"Нащадки скіфів" - читать интересную книгу автора (Владко Володимир)

Володимир Владко

НАЩАДКИ СКІФІВ
ЧАСТИНА ПЕРША

За вікном уже зовсім посутеніло, але липневий вечір не приносив бажаної прохолоди. Іван Семенович зняв свою улюблену тюбетейку і провів хусткою по виголеній голові.

— Жарко, — немов між іншим промовив він, потім простягнув руку до карбідки і повернув регулятор.

Біле широке полум’я стало менше. Нарешті Іван Семенович присунув ближче до себе великий аркуш паперу, на якому було накреслено план родовищ і шурфів, і оглянувся. Його невеличкі проникливі сірі очі, здавалося, вивчали настрій кожного з присутніх. Але цього разу Іван Семенович, видно, не мав на меті докоряти комусь із товаришів; навпаки, його пальці мирно пригладили коротенькі вуса, а голос пролунав навіть лагідно, коли він заговорив після маленької паузи:

— Підбити підсумки нашої розвідки, товариші, неважко. Великих наслідків ми не досягли, втім… Що й казати, адже головним гальмом розвідки й досі лишається її, так би мовити, роздвоєність. Так, так, саме роздвоєність. Дмитре Борисовичу! Чи ж не ваш нестримний темперамент весь час тягне вас убік? Та й не вас самого, а й Ліду, і навіть Артема! От уже ніколи не гадав, що археологи можуть бути такі запальні… Ну, гаразд, гаразд, не буду про це, бо бачу, що ви знову готові вибухнути. Так от, я хочу сказати, що тепер настав час, коли можна поєднати обидва напрямки…

Початок обіцяв чимало цікавого.

— Всі дані геологічних досліджень свідчать про одне, — вів далі Іван Семенович. — Жили мідної руди обриваються недалеко від поверхні і зникають. Проте загальний їх напрямок встановити можна: це глиб Гострого бугра.

— А я що казав? — блиснув окулярами Дмитро Борисович.

— Ви, як і кожен з нас, робили певні припущення. І їх треба було сумлінно перевірити, — відповів Іван Семенович. — Лідо, будь ласка, дайте мені вашу схему.

З свого кутка Артем уважно стежив, як вільно і невимушено Ліда підвелась, звичним рухом відкинула з лоба непокірні кучері, взяла з вікна папір і передала Івану Семеновичу. Все, рішуче все виходило в цієї дівчини граціозно, легко і приємно для ока! Навіть темно-синя спецівка, така незграбна на інших, була на ній наче влита…

— Я ще не зовсім закінчила її, Іване Семеновичу, — зауважила Ліда, подаючи схему.

— Нічого, головні лінії ми побачимо. Сідайте ближче, товариші, - мовив Іван Семенович, розгортаючи аркуш. — Ось, як бачите, лінія шурфів. Всі вони, крім одного, шостого, показують незмінний напрямок…

— Гострого бугра!

— Правильно! Саме Гострого бугра. Ваше припущення допомогло нам, Дмитре Борисовичу. Втім, навіть не маючи вашого зіркого ока, можна помітити також, — і на схемі це добре видно, — що лінії шурфів так само незмінні й ламаються. Жили обриваються десь на глибині десяти метрів. І хто може ручитися, що вони знову з’являться всередині бугра? Без подальшого буріння — і притому глибокого — твердити щось певне було б легковажністю, Дмитре Борисовичу, і з цим ви повинні погодитися. Де в нас дані про дальшу поведінку жил? У мене принаймні таких даних нема.

— Але такі дані є у мене!

— У вас, Дмитре Борисовичу?

— Так.

— Геологічні дані про наявність жил всередині бугра?

— Так.

Відчуваючи на собі зацікавлені погляди товаришів, Дмитро Борисович неквапливо протер хустинкою окуляри і додав:

— Я, бачте, вивчав виходи жил у стінах печери. І хоч я не геолог, але мушу запевнити вас…

Іван Семенович нетерпляче знизав плечима:

— Знов та печера? Дмитре Борисовичу, я дуже поважаю ваші археологічні знання, проте і без вашого нагадування пам’ятаю, що ви не геолог. І, знаєте, між археологією і геологією є досить суттєва рівниця…. Отож ваше свідчення хоча і авторитетне, але все-таки…

— Я передбачав подібні заперечення, Іване Семеновичу, не кажучи вже про їхню, так би мовити, дещо неввічливу форму…

— Пробачте, будь ласка!

— Нічого, нічого, я давно звик до вашої манери розмовляти… Навіть більше, ніж ви до мого темпераменту, про який ви, Іване Семеновичу, не втомлюєтеся згадувати… Так от, передбачаючи подібні заперечення, я навмисно попросив Ліду піти сьогодні до печери разом зі мною. Скажімо, як надійного геологічного свідка.

Артем широко розплющив очі: значить, Ліда ходила сьогодні до печери з Дмитром Борисовичем?.. І жодним словом не прохопилася. Ну, гаразд!

Іван Семенович, ховаючи усмішку, пригладив вуса:

— Це, звісно, до деякої міри міняє справу, бо Ліда, як студентка геологічного інституту, все-таки має деяке відношення до геології… І що ж ви знайшли у тій печері? Скільки мені відомо, вона завглибшки всього метрів п’ятнадцять?

— Досі було стільки, Іване Семеновичу.

Дмитро Борисович явно не квапився розповідати про суть справи і немов навмисне робив довгі паузи.

— Не розумію. Що ж вона, поглибшала за ці дні, чи що?

— Бачте, ми з Лідою знайшли місце завалу, який перетинав печеру. Вона насправді дуже довга…

Іван Семенович сів зручніше і зацікавлено глянув на археолога. Потім перевів погляд на Ліду. Та зніяковіло всміхнулась.

- І ото ви нічого досі не казали мені? — мовив, нарешті, докірливо Іван Семенович. — Ну й дисципліна у нас, скажу я вам!

- Іване Семеновичу, — зашарілась остаточно Ліда, — ми так умовилися з Дмитром Борисовичем тільки для того, щоб цікавіше стало зараз. Маленька несподіванка, і все.

— Артем брав участь у вашому таємничому поході до печери?

— Ні, ми вдвох… Артем був чимсь зайнятий, ми не хотіли його відривати.

Артем мовчки гнівно насупив свої широкі брови: нічого подібного, справа зовсім не в тому, що він був зайнятим! Та й хіба то зайнятість, коли він упорядковував колекцію геологічних зразків?.. Просто вони, Ліда і Дмитро Борисович, не хотіли йому нічого казати. Справжня зрада, бо вони ж знали, як він цікавиться печерою! Ну, гаразд, він змовчить і зараз, його гордість вища за всі ці дріб’язкові образи!..

— Так, так, — задумливо мовив Іван Семенович. — Я все-таки хотів би знати про наслідки ваших секретних досліджень. Яка справжня глибина печери?

— Правду кажучи, не знаю, — відповів вагаючись Дмитро Борисович. — Поки що це з’ясувати неможливо.

— Чому?

— Печера надто довга й глибока. Ми пройшли нею метрів сто п’ятдесят і повернулись. Кінця не бачили.

— Ми, Іване Семеновичу, розкопали завал. За всіма правилами. Відкрився прохід, — втрутилася Ліда. — І за ним ще одна печера, така ж довга! І ходи, і переходи, і бокові відгалуження. Цілий лабіринт! Тому ми й не пішли далі, адже ми не підготувалися до довгої підземної подорожі. Ось подивіться, я тут нашвидку накреслила план початку печери.

Три голови схилилися над планом, грубо накресленим олівцем. Артем лишався в своєму кутку. Він категорично вирішив не підходити. Адже все це можна було розглядати тільки як дошкульну образу на його адресу. Та хіба ж це не обурливо?

Ще місяць тому, тільки-но вони приїхали сюди і розпочали розвідку, — хто перший зацікавився печерою? Він, Артем. Хто невтомно збирав відомості про неї? Артем! Хто, зрештою, відшукав діда, який розповів про стародавні знахідки біля печери? Знову-таки — Артем. Без нього, напевне, ніхто й не звернув би уваги на якусь там невідому печеру. Ну, може, Дмитро Борисович так, між іншим, і зазирнув би до неї, бо ж він — спеціаліст-археолог. Та й то, певно, зазирнув би і пішов собі далі. І навіть коли б він, Дмитро Борисович, і почав вивчення печери, все одно Артем був перший. Звісно, Артем не археолог, він студент геологічного інституту. А хіба Ліда археолог? Вона така ж студентка, як і він, того ж таки курсу. Ні, що там не кажи, а Дмитро Борисович не мав права — принаймні морального! — брати з собою у вирішальну розвідку в печеру Ліду. Це — образа! Ну, гаразд, тепер Артем знає, що йому робити…

- І ми знайшли чотири виходи мідних жил у стінах головного ходу і в одному боковому, — почув Артем голос Ліди. — Справжні виходи, Іване Семеновичу! Чи не стане нам ця печера у великій пригоді?

— Та-ак, — протягнув геолог. — Так. Ну, що ж, це змінює становище. Та не дивіться на мене так переможно, Дмитре Борисовичу! На мою думку, якщо хтось уже має право справді пишатися, то це Артем, бо він уперше звернув увагу на печеру. До речі, чого це ви наїжились, Артеме? Що з вами? Чи не захворіли, бува?

— Юначе, вас не впізнати, — повернув до Артема голову Дмитро Борисович.

— Артемчик, напевне, мріє про щось, — посміхнулася Ліда.

Артем повільно підвівся. Руки його були закладені в кишені спецівки. Він мовчки підійшов до стола, подивився на план, який накреслила Ліда, і презирливо скривив губи. — Та що з тобою, Артеме?

— У нього теж, мабуть, є якісь новини. Чи не так?

Проте Артем, не відповідаючи ані слова, відійшов од стола, сів на стілець і тільки тоді заговорив. В голосі його виразно бриніла байдужість:

— Ніяких новин у мене немає. І не мрію я, і не захворів. Все в порядку. Просто мене дещо дивує, з якого це часу Ліда зацікавилась археологією? Досі вона майже не цікавилася цією наукою… А щодо її плану, — хмм… Та хіба ж це можна назвати планом? — Він показав рукою на стіл. — Це не план, а… та що там казати!

— А, он воно що! — весело мовив Дмитро Борисович. — Ну, Артеме, це вже несерйозно… Саме тому я й узяв з собою Ліду, щоб зацікавити її моїми археологічними справами. І, здається, досяг мети. Правда, Лідо?

Ліда охоче кивнула головою і тут-таки скоса глянула на Івана Семеновича: а як, мовляв, він ставиться до цього?

— Отже, ще один ренегат геології? — засміявся той. — Ну, Дмитре Борисовичу, мені, безумовно, не слід було їхати сюди разом з вами! Слово честі, ви справжній мій внутрішній ворог. Ви мені тут усіх до своєї науки перетягнете. І привеземо ми з вами назад самих Археологів, як я бачу! Проте повернемося до справи. Тим часом може і в Артема настрій покращає. Так, Артеме?

— У мене настрій і так непоганий, — буркнув Артем.

— Добре, добре, бачимо… Так от, товариші, у світлі нових даних доведеться оперативно змінити наш план. Як бачите, я зовсім не така вперта людина, як декому здається… це я, між іншим, на вас натякаю, Дмитре Борисовичу. Щоправда, я й тепер дещо сумніваюся і не хочу цього приховувати.

— Наприклад?

— Ну, хоча 6 те, що жили можуть обриватись і всередині бугра… Втім, усе це ми перевіримо. Тим більше, що я радий зробити вам приємність, Дмитре Борисовичу. Адже кожному ясно, як вам хочеться покопатися в тій печері. І для цього поєднаємо обидва напрями — і мій геологічний, і ваш археологічний. Ви щось хочете сказати?

Археолог зосереджено засмикав свою гостреньку борідку.

— Що мене найбільше приваблює, Іване Семеновичу, — заговорив він, — це, так би мовити, незвіданість печери. В ній з давніх-давен не ступала людська нога. Пам’ятаєте, що казав той дід? Він розповідав: “Я тую печеру знаю добре, кожен її закуток пам’ятаю. Тільки ото раніше знаходили в ній різні такі цяцьки, а тепер уже — ні”. Значить, принаймні два-три покоління бачили той завал і вважали його за природне закінчення печери. А тепер, після того як ми пройшли далі, в мене в цілому зовсім інші думки щодо печери.

— Цікаво, цікаво! А які ж саме?

— Оті “цяцьки”, як висловлювався дід (а насправді речі стародавніх людей!), — тільки незначна частинка того, що ми можемо відкрити, вивчаючи печеру. Мені здається, ця печера колись давно була глибока й простора. Цілком можливо, що хто-небудь навіть жив у ній або переховувався від нападів своїх ворогів. Звідси й знахідки… Навіть більше, коли вже мені дозволять зробити деякі, бодай спірні припущення. Зважаючи на характер тих знахідок, про які розповідали селяни, я ладен висунути думку, що тут залишило свої сліди одне з племен стародавніх скіфів…

— Скіфів? — водночас вигукнули Ліда і Артем.

— Так, одне з їх племен. Що ж, це цілком можливо… І тому в мене є ще одна думка… власне, вона суто археологічна, отож, мабуть, нецікава для вас, представників серйозної геологічної науки?..

— Отак ви завжди, Дмитре Борисовичу, — незадоволено зауважила Ліда. — Як щось цікаве починаєте, то обов’язково примушуєте просити себе. Кажіть уже, ми чекаємо!

— Ну, добре, — всміхнувся археолог. — Хтозна, чи не знайдемо ми в тій печері якихось пам’яток, які розкажуть нам, як саме скіфи добували руду й виплавляли з неї метал. Адже вони були прекрасними металургами, робили речі і з міді, і з бронзи, а головне — із заліза. Така суто археологічна сторона справи. Але, оскільки я знаю, що ніякими археологічними проблемами мені ніколи не пощастить зацікавити нашого шановного Івана Семеновича, я приготував ще й інший мотив для вивчення печери. І це вже буде суто геологічна сторона справи.

— А саме? — помітно зацікавився Іван Семенович.

— Бачите, коли ми встановимо, що скіфи…

— Але ж ви й самі не певні, що тут жили саме скіфи?

— Звичайно, Іване Семеновичу. Скажемо так: коли ми встановимо, що стародавнє плем’я, яке жило тут, видобувало в печері руду, то це свідчитиме, що воно використовувало тутешні поклади, чи не так? І з цього геолог може зробити свої висновки…

— Навіть одразу зроблю, — погодився Іван Семенович. — Коли ваше стародавнє плем’я використовувало тутешню руду, то вона, напевне, була дуже непоганої якості. Бо стародавні люди навряд чи знали якісь методи збагачення бідної руди. Правильно, Дмитре Борисовичу! Ай-яй-яй, і який би з вас вийшов чудовий геолог, коли б ви свого часу не зіпсували всю справу вступом до археологічного інституту…

Дмитро Борисович усміхнувся:

— Щиро дякую за таку гарну думку щодо моєї скромної особи… І ось чому, шановний Іване Семеновичу, я вважав би за потрібне сумлінно вивчити печеру. Це може дати непогані наслідки для обох наук, які ми тут представляємо. І це я вам зараз спробую довести… оскільки найцікавіше я зберіг на кінець…

— Як завжди! Що ж саме?

— Зараз побачите. Прошу!

Дмитро Борисович неквапливо розстебнув спецівку, дістав щось із внутрішньої кишені — і спинився. Він повернув голову до дверей і прислухався. Пролунали якісь звуки. Хтось тихо, але наполегливо шкрябав у двері.

— Діано! — покликав Іван Семенович.

Шкрябання стало виразніше. Ліда підвелась і відчинила двері. З радісним скавчанням у кімнату вбіг великий жовтня пес. Він оббіг кімнату, ткнувшись своїй коротким, мов обрубаним, носом у коліна кожному з присутніх, потім ліг біля Івана Семеновича, примружив очі і заспокоївся. Тільки кінчик його короткого хвоста ледве помітно здригався.

— Прибіг додому, — сказав Іван Семенович, погладжуючи собаку по спині. Хвіст затремтів дужче. — Ну, просимо, Дмитре Борисовичу. Що саме ви зберегли на кінець?

— Оці малюнки.

Дмитро Борисович поклав на стіл кілька аркушиків паперу, видертих із звичайного учнівського зошита. Грубими нерівними лініями на них було намальовано короткий меч, голову коня, щось подібне до кибитки. На останньому аркушику так само незграбно було намальовано людську голову. Товариші мовчки уважно роздивлялися ці зображення. Першим відгукнувся Артем:

— Чи не дитина все це малювала? Археолог голосно розсміявся:

— Дякую, дякую, Артеме! Ні, все те, що ви тут бачите, малював я особисто, власною рукою.

— Ви?

— Еге ж, я. Проте не я висікав на камені оригінали цих зображень. Змальовуючи, я тільки намагався більш-менш точно передати вирізані на стінах нашої печери малюнки стародавніх людей. Поки що мені пощастило знайти чотири таких малюнки. Саме їхні копії ви й бачите тут. І я напевне не помилюся, коли скажу, що це, безумовно, скіфські малюнки!

Археолог замовк, акуратно складаючи аркушики паперу. По паузі він додав:

— Завтра я їх сфотографую. Дуже цікаві малюнки, дуже! Вони схожі на ті, що є на речах у славнозвісній золотій скіфській колекції з фондів Ермітажу. Ось що! — закінчив він, урочисто піднявши палець.

Глибока мовчанка запанувала в кімнаті. Чути було, як шипіла карбідка та постукував пальцями по столу Іван Семенович. Що й казати, Дмитро Борисович цього разу блискуче довів свої думки й припущення. Нарешті Іван Семенович підвів голову. Він побачив, як благально дивиться на нього Ліда, як нетерпляче чекав його висновків Артем, що зовсім уже забув про своє роздратування. Іван Семенович широко всміхнувся:

— Гаразд, умовили!

Загальні радісні оплески були йому відповіддю. Боксер здивовано розплющив очі: що то за галас, мовляв?

— Завтра у нас неділя, — вів далі Іван Семенович. — Відпочинемо, підготуємося, бо справа ця складна і відповідальна. А післязавтра — на дослідження печери, в глибоку розвідку! Не ставитимемо перед собою надто широкої мети. Припустімо, що ми на певний… недовгий час цікавимося переважно археологічним напрямом роботи.

— А цей археологічний напрям дасть вам геологічні наслідки, — зауважив Дмитро Борисович.

— Побачимо, побачимо.

- І ми всі підемо на дослідження печери? — вирішив цього разу поставити крапку над “і” Артем.

— Всі. Всі разом, візьмемо з собою й Діану. Підемо, собако?

Боксер знову лінькувато розплющив очі, почувши своє ім’я, але зразу ж таки й заплющив їх: його, видно, ця справа цікавила менш за всіх.

Так стався принциповий злам у справах невеличкої групи наукових працівників, яка забрела сюди, в глухий непромисловий куточок Донбасу, на узгір’я Зольного кряжа. Але що зацікавило тут науковців?

Колись давно, ще до революції, тут, на узгір’ях Зольного кряжа, було знайдено мідну руду. Скільки її було, якої якості, - не знав ніхто. Якийсь інженер Глєбов вирішив у той час розбагатіти на тій руді. Маючи непогані зв’язки, він дістав від уряду субсидію — неабиякі гроші, - побудував тут завод, витопив навіть першу партію міді. покинув справу. Власне, як з’ясувалося потім, інженер Глєбов узагалі не мав на меті розгортати будівництво. Його цікавило тільки одне — одержати від уряду гроші. І завод він збудував тільки тому, що уряд вимагав від нього звіту на одержану субсидію. Звіт було написано, навіть зазначено, що завод уже виплавляє мідь. Дальша доля заводу Глєбова не цікавила. Заповзятливий інженер зник у невідомому напрямі” вкравши більшу частину субсидії.

Поступово завод руйнувався, згодом од нього зосталися руїни цегляних стін, серед яких валялися розкидані поіржавілі рейки та вагонетки. Та ще тутешні селяни пам’ятають байки про веселого п’яницю, інженера Глєбова, що гуляв з приятелями цілі ночі до світанку. Ходили чутки, що у глибинах кряжа таки була мідна руда. Але чи справді була вона тут, і тим більше — чи мала промислове значення, цього не знав ніхто.

У матеріалах різних геологічних розвідок, що зберігалися по архівах, можна було знайти деякі згадки про мідні руди Зольного кряжа, проте дуже невиразні і суперечливі. Та воно й зрозуміло, бо хто ж думав би про тутешню мідь за дореволюційних часів? Кому це було цікаво?

Думки капіталістичних хижаків, і вітчизняних, і чужоземних, були скеровані на кам’яне вугілля, багатющі донбасівські поклади якого подекуди можна було розробляти просто біля поверхні. А в цьому місці вугілля не було. Тому жадібні до легкої наживи підприємці лише кривилися, коли хтось згадував про розвідування мідних руд Зольного кряжа.

Так само приблизно було і з археологічними дослідженнями. Місцеві селяни давно знаходили тут стародавні речі — найчастіше коло високого Гострого бугра. Але ті знахідки, бронзові і кістяні, певна річ, не були такі цінні, щоб ними хтось зацікавився. Спеціалісти казали: “У Гострому бугрі немає коштовностей, немає скарбів!”

Сперечатися не можна було. Справді, ніхто з селян ніколи не знаходив тут ані золота, ані чогось коштовного. Якісь бронзові пряжки, якісь дрібнички, що не мали ніякої ціни, і все. Дмитро Борисович з приводу цього, посміхаючись, казав:

— Власне, нам пощастило. Ніхто тут до нас не копав, ніхто сюди не лазив. Оскільки було відомо, що скарбів тут немає, то не нишпорили тут також ані злодії, ані грабіжники-трунокопателі, які, взявши дрібничку, псують пам’ятники. Все, що є в печері, жде нас!

— Власне, як і мідна руда, — додав Іван Семенович.

Два вчені приятелювали ще з юнацьких років, чимало подорожували разом, чимало допомагали один одному, хоча кожен з них уперто вважав вартою уваги тільки свою науку. Принаймні так можна було судити з їх безнастанних жартівливих суперечок.

Загадками Зольного кряжа і Гострого бугра обидва вчені цікавилися давно і не раз збиралися побувати тут. Але з тих чи інших причин таку поїздку доводилося відкладати. І тільки цього літа Іван Семенович і Дмитро Борисович вирішили-таки поєднати приємне з корисним і провести свій літній відпочинок саме тут.

— Тільки не перевантажуватися геологічними розвідками, — рішуче попередив свого друга Дмитро Борисович.

— Безумовно. Так само, як і археологічними, — в тон йому відповів Іван Семенович.

— Головна мета — відпочинок, — пояснив свій погляд Дмитро Борисович.

— А розвідки — між іншим, — погодився Іван Семенович. — Так, тільки для розваги.

— Домовилися!

Читач може запитати: а чому ж разом з ученими опинилися Ліда і Артем? Відповідь була 6 дуже проста. І дівчина, і юнак вчилися в геологічному інституті, де викладав Іван Семенович, і до того ж були закохані в свою науку. Ліда, далека родичка геолога, умовила його взяти її з собою як помічницю-практикантку. А Артем? Ну, про нього немає чого й казати. Його по праву вважали одним з кращих студентів інституту. Іван Семенович покладав великі надії на нього і тому сам запропонував йому провести відпустку разом. Чи слід говорити, з яким захопленням прийняв Артем цю пропозицію?.. Відпочивати разом з улюбленим професором, та ще й брати участь в розвідці? Та це ж щастя!

Так створилася дружна четвірка з двох учених і двох студентів, яка приїхала на узгір’я Зольного кряжа і оселилася поблизу Гострого бугра.

— Четверо, не рахуючи собаки, — жартував Артем. Втім, собаку, чудового жовтого боксера, якого виховав Іван Семенович, ніяк не можна було не рахувати. Бо це був великий розумний пес, якому бракувало, здавалося, тільки вміння говорити, щоб не поступатися нічим людині. Так принаймні запевняла Ліда.

Зауважимо, що Іван Семенович і Дмитро Борисович, кожен у своїй галузі, одразу порушили взаємні зобов’язання, тільки-но опинилися біля Гострого бугра. Певна річ, це був відпочинок, бо в обох не було лекцій і кабінетної наукової роботи. Але розвідка не стала для них тільки розвагою. Навпаки. Незабаром біля Гострого бугра з’явилися перші шурфи, які викопали Артем та Ліда під керівництвом самого Івана Семеновича. А Дмитро Борисович — та хіба ж міг він думати про щось інше, маючи перед собою незайману загадкову печеру, яка обіцяла стільки цікавого?..

Втім, практичних наслідків досі не було ні в одного, ні у другого. Поклади міді, безумовно, було знайдено. Але дальше їх вивчення нічого не дало. Як читач уже знає, всі жили обривалися на невеличкій глибині, - і тільки несподівані знахідки, які знайшли Дмитро Борисович і Ліда в печері, підкріпили надії геолога.

До останніх днів не міг нічим похвалитись і Дмитро Борисович в галузі археології. До останніх днів, — доки йому не пощастило пройти в глиб печери, подолавши завал, який перетинав шлях.

Так от, про печеру доводиться сказати окремо, хоча б тому, що вона і розмови про неї спричинилися до великої зацікавленості археологією, яка несподівано з явилася не тільки у Артема, а й у Ліди. Що ж то за печера?

На узгір’ї Гострого бугра, серед високого бур’яну, можна було помітити напівзарослий отвір темного підземного ходу. Старі люди казали, що тут колись переховувалися розбійники. Але за розповідями виходило, що то було дуже давно, з тих часів печеру майже завалило, і навіть діти, що любили гратись у відважних партизанів, рідко насмілювалися заходити сюди.

В перші ж дні по приїзді Дмитро Борисович дослідив печеру. Нічого цікавого він не знайшов, за винятком двох виходів жил мідної руди.

