"ПОВІЇ ТЕЖ ВИХОДЯТЬ ЗАМІЖ" - читать интересную книгу автора

ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ СОНАТА

Частина перша Любов і смерть Як тільки Тала побачила Олесю на порозі, то одразу ж витягла з-під прилавка порцелянову філіжанку. Іншим відвідувачам каву подавали в пластикових стаканах. Старий алкоголік Матвій, який дрімав біля порожньої пляшки й недоїденої канапки, підвівся, вклонився Олесі з особливою галантністю упосліджених і гепнувся на своє місце лише тоді, коли Олеся сіла за сусідній столик. Тала підбігла з ганчіркою, протерла поверхню.

- А мого? - промукав Матвій.

- А обійдешся.

Олеся була гарною, як сонечко. Завжди з усмішкою, з дитячим сяйвом ув очах. Всі, всі, чий погляд зустрічався з Олесиним, мимоволі усміхались їй у відповідь. І чоловіки, й жінки. Її всі любили, цю дівчину-дитину з ямочками на щічках, якій було вже за тридцять. Така дівчина просто не могла вийти заміж. Віртуальний наречений неодмінно здобув би статус недостойного чарівної Олесі.

- Як батько, Олесю? - запитала Тала. (81) - Батько… батько… - Олеся перестала усміхатися, - він завжди був такий тактовний, такий шляхетний, такий розумний! Кажуть, військові дурні! А він завжди все розумів!..

Батько Олесі пережив інсульт рік тому. Мати померла, доглядаючи старого. А батько встав на ноги, одначе то вже був не батько. Найжахливіше, його не можна було тримати в межах оселі. Він одягався, неслухняними руками в'язав краватку, брав палицю, йшов на люди, розповідав знайомим і незнайомим, що дочка отруїла матір і тепер хоче отруїти його…

- Він вчора був тут. Їв сосиски і салат «Смак».

- Він заплатив?

- Так, не турбуйтесь… Боже, скільки горя на світі!

До кафе увірвалися галасливі хлопці, вони розшаркалися перед Олесею і замовили собі горілки, а Олеся допила каву і попрощалася, повернувши Талі порцелянову філіжанку.

В Олесі сьогодні ранкові уроки. Це для дітей, які ходять до школи на другу зміну. Прийде жебрачка Маруся, яка не ходить до звичайної школи, а тільки до музичної. Обдароване дитя бездарної епохи. Покладе на інструмент свої червоні пальчики, заграє так, як дівчатка її віку не вміють. Маруся не знає нотної грамоти і не хоче вчити. Але гратиме, як мале чортеня.

Заплющивши очі, не помічатиме, що з носа тече на підборіддя.

- Ти би вчилась на скрипці, Марусю. Це тобі може стало б у пригоді.

- Я вчусь для душі. В переході все одно, як грати. Аби більше шуму.

За Марусю вже два місяці не платили. Раніше це робив якийсь родич. Завуч обіцяла більше не допустити Марусю до занять.

На урок до маленької класної кімнатки, куди ледве влазить інструмент, Маруся прийшла вчасно. І завучка прийшла.

- В нас не благодійний заклад, Олесю Олексііївно. Ми не маємо пільгових тарифів для убогих. Тим більше, наша платня невелика. (82) - Дозвольте хоча б сьогодні, Рито Гаврилівно, - Олеся просить, як школярка, і завучка виходить з класу. Маруся грає «Неаполітанську пісеньку» з «Дитячого альбому».

- В тебе ніякої можливості знайти гроші, Марусю?

- Дядя Міша більше не приходить.

- Якби не мій хворий батько, я вчила б тебе у себе вдома.

- А у вас вдома рояль? - виявила інтерес Маруся.

- Рояль.

- Білий?

- Чорний. Але з дуже добрим звуком.

Після Марусі з'явився Саша, якого привела гувернантка.

А потім приходили інші діти і звучали сонати й етюди, вальси й тарантели.

- Ну хіба так можна, Владику, - заледво не плакала Олеся, - це ж Чайковський! Не адаптована п'єска, це він сам написав, хоча це й технічно дуже просто! Я, пам'ятаю, так пишалася, коли вперше грала Чайковського!

