запалав червоний

Руху заборона.

Все стоїть!

Та ось згасли червонi очi. Запалали середнi й залили все навколо променями золотавого свiтла.

Попередив жовтий:

Будь напоготовi!

Через мить...

Згасли жовтi очi, й вiдразу ж чистим зеленим вогнем засяяли нижнi, смарагдовi.

Ось зелений вогник

Рухатись дозволив.

Марш!

За знаком командира загони рушили з мiсця. Машини розсипалися врiзнобiч i кинулись навтiкача.

- Раз-два! Раз-два!

Знавець-Моргунець приймав парад.

- Вiтаю вас, синьоокi Дружки-Кружки! - вигукнув вiн.

Перед ним проходив перший загiн воїнiв. Вони спiвали:

Вдень, вночi, у спеку й холод

Ми на вартi, ми довкола

I на вулицях, в провулках,

На дорогах i завулках!

- Раз-два! Раз-два! - з'явився iнший загiн. Потiм ще iнший, потiм ще... Нарештi з'явився загiн Рукастикiв-Смугастикiв. I всi схожi мiж собою як двi краплi води.

- Вiрнi мої помiчники! - вигукнув Знавець-Моргунець. - Охоронцi порядку! Добрi та уважнi Рукастики-Смугастики!

Загони проходили перед Знавцем-Моргунцем i прямували до ворiт.

Коли пройшли останнi лави дружинникiв, вулиця стала тихою i безлюдною.

Варя схаменулась: час їхати назад до своїх друзiв!

Вона не гаючись знову стрибнула на сiдло велосипеда й покотила слiдом за дружиною Знавця-Моргунця.

Коли б з нею був вiрний i кмiтливий Рукастик-Смугастик, то застерiг би вiд прикрої помилки.

Вона їхала тiєю ж самою велосипедною дорiжкою!

ПIДСТУПНИЙ ЗАДУМ

Дружина йшла вулицею. Воїни карбували крок. Вiд струнких лав раз у раз вiдокремлювалися групи дружинникiв i займали пости на перехрестях i провулках.

На "Острiвцi безпеки" в цей час стояли Малько-Ванько та Рукастик-Смугастик. Вони боялись, що в тiснотi й штовханинi якась очманiла машина ненароком заїде на острiвець i зiб'є їх. Та цього не сталося. Автомобiлi злякано сторонилися бiлої лiнiї, - певне, дуже не хотiли, щоб у них повiдпадали колеса...

Коли машини зринули, Рукастик-Смугастик, який нетерпляче пiдстрибував на мiсцi, кинувся вперед. Вiн так поспiшав до своїх, що навiть не попрощався. Лише махнув рукою. Мить - i вiн вже зайняв мiсце в лавах Рукастикiв-Смугастикiв.

- Щасливо! - кинув йому навздогiн Малько-Ванько. Раптом хтось штовхнув його в бiк. Вiн здивовано озирнувся - поруч тупцював Жучок.

- Ти ще тут?

- Бiда! Зараз трапиться бiда! - гарячково випалив той.

- Яка бiда? - Малько-Ванько насторожився.

Жучок озирнувся i прошепотiв:

- Громобiй наказав Тягачу доставити Шляховий Коток на височенну гору й пустити його звiдти на дружину Знавця-Моргунця. Коток не має гальм, i його нiхто й нiщо не зможе зупинити!

- Обманюєш!

- I зовсiм не обманюю, - образився Жучок. - Ваша Варя теж спочатку менi не вiрила, а потiм повiрила. Це я допомiг їй звiльнити дружину Знавця-Моргунця. Отак!

- А де ж вона?

- Зараз приїде. Але не можна гаяти жодної хвилини!

- Що ж робити? - задумався Малько-Ванько.

- Бiжи он туди за рiг будинку i чекай мене там. Я вiдвезу тебе на ту гору, й ти зупиниш Шляховий Коток.

- Як же його зупинити?

Та Жучок вже тiкав геть - дружина пiдiйшла зовсiм близько.

- Потiм скажу! - на бiгу вигукнув вiн.

Чи треба казати, що Малько-Ванько не гаяв жодної секунди? Треба було рятувати дружину Знавця-Моргунця! За хвилину вiн був уже в провулку.

Чекати довго не довелося. З-за рогу вискочив Жучок, але який вiн мав вигляд! Одна фара в нього чомусь не свiтилась, бiк був добряче пом'ятий. Та вiн хвацько пiдкотив до тротуару.

- Сiдай! - розчахнув дверцята. - Машини щось пронюхали. За мною женуться...

Ледве Малько-Ванько опинився у кабiнi Жучка, як з провулка вискочило кiлька машин. Попереду мчав грiзний Громобiй.

- Ось вiн! Стiй, зраднику! - загримiв вiн.

Жучок дав повний газ i так рвонув з мiсця, що хлопчика жбурнуло назад.

- Тримайся!

I почалася гонитва!

Жучок кривуляв, мов заєць, круто завертаючи в провулки. Переслiдувачам нiяк не випадало добре розiгнатися - вони весь час стримували швидкiсть.

Та все ж вогненнi фари Громобоя невблаганно наближалися...

- Стiна! - ахнув Малько-Ванько. - Стiна попереду! Стi-i-iй!

Але то була не стiна. Дорогу перекривали важкi залiзнi ворота. Ззаду накочувалося ревiння Громобоя...

Та замiсть того щоб загальмувати, Жучок ще додав ходу! Мабуть, вже нiчого не тямив з переляку...

Малько-Ванько заплющив очi.

Трiск, скрегiт! Його шпурнуло, боляче вдарило об щось тверде...

Вiн розплющив очi.

Жучок знову мчав, тiльки вже якимось широким подвiр'ям. Ворота залишилися позаду. Хлопчик здивовано озирнувся i помiтив поруч з ворiтьми вiдчинену навстiж хвiртку. Перед нею стояв дибки Громобiй. Його переднi колеса безпорадно крутились.

- Ох-хой! - стогнав Жучок. - Усi боки обдер.....

- У тiй хвiртцi? - засмiявся Малько-Ванько. - Як же ти її побачив?

- Я з дитинства її знаю. Коли за нами ганявся Фургон, ми через той хiд тiкали. А Фургон зупиниться та сердиться-сердиться! Вiн навiть радiатора не мiг туди просунути...

Хлопчик ще бiльше засмiявся.

- Цить! - звелiв Жучок. - Тут не можна смiятися. Навiть не треба голосно розмовляти!

- Чому?

- Це музей вiдпрацьованих частин...

- Ну то й що?

- Страшно вночi тут. Бр-р! Один я б сюди нiколи не поїхав.

- А що тут такого?

- Кажуть, що ночами окремi деталi залишають музей i гуляють собi.

- Що ж тут страшного?

- Страшно, страшно! - переконував його Жучок. - Адже вони самi гуляють. Самi! Уяви, раптом назустрiч тобi котиться... колесо!

- Ну й нехай собi котиться!

- Ой! - Жучок навiть затрусився. - Не кажи так! Боюсь!

- Гаразд, гаразд, - усмiхнувся Малько-Ванько. - Не буду. Далеко ще їхати?

- А ми вже приїхали. - Жучок зупинився знову бiля ворiт, та вже iнших, поруч з якими була хвiрточка, тiльки зовсiм маленька. - Сюди й менi не пропхнутись, - сумно додав вiн.

- Що ж нам робити?

- Пiдеш далi сам. Там буде вулиця. Чуєш - це гуркоче Тягач. Вiн тягне на гору Шляховий Коток. Поспiшай!

Малько-Ванько кинувся до хвiрточки. Раптом вiн зупинився.

- Як затримати Котка?

- Ой, я зовсiм забув про це! Як затримати Котка... Х-гм... Зупинити... А взагалi будь-яку машину може зупинити цеглина. Та де вона?..

- На будiвництвi! - вигукнув хлопчик, не дослухавши Жучка.

Вiн штовхнув хвiртку й щодуху помчав вулицею.

- Швидше повертайся! Менi страшно тут... - гукнув йому навздогiн Жучок.

Вулиця вела вгору. Далеко на тлi свiтанкового неба вимальовувалися двi кремезнi горбатi фiгури - надзвичайно сильний Тягач та надважкий Шляховий Коток.

На бiгу Малько-Ванько нишпорив навколо очима - шукав слiди будiвництва.

Зненацька вiн перечепився i ледве не впав. Цеглина!

Вона була важка. Малько-Ванько побiг повiльнiше.

Вiн захекався, ледве переставляв ноги... I нарештi зупинився.

Далеко внизу червоно-жовто-зеленими спалахами сяяла широка площа. Це дружина Знавця-Моргунця Урочисто виходила з провулка.

А тут угорi чийсь грубий голос прохрипiв:

- Готово? Пускай!

- Зараз, - обiзвався iнший. - Щось трос зачепився...

- Стiйте! - закричав Малько-Ванько. - Зупинiться зараз же!

I де тiльки сили брались - вiн знову побiг.

- Хто посмiв зупинити мене - найважчого з най важчих? невдоволено загув Шляховий Коток.

Хлопчик знову задихався. Вiн змiг вимовити тiльки одне слово:

- Цег... ли... на!

- Цеглина! - лунко вiдгукнувся Шляховий Коток. - Ти чуєш, друже Тягачу?

- Ой-ой-ой! - забасував перелякано Тягач. - Вони вже тут!

I рвонув щосили. Сталевий трос луснув, як нитка. Тягач кинувся навтiкача.

Малько-Ванько подолав останнi метри й став перед Шляховим Котком.

- Де цеглина? - розлютовано просичав той. - Я не бачу її.

- Та ось же! - i хлопчик високо пiдняв над головою цеглину.

- Гра-гра-гра! - загоготiв Шляховий Коток. - Ти загинеш, дурний хлопчиську! Зараз я зроблю тебе пласким, мов зошит.

- Чому загину? - розгублено спитав Малько-Ванько.

- А тому, що це не жовта цеглина, а сiра! Хiба ти не бачиш?

