"Корпорація ідіотів" - читать интересную книгу автора (Денисенко Лариса)

хiii)

Отже, це й усе. Ось воно, моє сучасне щастя, моя сучасна доля, то скiльки вона важить? Грами? Немає навiть одного мегабайту на цiй зеленiй тоскнiй дискетцi. Зелений колiр - надiя? Зелений колiр - болотнеча, ряска, яку жеруть качки? Спрощене життя. Яке ж воно спрощене, чи не так? Усе те, що його ускладнює, може у вiдповiдних випадках його ж спростити. Зимно. Зимно, тому що прийшла зима. Минули два мiсяцi - як вони тягнулися, як вони пробiгли.

Тi два мiсяцi, якi нам видiлив найбiльший керманич. Минулися. "Гей", - звертаюсь я до водiя. "Давайте спочатку заїдемо в один магазин". "Без проблем", - каже водiй. Я знаю, що в цьому магазинi мене вилiкують, i не суттєво те, що вони будуть робити чи не будуть робити, в будь-якому разi вони обов'язково зачеплять щось у менi яким-небудь гачком зi своїх рибальських наборiв.

Це - моє улюблене мiсце, тут ви можете посилити свою ненависть до людства, а також швидко вилiкуватися вiд власної величi, незрiвнянностi та снобiзму. Це - одна з центральних крамниць мiста, де торгують дорогими речами, мештами, аксесуарами. Колись на цьому мiсцi теж був публiчний заклад, там гралися в богинь товстi продавщицi з дешевим перманентом на недбало профарбованiй головi. Вони були готовi розчавити все людське, що вклав у тебе Бог, батьки, вчителi, що вклало в тебе життя. Нашi голови, душi, серця - це крамнички, шухлядки, скриньки, автомати, каси, склади. Вони робили це легко, наче феї за допомогою чарiвних паличок. Одне їхнє слово до тебе, i ти вiдчував себе лайном чи кляв їх, а цього цiлком достатньо для того, щоб убити в собi людину. ЛЮДИНУ.

Зараз замiсть товстезних продавщиць залом фланкували моднi та стильнi хлопчики та дiвчатка. Але за змiстом нiчого не змiнилося, а, може, стало навiть гiрше. Тiтки могли зглянутися на тебе, враховуючи твiй вiк, свiй хороший настрiй, не помiтити тебе, сконцентрувавшись на iнший людинi. Цi ж усе помiчали, водночас не помiчаючи нiчого.

Тебе для них не iснувало, як i твоїх бажань, сподiвань, мрiй, потреб. Тебе не було. Ти думаєш, що ти iснуєш, що ти щось значиш у цьому свiтi, маєш якусь вагу? То зайди сюди. I ти побачиш, що тебе - немає. Вони обговорюють свої проблеми, обмiнюються телефонами своїх цирульникiв, вiзажистiв, фотографiв, вони дiляться iнформацiєю щодо модних дiєт, салонiв, кiнотеатрiв.

Вони вважають себе єдиними, хто заслуговує на увагу. Боги, королi, принци. Найвищi постатi у Всесвiтi. Ти ж - нiщо. В тебе немає iм'я, статусу, тебе позбавлено голосу, народження, мови. В тебе немає нiчого, що б могло їх зацiкавити. Що б могло змусити їх подумати про тебе, як про людину, таку саму обрану Богом, як вони. Якщо в тебе немає грошви - ти зайва меблина, котра, це ж треба, яке паскудство, має нахабство швендяти i плутатися в них пiд ногами. В тебе є грошва? Ще й немала? Вони звикли до того, що в деяких людей є грошi, але вони не вважають їх за людей. Ви - гаманцi, кредитки, дiрки гаманцiв та кредиток або жебраки. Все, ось таке просте ранжирування. Подобається? Вам щось iз цього пiдходить? Ким ви хочете бути, ким конкретно на цiй шкалi?

