"Витязь у тигровій шкурі" - читать интересную книгу автора (Руставелі Шота)

ЯК ФРІДОН ПОВІДОМИВ ТАРІЕЛА ПРО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН

Раз на ловах із Фрідоном ми пройшли корчастим бором

Аж до скелі, що стриміла над примор'ям неозорим,

І Фрідон сказав: «Послухай: якось ставши тут, над морем,

Дивну річ побачив звідси я своїм орлиним зором».

Я просив сказати, й витязь про таку повів пригоду:

«Раз ганяв отут конем я - має кінь мій дивну вроду:

В полі - сокіл, а на річці качкою пірнає в воду.

Звідси я дививсь, як яструб в хвилі рине з небозводу.

Раптом, глянувши у море, став я пильно придивлятись:

Там якесь предивне диво почало між хвиль з'являтись,-

Як воно, те диво, може так моторно посуватись?

Та розгледіти не зміг я, мусив тільки дивуватись.

Я гадав: «Чи звір, чи птиця - те появище незнане?»

Це був човен, заповитий в запинало злототкане;

Швидко він летить на веслах,- сонце в нім сидить, не гляне.

Наче сім планет, зоріло те світило полум'яне!

Два раби, як смоли - чорні, вийшли звідти на узкосся.

Діву вивели з собою,- розметалося волосся,

Сяєвом непорівнянним їй обличчя зайнялося.

В мить, коли вона засяла,- сонце стьмареним здалося!

Я радів, тремтів, журився - чи присняться знову сни ті?

Закохався я в троянду, в пелюстки, снігами вкриті.

Я рішив: «Піду назустріч, нажену їх тої ж миті,-

Від коня мого прудкого не втече ніхто на світі».

Я помчав конем - озвався шумом, гуком ліс нагірний,

Та не в силі наздогнати, хоч і гнався кінь мій вірний,-

Майорів у морі човен, наче сонця блиск вечірній.

Відійшла вона від мене - й серце палить жар незмірний!»

Спалахнув я, все збагнувши із Фрідонових цих слів,

Впав з коня, ридав безстидно, дужим полум'ям горів,

Вбрався в кров свою гарячу, що текла із щік та з брів,

І кричав: «Забий мене ти! Чом не я її зустрів?»

Це Фрідона здивувало,- він не знав, яка причина

Розпач викликала в мене. Ставши поруч на коліна,

Він благав мене ласкаво, заспокоював, як сина;

Вії левня снігом вкрила, перлом зронена, сльозина.

«Горе! Повість розповівши, звів тебе я до відчаю!»

Я сказав йому: «За мене не печалься, я благаю.

Був моїм той місяць ясний,- через нього так палаю!

Ти - товариш мій, і нині все скажу тобі до краю».

Він почув про все від мене, як товариш мій, по праву,

І сказав: «Повів цю повість я собі лиш на неславу!

Ти - високий цар індійський,- сам прибув в мою державу,

Тож палац повинен мати, трон і челядь величаву.

В кого стан - як в кипариса, хай той господа прославить -

Відверне списа від нього бог, роздерши серце навіть:

Він свою нам ласку й милість, наче грім із неба, явить.

Творить він із лиха радість, милостиво нами править».

Ми вернулись до палацу. Сіли вдвох. Нас мучить туга.

Я сказав Фрідону: «Маю я тебе лише за друга,-

Бог не хоче, щоб родилась ще така людина друга;

Як здружився я з тобою,- в мене виросла потуга.

Я - друг вірний; час повинен нашій дружбі лиш сприять

. Розум свій, язик свій мудрий дай мені, мене порадь:

Як для неї і для себе повернути благодать?

Я в розлуці з нею більше сил не маю проживать».

Він сказав: «Од слів ласкавих я душею розтаю,-

Ти мені, індійський царю, милість виявив свою.

Чи посмію навіть думать про подяку я твою?

Наче раб, тобі скоряюсь, бо рабом твоїм стаю.

Город мій - збирач усяких чужоземних справ, новин,

Бо проз нього путь лягає кораблям з усіх країн.

Може, тут ми щось почуєм про бальзам, що гоїть він?

Може, бог тебе не схоче засудити на загин?