- А покажіть! І вона показує. І сонний Владик нарешті прокидається, і ці дві з половиною хвилини звучання слухає навдивовиж уважно. І заради таких пробуджень варто жити в цьому безладному світі!

- Олесю Олексіївно, вас до телефону!

Вона квапиться до учительської, перервавши урок, чого зазвичай не робить - боїться, що дзвонять із дому. Але на дроті давня подруга Яна Робащук. Колись вони з нею разом вчилися на курсах французької мови.

- Ти повинна сьогодні приїхати до мене.

- Я не можу, в мене нездужає батько.

- Тим більше. Тобі треба розвіятися.

- Яно, він дуже хворий.

- Я знаю. Щойно телефонувала тобі додому, мені доповіли, що ти пішла за ножем, аби його зарізати.

- Яно, це з ним інколи буває. Але все одно…

- Але все одно, ми з Роже заїдемо за тобою. Коли в тебе кінець уроків? (83) - З яким Роже?

- Я тебе питаю, коли закінчується твій останній урок?

Олеся ніде не була півтора року. Лише на роботі. А коли батько ставав агресивним і виганяв її з хати - це зазвичай траплялось надвечір - блукала навколо дому, стежила за вікнами. Ось всі шість вікон світяться. Це найвищий пік неспокою. Ось меркне вітальня, потім кухня. А ось нарешті тільки в батьковій спальні горить лагідний канделябр. Отже вгамувався. Або й задрімав. Тепер йому можна буде тихенько запропонувати снодійне і мати спокій до ранку.

Перед великим запорошеним свічадом в учительській Олеся розчесала волосся і знову зібрала його на потилиці, але неслухняні русяві кучері впали на скроні і щоки. За вікном посигналило авто.

- Чи не вас, Олесю, чекає синє «Пежо»?

«Пежо» і правда чекає на неї.

- Знайомся, це Роже. C'est Olessya, mon cheri.

Чорнявий невисокий чоловік виходить із-за керма, чемно кланяється Олесі, а та подає йому руку, яку він тисне обережно, але міцно.

Яна штовхає Олесю на заднє сидіння, сама сідає поряд зі словами: «Je prend la place pres d'Olessya», і вони їдуть до Яни, яка завтра разом зі своєю п'ятирічною донечкою Людонькою і з Роже виїздять до Франції. Назавжди. Всі приятелі Роже, з якими він її знайомив, страшенно заздрять йому, бо він зумів знайти собі таку розкішну жінку як ото вона, Яна. І всім захотілось й собі такої самої. Це наші козлороги нас не цінують. А в цивілізованому світі нам, слов'янським жінкам, немає ціни. А сьогодні в нас буде Жан-Марк. Але прошу: жодного слова про хворого батька. Треба думати про життя.

А смерть сама про нас подбає. D'аccord?

Несподівано сама для себе Олеся повторює це слово - D'accord!, і розпочинає з Роже невимушену балачку про погоду і про те, чи подобається йому Київ.

- О! Київ! Saint-Sophie! Laure de Petchersk! C'est magnіfique!

Але в жодному з ваших супермаркетів навіть не чули про беарнський соус! (84) - Це французьке жлобство мене вже дістає, - коментує Роже Яна. - Як я ненавиджу цих буржуа! Але і в скромних чарах буржуазії щось-таки є! Я перебрала в пам'яті всіх наших дівок з курсів, хто вчив французьку - ти ж знаєш, французи англомовних не люблять, і слава Богу! Згадала про тебе! ЖанМарк - це просто золотко! Це твій стиль! Трошки завумний, трошки романтичний, проте вміє рахувати гроші! У нього власне діло, і добре йде! А мій капіталіст працює на дядю!

На околиці, де мешкає Яна, ще лежить сніг. Роже замикає машину і вони пробираються до під'їзду крізь брудні низенькі кучугури.

- Хоч би скорше випручатися звідси і більше не повертатися! - бурчить Яна.

Стіл накрито на чотирьох. Чекають Жан-Марка, щоб сісти обідати. Мати Яни в сусідній кімнаті не спускає з колін онуки Людоньки, яку завтра вранці заберуть назавжди. А Людонька вередує, поривається за стіл до дорослих. Приходить ЖанМарк. Справді дуже симпатичний хлопець. Сідають за стіл, Роже відкриває біле вино до риби під майонезом, бо беарнського соусу в Києві не знайти. Жан Марк наливає Олесі й усміхається їй.

