"ПОВІЇ ТЕЖ ВИХОДЯТЬ ЗАМІЖ" - читать интересную книгу автора

ДАТИ

- То що ж ми все-таки вирішимо - олів'є чи вінеґрет? - запитала дружина.

- Олів'є, - сонно відповів він.

- Ти знаєш, до шпрот і справді краще олів'є, а от до оселедця краще вінеґрет.

- Значить, хай буде вінеґрет.

- Так, але ж твої брати полюбляють олів'є, просто всю велику салатницю до себе тягнуть, хоч насипай одному - подвійну порцію, а другому - потрійну!

- Ну, то роби олів'є.

- Але ж без вінеґрету не подаси ні оселедця, ні грибів. отже, доведеться робити і олів'є, і вінеґрет, - дружина стурбована, ніби йдеться про порятунок всієї земної цивілізації.

- Ну тоді роби і те, і те.

- Але ж це не менше шести великих тарілок, не стане місця на столі для консервацій! Огірків і кабачків треба ставити не менше шести-семи салатниць. Маринованих грибів - не менше трьох, це святе. А ще ж із порядку денного не знімаються ні буженина, ні фаршировані яйця.

- Яйця можна зняти, - йому дуже хочеться спати, він мимрить лінькувато сонно. (144) - Та ти що, фаршировані яйця - то наша родинна фірмова страва! Робитимемо всі види фаршу - і печінковий, і сирний, і цибулевий… Яйця будуть без обговорення. Але ж яка буде основа - вінеґретна чи олів'єва?

- Оливична, - мимрить він на свою голову. Такого презирства до події глобального значення дружина знести не може. Вона вмикає світильник біля ліжка і тормосить його за плече.

- Знову кидаєш мене сам на сам з усіма домашніми клопотами! Я, здається, науковий працівник, а не куховарка! І повинна підрахувати, як накрити повноцінний стіл мінімум на тридцять осіб!

- Скільки? На біса тобі тридцять осіб?

- Ти що, тобі, мабуть, вже треба пройти курс йодистого золота! Від склерозу! Ми ж іще рік тому вирішили, кого будемо кликати!

Вже декілька ночей дружина натхненно торочить про холодні і гарячі страви, напої та солодке, а він лише зараз втямив, про що це вона. Так, так, наближується дата. Двадцять п'ять років разом. «Сере-е-ебряные свадьбы - негаснущий костер, серебря-ные свадьбы - душевный разговор», - ця пісня була популярна саме в той рік, коли вони під'їхали в «Чайці» до особняка в Липках, піднялися білими сходинками, пройшлися неймовірно розкішними кімнатами, а хтось із гостей весь час повторював: «Ну й жили люди!» - натякаючи на дореволюційних власників. Все було урочисто до запаморочення. Запам'ятався багрянистий манікюр співробітниці Палацу щастя, котра тицяла пальцем у рядок в реєстрі, де треба було поставити необхідні підписи.

- Привітайте одне одного, - сказала вона, коли неслухняні руки вивели ті підписи. І вони не второпали, що від них вимагається, поки гості не підказали, що тепер треба цілуватися.

Дружина дуже пишалась, що вони тоді їхали в «Чайці» і що розписувалися в старовинному особняку на Печерську, а не в «бермудському трикутнику» на проспекті Перемоги, куди було перенесено Палац щастя через декілька років після (145) їхнього весілля. А головна гордість - так це те, що вони святкуватимуть срібне весілля. Ніхто з їхніх друзів і родичів не сподобився такого житейського розкошу. Один з його братів розлучився, проживши зі своєю Валентиною двадцять років. Тепер бачиться з дітьми по днях народження, коли відсутня їхня мати. Другий брат теж розлучився, взяв нещодавно новий шлюб, має дитину, молодшу за онука від першого шлюбу. Дружинина сестра знову зійшлася з колишнім чоловіком, з яким не жила років десять. Від першого їхнього весілля минуло двадцять п'ять років, але ж святкувати срібне було б смішно. Друг сім'ї, Михайло, приходить до них у гості щоразу з новою дружиною. Ще один друг сім'ї, Віктор, не одружувався жодного разу. Живе з мамою. У нього все ще попереду. Сусідка Лариса напередодні срібного весілля застукала свого хазяйновитого мужа із безпутною женщиною.