- Яка рiзниця?

- А така, невiгласе, що Жовта цеглина та ще й на червоному кружечку - це одна з найкапоснiших дружинниць Знавця-Моргунця, i означає вона: "В'їзд заборонено". З'являється вона завжди в несподiваному мiсцi, там, де бiдолашнiй машинi нi розвернутися, нi позадкувати не можна... - Шляховий Коток зневажливо пирхнув i посунув на Малька-Ванька.

"Так ось про яку цеглину говорив Жучок!" - здогадався хлопчик i раптом несподiвано для самого себе вигукнув:

- Нiчого! Я зупиню тебе й цiєю!

Розмахнувся щосили i жбурнув цеглину пiд переднiй блискучий вал Шляхового Котка. Той ще не встиг набрати швидкостi й, коли наштовхнувся на маленьку перешкоду, вiдразу ж зупинився.

- Що це таке, що таке?- заволав вiн. - Мене зупинила сiра цеглина! Нечувано! А-а-а!

Та Малько-Ванько вже не слухав його лементу й побiг униз. Там, у музеї, чекає на нього бiдолашний Жучок...

ПОКАРАННЯ ВАРI

Варя чимдуж крутила педалi, поспiшаючи на допомогу друзям. Нарештi вона вискочила з Похмурого тунелю й озирнулась. Вулиця i перехрестя безлюднi - загони Знавця-Моргунця вже пройшли.

"Де ж це вони?" - подумала дiвчинка й пошукала очима друзiв, але на "Острiвцi безпеки" їх не було. I раптом вона побачила Рукастика-Смугастика - той стояв у центрi перехрестя i махав їй.

- Ось де вiн! - засмiялася вона й повернула до Рукастика-Смугастика.

- Стiй! Стiй, неслухняне дiвчисько! - раптом сердито вигукнув той.

Це було так несподiвано й образливо, що Варя аж скипiла. Як вiн смiє називати її неслухняною?

Та це, виявляється, зовсiм не той Рукастик-Смугастик! Замiсть блискучого шолома на головi в нього бiлiв берет.

На руках бiлi рукавички, а обличчя не усмiхнене, як завжди, а суворе-пресуворе!

- Порушниця! - проказав вiн суворим голосом. - Тричi порушниця, ти будеш й тричi покарана!

- Чому це я порушниця? - образилася Варя. - Я нiчого не порушувала, їхала по велосипеднiй дорiжцi й жодного разу не вискочила за бiлу лiнiю. А що я до тебе зараз поїхала, так ти ж сам помахав менi рукою! Не дуже менi й хотiлося! Бувайте здоровi!

- О-о-о! - застогнав Рукастик-Смугастик i схопився за берет. Вона абсолютно не знає Закону Вулиць i Дорiг! Навiть нiякого уявлення про нього не має... Тебе не можна випускати на вулицю!

- Та поясни до пуття, що ж я порушила? Менi тут iнший Рукастик-Смугастик говорив, щоб я їхала по цiй велосипеднiй дорiжцi. Я так i їхала...

- Вiн правильно казав... Туди можна їхати по цiй дорiжцi. А назад треба iншою - тiєю, що проходить на протилежному боцi вулицi. I цим ти порушила найперше правило Закону Вулиць i Дорiг - правило правого боку! Пiд час руху всi - i пiшоходи на тротуарах, I машини на дорогах - зобов'язанi триматися правого боку. Iнакше неминуче найстрашнiше зiткнення!

Усе це вiн вимовив одним духом.

- Звiдки я знала? - стенула плечима Варя.

- Знати - твiй обов'язок! Друге порушення - тi не зупинилась, коли я повернувся до тебе обличчям Це - головне правило перехрестя! Порушення його веде до аварiї.

Варя винувато похнюпилась.

- I третє порушення, - невблаганно продовжував суворий Рукастик-Смугастик, - ти не зупинилась, навiть коли я пiдняв руку! За цим сигналом зупиняється весь рух на всiх вулицях, що ведуть до перехрестя!

- Я думала... я гадала... що ти мене кличеш.

- Якщо всi так подумають i кинуться до мене, коли я пiднiму руку, до чого це приведе?

- До тебе, - прошепотiла дiвчинка. Рукастик-Смугастик мимохiть усмiхнувся, i Варя побачила, що вiн зовсiм не суворий, i вона посмiлiшала.

- Але ж я не знала...

- А ось для того, щоб ти знала, - знову посерйознiшав Рукастик-Смугастик, - ми зараз вiдправимо тебе, дiвчинко, до Кiмнати Знань. Там тебе пригостять дуже смачними пирiжками, якi полiпшують пам'ять, i тобi буде легше вивчити правила Закону.

- Та менi треба якнайшвидше додому! - злякано запротестувала Варя.

- Поки не опануєш правил, ми не випустимо тебе на вулицю. Багато отаких, як ти, поспiшають додому, а потрапляють до лiкарнi. Адже через твої незнання може виникнути аварiя.

За його знаком звiдкiлясь з'явився ще один Рукастик-Смугастик, але в чорному беретi та чорних рукавичках. Вiн узяв дiвчинку пiд руку.

- А велосипед! Треба вiдвести Петриковi!

- Не турбуйся. I велосипед вiдведемо куди треба, i тебе.

Дiвчинку привели до великої кiмнати, де всi стiни були обвiшанi кольоровими картинками. А посеред кiмнати на пiдлозi Варя побачила...

...мiсто!

Таке ж iграшкове мiсто, як у таємничiй кiмнатi дитячого садка "Парасолька".

Варя озирнулась. Рукастик-Смугастик кудись зник. Тодi вона простягла руку й торкнулася найближчої машини.

Та покотилась - дедалi швидше й швидше...

ДIД ДРАНДУЛЕТ I П'ЯТЕ КОЛЕСО

Малько-Ванько вiдчинив хвiртку й зупинився. Широкий двiр був тьмяно освiтлений лiхтарями.

Нiкого.

Куди ж подiвся Жучок?

Хлопчик огледiвся, потiм нерiшуче зробив крок, другий...

- Стiй! Нi з мiсця!

Прямо на нього мчало колесо. Звичайне автомобiльне колесо. Точнiше, незвичайне, бо котилося саме, без нiякого мотора. Зате горлало нiби навiжене:

- Попався! Ще один попався! Вiд мене не втечеш!

Та Малько-Ванько й гадки не мав тiкати. Вiн з усмiшкою розглядав дивовижне колесо. Звiдки воно взялося? I тут згадав розповiдь Жучка про те, що тут, у музеї, запаснi частини гуляють ночами.

- Виходить, це правда? - вихопилося у нього.

- Що правда? - насторожилось колесо й зробило хвацьке коло бiля Малька-Ванька.

- Те, що ви гуляєте вночi?

- Дурницi! - запально вiдрубало колесо. - Всi перебувають на своїх мiсцях. Чому б це їм гуляти вночi? Я не дозволю! Ти мене ще не знаєш!

- Не знаю, - кивнув Малько-Ванько. - Я тебе вперше бачу. А хто ти такий?

- Я - головний доглядач музею.

- Ти дивись... Оце так...

- А звуть мене П'яте Колесо.

Настала мовчанка.

- Боїшся? - раптом спiвчутливо спитало П'яте Колесо.

- А чого б це менi боятися?

- Як це чого? - випнулося П'яте Колесо. - Не чого а кого. Мене, наприклад.

- Тебе? - здивувався хлопчик.

- Мене всi бояться! Ось Жучок, недавно...

- Жучок? - стрепенувся Малько-Ванько. - А де вiн?

- Довелося вiдпустити його, - самозадоволено пхикнуло П'яте Колесо. - Вiн так боявся, так боявся! Тремтiв, заїкався, плакав... Ну, Дiд Драндулет i зглянувся над ним.

- Який Дiд Драндулет?

- Найголовнiший доглядач. Ось я тебе зараз i поведу до нього. Вiн такий суворий - жах! Але ти його не бiйся, гаразд?

- I не подумаю, - пробурчав Малько-Ванько. Та П'яте Колесо не слухало його й гордовито продовжувало:

- Дiд Драндулет казав менi: "Ти найпотрiбнiше колесо! Про тебе навiть прислiв'я склали: "Потрiбен, як п'яте колесо". Ну, ходiмо до нього. - I воно поважно покотилось попереду Малька-Ванька.

У темному закутку бiля паркана хтось завовтузився i зiтхнув.

- Кхе, кхе, кхе...

- Дiдусю Драндулете, прокинься! - пронизливо залементувало П'яте Колесо.

- Ну, що там, що? - заскрипiло в закутку. - Що скоїлось?

- Ще одного веду! Ще одного!

Колесо пiдштовхнуло хлопчика до паркана. Малько-Ванько пройшов ще трохи i побачив пiд накриттям старий автомобiль. Колеса в нього були, мов у велосипеда, й висiли в повiтрi - пiд автомобiлем виднiлися високi пiдпiрки.

- Кахи, кахи, - продовжував вiдкашлюватися дивовижний автомобiль. Вiд напруги вiн ворушив колесами. - Ох, i нiченька сьогоднi... Навiжена! Чому галасуєш?

- Ось! Знову зловмисника привiв!

- Овва! - продеренчав Дiд Драндулет. - Ну й часи пiшли: по два зловмисники за одну нiч попадаються. Як тебе сюди занесло? - звернувся вiн до Малька-Ванька.

- Я Жучка шукаю.

- Кого? Га?

- Кричи дужче! - загорлало П'яте Колесо.

- Я! Жучка! Шукаю! - несамовито вигукнув Малько-Ванько.

- Якого Жучка? А-а, цього... кахи. Був тут, був. Я хотiв йому нову фару дати та шину замiнити, а вiн так налякався, навiть слухати не захотiв, одне тiльки торочив: вiдпусти та вiдпусти, дiдусю, бiльше, мовляв, не буду. Довелося вiдпустити... Ото дременув!

- Мене злякався, мене! - пiдскакувало П'яте Колесо. - Правда, Дiду Драндулете?

- Правда, правда.