- Ці наші вина, це просто жах! - кривиться Яна, а ЖанМарк навпаки каже, що це pas mal. Між рибою і м'ясом подається салат, - купила на Бесарабці, та хіба це салат? - скаржиться Яна, але коли ти навідаєшся до нас із Роже до Тура, ми тебе почастуємо таким, що ти і…

До наступної страви Яна подає червоне і щиро зізнається:

- Ненавиджу подавати! Я через те й заміж не виходила, щоб не подавати! Але Роже - це раптом такий шанс!

- Ой, давай я тобі допоможу носити страви! Мені зовсім не важко! - вигукує Олеся і поспішає на кухню, а ЖанМарк - за нею. І, поки вони накладають м'ясо на великий таріль, він розповідає, мовляв, на відміну від інших своїх братів, завжди допомагав мамі накривати на стіл, і навіть дуже любив це. (85) На десерт - шампанське. Це вже не місцеве, а правдиве французьке. «La veuve Clicot». Під дротом, що тримає корок, металевий медальйон з портретом удови.

- Збережи його, - каже Жан-Марк Олесі. - Як запоруку того, що ми питимемо таке шампанське ще раз.

Олеся телефонує додому, батька нема, знову кудись поплентався, можливо, сидить у кафе, їсть сосиски і салат «Смак», ох, як вона змордувалася з ним! Жан-Марк завтра також їде до Франції, сідає в машину до Роже з Яною. Але він неодмінно повернеться! А зараз іде провести Олесю додому.

Поки вони чекають автобус на зупинці, Жан-Марк бере її за руку і каже:

- У вас такі довгі гарні пальці, а нігті підстрижені зовсім коротко.

- Я не маю права на довгі нігті.

- Ви лікар?

- Я піаністка. Вчителька музики.

- Чому ж я не попросив вас заграти?

- В них нема інструмента.

- А й справді! - сміється Жан-Марк. І Олеся сміється. Їй весело вперше за бозна-скільки років.

- В моєму домі у Вуароні є білий рояль. Моя мама найбільше любила грати тридцять третю сонату Айдена. Ви б не могли мені заграти її, якщо колись завітаєте до мене?

- Кого-кого?

- Айдена.

Олеся не може зрозуміти, Жан-Марк намагається написати в повітрі ім'я композитора.

- Ну… такий, у перуці…

- Всі до Бетговена носили перуку.

- Не Бетовен, а Айден. У нього був концерт, гаснуть свічки!

- Гайдн! - нарешті зрозуміла Олеся. - Ні, тридцять третьої сонати я не знаю. Але обов'язково знайду і вивчу!

Під'їхав автобус. (86) - О, ці околиці! Вони всюди однакові. А ви живете в серці міста? - він так і сказав, au coer de la ville.

Так, Олеся мешкає в середмісті у великому сталінському будинку, який уміло вклинився між старовинних споруд. Ось вони виходять з метро, тепер недалеко. Олеся знаходить очима свої вікна. Всюди суцільна темрява, навіть у батьковій спальні.

Слава Богу, значить батько спить. Все спокійно. Тільки в кухні якесь дивне сяйво.

Олеся прощається з Жан-Марком.

- Ми неодмінно зустрінемось, каже він, ретельно записуючи її адресу латиницею і кирилицею, - якби в мене зараз у руці був келих для прощального тосту, я випив би за тридцять третю сонату Айдена!

Поки ліфт повзе вгору, в Олесиних вухах звучить голос симпатичного француза. Це ж треба, щоб все налетіло так нагло і так божевільно!..

Ключ швидко відмикає двері помешкання. Дивно, батько не замкнувся на ніч. Перше приміщення з передпокою - велика кухня. У темряві світиться розжарений чайник. Олеся стоїть на порозі, заворожена зловісним видовищем і не може відвести погляду. Потім наважується наблизитися до плити, вимкнути газ і падає, на щось налетівши. Дурний біль падіння, ввімкнене світло, спека у кухні, холодний батько на підлозі, 03, швидка допомога, родичі, яких розбудили вночі, чужі люди в домі… на ранок їй сказали, що батько помер від серцевого нападу. Це сталося вдень, коли ще не вмикають світла.

