"ПОВІЇ ТЕЖ ВИХОДЯТЬ ЗАМІЖ" - читать интересную книгу автораНЕМА РАЮ НА ВСІЙ ЗЕМЛІ…… І повноту буття давали тільки гроші. Так, так, гроші, грубі гроші. Не рожевий сніг, не фіалкові сутінки, не випадково почута прекрасна музика. А гроші, гроші, п'ятірки й десятки, двадцятки й п'ятдесятки. Кретин, який сказав, ніби не в грошах щастя, мав їх достатньо. А в чому ж те щастя? Ах, у спілкуванні! Та що ви таке кажете? Сидіти з не менш голодною подругою з чашечками холодної слабкої кави і обговорювати новинки філософської літератури! Нарешті перекладено повне зібрання творів Ґадамера! Посидів би цей мудрагель без грошей хоча б тиждень! Тільки з грошима життя набуває барв, пахощів, смаку. І дарма, що гроші закінчаться через три дні, і все вернеться на круги своя. Принаймні сьогодні, коли дали гроші, ти є людиною, а не твариною, яку давно не годували. З'явився той додатковий вимір життя, який надає можливість вибору. Можна купити кіло сосисок, а можна - півкіло шинки. Можна зробити широкий жест, взявши два квитки на спектакль гастрольного театру і запросивши приятельку, якій взагалі ніколи не платять. А ще треба купити півкілограма ліверки для котиська, який підрядився ходити на обід до сусідів, що тримають вівчарку. «До благодійної їдальні», - жартує чоловік. «Якби й тебе десь годували», - думає тоді Гелена. І чоловік читає її думки. Вона вже віддавна не (41) квапиться додому до голодного чоловіка на дивані. Та без грошей ідеш додому, бо іншої дороги нема. Але сьогодні можна буде походити по крамницях, вибрати собі помаду і крем для обличчя. А потім зайти до пристойної кав'ярні, взяти п'ятдесят грамів і дві хороші цукерки і, замріяно всотуючи бурштинову рідину, думати про життя взагалі, а не про те, як жити далі. Іде повільний сніг, спокійний і рожевий. Ледь прикрив голизну кам'яних каріатид. Вгорі з'явилося перше бурштинове віконце. Знайома, тисячі разів ходжена вулиця знову стала далекою країною з дитячої книжки. Не хотілося пірнати у присмерк накуреного кафе від цього снігу, від суміші синьої й рожевої барв. З вуличного телефону Гелена набрала номер подруги, і лірику вулиці нагло знівелював буревій приголомшливих новин… Оксана Краєцька виходить заміж. За бельгійця Рона. Ти ще нічого не знаєш? Ці нікчемні законні дружини тільки те й мають у голові, як прогодувати своїх законних нероб, ну і що у вас сьогодні на вечерю? Сирна бабка з родзинками за бабусиним рецептом? А сир ти місиш дерев'яною ложкою чи перекручуєш на м'ясорубці, щоб дорогенький за це тобі зробив чергову непотрібну дитинку? А хтось тим часом смакує м'ясо маренго - це тобі не… - Послухай, Яно, про дерев'яну ложку вже чула, але яке м'ясо маренго, що за потік свідомості… - Знаю я вас, відданих і законних. Варите, шкварите, товчете дерев'яними ложками, перекручуєте на м'ясорубці, а свобідних женщин тим часом частують м'ясом маренго у найкращих ресторанах Європи. Хоча, звичайно, вина у Бельгії катма, як би вони не носилися зі своїм експортом, але у Франції, особливо у Прoвансі, зрештою, і в Перигорі… - Яно, ти зараз напідпитку? Що ти верзеш, який Прованс, який Перигор? Ти щойно звідти? - Це ви, законні жони, тільки перетираєте домашній сир дерев'яними ложками… - А свобідні жінки їдять м'ясо мінегро… - Ой, ой, кандидат наук… мінегро! Ма-рен-го! Де ти зараз?.. (42) І от замість продимленої кав'ярні Гелена сидить у Яни на кухні. Отже так. Оксана Краєцька, скільки хлопців у неї було? А заміж не йшла. - А може не брали? - Мовчи, законна дружино! Піди перетри сир дерев'яною ложкою милому мужу на сирну бабку! - Що ти причепилася до тієї ложки? Я ніколи не робила сирної бабки! Ми з Артемом не обтяжували себе побутом! І в ресторани ходили, коли були кращі часи! Дерев'яна ложка для перетирання домашнього сиру для Яни є символом уярмлення жіноцтва. Колись Яна збиралася заміж за такого собі Адріяна. І його матінка стурбовано запитала майбутню невістку, чи знає вона, що сир на бабку треба перетирати дерев'яною ложкою, крий Боже, не металевою, бо в Адріяши може бути алергія. Яна тоді відповіла, що б'є чоловіків по лобі тою ложкою, яка є під рукою, чим вмить розладнала свій майбутній шлюб. І не шкодує про це. Бо що б воно було нині? А тепер вона ось де була! - Яна дістає купу яскравих фотокарток, розкладає віялом перед Геленою, втім, це ще не все, от-от Роже їй ще надішле, а доки вона робить документи для шлюбу, ну й бюрократи ці французи! Одне добре, дочку Людоньку Яна родила не в шлюбі, і тому не треба брати дозволу на її виїзд від - прости Господи! - татка, а ось у Нелі Тимченко ця проблема є. - І Нелька також зустрічається з французом? - Ні, в неї данець! Ти можеш собі уявити? Данія! Там взагалі ніхто не був! Гелена згадала недавній рожевий сніг на Ярославовім Валу, коли знайома вулиця стала схожою на ілюстрації до «Снігової королеви». Радісне запаморочення від нарешті отриманих грошей відійшло. Почали заздрісно вабити нові виміри чужого життя. - І де ви познаходили тих чужоземців? - Хто де. - І в усіх все так добре склалося? - В кого як. Серед них теж багато жлобів. А головне - скнар. Але все одно, дівки побачили світ, набути досвіду. (43) І можна шукати далі! Чоловіків треба мати, але до них не слід ставитися серйозно, - видає своє життєве кредо Яна. - Ой, чим же мені тебе почастувати? Ти ж після роботи! В безалаберної Яни не знайшлося нічого путнього поїсти, а пригощати подругу банальною ковбасою і ординарним сиром - це не шанувати себе. От тільки чай з бергамотовою олією вартий уваги. Від Яни Гелена йде в синій темряві. Мрійливий іскристий сніг став фатальним снігопадом. Він летить ув обличчя, нервово б'ється навколо їдких ліхтарів. Іти важко, так багато снігу під ногами. А додому не хочеться. П'ятнадцятирічний син дзвонив їй на роботу, що йде на день народження. Вона сказала йому взяти із супниці в серванті останню десятку, бо сьогодні ввечері буде що покласти туди знову. Гелена перевірила, чи на місці гроші у внутрішній кишені. Стільки коштують парфуми, які Роже подарував Яні після того, як вони вперше… Артем теж раніше приносив Гелені «Фіджі». Як знецінилися деякі речі відтоді, коли, після занять на Перших міських курсах іноземних мов, Гелену зустрічав не кавалер незрозумілого статусу, а законний чоловік. Тоді дівчата заздрили молодій дружині, молодій мамі чарівного хлопчика, якого по черзі гляділи обидві бабусі, доки батьки навчалися в університеті, на курсах, в аспірантурі… А тепер бабусі відмовилися від банально нечемного онука з культовим для його середовища плеєром у вухах. Артемова ж матінка взагалі вийшла заміж за свого сусіду Петра Матвійовича, забрала його до своєї