Малько-Ванько з усiх бокiв роздивлявся недоладного автомобiля.

- А чому ти такий дивний? - нарештi не витерпiв вiн.

- Не дивний, а давнiй, - образився Дiд Драндулет. - Коли я молодий був, нiхто не називав мене дивним, а навпаки, самi диву давались, захоплювалися казали: який вельможний Кабрiолет! Який гарний та гожий!

- Не Кабрiолет, а Драндулет, - втрутилося П'яте Колесо. - I все ти плутаєш, дiдусю...

- Сам ти плутаник! - розсердився Дiд Драндулет. - Кажу тобi, що я - Кабрiолет. Це вже коли постарiв та спорохнiв, почали називати Драндулетом... Ось, зачекай, постарiєш - i тобi якусь назву придумають... П'ята Дiрка!

П'яте Колесо надулося вiд образи й вiдкотилося вбiк. А Дiд Драндулет так розходився, що аж пiдстрибував на пiдпiрках.

- Чи ти знаєш, чи вiдаєш, хто такий Кабрiолет? Рiд Кабрiолетiв найзнатнiший i найдавнiший у Чарiвнiй Круговертi! От життя тодi було! - теревенив старий. - Куди захочеш, туди й мандруєш. Тiльки недовго так тривало... - закiнчив вiн сумно.

- Чому? - в один голос запитали хлопчик i П'яте Колесо.

- Ось послухайте...

БЕЗЛАДДЯ

- Було це чи не було, казка це чи бувальщина, тiльки бачив я все на власнi очi, - почав Дiд Драндулет. - Коли з'явилися першi автомобiлi, вони самi ще не знали, якими їм бути. I небаченi чудовиська запрудили шляхи.

Рогатi автомашини.

Їжаки-автомобiлi, в яких кузови були всiянi гострими сталевими голками.

Гнучкi й довгi машини-гадюки.

Круглi та тугi, нiби м'яч, грузовики. Вони могли пiдiбгати колеса й котитися бездорiжжям.

Автострибуни.

Були навiть автомобiлi, якi могли розсипатися на безлiч маленьких автомобiльчикiв, пролiзти через будь-яку шпаринку, а потiм з'єднатися i знову їхати далi.

Були машини з вiсьмома колесами - чотири внизу, стiльки ж зверху. Коли вони перевертались, то могли спокiйнiсiнько їхати далi догори дном.

Зустрiчалися триколiснi та двоколiснi. А одного разу з'явився автомобiль на одному колесi! Чудернацький вигляд вiн мав - довгий i тонкий, мов телеграфний стовп.

- Як же вiн їздив на одному колесi? - здивувався Малько-Ванько.

- Ще й як їздив! Автостоп - так його стали називати - хвацько носився не тiльки по дорогах, а й по стежках, бордюрах i навiть... по карнизах будинкiв.

- А по карнизах навiщо? Хiба була потреба?

- Потреба була! Тому що - i це було найголовнiшим - автомобiлi не тiльки не знали, який вигляд вони мали, а й не вiдали, як їздити. Кожен мчав, куди хотiв i як хотiв. Плутанина, безладдя! I була це країна Безладна Круговерть. На дорогах весь час траплялися сутички, аварiї, чвари, скандали, бiйки. То Їжак штрикне когось своїми колючками, то Рогач потовче, то Автогадюка задушить у сталевих обiймах... На дорогах затори, пробки! А машин ставало дедалi бiльше. I ось одного разу на головнiй площi Круговертi утворився величезний затор. Тиснули з усiх бокiв i дедалi сильнiше. От у когось затрiщав кузов, лопнуло колесо, дзенькнуло скло... Лунали крики, стогони гармидер несосвiтенний!

Але раптом настала мертва тиша - всi онiмiли з жаху. Високо над площею запалало червоне свiтло! Червоне! А треба сказати, що автомобiлi бояться червоного свiтла як вогню. Тому що в нас, автомобiлях, повно бензину, мастила. Ледь iскра потрапить - не поїдеш, а полетиш! Ось тiльки в рiзнi боки, кахи-кахи... в рiзнi боки.

- Ну, а далi, далi! - пiдстрибувало П'яте Колесо. - Хто вибухнув, хто згорiв на перехрестi, га?

- Нiхто не вибухнув, нiхто не згорiв, - сварливо вiдповiв Дiд Драндулет. - А горiла червоним свiтлом єдина фара Автостопа - двi ж на ньому нiде було примостити, хiба що як гудзики - одна пiд одною.

Його затиснули на самiсiнькiй серединi перехрестя з чотирьох бокiв, та так, що вiд напруги й гнiву фара почервонiла. Всi спочатку злякались - а раптом Автостоп палає? I онiмiли з переляку. Але тут закричав Автостоп. Вiн завив, нiби сирена.

- Е-е-гей! - волав вiн. - Що ви робите, дурнi автомобiлi - мiднi лоби, залiзнi голови? Навiщо душите й калiчите один одного? Адже дороги навколо вiльнi, вiльнi! їдьте, куди хочете!

- Де ж вони вiльнi? - загомонiли машини. - Ми не бачимо. Всi дороги забитi, запрудженi.

- Це тому, що ви дивитесь пiд колеса й далi свого радiатора нiчого не бачите! - гукав Автостоп. - А я бачу далеко. Я бачу вiльний шлях!

I вiн почав показувати машинам, куди їхати, i так блискав червоним вогнем, що всi машини швиденько розбiглись.

Автостопу дуже сподобалось командувати, й вiн залишився на перехрестi. Але всi машини об'їжджали площу - так вони боялися небаченого червоного вогню. I серед автомобiлiв пiшли страшнi чутки про перехрестя, на якому злий Автостоп живцем спалює неслухняних.

Дiд Драндулет замовк i, здається, заснув. П'яте Колесо нетерпляче забiгало навколо, потiм штовхнуло старого.

- Га? Що? - прокинувся той.

- Все ти казки розказуєш, дiду! - заверещало П'яте Колесо. - А що далi - не знаєш, не вiдаєш. Ось i мовчиш. Вигадуєш, мабуть...

- Нiчого я не вигадую, - розсердився Дiд Драндулет. - Якщо не подобається, можу не розповiдати.

- Розповiдай, розповiдай далi! - почали навперебiй Просити Малько-Ванько i П'яте Колесо. - Нам дуже цiкаво...

Дiд Драндулет пом'якшав i продовжував:

- I зажурився самотнiй Автостоп, затужив. А залишити перехрестя не зважувався: а якщо автомашини знову з'їдуться та без нього, височезного Автостопа, перечавлять одна одну?

Та одного разу занесло на площу якогось малюка, котрий втiк з дому вiд батькiв. Коли вiн побачив таку простору площу, то навiть заверещав вiд захоплення i почав носитися туди й сюди. I ледве не налетiв на Автостопа.

Вибачився чемно, позадкував, а потiм об'їхав навколо нього й питає:

- А чому ти такий витягнутий?

- Щоб далеко бачити, - вiдповiдає лагiдно Автостоп. Вiн теж зрадiв малюковi.

- А що це там свiтиться нагорi, га? У твоєму оцi?

- Це свiтиться надiя моя зелена.

- Зелена! Зелена! - застрибав малюк. - Зовсiм як м'яка травичка на лужку бiля нашого будинку.

I вiн помчав по майдану й вигукував:

- Сюди! Всi сюди! Подивiться, яке гарне свiтло я знайшов!

На його лемент збiглись автомобiлi з усього мiста. Та коли побачили, що в єдинiй фарi Автостопа палає не страшне червоне свiтло, а зовсiм iнше - променисто-зелене, невимовне зрадiли.

- Ой, як це чудово! - казали вони. - Зелене свiтло - то колiр тiнистого гаю, рiвних лiсових галявин з м'якою шовковистою травою, яка не псує шин. Це затишнi улоговини з прохолодними струмочками, де можна напитися досхочу чистої джерельної водицi, яка не засмiтить радiатора. Хай же це свiтло горить завжди, наш улюблений Автостопе, i нагадує нам про тi приємнi хвилини, коли ми гуляли на околицi Круговертi.

I вони закружляли у танку навколо Автостопа, а той розчулився i не знав, куди подiтися вiд радостi. А зелене свiтло розгорялося дедалi яскравiше i яскравiше, поки не стало чисто смарагдовим. Тодi у всiх вирвався вигук захоплення. Вони закружляли ще швидше i заспiвали:

Наш зелений,

наш зелений,

наш зелений Автобрат!

I вiднинi

прислухайтесь

до усiх його порад!

А за мiстом на смiтнику в цей час вовтузився Смiттєвоз. Вiн по саму кабiну вивалявся в багнi i в розпал веселощiв з'явився на головнiй площi. Вiн мчав щодуху й галасував:

Тра-та-та, тра-та-та,

Геть з дороги, дрiбнота!

Ось-ось очманiлий гультiпака врiжеться у танок... I раптом око Автостопа спалахнуло пронизливим жовтим вогнем. Немов саме сонце гнiвно подивилося з неба. Смiттєвоз тiльки жалiбно вискнув i рiзко загальмував.

- Як ти посмiв з'явитися сюди в такому виглядi? - загримiв Автостоп. - Менi соромно за тебе!

- Пробачте менi, - заскиглив Смiттєвоз. - Я бiльше нiколи-нiколи не буду, тiльки не заслiплюйте мене...

- Гаразд, на перший раз я тобi вибачу, - мовив Автостоп. - їдь i працюй. Добросовiсно збирай i вози смiття, наводь чистоту на вулицях.

Присмирнiлий Смiттєвоз бочком-бочком поповз у провулок, а потiм його тiльки й бачили. Кожному зустрiчному вiн розповiдав про всесильного чарiвника Автостопа, який одним поглядом може заслiпити...

- Ось так, дiти мої, i залишився Автостоп командувати на перехрестi. А щоб бачити все довкруж, завiв багато очей. I кожен, хто пiдiйде до перехрестя, знає: запалали горiшнi очi червоним свiтлом це найсуворiший наказ зупинитися. Середнi, жовтi, радять почекати. А нижнi, зеленi й лагiднi, дозволяють рухатися. I називається звiдтодi цей всесильний чарiвник...