Пiсля того, як мене пару разiв штовхнули, а одне малолiтнє стерво спитало гидким голосом: "То ви берете тiпа цi штанцi? Тому що ви їх уже засрали, якесь жовте з'явилося на бiлому. А його не було. Зараз ви їх повiсите, тiпа це не ви їх зiпсували, ось уже й удзик хитається. I пiдете собi, тiпа ви нi до чого. I що, хтось мусить їх купувати пiсля того, як ви жмакали їх у своїх пiтних руках? Вони ж свiтлi, розумiти треба такi речi. От уже… ходять тiпа крутi сюди, блiн". И-и-и-и-и. Все!

"Поїхали. Терапiю пройдено. Менi час додому". "Без проблем", - каже таксист. Я починаю пiдозрювати його в тому, що вiн записав цю вiдповiдь на магнiтофон i постiйно її вмикає, а сам тим часом смачно мене матюкає. "Зупинiть бiля метро, я хочу пройтися", - кажу я згодом. "Без проблем". Зараз я його вдарю. Натомiсть я сплачую за проїзд.

До мене наближається бiлий собака з мордою, схожою на вiдкриту величезну валiзу. Мене паралiзує. З темряви виникає чоловiчий силует. "Боже мiй, не бiйтеся. Аля, Аля, до мене, доцю, до мене". "Що ж ви свою "доцю" пускаєте без намордника? Вона ж i зжерти людину може", - докiрливо кажу я. Зазвичай собаки вiдчувають, що я тримаюся вiд них осторонь i надаю перевагу котам. Майки. Написи на майках. Я ж вам казав. Собака крутить хвостом. "Так, ви маєте рацiю. Цiлком. Вибачте, що Аля налякала вас. Вибачте. Це - моя провина".

Я дiстаю цигарки. Дивно, але менi затишно з цим чоловiком, треба побути на повiтрi. Вдома батько, Iрка, молотки та паяльники, залiзяки та брухт на балконi, треба вгамувати серце. Воно аж вистрибує. Я боюся псiв. "Знаєте, я завжди собi кажу: не вiдпускай Алю, люди не можуть знати, що вона - мирна собака. Ти всiх тiльки лякаєш. I забуваю". Вiн тихо смiється. Може, iдiот? Цього ще бракувало.

Вiн продовжує: "Я дуже хвилююся, коли вона пiдбiгає до iнших собак, не тому, що її можуть порвати, а тому, що вона може обманути мої сподiвання i вчепитися в когось. Я не знаю, як я пiсля цього житиму. Просто не знаю". Точно. Якийсь псих. Торкається моєї руки. "Перепрошую, я бачу, ви хвилюєтесь". У нього такi розпачливi очi. Вiн мене лякає. "Не хапайте мене. Приберiть руки". Вiн знову вибачається, вiдсмикує руки, наче отримав опiк. А якщо в нього почнеться напад, що тодi робити?

"Ранiше я мешкав в iншому районi, але зараз переїхав сюди. Це ж так добре, правда? Тут дуже приємний район. А головне, що я винайняв квартиру, де є крiсло. Аля може там спати. I я їй не заважаю. Собацi, як i людинi, потрiбен власний простiр, вам так не здається?" Я кажу, що нiколи над цим не замислювався. Вiн знову посмiхається, але наче - спокiйний.

Дзвiнок. Я сiпаюся. "Ой, не хвилюйтеся, це - мiй". У нього є мобiльний телефон, не можу повiрити, в таких суб'єктiв не буває мобiльних телефонiв, це ж технiчнi дикуни, в таких усе з рук валиться. Ось, точно, телефон випав. Вiн присiдає, знову посмiхається. А може, там у нього один номер? Термiновий зв'язок iз лiкарем? Це - слушно. Вiн розмовляє по телефону, якщо з лiкарем, то цей лiкар - жiнка. "Людо, який я радий, що ти зателефонувала. Я сьогоднi подумав, що ти обов'язково менi задзвониш, так i сталося. Ти справдi хвилюєшся за мене? Це - правда? Це ж так чудово, що ти хвилюєшся. I так чудово, що я можу тобi сказати, що зi мною все гаразд. А з тобою, з тобою все добре? Людо, ти плачеш? Нi, ти мене нi в що не вплутаєш, нiчого, не бiйся мене потурбувати, все кажи. Для мене це дуже важливо. Твоє життя, ти. Розумiєш? Дуже важливо, Людо. Що ж може бути важливiшим? Я тебе зовсiм забалакав. Вибач. Нi, ти не ускладнюєш менi життя. Гаразд, ускладнюєш. Але, Людо, якщо я хоча б чимось можу тобi догодити, прислужитися, допомогти, я настiльки радий буду це зробити, ти собi не уявляєш". Класичний випадок мазохiста. Прислужитися вiн хоче. "Я завтра до тебе заїду, привезу морозиво. Полуничне". Точно, iдiот. "Бачиш, ти вже повеселiшала, так? Цiлую, до завтра, бувай".