Моряків метких і справних надішлім в усі усюди,-

Діву - любу твою зірку - розшукають нам ці люди;

Ти ж - терпи тим часом, болі хай тобі не мучать груди,

Бо нема такого горя, що йому утіх не буде».

Він морців до себе скликав і сказав він їм усім

: «Вирушайте кораблями, їдьте простором морським,

Щоб знайти її, що прагне буть з укоханим своїм:

Сотні бід перетерпіте, а не вісім або сім!»

Він послав гінців усюди, де стояли кораблі,

І звелів: «її шукайте по всіх закутках землі!»

Це ждання було за радість, аж применшали жалі,-

Сором згадувать - відчув я навіть радощі малі!

Трон мені Фрідон поставив,- як владар, мав я сидіти;

Він сказав: «Пробач ласкаво нездогадливість мені ти,

Бо тебе, царя індійців, недостойні ці привіти!

Хто із нас не хтів би ревно, наче раб, тобі служити?»

Що казати? - звідусюди позбирались шукачі,

Та новин вони не взнали, хоч ходили вдень, вночі,-

Анічого не дізнались, марно світом бредучи.

Я ридав, з очей точились сліз невичерпні ключі.

Я Фрідону рік: «Не знав я ще страшнішої пори,-

Як мені на серці важко, бачить лиш господь згори.

О, без тебе дні і ночі - сірі, наче вечори!

Всякі радощі я втратив, серце сповнилось жури.

Звідки ще новин чекати? - ні, надія це пуста;

Йду я звідси, так дозволь же залишить твої міста!»

Як Фрідон почув це, землю заросила кров густа:

«Брате,- мовив він,- віднині всяка радість - марнота!»

Не могли мене затримать, хоч велике їх старання;

Чув уклінного вояцтва я моління та благання,-

Обіймали, цілували, віддаляли час прощання:

«Ні, не йди від нас! Для тебе ми готові й на страждання!»

їм сказав: «І я страждаю від розлуки оцієї,

Та для мене неможливі втіхи-радощі без неї.

Ні, не кину, не забуду я обраниці своєї,-

Не лишусь, не відступлюся від ухвали я моєї!»

Сам Фрідон коня із стайні вивів,- то був огир власний,-

І сказав: «Цей кінь - для тебе, кипарисе зореясний.

Інших ти дарів не приймеш, але цей дарунок - вчасний,

Бо тяжкі шляхи полегшить стрімколетний кінь прекрасний».

Проводжав Фрідон, і в нього сльози бігли на лиці;

Ми з Фрідоном цілувались, всі ридали верхівці,

Щиру тугу військо несло в серці, не на язиці.

Ми прощалися - із дітьми так прощаються отці.

Віддалившись від Фрідона, знов почав її шукати,

Мандрував землею й морем, не минув ніде ні хати,

Та не здибав я нікого, що про неї міг би знати;

Серцем зовсім ошалівши, схожий став до звіреняти.

Думав: «Годі мандрувати морем марно, хоч і браво;

Десь між звірів, може, втихне серце, змучене криваво».

Я сказав Асмат і слугам сім чи вісім слів ласкаво:

«Вас я змучив,- нарікати справді маєте ви право.

Тож ідіть, мене лишіте - річ моя не слабодуха!

Не дивіться більш на сльози, що їх точить з мене скруха».

Кожен з них, це слово чувши, каже так, мене не слуха:

«Леле! Що ви проказали? - хай не чують наші вуха!

Щоб нам доля, окрім тебе, пана іншого не слала!

Навіть куряву, що путтю з ніг твого коня упала,

Не покинем, не залишим,- служба наша вірна й стала!

Схоче доля - і в дбайливця думка зродиться недбала».

Не прогнав їх геть, прислухавсь я до їхніх слів і сліз,

Та, покинувши оселі, заблукав у дикий ліс,

Де обрав собі за житло схови оленів та кіз,

І почав бродить, стоптавши вись гірську і дольний низ.

Я знайшов печеру - диви тут порили гірні пруги;

Я почав із ними битись, і не стало в них потуги,

Хоч всіх слуг моїх забили, порубавши їм кольчуги.

Краплі горя впали знову, знов мені завдавши туги.

Крик, і зойк, і стогін дивів аж до неба досягав,

І земля здригалась важко від ударів їх булав,

Сонце вкрилось пилюгою, кипарис рясний дрижав.