Поставив грітися чайник і впав замертво, коли Олеся ще була на роботі. Якби вона тоді ж повернулася додому, а не їхала до Яни, все було б так само. Тільки чайник не розжарився би до червоного.

- Відмучився, а головне: відмучив бідне дитя, - зітхали під час похорону.

- Все віддав дитині, а вона йому в останню хвилину води не подала. - Перемовлялися між собою одні. Від цих дітей добра не діждешся, - гуділи інші. (87) Оркестр грав попурі з Шопена, «Замучен тяжелой неволей» і «Не думай о минутах свысока». Курсанти несли труну і подушечки з орденами. Олесю в чорній хустці вели під руки завуч Рита Гаврилівна і далека родичка з боку покійної матері.

Через два тижні в поштовій скриньці з'явився білосніжний довгий конверт з Маріанною на марці. В Олесі не вистачило духу викинути листа, не читаючи. Але вона не відповіла.

Чорний березень закінчився і чорний сніг розтанув.

Зацвіли абрикоси. Учениця Олесі, жебрачка Маруся, знову прийшла на заняття до музичної школи, хоча за неї так ніхто і не платив.

- У вас хтось помер? - кивнула вона на чорну хустку своєї вчительки.

- Батько.

- То можна прийти на ваш рояль?

- Почекай, заки мине сорок днів. А потім, звісно, приходь.

Сорок днів минулося, і прийшов другий лист із Франції…

«Для мене дуже важливим було те, що було тоді, у березні.

Мені здалося, що й для тебе також. Невже це був просто гарний настрій? Чому ти не відповідаєш мені? У цьому світі люди, котрі хоч трохи розуміють одне одного, одне одного не знаходять… Цього мало у вашому світі, цього мало у нашому світі також. Мені здалося, того дня був хороший початок…»

Того дня, того дня… Він повторив ці коротенькі слова декілька разів. Олеся зробила над собою зусилля і написала Жан-Марку, що сталося ТОГО ДНЯ. Розповіла про темряву в квартирі й червоний чайник на плиті. Смерть - це червоний чайник, з якого давно википіла вся вода.

Конверт зник у щілині великої скриньки, звідки листи потрапляють на сортування щопівгодини. З будівлі Головпоштамту Олеся вийшла на гучний Хрещатик. Було тепло, і вона зняла чорну хустку. Світило травневе сонце, облітав цвіт каштанів, перехожі усміхалися одне одному на вулиці просто так.

- Ти зовсім не змінилася, Олесю. Просто диво. А минуло більше десяти років. Не впізнаєш? - Олесю зупинив на (88) вулиці високий кремезний чоловік із шапкою напівсивого волосся, з сивою бородою навколо і без того великого обличчя. - Іван?

- То мене таки можна впізнати?

- Ти добре виглядаєш. Такий солідний чоловік.

- Вип'ємо по п'ятдесят грамів коньячку за зустріч?

Був час обідньої перерви, і в кав'ярнях не було вільних столиків.

- Ходімо до мене. Ти ж пам'ятаєш, я тут поряд. Іван зрадів запрошенню. Олеся навіть була подумала, що він без грошей, радий не витрачатися на кафе. Але поки вони йшли вгору від Хрещатика до Олесиного дому, Іван хутко купив маленьку пляшечку коньяку і велику коробку цукерок.

- Я тепер сама. Батьки померли. Мама минулого року, батько - цього.

- Мої співчуття, Олесю. А моя мама ще жива. Виховує онуків. А ти сама?

- А я сама.

Колись Іван був хлопцем Олесі. В одній-єдиній перегородженій незліченними шафами кімнаті мешкало троє - мати, що була вічно на роботі, батько, якого на роботу не брали, і студент третього курсу Іван. Там, у темному душному закутку за книжковими шафами був його диванчик і письмовий стіл. Куток Іванового батька також було відділено, але шафою для одягу, і той куток був значно ліпший, бо батько захопив собі вікно. В Олесі з Іваном була любов з усіма атрибутами божевільного кохання тих часів, коли воно було єдиною сферою, куди безкарно можна було вкладати енергію молодих сердець. Виникло питання про шлюб. Перший раунд розмов відбувся саме в цій кімнаті. Звичайно, Олеся не могла не подобатись. Яка дівчина! Одна усмішка чого варта! А ще й навчається в консерваторії. Де жити?

