"Гаррі Поттер і таємна кімната" - читать интересную книгу автора (Ролінґ Джоан К.)

— РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ — Скажений бладжер

Після прикрої пригоди з ельфами професор Локарт уже не приносив живих істот до класу. Натомість читав учням уривки зі своїх книжок, а іноді відтворював найдраматичніші епізоди з них.

Здебільшого він просив Гаррі допомогти йому з тими театралізаціями, тож Гаррі — хоч-не-хоч — мусив виконувати ролі то простого трансильванського селянина, котрого Локарт вилікував від словоточивого прокльону, то снігової людини з нежитем, то вампіра, який після зустрічі з Локартом не їв нічого, окрім салатів.

На одному з уроків захисту від темних мистецтв Гаррі знову стояв перед усім класом, щоб виконувати роль вовкулаки. Можна було б і відмовитись, але він мав поважну причину не псувати Локартові настрою.

— Ану, Гаррі, голосно завий!.. Чудово! А тоді, ви не повірите, я кинувся на нього, — отак! — збив на землю, — раз! — тримав однією рукою, а другою приставив до горла чарівну паличку! А потім зібрав усю свою силу і виконав надзвичайно складне заклинання "Гоморфус"! Вовкулака жалібно заскавулів, — давай, Гаррі! Пронизливіше!.. О, чудово! — і шерсть раптом зникла, кігті зменшились, і він знову перетворився на людину… Просто, але ефектно! І тепер іще одне село довіку буде прославляти мене як героя, який звільнив бідолашних людей від щомісячних жахливих нападів вовкулаки.

Задзвонив дзвоник, і Локарт підвівся.

— Домашнє завдання: скласти вірш, присвячений моїй перемозі над вовкулакою з Ваґа-Ваґа! Автор найкращого твору отримає книжку "Я — магічний" з моїм автографом!

Учні почали розходитися, а Гаррі подався в кінець класу, де на нього чекали Рон і Герміона.

— Готові? — прошепотів Гаррі.

— Тільки нехай усі підуть, — нервово озвалася Герміона. — Гаразд…

Міцно затиснувши в руці аркуш паперу, вона попрямувала до Локартового письмового столу, а Гаррі з Роном — услід за нею.

— Е-е… пане професоре Локарте! — затинаючись, почала Герміона. — Я б хотіла… взяти з бібліотеки цю книжку. Для позакласного читання. — Тремтячою рукою вона простягла аркуш паперу. — Але річ у тому, що вона у відділі службової літератури, і треба, щоб хтось з учителів підписав дозвіл. Я певна, що вона допоможе мені краще зрозуміти ваші слова з "Упертих упирів" про отрути сповільненої дії.

— Ах, "Уперті упирі"! — вигукнув Локарт, беручи в Герміони аркуш і задоволено усміхаючись. — Мабуть, то моя найулюбленіша книжка! Вона тобі сподобалась?

— О, так! — у захваті підтвердила Герміона. — А як винахідливо ви впіймали того останнього упиря в капкан із чайного ситечка!

— Ну… гадаю, ніхто не заперечить, якщо я трохи допоможу найкращій учениці року, — приязно сказав Локарт, витягуючи довжелезне павичеве перо. — Гарне, правда? — хибно витлумачив він гримасу на Роновім обличчі. — Звичайно я вживаю його для автографів.

Локарт вивів свій величезний підпис із закру-тасами і віддав дозвіл Герміоні.

— Ну, Гаррі, — почав Локарт, а Герміона тим часом неслухняними пальцями склала дозвіл і запхала його в торбинку, — завтра, здається, перший у сезоні матч із квідичу? Ґрифіндор проти Слизерину, так? Я чув, що ти здібний гравець. Я теж був ловцем. Мене запрошували до національної збірної, але я вирішив присвятити своє життя боротьбі з темними силами. Але, якщо захочеш потренуватися зі мною особисто, звертайся без вагань. Я зажди радий поділитися досвідом із гравцем-початківцем.

Гаррі щось буркнув і побіг наздоганяти Рона з Герміоною.

— Неймовірно! — здивувався він, розглядаючи з друзями підпис на дозволі. — Він навіть не подивився, що то за книжка.

— Бо він заплішений дурень! — скривився Рон. — Але це нам на руку — маємо те, що треба.

— Ніякий він не дурень! — обурено пискнула Герміона, коли вони вже бігли до бібліотеки.

