4

Наступного ранку, братва, я прокинувсь — ох! — о восьмій-ох-ох-ох! — а що почувався ще висотаним, витолоченим і розбитим, не в змозі розклепити після сну повіки, то вирішив не йти до школи. Краще, іюдумав я, поваляюсь ще трохи в ліжку, годинку-дві, тоді вберуся в чистесенький, зручний одяг, можливо, ще й похлюпаюсь у ванні, підсмажу собі грінки й послухаю радіо або почитаю газетку — одне слово, потішуся на самко-мотності. А потім, як матиму настрій, загляну до своєї школіназії й дізнаюся, чого ще наварілі в тій країні глупих і непотрібних уроків. Ох, братва!.. З-за стіни я почув гарчання й тупцяння татуся, що зрештою пішов на свою фарбарню, де він горбатив, а мене покликала матуся — дуже ввічливо, як це в пас стало звичним, відколи я підріс і змужнів:

— Уже восьма, синку. Знову спізнишся!

— Щось у мене голівер болить! — гукнув я їй у відповідь. — Зостанусь удома, спробую переспати біль.

Я почув, як мати зітхнула й сказала:

— Сніданок тобі я залишу на плиті, синку. Мушу вже бігги. І справді, був такий закон, який забороняв усім, крім дітей, не горбатити, хай ти сам хворий чи в тебе хвора дитина. Моя матуся працювали в одному з так званих держмаркетів, де полиці були заставлені суповими та квасолевими консервами й іншим таким говном. Я почув, як вона з брязкотом поставила тарілку на газову плиту, взулася, взяла пальто, що висіло на гачку за дверима, зітхнула й мовила:

— То я пішла, синку.

Я вдав, ніби повернувся до країни марень, а тоді й справді задавив гарненького хропака і побачив дивний, але правдоподібний сон, в якому мені чомусь привидівся мій кент Джорджі. В сновідєнії він був багато старший, лютіший і суворіший; він розводився про дисципліну, слухняність і про те, що всі мальчікі під його началом мусять цього суворо дотримуватись і віддавати йому честь, як в армії, а я стояв серед решти хлопців у шерензі й вигукував: «Так, сер!» або «Ні, сер!» Потім я угледів на плечах у Джорджі зірки, як у генерала. Тут він підвів до мене Дима, також постарілого й сивого, із щербатим ротом, іцо його він, побачивши мене, роззявив в усмєшкє, а мій кент Джорджі промовив, показуючи в мій бік:

— Цей хлопець з голови до ніг у багні й лайні. І це була таки правда.

— Не бийте мене, благаю вас, братики! — заволав я і кинувся навтьоки. Я бігав колами, а Дим за мною, трусячи від смеха голівером і обпікаючи мене батогом, — за кожним влучним ударом лунав електричний дзвоник — дзінь-дзінь! — і мені від цього стало ще болячіше.

Тут я бистренько прокинувся, серце гупало — гуп-гуп-гуп! — і біля дверей, певна річ, справді дзеленчав дзвоник — др-р-р-р! Я вдав, ніби вдома нікого нема, однак те «др-р-р-р» не вгавало, і я почув, як за дверима гукнули:

— Та годі тобі! Відчиняй, я ж бо знаю, що ти в ліжку. Я відразу впізнав той голос. Це був П. Р. Делтойд (глупий дуб), мій так званий післявиправний наставник, геть очманілий від сотень прочитаних книжок хрєн. Я гукнув йому хворим голосом: «Іду, іду!» — виліз із постелі й накинув на себе халат, чарівний халат, братики, розмальований краєвидами різних міст. Тоді взув копита в дуже зручні вовняні тапочкі, розчесав свій скуйовджений «німб» і був готовий зустріти П. Р. Делтойда. Коли я відчинив двері, він, вайлувате похитуючись, ступив до квартири — розпатланий, у потертій шляїіє, в забрьоханому плащі.

— Ох, Алексе, Алексе, — зітхнув він. — Я зустрів твою матір. Вона сказала, нібито в тебе щось болить. Тому ти й не в школі, атож.

— Нестерпно болить голова, сер, — відказав я, як справжній джентльмен. — Сподіваюся, що пополудні біль минеться.

— Атож, атож, надвечір-неодмінно, — шпигнув мене П. Р. Делтойд. — Вечір — то великий час, еге ж, Алексе? Сідай хлоопчику, — запросив він мене, наче я був гість у його домі. — Сідай, сідай. — Він опустився в крісло-гойдалку мого татуся й почав гойдатися, ніби саме задля цього й завітав до мене.