"От. Плаче. В неї проблеми з нареченим. Але з нареченими завжди проблеми. Як це - не може бути? Завжди є. Бо ця ситуацiя змушує людей нервувати". Я хочу спитати, чи це його лiкар, але питаю iнше: "Це ваша подруга?" "Так-так. Ви правi. Певною мiрою правi. Це - моя колишня дружина". Заспокоювати колишню дружину, в якої проблеми з нареченим? Це поза межами моєї уяви.

Вiн розповiдає менi, чим годує собаку. Я не вiрю своїм вухам, але розповiдаю йому, чим годую кота. Раптом вiн каже: "Вибачте менi". Знову почалося, в нього напад за нападом. "Я у вашiй присутностi подивився на годинник. Я знаю, знаю, що це дуже неввiчливо. Вибачте менi. Я знаю, що виправдовуватися - це так по-дитячому, але не можу не пояснити. Я живу сам, з Алею. I в мене склався режим. Я звик планувати свої вечори, але коли зустрiчаю цiкаву людину, то забуваюся. Тодi згадую, дивлюся на годинник, i ображаю цiкаву людину…"

Вiн тримає стиснутi кулачки десь на рiвнi гортанi. Я мовчу, ковтаю клубок, що несподiвано пiдкотився до горла. Вiн сприймає моє мовчання як пробачення.

"Дякую вам. Тепер я маю сказати - до побачення. Тому що повинен устигнути на ринок, купити їжу собi та Алi, а потiм розпочнеться серiал". Я бiльш нiж здивований. "Серiал, який серiал?" "Ви, мабуть, такого не дивитеся. Це - мелодрама, про стародавнi часи, дам, кавалерiв, iсторична мелодрама". Я справдi такого уникаю. Iз серiалiв я дивлюся тiльки "Секс i мiсто", тому що плекаю надiю, що героїня Кiм Кетрол, навiжена Саманта, прийде в мої еротичнi сни, i таке зi мною зробить, таке… Вiн дивиться на мене. "А вам справдi цiкаво таке дивитися?"

Вiн знову смiється. "Я розумiю ваш подив. Дорослий чоловiк дивиться мелодраматичнi серiали. Це смiшно, я знаю. Але так, я дивлюся. Ви знаєте, це дивовижний серiал. Там усi гарно говорять, поводяться, вдягаються. Нiхто не свариться, не криє одне одного матюками, як в iншому кiно. Звiсно, там також є негiдники, але не повiрите, вони вмiють гарно плести iнтриги. В нас iнколи вiтаються грубiше, нiж вони iнтригують. Певна рiч, я усвiдомлюю, що там також є негативнi герої…" Вiн чомусь замовкає. Я кажу, що, на мiй погляд, без негативних героїв було б нудно. "Нецiкаво, несерйозно, щось не те". "Що ви, - вiн крутить головою. - Що ви. Без негативних героїв було б надзвичайно цiкаво, просто всi ми звикли до того, що без негативного сумно, нудно, прiсно. Ми звикли, що спiвiснування просто неможливе без негативних героїв. Але я зловживаю вашим терпiнням та часом. I менi слiд iти". Я посмiхаюся йому. "Ви знаєте, коли ви зараз посмiхаєтеся до мене, ви нiби зовсiм iнша людина, котру нiщо не гризе. Зовсiм не гризе. Наче вас не стискає час, наче у вас є можливiсть подивитися на зорi, наче немає страху йти вночi непевними районами, виникає бажання погладити чужого пса, хочеться посмiятися над поглядами перехожих… Це ж здорово, еге ж? Усiм нам iнколи треба, щоб хтось чи ми самi спускали себе з повiдка. Хай вам щастить". "Вице серйозно?" Так, вiн серйозно, хоча й посмiхається. Вiн це справдi серйозно. "Гей, чекайте, так не буває. Ви часом не вбиваєте дiтлахiв у пiд'їздах, не пiдкладаєте смердючi ганчiрки пiд дверi сусiдам, не вириваєте аркушi в бiблiотечних книжках, не прив'язуєте до котячих хвостiв бляшанки?" Вiн смiється ще гучнiше. "Ви - дуже дотепна людина". Вiн зникає. Чи його й не було? Як може iснувати подiбна людина з таким ставленням до себе, до людей, до буття, жити поруч зi мною в цьому жорстокому-жорстокому свiтi? Невже вiн такий iснує? Не знущається, не жартує, говорить без пришпилiв, вiдкривається першому-лiпшому, не соромиться бути наївним, смiшним, беззахисним? "Ми просто звикли, що неможливо жити без негативних героїв". Ми просто звикли. Хто б знав, як звик до цього я сам, ця звичка - невiд'ємна частка мене, мого життя, моїх переконань, моєї власноручно з валтованої вiри. Але чому? I невже можна iнакше? Невже можна?