— Це тому, що назвав тебе найкращою ученицею року?..

Увійшовши до бібліотеки, де панувала приглушена тиша, вони замовкли. Бібліотекарка мадам Пінс була високою, дратівливою жінкою, що скидалася на голодну гієну.

— "Найпотужніші настійки?" — підозріло перепитала вона, намагаючись забрати в Герміони аркуш із дозволом, проте дівчина не випускала його з рук.

— Чи не могла б я лишити його собі? — ледь чутно запитала вона.

— Ой, перестань! — скривився Рон, вихопив у неї дозвіл і простягнув його мадам Пінс. — Ми дістанемо тобі ще один автограф. Локарт підпише будь-який папірець, який покладеш перед ним.

Мадам Пінс піднесла аркуш до світла, немовби намірившись викрити фальшивку, але все було правильно. Вона зникла десь між високих стелажів і за кілька хвилин повернулася з великою й мовби запліснявілою книжкою. Герміона обережно поклала її в торбинку, і вони пішли геть. Старалися не бігти і не видаватися надто винними.

Через п'ять хвилин вони знову сховалися у занедбаному туалеті Плаксивої Мірти. Герміона не зважала на Ронові заперечення, пояснивши, що сюди не зайде жодна нормальна людина, тож їм майже ніхто не заважатиме.

Плаксива Мірта голосно рюмсала у своїй кабінці, але вони не звертали уваги на неї, а вона на них.

Герміона обережно розгорнула "Найпотужніші настійки", й вони схилилися над покритими де-не-де цвіллю сторінками. З першого погляду стало зрозуміло, чому ця книжка зберігається у відділі службової літератури. Деяке зілля призводило до таких жахливих наслідків, що про них і думати не хотілося, а до того ж там були гидезні ілюстрації, скажімо, чоловік, вивернутий навиворіт, або відьма, з чиєї голови росло багато рук.

— Ось вона, — схвильовано мовила Герміона, знайшовши сторінку під назвою "Багатозільна на-стійка". Сторінка була прикрашена малюнками людей, які вже наполовину перетворилися на інших осіб. Гаррі щиро сподівався, що той лютий біль, який викривив їм обличчя, був тільки витвором уяви художника.

— Це найскладніша настійка, про яку я коли-небудь читала, — сказала Герміона, переглядаючи рецепт. — Мереживокрилі мушки, п'явки, м'ята і спориш, — бурмотіла вона, перебігаючи пальцем список компонентів. — Ну, це досить легко, усе це є в шкільній коморі, ми дамо собі раду. О… нічого собі! — молотий ріг дворога, — не знаю, де нам його й дістати? Покришена шкіра африканського змія бумсленґа, — і це буде непросто, — а ще, звичайно, частинка тієї людини, якою треба стати.

— Перепрошую! — гостро озвався Рон. — Що ти маєш на увазі? Я не питиму настою Кребових нігтів!

Герміона ніби його й не чула:

— Цим зараз не треба перейматися, ті частинки додають аж наприкінці.

Ронові мов заціпило й він обернувся до Гаррі, але того тривожило інше.

— Герміоно, ти хоч уявляєш, скільки нам усього треба вкрасти? У шкільній коморі точно немає покришеної шкіри бумсленґа. І що тоді — ламати Снейпів приватний сейф? Не знаю, чи це добра ідея.

Герміона з ляскотом закрила книжку.

— Ну, якщо ви боїтеся, то нехай! — розсердилася вона. Її обличчя розпашілося, а очі блищали яскравіше, ніж завжди. — Ви знаєте, що я не люблю порушувати правил. Але, як на мене, погрози всім, хто маґлівського роду, — то набагато гірше порушення, ніж виготовлення складної настійки. Але якщо вам байдуже — причетний до цього Мелфой чи ні, я одразу ж піду до мадам Пінс і віддам книжку!

— Ніколи не думав, що дочекаюся дня, коли ти будеш переконувати нас порушити правила! — здивувався Рон. — Гаразд, ми це зробимо. Тільки без нігтів, о'кей?

— А як довго треба готувати настійну? — поцінавився Гаррі, коли повеселіла Герміона знову розгорнула книгу.

— Ну, якщо м'яту треба збирати при повному місяці, а мереживні крильця настоювати три тижні, то, гадаю, вона буде готова десь за місяць. Треба тільки дістати всі компоненти.

