"Стріла Часу" - читать интересную книгу автора (Бердник Олесь)ЗУСТРІЧУ широко відкритих очах супутниці блиснули вогники, пропливли і згасли. Василь замовк і, припавши до вікна салону, подивився в темряву. На дніпровській кручі сяяли рядочком яскраві огні. Пароплав проходив мимо Трипілля. Пора… Треба готуватися до виходу… Супутниця зітхнула, благально доторкнулася до Василевого рукава. — Ну, а далі що? Ви вже, будь ласка, розкажіть?.. Василь ласкаво заглянув у обличчя дівчини. Невже їй цікаво? Навіть дуже? Дивно! А втім, якщо вона хоче, то він залюбки… — Степан Іванович став мені справжнім батьком, — тихо почав хлопець. — Я ніби вдруге народився на світ. Мій новий тато всіляко заохочував мене до читання книг, схвалював мої мрії про майбутні польоти в Космос… І найголовніше, він невтомно прищеплював мені любов до науки, до праці. Якщо ти не навчишся мислити і трудитися, говорив тато, то всі твої мрії будуть пустими химерами… Василь знову замовк, смутно зітхнув. — Ну чому ж ви замовкли? — не стерпіла дівчина. — Чи здійснюються ваші мрії, чи тато задоволений тепер вами?.. — Батька нема, — майже нечутно сказав хлопець. — В сорок першому, в перші дні війни загинув… — А ви?.. — А я не захотів залишатися з вуйком Данилом і вирушив на схід. Пристав до ешелону… В Уфі мене взяли в дитячий будинок. А в сорок четвертому році я вже був у Києві. Інтернат. Потім університет. Зараз закінчую. Залишився один рік. Як бачите, все дуже звичайно… — А ваша… мрія?.. — О ні… від неї я ніколи не відмовлюсь! У школі тільки й думав про це, а в університеті вивчаю астрофізику, а також конструкторську справу. Вивчився літати в аероклубі… Готую дипломну роботу про нові види палива для космічних ракет. — Чудово! — схвильовано промовила дівчина. — Я спочатку думала, що це у вас хлоп’яче захоплення, а тепер бачу, що цілком серйозно… Значить, ви вважаєте, що й вам пощастить побувати на інших планетах?.. — А чому б і ні? Скоро в небо запустять штучні супутники Землі, а там і до польоту недалеко… Пролунав приглушений гудок пароплава. Дівчина запитливо підняла вії, блиснули зеленкуваті промінці очей. — Вам сходити? — Так… — Жаль… Ми не встигли… Василь устав, зайшов до каюти. Через хвилину повернувся з рюкзаком за плечима. Несміливо подав руку дівчині. — Ми навіть не познайомилися. Може, коли-небудь зустрінемося? — Я завжди… з приємністю… Мене зовуть Оксаною. — Василь. Горовий. На кафедрі астрофізики ви мене завжди знайдете… — Спасибі. Ще одне запитання, коли можна… Як ваші літературні вправи? Мабуть, кинули?.. — Ні, — усміхнувся Василь. — Навіть вірші почав писати… — Космічні? — Еге ж! У мене все разом… Кохання і Космос… — Прочитайте, Василю. Ще встигнете… — Гаразд… Я прочитаю… Тільки що ж вам?.. Пароплав стишив хід, почав розвертатися. Відблиски вогнів майнули на щоках Оксани. В тому освітленні дівчина показалася Василеві якоюсь неземною, дивною, хвилюючою. Навіть н коси, закручені короною навколо голови, здалися химерним марсіанським вінцем. Юнак пригадав напівзабутий вірш, що якраз пасував до цього моменту. — Ну, слухайте… Тільки не смійтесь! Оксана мовчала. Василь ніяк не міг розібрати, який вираз у неї на обличчі. Може, вона сміється? Цього ще не вистачало… — Ну як? — несміливо запитав він, тупцюючи на місці, бо люди вже почали сходити з пароплава на берег. Дівчина зітхнула, щиро і міцно потиснула йому руку, — Що ж, це схоже на вас. Я вірю вам, Василю. І у вас… Василь мовчки кивнув, ступив кілька кроків до виходу. Потім рішуче повернувся. — Я буду все літо тут, на лівому березі… Відпочиватиму… Якщо зможете — приїжджайте в гості. З вами дуже цікаво… — Дякую… Приїду… Стукнули двері. А Оксана стояла непорушно і дивилася, як віддалялася висока, широкоплеча постать. Ось вона зникла. Тільки в пам’яті, мов на фотоплівці, залишилися задумливі сірі очі, високе бліде чоло і неслухняний русявий вихор волосся. Та ще голос… Приглушений, схвильований, сповнений щирості і дивної віри… |
|
|