— Чашечку чифірчику, сер? — спитав я. — Тобто чаю.

— Не час, — відповів він, гойдаючись і позираючи на мене з-під насуплених брів, немов хранитель світового часу. — Атож, не час, — повторив він, дубоголовий.

Я поставив чайник на плиту й поцікавився:

— Чим я маю завдячувати таку велику честь? Щось трапилося, сер?

— Трапилося? — бистро й хитро перепитав він і підозріливе глипнув на мене, так само розгойдуючись. Тоді скосив очі на оголошення в газєткє, що лежала на столі: чарівна молоденька ципа сміялась і виставляла грудь, рекламуючи, братики, принади югославських пляжів. Зжерши її очима, він провадив далі: — Чому це ти вирішив, ніби щось трапилося? Мабуть, чогось накоїв, еге?

— Та я просто так, сер, — відказав я.

— Гаразд, — мовив П. Р. Делтойд, — то я, в свою чергу, скажу тобі просто так, щоб ти пильнувався, Алексе, бо наступного разу, як ти розумієш, хлопчику, буде вже не виправна школа. Наступного разу ти опинишся за ґратами, і вся моя робота — собаці під хвіст. Якщо тобі начхати на самого себе, то міг би принаймні подумати про мене — про того, хто мордується з тобою. Скажу тобі під секретом, що нам ставлять великий чорний штампик як знак професійної неспроможності за кожного, кого ми не змогли виправити, за кожного, хто кінчає тим, що бачить небо в клітинку.

— Та я ж нічого такого не зробив, сер! — запевнив його я. — Тобто поліція не має проти мене нічого, сер.

— Тільки не треба напускати туману про поліцію, — стомлено зауважив П. Р. Делтойд. ї, так само розгойдуючись, повів далі: — На гарячому вони тебе, правда, не спіймали, але це ще зовсім не означає, як ти сам розумієш, що ти нічого не накоїв. Адже вчора була добряча бійка, хіба не так? В хід пішли тєсакі, велосипедні ланцюги й таке інше. Вчора пізно ввечері біля електростанції швидка допомога забрала жахливо побитого приятеля одного гладкого хлопця й відвезла до лікарні. Атож, згадували й твоє ім’я. Інформацію я дістав із звичайних джерел. Деяких твоїх друзів також згадували. Загалом учорашній вечір був багатий на всілякі хуліганські вихватки. Авжеж, доказів, щоб когось звинуватити, як завжди, бракує. Але я тебе застерігаю, Алексе, як твій вірний друг, єдиний у цьому хворому й гнилому суспільстві, як людина, що прагне врятувати тебе від самого ‘себе, хлопчику.

— Я це дуже ціную, сер, — відповів я. — Від щирого серця кажу.

— Справді? — глузливо посміхнувся він. — Ти тільки пильнуйся, Алексе, і з мене досить. Нам відомо більше, ніж ти гадаєш, хлопчику… Ну що тебе до цього штовхає? — провадив він далі страдницьким голосом, але так само гойдаючись у кріслі. — Ми досліджуємо це питання, крутимо його сяк-так уже близько століття, але не посунулись ні на крок. У тебе гарне помешкання, чудові дбайливі батьки зрештою, і власна голова на в’язах… Невже в тебе вселився якийсь біс?

— Та ніхто в мене не вселився, сер, — запевнив я. — І поліція давненько не замітала.

— Оце ж бо мене й непокоїть, хлопчику, — зітхнув П. Р. Делтойд. — Надто довго все гаразд. Тепер ти, за моїми підрахунками, маєш уклепатися. Саме тому я тебе й застерігаю, Алексе: не сунь свого довгого носа куди не слід. Чи ясна моя думка?

— Ясна, як незамулене озеро, сер, — сказав я. — Прозоре, як небесна блакить улітку. Можете на мене покластися, сер. — І я подарував йому улибку на весь рот.