хати, а чоловікову здає подобово різним паскудам. Коли, буває, Гелена бачить свекруху, остання лає чужого, нестерпного і нікчемного Матвійовича. Щоб невістка оцінила, на яку жертву пішла мати, аби дати синові хоч трішки грошей, аби гонориста Гелена не вигнала під три чорти вже три роки безробітного Артема. Гелена купила в нічному магазині кіло сосисок і півкіло ліверки для кота. А потім махнула рукою - живемо один раз - і взяла банку іспанських олив, данських мідій і пляшку французького вина. Хліб вдома ще має бути. Втім, коли нема інших страв, його жеруть тоннами. А ще - довгий багет та (44) іноземний кекс у целофані. А ще - пляшечку соусу, віскі та бляшанку солодкої кукурудзи. Живемо один раз! Чоловік сором'язливо дивиться зі своєї окремої койки, як дружина накриває на стіл. Гелена знає: він думає, чи дадуть йому. Коли побачив, що дружина поставила на стіл дві тарілки, обережно зауважує: - Син на дні народження. Повернеться наїджений. - Я знаю. - Тобі щось допомогти? - Принеси свічки з піаніна. Чоловік, ховаючи в напівтемряві щасливе обличчя, виколупує зі свічників недогарки, встромлює й запалює нові свічки. Скільки разів Гелена сідала вечеряти з сином, недбало кинувши: - Тато весь день сидів сам, він вже давно поїв. А тепер вона, хоч і повернулася пізно, але вирішила нагодувати і його. Ого, вино! Та ще й заморське. - Ну а корка ти сама не витягнеш! Тут вже дозволь мені! За що п'ємо? - Не знаю… - За твою зарплатню? - Це тривіально. За нашу давню молодість. - За тебе. Тільки за тебе. Червоне вино - з Провансу? З Перигору? З долини Рони? З долини Луари? - В нашу давню молодість не було таких вин. - Зате була молодість. - Ми й зараз молоді… Артем розливає вино далі. Це їхні весільні келихи. Тоді, більше п'ятнадцяти років тому, хіба вони думали, що дійдуть до такого життя? Вже й забули, коли востаннє сідали разом. І забули, коли востаннє разом лягали. Вони не сварились, не лаялись. Просто одної ночі, коли безробітний чоловік обняв її, Гелена роздратовано відрубала, що їй завтра на роботу, вона втомилась! Артем серед ночі перебрався на кушетку, де спав їхній син до того, як перебрався на диван у вітальні. І наступної ночі Артем постелився на підлітковій кушетці. Відтоді йому жодного разу не натякнули, що він може (45) повернутися. А сьогоднішній день виплив із позачасся. Горять свічки, у кришталевих келихах червоне вино! Колись вони були у Тбілісі, пили такий же неймовірний напій у ресторані «Дар'ял» на проспекті Шота Руставелі. Тепер, кажуть, у Тбілісі холодно, нема електрики, нема води, і сам проспект напівзруйнований. Що зараз у тому маленькому ресторані, де на стінах висіли копії картин Піросмані? Свічки опливають, за вікном сніг. Дзвонить телефон, він бере трубку: - Передай мамі, що я виходжу. Але мені ще півтори години їхати. Син нагадав йому його вторинний статус. «Передай мамі». Він передає. Гелена усміхається. - Що ж, тоді ми встигнемо спокійно допити вино. Свічки нижчають, їхнє полум'я видовжується і тремтить. Сніг на підвіконні закрив третину скла. Коли енну кількість років тому в них з Артемом йшло до цього вперше, він не був таким нерішучим… Його руки лягли на плечі дружини, і обличчя зарилось в її несамовите волосся. Всі жінки мріють про такі коси. По півдоби сидять по перукарнях, і накручують волосся на палички, і труять його хімікаліями. І все одно так не виходить. А у Гелени від природи такі кучері. І божевільний попелястий колір, який приховує першу сивину. Сто років вони не цілувалися. То все вино з долини Рони чи з долини Луари. Який шляхетний хміль від коштовних вин! Зараз варто Гелені сказати, що вона втомлена, що їй завтра на роботу, а він може собі лежати зранку до вечора, і Артем миттю відпустить її. Але живемо один раз, так, живемо один!.. О, Господи, як вона скучила за ним! Дорослі люди знають таке, чого ще не можуть знати юні коханці. У Гелени з Артeмом така довга пам'ять кохання, їх єднає дуже-дуже багато. І не тільки сонячної радісної юності. Коли тільки-но почалися зміни, і все полетіло в прірву, Артемові пощастило влаштуватися в експедицію в Росії, він від'їздив надовго, проте завжди повертався з грошима. Всі навкруги рахували копійки, а вони жили більш-менш, бо хороші фахівці завжди виживають. А потім усіх неросіян з експедиції вигнали, мовляв, маєте незалежність, ну й сидіть собі, і Артем (46) прийшов до неї чорніший ночі, і хіба вона могла йому щось сказати? Тоді також за вікном ішов сніг. Як зараз. І син, тоді ще не патлатий, тоді ще з дитячим голосом і без затичок у вухах, сидів над уроками у вітальні. А Гелена з Артемом обнялися, як ніколи, міцно. І трем їхніх обіймів говорив, що усі біди світу можна побороти, якщо Чоловік і Жінка разом. Свічки з вітальні обережно пливуть до спальні. Обійми стають значущими і трагічними. Раніше їхні любощі були грайливими і запальними, і здавалося, тому не буде кінця. «Сіє єсть блуд!» - у відповідний момент Артем удавав пуританина, і вони реготали, і прикривали одне одному роти долонями, щоб не прокинувся син у дитячому ліжечку, яке потім змінила та сама підліткова кушетка. Одна свічка відгоріла. А та ще горить, хоча запалювали їх одночасно. Все йде так хороше і так болісно. «Наче востаннє!» Ні, ні, ні, не востаннє, не востаннє. Ніколи не буває востаннє. І друга свічка гасне. У вікно зазирає яскравий ліхтар, оточений туманними снігами. Кажуть, в такі хвилини про все забуваєш. Навпаки, все схоплюєш гостріше. І запам'ятовуєш навіки. І сніг, що метушиться за вікном. І дим, що завмер над свічником. І сльози на впалих щоках чоловіка. Він, бувало, тижнями не голився. А сьогодні має своє давнє обличчя. Він схуд. На плечах стирчать кістки, яких раніше не було. Сніг іде. І де той син, вже мав би бути вдома… Втім, воно добре, що його нема зараз. Хай прийде за п'ятнадцять хвилин. А сніги метушаться, і дими над свічками не тануть, і слова любові такі надривні, так, це любов, любов… Чому вранці прокидаєшся довго і млосно, а серед ночі це так раптово? Гелена сіла на ліжку, почала шукати халата. - Боже мій, де він? - Він повернувся об одинадцятій і вже давно спить. Заспокойся. Все гаразд. - Що гаразд? Господи, що в цьому світі гаразд? - Малий повернувся об одинадцятій. Ліг спати. Привів кота. Я йому дав сосиску. Він поїв і теж спить. І ти спи. - Заснеш тут з вами. Він поставив взуття сушитися? В чому він піде завтра до школи? - Зараз перевірю. Ти лежи. (47) - А де кіт? Сподіваюсь, не у малого в ліжку? Чоловік встав, пішов до суміжної вітальні. Кіт обурено занявчав. Очевидно, його, таки витягли з теплої постелі. Артем повернувся до спальні. - А пляшка від вина… лишилася на