Але Артемові пощастило зустрітися з старезним дідом, який уже ледве чув, і довідатися від нього, що в цій самій печері колись його, дідів, батько знайшов кілька стародавніх речей — в тому числі зброю і ще щось. Де поділися потім ті знахідки, дід не знав. Зникли десь — от і все. Проте для Дмитра Борисовича, який зацікавлено вислухав те повідомлення, це було далеко не все. З досвіду він знав, що дуже часто отакі немов незначні, дрібні знахідки приводять потім до великих археологічних відкриттів, якщо натрапити на правильний шлях пошуків. Він охоче розповів про такі відкриття юнакові. Саме з цього і розпочалося гріхопадіння Артема як геолога. Він захоплено слухав барвисті розповіді Дмитра Борисовича, безнастанно дивуючись: адже раніше йому ніколи й на думку не спадало, що археологія — така цікава наука!

— Це тому, юначе, що ви ніколи не стикалися близько в практичною роботою археолога, — посміхався собі у вуса Дмитро Борисович, бачачи, як палають великі чорні очі Артема.

Вечорами Артем і Ліда запалювали багаття. Було приємно, коли всі четверо сідали навколо вогню під величним дахом зоряного неба, коли все навкруги здавалося таким таємничим і темрява дедалі ближче підступала з усіх боків до палаючого гілля. Підкоряючись наполегливим проханням Артема, Дмитро Борисович починав розповідь про діла сивої давнини — так мальовниче, ніби він сам був свідком тих далеких подій. Навіть Іван Семенович слухав археолога уважно, хоча при нагоді й кепкував з захоплення своїх молодих співробітників “мертвою наукою”. Справді, Дмитро Борисович, який пристрасно любив археологію, зумів запалити любов до неї і в своїх слухачів.

Перед очима Ліди і Артема виникали дивні картини давно минулого життя, що вирувало колись у цих краях. Племена стародавніх скіфів, сармати, греки, перси проходили перед ними. Великі й могутні народи з’являлися на історичній арені, воювали з своїми сусідами, перемагали в кровопролитних боях або зазнавали жорстокої поразки… Червоні язики полум’я звивалися над багаттям, спліталися з чорним димом… Артем слухав археолога, поклавши голову на руки й не зводячи очей з багаття. І йому здавалося, що він не тільки чує голос Дмитра Борисовича, а й бачить героїв оповідань ученого.

Найбільше подобалося юнакові слухати розповіді Дмитра Борисовича про стародавніх скіфів. Таємничий народ, скупчення різних племен, які поступово розвивалися, переходячи від нижчої стадії розвитку до вищої, кочівники, мисливці, землероби, — вкрай зацікавили Артема. Народ, який не залишив по собі ніяких письмових пам’яток, про який можна було дещо довідатися тільки з окремих творів стародавніх грецьких або деяких римських істориків та з археологічних розкопок могил, порослих густою травою, — захопив Артема своєю дивною долею. З Південного Сибіру та Казахстану в Аральських степах скіфські племена змішалися з спорідненими народами й перекочували у Причорномор’я, на Україну. Потім їх вибили з тих степів у Крим, Малу Азію й Балкани кочівники-сармати. Частина скіфів, можливо, більша, змішалася з прихідцями й влилася в їхній склад, формуючи перших праслов’ян на терені сучасної України… Перші праслов’яни, наші предки! Як це було романтично!

Отак студент-геолог несподівано для самого себе раптом захопився археологією. І тепер, як уже знає читач, трапилася така чорна зрада з боку Дмитра Борисовича і Ліди! Артем розсердився. Читач пам’ятає, напевне, також, що Артем вирішив щось зробити — наперекір усім. Що саме?

Зараз ми про це дізнаємось.

У неділю можна було, звісно, поспати довше. Так завжди Артем думав, так і робив. Але сьогодні він підвівся раніше ніж звичайно. Нишком одягнувшися, щоб не розбудити Івана Семеновича, разом з яким він жив, узяв свою карбідку, кирку й інші речі.

Тільки Діана помітила, що він кудись зібрався. Собака уважно подивилася на Артема, чекаючи, мабуть, звичних жартів, до яких юнак був завжди такий охочий. Але Артем вийшов з хати мовчки. Тому і Діана вирішила мовчати. Вона знову поклала голову на лапи й заплющила очі.

Вийшовши з дверей, Артем озирнувся — чи не помітив його хто-небудь? — і попростував прямісінько на узгір’я. Він не вибирав шляху, а йшов навпростець. Рішуче пробирався крізь високий бур’ян, час від часу рубаючи товсті стебла киркою, немов бур’ян був його ворог.

Ось і вхід до печери. Артем на хвилинку спинився, запалив карбідку і тоді ввійшов. Знайомий вхід, знайомі трохи вологі стіни. Так. А де ж завал, про який казав Дмитро Борисович? Довго шукати не довелося. Невеличкий отвір у стіні в глибині печери вказував шлях. Артем нікого не чекатиме. Адже вчора його не запросили у розвідку, тож сьогодні і він нікого не запрошуватиме. Якщо справа обернулась так — і притому не з його вини! — він ніде сам. Піде і, безумовно, щось знайде, зробить якесь цінне і важливе відкриття. Отже, вперед!

Хід у печері одразу за розкопаним завалом став ширший і вищий. Кам’янисті стіни були мов відшліфовані і яскраво відбивали біле світло карбідки. Це була вже велика печера, справжня недосліджена печера, невідома і загадкова, Артем з насолодою вигукнув:

— Ого-го!..

Голосна луна озвалася десь далеко попереду, завмерла вдалині і знову виникла, але вже далі. Здавалось, її відгуки бігли вздовж ходу, розсипалися на окремі звуки, наче скалки, збуджували якісь інші, дивні, загрозливі голоси, зовсім не схожі на попередній вигук Артема. Печера немов розмовляла сама з собою дивною, таємничою мовою.

“Ні, не кричатиму більше. Стає навіть моторошно”, - подумав Артем, освітлюючи шлях карбідкою.

Аж ось хід поширшав. Грунт став м’якший. І несподівано Артем помітив, що він опинився на роздоріжжі. Хід у цьому місці роздвоювався. Куди йти? Артем озирнувся. Справді, куди? А що це на стіні? Наче малюнок…

Так, це був той самий вирізаний на камені малюнок, що його так старанно перерисував Дмитро Борисович. Артем пізнав його одразу. Глибокими грубими лініями на камені було зображено людську голову в профіль. З-під башлика виднілося коротко підстрижене волосся. Обличчя людини було суворе, похмуре, прямий короткий ніс, маленька борідка. Обличчя людини далеких стародавніх часів… Може, це скіф? Напевне, скіф. Саме такими суворими, мужніми і уявляв собі Артем тих стародавніх кочівників. Суворими, мужніми і разом з тим відзначеними якоюсь своєрідною красою і гордістю…

Хвилину Артем мовчки дивився на цей малюнок. Дивне почуття оволоділо ним. Вперше в своєму житті він зіткнувся із справжньою пам’яткою сивої давнини. І подумати тільки, що колись, понад дві тисячі років тому, тут стояв стародавній митець і вирізував на камені цей малюнок, — отут, біля стіни, де стоїть тепер Артем!..

Втім, куди ж іти? Праворуч чи ліворуч?.. Як вирішити?..

Раптом Артема наче щось підштовхнуло: безперечно, треба йти туди, куди дивиться людина на малюнку! Звичайно, ось під малюнком стріла теж указує цей напрямок. І як він її одразу не помітив? Артем не вагаючись пішов праворуч.

Цей новий хід був вужчий. Він звивався; здавалося, шлях йому перетинали скелі — і він наче обходив їх, повертаючи в різні боки. Ще метрів п’ятнадцять-двадцять і Артем спинився здивований. Хід несподівано закінчився. Його перетяла полога стіна і м’якої землі… “Мабуть, теж завал”, - подумав незадоволено Артем. Так чи інакше, а далі йти нема куди. Артем повернувся. Не щастить! Невже ж це й усе? Хіба ж можна повертатися з порожніми руками? Ні, треба шукати. Може, він обрав неправильний шлях, треба було рушати не праворуч, а ліворуч? Та ні, адже стріла під малюнком явно вказувала напрямок. А може, тут є десь боковий отвір?

Освітлюючи стіни карбідкою, Артем уважно оглядав їх. Ні, ніде жодного отвору… І раптом йому перехопило подих.

У стіні перед собою він побачив ледь помітні сліди мурування. Присвітивши карбідкою і придивившись пильніше, він побачив, що стіну складено з окремих каменів. Камені було покладено один на один і скріплено темною глиною. Кам’яна стіна виходила, здавалося, з самого грунту і підносилася до стелі ходу. Як же він не помітив її одразу?..

Справжнє мурування! За ним щось сховано. Інакше навіщо було 6 його робити? Проте чому нема входу? Чому замуровано наглухо? Мабуть, за кам’яною стіною заховано якісь скарби. Напевне, скарби, інакше не може бути! І от зараз він, Артем, відкриє цю таємницю… Ну, тримайся, Лідо!..

Втім, Артем не встиг зробити ще жодного руху, як почув глухі звуки. Він прислухався: може, це тільки вчулося йому? Але ні. Тепер він уже ясно відрізняв звуки чиїхось кроків. Хтось ішов сюди повільною, неквапливою ходою.

Це було неприємно. Адже Артем зовсім не хотів ділитися з кимось своїм надзвичайним відкриттям! Найкраще було б, мабуть, десь сховатися, щоб той, хто підходить, взагалі не помітив його. Тоді можна було б уникнути небажаних розмов. Але куди сховатись? Артем швидко озирнувся. Ні, немає жодної заглибини! А кроки лунали все ближче. От не щастить! Ну як він пояснить, наприклад, свою присутність тут, у печері?

Ось долинув іще й легкий свист. Людина, що йшла, видно, була в доброму настрої, вона висвистувала веселу мелодію. А ще за кілька секунд мигнуло світло, яскраве світло карбідки. Це…

— Юначе, а що ви тут робите? — почув Артем здивований голос Дмитра Борисовича.

Так, це був археолог. Він підійшов до юнака, підозріливо оглянув його (чи, може, так лише здалося Артемові?) і запитав ще раз, тепер уже дещо суворо:

— Як ви опинилися тут, Артеме? Адже ми вирішили розпочати дослідження завтра. Що це означає?

Артем відчув, як гаряча кров поступово заливає йому обличчя, шию і навіть потилицю. Він спробував перевести розмову на жарт:

— Але ж і ви тут також, Дмитре Борисовичу…

Втім, це не допомогло, бо тепер археолог просто розгнівався:

— Що то за відповідь? Я тут, бо це моя справа, моя спеціальність. А як ви потрапили сюди? З чийого розпорядження, з чийого дозволу? Здається, ви, товаришу, навіть нікого про це не повідомили, якщо я не помиляюся?..

Дмитро Борисович дивився з-під окулярів на Артема суворо і невблаганно.

— Здається, ви вирішили стати самостійним шукачем скарбів? — невмолимо продовжував археолог. — І це після того, як я вам розповідав, що саме малограмотні хижаки-трунокопателі завдають найбільшої шкоди науці, псуючи найцінніші пам’ятки? А, розумію, ви схотіли потай од товаришів зробити відкриття? Можливо і приховати знайдене від нас? Та відповідайте ж нарешті!

Це вже дуже образливо. Він, Артем, шукач скарбів, грабіжник? Він — і приховати для самого себе?

Та даремно Артем шукав якихось доказів, переконливих слів, щоб відкинути тяжке обвинувачення. Як навмисно, на думку не спадало жодного переконливого доказу… Що скажеш, як виправдаєшся? Дмитро Борисович мав право обвинувачувати його. Тільки тепер Артем зрозумів, Що його поведінка має непривабливий вигляд, що він завинив і не має чим виправдатися…

…. Дмитро Борисович, що не зводив погляду з Артема, помітив, як юнак безпорадно закліпав очима. Здавалося навіть, що він от-от заплаче. Це трохи зменшило гнів археолога. Його тон став лагідніший.

— Ну, розповідайте, Артеме. Ви самі розумієте, що все виходить не дуже гаразд… Що, справді, я мушу думати про причини, які занесли вас сюди? Що подумали б ви на моєму місці?

Нарешті Артем зважився. Він сумбурно, плутано заговорив, поспішаючи висловити все, що було в нього на серці.

— Я, Дмитре Борисовичу… я дуже… мені дуже неприємно було вчора, коли я довідався… що ви й Ліда ходили… адже ви знаєте, я так цікавлюся всім цим… і от я й вирішив…

— Ну?

— Вирішив піти сюди, щоб відплатити…

— Кому? Мені чи Ліді? Як відплатити?

— Обом… І вам, і Ліді… Я сподівався відшукати щось… і тоді… і тоді довести, що я теж можу…

— Що можете?

— Можу знайти щось цікаве і важливе… але ж не для себе самого, а для всіх, Дмитре Борисовичу І.. І щоб Ліда не задавалась, ось що! — несподівано для себе палко закінчив своє зізнання Артем. Він відчував і сам, що пояснює невдало, але відповідь археолога остаточно вразила його.

Дмитро Борисович голосно зареготав, наче почув щось надзвичайно смішне. Він сміявся довго, витирав очі і знову сміявся.

— Ой, не можу! Ой, насмішив! І це — майже доросла людина, студент!

Від цього Артем ще більше зніяковів. Справді, якось воно не так виходить… і навіщо він згадав про Ліду?.. Яке, дійсно, має значення, задається дівчина чи ні?

Дмитро Борисович зняв свого капелюха і обмахувався ним, наче йому стало дуже жарко. Він усе ще сміявся: здавалося, досить йому було глянути на зніяковіле обличчя юнака, як новий напад сміху починав душити його.

Але ось Дмитро Борисович перестав сміятись. Обличчя його враз стало серйозне. Мабуть, от тепер він уже щось скаже таке, що…

Артем опустив очі і чекав. Його становище підсудного, обвинуваченого в страшних злочинах проти науки і товаришів, було таки незавидне. Що він казатиме, цей невблаганний археолог?

Дмитро Борисович ще раз уважно глянув на Артема:

- І це все?

— Дмитре Борисовичу!.. — уже зовсім жалісно почав благати Артем. — Чесне комсомольське! Я не затаїв од вас ні найменшої дрібнички! Розумію, що вийшло по-дурному, але якось мене схопило… і от… ну, повірте мені, Дмитре Борисовичу!

Археолог усміхнувся. Так, справді, більше не було про що питати. Засоромлене обличчя Артема, на якому часто-часто, зовсім по-дитячому кліпали його великі чорні очі, говорило більше, ніж усі найпереконливіші слова.

— Ну, гаразд, юначе, — махнув нарешті рукою Дмитро Борисович. — Помиримось. Але невеличку нотацію вам все-таки доведеться вислухати. Та не робіть таке страдницьке обличчя: по-перше, ви заслужили її, по-друге, вона дасть вам певну користь. Отож, похмура гримаса просто ні до чого. Отак уже краще. Ось ви мені скажіть чесно: чи розумієте ви, якої шкоди могла завдати науці ваша легковажна екскурсія в глиб печери? Так, так, шкоди — і серйозної до того ж!

— Я йшов дуже обережно, Дмитре Борисовичу. Вивчав і стіни, і стелю. Якщо ви маєте на увазі якийсь несподіваний завал, то я…

— Та не в завалі справа, — відмахнувся неуважно археолог. — Хіба я про таке думав, коли казав про шкоду для науки? Ну, завалило б вас, мов те дурне мишеня, яка від того шкода була б для науки? Одним запальним юнаком стало 6 на світі менше, от і все. Ні, ні, не ображайтесь, я жартую. Я, між іншим, покладав досі на вас деякі надії, Артеме, вважав, що в вас міг би, зрештою, вийти навіть непоганий учений… коли б ви потрапили до хороших рук, скажімо. Але й справді, я мав на увазі зовсім іншу шкоду: не мені, не вам, а нашій загальній справі, науці. Так от, коли не знаєте, що саме я мав на увазі, то слухайте. І, будь ласка, якнайуважніше, щоб мої слова добре запали у вашу нерозсудливу юну голову.

Дмитро Борисович сів на камінь, дістав цигарку, прикурив від білого язичка карбідки.

— Закурюйте, юначе. Не хочете? Ну що ж, поговоримо і так, без традиційної люльки миру. Дивіться сюди.

Археолог поставив карбідку біля своїх ніг. Коло неї він поклав коробку цигарок, праворуч — олівець, з другого боку — свою маленьку кирку. Все це він робив так серйозно, вдумливо, що Артем і справді зацікавився; важко було зрозуміти, що саме вигадує і мудрує Дмитро Борисович.

— Увага, юначе! Уявімо собі, що всі ці речі, які я розклав отут, є справжні археологічні цінності. І лежать вони в такому самому порядку десь у могильнику чи в печері, то не має значення, ну, одне слово, там, де їх помітило, хоча й спостережливе, але жадібне око експансивного молодого шукача. Такого, як-от, скажімо, ви. Ну от, лежать ці археологічні дорогоцінності. Лежать саме так, як їх колись поклали за своїми звичаями та обрядами наші пра-прапредки, І довідатися про їхні звичаї та обряди ми можемо тільки в тому випадку, якщо старанно вивчимо розташування речей. Тим більше, що саме в даному разі звичаї і обряди стародавніх скіфів нам майже невідомі. Про них немає ні записів, ні свідчень. І ось приходить молодий запальний шукач. Він бачить: перед ним, наприклад, ваза небаченої краси…

Дмитро Борисович хутко схопив коробку цигарок, підняв її.

— Молодий шукач схвильований. І це цілком зрозуміло: адже він уперше зіткнувся з справжніми археологічними скарбам! Він оглядає вазу — і в його запальній голові вже майнула думка про те, як він вразить усіх своєю несподіваною знахідкою. Хм, усіх, а в тому числі ще й певну, найбільш цікаву йому особу… еге, іноді буває в житті й таке! Але ось шукач помічає, що поблизу лежать ще й інші речі. Він ставить вазу на землю, хапає меч, потім хапає дивовижний глек та інше…

Дмитро Борисович ілюстрував свою розповідь хуткими рухами, хапаючи з землі то олівець, то карбідку, то кирку. Артем стежив за ним, не зовсім розуміючи, до чого йдеться.

— Так, хапає, схвильовано оглядає, обмацує й робить багато інших гарячкових жестів, цілком в дусі його експансивності. Він кладе меч, щоб помилуватися глеком, і відставляє глек убік, згадавши знову про вазу. Нарешті, він вибрав найціннішу річ… а може, навіть вирішив забрати з собою їх усі, щоб якнайглибше вразити друзів. Він повертається. І ось тут молодий шукач згадує, що, крім самих речей, великий науковий інтерес має й порядок, в якому ці речі лежали. Адже саме цей порядок іноді може розповісти вченому значно більше, ніж самі речі. Він може розкрити перед ученим побутові обставини предків, значення, якого вони надавали тим чи іншим речам, і багато іншого. Та, на жаль, порядок той давно вже порушено, ще тоді, коли молодий шукач вперше почав обмацувати коштовну вазу… І, крім того, підстрибуючи від захвату, він, цей запальний юнак, геть чисто втоптав грунт навколо знайдених речей. Так… А там, у тому грунті, були ще, можливо, уламки посуду і ще якісь важливі дрібниці. І, вивчивши їх, можна було 6 установити знову-таки цікаві побутові деталі тощо…

Дмитро Борисович зиркнув скоса на Артема. Той покірно схилив голову й похмуро розглядав свої чоботи. Тепер він остаточно зрозумів, куди хилить археолог!

— Дмитре Борисовичу, але ж я нічого не знайшов, ніякого порядку не порушив, нічого не потоптав, — нерішуче спробував заперечити юнак.

— Я щиро дивуюся, Артеме! Яка ви прониклива людина! Адже я досі жодного слова не сказав, що мав на увазі саме вас. А ви — раз! — і здогадалися. Ну, так. Ви справді нічого не знайшли, нічого не затоптали й не порушили порядку… крім, скажімо, порядку в розумінні дисципліни. Гаразд. А от коли б ви знайшли щось? Чи не трапилося б тоді, дорогий мій друже, чогось подібного до того, про що я розповів? Чи можете ви ручитися за це? Тільки чесно!

— Ні, - щиро визнав Артем.

- І тоді?

— Тоді, можливо, вийшло б по-вашому. Ні, навіть напевно вийшло б саме так!

— Що ж, принаймні чесне визнання.

— Але ж я, Дмитре Борисовичу, нічого не знайшов… крім хіба…

Артем лукаво спинився. Зате археолог підвів голову:

— Крім чого?

— Крім цієї стіни з каменю.

— Що?

Археолог миттю схопився:

— Де? Яка стіна? З якого каменю?

Артем мовчки вказав на мурування, освітивши його карбідкою. З темряви виринули нерівні обриси грубо обтесаних каменів, звивисті, ледве помітні шви скріплень.

— Стіна? Так, стіна. Мурування… безперечно, стародавнє, - схвильовано шепотів Дмитро Борисович, обмацуючи камені. Він раптом увесь змінився, його не можна було впізнати. Де подівся його лекторський тон, яким він щойно читав Артемові нотацію, де поділися спокій і врівноваженість досвідченого вченого!.. Археолог то зводився навшпиньки, то присідав, то нахилявся вбік, вивчаючи звиви шва в муруванні, то, мов згадавши щось, повертався раптом назад, оглядаючи, освітлюючи каміння карбідкою.

Артем дивився на нього спочатку з повагою, потім з подивом, а потім і просто зацікавлено, навіть насмішкувато. Нарешті юнак хитро всміхнувся і примружив очі. Надійшла-таки і його черга! Він заговорив — розмірено і неквапливо:

- І ось цей експансивний, гм, не зовсім молодий шукач знайшов щось… чи йому, можливо, навіть вказав на це “щось” хтось інший. Це все одно. Головне, він побачив щось цікаве, — промовляв Артем, явно копіюючи попередній глузливий тон Дмитра Борисовича. — Він схвильований, цей немолодий, а швидше підстаркуватий шукач. Він розглядає знайдене, скажімо, стіну. Він обмацує її, він майже танцює від захвату. І, витанцьовуючи отак, той підстаркуватий, але експансивний шукач поступово затоптує геть чисто грунт навколо знахідки, зовсім забуваючи, що в тому грунті можуть бути… Ой Дмитре Борисовичу, не буду, їй-право, не буду більше! Я ж тільки трошечки пожартував!..

Артем звивався, як в’юн, силкуючись звільнити своє вухо, яке несподівано опинилося в міцних пальцях археолога.

— Дмитре Борисовичу, я ж кажу, не буду! Пустіть!

— Пробачаю вам, юначе, тільки тому, що ви вказали мені цю стіну. І все одно, Артеме, ви — нахаба! Як ви смієте передражнювати старших? Ой, негоже, негоже: погано вас виховує Іван Семенович! Втім, про вас не варто говорити за таких обставин. Це ж надзвичайно! Як могли ви мені одразу не сказати про мурування? Чому ви мовчали стільки часу, відповідайте!

— Дмитре Борисовичу, але ж досі говорили ви, а мені доводилося мовчати, — мовив Артем, старанно розтираючи почервоніле вухо.

— То ви, нахабо, ще й звинувачуєте мене в тому, що я не давав вам говорити?

— Ні… просто я не мав часу.

— Негоже, повторюю, негоже. Але про це побалакаємо потім. Беріть мерщій карбідку і світіть мені!

Протягом кількох хвилин спритні пальці Дмитра Борисовича знов обмацували шви скріплень мурування. Це скидалося на впевнені й швидкі рухи хірурга під час огляду хворого. Нарешті археолог переможно свиснув і спинився. Він багатозначно поглядав на юнака:

— Артеме, ця стіна обіцяє нам чимало важливих новин і відкриттів. Я певен, що це буде саме так. І ми підемо з вами далі. Ви заслужили цього. Зараз ми вирушимо!

В Артема перехопило подих: невже? Проте археолог уже вів далі:

— Насамперед треба сфотографувати стіну в тому вигляді, в якому ми її побачили. Без цього не можна.

Вже зовсім спокійно, наче забувши про будь-яке хвилювання, він приготував свій маленький фотоапарат з електроспалахом. І коли фотографування було закінчено, коли зовнішній вигляд стіни було зафіксовано кілька разів, археолог знову підійшов до мурування.

— Так, — мовив він задоволено. — Тепер ми можемо приступити до розкопувань.

Артем нерішуче глянув на нього:

— Дмитре Борисовичу, а вас потім не звинуватять в археологічному святотатстві?

— Чому?

— Що ви почали розкопувати мурування без спеціального дозволу. Адже ви самі казали колись, що…

— Так, так, казав! — перебив його Дмитро Борисович. — Але, друже мій, який же я був би археолог, коли б не взяв з собою на час відпустки “відкритого листа”?

— А що це таке?

— Так називається державний дозвіл на право археологічних розкопувань. Зрозуміло? А він у мене в кишені! Отож, юначе, — наказав він коротко, — беріть вашу кирку!

- Єсть! Тільки навряд чи я впораюся з цією старою кладкою, адже вона, мабуть, уся скам’яніла…

— От зараз побачите. Підсуньте вістря під оцей камінь…

— А чому саме під цей, а не інший?

— Розмовляти будете потім. Підсунули?

— Так.

— Підіймайте його. Обережно! Так. А я зачеплю його з цього боку. Так. Обережніше. Натискайте!

Камінь і справді дуже легко піддався і сковзнув униз. Як видно, Дмитро Борисович недаремно так уважно вивчав шви мурування…

— Легше! Допоможіть мені м’яко опустити його.

Вони вдвох обережно опустили камінь на землю. У стіні зяяв чорний отвір. Дмитро Борисович підніс до нього карбідку, зазирнув.

— Дивіться, Артеме. Там, за стіною — порожнеча. Там — невідоме, яке зараз мусить відкрити нам свою таємницю. Ага! Ви зацікавлені? Саме це я й мав на увазі. Вам хочеться вже лізти туди? Е, ні, зачекайте. Поспішати не можна. Ще один камінь. Скажімо, ось цей.