- Знавцем-Моргунцем! - вигукнув Малько-Ванько.

- А країна стала називатися Чарiвною Круговертю. Бо кожен, хто потрапить у цю країну, не заплутається i не загубиться. Знавець-Моргунець потурбується про кожного подорожника, кожному вкаже правильний напрямок. У нього тепер багато помiчникiв - цiла дружина, - продовжував Дiд Драндулет. - Вони допомагають наводити порядок на вулицях та дорогах. I всi машини їх слухаються...

- Нi, вже не слухаються, - сумно промовив Малько-Ванько.

- Як це так? Чому не слухаються? - здивувався Дiд Драндулет. - Хто їм дозволив?

Малько-Ванько похнюпився. Адже це вiн у всьому винний! I розповiв про те, що сталося цiєї ночi у Чарiвнiй Круговертi.

- А зараз менi треба розшукати Варю, - закiнчив вiн.

- Ну, якщо ви так хоробро визволили дружину Знавця-Моргунця, то я допоможу вам, - закректав Дiд Драндулет. - Поїдемо разом шукати Варю.

- Оце добре! - зрадiв хлопчик.

- На спасибi далеко не заїдеш, - пирхнув Дiд Драндулет. - Ти спочатку почисть мене, змасти гарненько, напiй бензинчиком i водичкою, а потiм я тебе повезу. Гаразд?

- Гаразд! Тiльки... тiльки я не знаю, як це робиться.

- А я покажу! - пiдскочило П'яте Колесо. - Я тобi все-все покажу!

I хлопчик узявся за роботу. Вiн ретельно стер порохняву з кузова Дiда Драндулета, щедро змастив усi суглоби, залив води й чистого бензину...

- А тепер поверни важiль - отой, що внизу, - промовив Дiд Драндулет.

Малько-Ванько вчепився за важiль, натужився i з великим зусиллям повернув його. Пiдпiрки повiльно опустилися. Дiд Драндулет скрипнув i опинився на землi. Двигун його задеренчав, запирхав. Драндулет виїхав з-пiд накриття, зробив велике коло по двору i хвацько загальмував. Вiн блищав, мерехтiв i взагалi - сяяв!

- Згадаймо молодiсть!- вигукнув вiн. - Ну, тепер сiдай, зараз помчимо!

Малько-Ванько стрибнув на сидiння i з неприхованим задоволенням погойдався на пружному оксамитi. В кабiнi старого автомобiля було затишно й зручно.

- I я з вами! I я з вами! - заскакало навколо П'яте Колесо.

- А хто ж буде стерегти музей? - заперечив Дiд Драндулет.

Але П'яте Колесо так жалiбно зашипiло, що вiн пом'якшав i урочисто проголосив:

- Тепер ти залишаєшся найголовнiшим наглядачем.

П'яте Колесо вiдразу гордовито роздулось. Дiд Драндулет наказав йому пильно стерегти музей, нiкого iз зловмисникiв i близько не пiдпускати.

ПРАВИЛЬНИЙ ПРОФЕСОР

Туман плавав навколо Варi, над Варею i в очах Варi.

З туману раптом долинув сердитий голос:

- Скiльки разiв попереджав: не залишайте дiтей самих... у мiстi. Вони так i дивляться, аби щось з мiсця зрушити... або когось. Особливо отi... оцi... якi не мають знань.

- А сюди тiльки такi й потрапляють, - чомусь радiсно вiдповiв iнший голос.

- Тим бiльше, тим бiльше!

Туман розсiявся. З нього випливли двi фiгури. Одна була знайома Варi. Рукастик-Смугастик, який привiв її сюди, виструнчився посеред Кiмнати Знань. А iнша фiгура... оце так фiгура! Окуляри - найбiльшi окуляри, якi Варя бачила в життi. Нiс - найбiльший нiс! Ось на такому носi й могли триматися такi великi окуляри. Волосся - найзапатланiше волосся! Здавалося, кожна волосинка так i хотiла злетiти з голови.

Фiгура помiтила, що Варя дивиться на неї, i спрямувала на дiвчинку довгий i сухий палець:

- Ще хвилина - i ти б могла загинути. - Палець накреслив дугу i вказав на iграшкове мiсто бiля нiг Варi. - Добре, що я встиг вчасно уповiльнити... запобiгти... зупинити...

Той, хто говорив це, заплутався. Спробував пригладити своє волосся, та де там! Воно здибилося ще бiльше, i по ньому пролетiли блакитнi iскри.

- Професоре, у вас голова iскрить! - злякано вигукнув Рукастик-Смугастик.

- Це думки iскрять, думки, - сварливо вiдмахнувся Професор. - Так ось, зараз я зберуся з думками й скажу... - Вiн знову повернувся до Варi: - Дивись, що наробила твоя цiкавiсть!

Дiвчинка пильно подивилась на iграшкове мiсто. Нiби нiчого в ньому, на перший погляд, не змiнилося. Ось тiльки автомобiль... той, до якого вона доторкнулась. Вiн валявся догори колесами!

- Менi довелося його перевернути! - вигукнув Професор. - Щоб запобiгти... зупинити... знешкодити. Iнакше всi машини теж поїхали б. А куди? Адже я не розставив ще дорожнiх знакiв, покажчикiв, стрiлок, не ввiмкнув свiтлофорiв на перехрестях. Це можна зробити тiльки з допомогою чого?

- Рук... - вiдповiла Варя.

- ЗНАНЬ!

Вiн так вигукнув це слово, що Варя аж пiдскочила.

- Чого ви кричите? - тремтячим голосом запитала вона. - Я ж не знала...

- Ось я i кажу, - забурмотiв Професор i схилився над мiстом. - Не знала, а лiзла... втручалась. Добре, що все обiйшлося гаразд - без поломок i нещасть, без потреби в запчастинах. Га? Я тихенько-тихенько її перевернув... м'яко-м'яко поклав...

Вiн поставив автомобiля i почав благати Варю:

- Не чiпай бiльше тут нiчого, добре? Я тебе дуже-ду-же прошу!

Дiвчинку це чомусь ще бiльше злякало.

- Та не буду я нiчого у вас чiпати! - вже зi слiзьми на очах промовила вона. - Вiдчепiться вiд мене!

Професор погладив її по головi й почав утiшати:

- А ось вiдчепитися вiд тебе я нiяк не можу. Тому що причеплений... притулений... прилаштований для того, щоб давати вам знання. Отим, хто їх не має. Адже я професор з правил... професор правил...

- Правильний Професор! - пiдказав Рукастик-Смугастик.

Професор усмiхнувся i жартiвливо насварився на нього пальцем:

- Знаю, знаю! Так ви мене кличете... називаєте. Ну, нехай. - Вiн повернувся до Варi.

- Я буду розповiдати i пояснювати тобi правила Закону Вулиць i Дорiг, - вiн накреслив пальцем у повiтрi щось дуже хитромудре. - Кожна лiтера з великої лiтери... тобто слово. Зрозумiла?

- Зрозумiла, - вiдповiла дiвчинка, хоча нiчого не зрозумiла - який закон, якi лiтери. Та Правильний Професор залишився задоволений її вiдповiддю i навiть потер руки так сильно, що знову заструмували блакитнi iскри - цього разу вiд довгих сухих пальцiв.

- Професоре, у вас руки iскрять! - зляканим голосом знову вигукнув Рукастик-Смугастик.

- Це енергiя моя iскрить, енергiя! - нагримав на нього Правильний Професор i гучно, нiби звертався до великої аудиторiї, оголосив:

- Отже, почнемо!

Варя озирнулася. Нiкого, крiм неї, в кiмнатi не було.

- Ти чого озираєшся? - пiдскочив до неї Правильний Професор. Кого чекаєш?

Вона раптом вiдчула страшенний голод i згадала, що їй говорили на перехрестi.

- Пи... пирiжки, - вирвалося у неї.

- А, пирiжки! - Правильний Професор усмiхнувся i повернувся до Рукастика-Смугастика. - Ти чув? Принеси їй пирiжкiв, якi полiпшують пам'ять. I негайно, негайно!

Той вийшов i за хвилину повернувся з тарiлкою рум'яних запашних пирiжкiв. Вони виявилися навiть гарячими, аж парували, i були такi смачнi - не описати! Варя ще не знала, яка начинка всерединi - сир чи капуста, а вже брала пирiжок.

Рукастик-Смугастик дивився на неї i голосно ковтав слину.

- Тихiше ковтайте! - пробурчав Правильний Професор i теж ковтнув слину.

Тодi Варя пiдсунула їм тарiлку:

- Їжте й ви. Берiть, берiть, вони такi смачнi! Не пошкодуєте...

Рукастик-Смугастик нерiшуче подивився на пирiжки, а потiм на Правильного Професора. Той зняв i знiяковiло протер окуляри маленьким носовичком.

- Якщо сказати по правдi, я їсти не хочу, - зам'явся вiн. - Але, як побачу пирiжки, чомусь завжди хочеться їх їсти...

- I в мене те ж саме! - здивовано вигукнув Рукастик-Смугастик. От не хочеться їсти, а пирiжкiв чомусь завжди хочеться.

- I в мене! - радiсно мовила Варя. - Мабуть, пирiжки для того й придуманi, щоб їх хотiлося їсти!

Вони засмiялись i почали ласувати пирiжками.

Через кiлька хвилин Правильний Професор звернувся до Варi:

- Що треба зробити, коли переходиш вулицю?

Та Рукастик-Смугастик вiдповiв за неї:

- Коли переходиш вулицю, треба спочатку подивитися лiворуч!

- Чому? - повернувся до нього Правильний Професор.

Рукастик-Смугастик швидко дожував пирiжок i жваво проторохтiв:

- Тому що злiва може з'явитися автомашина. I тодi трапиться...

- Зiт-кнен-ня! - разом закiнчили вони.