столі? - Зараз піду приберу. - Запізно. Який сенс прибирати її зараз? Артем знову вийшов до вітальні. І повернувся до своєї підліткової койки, де біліла зім'ята білизна. І знову набридла ранкова метушня. Поки Гелена і син збиралися на роботу й до школи, Артем, як завжди, причвалав на кухню, щоб своїм ранковим спанням не підкреслювати своєї тяжкої нікчемності. Треба буде, коли вони підуть, навідатись до матінки, взяти в неї трошки грошей. Він вкотре намагається зробити синові бутерброда до школи, і вкотре йому дають зрозуміти, що він цього не вміє, ліпше б і не пхався. Вони пішли, лишивши немитий посуд і незаслані ліжка, а він, як завжди, не робив прибирання в хаті. Бо знав: як тільки станеш хатньою господинею, то так буде до скону. Він ще сподівався знайти собі гідне місце в цьому світі. Яке саме? Конкретика вбиває почуття гідності. Працювати за фахом? А яким фахом? Він більше десяти років працював за спеціальністю, не боячись труднощів. Їздив по експедиціях, не боявся спати в наметах, тягав повні рюкзаки каміння й проби ґрунтів. Тепер у цій сфері - суцільна криза. Нікому воно сьогодні не треба. Потрібно терміново міняти фах. Раніше вони з Геленою говорили про це: - Ти хочеш, щоб я пішов у торгівлю? (найбанальніший, найпоширеніший сюжет) В індустрію розваг? (Артем пописував вірші, клав їх на музику) В політику? (яка вважалась найжахливішою проституцією, найглибшим падінням), - питав він Гелену, коли дружина, тактовно давши йому місяць на реабілітацію після стресу звільнення, почала натякати, що варто починати щось шукати. - Ти, я так бачу, нікуди не хочеш іти, тобі сподобалось вдома, - роздратовано казала Гелена, збираючись на роботу. (48) А потім вони облишили цю тему. Гелена бралася за всі роботи, за які платили - хіба Артем відмовився, аби йому щось запропонували?! Син ріс, у нього ламався голос, падала успішність, з'являлись нові друзі й дівчата. Всі троє мешканців маленької квартири на останньому поверсі старого будинку в центрі міста рівномірно віддалялися одне від одного в різних напрямках. Дружина й син бували вдома все менше й менше. А Артем постійно на місці, в чотирьох стінах. Він міг годинами стояти біля вікна, тупо спостерігаючи чуже життя у вікнах на протилежному боці вузької вулиці. Думав, що стає схожим на старого діда у вікні навпроти - скільки разів він бачив, як той чоловік похапцем їсть на підвіконні, поставивши біля себе лампу, відгородившись густою фіранкою від тих, хто мешкає з ним, і голодний Артем заздрив старому: тобі, діду, хоча їсти дають… А коли Артем ходив до матері за харчем, завжди вдивлявся у вічі перехожим і був певен, що мало не всі, кого він зустрічав по дорозі, такі самі неприкаяні, як і він. Він бачив очі тих, хто роздавав на вулиці рекламні аркушики. Бачив тих, хто походжав вулицями із рекламними дошками на спині й на грудях, закликаючи підключатися до найновішої мережі мобільного зв'язку або дорого продавати золото й платину. Бачив співаків з гітарами у підземних переходах - між іншим, він би теж так міг. Взяти кота на плечі, покласти вперед себе капелюха і затягти: Подайте, люди, ми зовсім голодні, Для нас настали дуже чорні дні. Спиніться добрі люди, бо сьогодні Вам, певне, трохи краще, ніж мені… Він дивився на бабусь, які стежили за тими, хто безтурботно пив пиво на лавочках по скверах, щоб вчасно схопити порожню пляшку й укинути її до своєї торби. Дивився, як жінки з села - серед них траплялись несподівано молоді й гарні - прилаштовувались продавати м'ясо або сир прямо на вулиці, а потім похапцем збирали свої кошики, хутко тікали від міліції, щоб стати зі своїм товаром за двадцять кроків, а він ковтав слину, готовий їсти їхнє м'ясо просто сирим. І знову, й знову дивився на жебраків, як вони (49) простягали бляшанки з-під консервів і благали: «Подайте, люди добрі, подайте!» А він ходить по місту голодний, але не пристає до цих прохачів. Не збирає пляшок. Не перепродує шкарпеток, купивши їх оптом, щоб мати п'ятдесят копійок на парі. Не роздає рекламних папірців, які люди викидають, не читаючи. Чи то він ще не дійшов до глибини житейських проваль, чи, може, йому, на відміну від тих людей, бракує правдивої життєвої мужності, коли кажеш сам собі: треба жити?.. Він вертався додому з порожніми руками, з каменем у грудях. На початку свого безробіття Гелена лишала у холодильнику м'ясо й овочі, з яких можна було б зварити суп. Він ніколи не ставав до плити, це був би хрест, на якому його розіпнуть. Потім і Гелена перестала куховарити, вони з сином їли продукти швидкого приготування. Вони ніколи не їли того, що він приносив від своєї матері, непрямо натякаючи, що то для нього. «Ця банка займає пів-холодильника! Коли її звідси приберуть?» Артем доїдав і ніс брудну банку назад до матері. Три зими і три літа минули в такому мовчазному режимі. Чи передбачаються зміни - на ліпше, на гірше, куди вже гірше, втім, завжди є куди. Наприклад, можна померти. Коли я сідаю в ліфт чужого високого будинку Їду на останній поверх Йду вище якимись брудними сходами Знаходжу дверцята які ведуть на горище А потім ті які ведуть на дах Та коли стаю біля краю плаского даху І тихо дивлюся вниз На незвичний ракурс знайомих кварталів Спершись на невисокі бильця То я не перехиляю через них свій центр ваги Тільки тому що тобі стане дуже моторошно Коли тебе покличуть забрати моє розбите тіло А в тебе в житті й без того достатньо проблем Артем мав рацію, у Гелени й без того вистачало проблем. Вона працювала в екологічній організації, під яку, траплялось, кидали кошти. Викладала валеологію в комерційному (50) навчальному закладі. А також, оскільки добре знала англійську мову, перекладала тексти з проблем охорони довкілля. Грошей все одно не вистачало. До того ж платили нерегулярно, замовники мали перед нею чималі борги. Але все-таки іноді платили, і тоді наставали нетривалі, проте бурхливі періоди життєвого піднесення, коли здавалося: от-от все буде добре. Після снігопаду транспорт ходить погано, і Гелена спізнюється на свою лекцію, але все одно зберігає щасливий спокій впевненої жінки. По-перше, вчора платили. Кілька днів можна жити спокійно. А потім, дасть Боже, заплатять ще. По-друге, Гелена відчуває неймовірний приплив енергії від того, що сталося вчора у них з Артемом. Треба буде частіше годувати його вечерею, а потім брати до себе в ліжко. Це, власне, їхнє спільне ліжко. І взагалі, він її законний чоловік. Сам Бог велів ділити з ним ложе. Врешті-решт, якщо він їй знов остогидне, то вона його знову відставить, було б тільки того горя. Безподієвий період життя закінчився. Той нічний снігопад спричинив лавину нових