Та коли він пішов, я заварив собі чифірчику й подумки посміявся над вєщамі, які так непокоять П. Р. Делтойда та його друзів. Гаразд, я чиню зле, коли краду, мєтєлюсь, ріжу брітвой чи трахкаю дєвочєк, і якщо мене заметуть, тим гірше для мене, братва, бо якби так поводилися всі чєловєкі, країна була б некерована. Мене вже хапали, відсилали на три місяці в одне мєсто, потім на півроку — в інше, але якщо тепер мене, як ніжно висловився П. Р. Делтойд, посадять, попри мій тендітний вік, у в’язничну кліточку, то я скажу ось що: це буде хоч і справедливо, одначе тільки на шкоду, добродії, бо для ув’язнення я ще не дозрів. Тому, щоб таке майбутнє не простигло до мене свої бліді й мертвотні руки, щоб не наскочити на тесак, не зійти кров’ю під кривим лезом чи уламком скла на автостраді я намагатимусь не попастися. Я не кривлю душею. Але згадка про те, як вони із шкури пнуться, щоб докопатись до причини зла, обертає мене на пустотливого мальчіка. Причини добра вони не дошукуються, чому ж тоді так ревно «досліджують» протилежне? Люди бувають добрі, бо їм це до вподоби, тут нічого не вдієш-так само як і в протилежному випадку. Я особисто схиляюся до протилежного. Навіть більше, зло взагалі притаманне людині, коли вона лишається самко-мотня. А людину ж бо створив господь Бог — це його велика гордість і радость. «Не-я» не має зла, тобто уряд, суди, школи виступають проти зла, бо заперечують саме «я». А чи вся наша сучасна історія — не боротьба «маленьких людей» проти цих велетенських машин? Я кажу серйозно, братики. Але все, що я роблю, я роблю через те, що воно мені до вподоби.

Отак того усміхненого зимового ранку я пив чифірчик з молоком — ложечку за ложечкою, з цукром, поки в роті стало сладко. Тоді взяв з плити сніданок, що його бідолашна моя матуся наготувала для мене. Це була лише оката яєчня, ото й усе, але я ще підсмажив грінку, і поки ковтав, плямкаючи, яєчню та грінку з джемом, почав читати газету. Як завжди, газета повідомляла про хуліганство й пограбування банків, про страйки й про те, що футболісти нагнали на всіх жаху, погрожуючи не грати наступної суботи, якщо їм не підвищать платню. Ох уже ці вередливі мальчікії Писалося також про космічні польоти, про найбільші стереотелеекрани і про пропозицію поміняти пакети від мильної стружки на ярлики до супових консервів — чарівну пропозицію, дійсну тільки один тиждень. Це викликало в мене смєх. А ще там була большая стаття про сучасну молодь (виходить, про мене, тож я вклонився і розреготавсь, як безумний) якогось вельми освіченого голомозого чєловєка. Я уважно читав статтю, братики, чаював — чашка за чашкою — і гриз ломтікі грінки, вмочаючи їх у джем та в яєчню. Той учений чєловєк розводився про відомі вєщі: про брак батьківської дисципліни — так він це називав, — про брак справді добрих учителів, які б могли витрясти із своїх дурних вихованців ницість і спрямувати їх — ой-ой-ой! — на добрі діла. Ця несусвітна глупость викликала в мене смєх, одначе приємно було знати, що хтось постійно розвиває таку тему. Щодня з’являлися статті про сучасну молодь, але найкращою в тій газєтє була замітка якогось старигана в моднячому комірці. Він зазначив, що, на його переконання, — а він буцімто говорить від імені Бога, — «в усьому винен диявол, що поселився за кордоном», а тепер шукає шляхів, щоб проникнути в молоду плоть, і дорослі несуть за це відповідальність, бо захопилися своїми війнами, бомбами й такими іншими дурницями. Цілком слушно. Він знав, що каже, бо був посланцем самого Бога. А ми, молоді мальчікі, зовсім не винні. Таки-так.

Гикнувши кілька разів на повний шлунок, я дістав із шафи одєжду і ввімкнув радіо. Передавали музику, дуже гарний маленькій струнний квартет Клаудіуса Бердмена, який я добре знав. Я не стримав смєха, згадавши, що вичитав у одній з тих статей цікаву думку про сучасну молодь — мовляв, вона, молодь, стане кращою, якщо її надихатиме живе сприйняття мистецтва. Мовляв, велика музика й велика поезія здатні погамувати сучасну молодь і зробити її більш цивілізованою. Цивілізованою — сифілізованою! Музика завжди настовбурчувала мене, братики, й викликала таке відчуття, ніби сам Бог, ладний ударити громом і блискавкою, віддає волаючих чєловєков і цип під мою — ха-ха-ха! — владу. Коли я витер ліцо, лапи й одягся (одєжда в мене була студентська — голубі штани й светр із літерою А: Алексс), то вирішив, що саме час навідатися до крамниці грамплатівок (бабкі в мене були: у кишенях приємно подзвонювали монети) і подивитись, чи не з’явилася давно обіцяна й давно замовлена стереоплатівка з Дев’ятою (Хоральною) симфонією Бетховена, записаною на фірмі «Мастерстроук» симфонічним оркестром Еша Шема під керівництвом Л. Мухайвіра. Отож я вийшов, братики, з дому.