Другий камінь піддавався значно важче. Закам’яніла глина чи щось інше, подібне до неї, затримувало його. Археологові довелося відбивати глину дрібними обережними ударами кирки. Але, нарешті, і цей камінь ліг поруч з першим на м’яку землю. Тепер в отвір можна було пролізти.

— Цей вхід, правда, не можна назвати дуже зручним. Але, юначе, ми з вами все одно скористаємося ним. Увага!

За мить Дмитро Борисович зник в отворі, тримаючи перед собою карбідку. Артем напружено стежив за його рухами, щиро заздрячи археологові: адже він перший ступив за загадкову стіну… Проте довго чекати юнакові не довелося, бо вже за кілька секунд з-за стіни долинув веселий, трохи приглушений голос Дмитра Борисовича:

— Артеме, лізьте! Я жду вас…

Артем стояв у низькій тісній печері, до стелі якої можна було легко дістати рукою. Груба стіна з великих необтесаних каменів відділяла їх од головної печери, точніше від бокового ходу тієї головної печери. Стіну складено руками стародавньої людини — можливо, тисячоліття тому! Але навіщо її було зроблено?

Стіна наглухо відрізала цю тісну печеру, яка, мабуть, була глухим закутком бокового ходу. В ній не було ні дверей, ні якихось інших отворів. Може, це склеп? Але в маленькій печері було порожньо. Нічого, крім товстого шару багатовікового пухкого пороху на долівці та виступах кам’яних стін…

Разом з Дмитром Борисовичем Артем пильно оглянув стіни, сподіваючись відшукати на них бодай які-небудь сліди. Були ж у головній печері на стінах оті малюнки, чому б їм не бути й тут?.. Але на стінах загадкового приміщення не знайшлося рішуче нічого, ні будь-яких малюнків, ні слідів дотику людських рук взагалі.

— Безумовно, перед нами природне заглиблення основної печери, — тихим голосом проказав Дмитро Борисович. — Цією стіною воно відокремлює вхід. Зроблено все це навмисне. Так. Проте — з якою метою? Склад? Ні, бо тут нічого немає, крім пороху.

— А може, тут уже побував хто-небудь до нас і забрав усе, що було в печері? — висловив догадку Артем.

— Ні, це виключено. Мурування стіни було абсолютно ціле, я оглянув його уважно. Немає жодних ознак, жодних слідів. Та хіба ж став би грабіжник потім замуровувати стіну знову? Ні, ваше припущення нереальне, Артеме. Дивно… навіщо ж було замуровувати цю порожню заглибину?..

Дмитро Борисович замислився. Артем усе ще дивився на нього з прихованою надією. Він сподівався: ось зараз археолог щось вирішить, ось зараз він знайде розв’язання. Вони повернуться до товаришів з важливими новинами, Ліда здивовано підведе брови… у неї це виходить дуже гарно, просто хоч малюй! Втім, при чому тут Ліда? Значно важливіше зацікавити Івана Семеновича. Тоді він уже не заперечуватиме щодо археологічної розвідки… Як каже Дмитро Борисович: “археологічна лінія”. Прямо отакими рівними лініями й підіймаються брови над ясними насмішкуватими зеленуватими очима Ліди… От, знову про Ліду! Та що ж це таке? Тут — серйозні справи, можливі якісь надзвичайні відкриття, а він про Ліду й Ліду… Ось зараз Дмитро Борисович розв’яже задачу — і тоді, тоді.. Але Артемові сподівання не збулися. Дмитро Борисович різким рухом поставив на землю свою карбідку.

— Не знаю, — зітхнув він. — Ніколи сам такого не зустрічав, і не чув про подібні випадки в інших дослідників. Треба порадитись, обміркувати і не поспішати. Мабуть, це найголовніше в таких ситуаціях, Артеме: не поспішати! Так. Юначе, ми зараз повертатимемося, — сказав він рішуче. — Давайте старанно зберемо зразки грунту, цього пороху. Беріть оцей конверт. Зберіть зразки біля цієї стіни, потім — біля тієї. Я візьму посередині печери.

— А що ж він дасть нам, той порох?

В голосі Артема бриніло гірке розчарування. Такий був цікавий багатообіцяючий початок — і ось маєш, якийсь порох! Нічого собі, цінна знахідка, буде чим пишатися, коли повернемось…

— Ой юначе, — всміхнувся Дмитро Борисович, — не буде з вас ніколи справжнього, серйозного археолога, не буде! Вам би тільки скарби знаходити, золоті келехи й коштовності, чи не так? І тоді ви говорили б, очевидно, значно веселіше, правда? Друже мій, порох теж може допомогти науковцеві. Не розумієте? Збирайте, збирайте, а я тим часом доведу це вам — і ви будете з більшою повагою ставитися до скромного сірого пороху. От ми дослідимо цей порох, проаналізуємо його. І можемо довідатися, що він складається з зотлілих решток, скажімо, одягу, збіжжя або ще чого-небудь. О, тоді просто відповісти на наше основне запитання, яке зараз здається нам таким складним: загадкове заглиблення печери, відділене кам’яним муром, служило нашим предкам, наприклад, складом одягу чи продовольства. І все стане на місце, все з’ясується дуже легко. Зрозуміли тепер, яке значення може мати звичайний сірий порох на долівці печери?

— Страшенно цікаво, — незадоволено пробурмотів Артем. — Якщо так, то не варто було й лазити сюди. Тільки одяг псували. А. лекцію я міг би і дома прослухати…

— По-перше, неввічливо, друже мій, а по-друге, — взагалі дурниці. Науці потрібно все. Цінна кожна крихітка знання. Саме наша, між іншим, наука археологія майже цілком складається з отаких крихіток. Треба тільки вміти їх помічати, вивчати, систематизувати. От у ставленні до таких дрібничок і виявляються властивості і якості справжнього археолога. Еге, але ж ніяк не в галасливому захопленні, не в запальних вигуках з приводу якої-небудь матеріальної знахідки, бодай і дуже коштовної!

Артем слухав цю імпровізовану лекцію і акуратно збирав порох у конверти. Але що б там не казав Дмитро Борисович про ці самі крихітки знання, все одно куди цікавіше було б відшукати який-небудь меч або хоч би бронзовий глек, не кажучи вже про якусь там золоту тіару скіфського вождя… ех, і здорово було б!..

Раптом Артем спинився. Він дивився в одну точку. Що це таке? Виступ у стіні?.. Але він не такий, як усі інші… Наче засипаний землею кам’яний куб… Що ж воно таке? Артем хутко озирнувся.

Дмитро Борисович зосереджено насипав у паперовий конверт порох посередині печери і не дивився сюди. Тільки два кроки — і Артем уже відкидав землю з прямокутного виступу. Тверда, нерівна поверхня… ні, це не камінь, не виступ… Артем відчув, як шалено закалатало його серце. Швидше, швидше!

- І знову я примушений відзначити, що у вас не все гаразд з дисципліною, юначе, — почув він немов звідкись здаля голос археолога. — Хіба я там казав вам брати зразки? Ой, який ви неуважний, друже мій, який недисциплінований!..

Артем озирнувся. Дмитро Борисович тримав у руці повний конверт пороху і докірливо дивився на юнака.

— А чого це у вас такий збентежений вигляд? — вів далі археолог. — Мов стрибнути кудись збираєтесь… чи ноги вас не держать?

Артем передихнув і трохи опанував себе. Проте голос його явно зривався, коли він заговорив:

— Тут, Дмитре Борисовичу, ще одна… одна крихітка знання знайшлася. Тільки боюся, що вона… надто велика… і може не влізти в конверт…

Дмитро Борисович і гадки не мав, чого вартий був Артемові цей невимушений, нібито байдужий тон.

— Яка там крихітка? Який конверт, юначе? Що ви верзете?

— Та ви весь час казали про крихітку знання, а тут іще одна виявилася. Чималенька, до речі. От якийсь ящик, чи що.

Дмитро Борисович ураз підскочив до Артема:

— Що? Де? Який ящик?

— Дивіться!

Артем показував рукою на річ, з якої він щойно зчищав землю. То була невеличка квадратна скринька грубої роботи, вкрита різьбленими візерунками. Вона стояла біля стіни, напівсхована в заглибині. Темна, зеленувата бронза ледь виблискувала з-під пороху під яскравим білим світлом карбідок. Артем переможно дивився на Дмитра Борисовича: що то він тепер скаже?..

Але археолог забув про Артема, про свої конверти, про все чисто на світі. Він бачив тільки скриньку. Він сів коло неї, обережно торкнувся кришки, ніби боявся обпектися. Його пальці тремтіли, губи шепотіли щось нечутне. Він був, очевидно, збуджений, схвильований до краю. І Артем відчув, що тепер не час глузувати. Це було 6 святотатством.

— Дмитре Борисовичу, це вже справжня знахідка? Коштовна? — тихо спитав він, почуваючи, як і його охоплює хвилювання.

Про це можна було й не питати. Досить було подивитися на археолога. Він намагався стримуватись, але це виходило в нього погано. Видно було, чого варті йому ті намагання. Так, Дмитро Борисович робив усе, що слід було, до чого він звик протягом багатьох років своєї дослідницької роботи. Проте це були якісь механічні, навіть автоматичні рухи. От він знову вийняв фотоапарат, старанно кілька разів сфотографував таємничу скриньку з різних боків. Але вже з того, що він двічі ледве не впустив електроспалах, спіткнувся на рівному місці, - і не сказав жодного слова з приводу своєї незвичної незграбності, - навіть із цього можна було зробити висновок про його велику, неймовірну збудженість і напруження. Артем, що не зводив очей з археолога, мовив з готовністю:

— Може, допомогти вам?

Дмитро Борисович не чув нічого. Тепер він підняв скриньку, тримаючи її на витягнутих руках, мов налиту по вінця посудину. Подержав кілька секунд у повітрі, зітхнув і обережно поставив на землю. Тоді підійшов до скриньки з другого боку. Волосся його розпатлалося, капелюх ледве тримався на голові, окуляри криво сиділи на носі Але він нічого не помічав, нічого не чув, ні на що не звертав уваги, крім скриньки…

Артем розчув, як Дмитро Борисович уривчасто вимовляв якісь дивні слова, наче відповідаючи самому собі на німі запитання:

— Так… Скіфська доба… Бронза… Дуже дивно, що немає заліза!.. Сховано тут від очей… Пам’ятка… Надзвичайно! Справжня схованка!..

— Отож, це скіфська?.. — знову боязко запитав Артем.

Археолог не чув його. Він ще раз обійшов навколо скриньки. Він смішно нахиляв голову, наче курка, що збирається клюнути знайдене зернятко: він придивлявся до скриньки то одним, то другим оком, примружував їх. І нараз немов тільки тепер помітив Артема, наче досі юнака тут не було.

— Артеме, голубе, це надзвичайно! — скрикнув він, хапаючи юнака за рукав. — Ну, звідки ви взялись? Як ви догадалися, що вона саме тут, що її сховано в цьому кутку?

Артем ніяково знизав плечима: що міг він відповісти? Просто так вийшло, і все…

Проте Дмитро Борисович і не чекав відповіді. Він палко говорив далі:

— Друже мій, Артеме, у вас щаслива рука! Це ж, безумовно, пам’ятка скіфської доби. І тепер абсолютно ясно: цю скриньку колись поставили сюди… Хто? Не знаю, боюся робити припущення… Сховали тут. А потім наглухо замурували вхід до заглибини. Ось у чому полягає секрет глухої стіни! Розумієте? Та це ж ясно, як… як те, що ми з вами стоїмо тут!

Тепер Артем дивився на скриньку вже не просто з цікавістю. Зовсім інші думки виникали в запальній голові юнака.

Довгі віки минали на поверхні землі, як минають дні й ночі. Одне за одним народжувались і вмирали покоління. А маленька скринька, яку поставили сюди стародавні люди… мабуть, скіфи, що жили тут колись, спокійно стояла в наглухо замурованій заглибині. Сутінки багатьох віків огортали скриньку, тиша й німотність чуйно охороняли її — разом з таємницею, схованою в ній… І ось аж тепер люди молодої Радянської країни знайшли цю пам’ятку, сивої давнини. Вони винесуть її на поверхню землі, під яскраве сонячне світло, — і загадкова скринька розкриє перед ними свою таємницю…

— Дмитре Борисовичу, а що ж може бути в цій скриньці?

— У ній?.. — Археолог ще раз поглянув на скриньку і розвів руками: — На це запитання, юначе, вам міг би відповісти, — та й те, напевне, не точно! — хіба що якийсь оракул. Бо вони вгадували що завгодно — і однаково брехливо. Що може бути в цій скриньці?.. Можливо все. Може бути, — дорогоцінності, може бути… та ні, навіщо сушити голову? Тим більше, що я при всьому моєму бажанні не можу пригадати аналогічних випадків з археологічної практики. Траплялися дуже цікаві й важливі знахідки в курганах, знахідки в місцях поховань, знахідки під час розкопів стародавніх поселень. Але така скринька…

Дмитро Борисович лагідно погладив рукою кришку скриньки.

— Така бронзова скринька сама по собі, окремо, в замурованій печері, - такого мені ще ніколи не траплялося, якщо не зраджує пам’ять! Ну, гаразд, незабаром довідаємося про все. Рушаймо!

Археолог з великою обережністю підняв скриньку й попрямував до виходу. — Світіть мені, Артеме, світіть!

Конверти з жовтуватого паперу, наповнені порохом, зібраним у печері, сиротливо лежали на землі. Дмитро Борисович, несучи скриньку, наступив на один з них. Конверт розірвався під його підбором, порох розсипався, змішався з землею. Археолог не помітив цього: вся його увага зосереджена була на бронзовій скриньці. Артем, який спостерігав це, ледве помітно всміхнувся. Незважаючи на всю урочистість моменту, він не міг стриматися. Він поглянув ще раз на археолога, який важно виступав, несучи скриньку, наче найбільшу в світі дорогоцінність, значуще кашлянув і заговорив поважним тоном, мало не пирскаючи зо сміху:

— Так, Дмитре Борисовичу, не буде, на жаль, з вас справжнього археолога, ніколи не буде…

— Що?

— Не буде, кажу, Дмитре Борисовичу, з вас справжнього, серйозного археолога. Вам би тільки знахідками захоплюватися. Скриньками або ще чимсь…

— Та що ви хочете сказати, нарешті?

— Справжня археологія як серйозна наука, Дмитре Борисовичу, цікавиться не лише окремими матеріальними знахідками, бодай і коштовними, але найбільше — так званими дрібницями. Навіть переважно найменшими дрібничками. Саме вони, систематизовані дрібниці, дають науці глибоку неоціненну користь. Наука збирає такі дрібниці всюди. Вона систематизує їх, вивчає. Вона робить найцінніші висновки з аналізу, наприклад, пороху. І ніколи не кидає зібрані зразки, та ще й розчавлює їх безжалісно чобітьми, бо не захоплюється зовнішньо ефектними окремими знахідками. Так роблять справжні археологи… між іншим, не турбуйтеся даремно, Дмитре Борисовичу, моє вухо цього разу далеко, схопити його було б важкувато. І, крім того, ваші руки зайняті скринькою, цією окремою матеріальною знахідкою…

— Нахаба!

— Можливо, можливо. Але я продовжую, оскільки маю змогу дещо роз’яснити вам. Я вже сказав, що справжня наука вивчає дрібниці, а не кидає їх на землю і потім презирливо топче ногами… як роблять деякі відомі мені вчені. Очевидно, вони, ті вчені, хоч і люблять читати нотації, але самі не завжди цікавляться крихітками знання, наприклад, порохом… Вони, як мені пощастило помітити, віддають все ж таки перевагу окремим знахідкам… як і запальні юнаки, так, Дмитре Борисовичу, чи не правда?..

Відповідь археолога була, на здивування Артема, несподівано м’якою і лагідною:

— Ви хочете взяти реванш, мій друже? Вам хочеться дошкулити мені, бути дотепним і ущипливим? Голубе, в мене немає ніяких заперечень! Та й не до того мені зараз, признаюся вам щиро. Скажу тільки одне. От коли ви станете досвідченим геологом… а може і археологом, хтозна?.. тоді ви зрозумієте самі, що бувають хвилини… хвилини, в які навіть витриманий учений, обтяжений віком, знаннями, досвідом, раптом перетворюється на експансивного хлопчика. А зрозумівши це, ви згадаєте сьогоднішні ваші дотепи — і вам не захочеться їх повторити. Гаразд, досить про це. Світіть уважніше, Артеме, я дуже боюся спіткнутись і пошкодити нашу знахідку.

- Єсть, Дмитре Борисовичу!

Більше Артем жартувати не намагався. Певна річ, далеко йому до справжнього вченого, але й тепер він уже зрозумів, що “хвилини”, про які так щиро і відверто говорив щойно Дмитро Борисович, справді бувають. Якщо хвилюється він сам. то як мала вплинути дивна знахідка на досвідченого вченого, що добре розуміє всю важливість незвичайного відкриття?..

Вони йшли до виходу з печери. Артем бачив попереду себе високу постать археолога, що ступав обережно, тримаючи обома руками загадкову скриньку, зариту багато віків тому, бронзову скриньку з її таємничим, нікому невідомим вмістом, Дмитро Борисович сказав: “Можливо, там дорогоцінності, можливо, ще щось…” Що ж саме? Які скарби, які несподіванки ховає в собі ця невеличка скринька з напівстертими візерунками на кришці?

Хоч би скоріше опинитися дома, показати скриньку всім і відкрити її! Перед очима запального юнака вже повставали дивні речі, що їх вони, безумовно, знайдуть у скриньці… Адже там справді повинно бути щось надзвичайно коштовне, — інакше-бо навіщо б ховали її так старанно стародавні скіфи?.. Наприклад… наприклад — золота тіара скіфського вождя. Від такої думки в Артема несамовито закалатало серце. Золота тіара!..

Втім, чи носили скіфські вожді тіари? Яка шкода, що Артем так мало знає про скіфські звичаї!.. А чому 6 скіфським вождям і не носити тіари? Ну, хай не тіари, а якісь там коштовні головні убори з золота, оздоблені дорогоцінним камінням, це все одно. Так чи інакше, в скриньці неодмінно має бути щось надзвичайно рідкісне і коштовне. Хіба в цьому можна сумніватися?..

Ой, як же повільно йде Дмитро Борисович! Тіара скіфського вождя! Справді, це буде гідним внеском навіть до славнозвісної скіфської колекції Ермітажу, про яку стільки розповідав Дмитро Борисович. І хто ж знайшов ту тіару? Чиє скромне ім’я буде назавжди пов’язане в науці з історією відкриття такої надзвичайної коштовності?..

Мерщій, мерщій! Артем не може більше ждати. Його серце готове вистрибнути з грудей від нетерпіння. Що всередині загадкової скриньки, яку таємницю ховає вона в собі?

Що в ній?

— Чудовий ранок! Правда, Діано?

Замість відповіді собака лише коротко, але виразно гавкнула. Вона запитливо дивилася на свою життєрадісну супутницю. Короткі вуха собаки були насторожені, міцні напружені лапи були напоготові до стрибка. Діана звично ждала команди для веселої гри, як це бувало завжди під час прогулянок з Лідою. Але цього разу дівчина не поспішала, на повні груди вдихаючи свіже, запашне повітря.

— Ах, як хороше!

Вона стояла на невисокому пагорку. Буйний зелений бур’ян сягав їй до колін, ніжне, тепле проміння ранкового липневого сонця пестило їй обличчя, легенький вітер наче обіймав струнку гнучку постать, лоскотав шию, невидимими невідчутними пальцями перебирав її кучері. Чудово! Вона озирнулася.

Колись — так казав Дмитро Борисович — тут були великі непрохідні лісові хащі. Чому ж вони не збереглись? Як приємно було б поблукати! Мабуть, тоді й дикі звірі водилися тут, і річка була більша, ширша… А тепер? Тепер лісів немає зовсім, тільки де-не-де побачиш невеличкі кущі. Річка вузенька, тихенька, її перепливаєш, навіть не помітивши. Такій завзятій спортсменці, як Ліда, нема навіть де показати свій клас, — хіба що пливти вздовж річки. І все одно не вийде ніякого спортивного інтересу, бо річка звивається, мов гадюка, завертає через кожні десять метрів. І коли пливеш наввипередки, то не бачиш, де лишилися інші; так було і вчора, коли Ліда змагалася з Артемом. Хіба ж це цікаво? До речі, де ж Артем?

— Ти не знаєш, де наш Артем, Діано? Такий він учора був ображений, такий сердитий. А чого? Тільки тому, що ми з Дмитром Борисовичем побували без нього в тій печері. Ну й що? Він розсердився, розгнівався… Дурний хлопець! Куди це він зник з самісінького ранку? А треба було б поговорити з ним… Страшенно не люблю, коли хтось дметься… Може, він купатися пішов? Ану, біжимо до річки! Хто швидше?..

Річка була за пагорком. Ліда мчала вниз, розмахуючи руками, стрибаючи через бур’ян, нестримно сміючись. Діана, зрадівши довгожданій забавці, вирішила, здавалося, теж показати свої здібності. Вона блискавкою пролітала над бур’яном, одним стрибком випереджаючи дівчину, ховалася на мить у траві — і виринала звідти, мов шалена, намагаючись на ходу схопити Ліду за спідницю. Дівчина відмахувалася від неї, викручувалася, тікала — все одно Діана легко наздоганяла її скрізь, радісно гавкала, лагідно і обережно хапала за руки зубами, випускала і знову хапала, граючись з Лідою.

Ця гра тривала кілька хвилин. Раптом Діана спинилася. Вона мов застигла.

— Що таке?

Діана коротко гавкнула — зовсім не так, як гавкала досі. Це, безумовно, мусило означати “увага!”.

— Та що трапилося? Що там таке? Ага, та це ж наші! Звідки ж вони йдуть?..

Далеко на пагорку йшли двоє, їхні темні силуети були ясно видні на синьому тлі неба. Один, передній, ішов повільніше, він розмахував руками, ніби розсував перед собою бур’ян. Це був Дмитро Борисович. Здавалося, можна було розрізнити навіть його гостру борідку, коли він повертався до другого, що йшов позаду. А обертався археолог майже через кожні кілька кроків. Позаду йшов, безумовно, Артем…

— Еге, значить, вони вже помирилися! — радісно вигукнула Ліда.

Але чому Артем іде так незграбно? Мов розучився ходити. Він щось несе? Так, щось схоже на чемодан або скриньку, несе поперед себе, на витягнутих руках. Та хто ж так носить речі, Артеме? Ой, смішний який! І ще так обережно ступає, ніби щоразу вибирає певне місце… Ось він спіткнувся — і зразу ж Дмитро Борисович підскочив до нього. гнівно зажестикулював. А потім узяв від Артема його вантаж. Вони помінялися ролями. Тепер попереду йшов Артем, а Дмитро Борисович ніс той чемодан чи щось інше так само обережно, як досі робив це Артем.

— Що то воно може бути? — замислено спитала Ліда. — Стежка ця веде з Гострого бугра. Прямують вони додому… Що за дивну річ вони так обережно несуть?

Раптова думка майнула їй в голові. Ліда аж підстрибнула й закричала на весь голос:

— Артеме! Артеме! Звідки ви йдете?

Спочатку Артем не чув її. Потім озирнувся, побачив Ліду і байдуже махнув рукою в напрямі Гострого бугра.

— Що? Звідки?

Але обидві постаті вже зникли за пагорком. Гукати далі було марно. Та хіба ж Артем не міг спинитися, почекати її чи відповісти ясніше? Невже він і досі сердиться, такий дурний?..

Ліда глянула на Діану, собака на неї. Гратися далі вже не хотілось…

— Е, біжимо додому, Діано! Поки вони повільно спустяться з пагорка, ми добіжимо й зустрінемо їх!..

Ліда помилилась. Артем і Дмитро Борисович встигли раніше. І коли дівчина, захекавшись, вбігла до хати, вона почула тільки останні слова Дмитра Борисовича, як видно, чимсь схвильованого:

- І ось вона перед вами, Іване Семеновичу. Скринька, яку ми знайшли у замурованій печері. Власне, навіть не ми, а сам Артем знайшов її, мушу визнати… Та не червонійте, юначе, це ж правда! Саме ви помітили її під нашаруванням пороху… Честь відкриття, безумовно, належить вам. Спостережливе, знаєте, око в нашого Артема…

На столі, перед відсунутими вбік паперами й планами, стояла невеличка скринька. Іван Семенович зацікавлено оглядав її з усіх боків. Артем стояв поруч, розчервонілий, з радісною, веселою усмішкою. Так ось що вони несли! І цю скриньку знайшов Артем?.. Обережно Ліда підійшла до стола. Старовинна чорно-зеленувата скринька з якимись напівстертими візерунками на кришці, запорошена, незграбна… Ліда непомітно смикнула Артема за руку і тихенько сказала:

— Молодець, Артемчику! Вітаю тебе!

Артем глянув на неї, щось хотів відповісти, але тільки радісно потиснув дівчині руку, весело блиснувши очима.

— Угу, нібито дуже давня річ, — промовив тим часом задумливо Іван Семенович. — Чимало, мабуть, років пройшло повз цю скриньку…

— Чимало, чимало! — мов зрадів Дмитро Борисович. Він примружив очі, замріяно підвів голову, погладив лівою рукою свою гостру борідку. — Чимало! Я думаю — понад дві тисячі років, не менше… Ага, треба не відкладаючи сфотографувати цю скриньку отак, на столі…

— А відкривати коли? — не стримався Артем. Втім, археолог тільки скоса зиркнув на нього з-під окулярів:

— Всьому свій час!

Процедура фотографування була, на думку Артема, аж надто врочистою і повільною. Але ось Дмитро Борисович відклав фотоапарат і полегшено зітхнув:

— Що ж, можна спробувати відкрити. Але якомога обережніше… Ні, ні, не допомагайте мені, Артеме! І взагалі краще трохи відійдіть. Я повинен зосередитись, а ви відвертаєте мою увагу!