подій, переважно радісних. Заплатили за лекції в навчальному закладі. А потім дали аванс за переклад книги «Філософія довкілля: антропологічний аспект». Плюс доброчинна організація погодилась оплатити її дорогу на місячне євростажування в університеті міста Льєж, де була одна з найкращих в Європі кафедра з гуманітарних проблем довкілля. Отже, треба якось дожити до весни, а там буде зовсім добре. - Якщо ти там не знайдеш собі мужика, то будеш останньою дурепою, - казала Гелені Яна. - Можеш підібрати п'ять-шість козлів з того регіону за списком шлюбних оголошень, понаписувати листи, можна один той самий текст, тільки міняти імена, а потім призначити зустріч уже там. Але в Гелени не було часу на шлюбні каталоги. До далеких берегів починає тягти, коли на рідних вже зовсім нестерпно. А тут розпочався злет. Звідусіль сипалися гроші за давні роботи, і здавалося, так буде завжди. Ілюзія повноти буття робила її стрункішою, покращувала колір обличчя. Звідусіль лунали компліменти: - Пані Гелено! Який у вас чудовий вигляд! (51) Почав танути сніг, крізь грязюку пробивається непристойно запашна весна. Вдома ввечері, після виснажливого дня, її зустрічає Артем. Знімав з неї пальто, знімав черевички, шепотів «будеш вечеряти зараз, чи трошки відпочинеш?» Навіть прикро, що не можна його взяти з собою до Льєжа. Вони прощалися і пристрасно, і щемно, і радісно, як в ті часи, коли Артем їздив у свої експедиції. Якби не часті розлуки, вони б не зберегли так надовго свою любов. І зараз знов усе буде, як раніше. Просто так склалося життя, що тепер їде Гелена. За місяць вона повернеться, а він чекатиме на неї, солодко пригадуючи кожне слово і кожен дотик їхньої останньої ночі перед розлукою. А Яна все-таки зателефонувала напередодні від'їзду: - Щасливої дороги, Гелено! Бажаю щасливих вражень і нових зустрічей! - Яна зробила особливий наголос на «нових зустрічах». Коли в ресторані на прийнятті на честь закордонних фахівців з проблем екології аж паморочилася голова від розмаїття запропонованих страв і коштовних напоїв, Гелена відчула гордість, що за це платить не якийсь дрібний буржуа зі статевими проблемами, які сподівається вирішити з допомогою Східної Європи, а міжнародна наукова організація. Вина, шампанське, коньяк, віскі змішувалися в неймовірних пропорціях, але то були ті високоякісні напої, від яких під ранок нічого не болить. Їх поселили в готелі неподалік СенКруа, і повернувшись до себе, Гелена довго чула регіт її колег у коридорі й урочисте мовчання старовинного міста, де лише зрідка озивався дзвінкий дзиґар. Йшов лише перший тиждень її перебування тут. Метушливе київське життя неймовірним чином відійшло в ірреальні потойбічні сфери. Здається, споконвіку живе вона в цьому місті у стані світлої необтяжливої самоти. Встає рано, пішки йде на роботу, а ввечері - назад, по дорозі заходячи до супермаркету, і, блукаючи величезним залом, вибирає собі щось на вечерю. А після вечері стоїть біля вікна, мимоволі зазираючи в чужі вікна на протилежному боці вузької вулички. Просто перед вікнами її номера - мансарда, де у віконцях немає фіранок. І Гелена бачить, як абсолютно сива (52) стара жінка щось повільно їсть, а потім довго сидить біля неприбраного столу, очевидно, не маючи сил помити свою тарілку й чашку. Гелені здавалося, що вона знає цю бабусю дуже давно. Настав вікенд. Організатори не подбали про організований відпочинок для стажистів, і кожен мав сам вирішувати, що робити на вихідні. Втомлена від київської метушні Гелена не прагнула ніяких нових знайомств. Перший день вона сама блукала старовинним містом із туристичним довідником в руках, а в неділю, втомившись від прогулянок по запаморочливо гарному, але, загалом, одноманітному ґотичному місту, довго сиділа у маленькій кав'ярні, недбало гортаючи той самий уже досконально вивчений довідник, знаючи все про славетних уродженців славного міста Льєжа, яке, виявляється, фламандською звучить як Льойк. Кава була дуже доброю, запашною і міцною, але після другої чашечки страшенно набридла. В роті було гірко, і Гелена гостро відчула, що їй нудно, що вона марнує життя, тут, у цій кав'ярні неподалік від Сен-Ламбер, де вже давно зупинився час. Крім неї у кав'ярні був тільки один відвідувач. Він читав газету, попиваючи пиво «Авґустин» із келиха на ніжці, особливого посуду саме для цього пива. Від усвідомлення того, що той чоловік дивиться на її ноги, відчуття марності життя зросло ще більше і врешті-решт стало нестерпним. Гелена заплатила за каву й пішла. Вона відчула: той чоловік зауважив, що вона розмовляла з офіціантом англійською. Коли Гелена повільно рушила вузенькою вуличкою у напрямку до Сен-Ламбер, то почула, що в неї за спиною грюкнули двері кав'ярні. Наступного дня, в понеділок, Гелена весь час думала, що варто було б познайомитися з іншими стажистками, аби не бути такою самотньою наступними вихідними. Під час обіду сіла до столика до білоруски Асі, почала з нею розмову ні про що, і довідалася, що та їздила на вихідні аж до Брюґґе, бо коли ще трапиться нагода побувати в цій країні? А наприкінці робочого дня до Гелени підійшов доктор Мартин Керт, чоловік, з яким вони працювали і який ще в перший (53) день знайомства просив називати його просто Мартом. Март поцікавився, чи не сумувала Гелена під час вікенду. А потім спитав у неї дозволу, чи не може він представити їй пана Антоніуса ван Ремера - власника крамниці антикварного посуду неподалік від Сен-Мартен. Цей магазин належить родині ван Ремер протягом семи поколінь, а сам Антоніус є надзвичайно порядною і шанованою людиною - Март простяг руку в бік чоловіка з лисиною і черевцем. Той галантно вклонився Гелені. Вона впізнала чоловіка, який учора пив пиво «Авґустин», спостерігаючи за нею із-за газети. Незважаючи на черевце й лисину, Антоніус ван Ремер виявився напрочуд приємною і навіть привабливою особою. Він сказав, що надзвичайно любить своє рідне місто, і хоче, щоб прибульці полюбили його так само ніжно, як і він, бо Льойк кращий за Париж, кращий за Антверпен, кращий навіть за Брюґґе. Всі пращури Антоніуса ван Ремера по чоловічій лінії були уродженцями Льойка, а всі жінки - привозними (everything what comes from far is good). Тільки в нього, Антоніуса, життя не склалося, бо він порушив традицію, одружився зі своєю сусідкою, промучився двадцять п'ять років, і, врешті-решт, розлучився. Але й досі вірить у щасливе майбутнє для себе і для свого міста - з цими словами Антоніус ван Ремер витяг удвічі грубшого довідника і простяг його Гелені. - Тут значно кращі плани окремих районів, а також значно більше пізнавальної інформації. Ви довідаєтесь, що у Льєжі