- А коли дiйдеш до середини вулицi, що треба зробити?

- Подивитися праворуч! - раптом вирвалося у Варi. Вона згадала, як вони переходили вулицю.

- Чому?

- Тому що цього разу машина може з'явитися справа! I тодi трапиться аварiя!

- Правильно! - вигукнули Рукастик-Смугастик i Правильний Професор.

Потiм Правильний Професор сказав:

- Ось бачиш, цi пирiжки справдi полiпшують пам'ять. Ти запам'ятала те, що я казав, i те, чого я навiть не казав. А якщо ти не озирнешся лiворуч-праворуч, то станеться...

- Зiткнення! - хором закiнчили всi.

Пiсля таких ласощiв Варю почало хилити на сон. А Правильний Професор все правив та правив про свої правила, i щоразу Рукастик-Смугастик влад вiдповiдав на всi його запитання, навiть найкаверзнiшi.

- Якщо ти їдеш на велосипедi i бачиш, що на потрiбну тобi вулицю в'їзд велосипедистам заборонений, що ти зробиш?

- Зiйду з велосипеда i поведу його.

- По тротуару?

- Нi, по тротуару пiду сам, а велосипед вестиму по брукiвцi, поруч з тротуаром.

- Молодець! - похвалив Правильний Професор. Вiд напруги та надмiру енергiї з його волосся i пальцiв безперервно летiли блакитнi iскри-блискавки...

Та Варя щось згадала i запитала:

- А чому Рукастик-Смугастик на перехрестi пiднiмає руку, коли хоче всiх зупинити?

Рукастик-Смугастик тут же вiдповiв:

- Тому що цей жест вiдповiдає жовтому сигналовi Знавця-Моргунця.

- Взагалi так, - погодився Правильний Професор. - Але... Це iсторiя... - вiн пiдняв палець. - Я розповiм вам, як з'явилися Рукастики-Смугастики.

- Ой, як цiкаво! - у Варi й Рукастика-Смугастика вiдразу ж заблищали очi.

Професор заклав руки за спину й довгими кроками почав мiряти Кiмнату Знань.

- Я особисто був учасником тих iсторичних подiй. I трапилося це... скоїлося... вiдбулося, коли в Чарiвнiй Круговертi з'явився Знавець-Моргунець. Вiн стояв на головному перехрестi та вказував автомашинам, куди й кому їхати.

Як вiн це робив? Червоним вогнем запалає - зупиняються всi машини.

Жовтим свiтлом засвiтиться - приготуватися до руху. Зеленим засяє - дозволяється їхати.

I всi автомашини слухались Знавця-Моргунця. Усi, та не всi.

Мчить якось пробоєм до перехрестя гоночний Громобiй. I ще здалеку гукає:

- Пропустiть! Поспiшаю! Не затримуйте мене!

Вiн взагалi любив гасати з шаленою швидкiстю i таким ревiнням, що iншi, зачувши його, заздалегiдь поступалися...

Намагався Знавець-Моргунець його врезонити... приструнити... загальмувати, але де там! З гальмами у Громобоя завжди було не все гаразд.

- Нiколи менi! Я зайнятий! - лементував вiн.

А коли його запитували, чим вiн зайнятий, Громобiй верз таку нiсенiтницю, такого туману напускав, що доводилося вмикати протитуманнi фари. Проте всi й так знали, яке в нього "термiнове й важливе" заняття - з ранку до смеркання гасати дорогами.

Знавець-Моргунець вже давно покарав би його, та були у Громобоя захисники.

- Це ж гордiсть наших перегонiв! - говорили вони. - Подивiться, яка у нього швидкiсть! Якi поршнi, цилiндри! Нехай ганяє.

Ну, гаразд. Нехай би вже сам ганяв, а то й iнших на таке пiдбивав.

- Кого ви слухаєтесь?- казав вiн. - Його дiло - стояти, а наше їздити.

Дехто з старших докоряв йому:

- Вiн заради нас стоїть. Заради нашого органiзованого руху. А головне - вiн Знавець! Знає, куди й кому їхати.

- Звiдки ви знаєте, що вiн знає? - глузливо запитував Громобiй.

Були й такi, що вiрили Громобою i теж порушували правила. А це приводило до чого?

Варя i Рукастик-Смугастик тут же вiдповiли:

- До зiткнення!

- Так. А там, де зiткнення, там i нелади. От i задумався Знавець-Моргунець, як порядок навести. Потрiбнi помiчники - мiцнi, надiйнi руки!

I одного разу такi "руки" з'явились. Оце так руки! Всю дорогу перекрили: вiдступили перед ними машини - такого дива вони ще не бачили!

Дiйшовши до перехрестя, це "диво" виструнчилося перед Знавцем-Моргунцем i вiдрапортувало:

- Доповiдає командир Маяк. Прибув у ваше сухопутне розпорядження.

Знавець-Моргунець зачудовано дивився на незнайомця.

- Як ти сюди потрапив?

- З ходовим вiтром!

- А що ти вмiєш робити?

- Тримати курс i дивитись небезпецi в очi!

Знавець-Моргунець замислився.

- А тримати лад i порядок ти зможеш? - спитав вiн. - Руки в тебе мiцнi?

- Що накажеш, те й буду робити, - хвацько вiдповiв Маяк.

Знавець-Моргунець зрадiв:

- Ти менi й потрiбен у помiчники! Ось тiльки... який порядок ти будеш пiдтримувати?

- Я пiдтримуватиму найкращий у свiтi порядок - морський! проголосив Маяк. - За морського порядку кожен iде своїм курсом, i нiяких аварiй не трапляється!

- Ото гаразд, ото добре, - приказував Знавець-Моргунець. - I як це ти зробиш?

- А ось як! - I новий помiчник повернувся у той бiк, куди був спрямований червоний промiнь Знавця-Моргунця, i широко розкрив... розчепiрив... розмахнув руки, вiдразу перегородивши всю дорогу: жодна машина не могла проїхати нi вперед, нi назад. Рухалися тiльки тi, до яких Маяк стояв боком i не перепиняв їм дороги, - вони бачили тiльки зелене свiтло.

Знавець-Моргунець був щиро вдячний.

- Подав ти менi руку допомоги. Братерську руку, надiйну. Буду називати тебе братом... Рукастиком... Смугастиком. I форма в тебе гарна - далеко видна.

Так i пiшло. Знавець-Моргунець вказував автомашинам шлях, а його помiчник виводив їх на цей шлях.

Боком стане - машини пропускав, обличчям чи спиною повернеться дорогу заступить. Спочатку дехто виявляв невдоволення, та швидко вгомонився.

- А Громобiй? - спитала Варя.

- Хитрий Громобiй побачив, як повертається справа, i кинув порушувати порядок. Щоправда, на вiдлюддi вiн ще продовжував гасати, та згодом i там навели порядок.

- Щоб не було зiткнень, - оголосив смугастий помiчник, - кожен вiднинi повинен триматися одного боку, одного курсу.

У нього з'явилися свої помiчники - такi ж, як вiн, суворi й смугастi, ось тiльки зростом нижчi, їх теж стали називати Рукастиками-Смугастиками. Вони стояли на перехрестях, дивилися за порядком на дорогах...

Нинi вони вже не розводять руки врiзнобiч, але всi знають: повернеться Рукастик-Смугастик обличчям або спиною, це значить, що вiн нiби руки розкинув - не можна їхати: червоне свiтло! Можуть їхати тiльки тi, до яких вiн боком стоїть, а це означає зелене свiтло. А пiднiме руку - значить, жовте свiтло: припинити всiм рух...

Професор замовк, а потiм звернувся до Варi:

- Ну що, дiвчинко, тепер тобi зрозумiло... ясно?

- Так, - кивнула Варя. - А я думала, що вiн кличе мене, коли пiдняв руку...

Рукастик-Смугастик усмiхнувся.

- Отож повертатися тобi треба було не по тiй велосипеднiй дорiжцi, якою ти їхала ранiше, - продовжував Правильний Професор. - А чому?

- Тому що треба триматися правого боку, - впевнено вiдповiла Варя.

ЗУСТРIЧ ДАВНIХ ДРУЗIВ

Дiд Драндулет їхав нiчними вулицями.

Малько-Ванько тривожно озирався довкола: що як зненацька з-за рогу вискочить Громобiй? Та вулицi були безлюдними й тихими, тiльки здалеку долинав дивний невиразний шум. Де ж усi автомашини? Куди вони подiлися?

- Давненько я не мчав так шалено вулицями, - самозадоволено промовив Дiд Драндулет, обережно долаючи вибоїну. - Аж дух захоплює!

Щоправда, Мальковi-Ваньковi здавалось, що вони ледве тягнуться, але вiн боявся образити доброго дiда й тому промовчав.

- Тримайся! - вiдчайдушне вигукнув Дiд Драндулет i з рипiнням та скреготом почав розвертатися. Вiн виїхав на велику площу i зупинився, мов укопаний: попереду палав червоний вогонь Знавця-Моргунця, а з усiх бокiв до нього бiгли Рукастики-Смугастики й тривожно сюрчали в срiбнi свистунцi.

Про всяк випадок Малько-Ванько сповз з оксамитового сидiння i зачаївся пiд кермом.

- Ай-яй-яй! - вигукнув Дiд Драндулет. - Оце так зустрiчаєш добрих гостей, господаре?

- Дiду Драндулете! Старий друже! - загукав Знавець-Моргунець i вiд хвилювання, а може, з радостi спалахнув вiдразу зеленим, жовтим, червоним вогнями, вiд чого Рукастики-Смугастики розгублено остовпiли на мiсцi.

- Пробач, будь ласка! Я спочатку не розгледiв, що то за диво з'явилося.

- Отакої! - гiрко промовив Дiд Драндулет. А оскiльки його мотор був двотактним, то в нього вийшло: "Так-так! Так-так! Так-так!" Виходить, я вже, по-твоєму, дивак? Менi вже й на свiт бiлий з'являтися не можна?

Знавець-Моргунець знiяковiв.