І як же повільно він усе робив, цей археолог, — наче дражнячи всіх своєю неквапливістю! Більше того, можна було навіть подумати, що відкриває він скриньку, аби задовольнити загальну зацікавленість. Мовляв, я зовсім і не хотів би цього робити, та оскільки ви всі наполягаєте, гаразд! Проте він тільки удавав таку байдужість. Бо ж Артем виразно бачив, яке збуджене його обличчя, чув, які схвильовані нотки бринять в його голосі. Е, шановний Дмитре Борисовичу, ви й самі ледве стримуєте своє нетерпіння!

Певна річ, Артем не сказав цього, а тільки подумав — і сам усміхнувся своїй думці, згадавши, до речі, розмову в печері…

А Дмитро Борисович розпоряджався:

— Жодного зайвого руху! Артеме, чого ж ви стоїте там, наче вам нема чого робити! Ідіть сюди, розкладіть чистий папір, щоб жодна крихітка не зникла, не загубилася. Розумієте, жодна крихітка!

— Крихітка знання, Дмитре Борисовичу?

— Так, знання, юначе. До речі, майте на увазі, що зараз ніякі ваші дотепи на мене не впливають, вони зараз ні до чого. Лідо, посуньтеся праворуч. Так буде видніше. Прошу, Іване Семеновичу. Мабуть, відкривати її треба спробувати в цього боку… ага, саме з цього!

На скриньці лишилися тільки сліди замка. Можливо, не він тримав кришку. Але вона ніби приросла до скриньки протягом століть. Найобережнішими рухами Дмитро Борисович пробував легко натискати і підіймати кришку з усіх боків. Вона не піддавалась. Археолог зітхнув:

— Страшно, знаєте… вона може бути дуже крихкою… адже понад дві тисячі років…

— Дозвольте, спробую я, — запропонував Іван Семенович. — Здається, мої руки міцніші… та не бійтесь, я зовсім не хочу її ламати, будьте певні, дорогий мій, все буде гаразд.

— Вона ж може просто розсипатись, Іване Семеновичу! Обережніше, будь ласка, обережніше!

Іван Семенович нахилився над скринькою. Почувся легкий тріск. І цього було досить, щоб археолог аж підскочив од жаху і рвонувся до скриньки.

— Ой! Ламається! — жахнувся він з таким болем, ніби йому самому щось виламували.

— Ні, я ж казав вам, все буде гаразд, — заспокоїв його Іван Семенович, уже відходячи від скриньки. Вона була відкрита. А Дмитро Борисович збуджено бурмотів:

— Дозвольте, дозвольте… Не торкайтеся нічого! Я сам!

Проте ніхто й не пробував порушити священне право Дмитра Борисовича на перше вивчення вмісту таємничої скриньки. Присутні тільки зацікавлено подалися вперед. Кожному хотілося побачити щось надзвичайне. Але що саме — не знав ніхто, крім Артема. Золота тіара скіфського вождя — ось що повинно бути в скриньці!

— Зачекайте, зачекайте, — все ще бурмотів Дмитро Борисович. — І не підходьте, товариші. Так не можна. Насамперед треба знову сфотографувати скриньку вже в цьому вигляді. Перший, хто має право зазирнути всередину, це навіть не я, а фотоапарат. До речі, здається… здається, скринька порожня… — здивовано додав він, не стримавшись од того, щоб зазирнути в неї.

— Що?

— Порожня?

— Не може бути!

Останній з тих вигуків, найголосніший, належав Артемові, який не міг і припустити такої думки.

— Так, порожня, — підтвердив Іван Семенович.

Скринька — порожня? Не може, не може бути! Це вони обидва — і Дмитро Борисович, і Іван Семенович, мабуть, жартують… та хіба ж можна так жартувати!.. Ні, ні!..

Але це був факт, принаймні майже факт. Бо дійсно сфотографувавши розкриту скриньку, Дмитро Борисович дістав з неї обома руками, високо піднявши лікті, лише згорнутий в трубочку шматок чогось схожого на папір. І більше, крім цього паперу, в скриньці й справді нічого не було. Тонкий шар пороху вкривав її дно.

Артем навіть не пробував приховувати своє глибоке розчарування. Тіара, тіара скіфського вождя, де ти?.. Шматок паперу — і це все? Ні, рішуче доля була проти юнака! Всі його мрії розсипалися, розлетілись… І навіщо Дмитро Борисович знов і знов так старанно фотографує все: і скриньку, і згорток паперу?.. Що в них цікавого — порівняно з тим, про що мріяв Артем?..

Втім, ось археолог відклав фотоапарат. Він схилився над скринькою ще раз, пильно обдивився її зсередини. Потім обережно, як найбільшу дорогоцінність, переклав вийняту з скриньки паперову трубку на чистий аркуш. Він навіть поставив навколо трубки долоні ребром, наче хотів захистити від чогось її. Здавалося, Дмитро Борисович не відчував ніякого розчарування — на відміну від Артема. Більше того, його обличчя сяяло, борідка нервово підстрибувала, очі дивилися на товаришів переможно. Він озирнувся.

— Товариші, - сказав нарешті Дмитро Борисович урочистим голосом. — Товариші! Чи знаєте ви, що це таке?

Всі мовчали. Тільки Артем, зневажливо знизавши плечима, байдуже мовив:

— В усякому разі, навряд чи якась дорогоцінність… Археолог враз спалахнув:

— Неук! Так, ви, юначе, неук! Це — не дорогоцінність? Це, на вашу думку, не заслуговує найбільшої уваги? Справжній документ скіфської доби — не дорогоцінність? Єдина в своєму роді в історії науки знахідка… і ви насмілилися таке сказати? Та чи знаєте ви, що досі науці невідомо жодного рядка, жодного запису, зробленого скіфами! Адже все, що ми знаємо про скіфів, нам відомо або із знайдених речей, або з окремих творів грецьких та деяких римських істориків! Та не можете ви цього не знати, бо я ж розповідав вам. Лідо, ану, скажіть, розповідав чи ні?

— Розповідали, Дмитре Борисовичу, — тихо ствердила дівчина. Їй було соромно за Артема: і навіщо він вискочив з тією злощасною фразою?..

— Отож! Значить, на вашу думку, юначе, якась там золота чи усипана брильянтами дорогоцінність була б для науки важливіша від цього єдиного в своєму роді письмового документа? Дурниці, глупство! Така золота цяцька була б усього-на-всього ще одною звичайною коштовністю. А це… це… — Голос Дмитра Борисовича зривався від гніву. Раптом він махнув рукою: — Е, та що тут говорити! Ні, ніколи з вас не буде археолога, Артеме, ніколи! Проте залишмо всі ці розмови. Я не хочу витрачати на них час…

Іван Семенович вирішив припинити суперечку. Він звернувся до археолога:

- І все-таки, Дмитре Борисовичу, що то за папір?

Археолог забув про Артема. Він повернувся до свого друга:

— Звісно, я ще не знаю нічого, крім того, що це не папір, а якась спеціально оброблена шкіра. Ну, називатимемо це пергаментом. Розгорнемо його і подивимось. Але, повторюю, Іване Семеновичу, скільки мені відомо, це вперше…

— Та чули вже, чули! Вперше в історії науки знайдено подібне диво, чи не так? Проте звідки ви знаєте вже тепер, що це документ, що на цьому пергаменті є якісь записи? Можливо, на ньому взагалі нічого немає?..

— Такого не може бути, — твердо відповів Дмитро Борисович. — Я певен, що на ньому щось є. Не вірите? Сумніваєтесь? Зараз, зараз побачите на власні очі. Лідо, приготуйте олівець і папір. І найголовніше — обережність, бо пергамент цей дуже старий, він може поламатися, розкришитися…

Археолог хвилювався ще більше, ніж раніше, вже зовсім не приховуючи своєї збудженості. Його пальці тремтіли, коли він знову взяв у руки пергамент і почав якнайобережніше розгортати його. Трубка розгорталася повільно. Здавалося, пергамент був пружний, він щомиті згортався знову сам. Але досить було придержати розгорнуту частину всього кілька секунд — і пергамент ніби втрачав пружність, лишався розкритий, плескатий.

— Літери! Бачите, ось вони, літери! — вигукнув несамовито Дмитро Борисович.

Справді, і внутрішнього боку пергаменту було видно темно-коричневі літери. Вони йшли рівними рядками, навіть не поділяючись на окремі слова. Що то за літери?

- “Той, хто бажає знайти…” — півголосом прочитав Дмитро Борисович, розгортаючи пергамент далі.

— Це тут написано таке? І ви розумієте ці дивні літери? — здивувалась Ліда.

— Зачекайте, зачекайте, — пробурмотів археолог. — Так, це написано тут. Старогрецькою мовою… хоч вона й змішана ще з якимись словами іншої мови… чи не іранської?.. Не знаю, дивні звороти… ну, що далі?..

Рядки виринали один за одним. Дмитро Борисович, старанно розгортаючи пергамент, уривчасто читав окремі фрази:

- “Шлях, як показано на рисунку…” Хм, де ж той рисунок?.. “Я здобував там золото…” Золото? І хто ж такий цей самий “я”?..

Нарешті пергамент було розгорнуто. Дмитро Борисович знову схопив фотоапарат. Він тричі сфотографував пергамент, що лежав на чистому білому аркуші паперу довгастою жовтою смужкою з темними суцільними рядками літер. Ось Дмитро Борисович почав переписувати їх у зошит. Він щось бурмотів, нервово пощипував свою борідку; мабуть, у дивному тексті зустрічалися певні труднощі. Ніхто не зважувався турбувати його, заважати йому запитаннями. Ліда відчула, як Артем легенько торкнув її за плече.

— Про золото чула? — тихо спитав він.

— А ти ж був незадоволений з того, що в скриньці тільки пергамент, — відповіла вона так само тихо.

Артем тільки знизав плечима: хіба ж міг він догадатися про зміст таємничого пергаменту?.. А Ліда тут-таки ще й насмішкувато додала:

— Бережися, до речі, щоб Дмитро Борисович не почув тебе. Адже він і так добре вичитав тобі за твої “золоті” мрії…

Юнак мовчав.

Дмитро Борисович закінчував уже писати, як Іван Семенович стривожено мовив, показуючи на пергамент:

— Дивіться, дивіться, Дмитре Борисовичу, що це таке? Пергамент наче змінює колір!

— Він пожовк! Відразу пожовк! — скрикнула Ліда.

— Він рудіє з країв!

Враз схопившись, Дмитро Борисович почав пильно придивлятися до пергаменту. Справді, він просто на очах помітно змінював свій попередній вигляд. Середина його ще лишалася світлою, але з усіх боків він густо пожовк, а краї його стали зовсім бурі. І видно було, як цей бурий колір повільно посувався з усіх боків до середини, наче по пергаменту розтікалася якась темна рідина. Близько до країв уже не можна було розібрати навіть літер, вони зливалися з бурим фоном.

Дмитро Борисович люто стукнув кулаком по столу. Ганьба, злочин проти науки! Як міг він, досвідчений археолог, не передбачити такої можливості, не подумати про неї? Хіба він не знав раніше про подібні випадки? Стародавній пергамент добре зберігався в наглухо зачиненій скриньці, де до нього не доходило вологе свіже повітря. Тепер пергамент активно вбирав у себе водяну пару з повітря — і через це в ньому відбувався якийсь прискорений хімічний процес. Розклад, затриманий на тисячоліття в умовах закритої металевої скриньки, тепер відбувався невпинно, бурхливо, і ніщо не могло вже його загальмувати…

І винний в усьому тому тільки він сам, тільки Дмитро Борисович! Він мусив вжити відповідних заходів, він мусив насамперед хімічно обробити пергамент, надати йому стійкості, принаймні покласти його між двох листів скла і заклеїти їх краї, щоб до пергаменту не доходило свіже повітря. Це ж звичайна річ, скільки разів він робив таке… та хіба мало він знав аналогічних засобів збереження крихких, нестійких стародавніх рукописів?

— Лайте мене, друзі, бийте мене, я винний! — розпачливо вигукував Дмитро Борисович. — Винна моя запальність, яка примусила мене поспішити з розгортанням… винна моя неуважність, я так захопився, що… боже мій, що я наробив!.. Мені соромно, мені…

Йому бракувало слів. Він не міг простити собі своєї необачності. І це розуміли всі.

— Але ж, Дмитре Борисовичу, ви стільки разів фотографували пергамент, і згорнутий, і розгорнутий… на фотографіях усе буде видно… і ще переписали текст, — втішала археолога Ліда. Проте він тільки безутішно хитав головою.

Пергамент тим часом зовсім побурів. Він лежав на столі суцільною рудою плямою, на якій вже не можна було розібрати жодного слова. Здавалося навіть, що він якось припав до стола, майже прилип до білого паперу. Думка про дальшу долю цього загадкового шматка пергаменту виникла водночас і в Артема, і в Дмитра Борисовича.

— Треба, може, сховати його, — нерішуче мовив Артем.

— Так, спробуємо хоч тепер зробити це… боюся, що вже запізно! — жалісним тоном відповів археолог. — Він лежить у нас на папері. Спробуймо покласти його отак, разом з папером, у чемодан, чи що. Головне, не торкатися руками. Артеме, давайте порожній чемодан!

За хвилину розкритий чемодан стояв біля стола. Дмитро Борисович і Ліда обережно взялися за краї паперу, на якому лежав пергамент, підняли його…

— Обережно! Жодного подуву!

Та ба! Вражені товариші побачили, як од пергаменту одірвався шматок і, мов порох або попіл, злетів у повітря, ламаючись і розсипаючись на дрібнесенькі частинки. Одна з таких частинок повільно впала на руку Ліди — і вона навіть не відчула доторку того шматочка, такий він був легкий, майже зовсім невагомий. Ще через кілька секунд на білому аркуші паперу, який все ще тримали в руках Дмитро Борисович і Ліда, виднілося всього дві-три маленькі руді плями. Це було все, що лишилося від пергаменту, знайденого в бронзовій скриньці — два шматочки легкої бурої речовини.

Лише один клаптик, завбільшки як звичайна поштова марка, ще. плавав у повітрі. Повітряна течія несла його до дверей. Всі очі стежили за ним. Клаптик приплив до дверей і вже біля них перекрутився в повітрі і розсипався на порох…

— Ну, що ж, товариші, і довго ви так збираєтеся ще тримати отой порожній аркуш паперу? — пролунав голос Івана Семеновича. Він широко посміхався: — Звісно, дуже неприємно, що наш пергамент так швидко закінчив своє існування. Але нічого не вдієш. Наука має принаймні фотографії — і це також непогано. Та не сумуйте ж ви так болісно, Дмитре Борисовичу, адже ви, крім усього іншого, встигли ще й переписати текст, чи не так?

— Та встиг, — похмуро відгукнувся археолог. — Не можу ручитися тільки, що не помилився. Одна надія на фотографії.

— А прочитати й перекласти переписане можете. Адже нам хочеться докладніше довідатися про його зміст, — вів далі Іван Семенович, відчуваючи на собі схвальні погляди Артема і Ліди.

— Та ніби можу.

— Ото вже добре. Скільки я знаю, ви єдина серед нас людина, що знає старогрецьку мову. Давайте сядемо і спробуємо розібратися в тексті. Там щось було ніби дуже цікаве. Про золото, чи що? А це вже стосується і геології, а не лише вашої археології.

— Як швидко… як швидко розклався… — шепотів ще Дмитро Борисович, уже сідаючи до стола. Він вийняв хустку і протер свої спітнілі окуляри. Надів їх, узяв зошит з переписаним текстом. Ліда тихенько заглядала йому через плече. Артем сидів біля скриньки. Він дивився на її заплутані візерунки. Вони нагадували орнамент, але відрізнялися тим, що в тих глибоко вирізьблених лініях не повторювався ніде жоден мотив, жодне сполучення рисок.

— Тут, правда, не все поки що зрозуміло до кінця, — почав Дмитро Борисович, уважно дивлячись у свої записи, — я вже казав вам про те, що цей текст написано старогрецькою мовою, але змішаною з якоюсь іншою, можливо — іранського походження. Проте загальний зміст зрозумілий. Якась стародавня людина, що писала на пергаменті… як же швидко він розклався, товариші! Просто жах! Прямо перед очима спопелів, ви ж самі бачили…

— Дмитре Борисовичу, ви ж обіцяли нам перекласти записане, а не продовжувати скаржитися на долю пергаменту, — поклав йому руку на плече геолог.

— Так, так… Мені, знаєте, важко згадувати про цю сумну подію. Так от, якась стародавня людина писала на цьому пергаменті. Зважаючи на те, що пергамент так швидко розклався, розпався на порох, зотлів у нас на очах…

— Дмитре Борисовичу, знову?

— Ні, це я вже по суті. Зважаючи на це, можна гадати, що пергамент мав вік, не менший як дві з половиною тисячі років. Отже, це був сучасник стародавніх скіфів. Безумовно! Хоча мушу визнати, що текст, як мені здається, нічого не говорить про скіфів. І така обставина дещо ускладнює з’ясування документа… Ну, зрештою, ми з вами спільно спробуємо розібратися, в чому тут річ. Ось що тут написано — певна річ, у вільному, так би мовити, приблизному перекладі, оскільки деякі слова мені, як я вам уже казав, незрозумілі, бо взяті з якоїсь іншої мови. Слухайте, я перекладаю.

Археолог поправив окуляри, ще раз обдивився навколо і почав:

- “Той, хто бажає… знайти поклади, знайде їх. Він піде печерою далі й далі. Він проходитиме весь шлях… як показано на рисунку. Чотири голови пройде він… і три коні. За факелами угору… і факелами вниз він знайде п’яту голову… і кабана. Хай допоможуть йому боги. Там знайде він поклади. Там знайде він золото і… здобуде його… як добував я, Проніс. Я знайшов те золото і залишив його. Щаслива людина прочитає це. Вона візьме рисунок… і знайде поклади, залишені мною, Пронісом”. Все, товариші!

В глибокій мовчанці чути було, як дихає Діана. Дмитро Борисович знову протер окуляри, запитливо оглядаючи присутніх короткозорими очима.

— Як розуміти все це? — спитав він нарешті.

— Ну, в усякому разі, це не жарт. Скидається на дуже серйозний документ… на заповіт, скажімо, — зауважив Іван Семенович.

— Та я не про це. Але ж тут дуже важливі відомості, ось я про що. Золото, наприклад, — ніби думаючи вголос, казав Дмитро Борисович.

— Коли йдеться про золото, та ще так певно, ми, геологи, зобов’язані прислухатися, — відповів Іван Семенович. — Між іншим, товариші, вказівки, які дає нам пергамент, проливають світло і на деякі інші дані.

— Цебто?

— Я колись розповідав вам, що свого часу тут, у Гострому бугрі, пробували добувати золото. Пам’ятаєте?

— Так, — підтвердила Ліда.

— Пробували і кинули, бо виходи його були мізерні. і бідні жили переривалися так само близько поверхні, як і мідні… Коли цей пергамент каже правду…

— Тоді?

— Тоді, виходить, золоті жили виникають, як і мідні, знову десь усередині нашого вередливого бугра. Що ж, це дає нам нові, зовсім не передбачені раніше перспективи…

Іван Семенович замислився, обмірковуючи своє припущення.

— Дмитре Борисовичу, а хіба Проніс — це скіфське ім’я? Мені чомусь здається… яке знаю, звісно… але в ньому немов учувається щось грецьке… — зауважила Ліда.

— Безумовно, за своїм звучанням це грецьке ім’я, — ствердив археолог.

- І мова цього тексту теж грецька… бодай і з домішками якоїсь іншої…

— Що ж з того?

— Як же тоді… як же скіфи… при чому тут вони? Ви ж казали, що це скіфський документ.

— Я мав на увазі його вік. Це перше. Друге: Гострий бугор, як і вся ця місцевість, входить до району стародавніх поселень скіфів. Отож, я припускаю…

— А чому ж тоді грецьке ім’я і грецька мова? — не вгавала наполеглива дівчина.

— Ну, греки взагалі могли бути тут теж… наприклад, якісь купці, чи що. Вони проникали взагалі далеко… А зрештою, чого ви від мене хочете, Лідо? Я просто зробив припущення, цілком імовірне. Певна річ, я не можу його зараз довести. А ви вхопилися, наче той докучливий опонент…

— ой ні, Дмитре Борисовичу, це я тільки тому, що не розумію.

— Тим більше, — продовжував археолог, — що в цьому тексті є ще незрозуміліші місця.

— А саме? — поцікавився Іван Семенович.

— Ну, от, наприклад. Що таке “факели вгору” і “факели вниз”? Що таке “чотири голови” і “три коні”? Знов-таки “п’ята голова і кабан”? Що мав на увазі автор?

— Може, це якийсь шифр? — висловила припущення Ліда.

— Ні, не думаю…

І раптом переможно задзвенів голос Артема.

— Товариші, я знаю, що то за голови! Це — оті викарбувані на стінах печери зображення, які ми вже знаходили. Ми поки що бачили тільки перші, ну, вступні зображення. А коли підемо далі, то знайдемо й інші, про які тут іде мова.

— А коні, а кабан? — недовірливо спитала Ліда.

— Як пошукаємо, то, мабуть, знайдемо і їх, — впевнено відповів Артем. — Ти ж не висуваєш замість мого припущення якесь інше?

— Ні, - чесно визнала дівчина.

Дмитро Борисович задумливо пом’яв пальцями борідку, а це завжди означало, що вій зосереджено думає.

— Можливо, що й так, — промовив він. — В усякому разі, доведеться, досліджуючи, зважати на вашу цікаву думку. Поки що припущення Артема — єдине реальне розв’язання загадки з тими головами, кіньми й кабанами… Дотепна думка, юначе!

Артем не міг стримати задоволеної посмішки.

— Хоча вона все ж таки, ця думка, не охоплює всього комплексу загадок, — продовжував археолог. — Наприклад, як тлумачити оті факели?

— Не знаю, — щиро визнав Артем. — Не можу додуматися.

— Головне, на мою думку, не це, — втрутився Іван Семенович. — Хай голови, коні й кабан справді визначають зображення на стінах. З цим можна погодитись. Але головне — загадка про рисунок. Де він? Адже самого тексту нам мало. Та й автор його весь час каже про потребу користуватися якимсь рисунком. Він ніби вважає, що той, хто читатиме текст, обов’язково водночас матиме й рисунок. А саме його я не бачу. Може, його сховано у скриньці?

— Та ми ж обдивилися її дуже пильно, — заперечила Ліда.

— Подивимося ще.

Втім, навіть дуже старанно обшукавши скриньку ще раз, в ній не знайшли нічого. Вона була, безумовно, порожня, якщо не зважати на тонкий шар пороху. На жаль, саме цей порох наводив на дуже сумні висновки. Хтозна, чи не був накреслений зниклий план на іншому шматку пергаменту? Хтозна, чи не зотлів уже давно той другий пергамент у скриньці? Адже тонкий шар пороху міг бути саме його залишками… Відповіді на всі ці питання не було…

— А може, спробувати зробити розвідку без плану? — нерішуче спитав Артем, якому хотілося знайти якийсь вихід з цього безнадійного становища.

— Нічого не вийде, — похмуро відповів Дмитро Борисович. — Там тих ходів, переходів і відгалужень може бути безліч. Звідки ж знати, в який бік іти? Вивчення печери без плану забере надто багато часу…

Вони сиділи навколо стола. Дмитро Борисович не випускав з рук свого зошита, наче боявся втратити і його, як втратив пергамент. Ліда задумливо дивилась у вікно. Там, за невеличким пагорком, де була вона сьогодні ранком з Діаною, де гралася, бавилася з нею, — за пагорком здіймалися схили великого Гострого бугра з його дивною невивченою печерою. І десь там, якщо вірити заповітові Проніса, лежать поклади золота… Як же цікаво! Наче в якомусь пригодницькому романі!

Іван Семенович в цей час думав про інше. Твереза, досвідчена людина, бувалий геолог, він розумів, що несподівана знахідка Артема і Дмитра Борисовича сама по собі вже диктує потребу внести певні зміни в дослідницьку роботу. Якщо в стародавньому документі йдеться про поклади золота, то було б безглуздям, навіть злочином, не спробувати відшукати їх. Звичайно, Іван Семенович дивився на речі не так, як оці двоє молодих людей, як навіть Дмитро Борисович з властивими йому захопленнями. Молоді насамперед потрібна романтика. Артем і Ліда почули про скіфів, про загадкового Проніса, про всі ті голови, коней, кабана й факели — і зразу захопилися: адже це так незвично для них! Що ж до Дмитра Борисовича, то йому цілком досить його бронзової скриньки та ще якихось археологічних знахідок.

Інша справа з думками і прагненнями Івана Семеновича. Для нього, інженера-геолога, який всеньке життя шукає коштовні копалини, найголовнішим у несподіваній події була згадка невідомого Проніса про золото. Пройти повз неї Іван Семенович не міг. Але як його шукати, те золото? Звісно, коли б знайти план, про який згадував Проніс, було б дуже добре. Втім, коли його немає, все одно шукати треба. Робота, правда, піде дуже повільно, це ясно. Проте коли треба, то треба. На те на світі й існують труднощі, щоб людина мала що перемагати!

Іван Семенович помилявся тільки в одному. Артем зараз не мріяв ні про золоті тіари скіфських вождів, ні навіть про будь-які таємниці печери в Гострому бугрі. Думки його линули зовсім іншим напрямом, аж ніяк не пов’язаним з сьогоднішніми подіями. Чому саме спали йому ці думки, Артем не міг би пояснити. Але він чомусь згадав своє дитинство.

Матері й батька він не пам’ятав, вони вмерли давно, ще коли Артем був зовсім маленький. Він пам’ятав своє життя лише з дитячого будинку. Це були його перші спогади, “сірохалатні”, як він казав посміхаючись, бо й він сам, і всі інші діти в дитячому будинку зодягалися в сірі халатики. Це було дуже давно…

Потім він з двома товаришами, шукаючи пригод, втік з нудного дитячого будинку і деякий час мандрував, але так і не знайшов нічого, вартого тих голодних блукань.