— Місяць? — засмутився Рон. — Та за цей час Мелфой переб'є половину учнів маґлівського роду! — Але Герміонині очі знову небезпечно звузилися, тож він швиденько додав: — Але це найкращий план, який ми маємо. Отож — повний вперед!

Проте, поки Герміона виглядала, чи їм безпечно вийти з туалету, Рон прошепотів до Гаррі:

— Було б значно менше мороки, якби ти завтра просто збив Мелфоя з мітли.

Гаррі прокинувся в суботу ще вдосвіта і якийсь час лежав, думаючи про сьогоднішний матч із квідичу. Він хвилювався, уявляючи, що скаже Вуд, коли Ґрифіндор програє, і переживав, що буде, коли перед ними з'явиться команда на найшвидших у світі спортивних мітлах. Він ще ніколи так сильно не бажав перемоги над Слизерином. Пролежавши так з півгодини й відчуваючи, як тривожно стискається його серце, він піднявся, одягнувся й пішов снідати доволі рано. За довгим порожнім столом він побачив решту гравців ґрифін-дорської команди, які з напруженим виглядом збилися докупи.

Наближалася одинадцята, і вся школа рушила на стадіон для квідичу. Був досить паркий день, який обіцяв грозу. Рон з Герміоною підбігли, щоб

побажати Гаррі удачі, перше ніж він зайде до роздягальні. Гравці одягли яскраво-червону ґрифін-дорську форму, а тоді посідали, щоб вислухати традиційні передматчеві настанови Вуда.

— Слизерин має кращі мітли, ніж ми, — промовив він, — тут годі заперечити. Але ми маємо кращих гравців. Ми тренувалися ретельніше за них, літали і в погоду, і в негоду ("Що правда, то правда, — пробурмотів Джордж Візлі. — Я ще від серпня не був сухим"), тож вони ще проклинатимуть той день, коли дозволили малому слизняку Мелфою купити собі місце в команді.

Схвильовано здіймаючи груди, Вуд повернувся до Гаррі:

— Ти, Гаррі, повинен показати їм, що для ловця багатий батько — то ще не все. Гаррі, ти мусиш або впіймати снича раніше за Мелфоя, або померти. Сьогодні нам конче потрібна перемога! Нічого, окрім перемоги!

— Так що розслабся, Гаррі, — підморгнув йому Фред.

Коли ґрифіндорці виходили на поле, їх привітав гамір трибун; здебільшого лунали підбадьорливі вигуки, адже Рейвенклов і Гафелпаф бажали Сли-зеринові поразки. Проте слизеринці зняли теж чималий галас і засвистіли. Мадам Гуч, тренер з кві-дичу, попросила Флінта й Вуда потиснути руки, і капітани, обмінявшись загрозливими поглядами. Щосили стиснули один одного.

— Починаємо після свистка, — сказала мадам Гуч. — Три… два… один…

Натовп збуджено загудів, і чотирнадцять гравців злетіли у свинцеве небо. Гаррі здійнявся вище за всіх і примружився, шукаючи снича.

— Що, кайфуєш, башка зі шрамом? — крикнув Мелфой, проносячись під ним, мовби демонструючи швидкість своєї мітли.

Гаррі не мав часу відповісти. Саме тієї миті у нього мало не влучив важкий чорний бладжер; Гаррі ледве ухилився, відчувши, як бладжер черкнув по волоссю.

— Пильнуй, Гаррі! — майнувши поряд, гукнув Джордж із биткою в руці, готовий відбити бладжера назад до слизеринців. Гаррі побачив, як він з усієї сили вгатив по бладжеру, скерувавши його на Адріяна Пасі, але бладжер розвернувся і знову понісся до Гаррі.

Гаррі стрімко пірнув униз, ухиляючись від м'яча, а Джордж потужно відбив його в напрямку Мелфоя. І знову бладжер розвернувся, немов бумеранг, і прицілився в голову Гаррі.

Гаррі розігнався і полинув на протилежний край поля. Він чув, як бладжер зі свистом летить услід. Що діється? Бладжери ніколи не полювали тільки на одного гравця, а прагнули збити якомога більше учасників.

На тому краю поля Фред Візлі приготувався зустріти бладжера. Гаррі пірнув униз, а Фред щосили влупив, і бладжер змінив напрямок польоту.

— Готово! — радісно закричав Фред, але радіти було зарано: бладжер знову помчав до Гаррі, який притягував його, наче магніт, і Гаррі знову мусив щодуху від нього втікати.