- Звісно у нас! У нас чотири кімнати в будинку на провулку Дзержинського! Івась знає, він у нас бував!

- Це до-о-обре треба було прислужитися режимові, щоб отримати житло в тому будинку… - Іванів батько був з репресованих, тому й не мав ні квартири, ні роботи, ні зубів, (89) ні здоров'я. Він дуже пишався своєю політичною неблагонадійністю, бо більше пишатись не було чим. А тут така товаришка ходила до їхнього дому! Іван активно намагався не слухати батька, казав, що йому не жити без Олесі. Він зніме квартиру, піде працювати, але Олесі не покине. А Іванів батько знайшов спосіб зупинити сина. Він помер у той же день, коли Іван і Олеся занесли заяву до загсу. Другий раунд передшлюбних переговорів з батьками Олесі так і не відбувся. Олеся плакала, розповіла своєму батькові усе. Він довго відмовчувався. Потім сказав:

- Якщо Іван все-таки захоче прийти… мій дім… наш дім… для нього відкритий. Якщо ти захочеш піти з ним, я зроблю, що зможу, аби тобі було добре.

Олеся не пішла з дому батьків. І нікого так і не привела в ці радянські хороми… Іван захоплено розглядає Олесине помешкання.

- А можна сюди глянути? А то я вже забув.

- Будь ласка. А я не забула вашої кімнати.

- Було б що пам'ятати, - скривився Іван, розглядаючи то стелю, то підлогу, - прекрасно! І стан цілком задовільний.

- Батько перед хворобою зробив ремонт… Я зварю каву.

Чайника в мене так і нема.

На столі у вітальні сумно задзенькали маленькі філіжанки й чарочки. Вони стояли тут, у цьому ж серванті в ті далекі роки, коли…

- Я хотів запитати тебе, Олесю, тоді, того року… в тебе не було проблем?..

- Яких проблем, Івасю?

- Ну, жіночих…

- Що ти маєш на увазі? Чи не мучилалася за тобою? Дуже мучилася.

- Я розумію, але я не про те…

- А про що?

- Ну… чи не було в тебе… ну… невже ти не розумієш?

- Ні, не було. Я дуже хотіла, щоб було. Думала, тоді б і твій батько… з того світу дозволив би тобі… Ні, не було. (90) - Я й зараз весь час думаю про тебе, Олесю.

- А я перестала. Довго згадувала. А тепер перестала.

Життя іде.

- Так, життя іде, - сумно погодився Іван і змінив тему. - Ти знаєш, я тепер працюю з нерухомістю. (Як Роже, чоловік Яни, - подумала Олеся). - Якщо надумаєш продавати цю хату… захочеш іншу… на Гаваях, або на Майорці… або на іншій вулиці в Києві - чайник почне тебе переслідувати чи батьків привид - звертайся тільки до мене! - Іван простяг візитівку, - і будь певна, я тобі дам ціну! Ту ціну, за скільки така хата іде далі! Обіцяєш?

- Я поки не думала про це.

- Як надумаєш - дзвони. А зараз, вибач, мені треба бігти. Радий був тебе зустріти!

- Раді, що ви вже відходите від вашого горя, Олесю Олексіївно, - віталися батьки її учнів. А то ми боялися, пропала наша музика! І прийшов третій лист від Жан-Марка:

Тепер я розумію твоє мовчання! Не треба пов'язувати ці дві події! Життя є життя, а смерть є смерть! Давай дивитися вперед на зло всім негараздам світу, наперекір усім прикметам і забобонам!

Ти пам'ятаєш нашу розмову про тридцять третю сонату? Я запрошував настроювача з Парижа! Тепер мій рояль звучить як слід! Ти конче маєш приїхати й подивитися на мій дім. Він належить нашій родині впродовж семи поколінь!

А завтра я неодмінно вишлю тобі сучасний електричний чайник, що вимикається сам, коли вода закипить!

Олеся дістала ноти тридцять третьої сонати Йозефа Гайдна. Все може бути! Настане час і вона добре зіграє цю річ! (91)