народилися не лише Сезар Франк і Андре-Модест Гретрі, а й Жорж Сіменон. А неподалік, у містечку Ерстал, живе всесвітньо відомий художник і цілитель Рене Тевіссен, який має зв'язок з космосом і лікує абсолютно всі хвороби. Навіть тих, хто в нього не вірить, також лікує. Гелена і Антоніус вечеряли разом. Антоніус запропонував узяти пива, і коли Гелена сказала, що, загалом, пива не любить, Антоніус заперечив: це, мовляв тому, що вона ще не куштувала тутешнього. Тут є такі види пива, за які платять неймовірні гроші, так само, як і за сортові вина. Є спеціальне пиво для риби, для птиці, для свинини, для дичини. Він із (54) радістю частуватиме її щовечора чимось новим. Також новий знайомий наголосив, що це ні до чого її не зобов'язує. Він абсолютно безкорисливо хоче зробити приємне гості його міста. Яка ще й до того ж така розумна й освічена. Одначе родинним статусом поцікавився. - У мене є син, - відповіла Гелена, згадавши, що, певно, її син десь вештається, а його татко тим не переймається, пише вірші. Антоніус відповів, що в нього є дві дочки і чотири онуки - Рея, Солана, Маріанна і Офелія. Але він іще раз зможе стати батьком і встигне виростити дитину. Антоніус не запитував, куди її везти, він знав, де зупинилася Гелена, бо вчора, облишивши свою автівку, ходив за нею, заворожений її впевненою ходою та пишним попелястим волоссям. А по понеділках його магазин відкривається пізніше, і він із самого ранку сидів у своєму автомобілі ось тут, дивився на двері готелю. Коли побачив її, тихенько рушив за нею. Потім вона пішла вузенькими вуличками, де не можна їхати, і він облишив своє авто, пішов за нею і довідався, куди і з якою метою ця пані приїхала до Льойка. Щирість цього чоловіка середніх літ з великою лисиною і великими синіми очима зачаровувала і дивувала. Це були цілковито нові, не пережиті життєві враження, цілковито неходжена життєва стежина, якою хотілося неодмінно йти далі. Лишившись сама у кімнаті готелю, Гелена гортала сторінки нового туристичного довідника і не могла вчитати жодного речення, хоча книга була навіть не англійською, а російською. Літери не трималися купи, ілюстрації розпливалися, серце калатало від того, як він, прощаючись, стиснув їй руку і як попросив дозволу побачити її ще раз. А наступного вечора вони зустрілися знову, і був ніжний натяк: чи, мовляв, не могли б вони познайомитися ближче, адже не щодня трапляються такі запаморочливі зустрічі… Антоніус був фантастичним коханцем. А банальна зовнішність пересічного підстаркуватого дрібного буржуа з черевцем неймовірним чином робила його особливо привабливим. Гелена поринула у невимовно солодкий туман (55) любовної млості, якого, здавалося, не зазнала навіть у дні ранньої юності, коли їй було дев'ятнадцять років і вони тількино почали кохатися з Артемом. «Спілкування з другим чоловіком дає дуже багато», - чула Гелена від однієї зі своїх колег, яка вийшла заміж вдруге і була вражена несподівано новим досвідом. Антоніус також був другим мужчиною Гелени. Артема вона зустріла дуже рано. Вони рано одружилися, а кохалися ще до того. Гелена раніше за багатьох своїх ровесниць пізнала таємниці любощів і пишалася цим. Але згодом їхній досвід зрівнявся. A потім у подруг і знайомих почалися невдалі шлюби, нові чоловіки, нові друзі, коханці та спонсори, і вони стали мудрішими за неї з її Артемом. Гелена весь час порівнювала їх, свого чоловіка, який навіть на дні своєї глибокої життєвої кризи залишався високим струнким красенем, і цього невеличкого смішного товстунчика. Але ж як він уміє з жінкою! Яке в нього робиться обличчя, як він торкає, як цілує, які слова промовляє! Артем завжди був класним! Але чи є слова сказати, яким є Тоні! Особливо Гелену зворушувало, коли він шепотів, ніби мріє ще раз стати татом. Гелена не могла поскаржитися, що її чоловік Артем тікав подалі від свого сина. Але маленький син був для нього не метою кохання, а тягарем, хоча він і був готовий героїчно ділити його з дружиною. Коли син був немовлям і було неймовірно важко, Артем сказав Гелені: «Перетерпимо цей час і більше не робитимемо таких експериментів. Нам обом треба жити!» А Тоні пристрасно шепотів, що пізні діти - то таке неймовірне щастя, якого можуть збагнути тільки ті, хто його пережив. Якщо вони з Геленою дійдуть до одруження, він стоятиме на колінах і цілуватиме їй ніжки, щоб вона народила дитину. О, як солодко вони її робитимуть! Так, що їм позаздрять боги кохання всіх релігій! А поки Тоні хоче знайомитися з нею ближче й ближче. Він неодмінно приїде до Києва познайомитися з її сином, - а може в них вийде хороший контакт? І Гелена жахалась, чи не повела вона занадто ризиковану гру, яка може завершитися невідомо чим. (56) Вдень, сидячи на лекціях та беручи участь в обговореннях, вона солодко згадувала ночі з Тоні й з тривогою думала про скоре майбутнє. Удаючи, ніби слухає, як співробітниця світової екологічної організації, старанно вимовляючи англійські слова, розповідала про системи очисних споруд у громадських парках, Гелена перебирала можливі жахіття, якими завершиться її фатальний роман з Тоні: Артем уб'є їх обох, коли льєжський гість приїде до Києва. Або уб'є себе. Або, навпаки, руки на себе накладе Тоні, коли довідається, що прекрасна незнайомка зі стрункими ногами й попелястим волоссям виявилася одруженою із київським безробітним, який, долаючи суїцидні стани, їсть із банок супи, які недоїв чоловік його матусі, і, сидячи вдома, пише щемні вірші, лишаючи опуси навидноті, щоб кохана дружина читала їх після тяжкого робочого дня. Якби вона не дозволила подіям іти так, як вони йдуть, а виявила твердість духу і таки спровадила Артема назад до його матері, проблем не було б. А то тримала на чорний день, думала, раптом знадобиться. А, точніше, взагалі нічого не думала. Просто було дуже багато роботи. Не було часу розібратися з тим, що валяється в хаті. Наприклад, у кутку стоїть ціла торба одягу і взуття, з яких повиростав син, і нема часу віддати, комусь би знадобилось, а так стоїть, займає пів-хати… І знову напливали п'янкі квітневі вечори, і Тоні зустрічав її біля виходу, і вони їхали десь вечеряти, а потім до нього. Гелена ходила кімнатами на другому поверсі над магазином і роздивлялась портрети на стінах і дивні книги на полицях, і Тоні знімав з полиць фоліанти у шкіряних палітурках французькою та фламандською мовами, гортав перед Геленою пожовклі сторінки, між якими траплялися засушені побляклі квіти з несподівано п'янким запахом. Нових книжок у цьому домі не було. Навіщо вони? Навряд чи котрусь із них захочуть розгорнути через триста років. А ці книги, якщо цей світ не завалиться, й