Почався дощ. Гаррі відчув, як важкі краплини падають на обличчя і забризкують окуляри. Він навіть не знав, що відбувається на полі, доки не почув, як Лі Джордан, коментатор матчу, оголосив: "Слизерин веде з рахунком 60 : 0".

Слизеринські супермітли явно робили свою справу, а божевільний бладжер тим часом уперто намагався збити Гаррі просто в повітрі. Фред із Джорджем мусили тепер летіти так близько, що Гаррі нічого не бачив, окрім мигтіння їхніх рук, і не мав жодної нагоди не те що піймати, а навіть побачити снича.

— Щось тралилося з тим бладжером! — прохрипів Фред, щосили замахуючись биткою на м'яч, аби перешкодити новому нападові на Гаррі.

— Треба взяти тайм-аут! — гукнув Джордж, намагаючись одночасно дати сигнал Вудові і завадити бладжеру розбити Гаррін ніс.

Вуд, очевидно, зрозумів. Пролунав свисток мадам Гуч. і Гаррі, Фред та Джордж пішли на посадку, й далі уникаючи скаженого бладжера.

— Що діється? — запитав Вуд, коли ґрифіндорська команда зібралася разом, а слизеринці в натовпі глузливо зареготали. — 3 нас просто знущаються! Фреде, Джордже, де ви були, коли той бладжер не дав Анжеліні забити гол?

— Олівере, ми були на шість метрів вище й не давали другому бладжеру вбити Гаррі! — сердито пояснив Джордж. — Хтось зачарував його, він не дає Гаррі спокою і цілу гру ганяється тільки за ним! Ці слизеринці щось йому поробили!

— Але ж бладжери ще з останнього тренування були замкнені в кабінеті мадам Гуч, і тоді вони літали нормально! — стурбовано заперечив Вуд.

Мадам Гуч прямувала до них. Гаррі бачив, як за її плечима команда Слизерину глузувала й показувала на нього пальцями.

— Послухайте, — сказав Гаррі, поки вона не підійшла, — якщо ви обоє постійно будете літати довкола мене, я ніколи не зможу впіймати снича, хіба що він сам залетить мені в рукав. Вертайтеся до команди, а я з тим божевільним бладжером упораюся сам.

— Не будь дурним, — сказав Фред. — Він відірве тобі голову.

Вуд поглядав то на Гаррі, то на братів Візлі.

— Олівере, це божевілля! — сердито озвалася Алісія Спінет. — Не можна лишати Гаррі віч-на-віч з тією штукою! Треба провести розслідування!

— Якщо ми зараз припинимо гру, нам зарахують поразку! — вигукнув Гаррі. — А ми не повинні програти Слизеринові через якогось скаженого бладжера! Давай, Олівере, скажи їм, що я впораюся сам!

— Ти сам у цьому винен, — сердито звинуватив Вуда Джордж. — "Упіймати снич або померти!" — як можна було молоти такі дурниці!

Підійшла мадам Гуч.

— Готові грати далі? — запитала вона Вуда. Вуд оцінив рішучий вираз обличчя Гаррі.

— Добре, — сказав він. — Фред, Джордж, ви чули, що казав Гаррі? — облиште його, він сам собі дасть раду з бладжером.

Дощ посилювався. Після свистка Гаррі щосили відштовхнувся від землі й відразу почув за спиною знайомий свист бладжера. Гаррі підіймався вище й вище. Він петляв та йшов у піке, літав по спіралі, зигзагами й колами. Голова йому трохи паморочилась, але він ні на мить не заплющував очей. Дощ заливав йому окуляри й затікав у ніздрі, коли він перевертався догори ногами, уникаючи чергової підступної атаки бладжера. Він чув, як регочуть у натовпі, знав, що видається кумедним, але скажений бладжер був тяжкий і не міг так швидко, як він, міняти напрям руху. Гаррі гасав довкола стадіону, немов на американських гірках, приглядаючись крізь сріблясту запону дощу до ґрифіндорських воріт, де Адріян Пасі намагався облетіти Вуда.

Бладжер знову мало не влучив у Гаррі, просвистівши над самісіньким його вухом; Гаррі круто повернув праворуч і помчав у протилежному напрямку.

— Хочеш, Поттере, стати балериною — зареготав Мелфой, коли Гаррі кумедно перекрутився в повітрі, уникаючи бладжера. Гаррі відлетів, а бладжер мчав за ним слідом на відстані не більше метра — і тут, розлючено зиркнувши на Мелфоя, Гаррі побачив золотого снича. Снич висів за кілька сантиметрів над лівим вухом Мелфоя, а той, глузуючи з Гаррі, його не помічав.