Як не умовляли її друзі, родичі і рідна мати, Лариса виявила моральний максималізм і прогнала з дому незамінного майстра на всі руки.

Як і вони, прожили в злагоді двадцять п'ять років їхні друзі Семеновські. Але коли прийшла та дата, Семеновським було не до святкування срібного весілля: головні плоди шлюбу, діти, були у чесних і порядних Семеновських аж надто невдалими. Ні син, ні дочка по закінченні школи ніде не вчилися і не працювали, доїли завчасно постарілих батьків, які ніяк не могли збагнути, як це в інтелігентній трудовій сім'ї виросли такі аґресивні нероби. Втім, не знаходили собі місця у цім світі не лише діти Семеновських. Багато хто з покоління дітей лишався за бортом життя. Гарненька племінниця Оля кинула інститут, пішла працювати в бар, бо довели нестатки, а потім потрапила до лікарні, сестра й не розповідає, що там сталося. А син бабія Михайла працює дистрибутором памперсів. Хоч сам Михайло, як не є, а кандидат наук. Невже і справді покоління їхніх дітей безжально втрачене?

Але тим більша гордість, що їхні син і дочка у цей навіжений час дотримуються давніх традицій інтелігентної родини: син працює, донька закінчує вчитися, вони не спокушаються легкими сумнівними заробітками. А також - (146) і це теж тішить - не поспішають заводити власні сім'ї. І дружина, розуміючи реалії нового часу, не підганяє дочку визначатися із сімейним станом, як колись підганяла свого хлопця, їхнього майбутнього татка: годі перевіряти почуття, краще поглиблювати їх у законному шлюбі, щоб швидше народити дитину, щоб відсвяткувати срібне весілля до п'ятдесяти. І домоглася свого, і син виріс удатним. Потім шлюб зміцнила дочка, і теж вдалася здібною дівчиною, яка не кидає навчання, не йде працювати до бару, як нещасна племінниця, правда, тут іще відіграє не останню роль те, що поряд батьки, які не покинуть у скрутний час… Отже, потрібно приготувати до столу усе, як належить, нехай він аж вгинається від закусок, і щоб і горілка, і шампанське, хоч би довелося витрусити останні копійки і півроку сидіти на голодному пайку, гуляти - так гуляти, і святкувати, хай надворі важкі й непевні часи, дім - це найсвятіше.

Він зрозумів, що найближчої години заснути не дадуть, і приречено запропонував:

- Робитимемо і вінеґрет, і олів'є.

- Святковий стіл повинен мати ідею! Сумарний вектор!

- Вектор з яйцями?

- Облиш! У твоєму віці двозначні жарти недоречні.

- Чому двозначні? - він тільки зараз збагнув дешеву пікантність сказаного.

- Оселедець - то неодмінний елемент. Який слов'янський святковий стіл без оселедця? Оселедець вимагає буряків, твої брати вимагають олів'є… - здається, дружину знову зациклило, як у пошуку виходу зі світових криз.

- Ну то подай оселедця під «шубою», на великім прямокутнім тарелі, згори поклади яйця…

- Ну от! Спрацьовує ж у тебе макітра, коли захоче!

Геніально! Він мимоволі запишався від похвали дружини:

- У мене все-таки сорок дев'ять наукових праць!

- Міг би написати й п'ятдесяту, ювілейну! Але ідея «шуби» може бути зарахована як постдокторат!..

Він і не уявляв, що застільна проблема розв'яжеться так легко. Ідея столу остаточно сформувалася. Попереду - її (147) ґрандіозне втілення. Не за горами той серпневий день, дата, до якої вони йшли двадцять п'ять років. Дата-підсумок, датавінець.