День відрізнявся від ночі. Ніч належала мені, моїм кентам і решті запелюшників, а старі обивателі ховалися по домівках і тішилися глупимі всесвітніми телеканалами. День, навпаки, належав старим, до того ж удень на вулицях було більш рож, цебто полісменів. На розі я сів в автобус і доїхав до Центру, тоді почалапав на Тейлор-плейс до крамниці грамплатівок, куди вчащав за неоціненними покупцями. Хоч та крамниця мала глупую назву «Мелодія», це було справді гарне мєсто, де звичайно бистро з’являлися нові записи. З покупців, коли я ввійшов до крамниці, там були тільки дві малі ципки, що застрягли в секції «Крижаний жезл» (цей знак означав «мертвотно холодний рок» і стояв на платівках з новими записами поп-музики — Джонні Берневей, Стеш Крох, ансамблі «Міксери», «Полеж тихо з Едом та їдою Молотовими» і таке інше говно). Тим двом ципкам було не більш як по десять років, і вони, як і я, вирішили, певно, прогуляти школіназію. Відчувалося, що обидві уявляють себе вже дорослими дєвочкамі — попідкладали груді, жирно намазюкали губбкі, а побачивши вашого слугу покірного, ще й захитали стегнами. Я став біля прилавка й ошкіривсь до Енді (завжди ввічливий, запопадливий, справді гарний хрсн, хоч голомозий і худий як тріска).

— О! — вигукнув Енді. — Схоже, твоя мрія здійснилась. Маю гарні новини. — Відбиваючи, наче диригент, лапамі такт, він пішов по платівку.

Дві малі ципки пирснули, як і належить у їхньому віці, і я, братики, суворо на них лупнув. Енді дуже бистро повернувся, вимахуючи великим лискучим білим конвертом Дев’ятої з насупленим, похмурим ліцом самого Людвіга вансі на ньому.

— Ось, — сказав Енді. — Прослухаємо, щоб перевірити? Та мені хотілось якнайшвидше віднести платівку додому й послухати її на своєму стерео, на самко-моті, не ділячись ні з ким насолодою. Коли я вигріб з кишені деньгі, щоб розплатитись, одна з тих малих ципок поцікавилась:

— Кого це ти відколупав, братчику? Таке велике й одне? — Ці малі пісюшкі мали свій жаргон.

— «Сімнадцяте небо»? Люк Стерн? Гоглі Гогль?

Обидві закихкали, вигинаючись і погойдуючи стегнами. І раптом мені сяйнула така думка, що я трохи не поточився від захвату, братва. Кілька секунд навіть не міг звести дух. Тоді оговтавшися, вишкірив начищені зубья і мовив:

— Навіщо вам іти додому, сестрички, й слухати оце завивання. — Я встиг помітити, що вони купили платівки з поп-вєщамі для підлітків. — Б’юсь об заклад, у вас манюсінький портативний програвачик, придатний хіба для пікніка.

Обидві невдоволено випнули губи.

— Ходіть із дядечком, — провадив я далі, — і ви послухаєте музику по-справжньому. Почуєте труби ангелів і тромбони диявола. Запрошую вас, — уклонився я.

Вони знову захихотіли, і одна з них відповіла:

— Та ми такі голодні! Краще б поїсти.

— Атож, — докинула друга, — вона хоче сказати, що ще не снідала.

— То поїсте з дядечком. Кажіть, куди підемо.

Дівчатка, кумедно вдаючи досвідчених, дорослих жінок, почали перелічувати назви ресторанів: «Ріц», «Брістоль», «Хілтон», «Рісгоранте Грантурко»… Зрештою я урвав їх словами: «Ходіть за дядечком», — і повів до «Макаронниці» за рогом. Там я дав їхнім невинним юним лічікам схилитися над спагетті з ковбасою, тістечками із збитими вершками, банановими «сплітами» й гарячим шоколадом, а сам — мене аж занудило від такої рясноти — з’їв дуже скромний полуденок: скибочку шинки та чималий шмат гострого червоного перцю. Ці дві малі ципки хоч і не сестри, були дуже схожі одна на одну. Однаково думали — чи й узагалі не думали, — мали однакове волосся кольору сухої соломи. Що ж, сьогодні вони справді подорослішають. Я зроблю цей день днем їхньої зрілості. Не піду пополудні до школи, а візьмусь за науку — Алекс як учитель! Ципок звали, як вони самі сказали, Марті та Соньєтта досить-таки безумно, останній крик дитячої моди.