- Не те я хотiв сказати, не те! Не дивак, а диво! Дивне дивакувате диво!

- Сам ти дивак... - почав було Дiд Драндулет, але тут дверцята, до яких притулився спиною Малько-Ванько, розчахнулися, i хлопець шкереберть полетiв на землю.

- От так штука! - здивувався Знавець-Моргунець. - Звiдки ти, хлопче, взявся? I що ти там шукаєш?

- Шукаю дiвчинку Варю, - пробурчав Малько-Ванько. Вiн сидiв навпочiпки i тер гулю на потилицi. - Тiльки я не тут шукаю, а взагалi... Нам додому треба повертатися.

Знавець-Моргунець якось незвичайно моргнув Рукастикам-Смугастикам. Тi спритно пiдбiгли й виструнчилися перед своїм начальником.

- Розшукати дiвчинку Варю!

Наперед виступив Рукастик-Смугастик у бiлому беретi й бiлих рукавичках.

- А її й шукати не треба. Варя перебуває в Кiмнатi Знань, куди я її вiдправив через те, що вона зовсiм не знала Закону Вулиць i Дорiг.

- Ай-ай-ай, - засмутився Знавець-Моргунець. - Як же цю дiвчинку випускати на вулицю, коли вона зовсiм не знає правил Закону? Як можна довiрити їй самостiйно ходити по Чарiвнiй Круговертi? Вона ж не зможе повернутися додому!

- Тепер вона зможе сама ходити вулицями, - впевнено вiдповiв Рукастик-Смугастик. - Професор допомiг вивчити всi правила. I зараз вона їсть знаменитi пирiжки пам'ятi, щоб добре все запам'ятовувалось.

Малько-Ванько голосно ковтнув слину i сказав:

- Я теж хочу пирiжкiв...

- Тодi до професора! Негайно до Правильного Професора!

ЗАМКНЕНЕ КОЛО

- Слухайте, - мовив Правильний Професор i почав протирати окуляри. - Щось швидко стали пирiжки зникати... випаровуватись... пропадати. Щойно цiла тарiлка була...

- Та загула! - радiсно пiдхопив Рукастик-Смугастик i змовницьки пiдморгнув Варi. - Ще принести?

Правильний Професор пiдозрiло подивився на дiвчинку На Вариному платтячку була нашита велика строката кишеня, яку вона вщерть напхала пирiжками. Пiдрум'янений кiнчик одного з них зрадницьки виглядав з кишенi.

Дiвчинка почервонiла й похнюпилася. На її очах виступили сльози.

- Я... я не собi, - схлипнула вона. - Малько-Ванько, мабуть, голодний. I я...

- Он воно як, ти взяла їх для Малька-Ванька? - зрадiв Правильний Професор i почав її утiшати. - Ну, не плач... не рюмсай... не розкисай. Це навiть дуже добре, що ти подумала про Малька-Ванька. Про друзiв не забувають. Чому ж ти нам нiчого не сказала... не повiдомила? Хочеш, ми тобi ще цiлу тарiлку пирiжкiв дамо? Га? I ти непомiтно їх у кишеню...

- Бiльше не влiзе, - простодушно мовила Варя. - Тут їм i так тiсно...

Цiєї митi на вулицi загудiв клаксон автомобiля. Рукастик-Смугастик стрiмголов вилетiв i тут же повернувся:

- Це за тобою, Варю!

- Хто це? - чомусь злякалась вона. Та в дверях вже з'явився Малько-Ванько.

А Професор провадив далi:

- Навiть якщо ти забула якесь там правило - не бiда. Найголовнiше - не розгублюйся, не кидайся, куди попало, а подумай... помiркуй... помисли.

- А якщо думати нiколи? Якщо машина на мене летить?

- На того, хто думає, машина не налетить! - розсердився Правильний Професор. - Думати треба заздалегiдь... завчасно... наперед! Зрозумiло?

Хлопчик i дiвчинка кивнули.

- Ось я i кажу, якщо забудеш щось, зупинись, вдихни глибоко кiлька разiв - i згадаєш.

Варя поцiкавилась:

- Кiлька разiв - це скiльки?

- Скiльки? - Правильний Професор замислився. - Скiльки... гм...

Вiн приставив палець до чола, потiм схрестив руки на грудях, далi заклав їх за спину, вiдтак засунув у кишенi.

I тут обличчя його посвiтлiшало.

- Ага!.. Ось. - Вiн витягнув з кишенi гумову надувну кульку. Звичайну кульку, яку надувають пiд час свят i пускають у небо. Жовту.

- Ти запитуєш, скiльки разiв? Поки не надмеш цю кульку. Тримай.

Нарештi вони вирушили додому - допитлива Варвара i пустун Малько-Ванько. їх чинно вiз Драндулет-Кабрiолет. Професор та Рукастики-Смугастики ще довго махали їм услiд i бажали щасливого повернення.

Вони проїхали Похмурий тунель, проминули Триколiрний замок i виїхали на пряму дорогу, яка вела за околицю Чарiвної Круговертi.

Та на цьому пригоди наших героїв не закiнчилися.

Коли вони вже збиралися залишити чарiвну країну, їх зупинило П'яте Колесо:

- Стiйте! Попереду - страшна небезпека!

Дiд Драндулет уповiльнив хiд:

- Яка небезпека? Де вона?

- Попереду. Там, куди ви їдете.

- Ми їдемо до Замкненого Кола, - поважно мовив Дiд Драндулет. Звiдти ми виберемося на потрiбний нам шлях.

- Нiкуди ви звiдти не виберетесь. Там зiбралися всi автомашини...

Попереду наростав якийсь глухий шум.

- Це вони...

- Ой, а чи не можна повернути назад? - захвилювалась Варя.

- Не-е-е можна, - заперечив Дiд Драндулет. - Тут нi повертати, нi зупинятися не можна. Заборонено. Всi дороги ведуть до Замкненого Кола.

Його немов магнiтом тягнуло - котився дедалi швидше й швидше. Поворот i...

...вiдкрилось Замкнене Коло!

- Тримайтеся! - гукнув Дiд Драндулет.

П'яте Колесо прудко стрибнуло на зап'ятки - там виявилося затишне гнiздо-заглиблення.

За мить вони опинились у вирi машин.

УНИКАВ ДИМУ, А ВПАВ У ВОГОНЬ

Праворуч, лiворуч, спереду, ззаду - скiльки сягало око - мчали найрiзноманiтнiшi автомобiлi. Нi на мить не зупинявся цей величезний потiк.

Варя помiтила, що праворуч машини їдуть трохи повiльнiше, а далi - ще повiльнiше.

- Дiдусю! - гукнула вона. - Отам тихiше!

Старий перебрався у сусiднiй ряд, потiм - у сусiднiй сусiднього, поки не прибився до самого узбiччя, де рух був зовсiм неквапливий. Тут їхали старi, деренчливi й малопотужнi автомашини.

- Дивись, - штовхнув Малько-Ванько дiвчинку Варю, - це ж нашi знайомi... Ей! Е-ей!

Попереду на кривих колiщатах дрiботiв Жучок, а ззаду поскрипував Пiкап. Але вони нiчого не помiчали - як заведенi котили й котили вперед по колу.

Як зупинити потiк машин, розiрвати чарiвне Замкнене Коло?

I тут Варя згадала: "Якщо тобi буде важко, зупинись, подумай. Вдихни глибоко кiлька разiв..."

Вона дiстала з кишенi заповiтну кульку.

- Що це? - запитав Малько-Ванько.

Варя почала мовчки надувати кульку.

- Дай менi! Я краще вмiю.

Та дiвчинка тiльки похитала головою. Вона сама, сама повинна...

Ось кулька стала завбiльшки з кулак, потiм - з Варину голову, потiм - як П'яте Колесо! "Лопне", - подумав перелякано хлопчик i загукав:

- Стiй!

I багато голосiв пiдхопили його вигук:

- Стiй! Стiй! Стiй!

Пролунав скрегiт гальм. Варя припинила надувати кульку й мiцно затиснула гумове кiльце в руцi. Освiтлена променями фар, яскрава куля погойдувалася високо над машинами.

Вiдчайдушний зойк пролетiв по Замкненому Колу:

- Ратник! Найсуворiший Ратник-Порадник! Стiйте!!!

Автомашини, якi рухалися ззаду, почали рiзко гальмувати, за ними зупинялись iншi - й так, поки все Замкнене Коло не зупинилося. "

Дiд Драндулет теж припинив рух i полегшено вiдсапувався:

- Приїхали! Оце перегони! Цiкаво, а хто нас зупинив?

Варя подивилась на жовту кулю, яка повiльно похитувалася в її руках, i все збагнула:

- Зрозумiла! Вони вважають її дружинником!

- Кого?

- Оцю надувну кульку! Розумiєте, вона кругла й жовта. А найсуворiший Ратник-Порадник теж такий. Його сигнал - "Рух заборонений!"

- Так ось чому вони зупинились! - здогадався i Малько-Ванько.

З-за машини вигулькнуло П'яте Колесо й зашепотiло:

- Тут поруч дорога вiдгалужується. Прориваємось туди, швидше! I ми врятованi!

- Почекай, - вiдштовхнув його Малько-Ванько. - Ти тiльки про себе дбаєш, хочеш тiльки себе врятувати.

- А кого ж iще рятувати? - розгублено позадкувало П'яте Колесо.

- Всiх! - i хлопчик широким жестом показав на автомашини.

Вiн узяв з рук Варi кулю, високо пiдняв її i проголосив:

- Слухайте всi! Це говорю я, Ратник-Порадник!

- Вiн говорить, говорить, - забурмотiли навколо. - Тихше, тихше, слухайте!

- Наказую вам залишатися на мiсцi! Стiйте й не рухайтесь! Знавець-Моргунець послав сюди десять... сто...

- Тисячу, - швидко пiдказала Варя.

- Тисячу дружинникiв! - пiдхопив Малько-Ванько. - I вони допоможуть вам, наведуть порядок!