А він подумав, що невдовзі по тому, в один із перших, ще теплих вересневих днів, буде ще одна дата - туманна, прозора, непевна, як останнє вересневе тепло. Полетять фіранки від синього протягу, милі губи дмухнуть на тоненькі свічки, зупиниться серце, у вікно залетить пір'їна нетутешнього птаха. То буде двадцять років від дня, коли над холодним забутим подвір'ям на околиці міста пролетіла вереснева зірка і впала в криницю. Поїхав провести майже незнайому жінку додому, а повертався останнім трамваєм крізь чорний грізний ліс… Він і досі пам'ятає, як цілувалися в тому трамваї молоді хлопець і дівчина. Він не любив, коли цілуються на людях, але ті закохані в порожньому нічному трамваї були такі милі…

Де вони зараз? Вони були такі неприховано щасливі. А він відчував неймовірну трем і великий неспокій. А щастя відчулося згодом у цьому ж трамваї, коли знову їхав крізь ліс від жалюгідного дерев'яного будиночка у передмісті.

Спочатку те паралельне життя лякало і бентежило.

- Про що ти думаєш? - питала дружина, коли він подовгу вдивлявся в ніщо.

- Про те, чи додатна, чи від'ємна кривизна нашого простору, - відповідав він.

- Гадаєш, це важливо?

- Гадаю, що так… І от величезний стіл накрито на тридцять п'ять персон. У його центрі - таріль із оселедцем під «шубою». По ньому фаршированими яйцями, наче декоративною галькою по малиновій клумбі, викладено переконливе число «25». Двійка і п'ятірка. «Погано» і «відмінно». Нерозривне поєднання слабких і сильних сторін законного шлюбу. Це жарти друга сімейства бабія Михайла.

- Хіба у шлюбі, тим більше, якщо він протривав стільки років, бувають слабкі сторони? (148) - Бувають, - гне свою лінію Михайло, котрий прийшов на срібне весілля з однією зі своїх давніх підстаркуватих дружин, яку називає «Спогади про майбутнє». - Добре, бо регулярно годують. Погано, бо змушують виносити сміття.

Добре, бо під боком ґарантована жінка. Погано, бо вона весь час та сама.

- Ну, є такі жінки, які вміють бути весь час інакшими.

- Це мистецтво притаманне винятково жінкам без стаціонарного чоловіка, - веде далі експерт жіноцтва друг сім'ї Михайло. - Жінка, що глибоко інтегрувалася в законний шлюб, весь час інша хіба що в мистецтві кулінарії.

Наречена! - гукає він на кухню, - що у нас на гаряче?

На гаряче «ростбратен» - м'ясо по-німецьки, що готується не в каструлі і не на пательні, а на залізному листі в духовці.

Це має приголомшити всіх. Сутність домашнього святкового столу - в поєднанні новацій і традицій. Фаршировані яйця - данина традиції. «Ростбратен» - реалії нового часу.

- Це на відзнаку падіння Берлінської стіни? - запитують гості.

- Ні, це на відзнаку того, що всі ви сьогодні тут, у нас, - відповідає щаслива хазяйка. - Ну що, просимо до столу!

Столи вгинаються від наїдків. Вони з дружиною сідають під збільшеною фотокарткою двадцятип'ятирічної давності.

У стелю, лунко салютуючи, вистрілює корок з шампанського.

Після першого ж тосту починають азартно кричати «гірко».

Він цілує дружину в щічку.

- Ну-у-у-у!.. Отак після двадцяти п'яти? - обурюється стіл. Тоді вони встають і цілуються в губи. Гості із повними ротами гучно рахують до десяти, відпрацьовуючи шинку,

«шубу» й олів'є. А він думає: як давно вони не цілувалися в губи, хоча, звичайно, Ерос у піжамі ще кружляє над їхнім шлюбним ліжком.

- Дайте мені щось з'їсти, бо я випив і не закусив, - нарешті вимовив «молодий». Дружина стурбовано накладає йому в тарілку усілякої всячини, а безпутний син Семеновських голосно питає:

- То це ви саме цього дня одружувалися? (149) - Так, - гордо відповідає дружина, - тоді це була п'ятниця, день весіль.

- Так що, ваш Сергій - семимісячний? - А «молодий», між іншим, пропонував дружині, враховуючи саме цю обставину, влаштувати срібне весілля в червні, та вона категорично відмовилася, бо в червні ще нема малосольних огірків.