Квартира зустрiчає мене нявчанням. Мартiнi. Так, що тут у нас? Позасинали, паразити, навiть не нагодували кота? "Встати, прийшов господар хати!" Я вмикаю свiтло. Чисто, порожньо. Дивно. Люди, ви де? Хтось спустив вас в унiтаз? Я поспiшаю на кухню, з балкона прибрано залiзний мотлох. Так-так. На столi я помiчаю записку. "Синку, телефонувала чарiвна дiвчина Леся. Не могла з тобою зв'язатися. Їй було цiкаво, чи будеш ти подовжувати договiр оренди на цю квартиру. Чому ти нiколи не розповiдав про неї, особливо про те, що вона руденька, та про те, що вона агент iз нерухомостi? Вона знайшла нам квартиру, там є майстерня, що, як ти розумiєш, важливо для Iрки. Вона переказує тобi вiтання й радить частiше займатися сексом, тому що ти занадто, на її погляд, нервовий. А я тебе цiлую i залишаю номер нашого нового телефону. I сподiваюся почути твiй голос ранiше, нiж менi виповниться шiстдесят рокiв. Я люблю тебе, синку. Татусь".

Я вмикаю телевiзор. У мене є: хороший настрiй, пиво, кiт. У мене немає батька та Iрки. Нi, вони в мене є, але не в цiй хатi, що надзвичайно менi подобається. Але щось мене гризе. Що ж мене гризе? Чому пече мiй хребет? Як вiн сказав - вiдпустити себе з повiдка? А якщо ти небезпечний для людства, як можна себе вiдпускати з прив'язi? Скаженого, на них, тих, що живуть без щеплень? Стоп. Що зi мною? Вiдколи це i з якого лиха я почав турбуватися про стан здоров'я iнших? "Ученi знайшли нову, десяту планету", - посмiхається менi Алла Мазур.

Як це знайшли нову планету? Скiльки рокiв, столiть шукали, i тiльки тепер знайшли? Десяту планету? Стiльки вчених тiльки тим i займалися, використовуючи величезнi кошти, в рiзних кутках свiту, що вишукували зорi, стежили за кометами та метеоритами, передбачали падiння астероїдiв, прогнозували сонячнi, мiсячнi затемнення, сподiвалися, що вiднайдуть новi свiти, iстот, але нiчого не вiдбувалося. I от одного дня вони знаходять планету, i це стає сенсацiєю. Вибух. I головне те, що вона завжди була, ця десята планета, оберталася довкола Сонця, кружляла свiтами, може, штовхала боками Землю, а ми нiчого про неї не знали. Нiчогiсiнько. А якщо подумати в iншому ракурсi?