І от одного разу трапилося так, що схудлий і виснажений Артем побачив, як хлопці його віку запускали в полі модель літака. Він познайомився з ними. Це були хлопці теж із дитячого будинку, але зовсім не такого, де колись жив він, не “сірохалатного” і нудного. Це було видно по їхніх веселих обличчях, чути з їх жвавих розмов. Артем розбалакався з ними — надто вже цікаво було запускати модель літака, білу, ладненьку, що легко злітала в повітря. А потім вони пішли всі разом до того дитячого будинку, І директор дозволив йому лишитись…

Першого ж вечора, здається, вимитому і переодягненому Артемові показали нову для нього гру — лабіринт. На папері наплутано було безліч ліній, рисок, що утворювали пастки й тупики. Треба було знайти вихід з лабіринта, ніде не перетинаючи ліній. Артем довго морочився, але вихід знайшов. Це йому дуже сподобалось. А вихователька сказала сміючись: “Отак і знаходь завжди вихід з усякого скрутного становища. Це ти сьогодні уже вдруге знайшов його”. Артем здивовано глянув на неї: що вона має на увазі?.. Тоді вихователька пояснила: “Один раз — це коли ти прийшов сюди. Це був вихід з голодного безпритульництва. А другий — зараз, коли ти знайшов вихід з лабіринта. Розумієш?”

Артем, згадавши тепер це, всміхнувся: що ж, та порада пішла йому на добре! Він непогано запам’ятав її. І відтоді завжди знаходив свій шлях. Учився в школі, незабаром закінчить інститут, ось він і зараз шукає вихід з досить складного становища… Так, шукає вихід… Чи не тому він згадав про дитинство і той лабіринт, про заплутані його лінії і тупики?..

Тільки тепер Артем помітив, що він весь час тримає в руках кришку від бронзової скриньки й мимоволі механічно водить пальцем по заглибинах викарбуваних на ній візерунків. Він знову посміхнувся: справді, звідси й та згадка! Немов він знову шукає вихід з лабіринта… Тільки не мальованого на папері, а складеного з візерунків, з яких треба вибратися, не перетинаючи ліній. Ану, якщо з самого початку?

Отут ніби вхід. Так. Куди далі? Власне, вибирати нема чого, бо шлях тільки один, решта відгалужень зникає зразу після того, як вони відходять од головного шляху. Цікавий візерунок викарбував на цій скриньці стародавній майстер, наче навмисне не дозволяючи ухилятися вбік від головного напряму… Що?.. Що?..

Гаряча хвиля вдарила Артемові в голову. Він насупив брови, намагаючись опанувати себе. Ні, не може бути! Проте так… зачекайте, зачекайте: як далі?.. А ще далі?.. Невже?..

Більше Артем не міг витримати. Це було неймовірно, але сумніву не лишалося. Йому знову пощастило! Пощастило, ой, пощастило, ай, пощастило! Це ж воно й є, безумовно, воно, і так просто, так несподівано просто й ясно! Ні, мовчати не можна, адже всі сидять такі похмурі…

— Товариші! Товариші!

Всі озирнулися, здивовано поглядаючи на юнака. Що з ним раптом сталося? Чого обличчя Артема сяє такою радістю?

А він стояв посеред кімнати, тримаючи в руках кришку від бронзової скриньки, і шалено вигукував:

— Рисунок! Єсть рисунок! Знайдено рисунок! Ось він, рисунок нашого таємничого друга Проніса!

Справді, Артем був як божевільний.

— Де? Який рисунок? Що ви верзете, юначе? — враз підійшов до нього схвильований Дмитро Борисович.

Замість відповіді Артем мовчки подав археологові кришку скриньки, вказуючи на візерунки.

— Ну й що? При чому тут кришка?

— Та це ж він і є! Погляньте самі!

— Що? Оцей орнаментальний малюнок?

— Він! Він самий! Цей візерунок і є рисунком Проніса, на який він посилається в тексті. Ну, все одно як лабіринт. Розумієте, Дмитре Борисовичу? Та ви роздивіться, це ж страшенно просто!

Три голови схилилися над кришкою скриньки. Три пари очей старанно вивчали складний малюнок на ній, збуджено обмінюючись уривчастими фразами. Дмитро Борисович усе ще недовірливо вів пальцем по заглибинах головної лінії, Ліда захоплено вигукувала якісь схвальні слова, Іван Семенович задоволено кивав головою…

А сам Артем був остаточно, неспроможний вгамувати свою буйну радість. Він кинувся до Діани, схопив голову здивованої собаки, крутнув її, підштовхнув убік і нарешті перекинув боксера на спину, Діана і не думала опиратися: вона звикла до подібних вихваток свого молодого експансивного друга. І хоч сьогодні він був особливо нестриманий, Діана тільки лагідно хапала юнака зубами за руки.

Артем крутив собаку, ляскав її по спині й боках. У кімнаті переможно лунав його радісний голос:

- Єсть, єсть рисунок! Єсть рисунок! Єсть!

Перед самим входом до печери Іван Семенович спинився і обернувся до своїх супутників. Спокійно і пильно він оглянув кожного, перевірив вантаж. Як і завжди раніше, саме Іванові Семеновичу довелося взяти на себе безпосереднє керівництво вилазкою, хоча цього разу вона мала не геологічний, а археологічний характер. Коли Іван Семенович ще перед виходом з дому звернув на це увагу Дмитра Борисовича і запропонував йому очолити групу, археолог тільки рукою махнув:

— Та що ви, дорогий! Подорож уздовж печери — не археологічна справа, тут вам, геологові, як кажуть, і карти в руки. От коли пощастить натрапити на якісь речі, що стосуються археології, тоді, будь ласка, я охоче очолю групу. А зараз… ні, ні, облиште ці розмови, ведіть нас, командуйте!

Цього разу учасники походу не переобтяжували себе спорядженням. Адже йшлося тільки про коротку підземну розвідку. Треба було лише ознайомитися з напрямами ходів у печері, перевірити ті припущення, що їх зроблено було на підставі дивного заповіту Проніса. Коли все з’ясується, якщо припущення справдяться, — тоді вже можна буде повернутися до печери, запросивши робітників, взяти потрібні наукові прилади та інструменти для неквапливої, розміреної роботи.

— Всі почувають себе добре, товариші? Гаразд, я й сам бачу. Динамітні шашки у мене і в вас, Артеме? Добре. Рисунок теж у вас? Не забули його?

Юнак широко всміхнувся: забути рисунок? Звісно, ні, то ж Іван Семенович, очевидно, жартує!..

— Добре. Сніданок у кожного в кишені? Карбідки? Кирки? Все є? Ну, тоді, товариші, пішли. Дмитре Борисовичу, прошу, спочатку ведіть нас ви, адже ви знаєте першу частину підземного шляху.

День лишився позаду — ясний, сонячний, гарячий. Тут, у темряві печери, завжди панує ніч, вогка і примарна. Ліда відчула навіть, що трохи хвилюється. Вона почувала себе зовсім не так, як раніше, коли вони вдвох з Дмитром Борисовичем оглядали початок печери. Звідки взялось це нервове збудження, чому воно виникло? Адже, що там не кажи, це ж звичайна розвідка, така сама, по суті, як і чимало попередніх, що в них їй доводилося брати участь. Невже на неї так уплинуло те, що вони йдуть за вказівками того зниклого пергаменту?.. Хіба ж не все одно, яким планом користуватися — стародавнім чи накресленим в геологічному інституті?..

Артем був — чи здавався? — спокійнішим. Він уважно придивлявся до шляху, весь час звіряючи його з перемальованим на папері рисунком Проніса. Подеколи він поглядав на Дмитра Борисовича, на Ліду, на Івана Семеновича. Геолог ішов спокійний, як завжди. Здавалося, він почував себе так само, як і під час звичайної розвідки. Та й чим, справді, відрізнялася від неї ця невеличка підземна подорож? Аж нічим, бо ж археологічна романтика на нього не впливала.

Трохи іншим, ніж завжди, був Дмитро Борисович. Але це було цілком зрозуміло. Вперше за час свого перебування на узгір’ї Гострого бугра вся група вирушала майже суто археологічним напрямом, який, на думку вченого, обіцяв багато. Обіцяв — це так, але якими будуть наслідки? Хіба мало доводилося Дмитрові Борисовичу під час його попередніх досліджень гірко розчаровуватися, коли нібито багатообіцяючі розвідки зрештою не виправдували сподівань учених?.. Невже так трапиться і цього разу?.. Ні, головне полягає в тому, щоб жодної обставини, жодної дрібниці не лишилося поза увагою: все може мати велике значення, якщо рисунок і заповіт Проніса справжні й серйозні. А щодо цього — археолог не мав ніякого сумніву.

Тому Дмитро Борисович намагався не пропустити найменшої можливої вказівки, яку міг залишити Проніс. Він старанно освітлював собі шлях карбідкою — і її проміння стрибало перед ним, вихоплюючи в пітьми то нерівну скелю, то несподіваний поворот, то крутий підйом.

Карбідка Артема, що йшов позаду, виробляла ще дивніші фокуси. В її світлі кожна постать товаришів, які йшли попереду нього, відкидала велетенську тінь, яка пливла по стінах, перестрибувала з одної на другу, вигиналася на стелі, ламалася найфантастичнішими силуетами і набувала найпримхливіших обрисів.

Спочатку всі йшли мовчки. Першим порушив цю мовчанку археолог:

— Голова скіфа! — урочисто вигукнув він, вказуючи рукою на викарбуване на скелі зображення голови з гострими суворими рисами обличчя, повернутого в профіль.

Хоч і грубі, але дуже виразні риси зображення свідчили про вмілу руку стародавнього художника. Обличчя з прямим коротким носом і невеличкою борідкою передавало характер воїна далеких, вкритих порохом сивої давнини часів.

То була та сама голова, в напрямі якої учора пішов Артем. Тепер треба було звертати вбік, бо той напрям кінчався тупиком, в замурованому заглибленні якого було сховано бронзову скриньку Проніса. Артем зазирнув у план: справді, на ньому шлях до замурованої заглибини відразу ж уривався; отже план давав правильні вказівки…

Проте Дмитро Борисович і не вагався. Він теж добре пам’ятав напрямок. Усі повернули ліворуч, потім почали опускатися. Під ногами розвідників був м’який грунт, відмінний від кам’янистого, яким вони йшли досі. Проте стіни ходу були такими ж скелястими, як і раніше.

— Осади води, що текла тут колись, — відзначив півголосно Іван Семенович. Він на мить спинився і відмітив щось у своїй записній книжці. — Мабуть, тут колись протікала підземна річка. Хм, цікаво: вона текла не на поверхню землі, а вглиб…

— Стійте, товариші! — гукнув Дмитро Борисович. Він спинився на новому роздоріжжі. — Артеме, куди повертати за планом?

— Праворуч, — упевнено відповів Артем.

— А це що? — підняв карбідку вгору Іван Семенович. Просто над ними на скелі було викарбувано коня. Невеличкий малюнок було зроблено на диво майстерно. Кінь стояв, присівши трохи на задні ноги. Він був готовий до стрибка — так принаймні здавалося глядачам.

— Маєте, товариші! — переможно промовив Дмитро Борисович. — Перший кінь з тих, що про них йдеться в тексті Пройіса. І таких коней ми повинні знайти ще два. Далі, далі, вперед!..

…Другого коня вони побачили на наступному повороті. Артем, перевіривши за планом, відзначив: правильний шлях повертав праворуч. І тому юнак зробив незаперечний висновок:

— Зображення коня означає, що наступний поворот повинен бути праворуч. А зображення голови, навпаки, — ліворуч. От дивіться, і стріли під малюнками показують саме так!

І хоча Ліда за звичкою висловила свої сумніви щодо поспішних висновків Артема, проте незабаром переконалася, що висновок Артема і цього разу був правильний. Бо, надибавши цього разу третє зображення людської голови, їм довелося повернути ліворуч. Артем аж сяяв од задоволення. Він доводив усім, що може бути не тільки виконавцем розпоряджень, а й активним учасником подорожі. Недаремно йому довірили план, недаремно саме йому доручили давати всі довідки за планом!

Найменше радів поки що Дмитро Борисович. Вони пройшли вже кількасот метрів, — а він і досі не бачив нічого, що мало б пряме відношення до археології. Крім цих зображень, певна річ. Але зображення, бодай і дуже цінні, були вже відомі науці, майже звичайні. Крім того, досі вони ще нікуди не привели, ті зображення… Археолог розумів, що поки ще рано, надто рано робити будь-які висновки, але не міг стриматися, щоб не пробурмотіти:

— Тільки уявити собі: тут, за всіма даними, з стародавніх часів не ступала нога людини. Тож повинні ми що-небудь знайти!..

Іван Семенович був засмучений тим, що не помічав рудних жил у стінах печери. Проте він намагався не псувати бадьорого настрою. “Побачимо, що буде далі, - казав він собі. — Поки що ми весь час опускаємося під землю. Вже тепер, мабуть, опустилися метрів на сто п’ятдесят…” — зауважив Іван Семенович і зробив нову помітку в своїй записній книжці.

Зображення третього коня і четвертої голови були зовсім поряд. Кінь вказував, що треба повернути праворуч, а голова скіфа — ліворуч. Тепер хід спустився ще нижче. Група мандрівників спустилася під землю на глибину метрів двісті.

— Куди ж текла вода, що її шляхом ми оце йдемо? — спитала несподівано Ліда, яка весь час щось ніби обмірковувала. — Якщо вниз, то ми, можливо, опинимося зрештою на березі якогось підземного озера. Чи ж не так, Іване Семеновичу?

Геолог відповів не зразу. Він уважно оглянув стіни, стелю, долівку підземного ходу. Артем зацікавлено ждав відповіді. А й справді, якщо підземне озеро — це було б зовсім непогано!

— Нічого не можна сказати певного, Лідо, — відповів, нарешті, Іван Семенович. — Спочатку, кажучи правду, і я подумав, що ця підземна річка текла вниз. А потім відмовився від такої думки.

— Чому?

— Невже не розумієте? Ай-яй, а ще майбутній геолог, який мусить чітко занотовувати всі вказівки залягання порід і земних шарів! Та не червонійте, Лідо, адже я сказав, що й сам спочатку так подумав. Давайте розберемося. Якщо вода текла вниз, то звідки вона витікала? Адже вхід до печери — на схилі бугра, і до підніжжя його ще далеко… Можна припустити тільки одне, що вода спочатку текла вниз схилом, а тоді потрапляла в печеру. Але вона не могла вимити такий великий хід у скелястому грунті!

— Отже, вода текла вгору? — здивувалася Ліда.

— Цілком можливо. Уявімо собі великий підземний резервуар всередині бугра, підземне озеро, куди вода по тріщинах потрапляє з верхніх шарів. А виходу їй немає. Тоді вона шукатиме собі шлях крізь інші тріщини. Адже вода перебуває під досить великим тиском. Отож, вона поступово розмиває тріщини, розширює їх, перетворює протягом тисячоліть на підземне річище — на взірець такого, яким оце йдемо ми. Чи ж не так робить нафта або водяний гейзер?

— Розумію, — тихо відповіла Ліда.

— Ну, а потім, значно пізніше, з якихось причин приплив води може зменшитися. Тоді резервуар під землею вичерпується. І лишається тільки отаке відшліфоване водою підземне річище, яке ми вважаємо печерою. На мою думку, вода тут текла під тиском угору.

Ні Артем, ні Ліда не встигли навіть сказати слова Дмитро Борисович щось здивовано вигукнув. Що саме вони не чули. Бо зразу ж таки одностайний вигук здивування вихопився у всіх.

Хід раптом урвався, начебто розчинився в пустці. Як річка впадає в море, так і цей підземний хід впадав у велику печеру, темну і загрозливу. Яскравого досі світла карбідок не вистачало, щоб відвоювати у темряви бодай шматочок стелі цієї гігантської печери. Стіни було видно тільки зовсім поблизу, доки сягало світло карбідок, які скидалися тепер на слабенькі свічки. Непроникливою і важкою чорною ковдрою звисала густа суцільна темрява. Всі стояли мовчки, вражені новим відкриттям…

— Угу, — протяг, нарешті, повільно Іван Семенович, — це справді досить велика печера… Я ніколи не думав, щоб у цьому районі були подібні явища… а ви що скажете, Дмитре Борисовичу?

— Та що ж мені казати? Це не моя спеціальність, Іване Семеновичу. Дивно, але факт. Я тільки не розумію, що то за тіні? Бачите, он-он! Що воно таке? Немов якісь колони… Але ж надто товсті, як мені здається. Ходімо, Артеме, подивимося.

Метрів за десять попереду Артем помітив першу колону. Вона підіймалася високо вгору і зникала в темряві, яку безсилі були пробити своїм світлом карбідки. Звідси здавалося, що та колона дедалі тоншає і тоншає — в міру віддалення від землі. Чи то й справді тільки здавалося в зрадливому мороці?.. Удвох з Дмитром Борисовичем вони освітили підніжжя дивних колон. Артем навіть спробував видряпатися на одну з них. Та де там!

Підійшли Іван Семенович і Ліда. Світла стало вдвоє більше, але й тепер його було замало. Та Дмитро Борисович нараз вигукнув:

— Дивіться, дивіться вгору! Там теж щось є!

Колони були розташовані на невеликій відстані одна від одної. Вони виблискували в світлі карбідок, грали своєю нерівною, але блискучою поверхнею. І там, далеко вгорі- під стелею печери, — теж щось виблискувало. Що саме?

— То виблискує не колона, — сказав, вдивляючись, Іван Семенович. — Це щось між колонами… Е, друзі! Немає ніякої загадки, все зрозуміло. І, до речі, це розв’язує останню таємницю тексту Проніса. Все ясно!

Товариші дивилися на нього здивовано. Що хоче сказати Іван Семенович? Дмитро Борисович на віть перепитав:

— Власне, про яку таємницю ви кажете?

Не відповідаючи на його запитання, Іван Семенович широким помахом руки вказав на найближчу колону:

— Чи ж бачите ви оці нашарування? Хіба вони не типові? Ну, Лідо, які природні колони мають отакі грубі нашарування вапняку?

Ліда не вагаючись відповіла:

— Сталагміти! Ой, як же я раніше не догадалась! Це ж так просто й очевидно!

— А якщо так, то що виблискує там, угорі? — вів далі, вже відверто посміхаючись, геолог.

Тепер озвався Артем.

— Ясно, сталактити. Дивно тільки, що й справді ніхто з нас не догадався…

— Зовсім не дивно, дорогий мій. Насамперед ніхто — а в першу чергу ми самі! — не сподівався побачити в цій підземній формації сталагміти і сталактити. А по-друге, така темрява може дезорієнтувати хоч кого. Отже, нема чого ніяковіти. Все гаразд. Ну, а тепер — хто хоче відповісти, про яку останню таємницю заповіту Проніса тільки-но я казав?

Відповісти ніхто не наважувався.

— Товариші, адже це дуже легко. Згадайте тільки текст. Ну? “За факелами вгору і факелами вниз він знайде…” Ось маєте факели вгору, — вказав Іван Семенович на сталагміти, — і ось факели вниз, сталактити. Хіба не так? Ех, Дмитре Борисовичу, це вже ви повинні були догадатись!..

— Ви ж, Іване Семеновичу, самі щойно пояснювали відносно цієї темряви… І потім, сталактити і сталагміти не моя спеціальність. Це геологія, між іншим, а не археологія…

— Так, сталактити і сталагміти лишаються в царині геології. Але я кажу не про це. Ви мали першим догадатися, що означають “факели вгору” і “факели вниз” в тексті, коли ми з’ясували, що то за колони. Бо тут уже починається інтуїція археолога, Дмитре Борисовичу, ось що… Ну, гаразд, не заперечуйте, все одно не допоможе. Не марнуватимемо час на балачки. Артеме, що тепер скаже ваш план? Чи він вказує куди йти далі?

Артем уважно розглядав папірець, схилившися біля карбідки. Дійсно, поміж велетенськими сталагмітами було стільки напрямків, що обрати з них який-небудь один здавалося неможливо. Та ще ця пекельна темрява! Проте одразу було видно, що рисунок Проніса було складено ретельно і бездоганно. Шлях уздовж великої печери проходив перпендикулярно до стіни, в якій за їх спиною зяяв підземний хід, що привів їх сюди. Потім один поворот праворуч — і печера згідно з вказівками плану мусила закінчитися. Лінії рисунка Проніса свідчили про це чітко й виразно.

— Ну, тоді пішли, — розпорядився Іван Семенович, ознайомившись з планом. — Нібито все правильно. Час не жде!

То була цікава подорож. Химерні силуети велетенських сталагмітів тяглися вгору з усіх боків. Вони виростали з грунту, підносилися вище й вище, вужчали й ніби губилися в мороці. Де-не-де стеля печери нижчала — чи то, навпаки, підіймалася долівка, грунт. Відповісти на таке запитання було дуже важко. В усякому разі, в таких місцях полум’я карбідок освітлювало й сталактити. Примхливо різноманітні, довгасті й блискучі нерівні конуси звисали згори назустріч загостреним верхівкам сталагмітів.

Артем не встигав намилуватися цією фантасмагоричною грою щедрої на вигадки природи. Ось щойно зверху звисали білі як сніг довгасті конуси — і раптом замість них виникали зеленуваті сяючі перекручені бурульки, вкриті наче розсипом виблискуючих самоцвітів. А ще через якийсь десяток метрів зникали й зеленуваті бурульки. Замість них зачароване око бачило наче застиглі величезні й тонкі полотнища, немов ураз розгорнуті міцним поривом вітру. Тільки ці полотнища були суцільно кам’яними — і можна було лише дивуватись, як природа умудрилася зробити їх такими тонкими, що, здавалося, досить було найменшого дотику, щоб вони розсипалися на порох…

І знову з темряви виступали ряди похмурих високих сталагмітів. Як незчисленна застигла армія, стояли вони, виблискуючи мінливими вогниками під світлом карбідок, відкидаючи глибокі чорні тіні — армія нерухомих вапнякових солдатів. Тисячоліття стояли вони тут і тисячоліття ще, мабуть, стоятимуть, незмінні вартові минулих і майбутніх віків… І так само, як тепер Артем, колись проходив повз їхні величні ряди, опускався нижче й нижче під землю невідомим, таємничий Проніс, готуючись написати свій заповіт, скласти свій план і вирізьбити його на кришці бронзової скриньки, щоб потім заховати свою таємницю в замурованому заглибленні печери… Для кого він це робив? І що то була за людина, яка наважувалася сама здійснювати підземні мандрівки в такій похмурій, загрозливій печері?..

— Яка своєрідна краса! — прошепотіла схвильовано Ліда. — І подумати тільки, що все це створювали малесенькі крапельки води, які безнастанно падали згори, лишаючи по собі якісь майже невидимі оком осади, розчинений вапняк… Скільки часу потрібно було, щоб утворилися оці гіганти, з їх примхливими формами!..

Артем розумів Ліду, бо й сам був схвильований: адже ніколи досі йому ще не доводилося бачити нічого схожого!

— Завал! — почувся голос Дмитра Борисовича, — Далі дороги нема!

Знову завал? Знову перешкода? Невже доведеться звідси повернутися, не здійснивши наміру?

Прохід, що звивався між сталагмітів, вивів мандрівників майже під саму протилежну стіну печери і закінчився.

Всі стояли в похмурому мовчанні, розглядаючи нову перешкоду. Який завтовшки був цей завал? Чи пощастить подолати його? Ніхто цього не знав. Великі брили землі і кам’яні уламки лежали, мов навмисне кинуті сюди рукою ворожого гіганта…

— Діано, що таке? — гукнув Іван Семенович.

Собака, що досі спокійно бігла поруч — адже їй не вперше доводилося бувати з хазяїном під землею! — гавкнула люто й уривчасто раз, ще раз. Вона стояла перед завалом, напруживши м’язи, подавшись наперед і, здавалося, тремтіла від люті. Вона дивилася на завал, як на щось живе й вороже. Ось вона гавкнула ще — загрозливо й тривожно. І враз по тому одійшла назад. Тільки далека луна, повільно затихаючи, нагадувала ще про несподівану й дивну знервованість собаки.

Усі перезирнулися: поведінка собаки, такої завжди веселої і привітної, вразила їх. Що це могло означати?.. Іван Семенович, мабуть, вирішив розвіяти похмурість.

— Так, друзі, - сказав він цілком невимушено, мовби нічого дивного і не трапилося. — Мені здається, що Діана висловила нашу спільну думку: завал — наш спільний ворог! Чи не так? Тільки в Діани немає інших засобів виявити своє ставлення до ворога, вона спроможна лише гавкати, принаймні в даному разі. Бо ж кусати і рвати на шматки такий завал — марна справа навіть для міцних іклів боксера…

Добра річ — вміло і вчасно сказаний жарт! Він розвіює поганий настрій, він підбадьорює, він хоч-не-хоч примушує посміхнутися. А там, де з’явилася посмішка, бодай і вимушена, там уже лишається тільки один крок до сміху, до дальших веселих жартів, до справжньої бадьорості, яка, можливо, перед тим починала зникати. Іван Семенович знав це добре. І він задоволено відзначив, що у відповідь на його слова посміхнулася навіть Ліда, найбільш вражена перешкодою.

— Давайте порадимося, товариші, - мовив геолог. — Артеме, що з цього приводу може сказати ваш друг Проніс з його планом?

— На жаль, нічого, Іване Семеновичу. Мабуть, Проніс не передбачав завалу. За його вказівками тут нібито мало починатися звуження ходу… чи, може, новий підземний хід. Далі, бачите, одне й друге роздоріжжя. І шлях на тому немовби кінчається. Ми дуже близько від нашої мети… якщо не зважати на завал, звісно.