Стіл обурений Семеновським-молодшим.

- Ото як ти так добре вмієш рахувати, то чому не йдеш працювати хоча б у магазин?

- Там значно складніші підрахунки, - не лізе в кишеню за словом нахабний дармоїд.

- Саме тому Сергій у неповні двадцять п'ять знає три іноземні мови і здобув ґранта, а ти - неук і нероба, - кричить синова дівчина, а нещасні Семеновські тяжко зітхають. Невже і справді річ у тому, що молодий Семеновський народився, коли минув повний календарний рік після одруження батьків?

Ні баламут Семеновський, ні бабій Михайло не в змозі зіпсувати свята. Навпаки, їхні розбещені репліки, які, з одного боку, суперечать духові і букві свята, з іншого боку, контрастно підкреслюють чистоту і моральну цілісність їхнього сімейства. Шампанське ллється рікою. Гості відводять душу, від пуза наїдаються олів'є, рожевою шинкою та жовтавою бужениною, які у важкі часи мають особливо божистий смак. Співають «Підманула, підвела» і «Гей, наливайте повнії чари». На гаряче й солодке ні в кого вже немає снаги. «Ростбратен» у півлітрових слоїках віддають для дітей Семеновських. «Наполеон» розділили між сусідкою Ларисою, яка невтішно й неприховано ридала, коли хтось підняв тост за красу подружньої вірності, і дружининою сестрою, дочка якої вже вийшла з лікарні після інциденту в барі, але прийти привітати тітоньку зі срібним весіллям ще, бідолашна, не змогла. Син пішов проводжати свою дівчину.

Дочка сказала, що мити посуд не може, бо їй на завтра потрібні гарні руки. І взагалі, сказала дочка, все проґресивне людство, тобто весь цивілізований світ, давно перейшли на бутерброди і разовий посуд. І вони з дружиною лишаються вдвох із фамільним сервізом, купою недогризків, шкірочок (150) від солоних помідорів, недохруманих малосольних огірків, надкушених фаршированих яєць зі слідами справжніх і вставних зубів.

Друга ночі… Організм активно вимагає активованого вугілля. Напій щастя - шампанське - вже не засвоюється легко і радісно, варто про це пам'ятати. Скільки вже давав собі слово не віддаватися так жадібно тим радощам життя, які пропонує розкішний слов'янський стіл, і знову не дотримав його. Гарячої води нема. Вони з дружиною по черзі хлюпаються у мисці із масною водою, де плавають шкірки від помідорів і хлібні крихти.

- Ти знаєш, - раптом заговорила дружина, - у нас на конференції була одна жінка, - ти її, може, пам'ятаєш, вона заходила до нас, така струнка, з розкішною зачіскою?

- Ну то що та жінка?

- Ми на закритті конференції трошки випили, і коли вийшли із сигаретами і розповідали - я про себе, вона про себе, - ну то вона мені сказала, що вони з чоловіком у ніч після срібного весілля кохалися палкіше, ніж у шлюбну ніч в молоді роки.

- Ходімо, - рішуче каже він, знімаючи фартуха.

- Куди?

- Як куди? На шлюбне ложе, - він готовий на все, аби більше не мити той жахливий посуд.

- Коли домиємо…

- Тоді вже ніч-чого не вийде…

Б'ється одна із сервізних тарілок. Ясне діло, на щастя.

- Це нам знак, щоб ми на сьогодні вже облишили…

- Ні, треба все вимити до решти. І вони миють. До перших півнів миють. До молочно-сірої барви за вікном миють. Повертається син. Іде до себе, не зазираючи до очманілої кухні.