Якщо в кожному з нас причаївся невiдомий ген? Ген добра. Ген злагоди. Ген добробуту. Ген родинного щастя. Ген вдачi. Ген, що дарує вмiння дружити. Ген привiтностi. Ген, що позбавляє нас чорних заздрощiв. Ген, що надiляє нас умiнням слухати людей. Ген взаєморозумiння. Ген спiвчуття та чуйностi. Ген усвiдомлення себе й iнших. Ген кохання, врештi-решт. Вiн живе в нас, але все своє життя ми його не помiчаємо, хтось шукає, а хтось навiть не припускає, що все це в нас iснує? Як десята планета, яку вiднайшли сьогоднi? Але ж усе це в нас є? А ми, як ученi, живемо, працюємо, витрачаємо грошi, i ще невiдомо, чи знайдемо ми це в собi протягом нашого життя, чи помремо в незнаннi?

Я помiчаю, що мiй хребет припинив пекти. Лише iнодi вiдчуваю бiль, мабуть, це загоюється опiк на моїй совiстi. Але вона жива. Як i ген вiри у власнi добрi намiри, ген вiри в людей, ген добра, який вiдкриває себе - менi, а мене - собi завдяки моїй посмiшцi. Я вiдпускаю себе, тому що нiкому не завдам шкоди, я - обеззброєний миротворець, єдина моя зброя - це моя посмiшка й усвiдомлення того, що я здiйснив, можливо, найважливiше у своєму життi вiдкриття. Свою десяту планету.

Коли я прокинувся, вже був ранок, кiт сидiв на моєму лiжку й умивався, мружачись на сонцi. I я посмiхався. Я не пам'ятаю, коли востаннє так радiв зимовому ранку. I менi хочеться спiвати, зовсiм не для того, щоб комусь довести, що я роблю це професiйно, краще за iнших - менi хочеться спiвати, бо цей спiв рветься з моєї душi, бо менi добре, хоча комусь я й нагадую iдiота. I я спiваю пiсню Френка Синатри про те, якими чудовими були роки, всi роки мого життя.

Я йду мiстом. Я прямую на роботу. Я не знаю, що робитиму завтра, ким я стану, кого я покину, а кого зустрiну, скiльки вчиню дурниць, скiльки втрачу, кому завдам шкоди, а кому принесу щастя, я навiть не знаю того, що чекає мене он за тим рогом. Я нiчого не знаю. Наша проблема та, мабуть, i щастя полягає в тому, що ми рiдко ходимо навпростець, ми бродимо манiвцями. Але я знаю одне: зараз я прийду на роботу, ввiмкну Степанiв комп'ютер i скину вкрадену вчора iнформацiю туди, де їй належить бути. А ще я знаю, що це моє свiдоме й самостiйне рiшення.

Менi назустрiч iде дiвчина в тонкому чорному пальтi й вузьких штанцях, на її непокритiй головi дивний зимовий птах звив гнiздечко з крижинок. Вона йде, припорошена снiгом, i посмiхається чомусь невiдомому в свiй смугастий шарф. Дiвоча посмiшка серед зимового ранку, як весняна проталина. I вiд цiєї посмiшки, посмiшки незнайомої дiвчини, яку огортає снiг, менi стало затишно й тепло. I я також усмiхнувся. У свiй смугастий шарф. I менi захотiлося просто йти далi й дарувати свою посмiшку, наче естафетну паличку щастя, iншим людям. Щоб хтось зневiрений, заслiплений снiгом, неодмiнно побачив мою посмiшку, i йому принаймнi на хвильку так само стало затишно й тепло. Напевно, в таку мить щастя тихо торкається кожного з нас дитячою долонею. I всi ми перетворюємося на немовлят. Щойно народжених. А якщо мене тiльки-но народили, то мене необхiдно показати всьому свiтовi або принаймнi батьковi, хоча б з вiкна, нагодувати й подарувати чудове брязкальце. Нехай зараз усе це замiнить пляшка червоного терпкого вина, яке я, мабуть, запрошу розпити разом зi мною Лесю.

Втiм, якби я зараз дiзнався про те, що ця всмiхнена дiвчина iз гнiздом-крижинками на головi - Христинка (так. Саме так. Секретарки немає -…дцять), ця iсторiя могла б закiнчитися зовсiм iнакше.