- А що ж нам робити? - розгублено запитало П'яте Колесо.

- Тепер, коли ми розiмкнули Замкнене Коло, будемо рухатися далi. Вибирайся, дiдусю! Веди, П'яте Колесо!

Вони вихопилися з машинного потоку.

Перед ними лежав стрiмкий спуск, що вiв до велетенської дивної споруди. Дiд Драндулет загальмував вiдразу всiма колесами:

- З вогню та в полум'я!

У ЛАБIРИНТI

Друзi перелякалися:

- Що? Що таке?

- Ми потрапили до лабiринту, - хмурячись, повiдомив Дiд Драндулет. - А все ота нетяма! - Вiн подивився на П'яте Колесо.

Те боязко вiдсахнулось:

- Хiба я що... крайнiй?

Дiти вiдразу ж пригадали барвисту настiльну гру-лабiринт, яку принесла одного разу в садок вихователька Олеся Василiвна i познайомила з правилами гри. Важко, ой як важко було знайти вихiд з лабiринту! Мальковi-Ваньковi принаймнi це так i не вдалося. А Варя тiльки один раз вибралася з плутанини ходiв - i то завдяки пiдказкам подруг. А тут пiдказувати нiкому...

- Виходить, - жалiбним голосом спитала Варя, - ми можемо заплутатися i нiколи-нiколи не знайти звiдси виходу?

- Чому? - здивувався Дiд Драндулет. - Виходiв з цього лабiринту скiльки завгодно.

Тепер настала черга дивуватися друзям.

- Що ж це за лабiринт такий?

- Це лабiринт Чарiвної Круговертi. Вам треба знайти правильний вихiд з нього.

Друзi зажурилися. Справдi, дивний якийсь лабiринт. Згори вiн нагадував ромашку або соняшник. Та це була така велика квiтка, що по її пелюстках вiльно проїжджали автомашини. Кожну пелюстку пiдтримували в повiтрi опори рiзної височини - одна пелюстка була вище, друга нижче, третя знову вище i так далi.

Дiд Драндулет пояснив дiтям, що бiля пелюсток чатують дружинники, якi вказують виходи.

Справдi, попереду з'явилися двоє вартових. На щитi одного була намальована телефонна трубка, на щитi другого - червоний хрест.

- Ось подивiться, - мовив Дiд Драндулет. - Лiвою дорогою поїдеш телефон-автомат зустрiнеш, правою - лiкарню. Але ж нам нi телефон, нi лiкарня не потрiбнi, еге ж?

Вiн покружляв по пелюстцi й зупинився перед жовтими Супутниками-Трикутниками.

- А вони що означають?

- Знаю, знаю! - загукала Варя. - Той, на щитi якого локомотив намальований, означає, що попереду залiзничний переїзд без шлагбаума. А той, на якому стоїть чорний хрест, вказує на перехрестя. Так, так, менi Правильний Професор усе розповiв.

Деякий час їхали мовчки. П'яте Колесо щось стиха бубонiло.

- Ой, що це таке?

Перед ними стояв Ратник-Порадник з круглим жовтим щитом, через який навкiс тягнулась широка чорна смуга.

- Ось вiн! - закричало радiсно П'яте Колесо. - Ось вiн - вихiд!

- Стривай! Що означає цей знак?

- Кiнець обмежень. Можна їхати, куди хочеш. - I П'яте Колесо звернуло на дорогу, обабiч якої стояв жовтий Ратник-Порадник.

Старий намагався утримати його, та марно. Зрештою, вiн i сам не втримався i непомiтно переїхав бiлу смугу...

Спалахнули слiпучi блискавицi. Пролунав грiм. Настала непроглядна пiтьма.

Хлопчик i дiвчинка злякано притулилися одне до одного.

Невiдомо, скiльки часу пробули вони в непрогляднiй пiтьмi... Та раптом все навколо яскраво освiтилось!

Перед ними засяяв блакитними й червоними спалахами чудовий палац.

- Де ми?

Дiд Драндулет трусився так, що весь кузов його ходуном ходив. П'яте Колесо десь зникло.

- За-за-за-ги-ги-ну-ли! - ледве вимовив старий. Малько-Ванько не зрозумiв.

- Куди закинуло?

Над високими стрункими колонами бiля входу до палацу блиснув голубий спалах, i Дiд Драндулет трохи заспокоївся.

- У цьому палацi живе Краса - Мiдна Коса! З її володiнь жоднiй машинi вороття немає...

Зненацька пролунав голос:

- Хлопчику й дiвчинко, увiйдiть до палацу!

Щойно друзi ступили на широкi мармуровi сходи, що вели нагору, як i Дiд Драндулет кудись зник.

КРАСА - МIДНА КОСА

Нагорi бiля високих рiзьблених дверей їх зустрiла бабуся з добрим обличчям i привiтними очима. Вiд її шовкового блакитного вбрання з рожевими й золотавими квiтами повiяло пахощами польових трав.

- Iдiть сюди, дiтки, iдiть, жаданi! - запросила вона, лагiдно взяла обох за руки й повела до палацу.

Великий зал з полiрованими бiлими стiнами, по яких пробiгали мерехтливi вiдблиски, був порожнiй i холодний.

- Ой, як тут незатишно, - мовила бабуся i плеснула в долонi.

I вони вiдразу ж опинились у маленькiй затишнiй свiтлицi, посерединi якої знаходився стiл. А на столi стояли тарiлки з тiстечками, варенням, пирогами, цукерками.

- Ось тепер будете пити чай, мою розповiдь слухати. Вона швидко наповнила блюдечка суничним варенням.

- Спочатку, як годиться, приказка, а казка попереду. Ви повернули на дорогу, де стояв знак "Кiнець обмежень", i потрапили до цього палацу. Це означає, що ви захотiли безтурботного життя. Добре це чи погано - буде видно. Одне тiльки вам скажу: безклопiтного життя взагалi не буває. Я добре це знаю, недарма мене Провiсницею називають.

Старенька зiтхнула.

- А тепер до казки-правди перейдемо. Я знаю про вашi добрi дiла. Ви багато зробили для врятування Чарiвної Круговертi. Визволивши дружину Знавця-Моргунця, велику бiду вiдвели. Та головне лихо сталося тут, у палацi.

- Яке лихо? - Дiти нашорошили вуха.

- Живе в цьому палацi могутня чародiйка Краса - Мiдна Коса, яка Круговертю править. Усi машини їй пiдкоряються, нiхто не смiє перечити.

- А Знавець-Моргунець?- не витримав Малько-Ванько.

- Велику силу й мудрiсть має Знавець-Моргунець, - усмiхнулася бабуся. - Та Краса сильнiша. Вся її могутнiсть - у Мiднiй Косi. Триста тридцять три тисячi найтонших волосинок у косi, i всi вони повиннi бути укладенi одна до одної. I якщо хоч одна переплутається - у Круговертi почнеться сум'яття. Триста тридцять три майстри заплели кожен по кiсцi та уклали в одну велику косу. А сьогоднi вночi розтрiпалася коса у чародiйки, та так, що заснула вона мертвим сном i прокинутися нiяк не може.

Провiсниця зажурилася, потiм додала:

- От i нiкому заплести дивну могутню косу, розбудити Красу, щоб знову спокiй i порядок настали у Круговертi.

Друзi перезирнулися. Малько-Ванько подивився на тугi Варинi кiски. Вони були заплетенi на славу - жодна волосинка не вибивалася з них. Навiть Провiсниця звернула на них увагу, похвалила:

- Гарнi коси! Сама заплiтала?

- Я завжди сама заплiтаю! - гордовито вiдповiла Варя i поглянула на Малька-Ванька.

- Адже ти... вмiєш? - спитав вiн.

- Вмiю.

- То й заплети Мiдну Косу, розбуди її!

- Еге, я боюсь!

- Чого боятися? - не вгавав Малько-Ванько. - Раз-раз - i заплела! Ви, дiвчатка, швидко це робите!

- Ага, тут "раз-раз" не годиться, - втрутилася Провiсниця. Заплiтати косу треба дуже обережно. Якщо хоч одну волосинку не так покладеш - триста тридцять три блискавки вилетять i спалять тебе на мiсцi!

- Оце так! - вирвалося у Малька-Ванька. - Тодi й справдi страшно...

- Виходить, - сказала Варя, - якщо Красу не розбудити, то всi автомашини так i залишаться на Замкненому Колi, з якого ми ледь вирвалися.

Старенька сумно хитнула головою.

- Тодi я заплету її косу, - пiдхопилась Варя. - Де вона? Ведiть мене до неї, швидше!

- Оце по-нашому! - зрадiла Провiсниця.

Зашумiв вiтер, усiх оповив густий морок. Друзi злякано схопилися за руки. Все зникло: свiтлиця, самовар, старенька Провiсниця, i нашi герої опинились у небачених голубих покоях. Перед ними на слабо освiтленому кришталевому лiжку спала рожевощока дiвчина, Навколо її голови пишною хмаркою мерехтiло вогняно-червоне волосся iз золотавим вiдблиском. Пухнастi вiї кидали на нiжнi щоки темнi тiнi.

- Ось вона, Краса!

Довго заплiтала Варя дивне волосся, її тонкi пальцi занiмiли, очi почервонiли вiд напруження...

Нарештi остання, триста тридцять третя, кiска була сплетена. Та володарка Чарiвної Круговертi не прокидалась.

- Може, розбудити? - запропонував Малько-Ванько.

- Мабуть, я переплутала десь волосинку! - зажурилась Варя. - А де?

Малько-Ванько на хвилину задумався.

- А чому ж тодi блискавки не вилiтають? Провiсниця попереджала...

Варя зрадiла. I справдi, блискавки не вилетiли, не спопелили її на мiсцi. За роботою вона зовсiм забула про велику небезпеку, що загрожувала їй. Вона думала про тата, маму, бабусю...

Все було зроблено як слiд, а Краса не прокидається!

- От соня! - кинув зневажливо Малько-Ванько й навiть тупнув ногою. - Спить собi... А ще називається чародiйкою... Красою - Мiдною Косою!