Два-три дні здавалося: втома від срібного весілля ніколи не минеться. Але все минає. Дружина вже не знаходить собі місця: срібне весілля сина ще не скоро, і поки що доводиться жити без великої мети. Зате велика мета є в нього: повернути борг - кількасот доларів. (151) Серпень їхнього срібного відпливає у небуття. А вересень приніс йому іншу заповітну дату. Він любив мріяти: куди діваються прожиті дні, як визрівають дні майбутні? Речі незбагненні, як таємниця людського «я». Ось настане день, і він сяде у вагон метро, вирине з-під землі, переїде Дніпро, кине погляд на обриси Правого берега, відшукає серед новобудов Лівого її будинок. Вона вже давно не живе у дерев'яному будиночку в Пущі, і будиночка давно нема, і криниці, в яку падали тривожні осінні зорі. І він, і вона поміняли декілька помешкань за ці двадцять років, тепер вона остаточно оселилася на високому поверсі одного з висотних будинків Лівого берега, в якому під час сильного вітру дрижать стіни. Він приїде до неї, ледве очунявши після срібновесільного загострення ґастриту, худорлявий, згорблений голомозий чоловік, що виглядає на свої п'ятдесят. Принесе білі гвоздики і пляшку червоного. Вона тепер мешкає сама. Батько помер, мати живе окремо, син працює за угодою у Сполучених Штатах. Вони сядуть біля столу, вона запалить свічки, поставить у вазу білі квіти, він наллє червоного. Вона попросить, щоб він сьогодні лишився на ніч, а він зітхне і скаже без слів, що за двадцять п'ять років жодного разу не… І вона розплачеться. Двадцять років вона не плакала. А в той день заплаче, заплаче.

- Ти хоч коли-небудь думав, як було мені, коли ти від мене йшов? Як мені було лишатися, коли ти біг до себе? Іноді здавалося: краще нічого, ніж недоїдки.

- У нас із тобою були не недоїдки, а десерт, якщо вже ми заговорили кулінарною мовою…

- Чи порятує шоколад, коли увесь час - смертельний голод. Це не порятунок, він знав. Дня не було, щоб він не думав про неї. Вдома сім'я, це назавжди. Недарма на срібному весіллі за нього пили як за людину обов'язку. І для неї він робив усе, що міг. І, можливо, за якимись мірками зробив чимало. Але що та дещиця для почуттів, які можна оплатити лише усім життям…

- Я вважав, що дарую тобі щастя хоча б наполовину таке, як ти даруєш мені… (152) Вагон метро переїхав через Дніпро. З її вікна Правий берег ще кращий, ніж з вікна вагона. З тяжким серцем він вийшов у скляні двері, пошукав очима квіткарок, ага, ось вони, вибрав декілька білих гвоздик і одну темно-рожеву. По дорозі зірвав зі стебел безглузді декоративні бантики.

Вона відчинила йому, завела до кімнати і пішла зачинити балкон, бо несподівано налетів сильний вітер.

- Яка ти гарна, - щиро прошепотів він.

- Ну то я ж начепила оці височенні підбори, ходити можу лише по хаті, на вулиці впала б через декілька кроків! Це вже скільки нам?

- А ми ще трошки обманемо час… Вони поцілувалися.

- Знаєш, - каже вона, коли вони нарешті роз'єднали вуста, - вперше я поцілувалася з хлопцем, коли мені було двадцять. Так шкодувала, що мої сімнадцять минули без цього. Тоді здавалося, що попереду зовсім мало часу. Десь так до двадцяти п'яти. А насправді все тільки почалось у тридцять.

Вони знову поцілувалися. Так дивно бачити під час цілунку якісь предмети навкруги і пам'ятати їх, як пам'ятається зруйнована криниця на вбогому подвір'ї і крихітна клумба айстр, яку в чорноті вересневої ночі заливало яскраве світло з веранди. І зараз у неї на столі малинові айстри. Ворухнулася фіранка. Балконні двері знову розчинилися. Її руки пестять рештки його волосся. Він усміхається.

- Я скоро ходитиму до тебе на милицях.

- У мій вантажний ліфт влазить і інвалідний візок.

Вона запрошує його до столу. Сонце поволі сідає на правому березі. День минає. Проминули теплі дні. Закінчується у напівтемряві ніжна вечеря. Закінчується червоне вино у високій пляшці. Тільки життя ще триває. А його душа переповнюється почуттями, які не переповісти жодною мовою.

Нарешті він каже:

- Давай я допоможу тобі вимити посуд!

Посуд треба мити лише після вечері на двох. (153)