тоді вабитимуть ще ненароджених читачів. З бібліотеки вони перебиралися до спальні, і в інтервалах між поцілунками він говорив їй, що давно мріяв познайомитися з жінкою зі Східної Європи, бо найкращі жінки саме звідти. Але добре, що не давав (57) шлюбного оголошення, дочекався нагоди, поки жінка здалеку сама приїхала до нього. Безтурботний час екологічного євростажування добіг кінця. Учасникам видали посвідчення, що вони прослухали, опанували, й віднині розвиватимуть у своїх країнах передову екологічну культуру. Залишалися тільки три дні екскурсій по країні для учасників стажування. Антоніус домовився з Мартом Кертом, що сам зорганізує для Гелени екскурсійне обслуговування і відвезе її в аеропорт. - Я тобі писатиму і дзвонитиму. Ми скоро побачимося знову, якщо тільки ти того хотітимеш, коли повернешся додому, - шепотів Тоні, і Гелена неймовірним чином відчувала, що його, так, само, як і її, щось мордує. Можливо, він поспілкувався ближче із Мартом Кертом, і той подивився в її анкету і сказав Тоні, що вона одружена? Але це ні про що не свідчить! Буває, люди давно не живуть разом, але з якихось причин не оформили розлучення. А в нашій країні спробуй не жити разом, якщо багатьом взагалі жити немає де. І подружні стосунки мимоволі періодично поновлюються, якщо той тип весь час під боком… Настав її передостанній вечір в його домі. Вони поряд у вітальні на софі, він поклав їй на коліна свою голову, ледь прикриту залишками рудуватого волосся. Він обережно пестить кісточки її ніг, ледь їх торкаючи, а вона боїться поворухнутися, так їй добре. Внизу лунає гуркіт, то несамовито гупають в його двері. Здається, їх хочуть виламати. Він неохоче підводиться, визирає у вікно, бачить, хто там унизу стукає, і на його обличчі апокаліптичний переляк. - Піди відчини, - каже вона йому, і він поспішає вниз, попросивши її лишатися тут. Господи, хто це зіпсував їм ТАКІ хвилини? Гелена згадала, що протягом дня хтось декілька разів телефонував сюди, і Тоні кидав трубку, пояснюючи їй, що то були wrong calls. Стривожена Гелена біжить вниз, до входу, і завмерши на сходинках, бачить, як Антоніуса пристрасно обнімає молода жінка, припадаючи до нього то губами, то щокою. А Тоні розгублено ледь поплескує жінку по сідниці. - My baby! My teddy-bear! - вуркоче гостя. (58) Коли новоприбула особа помітила Гелену в пеньюарі, вона одразу ж нагородила Тоні дзвінким ляпасом. Гелена хутко збігла по сходинках і люто вдарила її в лице. - Why me? - весело розреготалася новоприбула, - you would better… ой! как єво?.. be so kind… Щодо походження нової гості сумнівів немає. То є співвітчизниця Гелени. Або громадянка котроїсь із сусідніх північних держав. Більшої, чи тієї, яка менша. Жінка молода, не старше тридцяти. Досить показна, хоча й дещо вульгарна. Говорить англійською значно гірше за Гелену, але напалася на Антоніуса і допомагаючи собі російськими фразами виголошує гнівний монолог-допит… - Ото так ти закінчуєш справи про розлучення й розподіл майна! А сам вішаєш локшину на вуха наступній! Думаєш, я не бачила, скільки амурних листів лежить у твоєму секретері? Це вже котра за номером? П'ятнадцята? Двадцять п'ята? Аж розум відібрало, коли до тебе в руки пішли дешеві баби зі Сходу! - I can't say it was cheap… - пролепотів Антоніус. - Старий розпусник! - не заспокоювалася гостя, - одна за поріг, а друга в дім! Я пришлю до тебе твою поліцію! Тебе оштрафують за падіння моральності! Теж мені середній клас! Поважний буржуа! - Як ти дісталася сюди? - нарешті спромігся Антоніус. - Ти не відповідав на листи, не відповідав на телефон, - почала драматично хлипати гостя, - я подумала, щось сталося! Ти хворий, або у в'язниці, треба рятувати! Російська баба завжди так думає! А ти, виявляється, відкрив удома філію антверпенського борделю! Я зараз приведу полісменів! Ти мені заплатиш за це! - Скільки? - простогнав Антоніус. Гелена побігла нагору, до спальні. Притьмом скинула напівпрозорий пеньюар з бантиками, одяглася в те, що збиралася одягти в дорогу. Встигла подумати, що то один з тих костюмів, які Тоні купив їй на великодньому ярмарку. Але куди вже зараз сортувати чи перепаковувати речі… Тим часом Тоні разом із гостею перебралися теж нагору, до вітальні. (59) - У мене є листи, що ти збираєшся одружитися зі мною, тільки-но розділиш майно з колишньою дружиною! - лунало на весь дім, - заплати зараз хоча б тисячу, і я дам тобі підписку, що більше не турбуватиму тебе! - У мене немає готівки… - Піди до каси в магазин! - Але то буде в місцевій валюті… - Нічого. Гелена ввійшла у вітальню з валізою в руках. Тоні тихо застогнав і поволікся униз. Почувся звук, з яким відмикалися двері до магазину. - Таня, - гостя простягла Гелені руку. - Мені дуже жаль, що все так сталося. - Гелена. Мені теж дуже прикро. - Ти звідки? - З Києва. - В Києві ще можна жити. А я з Бородуліна. Ми рушаємо туди на машині. Можемо й тебе взяти. - Ви на машині? - Так! Брат чекає біля собору. - У мене літак післязавтра рано-вранці. - Тобі він купив квиток на літак? Мені брав лише на автобус. - Я тут у відрядженні. На стажуванні. - Тоді зрозуміло. Ми можемо відвезти тебе в аеропорт. Там є готель. Ти теж візьми собі з нього моральну компенсацію. Антоніус повернувся до вітальні, намагаючись не дивитись на жінок. В руках у нього були гроші. - Оце і все, що ти можеш дати? Я їхала до тебе власним коштом! А тепер мені треба їхати назад! Треба щось їсти в дорозі! - заверещала Таня. - В мене більше немає. Тут значно більше, ніж дорога в обидва кінці. - Мені теж потрібні гроші, - твердо сказала Гелена, - я не хочу більше лишатися у твоєму домі, а мені треба десь перебути до ранку післязавтра. Якби не ти, я була б на екскурсії разом зі стажистами… (60) Антоніус приречено кивнув. Узяв ключ від сейфа, пішов до бібліотеки. - Ходімо поки до спальні, перевіримо, чи ти не забула якихось речей, - наказала Таня. - Ось, дивись аби ти не думала, що я брешу, - у спальні Таня шарпнула одну з шухляд комода, дістала звідти велику пачку листів з марками і штемпелями держав СНД, - поглянь, яка розгалужена мережа! Гелена витягла з одного з конвертів навздогад жіночу фотокартку з підписом «Ty my baby» на звороті. Куди вона втрапила? В яке болото? В яку каламуть? - Перевір, чи взяла зубну щітку. Я свою минулого разу забула. І от - повернулася… Антоніус ван Ремер сидів у вітальні, низько схиливши голову. Коли жінки повернулися, він простяг кожній з них по однаковій пачці американських доларів. Таня перерахувала папірці, Гелена заховала, не рахуючи. Взяла валізу й рушила до виходу. Таня теж не затрималася. Надворі був теплий весняний вечір. Цікаво, яка