— Спробуйте не зважати, — промурмотів сердито Дмитро Борисович. — То він може не зважати на вас, а не ви на нього, самовпевнений юначе!

— Спокійно, спокійно, товариші! Обговорення триває. Маємо отож такі об’єктивні дані: поза цим завалом — наш дальший шлях. Завал, делікатно кажучи, чималенький. — Іван Семенович, піднявши карбідку, глянув на брили землі і каменю, немов вимірював їх. — Розкопати його важкенько. Отже, маємо перше розв’язання проблеми. Звичайне, просте і зрозуміле. Навіть, якщо хочете, цілком незаперечне для кожної людини, вільної від дослідницького запалу.

Він зробив багатозначну паузу.

— Яке розв’язання? — не витримав Артем.

— Повертатися назад, щоб потім прийти сюди знову, запросивши робітників і прихопивши знаряддя, — і тоді розкопати завал і за всіма правилами техніки підземних робіт. Це найрозумніше… повторюю, якщо люди вільні від дослідницького запалу…

— Ні! — разом відповіли Артем і Ліда. Дмитро Борисович також заперечливо хитнув головою. Відкладати подорож не хотів ніхто, це було ясно!

Іван Семенович щиро розсміявся:

— Мушу визнати, що іншої відповіді я й не сподівався помути, — лукаво сказав він. — От яка отрута цей самий дослідницький запал! Втім, не вільний од нього і я сам, каюсь. Отож, щоб не сперечатися далі, перейдемо до другого варіанта розв’язання нашої проблеми…

Всі очікувально дивилися на нього. Повернула голову навіть Діана, немов стверджуючи тим думку Ліди, що ця собака все чисто розуміє, тільки не може говорити.

— Другий варіант такий: шукати дальшого шляху тепер, — спокійно мовив Іван Семенович.

— Але як? — скоса глянув на нього з-за окулярів Дмитро Борисович. — Що ми можемо зробити з завалом?

— Розкопати, — незворушно відповів геолог.

— Розкопати завал власними силами? Тисячі тонн грунту і вапнякових порід? Не маючи ніяких інструментів, крім легких кирок, не маючи достатньої робочої сили? Ну, знаєте, це, в найкращому разі, безпідставний оптимізм! — демонстративно обурився Дмитро Борисович. — Я ніколи не чекав од вас, Іване Семеновичу, таких легковажних рішень і пропозицій!..

— Що ж, Дмитре Борисовичу, на мою думку, оптимізм ніколи не шкодить, — весело відізвався геолог. — Особливо якщо він аж ніяк не безпідставний, в чому вам доведеться незабаром переконатися. А от ваша запальність, — вона й справді нічому не зарадить. Так-то, дорогий мій археологу! Тим більше, що я зовсім не пропоную розкопувати нашими не дуже міцними руками тисячі тонн породи. Прошу, погляньте сюди, перевірте мої… ну, не розрахунки, певна річ, а, скажімо, деякі припущення.

Він освітив карбідкою завал. Було ясно видно два велетенські сталагміти, що утворювали ніби ворота, вкрай засипані землею.

— Я кажу саме про це місце і ні про яке інше. Виходячи з плану Проніса, отут, між цими сталагмітами, і мав починатися другий підземний хід чи звуження печери. Так, Артеме?

— Так, Іване Семеновичу.

- І я вважаю, що тут шлях перетятий не тисячами і навіть не сотнями тонн породи. Подивіться: обвалилося, правда, дуже багато землі. Але ж видно й неозброєним оком: вгорі, між сталактитами і верхівками сталагмітів, зависла гігантська брила. Он та сама, що схожа на п’ятикутник. І саме вона загородила шлях землі, яка сипалася згори під час завалу. Отож, я насмілююся твердити, що між цими двома сталагмітами утворився лише тонкий простінок з пухкої землі завтовшки, може, всього метр або два. Це все, що відділяє нас од підземного шляху. Ви, здається, не вірите мені, Дмитре Борисовичу? Тоді, прошу, переконайтеся!

Під недовірливим поглядом археолога Іван Семенович постукав кілька разів киркою об стіну з другого боку напівзасипаних землею сталагмітів. Звук був глухий. Артем крадькома глянув на Ліду: такий звук свідчий про велику товщу породи. Але Іван Семенович уже посувався далі, весь час прислухаючись до звуку ударів кирки. Тепер вона вдаряла вже по самому сталагміту. Звук був інший — чистий, дзвінкий.

— Що ж, це цілком зрозуміло, — недовірливо сказав Дмитро Борисович. — Чуємо дзвінкий звук, бо тут кристалічний вапняк. Це ще нічого не означає, дорогий Іване Семеновичу… Адже вапняк…

Він не закінчив. Геолог знову стукнув плазом по простінку між двома сталагмітами, про які казав раніше. Звук був не схожий на попередні. Здавалося, що там, за земляною стіною, порожнява. Звук відлунювався глухо, потроху завмираючи, тривав кілька секунд і вже потім остаточно зникав.

— Ну, що скажете?

Кирка Івана Семеновича спинилася.

— Нібито… нібито… — Дмитро Борисович вагався. Хтозна, чи той завал справді невеликий, — проте принаймні є надія подолати перешкоду й посуватися далі. Археолог рвучко подав руку своєму другові і щиро мовив:

— Думаю, ви маєте рацію! І ніякі докази більше не потрібні!

— Обговорення вважаю закінченим, — виголосив урочисто Іван Семенович. — До роботи, товариші!

Чотири кирки майнули в повітрі майже одночасно. Але дві в них врізалися в землю все ж таки раніше від решти: то була кирки Артема і Дмитра Борисовича. Артем стомився від чекання і радий був щось робити. Що ж до археолога, то він бажав надолужити витрачений на розмови час. Так чи інакше, далі удари кирок змішалися, випереджаючи один одного. Вивернуте каміння котилося вниз по схилу.

— Раз, два… раз, два… — командував сам собі Артем, вкладаючи в удари всю свою силу. Інші працювали мовчки. Тільки кирки розмірено злітали в повітря і врізалися в землю та глуха луна віддавалася в печері.

Ліда на хвилинку спинилась й витерла з лоба краплини поту, їй здалося, що луна за стіною стала гучніша. Невже мета так близько? Швидко, швидко, відпочинемо потім!

Артем працював на всю силу. Кирка Артема блискавично літала в повітрі. Заглиблення в стіні проти нього збільшувалося. Удар за ударом, удар за ударом без перерви.

І зовсім несподівано кирка Артема проскочила кудись у порожняву. Артем не встиг ще нічого зрозуміти, як держак кирки заволокло сірим димком.; Щось зашипіло, засвистіло.

— Стій! — пролунав збентежений голос Івана Семеновича.

З невеличкого отвору, зробленого останнім ударом кирки Артема, била цівка сірого диму. Дим той ішов під тиском, бо бив з отвору, як вода з шланга, він сичав і розходився в повітрі, повільно осідаючи додолу. Сивими хвилями він стікав униз, уздовж схилу, вкриваючи ноги людей.

Уривчасто і тривожно загавкала Діана. Вона враз стрибнула на зламаний, плескатий сталагміт і, стоячи там, гавкала на сиву димову цівку люто й непримиренно.

— Що ж це за газ? — напівздивовано, напівзлякано спитала Ліда, помішуючи киркою сиві густі хвилі біля своїх ніг.

Цього не знав ніхто. Безумовно, це не був копальневий газ, бо він не горів і не вибухав од вогню карбідок, що стояли на камені. Та й звідки було взятися копальневому газові тут, серед вапняків? Дмитро Борисович нахилився, зачерпнув повні долоні дивного газу. Археолог разом з усіма зацікавлено стежив, як газ, мов рідина, сивою цівкою стікав униз, гойдався округлою хмаринкою в долонях, не розходячись в повітрі й навіть не змішуючись з ним. Дивне явище. Дмитро Борисович понюхав газ.

— Не пахне нічим. Але…

Він спробував іще раз.

— Але дихати ним не можна. Чогось бракує. Може, кисню?

Артем покуштував і собі. Ні запаху, ні смаку він не відчув. Щось густе й задушливе спинилося після подиху в його грудях. Ні, справді, це дуже неприємний газ…

— Дивіться! Дивіться! — скрикнула Ліда.

Газ поволі наповнював печеру. Його рівень дедалі підіймався, зовсім так, аби печеру заливала вода. Рухлива, неспокійна поверхня газу дійшла до карбідок, що, як і раніше, стояли на плескатому камені. Сиві хвилі газу гойдалися навколо ясного білого полум’я. І ось одна з карбідок, що стояла найнижче, закліпала і потухла! Почулося знайоме шипіння, в повітрі поплив неприємний солодкуватий запах ацетилену.

— Схоже на вуглекислий газ. Само не горить і не дає горіти нічому іншому. І непридатне для дихання. Отже, позбавлене кисню, — вголос міркував Іван Семенович. — Артеме, прикрутіть регулятор карбідки, що згасла, спиніть ацетилен.

Тим часом у стіні щось затріщало. Під тиском газу відірвалася і впала велика брила землі. Тепер газ почав бити із стіни, як потужний фонтан, його потік описував у повітрі широку дугу, падав униз і бурхливими хвилями розтікався далі.

— Треба відступати, товариші! Рівень газу весь час підіймається. А ним же не можна дихати. Залишатися тут небезпечно, — проговорив Іван Семенович і раптом спинився. Його обличчя зблідло. Куди відступати? Адже для цього треба йти вниз, уздовж схилу, що привів їх до цієї стіни. Так, так: рівень великої сталагмітової печери спочатку підвищувався, потім падав, утворюючи заглибину, а потому знов піднімався, уже перед самою стіною. А саме там, у заглибині, збирається головна маса газу, він весь час стікає туди. Шлях назад відрізано. Отже… отже, відступати немає куди! А газ прибуває, він уже вкрив коліна людей… Що ж лишається робити?..

Скільки око сягало, скільки дозволяло бачити світло трьох карбідок, — усюди гойдалися сиві хвилі загадкового газу. Вони гойдалися невпинно, їх рівень щохвилини невблаганно підіймався. Може, забити отвір у стіні? Та ні, це неможливо, він тепер був надто великий. Та й потік газу невпинно розширював його своїм тиском.

Іван Семенович озирнувся. Погляд його впав на товаришів. Дмитро Борисович був напрочуд спокійний. Єдине, що видавало його збудження, були міцно стиснуті губи. Ліда стомлено сперлася на сталагміт. Мабуть, вона дуже втомилась і ледве трималася на ногах. Артем стояв біля неї. Великі очі юнака тривожно перебігали з Ліди на Івана Семеновича, немов шукали поради, чекали наказу, щоб негайно виконати все, що скаже геолог. І ще це уривчасте гавкання Діани, що стояла на високому плескатому сталагміті і гавкала на густий потік газу, який дедалі ближче підіймався до собаки. Ага, ось що треба зробити поки що! — На сталагміти, товариші! Можливо, приплив газу, з отвору в стіні зменшиться, — гукнув Іван Семенович. — Адже не може там бути його безконечна кількість… Мерщій!

Це було єдине, що лишалося, — наслідувати приклад собаки, яка інстинктивно знайшла хоч будь-який вихід. Вище, вище, подалі від сивих загрозливих хвиль газу! Може, він встигне стекти униз, у заглибину великої печери… Проте Іван Семенович одразу зрозумів, що то були марні надії. Варто було тільки глянути навкруги, щоб переконатися в цьому. Газ витікав з отвору значно швидше, ніж стікав униз. Рівень його підіймався. Підніжжя сталагмітів уже було вкрите густим сірим туманом. Ось цей туман просто на очах підіймається вище й вище, його рівень незабаром досягне людей, що злізли на верхівки зламаних сталагмітів… І ясно, немає ніякої надії на те, що його течія зменшиться, він б’є з отвору надто бурхливо, можливо, навіть бурхливіше, ніж раніше…

Артем підтримував одною рукою напівпритомну Ліду, другою обхопив верхівку сталагміта. В мозку його стрибали уривчасті, плутані думки, вони перебивали одна одну:

“Де ж шукати порятунку? Ми безпорадні. З отвору ллється газ, як потік рідини… А яка важка Ліда, її трудно підтримувати… і рука заклякла… хоч би не випустити, хоч би вона не впала… Ну, гаразд, хоч і не випущу, так все одно цей клятий газ заллє нас… А вище піднятися не можна!.. Ми задихнемося, як собаки в знаменитій Собачій печері… а от Діана ще не задихнулась, хоч вона й нижче від нас… навіть і досі гавкає…”

Становище було безвихідне. Газ повільно, але безупинно підіймався. Було щось невимовно страшне в цьому невмолимому русі…

Карбідка, що стояла на верхівці сталагміта, освітлювала своїм рівним спокійним світлом сумну картину: людей, що притислися до сталагмітів, намагаючись до останнього утриматися на холодних, блискучих і твердих верхівках, і велику жовту собаку, яка уже майже цілком була вкрита сірою ковдрою жахливого туману. Діана ще час від часу злякано і тривожно гавкала, але дедалі рідше. Сиві хвилі загадкового газу, що заливав усю печеру, підіймалися, гойдаючись, відрізуючи всі шляхи порятунку, підіймалися невблаганно і вже досягли ніг людей на верхівках сталагмітів…

Артемові здалося, що він знепритомнів. Дивне почуття кволості й безпорадності охопило його. Очі заплющилися немов самі собою, голова схилялася нижче й нижче. Юнак тремтячою, закляклою рукою ледве підтримував обважніле тіло Ліди. Єдине, що лишалося в нього цілком діючим, був слух. Більше того, здавалося, що слух навіть загострився. Артем виразно чув кожне слово товаришів, кожне шарудіння, розумів усе, але неспроможний був ані відповідати, ані рухатися. Все долинало до нього, мов крізь якийсь густий покрив. Тут, за цим покривом, був він і Ліда, яку він підтримував… ба ні, Ліда була вже трохи далі. А ще далі лишалася решта товаришів, уже на якійсь невідомій відстані. Ось Артем почув голос Івана Семеновича:

— Діану заливає газ… вона, мабуть, буде першою… В чому саме Діана буде першою? Артем намагався збагнути, що хотів сказати Іван Семенович, але даремно: зміст слів геолога лишався незрозумілим. Тим часом до нього долинули інші слова. То був уже голос Дмитра Борисовича:

— Артеме, тримайтеся міцніше! Ще не все втрачено. Може…

Що “може?” Що мав на увазі Дмитро Борисович? Зібравши всі сили, Артем глухо відповів: — Триматимусь, доки… доки зможу… і триматиму… Це про Ліду. Він тримає її і буде тримати. А коли в нього не вистачить сил? Що тоді?.. Хрипле гавкання собаки відбилося луною від сталагмітів. Чого це вона так чудно гавкає, наче з-під ковдри? Ось вона замовкла. Ні, гавкнула ще раз” ще хрипкіше. І більше Діани не було чути. Знов голос:

— Мені здається, собака впала, Дмитре Борисовичу. Ви бачите її чи ні?

— Не бачу, — похмуро відповів археолог. — Артеме, голову вище! Газ доходить до вас. Невже не можете?

Артем спробував підвести голову: адже в голосі Дмитра Борисовича бриніло стільки докору… Ні, все одно нічого не виходить, голова сама хилиться долу. Та й всього його щось ніби невблаганно тягне вниз. Яка важка стала Ліда!..

Єдине, чого досяг Артем цим напруженням волі, було те, що йому пощастило розплющити очі. Де його товариші? Ось вони. Проте що робить Іван Семенович? Він готує сірники… в руці в нього немовби дві динамітні шашки… і шнур… що він хоче зробити?

— Увага, товариші, - пролунав твердий голос геолога. — У нас лишається тільки одна надія на порятунок… І це буде нашою останньою спробою, тому я і йду на неї, Дмитре Борисовичу… Отвір, з якого витікає газ, зрештою, не такий уже великий. Зараз я кину під нього дві шашки. Вибух мусить завалити отвір, зверху суне чимало землі, розумієте? Отвір таким чином буде закрито… принаймні я сподіваюся цього…

— А коли вибух, навпаки, тільки розширить його? Тоді що?

— Гірше не буде… Отож… Увага, товариші, сховайтеся краще за сталагмітами. Кидаю!

Блимнув вогник сірника. Зашипів шнур. Димок швидко побіг уздовж товстого шнура, розсипаючи навколо себе іскорки і наближаючись до шашок. Артем знайшов у собі сили уважно стежити за рухами Івана Семеновича. Так, це була остання спроба врятуватися. Якщо пощастить закрити отвір обвалом породи, течія газу спиниться, його рівень не дійде до людей…

Геолог широко розмахнувся, цілячись під отвір. Другою рукою він цупко тримався за сталагміт. Ще мить… Але нога його у важкому чоботі сковзнула по слизькій поверхні сталагміта. Іван Семенович похитнувся. Він похитнувся саме в той момент, коли вже кидав шашки з запаленим шнуром.

— Ой!..

Шашки, лишаючи за собою димовий хвіст, майнули в повітрі і зникли під сірим газом. Але вони впали не біля отвору, а значно лівіше, біля великої скелі, яка виступала з кам’яної стіни. Нещастя! Адже Іван Семенович промахнувся! Що ж дасть цей непотрібний вибух?..

Ще долинуло приглушене шипіння: газ, звісно, не заважав шнурові горіти, як не заважило б йому навіть занурення в воду. І враз страшний вибух струсонув повітря. Великі скалки каміння полетіли угору, звилися язики жовтого полум’я. Каміння переверталося в повітрі, падало вниз, загрожуючи людям. Навколо шалено гуркотіло і, здавалося, що вибухи повторюються з усіх боків і ніколи не припиняться. Каміння з гуркотом падало, наче обстрілюючи нерухомі сталагміти.

Але не на каміння були звернені погляди людей. Вони дивилися на те місце стіни, біля якого стався вибух. Тепер картина різко змінилася…

Новий великий отвір розкрився в цьому місці стіни. Розколені вибухом скелі утворили нерівне півколо, оточене уламками. І з того півкола, з цього нового широкого отвору, лилося рівне світло. Це не було світло того липневого яскравого дня, яке було на поверхні землі. Це сірувате з фіолетовим відтінком світло нагадувало пізній присмерк або похмурий дощовий день, коли все небо буває затягнене важкими хмарами. Звідки взялося світло під землею? Що воно означає?..

Про це не було часу думати. Пролунав рішучий голос Івана Семеновича:

— Товариші, за новим отвором немає газу!

Справді, з нового отвору газ не витікав. Можна було навіть помітити, що сірий газ, навпаки, тонкими цівками потроху стікав з печери в новий отвір. Значить… значить, за кам’яною стіною чисте повітря? Артем не встиг подумати.

— Товариші! Перед нами тільки один шлях порятунку. Нам треба пробитися до нового отвору. Треба затамувати подих і пробігти крізь газ, — радив Іван Семенович. — Не можна гаяти жодної хвилини, бо чим далі, тим важче буде це зробити. Артеме, чи зможете ви? Ні, я бачу, вам надто важко. Чекайте! Зараз я допоможу вам і Ліді!

Іван Семенович, набравши повні груди повітря, пірнув у сірі газові хвилі, наче у воду. Через кілька секунд його голова вже виринула біля Артема. Геолог віддихався і мовив:

— Тепер давайте спробуємо пірнути й перенести Ліду вдвох. Так буде надійніше. Дмитре Борисовичу, я вважаю, що ви впораєтеся самі! Ну, товариші, разом! Раз… два… три!

Удвох з Артемом, тримаючи непритомну Ліду, Іван Семенович кинувся униз. Артем намагався не дихати, він механічно повторював усе те, що робив геолог. Сірі хвилі газу пливли і пливли перед його широко розплющеними очима. Тепер він уже не бачив нічого, все сховалося під непроникною ковдрою газу. Одне тільки Артем виразно відчув біля себе — Івана Семеновича, який впевнено посувався вперед. Артемові, по суті, лишалося тільки підтримувати Ліду і ані на крок не відставати від геолога. Ноги спотикалися і ковзали по гладкому камінню, а мети не було видно, і дихати було нічим, груди, здавалося, от-от розірвуться від напруження… Ні, все одно вперед, вперед будь-що!

Ще кілька кроків — останніх, бо більше Артем не міг би зробити! — і газ навколо мовби порідшав. Чи це пробивається крізь нього світло з нового отвору?.. Враз голова Артема виринула з-під газу. Значить, можна дихати?..

Як риба, хапаючи широко відкритим ротом повітря, Артем посувався до отвору. Він бачив біля себе голову Івана Семеновича. Тіло геолога, як і тіло самого Артема, було сховане під густим покривом сивого газу. Ось він, новий отвір… проте де ж Дмитро Борисович? Артем спіткнувся об гострий камінь. Ще зусилля… як важко ступити останні кроки до отвору!..

— Вище, вище, — чув Артем підбадьорюючий голос Івана Семеновича. — Дмитре Борисовичу! Не відставайте! Зараз ми будемо на чистому повітрі! Вже лишилося зовсім мало!

З останнім, граничним зусиллям Артем майже впав на край отвору, на холодну й вогку вапнякову брилу. І більше він уже не міг рухатися, не міг навіть тримати Ліду. Сили остаточно покинули юнака. Добре, що Іван Семенович підхопив його.

І все-таки ноги і руки Артема, мабуть, рухалися самі по собі, бо він якось пересунувся в отвір і повис з другого його боку головою вниз. А потім, — він і сам не знав, як це трапилося, він упав, скочуючись по скелі. Заплющені безсило очі не бачили нічого, руки неспроможні були за щось схопитися. Юнак скотився вниз, на якесь каміння. Але йому було байдуже. Неприродний спокій охопив його. Мовби все тіло остаточно відмовилося служити йому. І знову лишився тільки самий слух…

От немовби щось важке впало біля нього. Може, це Ліда?.. Коли б розплющити очі! Втім, це було неможливо. Тільки голоси, тільки самі голоси міг іще сприймати Артем. Ось голос Івана Семеновича — і як він може лишатися таким рішучим, енергійним, не забуваючи ні про кого, прагнучи всім допомогти!..

— Давайте мені вашу руку, Дмитре Борисовичу! Я підтягну вас. Адже газ доходить до самого вашого обличчя.

— Ні, я сам… інакше ви можете задихнутися… ви надто довго були внизу… і впадете… впадете з Лідою…

— Ліда вже там, за отвором. Давайте руку! Та чи чуєте ви, я наказую вам, давайте руку!

Пауза. Тільки чути якесь шарудіння… чи шелест, не можна зрозуміти…

— Давайте руку, бо інакше я стрибну до вас!

— Зачекайте хвилинку… тут, під моїми ногами, здається, Діана… я підніму її…

— Ви не зможете, Дмитре Борисовичу!

— Зможу… ось уже взяв… беріть тепер ви, Іване Семеновичу! Ах! Мій фотоапарат! Він упав, і я не можу намацати його… та де ж він?..

— Швидше, Дмитре Борисовичу! Швидше сюди! Киньте ви той фотоапарат, не до нього зараз! Мерщій сюди! Скелі нагорі немов зсуваються… може статися новий завал!..

— Загубив фотоапарат… Ах, який я необережний! Та ні, я не шукаю вже його… а може, все-таки?

— Мерщій сюди, я вам кажу! Негайно!

- Іду, іду!

Знову щось гупнуло. То, мабуть, перекинули сюди Діану… А де ж Іван Семенович? І Дмитро Борисович? Чи встигли вони? Що таке казав Іван Семенович про завал?..

Мов відповідаючи утрудненим, незграбним думкам Артема, пролунав глухий і важкий гуркіт. Здавалося, щось велетенське відривається від скель, котиться вниз, б’ється об стіни… нижче й нижче, гучніше… Ніби всі скелі світу зрушилися з свого місця” зіткнулися й покотилися в якусь прірву, розбиваючись одна об одну.

Навколо все здригалося, все тремтіло і гуло. Самий грунт здригався під безживним тілом Артема. Так тривало хвилину, а може, більше. Та хіба міг Артем думати про час, коли й сам він безнастанно судорожно здригався від поштовхів стривоженого повітря, від могутніх звукових ударів?..

Нараз усе вщухло. На зміну божевільному гуркоту прийшла тиша. Безконечна, всепоглинаюча тиша, яка дратувала зараз більше, ніж найстрашніший гуркіт, дратувала тим, що вона була остаточно незрозумілою. Проте чи ж тиша це була?..

Стомлені вуха юнака вловлювали ще якісь звуки, ніби десь час од часу падало каміння… чи то була лише запізніла віддалена луна?..

Проте чи не однаково? Адже Артем майже мертвий, мертве все його тіло… він лежить нерухомо і неспроможний поворухнути жодним м’язом… Все одно хай буде, як буде, аби тільки тривала й далі ця тиша, аби тільки відпочити… зрештою, може, все це лише сниться йому, бо ж не можна, щоб стільки страшного трапилося одразу!..

Гострий камінь боляче муляв плече. Артем не міг поворухнутися, щоб відсунутися від нього, позбавитись пекучого болю. Дивні привиди пропливали перед його заплющеними очима. Це скидалося на сон, але не було сном. У сні людина цілком віддається неіснуючим химерним образам, а Артем весь час відчував умовність своїх привидів, реально відчував гострий камінь, відчував біля себе навіть нерухому руку Ліди… Так, так, це рука Ліди, він напевне знає: тепла і нерухома рука, що лежить на землі прямо поряд з ним. Ні, це не сон!

Очі Артема все ще були заплющені. І все-таки він, здавалося, бачив навколо себе сиві хвилі таємничого газу. Вони гойдалися, вони заливали, залили вже всю печеру. Вони, ті хвилі, пропливали над Артемом, як у горах, низько-низько, над самою головою людини пропливають похмурого дня важкі, холодні й кошлаті хмари. Мабуть, тому Артемові було важко дихати.