- Косою! - вигукнула Варя. - Одна коса! А їх тут триста тридцять три. Виходить, треба сплести одну косу...

I вона знову взялась за роботу: зiбрала розсипанi на подушках кiски та сплела їх у пишну золотаво-червону косу.

- Оце коса... - Вона заздрiсно зiтхнула. - На славу! Коли б менi така!

Вона попросила Малька-Ванька потримати косу, поки перев'язувала її блакитним шовковим бантом. I тут трапилося несподiване...

Тiльки-но Малько-Ванько вiдчув у своїй руцi таку прекрасну товсту косу, вiн не втримався i...

...СМИКНУВ ЇЇ!!!

- Що ти зробив? - жахнулась Варя.

А Краса прокинулась!

- А-ах, хто це мене розбудив? Я лише задрiмала, - мовила Краса спроквола i всмiхнулася, широко розкривши великi променисто-смарагдовi очi.

Яскраве буйне свiтло залило напiвтемнi покої - аж дiти замружились.

А коли розплющили очi, то побачили, що стоять посеред залу, який не мав стiн. Точнiше, стiни були, але такi прозорi, що їх важко помiтити. Вулицi, провулки, площi, будинки, сквери й палаци Чародiйної Круговертi - все було як на долонi.

I Замкнене Коло з нерухоме закляклими автомобiлями на ньому.

I пелюстки величезного лабiринту на околицi.

А Краса - Мiдна Коса стояла поруч з дiтьми i стурбовано хмурилася.

- Що це таке? Чому всi машини опинилися в Замкненому Колi? Я не дозволяла їм туди їхати... Що трапилося? - I вона обернулася до дiтей.

Її голос, хоч i стурбований, був такий лагiдний i щирий, що дiти вiдразу навперебiй почали розповiдати про подiї у Чарiвнiй Круговертi, якi вiдбулися пiд час її довгого сну.

- Виходить, це ви розбудили мене? Ви заплели мою косу? - спитала вона здивовано.

Варя знiяковiло опустила голову, а Малько-Ванько пробурчав:

- Вона заплела, а я... тiльки смикнув. - I додав: - Ненавмисне.

Краса - Мiдна Коса знову засмiялася дивним чарiвним смiхом, її пальцi пробiгли по косi.

- Ну, а за те, що смикнув, пробачаю тобi. Тут одна волосинка трiшечки перекрутилася, i ти її розпрямив. Iнакше б я не прокинулась...

Малько-Ванько гордовито поглянув на Варю. А володарка Чарiвної Круговертi промовила:

- А що ви мене вiд темного сну розбудили, Круговерть урятували, просiть у мене все, що забажаєте. Ось ти, хоробра дiвчинко Варю?

У Варi вiдразу ж вирвалося:

- Нiчого я не хочу, тiльки щоб автомашини знову слухались i розвозили людям усе, що їм потрiбно. Мама... бабуся...

Добра чарiвниця стрiпнула своєю дивною косою - i мiсто змiнилось на очах.

Вулицями швидко й заклопотано засновигали машини - i кожна займалася своєю справою.

Фургони розвозили по магазинах смачнi булочки.

Автоцистерни - свiже молоко й пiнистий квас.

Автодвiрники чистили й пiдмiтали вулицi.

Поливальники зрошували асфальт.

А на площi, посеред найбiльшого перехрестя, стояв Знавець-Моргунець i командував рухом машин. Добродушно, але суворо пiдморгував вiн червоними, жовтими, зеленими очима!

Вiд щастя Варя засмiялась. Краса - Мiдна Коса повернулася до Малька-Ванька:

- А ти що хочеш, смiливий хлопче Малько-Ванько?

Вiн здивувався, що вона знає його iм'я, але тут же випалив:

- Дiд Драндулет i П'яте Колесо... пропали! Менi казали, що з твоїх володiнь нiхто не повертається... Так шкода! Поверни їх!

Чародiйка всмiхнулась:

- З моїх володiнь справдi нiхто не повертається...

- Ось бачиш! - вихопився Малько-Ванько, та вона легким порухом руки спинила його.

- ...таким, як був, - закiнчила вона. - А повертається оновленим - не впiзнати!

Вона знову стрiпнула своєю дивною косою - i друзi побачили внизу Дiда Драндулета, що котив вулицею у супроводi жвавого П'ятого Колеса. Тiльки це був уже не колишнiй Дiд Драндулет - старий i деренчливий. Усi його нiкельованi деталi блищали, сяяв свiжовiдлакований кузов, i вiн зовсiм не трусився i не деренчав. I з П'ятого Колеса зникли всi латки й подряпини...

Краса - Мiдна Коса промовила:

- Я дуже рада, що ви подумали й попросили не за себе, а за iнших. У вас добрi й щирi серця. Вiдтепер ви знатимете Закон Вулиць i Дорiг. Вас нiколи не спiткає лихо, i життя ваше буде радiсним i веселим!

Чародiйниця лагiдно провела долонями - очi дiтей заплющились.

- А зараз я вiдправляю вас додому, в свої лiжечка, де ви будете мiцно спати й бачити чудовi-пречудовi сни...

Тiєї ж митi все зникло...

ТС-С-С!

...Малько-Ванько розплющив очi з вiдчуттям чогось таємничого й дивовижного, що сталося з ним увi снi. Всi його пригоди в Чарiвнiй Круговертi згадалися до найменших подробиць. "Ну й сон! - подумав вiн. - А може, то був не сон?"

Як же дiзнатися, приснилося усе це йому чи було насправдi? Лютий Громобiй, мудрий Знавець-Моргунець, добрий старий Дiд Драндулет i П'яте Колесо, могутня чародiйка Краса - Мiдна Коса...

Запитати у Варi?

Ага, а якщо сон? Якими очима вона подивиться на нього! Та ще й смiятися почне, глузувати з нього... Нi, не можна. Краще почекати, якось саме вiдкриється...

За снiданком вiн так i свердлив Варю очима. Та позирала на нього якось дивно, але нiчого не говорила. I Малько-Ванько не знав, що робити.

- А зараз, дiти, - промовила Олеся Василiвна пiсля снiданку, - ми вирушимо до чарiвної кiмнати.

- Ур-а-а! - залементували всi, i тiльки Малько-Ванько мовчав - вiд хвилювання у нього несподiвано перехопило дух. Зараз, зараз вiдкриється загадка чарiвної кiмнати та його таємничих нiчних пригод!

Вiн останнiм ступнув до кiмнати. I завмер.

Перед ним лежала Чарiвна Круговерть.

Тепер вона була освiтлена яскравими сонячними променями, але точнiсiнько така сама, яку вiн бачив увi снi - тобто вночi. Тi ж вулицi, площi, будинки, палаци... Тi ж автомобiльчики, що нерухомо застигли на вулицях.

Дiти розсипалися навколо Чарiвної Круговертi з радiсними вигуками:

- Яке гарне мiсто!

- Це наше мiсто, дiти, - сказала урочисто Олеся Василiвна. - Воно точнiсiнько таке, як те, де ми живемо. Якщо ви уважно придивитесь, то впiзнаєте свої будинки, вулицi, магазини й кiнотеатри.

Не змовкали захопленi вигуки - кожен шукав свiй будинок.

- Восени ви пiдете до школи, - заговорила знову Олеся Василiвна. - Ходитимете самостiйно, i вам доведеться переходити вулицi, площi, перехрестя. То ж вам треба дуже добре знати правила вуличного руху, а ми їх називатимемо Законом Вулиць i Дорiг.

Малько-Ванько здригнувся i подивився на Варю, а Варя на нього.

Очi в обох були великi i здивованi. Вони зрозумiли одне одного.

- Отже, сьогоднi ми почнемо вивчати цi правила, цей Закон.

- Стiй! - раптом вигукнув Малько-Ванько. - Не чiпай!

Один хлопчик, який стояв навпочiпки, злякано вiдсмикнув руку, яку вже простягнув до бiлого блискучого автомобiля спортивної форми.

- Т-ти чого?

- А нiчого! Не чiпай, бо...

- Бо що?

- Бо трапиться... щось трапиться, - таємниче прошепотiв Малько-Ванько. Всi засмiялись, та Олеся Василiвна несподiвано пiдтримала його:

- Нiчого смiятися, вiн правий, дiти! Я вас суворо попереджаю: нiхто не повинен нiчого чiпати в мiстi. Iнакше ми не зможемо вивчити дуже потрiбний нам Закон Вулиць i Дорiг.

- Чому?

- А тому, що кожен буде ставити машини, як йому заманеться, i в мiстi почнеться безладдя... хаос...

- Круговерть! - раптом вирвалось у Малька-Ванька.

- Правильно - круговерть! - зрадiла Олеся Василiвна i лагiдно подивилася на нього. - Розумник!

У цей момент "розумника" так штовхнули в бiк, що вiн ледве не зойкнув. Малько-Ванько рвучко повернувся i побачив Варю.

- Ти чого?

Варя притулила палець до губiв i прошепотiла:

- Нi слова про Чарiвну Круговерть!

- Чому? - теж пошепки спитав Малько-Ванько. I тут же зрозумiв, що то був не сон - усi його неймовiрнi пригоди сталися насправдi! Його та Варi.

- Тому, - прошепотiла Варя, - що нам нiхто не повiрить. Засмiють... - I вона чомусь почервонiла.

"Справдi, - подумав Малько-Ванько, - нiхто не повiрить".

- А Олеся Василiвна тебе покарає, - продовжувала шепотiти Варя. Адже ти не послухався її, полiз уночi до чарiвної кiмнати...

I вона глузливо примружилась.

- А ти не лiзла, чи що? - наблизив до неї обурене обличчя Малько-Ванько.

- От i я кажу, що покарає нас Олеся Василiвна, - всмiхнулася Варя. - Вона сувора!

I вони вирiшили нiкому нiчого не розповiдати про свої незвичайнi пригоди.

I справдi не розповiли.

Ось тiльки менi...

А я - вам!