Гаррі на мить завис у повітрі, не наважуючись помчати до Мелфоя, щоб той не озирнувся й не побачив снича.

БАХ!!!

Ця мить виявилася задовгою. Бладжер нарешті таки влучив йому в лікоть, і Гаррі відчув, як хруснула рука. Мов у тумані, запаморочений від пекучого болю, він боком сповз зі своєї мокрющої мітли, чіпляючись за неї однією ногою, тоді як права рука безпорадно звисала. Бладжер розвернувся для нової атаки, цього разу цілячись йому в обличчя. Гаррі встиг ухилитися, і лиш одна думка пронизувала його занімілий мозок: дістатися до Мелфоя.

Ледве не зомліваючи від болю, він пірнув крізь запону дощу просто на вишкірене розмите обличчя, що було під ним, і побачив нажахані очі: Мелфой подумав, що Гаррі атакує його.

— Що за… — аж задихнувся він, тікаючи від Гаррі.

Гаррі пустив мітлу, випростав здорову руку і щосили шарпнувся вперед; він відчув, як пальці схопили холодного снича, але тримав тепер мітлу тільки ногами. Глядачі аж зойкнули, коли він став падати на землю, відчайдушно намагаючись не втратити свідомість.

Він гепнувся в калюжу, розляпавши болото на всі боки, а мітла кудись відскочила. Його рука неприродно стирчала. Скривившись від болю, Гаррі почув, мов крізь вату, вигуки й свист. Глянув на снич, затиснутий у другій руці.

— О… — ледь чутно вимовив, — ми виграли. І знепритомнів.

Коли Гаррі отямився, дощ періщив йому в обличчя, він і далі лежав на полі, а над ним хтось нахилився. Він побачив блискучі зуби.

— Ой, ні… тільки не ви! — застогнав Гаррі.

— Не розумію, що він каже, — голосно мовив Локарт стривоженим ґрифіндорцям, які обступили їх. — Не журися, Гаррі — я зараз зцілю тобі руку.

— Ні! — вигукнув Гаррі. — Хай буде така, яка є, дякую!..

Він спробував сісти, але біль був нестерпний. Почув неподалік знайоме клацання.

— Коліне, я не хочу, щоб це знімали! — голосно запротестував він.

— Приляж, Гаррі, — почав заспокоювати його Локарт. — Це просте замовляння, до якого я вдавався безліч разів.

— Чому я не можу просто піти до лікарні? — спитав Гаррі, зціпивши зуби.

— Так буде краще, пане професоре, — порадив брудний Вуд, ледве стримуючи усмішку, дарма що його ловець дістав травму. — Як ти класно впіймав його, Гаррі! Як ефектно! Поки що це твоє найвище досягнення!

Крізь цілий ліс ніг довкола нього Гаррі помітив фреда і Джорджа Візлі, що запихали скаженого бладжера в коробку. Той і досі відчайдушно пручався.

— Відступіть! — звелів Локарт, закотивши рукави своєї зеленої, мов нефрит, мантії.

— Ні, не треба! — ледь чутно попросив Гаррі, але Локарт уже махнув чарівною паличкою, а ще за мить скерував її просто на його руку.

Гаррі відчув, як з його плечем, а тоді й з усією рукою аж до нігтів відбулося щось дуже дивне і неприємне. Було таке враження, ніби з руки випустили повітря. Він не наважувався глянути, що сталося. Заплющив очі й відвернувся, але, почувши, як зойкають учні і як нестямно заклацав фотоапаратом Колін Кріві, збагнув, що найстрашніше таки сталося. Його рука вже не боліла, але тепер він навіть не відчував, що має руку.

— Ох!.. — зойкнув Локарт. — Ти ба! Що ж, іноді трапляється й таке. Але найголовніше — кістки вже не зламані. Ось що треба мати на увазі… Гаразд, Гаррі, тепер можеш іти до шкільної лікарні. Агов, містере Візлі, міс Ґрейнджер! Може, ви заведете його? Мадам Помфрі зможе… е-е… трохи тебе підправити.

Підвівшись, Гаррі почувався немов перекривленим. Набравши повні груди повітря, він глянув на свій правий бік. Від побаченого він знову мало не знепритомнів.