— Гаразд, Марті й Соньєтта, то Марті й Соньєтта, — промовив я. — Час нам мчатися— і то з вітерцем! Нумо, вперед!

Коли ми вийшли на холодну вулицю, дівчатка сказали, що не поїдуть на автобусі — ні-ні! — тільки на таксі, тож я, потураючи їм, хоч у душі криво осміхнувся, підкликав зі стоянки таксі. Водій, старий вусатий чєловєк у засмальцьованій одєждє, попередив:

— Тільки нічого не рвіть. Не попсуйте сидінь. Щойно поміняли оббивку. Я розвіяв його дурні побоювання, і ми рвонули в бік муніципального будинку 18-А. Малі самовпевнені ципки по дорозі перешіптувались і хихотіли. Одне слово, приїхали ми, братики, і вопше ципок до квартири 10-8. Поки ми дерлися сходами нагору, вони відсапувались і сміялись, а коли прийшли, сказали, що помирають від спраги, тож я відімкнув у себе в кімнаті заповітну скриньку й налив кожній з тих десятирічних дєвочєк віскі «Скотчмен», щоправда, добряче розведеного колючою, аж у ніс било, содовою. Обидві всілися на моє ліжко (все ще незастелене) і, гойдаючи ногами, почали цмулити віскі, а я поставив на свій стереопрогравач їхні дурні нікчемні платівочки. Суміш, яку ми пили з дуже гарних, розкішних, дорогих позолочених келихів, нагадувала швидше ароматизований дитячий напій. Одначе ципки аж прицмокували-ох-ох-ох! — ще й вигукували: «Запагорбіти можна!», «ЗЗомліти мало!» — й такі інші безглузді слова, модні в їхньому середовищі. Поки я програвав оте говно, укоськав їх допити віскі й налив їм по другій. А вони були й раденькі, братики! Тож коли їхні жалюгідні поп-диски прокрутилися двічі (там були дві пісні: «Медові пахощі» у виконанні Айка Ярда і «Ніч після дня після ночі», яку тоненько завивали два кастрати, справжні євнухи, прізвища їхні я забув), ципки, здавалося, вже досягли межі істеричного збудження — плигали на ліжку й вистрибували разом зі мною по кімнаті.

Про те, що я зробив того дня, братва, нема чого розводитись, ви вже, певно й самі здогадались. Дві малолітки як оком змигнути опинилися без одєжди, але все реготали, бо нагой дядечко Алекс із ручкою від сковороди, що стирчала з нього, здавався їм дуже кумедним, а він, наче роздягнений лікар, усе відгортав шкірку, а тоді з гарчанням, мов рись болотна, смикнувся й зволожив собі лапу. Потім я обережно дістав із конверта Дев’яту симфонію — отож Людвіг ван тепер був також нагой, — а тоді, коли востаннє смикнувся й відчув найвищу насолоду, опустив голку на платівку. І почалось: басові струни забубоніли з-під ліжка до решти оркестру, далі озвався чоловічий голос, закликаючи всіх радіти, і полилася блаженно-обалдєнная мелодія, оспівуючи Радість, це небесне полум’я, а я, відчувши в собі звіра, накинувся на двох малих ципок. Тепер вони вже не тішились і весело не вигукували, бо мусили коритись дивним, незрозумілим бажанням Алекса Великого, що, збадьорений Дев’ятою і шкірковідгортанням, був чудесний, замєчатєльний і дуже вимогливий, братики. А втім, обидві малі були надто п’яні, аби щось відчути як слід.

Та коли той гуркіт і вигуки про «Радість, Радість, Радість!» стихли вдруге й усе скінчилось, малі ципки вже не вдавали з себе досвідчених жінок. Вони, здається, втямили, що з ними зроблено, й почали скиглити, проситися додому і казати, нібито я — дикий звір. Вигляд вони мали такий — скривавлені, набурмосені, — наче побували у великій бітвє, що, зрештою, так і було. Що ж, прогулюючи школу, вони однаково мали підвищувати свій освітній рівень. І таки підвищили. Вдягаючись, обидві зойкали, хлипали — ой-ой-ой! — і маленькими кулачками легенько товкли мене, брудного, нагото, висотаного і витолоченого, а я мовчки лежав собі на ліжку.

— Підла, противна тварюка! — кричала мала Соньєтта. — Скотиняка!

Я не заважав їм згребти свої речі й забратися геть. Вони ще погрожували, що напустять на мене рож і таке інше. Коли вони побігли сходами вниз, я провалився в сон, а з програвача так само лунали звуки радості, радості, радості…