погода в Києві? Вони недовго йшли пішки і невдовзі зупинилися біля старого фольксваґена з українським номером. - Вітюшо, операція зірвалася! У ведмедика гостювала пані Гелена з Києва. Тепер її треба відвезти до аеропорту, а потім подумаємо, що робитимемо далі. - Тобто, тут нічого не виходить? - Я ж тобі казала, що він старий розпусник! - І що тепер? - Ой, ну людину треба відвезти в аеропорт. Вона не винна, що так сталося. Вітюша витяг карту автомобільних шляхів, сказав, що до аеропорту далеко. Зараз пізно, а він гнав авто два дні майже без зупинок і зараз не доїде. Треба десь переночувати, але спати в машині втрьох неможливо. Треба шукати готель на дорозі. А вони тут страшенно дорогі. Навіть ті, які вважаються дешевенькими. - Я заплачу за готель, - озвалася Гелена, в якої були не тільки щойно отримані від Антоніуса гроші, а й зекономлені зі стипендії стажиста. (61) Швидко виїхали з Льєжа. Хіба думала Гелена, що так бездарно прощатиметься з цим чарівним містом? А потім довго їхали яскраво освітленою трасою - Антоніус розповідав, що автомобільні шляхи його країни можна побачити навіть із космосу. Вітюша їхав до так званого «недорогого» готелю, де вони з Танею вже одного разу ночували. Аби тільки там були вільні місця. Їхали мовчки. Мовчання було напруженим і недобрим. Всім було ніяково. Нарешті Таня, обернувшись до Гелени з переднього сидіння, сказала: - Нам був потрібен цей досвід… - Вибачте, що я вас вдарила. - Та байдуже. Я, в принципі, звикла. Говори мені «ти», скільки можна «викати»? - Як ти познайомилася з ним? - За оголошенням. Я з багатьма знайомилась. В нас у Бородуліні взагалі жити неможливо. Але жити треба. Це тобі не Київ, де є навіть відрядження до Європи. - І навіть до Америки. - Ну от, бачиш. А в нас одна дорога, точніше, дві. На базар або на трасу. Ну і третя - за кордон. Але зовсім за бугор я їхати не можу - у мене хвора мати, й у Вітюші дуже хворі батьки. - А хіба у вас із ним різні батьки? - Ну, якщо чесно, він мені не зовсім брат. - Зовсім не брат, - похмуро озвався Вітюша. - Ми працюємо з ним у парі вже два роки. Адже треба жити! Навіть у Бородуліні! - Як це - працюєте у парі? Ви подружжя? То навіщо тоді тобі був потрібен Ремер? - здивувалася Гелена, і тут же пригадала, що вона також одружена, але їй Ремер також для чогось був потрібен. - Ти б не дуже патякала, - прогудів Вітюша. - Ми ще не проїхали поворот до готелю? - змінила тему Таня. В готелі були вільні місця, і вони зняли двомісний номер. Вітюша сказав, що спатиме в машині, а дівчата нехай ночують у кімнаті. (62) - Ви, мабуть, хочете разом? - спитала Гелена. - Нам зараз не до трахання, - брутально відповів Вітюша. Таня витягла харчі, які вони з Вітюшею взяли в дорогу: сало, солоні огірки, в'ялену рибу. Дістала й пляшку горілки. Гелені їсти не хотілося. Вона повечеряла з Тоні. Пити, тим більше горілку, теж не було бажання. Вона тільки вдавала, ніби п'є, щоб не ображати своїх чудернацьких супутників. Після другої мандрівники порозв'язували язики. Вони відверто зізналися Гелені, що вже давно практикують шлюбний євробізнес, а саме: Таня за допомогою своєї пікантної фотогенічної зовнішності знайомиться з євроженихом, приїздить до нього в гості, провадить «розвідку боєм» і «рекогносцирування на місцевості», а потім вони з Вітюшею грабують буржуя. Докори сумління їх не гризуть - Гелена щойно на власні очі побачила моральне обличчя усіх тих антоніусів та корнеліусів. - Але ж у цих країнах добре працює поліція! Вас можуть упіймати! - Та вони навіть не заявляють у поліцію. Знають, що дуже багато доведеться розповідати про себе! Таня з Вітюшею сказали, що досі все у них було спокійно. Ніхто не пов'язує Вітюшин фольксваґен із гарненькою Танею, яка за паспортом зовсім не Тетяна, а Ірина. Єдине правило безпеки, якого вона дотримується - каже своїм євродрузям, що вона Таня, а також, ніколи не їде за їхніми запрошеннями, а бере туристичну візу. - Так працювати значно краще, ніж по борделях, як наша з Вітюшею шкільна подруга Лєна… Але працювати треба, бо треба жити. - Так, треба жити, - ствердно сказав Вітюша, а ТаняІра поклала йому голову на плече. А потім вони випили ще, і розповіли, що збираються неодмінно добудувати будинок у своєму Бородуліні, бо найкращого місця у світі немає. А також у них неодмінно буде дитина. Тільки треба ще назбирати грошей. (63) - Зараз би взяли хороший шмат, аби не ти! - люто закричав на Гелену п'яний Вітюша, хапаючись за ніж, яким різав сало. Іра-Таня схопила його за руку: - Вітюшо, чи ти здурів?! Ти сам винен! Треба було нам їхати до нього, коли він на мене чекав! Гелена перелякано схопилася. - Не бійся, - зашепотіла їй на вухо Іра-Таня, - він скоро засне! І тебе ми не пограбуємо. Хіба можна грабувати своїх? Я просто не хотіла казати Вітюші про ті гроші, про які знаєш ти, бо він викине їх на загорожу навколо хати своєї матері, а я, навпаки, хотіла б їх відкласти на наш дім… - А коли Антоніус чекав на тебе? - спитала Гелена, - у вас була призначена зустріч? - Так, ми спочатку домовилися, що я приїду в травні! У другій половині! А Вітюша каже: поїдемо зараз! Адже у нас у травні п'ята річниця весілля! Я й вирішила: приїду раніше, зроблю старому сюрпризик! От і зробила! - А коли ти була в нього до того? - Більше місяця тому. На початку березня. Невдовзі Таня-Іра відвела п'яного чоловіка до машини, де і вклала його. - Нехай би спав тут, - сказала Гелена. - Він звик. Він іноді вдома встає з койки і біжить спати до машини. Він дуже перевтомлюється. Працює, як звір. Подеколи по сорок вісім годин за кермом. Ну от і зривається. Він все-таки у мене справжній мужчина, - з ніжністю сказала про свого чоловіка молода жінка, - не те що деякі, хто від життєвих стресів впадає в депресію і лягає на диван. Ти, мабуть, і сама знаєш таких! Вимкнули світло й лягли. Із сусідньої койки невдовзі почувся п'януватий хрип. Гелена спробувала оцінити, що може бути найгірше в її ситуації. Тверезо все розклала по поличках, як її колись учив Артем, коли брав із собою в експедицію. Навряд чи ці люди таки пограбують її і залишать тут. Вона поклала під подушку сумку з грошима й документами. Гелена на відміну від них не пила, а отже, прокинеться, (64) якщо раптом полізуть до її сумки. А, якщо її залишать тут, в цьому готелі, то в неї на всяк випадок є номер мобіли Марта Керта. Та й телефон Антоніуса ван Ремера теж. Гелена примусила себе заспокоїтися і заснути на декілька годин, як її навчив Артем. Попереду ще одна нелегка ніч поза домом. Треба виспатися, бо невідомо, які ще божевілля трапляться по дорозі додому. Але надалі все відбулося без екстрем. Встали рано, і