Сто їх билось, та нікого не лишив я з їхніх лав.

Я відтоді, любий брате, тут живу і тут вмираю,

Тут блукаю, тут і плачу, непритомнію з одчаю.

Тут живе й Асмат зі мною, шалом спалена до краю.

Тільки смерть мені лишилась, більше виходу не знаю!

Тигра гарного вважаю трохи схожим я до неї,-

Ось чому люблю ці шкури, з них роблю собі кереї,-

Шиють їх дбайливі руки діви журної цієї.

Сам себе не можу вбити, хоч і смерті жду своєї!

Не складуть хвали для неї язики всіх мудреців,-

Вічно згадую кохану, проклинаю плинність днів;

Живучи отут між звірів, з ними й сам я озвірів.

Що мені від бога треба? - тільки вмерти б я хотів!»

Бив лице він, рвав троянду,- стала квітка щік прив'яла,

Став рубін його бурштином, вламки падали кристала;

З вій похилих Автанділа теж сльоза на діл упала,

Та уклінна ласка діви згодом левня вгамувала.

Заспокоєний, промовив Таріел до Автанділа:

«Втішив я тебе, а в мене біль ця втіха пробудила.

Ти, мою почувши повість, бачиш: жить мені - несила.

Йди ж тепер, вертай до сонця, вже твоя чекає мила».

Автанділ промовив: «Годі про від'їзд пустих речей,

Бо, з тобою розлучившись, сльози литиму з очей.

Я тобі скажу всю правду, не розсердишся ачей:

Смерть твоя не втішить діви,- сонця днів, зорі ночей.

Якщо лікар, хоч би й славний, занеміг,- він знає: треба

Зразу іншого якогось кликать лікаря до себе;

Він йому з'ясує хворість, що вогнем упала з неба,

Бо сторонній ліпше знає, в чім є хворому потреба.

Ти не гнівайся, послухай,- кривди радити не стану,

Ти не раз - сто раз подумай, як порятувать кохану,

Бо, як серце пломеніє, то піддасться й на оману.

Я на час якийсь поїду - на укохану хоч гляну.

Тінатін свою побачу, втішу очі сяйвом вроди,

Розповім, про що дізнався, про твої чудні пригоди.

Вір мені! Хай чує клятву бог з небесної господи.

Поклянімось не зламати нашого братерства й згоди!

Не відходь нікуди звідси,- клятву дай мені єдину,

Я ж навічно присягнуся, що ніде тебе не кину,

Повернуся, щоб з тобою тут блукати до загину.

Бог поможе,- я розвію твій одчай і самотину!»

Той сказав: «Як міг чужинцю ти любов оддать свою?

Жаль тобі мене покинуть, мов троянду - солов'ю!

Дасть господь, і знов побачу - прагнень серця не втаю! -

Я тебе, що виростаєш, мов алое у гаю.

Як повернешся до мене після довгих мандрувань,-

Не втече у поле серце, наче сарна, наче лань.

Як збрешу,- хай підо мною божий гнів розверзне хлань!

Лиш твоя близька присутність знищить шал моїх страждань».

І на цьому щирі друзі склали клятви молитовні,

Ці бурштини-самоцвіти, шалодумні, мудромовні,

Полюбилися,- і душу їм пекли вогні любовні;

Пробули всю ніч укупі друзі вірні й невгамовні.

Автанділ ридав, як бачив, що ридає побратим;

Вранці встав, поцілувався з журним витязем отим;

Таріел не знав з одчаю, що тут станеться із ним,

Автанділ же, заридавши, мчав чагарником густим.

Автанділа проводжала в путь Асмат - вона весь час

Заклинала, щоб вернувся, побратима душу спас,-

Зов'явала, як фіалка, блиск лиця її пригас. Він сказав:

«Кого ж, о сестро, пригадаю ще, крім вас?

Вдома довго не лишуся, бо про вас я не забуду.

Тільки він хай не відходить, не тікає геть від люду.

Два лиш місяці чекайте,- як тоді я не прибуду,

Значить, трапило десь лихо горопашного заблуду».

Автанділ, пішовши звідти, відчував страждання щирі.

Дряпав руки, щік троянди роздирав в журі й зневірі,

Закривавився,- з дороги кров облизували звірі,-

Прудко мчав, прикоротивши путь свою в безмежнім ширі.