З-під мантії визирало щось схоже на товсту гумову рукавичку тілесного кольору. Гаррі спробував поворушити пальцями. Анічогісінько!..

Локарт не зцілив йому кісток. Він їх просто ліквідував.

Мадам Помфрі аж ніяк цьому не зраділа.

— Ти мусив відразу йти до мене! — обурювалася вона, тримаючи жалюгідний, обм'яклий залишок того, що півгодини тому було нормальною рукою. — Вправити кістки я можу за секунду, а от відростити їх!..

— Але ж ви зможете це зробити, правда? — жалібно запитав Гаррі.

— Звичайно, зможу, але це болюча процедура, — похмуро відповіла мадам Помфрі, кидаючи Гаррі піжаму. — Мусиш залишитися тут на ніч.

Герміона зачекала за завісою, а Рон допоміг Гаррі вдягнути піжаму. Було нелегко запхати в рукав руку без кісток, вона була немов гумова.

— Герміоно, як ти можеш захищати того Локарта, га? — запитав Рон крізь завісу, пропиха-ючи крізь манжет розм'яклі пальці Гаррі. — Якби Гаррі хотів лишитися без кісток, він би сам про це попросив.

— Кожен може помилитися, — відповіла Герміона. — Але ж рука тепер не болить, правда, Гаррі?

— Ні, — втішив її Гаррі, — вона взагалі не діє. Він упав на ліжко, а рука безпорадно хляпнулася біля нього.

Герміона і мадам Помфрі зайшли за завісу. Мадам Помфрі тримала велику пляшку з написом "Косторіст".

— Матимеш тяжку ніч, — попередила вона, наливаючи в мензурку паруючу рідину і подаючи її Гаррі. — Вирощування кісток — не вельми приємна штука.

Неприємним був і сам косторіст. Зілля обпалило Гаррі рота й горлянку, і він почав кахикати й захлинатися. Нарікаючи на небезпечні види спорту і невдатних учителів, мадам Помфрі відійшла.

Рон з Герміоною допомагали Гаррі запивати ліки водою.

— А все ж ми виграли! — сказав Рон, засяявши усмішкою. — І як ти піймав його! А Мелфой який став! Здається, ще трохи — і вб'є тебе!

— Хотіла б я знати, як він зачарував того бладжера, — похмуро озвалася Герміона.

— Можна додати це до списку запитань, які ми поставимо йому, коли вип'ємо багатозільну настійну, — запропонував Гаррі, лягаючи на подушки. — Сподіваюся, вона приємніша за цю гидоту!..

— Особливо, якщо в ній будуть частинки сли-зеринців! Ти, мабуть, жартуєш, — скривився Рон.

Тієї миті раптово відчинилися двері лікарняної палати — то прийшли перевідати Гаррі брудні й мокрі, як хлющі, члени ґрифіндорської команди.

— Неймовірний політ, Гаррі! — палко вигукнув Джордж. — Я щойно бачив, як Маркус Флінт лаяв Мелфоя. Мовляв, снич у нього на голові, а йому й байдуже!.. Мелфой так-то вже скривився!..

Гравці принесли печиво, цукерки і пляшки з гарбузовим соком. Тільки-но вони обступили Гарріне ліжко й налаштувалися на непогану вечірку, як До палати вбігла мадам Помфрі:

— Хлопцеві потрібен спокій, у нього має вирости тридцять три кістки! Геть звідси! ГЕТЬ!..

І Гаррі лишився на самоті з пекучим болем в обм'яклій руці.

Минуло кілька годин, і Гаррі раптом прокинувся серед суцільної темряви, зойкнувши з болю: йому здавалося, ніби в його руці повно великих скалок. Якусь мить він думав, що саме це його й розбудило. А тоді перелякано збагнув, що хтось у темряві витирає йому губкою чоло.

— Іди геть! — крикнув він, але потім упізнав: — Добі!

Вирячені, завбільшки з тенісний м'яч, очі ельфа-домовика приглядалися в пітьмі до Гаррі, а його довгим загостреним носом стікала самотня сльоза.

— Гаррі Поттер повернувся до школи, — жалібно прошепотів він. — А Добі не раз попереджав Гаррі Поттера. Ох, паничу, чому ви не послухали Добі? Чому Гаррі Поттер не вернувся додому, коли спізнився на поїзд?

Гаррі присів на подушках і відхилив губку.