І ще, здавалося йому, він бачив перед собою сталагміти. Кам’яні велетні височіли навколо нього рівними, округлими колонами, як стовбури величезних дерев. Чому дерев?.. І ось мариться знову те шипіння, те дратуюче шипіння, набридливе і невпинне… невже й сюди доходить той газ? Але ось шипіння якось змінилося, воно нагадувало тепер уже шелест листя на деревах. Яке листя?.. Які дерева?.. Смішно, які дивні, неможливі привиди оточують його!..

Юнак навіть спробував посміхнутись, але з того нічого не вийшло. Жоден м’яз не корився йому. Це було дуже схоже на якусь тяжку хворобу, коли людина, все чисто відчуваючи й розуміючи, втрачає можливість керувати своїм тілом. Але, безумовно, він чує шелест листя, а не шипіння газу!

Той шелест то посилюється, то стихає. Зовсім так, якби вітрець, пролітаючи над лісом, похитував верхівки високих дерев… В такому лісі, мабуть, приємно було б співати пісень, блукати по зеленій м’якій траві між товстими стовбурами… “Гей, у лісі, в лісі стоять два дубочки, гей, схилилися два дубочки, та й схилилися верхи до купочки…”

Чому Артем згадав цю пісню, він не знав. Може, тому, що шелест листя, нерівний і уривчастий, нагадав йому ту мелодію?.. Проте яке ж листя? Адже Артем лежить глибоко під землею. Іван Семенович казав там, у підземному ході, що вони опустилися принаймні метрів на двісті. Звідки ж тут дерева й листя?.. І все-таки він чує, як шелестить листя, чує навіть якусь дивну пісню — незнайому, протяжну, далеку… слів розібрати не можна, а мелодія бринить і бринить, не зникає… Яке дивне марення! Ну що ж, хай мариться, все одно!

Пісня, дика й сувора, повільна й урочиста, похмура й протяжна, долинала звідкілясь дуже здалеку. Ах, коли б Артем міг розплющити очі, щоб більше не марити!.. Так, пісню співали десь далеко-далеко, іноді вона ледве долинала, іноді звучала голосніше. Мовби вітер приносив її сюди, — то кидав десь по дорозі, то підхоплював знову, бавлячись нею. Яка дивна незнана пісня! Ніколи в житті Артем не чув нічого схожого. І як боляче давить той гострий камінець в плече! Хоч би ворухнутися трохи, відсунутись!..

Раптом Артем відчув, що він таки поворухнувся. Дивно! Але так, так, він відсунувся трохи, камінець більше не різав плече. Отже…

Обережно, повільно, ще не вірячи сам собі, Артем підвівся, сів. Він спирався на неслухняні руки, він іще відчував біль у плечі від камінця. Як після важкої хвороби, він нерішуче розплющив очі — і враз примружив їх знову. Що це, зрештою? Сон? Звідки це незрозуміле світло?..

Тепер уже зовсім обережно, прикривши очі рукою, він глянув іще раз. Так, світло! Дивне, присмеркове світло, як буває надвечір, коли сонце сховається за важкими й темними хмарами.

Просто перед собою він побачив товстий рудий стовбур великого дерева. Стовбур той підносився високо-високо і зникав у буйному гіллі з рожево-жовтим листям, наче тепер був не липень, а принаймні вересень. І висока трава між деревами… проте химерна якась, незвичайна трава, вона теж не зелена, а жовто-рожева. Хм, наче зразу настала осінь і все чисто пофарбувала в свій улюблений колір… втім, листя і трава навіть восени не мають такого рожевого відтінку!.. Та що це за диво? А де ж поділися сталагміти? І печера? І всі товариші?

Артем озирнувся. За його спиною біля кам’яної стіни лежала Ліда. Вона лежала нерухомо, горілиць, її бліде обличчя з заплющеними очима було ніби неживе. Артем повернув голову ще трохи вбік. Он, теж біля стіни, лежить і Дмитро Борисович, так само нерухомо. А недалеко від нього — Іван Семенович. Вони наче сплять. Або, можливо, непритомні. Або… ні, далі не можна було думати, це було б надто жахливо!

Тільки тепер Артем помітив, що він знову весь час прислухається до незнайомої дивної пісні. Значить, і це не було сном? Так, протяжна, сувора й похмура пісня все ще лунала. Хто ж може співати її тут? І де саме це “тут”?..

Ще кілька секунд Артем задумано прислухався до далекої мелодії — і майже скрикнув: хтось торкнувся його плеча.

— Хто це? Ах, Діано, моя Діано, як ти мене налякала!

Собака стояла біля нього. Вона радісно повискувала й намагалася лизнути обличчя юнака.

— Де це ми з тобою, Діано, опинилися? Ти не знаєш? І я теж…

Замість відповіді собака швидко побігла до Ліди, обнюхала її, підбігла до Дмитра Борисовича, до Івана Семеновича. Потім вона повернулася до Артема і потягла його за рукав, ніби запрошувала йти за собою.

— Е, Діано, я 6 і сам давно вже був біля них, коли б міг підвестися! Ти що ж, гадаєш, що я отак і сидів би тут? І не довідався, що в ними, не допоміг би? Погано ти мене знаєш! Втім, мабуть, я все-таки зможу…

Справді, Артем відчував себе тепер не таким слабким, як кілька хвилин тому. Сили швидко поверталися до нього. Ще похитуючись, він випростався, підійшов до Ліди, помацав її руку, лоба. Ліда ледве помітно ворухнулась, її губи затремтіли.

— Лідо, дорога Лідо, люба моя, прокинься! Лідо!

Він торкнувся рукою голови дівчини. На обличчі Ліди заграла лукава, хоч і квола ще усмішка.

- І дорога, і люба?.. — тихо мовила вона, не розплющуючи ще очей. — Щось ти надто лагідний сьогодні, Артемчику!

Вона повільно підвелась. Очі її зацікавлено поглянули на юнака, що одразу зніяковів: хіба він міг думати, що вона почує його слова? І потім він нічого ж такого й не сказав…

Тим часом Ліда хутко озирнулася — і усмішка збігла з її обличчя. Рука її стиснула руку Артема:

— Чому так світло? Де це ми, Артеме?

— Не знаю, Лідо. Здивований, як і ти.

— Якийсь ліс… листя… і трава дивного кольору… я нічого не розумію, Артеме!

- І я не розумію, Лідо.

— Все жовтаве… рожеве… Та що це, сон?

Ліда здивовано озиралася. Вона не вірила своїм очам.

— Як ми опинилися тут, Артеме?

Юнак тільки знизав плечима: ну що, справді, міг він відповісти, коли й для нього все це було справжнісінькою загадкою?..

— А де товариші? — питала далі Ліда.

Артем показав у той бік, де лежали Іван Семенович і Дмитро Борисович.

— Що з ними? Треба допомогти! — Ліда спробувала звестися на ноги, але не могла.

— О-ох, — зітхнула вона.

— Саме так було і зі мною, — відповів Артем. — Та ти не турбуйся, за кілька хвилин це мине.

— Артеме, я не розумію…

— Так і я ж нічого не розумію, Лідо…

Він розвів руками.

— Де це ми? — почувся раптом здивований голос Дмитра Борисовича. — Що то за декорації? 1 хто умудрився пофарбувати листя і траву в рожевий колір?

Йому відповів Іван Семенович:

— Це не декорації, Дмитре Борисовичу, а справжній великий ліс, тільки дивного забарвлення…

— Заждіть, заждіть, — не вгавав археолог. — Такого на світі не буває! Значить, це мені, мабуть, сниться.

— Тоді це наш колективний сон, зважаючи хоча б на здивовані запитання Ліди і відповіді Артема. Так, так, друже мій, не лише ви, а й такий старий геологічний горобець, як я, не можу нічого пояснити. Між іншим, що то за дивна кам’яна стіна, біля якої ми лежимо?

Артем ще раз обдивився круг себе. Високі дерева з рожевим листям починалися біля височенної, нерівної кам’яної стіни. Вона нагадувала край урвища, якийсь майже вертикальний обрив. І не можна було побачити, де саме, на якій височині кінчалася та стіна. Може, Артем і помилився, але йому здавалося, що стіна високо, десь над деревами, заходила в сірі непроникливі хмари.

— Я нічого не розумію, Іване Семеновичу, нарешті сказав Артем, бачачи, як геолог запитально дивиться на нього.

— Що ж, змушений визнати знову, що і я розумію не більше за вас.

— А що то за спів? — спитала Ліда.

— Справді, хтось співає.

- І пісня наближається!

— Співає чимало людей…

- І пісня зовсім незнайома… такої я не чув…

Сказавши це, Іван Семенович раптом застережливо підніс руку:

— Слухайте, слухайте! Тихше! Без зайвих розмов!

У тиші, що панувала навколо, почувся якийсь дивний далекий вигук. Потім ще один, ще… Потім пролунало щось схоже на удари бубнів. Йому відгукнулися здаля інші бубни. І знову вигуки — радісні, переможні, врочисті…

Все це долинало звідкілясь з-за лісу. А ліс кінчався десь поблизу — і там, за ним, щось відбувалося. Чи свято, чи якась інша урочиста церемонія?.. І все це — під землею, на двохсотметровій глибині?..

Всі сиділи мовчки, поглядаючи одне на одного. Діялося щось незрозуміле й неймовірне! Втім, дивні звуки не вщухали. Навпаки, вони стали гучніші. Наче тисячі людей кричали разом, заглушаючи гуркіт бубнів.

— Демонстрація якась, чи що?.. — спробував пожартувати Артем. Але це вийшло недоладно. Ніхто навіть не |всміхнувся і взагалі не звернув уваги на його слова. Артем ніяково змовк. Він виразно відчув, як його разом з іншими охоплює тривога.

— Дивіться, дивіться! — вигукнула Ліда.

Пронизуючи густе жовтувато-рожеве листя дерев, звідкілясь згори з легким свистом біля них майнула блискавкою довга стріла. Її оперення дрібно хиталося в повітрі, вона нечутно впала і встромилась гострим кінцем у землю. Стріла стриміла з рожевої трави, як загрозливий вісник небезпеки…

Першим опанував себе Іван Семенович. Перемагаючи кволість, він підвівся, підійшов до стріли і витягнув її з землі. Сірі його очі уважно вивчали несподівану гостю. Нарешті він несхвально похитав головою. Обличчя його було похмуре.

— Подивіться ви, Дмитре Борисовичу, — сказав він, подаючи стрілу археологові. — Це аж ніяк не іграшка. І не прилад для чиїхось спортивних вправ. Це справжня бойова стріла. І її наконечник — бронзовий!

— Що? Бронзовий? Що ви кажете?

Археолог враз забув про свою слабкість, про втому. Він схопився з місця і підбіг до Івана Семеновича.

— Та невже бойова? Дайте сюди, дайте!

Він узяв стрілу в руки і почав пильно розглядати її. Він то підносив її зовсім близько до своїх короткозорих очей, то відводив далі, смішно нахиляючи голову, мов націлюючись очима з-за окулярів.

— Ну що? — нетерпляче спитав Іван Семенович. Очевидно, ця дивна стріла чимало важила для його думок.

— Заждіть, заждіть! Я не можу так швидко. В мене забруднилися окуляри…

Як справжню дорогоцінність, Дмитро Борисович поклав стрілу на сумку, що лежала коло нього. Потім зняв окуляри, старанно протер їх хусткою, все ще не зводячи очей з стріли. Знову надів окуляри й глянув на стрілу, боязко схиливши голову, явно недовірливо, але з якоюсь прихованою надією.

— Так що ж воно все ж таки? — знову запитав Іван Семенович.

— Ні, це неможливо! Це щось надто… надто… Проте все одно для сумніву немає місця!.. Це, бачите…

Археолог не знаходив, видно, слів. Він знову схопив стрілу, показуючи її друзям, мов переможно демонструючи їм надзвичайну коштовність:

— Товариші, це точна копія стародавньої стріли! Такі наконечники ми знаходили під час розкопок скіфських могил. Тільки вони завжди були пошкоджені, вкриті окисом, деформовані. Розумієте? А це — свіжа стародавня стріла!

— Як так — свіжа стародавня? Що за дивний вислів, Дмитре Борисовичу? Поясніть, будь ласка.

— Я не знаю! Та чого ви від мене хочете, Іване Семеновичу? Я бачу тільки те, що бачу, зрозумійте мене! І дивуюся не менше, ніж ви, повірте мені!

Артем глянув на Ліду, Ліда на нього: з плутаних слів Дмитра Борисовича справді нічого не можна було зрозуміти.

І знову до них долинули звуки пісні. Проте це була вже зовсім інша мелодія, радісна, переможна. В ній не було ні суворості, ні похмурості. Ні, тепер це була пісня перемоги і торжества.

— Ніколи не чув нічого подібного, — задумливо повторив Іван Семенович, поглядаючи на Артема і Ліду. Очевидно, це стосувалося одночасно і слів Дмитра Борисовича, і пісні. Лише сам археолог не чув нічого, цілком захоплений вивченням стріли.

— Подивись на Діану, — тихо сказав Артем Ліді.

Собака стояла, широко розставивши лапи. Вона трохи нахилила голову в той бік, звідки линула незнана пісня. Загрозливі зморшки на шиї свідчили про те, що собака хвилювалася, наче хотіла дати відсіч якомусь невідомому ворогові. Іван Семенович теж звернув увагу на поведінку собаки. З півхвилини він стояв, дивлячись на неї і немов обмірковував становище. Потім пролунав його підкреслено спокійний, рішучий голос:

— Товариші, треба з’ясувати справу. Прошу всіх зібрати речі. Дмитре Борисовичу, ви ще встигнете вивчити вашу стрілу.

Археолог незадоволено глянув на Івана Семеновича. Але підкорився, обережно поклав стрілу в сумку так, що вона стирчала з обох її боків з-під клапана, і надів ремені на плечі. Артем і Ліда були вже готові. Вони запитливо дивилися на геолога: що він мав на увазі?

— Діано, тихше! Сюди! Товариші, ми мусимо довідатися, де ми і що діється навколо нас. Ідіть за мною тихо, без зайвих балачок.

І Іван Семенович перший рушив уперед, вибираючи шлях між деревами в тому напрямі, звідки долинала пісня.

Ліс був великий і густий. Щось у ньому було таке, що відрізняло його від звичайних, знайомих лісів. Можливо, то були розміри його велетенських дерев, між якими, здавалося, ніколи не ступала нога людини. А може, це враження можна було пояснити дивним, не баченим ніколи забарвленням листя й трави. Але люди відчували себе мов у якійсь незнаній країні, де все загадкове, нове й складне. А ще таємнича стріла… і пісня… і гуркіт бубнів.

Раптом Іван Семенович підняв руку, наче застерігав: “Увага!”

Вони підходили до узлісся. Ось уже між велетенськими деревами проглянуло хмарне, сіре небо, ось уже узлісся зовсім близько… Іван Семенович хутко пригнувся і сховався за найближче дерево, зробивши товаришам знак, щоб вони наслідували його приклад. Діана, схоплена міцною рукою геолога за нашийник, лягла поруч з ним. Її тіло тремтіло від напруження. Мандрівники виглядали з-за стовбурів, украй вражені. Артем відчував, що в нього перехопило подих, він стискав руку Ліді, боячись поворухнутись. І справді, мабуть, усе це йому сниться? Напевне сниться! Бо в дійсності, в реальному житті, не може, не може бути нічого подібного, такі речі трапляються тільки у сні…

За узліссям починалося широке поле — такого ж самого дивного жовто-рожевого кольору. Поле з одного боку було вкрите своєрідними кибитками з повсті, що стояли на великих возах. Кибитки стояли рівними довгими рядами одна біля одної. Коло них виднілись інші великі вози на високих колесах; у деяких з тих возів було по шестеро коліс.

Далеко за кибитками рухався великий табун коней. А ще далі, замикаючи цей дивовижний краєвид, височіли круті гори, майже вертикальні урвища яких, подібні до знайомої вже мандрівникам кам’яної стіни, підносилися вгору без жодного уступу і зникали серед низьких сірих і важких хмар. Це нагадувало міжгір’я — тільки воно було дуже широке. І гори оточували його з усіх боків.

Втім, ніхто з мандрівників не спиняв на цьому погляду, бо їх увагу привернули зовсім інші, значно ближчі і, безумовно, важливіші для них речі.

Кількасот людей стояло недалеко від узлісся навколо невеликої дивної споруди, кількасот чоловіків і жінок в небаченому одязі. Відразу впадала в око незвичайність їхнього вигляду.

Високі повстяні шапки на чоловіках, гостроверхі, як башлики або шоломи. Короткі каптани — подібні до російських армяків, з вирізами на грудях, підперезані поясами, трохи довші спереду, ніж ззаду. Вузенькі шкіряні або, навпаки, довгі й широкі штани, заправлені в невисокі чоботи, обмотані ремінцями. І ще дивна зброя — так, саме зброя, а не щось інше! — була в руках у тих чоловіків. Довгі списи, якими вони шалено вимахували в повітрі: у всіх були луки і сагайдаки для стріл. В інших можна було помітити за поясом сокири. Люди юрмилися, щось вигукували, інші співали — і всі вони збуджено, наче загрожуючи комусь, вимахували зброєю.

Недалеко від чоловіків окремо зібралися жінки, зодягнені у довгі льняні сукні, на яких широкими складками спадали такі ж довгі накидки. На головах у них були високі убори, що також нагадували башлики з піднятою вгору передньою частиною, а в деяких голова була вкрита другою накидкою, схожою на шаль. У всіх — і в чоловіків, і в жінок — матеріалом для одягу, очевидно, служили рослинні тканини, скоріше за все льон; але було багато й шерсті, і шкіри. Жінки співали тієї ж пісні, але значно стриманіше за чоловіків. Всі — і чоловіки, й жінки — дивилися кудись убік, звідки в куряві наближалася велика процесія. Через куряву не можна було роздивитися як слід ту процесію, але вже видно було, що сюди наближається великий загін вершників, за яким слідом ідуть піші, - нерівною, стомленою ходою.

Артем відчув, як Ліда схопила його за руку. Він подивився на неї. Ліда хотіла в нього щось запитати, але в цю мить почувся схвильований голос Дмитра Борисовича:

— Скіфи! Товариші, це справжні скіфи! Перед нами стійбище стародавніх скіфів-кочівників!

— Тихше! — спинив його Іван Семенович. На хвилину Артем забув про дивне видовище. Він повернув голову до Дмитра Борисовича, силкуючись зрозуміти почуті слова. Скіфи?.. Стійбище стародавніх скіфів?.. Та що, Дмитро Борисович глузує а них? Які скіфи можуть бути під землею, та ще за наших часів?..

Втім, одного лише погляду на археолога було досить, щоб повірити йому: Дмитро Борисович говорив цілком серйозно, він весь був поглинений видовищем! Він важко дихав, його пальці нервово обламували кору з дерев, він дивився й дивився, не зводячи очей, на людей, що співали, і на процесію, яка наближалася до них. Нетерплячими рухами він поправляв окуляри, що безнастанно сповзали йому на ніс.

Артем обернувся до Ліди.

— Ти чула? — тихо спитав він. Ліда мовчки кивнула головою.

— Скіфи?.. Ти розумієш щось?

Ліда знизала плечима: ясно, вона нічого не розуміє, як і сам Артем.

Процесія тим часом наближалася. Це її зустрічали урочистою піснею люди, які стояли біля лісу. Це на її честь вони разом випустили вгору, в похмуре сіре небо, дощ стріл з своїх луків, щось несамовито вигукуючи при цьому. Стріли неслися в повітрі в бік лісу: мабуть, саме таким чином до мандрівників потрапила й ота стріла.

З юрби наперед, назустріч процесії, вийшло кілька чоловіків. Очевидно, це були знатні люди. Їхній одяг був оздоблений численними золотими бляшками, у них не було ніякої зброї, крім коротких мечів і сокир. Один з них, старий сивий чоловік в одязі, що нагадував жіночий, з довгою бородою, підняв урочисто руки вгору й щось хрипло вигукнув. Одразу такі самі вигуки залунали по всьому полі. Тоді сивий чоловік у жіночому одязі повернувся назад і знову підняв руку в напрямі невеличкої, зробленої з хмизу споруди.

— Мабуть, жертовник! — прошепотів збуджено Артем.

— Так, скіфський жертовник з хмизу! — відповів йому не менш схвильований Дмитро Борисович.

Процесія була уже зовсім близько. Ось уже ясно стало видно перших вершників. Вони їхали по кілька в ряд. Всі були добре озброєні й мали, крім того, чотирикутні щити, оббиті шкірою й оздоблені фігурками звірів з бронзи. У знатніших — це легко було зрозуміти з одягу — були круглі щити з виїмкою зверху для обличчя.

Проте Артем не дивився на них. Його увагу привернув вершник, який їхав попереду всіх на багато вбраному коні.

Цей огрядний чоловік з довгою сивою бородою сидів на коні дуже поважно, однією рукою тримаючи поводи, а другу поклавши на золотий держак короткого меча. На вершнику був круглий, також золотий шолом з вирізом: блискучі золоті оздоби вкривали його одяг. Безумовно, це була дуже знатна особа. Про це свідчили й широкі золоті гривни з скручених у джгути дротинок, браслети на руці, якою він тримав поводи. Кілька молодших вершників, що посувалися слідом за ним, схиляли над його головою блискотливі зображення пантер, оленів, застиглих у стрибку левів і орлів на довгих списах. Знатний вершник не оглядався, не дивився вбік. Спокійно і впевнено він сидів на своєму вороному коні, не звертаючи ні на що уваги.

— Головний вождь племені… головний вождь… — почув Артем приглушений від хвилювання голос Дмитра Борисовича. — Він повертається з загоном скіфів з походу. Неймовірно, я бачу це на власні очі!

— Тс-с! — знову спинив його Іван Семенович. — Тихше.

Старий чоловік в жіночому одязі, що вийшов з юрби, не опускаючи піднесених рук, ступив ще кілька кроків назустріч вершникам. Тепер між ним і вождем лишалося всього кілька метрів. Ледве помітним жестом вождь спинив коня. І разом з ним зупинилися всі вершники. Лише позаду ще тривав рух: то повільно підходили піші.

Старий чоловік у жіночому одязі з піднесеними руками прокричав високим гортанним голосом якісь слова. Мабуть, він вітав прибулих. У відповідь на це залунали вітальні вигуки вершників. У повітрі блиснули леза сокир, коротких мечів, ворухнулися схилені над головою вождя зображення левів, орлів і пантер. Єдина тільки людина залишалася нерухомою і мовчазною. То був вождь, що так само спокійно, байдужо, зверхньо сидів на коні, поклавши руки на меч.

Ще щось вигукнув старий чоловік з піднесеними руками, ще раз відповіли йому безладними вигуками вершники и ті, що ждали процесію. Аж тоді вождь наче прокинувся і зробив рукою владний помах, мов кликав когось. З натовпу біля жертовника вийшов молодий чоловік, теж у багатому вбранні. Його обличчя було схоже на обличчя старого вождя, але на відміну від нього було неприємне, насторожене й нещире. Навіть ішов цей молодий чоловік не прямо, а якось правим боком уперед. Вождь на коні трохи схилив голову, придивляючись до нього, але на його суворому спокійному обличчі не з’явилося ні вітального вправу, ні ознак будь-якої зацікавленості.

Молодий чоловік підійшов ближче і схилився перед вождем, який все так само непорушно дивився на нього. Навколо стало зовсім тихо. Молодий чоловік несміливо поглядав на старого вождя знизу й скоса, мовби побоювався несподіваного удару. Проте старий вождь лише недбало махнув рукою і відвернувся. Молодий, наче він тільки й чекав цього, швидко відбіг убік і спинився, все ще боязко дивлячись на вершника в золотому шоломі.

Старий вождь вперше озирнувся. До нього одразу підбіг вершник: мабуть, він уже давно чекав цього знаку. Вождь ліниво ворухнув п’ястю руки, мов загрібаючи щось. Вершник круто повернув коня й помчав назад, щось вигукуючи.

Вкрай зацікавлений Артем відсунувся трохи назад, ближче до Дмитра Борисовича, і ледве чутно спитав його:

— Що це вони кричать? Якою мовою?

Не повертаючи голови, археолог відповів так само тихо:

— Мабуть, скіфською.

— Ви розумієте щось?

— Звісно, ні.

— Чому?

— Бо скіфської мови не знає ніхто… та заждіть, заждіть!

— Припиніть розмови! — сердито спинив обох Іван Семенович, кинувши на них суворий погляд.

Десять-п’ятнадцять вершників гнали перед собою безладну юрбу піших. Тут були і чоловіки, й жінки. Всім своїм виглядом вони дуже відрізнялися як від вершників, так і від людей, що ждали процесію.

Насамперед на них був не такий одяг. Точніше, це була суміш різного одягу. В декого з них, правда, були такі самі каптани, але поверх них звисали ще й короткі накидки. Інші йшли з непокритими головами, тоді як. усі вершники й ті, що ждали, мали обов’язково шоломи чи башлики.

Всі ці піші були, видно, стомлені й виснажені. Ішли вони мляво, дехто помітно шкутильгав. Ніхто не підводив голови, лише іноді злякано оглядався, коли хтось з вершників підштовхував його зброєю чи просто грудьми коня. — Полонені! — тихо сказала Ліда.

Так, це, безумовно, були полонені, кілька десятків полонених, яких десь захопили воїни-вершники і привели сюди…

Старий чоловік, що й досі стояв біля жертовника з піднесеними руками, зацікавлено розглядав полонених. На хвилину втративши свій урочистий, поважний вигляд, він навіть звернувся до вождя з якимсь запитанням. Але той не відповів, ніби не чуючи, навіть не повернув голови. Старий біля жертовника зле скривився. Мабуть, щоб приховати це, він одразу схилився до жертовника.

Знову Артем почув, як Дмитро Борисович говорить голосом украй враженої людини, що бачить перед собою нечувані, несподівані речі:

— Так це ж віщун! Скіфський віщун! Енарей, хоч він і з бородою! Очам не вірю!

Енарей?.. Артем здивовано глянув на Ліду. Що це означає? Але вона мовчки знизала плечима: звісно, вона теж не знала такого слова.