виспаний Вітюша прийшов умитися до їхнього номера спокійний і чемний. Вони поснідали залишками вчорашнього сала. Гелена запропонувала своїм супутникам почастувати їх кавою у кафе при готелі. Але Іра-Таня наказала їй берегти ТЯЖКО ЗАРОБЛЕНІ ГРОШІ і не витрачати їх на всяку єрунду. А сама витягла кип'ятильника, бляшанку з розчинною кавою, слоїка з цукром і пластикові стакани. Вітюша хвацько вів авто, насолоджуючись тим, що добре виспався і тим, що на цих дорогах можна гнати зі швидкістю сто шістдесят. А попереду клята Польща, де знову треба буде сідати на дев'яносто. Таня-Іра теж була в доброму гуморі, бо, як вона зізналася Гелені, зайвий раз не паскудилася із європейським середнім класом. Коли у нас з'явиться середній клас, то й у нас позчезають усілякі паскудства. - Але ж у них середній клас є, - заперечила Гелена, - і, разом з тим, скільки паскудств! - В них це від переїдання. - В них - від ПЕРЕїдання, в нас - від НЕДОїдання. - Нема раю на всій землі, та нема й на небі, - доречно зацитував великого Кобзаря Вітюша за кермом. Більше не обговорювали загальнофілософських проблем. З Геленою взагалі не спілкувалися, а з тих реплік, якими обмінювалося подружжя із п'ятирічним стажем, Гелена зрозуміла, що Вітюша просто не може їхати додому з такою малою здобиччю. Треба окупити дорожні витрати. Тількино вони відвезуть свою попутницю до аеропорту, одразу ж вирушать на нове діло. У Тані-Іри є ще один потенційний наречений в одній із країн шенгенської зони. (65) - Нам був таки й справді потрібен цей досвід, - сказала Гелена, прощаючись з новими друзями, з якими щойно обмінялася адресами й телефонами. - Приїздіть до нас у Бородулін, - одночасно мовили обоє, - якщо десь і є на землі рай, то це у нас в Бородуліні влітку. В аеропорту нудно до запаморочення, але спокійно і безпечно. Час іде безсовісно повільно, але все-таки йде. Настала ніч. Гелена не пішла шукати готелю, дрімає у шкіряному кріслі в колі транзитних пасажирів із країн Близького та Далекого Сходу. Вона періодично прокидається, аби переконатися, що гроші та валіза з дорогими обновами на місці. А потім знову забувається, і дурні думки летять до неї сюди, в зал великого міжнародного аеропорту. То вона судомно чекала Тоні - чому він не приїхав сюди, адже він знає, що її рейс завтра вранці. Він має приїхати і пояснити, що з тою бородулінською авантюристкою в нього все давно закінчено, а любить він тільки Гелену. А під час наступного забуття думала вже про Артема і про те, що, хоча й мала гроші на телефонну картку - жодного разу не подзвонила. Просто сказала точну дату свого повернення. Нехай чекає. А може, з ним щось сталося? Може, він наклав на себе руки, допоки вона тут розважалася? Не кожен може, як цей Вітюша, терпіти авантюрний заробок своєї дружини, який вона виконує, без сумніву, із певним задоволенням. Недарма й отримала по пиці від Гелени! Та й ту суму, яку хотіла, скачала з льєжського «нареченого» саме завдяки їй! Гелена люто стиснула кулаки та зуби й знову отямилась. І знову перевірила, чи на місці гроші. Все на місці. Та й грошей везе додому несподівано багато. Не в грошах щастя, але без них немає повноти буття. А зараз такий час, що, як каже її нова подруга Таня-Іра, грошей без блядства не заробиш. Настав ранній ранок. Оголосили посадку. Гелена побачила біля реєстрації інших стажистів з України, які привіталися з нею. Її валіза від'їхала по стрічці до багажного відділення. Якби не та бородулінська лярва, Тоні зараз провод(66) жав би її до паспортного контролю, а перед тим вони б довго сиділи поруч, стискаючи руки одне одному. Але, може, воно все на добро, подумала Гелена, пливучи по рухомій підлозі нескінченного коридору, що виводив до терміналів, біля яких стояли літаки. Адже тепер не треба думати, що брехати Артему і де ховати його, якщо приїде Тоні. Антоніус не приїде. І Таня-Іра також більше до нього не поїде. Аби тільки з Артемом все було гаразд. Господи, хоч би з ним усе було добре… Артем зустрів Гелену в Борисполі. Він зауважив новий розкішний костюм, в якому вона вийшла до нього з-за розсувних дверей. Всю дорогу в таксі їхали мовчки, бо сказати одне одному могли тільки дуже значущі слова, яких не вимовиш у присутності похмурого водія. Артем стискав її руку, і вона не забирала руки, і вони мовчали, і мовчалося їм легко. Артем не дозволив Гелені розплатитися з таксистом. Вони піднялися до себе. - Ти голодна? - Я їла в літаку. На міжнародних рейсах годують… - Я знаю. Але я все-таки щось приготував для тебе. У вітальні накрито стіл. Вино, келихи, закуски. Артем стежить за реакцією Гелени. Господи, вона, здається, навіть ховає сльози. Сідає до столу в дорожньому одязі, хоча, загалом, з дороги перш за все хочеться піти в душ. Артем сідає навпроти. - Вина? - Звідки в тебе гроші? - Дві з моїх пісень купив один театр для нового спектаклю. Розплатилися зразу ж. Це не бозна-скільки. Але будуть іще замовлення. А ще я влаштувався у тому ж театрі робітником сцени. Знов-таки, не бозна-що. Але щось буде! Ми з малим вивчили одну пісню дуетом. Сьогодні ввечері заспіваємо для тебе… Експедицій більше нема, але треба якось жити. - Так, треба якось жити, - тихо сказала Гелена, згадавши, що вчора неодноразово чула ці слова від бородулінського подружжя. (67) - Тебе довго не було. Я чекав тебе. Коли тебе не було поряд, я знав, що маю зустріти тебе… Мабуть, мені був потрібен той досвід… - закінчив він, і одразу ж поміняв тему. - Як тобі їздилось, Гелено? Вона здригнулася. А потім таки заговорила: - Ніби ти не чув від друзів і знайомих, що таке закордонні стажування? Місяць оплаченого неробства і повного випадання зі звичного буття. - Вірші - то також випадання зі звичного буття… - Ти можеш видати свої вірші. У мене є гроші, - Гелена витягла з гаманця новенькі зелені папірці, які позавчора ввечері отримала від Антоніуса ван Ремера. - Навіщо ти пускаєш такі гроші… за вітром? Ти ж їх заробила. Тобі стільки потрібно всього. - Це не ті гроші, на які можна жити. Я їх не заробила, а… можна сказати… виграла в якусь дику лотерею. Пам'ятаєш, ті гроші, які ти колись привозив із експедицій? - Польові, які економив, під які писав фальшиві звіти? Як їх забути? - То хіба на них можна було щось купити? Меблі, чи навіть штори на вікна? Їх можна було тільки пропити, прогуляти, пустити за вітром, і мати від того особливу повноту буття. Так і ці гроші. Їх можна тільки кинути на вітер. Або на вірші. - Дякую, Гелено. Не уявляю, де ти могла взяти такі… - Можу тільки сказати, що не вкрала. - Але вони, якщо ти так вирішила, будуть виправдані. - Дай, Боже. - Адже кожен рядок тих віршів присвячено Тобі… (68) |
||
|