— Що ти тут робиш? — запитав він. — І як ти довідався, що я спізнився на поїзд?

Вуста Добі затремтіли, і Гаррі раптом щось запідозрив.

— Це був ти! — поволі вимовив він. — Ти зробив так, щоб та перегородка нас не впустила!

— Звичайно, паничу, — зізнався Добі, енергійно киваючи головою й ляскаючи вухами. — Добі сховався і стежив за Гаррі Поттером, запечатав вихід, а тоді Добі мусив покласти руки під праску, — він показав Гаррі десять довгих забинтованих пальців. — Але Добі було байдуже, паничу, бо він думав, що Гаррі Поттер у безпеці, Добі ніколи і в гадці не мав, що Гаррі Поттер потрапить до школи іншим шляхом!

Добі погойдувався назад і вперед, хитаючи своєю бридкою головою.

— Добі був такий приголомшений, коли почув про повернення Гаррі Поттера до Гоґвортсу, що спалив обід свого господаря!.. Добі ще ніколи так не шмагали, пане!..

Гаррі знову впав на подушки.

— Через тебе мене з Роном мало не вигнали зі школи! — розлючено сказав він. — Краще, Добі, забирайся, поки не відросли мої кістки, бо я тебе задушу!

Добі криво усміхнувся.

— Добі звик, що йому погрожують смертю, паничу. Вдома Добі по п'ять разів на день чує такі погрози.

Він висякався в ріжок брудної наволочки, яку мав на собі, і видавався таким жалюгідним, що Гаррі відчув, як його гнів потроху вщухає.

— Добі, чому ти носиш це на собі? — поцікавився він.

— Оце, паничу? — перепитав Добі, смикаючи за наволочку. — Це символ рабства ельфа-домовика, паничу. Добі може бути вільним тільки тоді, коли його господарі дадуть йому одяг, паничу. Родина пильнує, щоб випадково не дати Добі навіть шкарпетки, паничу, бо тоді він зможе назавжди покинути їхній дім.

Добі витер свої вибалушені очі і раптом сказав:

— Гаррі Поттер мусить вертатися додому! Добі гадав, що його бладжера вистачить, щоб…

— Твого бладжера? — обурився Гаррі, знову закипаючи гнівом. — Це ти про що? Це ти зробив так, щоб той бладжер спробував мене вбити?

— Не вбити, паничу, аж ніяк не вбити! — заперечив шокований Добі. — Добі хоче врятувати життя Гаррі Поттера! Паничу, краще поїхати додому з тяжкою травмою, ніж лишатися тут! Добі тільки хотів, щоб Гаррі Поттер покалічився і його відправили додому!

— Ох, і це все?! — сердито перепитав Гаррі. — А може, ти ще й повідомиш, чому ти хотів, щоб мене відправили додому скаліченого?

— Ой, якби ж Гаррі Поттер знав! — прохрипів Добі, і на його пошарпану наволочку потекли сльози. — Якби він тільки знав, що він означає для нас, покірних, підневільних покидьків магічного світу! Добі, паничу, пам'ятає, що діялося, коли Той-Кого-Не-Можна-Називати перебував на вершині своєї могутності! До нас, ельфів-домовиків, ставилися, як до наволочі! Звичайно, до Добі і досі так ставляться, паничу, — зізнався він, витираючи наволочкою обличчя. — Але загалом, паничу, наше життя покращало відтоді, як ви перемогли Того-Кого-Не-Можна-Називати. Гаррі Поттер вижив, а могутності Лорда Темряви настав кінець, і це був новий світанок, паничу. Гаррі Поттер став маяком надії для тих із нас, хто думав, що морок ніколи не скінчиться! А тепер у Гоґвортсі має відбутися щось страхітливе… Воно, можливо, вже відбувається, і Добі не може дозволити, щоб Гаррі Поттер лишався тут, коли історія має повторитися, коли Таємну кімнату знову відчинено…

Добі завмер, охоплений жахом, тоді схопив глечик для води зі столика біля ліжка Гаррі. Гупнув ним себе по голові і впав під ліжко. За мить знову виліз назад, косячи очима й бурмочучи:

— Поганий Добі, дуже поганий Добі!

— А де ця Таємна кімната? — прошепотів Гаррі. — І… ти, здається, сказав, що колись вона вже була відчинена? Скажи мені, Добі!

Він схопив кістляву руку Добі, бо той уже знову потягнувся по глечик.

— Я ж не маґлівського роду — чому мені має загрожувати та кімната?

— Ох, паничу, нічого не питайте, більше нічого не питайте в бідолашного Добі! — почав затинатися ельф, світячи в пітьмі величезними очима. — У цьому замку планують щось лихе, але Гаррі Поттер не повинен тут бути, коли воно станеться. Гаррі Поттере, їдьте додому! Додому! Гаррі Поттер не повинен ні в що встрявати, це надто небезпечно!

— Хто це був, Добі? — запитав Гаррі, міцно тримаючи Добі за руку, щоб той знову не вдарив себе глечиком. — Хто її відчинив? Хто відчинив її минулого разу?

— Добі не може, паничу, Добі не може, Добі не повинен говорити! — верещав ельф. — Додому, Гаррі Поттере, їдьте додому!

— Я нікуди не поїду! — розлючено відповів Гаррі. — Одна з моїх найкращих приятельок маґлівського роду, і вона буде першою на черзі, якщо ця кімната справді відчинена!..

— Гаррі Поттер ризикує своїм життям заради друзів! — простогнав Добі в якомусь жалюгідному екстазі. — Як шляхетно! Як гідно! Але він мусить урятувати себе, він мусить! Гаррі Поттер не повинен…

Доббі раптом завмер, а його кажанячі вуха затремтіли. Гаррі теж почув звуки. В коридорі за дверима наближалися чиїсь кроки.

— Добі мусить тікати! — видихнув переляканий ельф. Щось гучно ляснуло, і Гаррі раптом відчув, що стискає рукою порожнечу. Він упав на ліжко, дивлячись на темні двері палати, а кроки тим часом ближчали.

Наступної миті до палати спиною вперед зайшов Дамблдор у довгому вовняному халаті й нічному ковпаку. Він тримав у руках наче голову якоїсь статуї. За мить у дверях з'явилася професорка Макґонеґел, підтримуючи ноги тієї статуї. Удвох вони поклали її на ліжко.

— Покличте мадам Помфрі! — прошепотів Дамблдор, і професорка Макґонеґел вибігла з палати повз ліжко Гаррі. Гаррі лежав тихенько, вдаючи, ніби спить. Він почув стурбовані голоси, а тоді в палату знову прибігла професорка Макґонеґел, а слідом за нею мадам Помфрі, на ходу натягаючи поверх нічної сорочки вовняний джемпер. Хтось голосно охнув.

— Що сталося? — прошепотіла мадам Помфрі Дамблдорові, схилившись над статуєю на ліжку.

— Ще один напад, — відповів Дамблдор. — Мінерва знайшла його на сходах.

— Біля нього лежало гроно винограду, — повідомила професорка Макґонеґел. — Думаю, він намагався прокрастися сюди, щоб провідати Поттера.

Гаррі опустилося серце. Він обережно підвівся, щоб роздивитися ту статую. її обличчя освітлював місячний промінь. Це був Колін Кріві. Його очі були широко розплющені, а руки з фотоапаратом застигли перед грудьми.

— Паралізований? — прошепотіла мадам Помфрі— — Так, — підтвердила професорка Макґонеґел. — Але страшно подумати, що… Якби Албус не спускався по гарячий шоколад, хтозна, що могло б… Усі троє дивилися на Коліна.

Потім Дамблдор нахилився і витягнув з його негнучких рук фотоапарат.

— Ви гадаєте, що він устиг сфотографувати нападника? — з надією запитала професорка Макґонеґел.

Дамблдор не відповів. Він відкрив задню накривку апарата.

— Боже мій милий! — вигукнула мадам Помфрі. З фотоапарата зі свистом вирвався струмінь диму. Гаррі, що лежав через три ліжка від них, відчув ядучий сморід спаленої фотоплівки.

— Розтопилося, — здивувалася мадам Помфрі, — все розтопилося!

— Що це означає, Албусе? — наполегливо запитала професорка Макґонеґел.

— Це означає, — відповів Дамблдор, — що Таємна кімната і справді знову відчинена.

Мадам Помфрі з переляку закрила рот рукою. Професорка Макґонеґел дивилася на Дамблдора.

— Але ж, Албусе… Дійсно!.. Хто?..

— Питання не в тому — хто, — відказав Дамблдор, не спускаючи очей з Коліна, — а в тому — як?

Судячи з того, що зміг побачити Гаррі на затіненому обличчі професорки Макґонеґел, вона збагнула ці слова не краще, ніж він сам.