Полонених спинили недалеко від жертовника. Вершники, загрожуючи списами й сокирами, зігнали полонених, які й без того не опиралися, в одну юрбу. Знову залунала переможна пісня, знову злетів у повітря дощ гострих стріл. Полонені боязко щулилися, бо стріли з тонким пронизливим свистом пролітали прямо над їх головами.

Старий віщун відійшов од жертовника. Він ще раз підніс руки й замугикав, мабуть, молитву. Проте, враз обірвавши її на півслові, урочисто звернувся до вождя, вказуючи рукою на полонених. Можна було зрозуміти, що віщун чогось вимагає. Старий вождь рвучко повернувся до нього. Обличчя його посуворішало. Рука міцно стиснула держак меча. Але наступної миті він уже говорив спокійно і владно. Всього кілька слів сказав вождь, проте їх було, очевидно, досить. Він погоджувався з віщуном, він не заперечував йому. Віщун випростався — пихато і переможно.

За знаком вождя двоє вершників відібрали з юрби полонених двох чоловіків і одну жінку. Здавалося, вони навмисне вибрали з цілої юрби найбільш виснажених і стомлених людей, які ледве пересували ноги. Підштовхувані вершниками, троє покірно і без опору йшли до віщуна — і сама вже їхня хода свідчила, що цим людям геть усе байдуже. Віщун незадоволено глянув на них і стиснув кулаки. Йому щось явно не подобалося.

Вперше на обличчі старого вождя в золотому шоломі з’явилася відверта, неприхована посмішка. Разом з ним посміхались і його воїни. А віщун нерухомо стояв біля жертовника і люто дивився на полонених, що підходили до нього. Тепер його сухе вуглувате обличчя було перекривлене гримасою, губи гнівно сіпалися. Він одвів погляд від полонених і дивився у бік вождя, який немов стежив за кожним його рухом. Віщун наче хотів сказати щось, але, мабуть, передумав і знову повернувся до жертовника.

— Що воно таке діється? — стиха промовив Артем. — Чи вони ворогують між собою, чи що?

Втім, він зразу ж змовк, відчувши на собі сердитий погляд невмолимого Івана Семеновича.

Старий вождь кинув кілька коротких фраз, показуючи рукою на віщуна. Голосний регіт воїнів був йому відповіддю. Саме цей регіт, мабуть, остаточно розлютив віщуна. Він рішуче ступив крок у напрямі до старого вождя й гнівно заговорив, вказуючи то на себе, то на жертовник, то на полонених, яких привели до нього. Він шалено розмахував руками. Раптом віщун спинився і вказав на хмарне, низьке небо. Голос його, і без того хрипкий, набув загрозливого звучання.

— Він незадоволений з того, що йому мало дали. І загрожує, що небо покарає за це, — почув Артем голос Ліди. — Так, Дмитре Борисовичу?

— Мабуть, так. Але — тс-с! Що буде далі? — Археолог був цілком захоплений тим, що відбувалося перед його очима.

Віщун змовк, усе ще вказуючи на небо. Залунав твердий голос старого вождя. У суцільній тиші він дзвенів, як владне веління. Вождь вимовив усього кілька слів, проте їх було досить. Віщун якось зіщулився, від його пихатого вигляду зразу не лишилося майже нічого. Він витиснув з себе якусь невиразну відповідь, мляво повернувся до жертовника і помахом руки покликав когось до себе.

Троє дужих жінок у розшитих золотом льняних сукнях з кинджалами в руках вийшли наперед. На їхніх повстяних головних уборах виблискували бронзові бляшки, кинджали вони тримали поперед себе, гостряками наперед. Віщун вказав їм на полонених, що, ледве тримаючись на ногах, стояли біля жертовника. Троє озброєних жінок, загрожуючи кинджалами, одразу підійшли до них і схопили за руки. Ще мить — і вони потягли полонених до підніжжя жертовника. Залунав одчайдушний лемент. Якими знесиленими не були полонені, але, почувши смертельну загрозу, вони почали опиратися. Проте — хіба ж мали змогу щось протиставити дужим, озброєним жінкам ці стомлені, змучені люди?..

— Це обурливо! — вихопилось у Ліди. — Жінки допомагають цьому мерзенному віщунові!

Наче не чуючи її слів, Дмитро Борисович бурмотів:

— Так, так, усе правильно! Саме жінки були в скіфів жерцями! Жінки, а не чоловіки, так, так! Дивно лише, що головний віщун не жінка, а старий, хоч і зодягнений у жіночий одяг… Енарей, звісно, але в чому ж тут річ?..

— Тс-с! — знову спинив археолога Іван Семенович.

Вождь мовчки дивився на те, що відбувалося коло жертовника. Обличчя його було незворушне, позбавлене будь-якого виразу. Мовчали і його воїни. Тільки лементувала полонена жінка, яку тягнули до підніжжя жертовника, та чути було невиразний гомін у юрбі.

— Вони хочуть убити їх! — обурено мовила Ліда.

— Принести в жертву! — додав не менш обурений Артем, забувши про потребу стримуватися й говорити пошепки.

— Тс-с! Тихо! — почули вони застережливий голос Івана Семеновича з-за дерева.1

Але цього разу Артем не міг коритися наказові, як раніше. Він палко заговорив:

- Іване Семеновичу, це неможливо! Ми повинні втрутитися, допомогти, врятувати їх!

— Нас усього четверо, Артеме!

— Все одно ми не маємо права! — Артем рішуче стиснув держак своєї кирки.

— Це божевілля, Артеме! Я наказую вам…

Але було пізно. Артем вискочив наперед, і його постать чітко вималювалася на фоні рудих стовбурів, його помітили відразу. Кілька вершників враз поскакали назустріч Артемові до лісу, загрожуючи дротиками. Залунав оглушливий свист і вигуки.

Все відбулося блискавично. Археолог не встиг зійти з місця, Ліда ще тільки ступила крок уперед слідом за Артемом, як вершники уже оточили мандрівників. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти: опиратися марно. Дротики були націлені в груди, сокири загрозливо звелися в повітрі. Проте скіфи не нападали. Вони перемовлялися, вражені, мабуть, небаченим виглядом незнайомців. Нарешті один з них вимовив щось тоном наказу. Частина вершників заїхала назад і почала підштовхувати мандрівників дротиками у спину.

— Та обережніше, ви! — розлютовано гукнув Артем.

— Доведеться підкоритися, товариші, - тихо сказав Іван Семенович. — Тепер ми теж полонені…

- Іване Семеновичу, я винний… пробачте… — повернувся до геолога Артем, який збагнув, що він наробив.

— Потім, Артеме. Тим більше, що коли б ви цього не зробили, то зробив би це я сам, — відверто сказав Іван Семенович. І Артем зрозумів, що було б саме так…

Гострими дротиками мандрівників штовхали у спини. Ззаду і спереду були озброєні вершники. Лишалося тільки йти вперед — до скіфів, до старого вождя, до полонених…

Дмитро Борисович знизав плечима:

— Що ж, іти так іти. Не можу сказати, щоб це був найкращий спосіб ознайомлення з життям стародавніх скіфів… Але… — Він підняв руку й насунув свій м’який капелюх. — Але, здається, більше нічого нам не лишається… Е, зачекайте, це що ж таке?..

Один з вершників, мабуть, зацікавившись дивним, з його погляду, головним убором Дмитра Борисовича, підчепив дротиком його капелюх і підняв у повітря, показуючи іншим. Вершники жваво загомоніли. Але це тривало якусь хвилину.

Бо Діана, ображена за свого друга, зробила свої висновки. З загрозливим гарчанням жовтий боксер стрибнув уперед. Він блискавично майнув у повітрі. Почулося глухе хрумтіння. Боксер схопив своїми міцними іклами дротик, на якому висів капелюх археолога, і зламав його, мов соломинку. Капелюх упав на землю. Вершник ледве стримав зляканого коня, що став дибки. Та й сам він був, очевидно, вражений несподіваним нападом і навіть не намагався чинити будь-якого опору.

А Діана уже відстрибнула назад, до своїх, трохи присіла на задні лапи і вишкірила зуби, готова і далі захищати друзів. Тим часом Дмитро Борисович підняв з землі капелюх і надів його, ображено бурмочучи:

— Така неввічливість… добре, що Діана допомогла!..

— Добре-то добре, але як би з того не вийшло нової неприємності, - мовив стурбовано Іван Семенович, поглядаючи на вершників.

— А мені здається, навряд. Гляньте на них, які вони занепокоєні. Їй-бо, вони, напевне, дуже бояться собаки, — озвався Артем.

Справді, вершники боязко поглядали на Діану. Здавалося, що й дійсно собака викликала в них великий страх. Той з вершників, на якого напала Діана, хутко відкинув у кущі зламаний дротик. Він ще раз озирнувся на собаку і від’їхав подалі, повторюючи одне й те ж слово:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Решта вершників теж уникала сутички з собакою, хоч і тримала напоготові дротики й мечі. Загадкове слово “поскіна” лунало навколо.

— Що ж це може означати, та “поскіна”? — тихо, наче сама себе, питала Ліда.

Їй ніхто не відповів. Втім, було ясно одне: вершники не насмілюються зачепити велику жовту собаку. Відчула це, мабуть, і Діана. Вона загарчала ще раз, презирливо відвернувшись від боязких вершників, і відійшла до Івана Семеновича. Тим часом скіфи знову заходилися підштовхувати товаришів. Проте робили вони це тепер значно обережніше, наче пройнялися до них певною повагою. Підштовхування тепер скидалося більше на запрошення. Артем задоволено всміхнувся:

— От спасибі тобі, Діаночко, як ти вчасно втрутилася!

Він чекав, що його жарт хтось підхопить. Але Іван Семенович серйозно сказав:

— Ходімо, товариші. Будьмо стримані й обережні.

Становище досить серйозне. За кожним нашим рухом стежать.

Так, незнайомці, що виходили на поле, привертали до себе загальну увагу. Забувши про пісні, забувши про зустріч процесії, скіфи дивилися тепер тільки на прибулих. Гомін здивування лунав у юрбі. Навіть мовчазні й байдужі раніше, сповнені власним горем полонені — і ті повернулися до незнайомців, що йшли під охороною вершників. І навіть старий вождь, який досі нібито не звертав ні на що уваги, з помітною цікавістю оглядав чужинців.

А вони йшли під цими поглядами, в яких не було помітно доброзичливості, відчуваючи себе недобре, але намагаючись зберегти невимушений, пристойний вигляд. Та й що їм лишалося ще робити?..

І знову залунало слово, яке промовляли вершники:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Це слово передавалося з уст в уста. Скіфи на мить наче забули про чужинців, вражені виглядом собаки; вони вказували на Діану, з страхом дивилися на неї й збуджено перемовлялися:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Єдиною істотою, яка зовсім не помічала цього, була сама Діана, що спокійно йшла поруч з Іваном Семеновичем, зрідка поглядаючи на нього розумними очима, немов намагаючись запевнити хазяїна в своїй відданості.

— Поскіна!.. Поскіна!.. — лунало серед скіфів.

Мандрівники уже зовсім підійшли до старого вождя, який нерухомо сидів на коні. Він уважно придивлявся до незнайомців. Тепер Артем міг добре роздивитися його обличчя. Спокійні, напівприкриті віями очі глибоко запали під звислими сивими бровами. Тонкий ніс з горбинкою видавався далеко вперед. Бліді губи майже ховалися під сивими вусами, а борода спадала хвилею на груди. Ось вуса вождя ворухнулися. Старий щось сказав — кілька незрозумілих слів. Дивлячись на незнайомців, він явно чекав відповіді.

Іван Семенович і Дмитро Борисович перезирнулися: як зрозуміти, чого хоче від них цей чоловік? Про що він запитує, що відповідати йому? І навіть якщо відповідати, то хіба ж він, у свою чергу, зрозуміє їх?..

У юрбі скіфів знову знявся збуджений гомін. Вкрай зацікавлені, люди посувалися ближче й ближче до чужинців і вже оточували їх з трьох боків. Тільки з трьох, бо з четвертого стояла Діана і саме до неї скіфи не наважувалися підійти. Тим більше, що собака, занепокоєна їх наближенням, і без того вороже поглядала на юрбу. Вона вищиряла зуби і стримано гарчала. Про всяк випадок Іван Семенович наказав:

— Спокійно, Діано! Сидіти! Сидіти! Тихо! Собака глянула на нього, покірно ворухнула коротким обрубком хвоста і змовкла. Тільки губи її, що нервово час від часу підіймалися, оголюючи могутні ікла, свідчили, що вона напоготові до захисту друзів.

Старий вождь, не діждавшись відповіді, щось сказав знову — на цей раз помітно пом’якшеним, навіть дружнім тоном. І знову, звісно, не дістав відповіді. Тоді він незадоволено озирнувся, помітивши, як близько до чужинців присунулися скіфи, і віддав якийсь наказ найближчим воїнам. Ті одразу виїхали наперед і відтіснили піших. Вождь схвально кивнув головою.

— Так і справді буде спокійніше, — сказав Артем. Мабуть, старий вождь почув голос юнака, бо відраз повернув до нього своє суворе обличчя. Але не вимовив нічого, тільки уважно оглянув Артема з голови до ніг. Поблизу знову почувся лемент полоненої жінки. Дужі жінки, помічниці віщуна, скільки можна було зрозуміти, вважали за потрібне закінчити своє діло, порушене появою чужинців. Вони почали співати якоїсь молитовної пісні, тримаючи напоготові занесені кинджали.

- Іване Семеновичу, вони заріжуть їх! — з жахом скрикнула Ліда.

І знову Артем страшенно розлютився. Не можна, не можна допустити, щоб на їхніх очах вбивали людей! Не слухаючи Івана Семеновича, який щось казав йому, Артем кинувся до жертовника, розмахуючи киркою і несамовито вигукуючи:

— Киньте! Киньте, я вам кажу! Не смійте!

Жінки — помічниці віщуна — оторопіло спинилися. Видно, вони аж ніяк не сподівалися, що хтось з чужинців наважиться перешкодити їм. Пісня увірвалася. Натовп скіфів збуджено загомонів. Тим часом Артем був уже біля самого жертовника, вимахуючи киркою.

— Облиште цих людей, я вам кажу! Облиште! — кричав він.

Озброєні жінки-жриці трохи позадкували. Справді, Артем в цю мить був страшний. Його очі виблискували, він загрожував піднесеною киркою і щосили кричав:

— Що вони вам зробили? За що ви хочете їх убити? Геть від них, бо я…

Він на секунду змовк, побачивши, як назустріч йому виступив старий віщун. Урочисто, своїм улюбленим жестом підвівши довгі сухі руки, віщун підходив до Артема і щось зловісно бурмотів. Скіфи загомоніли голосніше. Жорстоке, неприємне обличчя старого віщуна дихало неприхованою люттю. Він говорив так швидко, що затинався і мов випльовував слова. Погляд його невеличких гострих оченят не одривався від юнака.

— Я твого гіпнозу не боюся! — гукнув сердито Артем. — Ти мене не лякай, я не з таких. Ану не заважай!

І з цими словами він кинувся до полонених, яких було знову схопили жриці-жінки. Віщун заступив ще раз дорогу Артемові. Але юнак недбало відштовхнув його і стрибнув далі. Віщун хитнувся і мало не впав. Розлютований і ображений, він вихопив свій меч і звів його над Артемом.

— Он ти який! — спинився на мить Артем. — Гаразд, тоді стережися, старий!

Він раптом стрибнув убік і звідти блискавично вдарив киркою по зведеному мечу. Брязнув дзвінкий метал. Старий віщун ніяк не сподівався такого опору. Короткий меч вилетів з його руки й впав на землю за кілька кроків. Віщун безпорадно поглядав то на меч, то на Артема.

— Що, не чекав? Ага? Поки що досить з тебе. Гей, ви, киньте цих людей, я вам кажу!

Ще за мить Артем уже був біля жерців, помічників віщуна. Він вимахував киркою, вигукував безладні загрози. Можливо, це й не вплинуло б на дужих, озброєних жінок, але подія з старим віщуном налякала і їх. Адже то, мабуть, вперше вони бачили, як хтось насмілився не тільки чинити йому опір, а й переміг того, кого вони звикли боятися. Жінки — помічниці старого віщуна — поспішно відступили за жертовник. І вже звідти боязко поглядали то на Артема, то на старого віщуна, який, опанувавши себе, підняв з землі меч і знову швидко попрямував до юнака.

— А, тобі мало, старий? — процідив крізь зціплені зуби Артем. — Ну, стережися!

Але старий віщун цього разу не звів меча. За п’ять кроків він спинився і, піднісши руки вгору, щось забурмотів. Юрба скіфів загомоніла стривожено і злякано. Навіть полонені трохи відступили від юнака, почувши загрозливий голос віщуна. А він наче малював щось у повітрі помахами рук, випростовувався, згинався і знову витягувався, його голос ставав дедалі загрозливіший. Артем зрозумів, нарешті, в чому річ.

— Еге, старий, ти проклинаєш мене? Будь ласка, скільки завгодно, цього я аж ніяк не боюся. Тільки не підходь, а проклинати можеш. Бачили такого, га? Та ви не бійтеся, це все дурниці, самі забобони, — звернувся він до полонених, бо помітив, з яким неприхованим жахом прислухаються вони до заклять віщуна. Тепер, коли Артем трохи охолов, він збагнув, що довго триматися проти віщуна і його помічниць він сам не зможе. Треба було щось вигадати. Але що?

А старий віщун, здавалося, розривався від люті. Піна виступила на його синіх губах, він вигукував прокляття дедалі гучніше, хоч і не наближався до Артема.

Ліда з помітною повагою дивилася на юнака. Дмитро Борисович міцно тримав свою кирку: здавалося, він ледве стримує себе, щоб не кинутися на допомогу. Його наміри помітив Іван Семенович, який стиха казав археологові, наче заспокоюючи його:

— Заждіть, заждіть, Дмитре Борисовичу. Ще є час. Поки що Артем тримається дуже добре, ви ж самі бачите…

— Потім може бути вже пізно, Іване Семеновичу!

— Ні, ні, повірте мені. Я знаю, що кажу. Є ще резервні заходи. Тихше, Діано! — Він тримав собаку за нашийник, бо Діана весь час поривалася до Артема.

Старий вождь, взявшись за золотий облук сідла, наче весь перетворився на увагу — і це було дуже не схоже на попередню поведінку, коли з його суворого обличчя не сходив вираз презирливої байдужості. Він стежив за кожним рухом юнака-чужинця, він навіть не приховував посмішки, коли Артем вибив киркою меч з рук віщуна. Тепер він прислухався до шалених вигуків старого чудодія, дещо здивовано поглядаючи на Артема, на якого ті вигуки зовсім не впливали. Ось старий вождь перевів на мить погляд на того молодого чоловіка, який раніше виходив з юрби вітати його. Молодий кривобокий скіф аж тремтів з переляку. Він ховав своє обличчя в долонях, з жахом слухаючи несамовиті вигуки віщуна. Мабуть, вони здавалися йому неймовірно страшними. Старий вождь презирливо посміхнувся. Один з воїнів щось запитав у нього, показуючи дротиком на Артема. Вождь заперечливо похитав головою, і воїн знову нерухомо застиг на місці.

Нарешті віщун зрозумів, що самими прокляттями Артема не візьмеш. Він верескливим голосом вигукнув жінкам-помічницям наказ, пояснюючи його красномовними жестами.

— Е, він наказує схопити нашого Артема, — Стурбовано мовив Дмитро Борисович. — Треба допомагати. Я побіжу до нього!

— Заждіть, — відповів Іван Семенович.

— Але ж вони схоплять його!

— Заждіть, кажу, — незаперечно повторив геолог. — Ще є час!

Він мав рацію. Справді, помічниці не насмілювались вийти з-за жертовника, незважаючи на наполегливі вимоги віщуна. Вони жваво перемовлялись, але не підкорялися наказові. Тоді розлютований вкрай віщун грізно підніс руку, готуючись, очевидно, осипати прокляттями і своїх помічниць. Цього вони витримати не могли. Боязко, тримаючи поперед себе кинджали, вони вийшли з-за жертовника і ступили крок до Артема.

— Ану, тільки спробуйте! — безстрашно ступив їм назустріч юнак.

Втім, голос Артема був уже не такий певний. Юнак чудово розумів: хіба ж можна було за допомогою маленької кирки боронитися проти кількох озброєних кинджалами і мечами ворогів?..

— Діано, біжи до нього! — тихо мовив Іван Семенович, випускаючи нашийник з рук. Як звільнена пружина, Діана стрибнула до Артема і, враз опинившись біля нього, вишкірила зуби на озброєних жінок. Загрозливе гарчання собаки свідчило про рішучі наміри.

— От нас і двоє, - вже значно веселіше промовив Артем. — Спасибі, Іване Семеновичу! Ну як, і тепер спробуєте? Стережіться, ми з Діаною не будемо жартувати!

Не чекаючи відповіді, він сам рішуче ступив ближче до жертовника, до помічниць віщуна. Ті негайно відступили: самий вигляд Діани безмірно лякав їх. Артем знову почув знайоме:

— Поскіна!.. Поскіна!..

— Отож і я кажу, що поскіна, — засміявся Артем. До нього вже повернувся бадьорий настрій. — Поскіна!

Він вигукнув це дивне слово на повний голос, як гукають, наприклад, “пожежа!” І це справило на всіх скіфів неймовірне враження. На полі запанувала тривожна тиша, яку ніхто, навіть старий віщун, не наважувався порушити.

— Що ж означає це страшне для них слово? — запитав Іван Семенович у археолога. Той знизав плечима: — Важко сказати… По-грецьки слово “кіно” означає — собака. Може і тут це зв’язано з собакою. А можливо- щось на зразок табу. Знаєте, таке особливе слово, що означає — заборона, священна релігійна заборона торкатися до чогось… Це єдине, що я можу припустити.

Тим часом помічниці віщуна знову сховалися за жертовник. Ніякі закляття старого чудодія не могли тепер, очевидно, вплинути на них.

Артем, зовні цілком спокійний, погладив Діану по спині:

— Ну, поскіночко, що будемо робити далі? Старий, здається, зазнав поразки. Як би нам з тобою її закріпити, ти не знаєш?

Юнак уже майже опанував себе: безпосередня небезпека минула. Поки що можна було нічого не боятись. Адже остаточно з’ясувалося, що Діана завдає скіфам неймовірного, хоча й незрозумілого страху. Артем невимушено і лагідно гладив собаку, чуючи, як з-за жертовника долинають до нього збуджені голоси жерців. Мабуть, з погляду помічниць віщуна це також був страшний вчинок — гладити жахливу поскіну! Таким самим невимушеним жестом Артем вийняв з кишені цигарку, розім’яв її між пальцями:

— За цими забобонами та боротьбою з ними навіть немає часу покурити. Правда, Діано?

Іван Семенович усміхнувся: мабуть, він уявив щось смішне. І підштовхнув ліктем Дмитра Борисовича, який здивовано озирнувся, не бачачи нічого смішного.

Артем вклав цигарку в рот, запалив її. Потім з насолодою затягнувся, випустив хмарку диму:

— А приємно покурити після напруження!

Не чувана досі тиша впала на жовто-рожеве поле. Натовп завмер. Жодного слова, жодного руху! Навіть старий вождь здивовано відкрив рота і дивився, як Артем затягувався і випускав з рота дим. Ось юнак ще раз широкою цівкою пустив дим.

— Чого це вони всі так притихли, Діано? Не бачили ніколи, як курять, чи що?

Потроху в натовпі загомоніли. Скіфи збуджено вказували на юнака біля жертовника, на дим, що його він випускав з рота, схвильовано жестикулювали. Мабуть, це видовище було найдивовижніше з усього, що їм довелося сьогодні побачити. Помічниці віщуна давно, вже тихенько відступили од жертовника і змішалися з юрбою: очевидно, вони вважали, що краще бути подалі від молодого чужинця, який не тільки нічого не боїться — навіть страшних заклять старого віщуна! — а й сам ще творить небачені й нечувані дива. Та й старий віщун поступово відійшов убік: йому також, мабуть, не доводилося бачити нічого подібного.

Нарешті Артем кинув недокурок, притоптав його і наказав полоненим:

— Та йдіть ви вже до своїх! Вистава кінчилася!

Він підштовхнув для виразності полонених до їхнього гурту. Боязко відступаючи і не насмілюючись повернутися до юнака спиною, врятовані люди задкували до своїх. Артем співчутливо похитав головою:

— Ач, які залякані, бідолахи!

Він повернувся і рушив до товаришів.

Діана бігла поряд. І там, де проходив юнак, стихало гудіння натовпу, люди з повагою й страхом дивилися на нього, заглядали йому в рот: а чи не з’явиться звідти ще загадковий дим?..

— От яка вийшла історія, — сказав Артем, підійшовши до товаришів. Він намагався приховати своє збентеження, яке дедалі більше охоплювало його. Адже він не виконав прямого наказу Івана Семеновича, кинувся до жертовника, знову поставив усіх під загрозу. — Іване Семеновичу, слово честі, не міг я витримати… — В голосі його дзвеніли нотки непевності, наче він просив пробачення…

— Гаразд, гаразд, Артеме. Про все поговоримо потім. Побачимо, що буде далі, - відповів несподівано мирно геолог.

Що таке? Очі Ліди були вогкі, вона мало не плакала. От диво!

— Я так хвилювалася за тебе, Артемчику, — промовила вона.

Дивно, але Артем не знайшов, що відповісти дівчині. Він тільки схопив маленьку руку Ліди і палко стиснув її. А його другу руку тим часом узяв Дмитро Борисович.

— Юначе, — сказав він, тиснучи Артемові руку, — юначе! Ви — справжня людина! Я… я вітаю вас! — Його борідка тремтіла.

Тепер Артем остаточно зніяковів. Та що ж він зробив такого, щоб усі казали про це та ще й хвилювались? Іван Семенович не сердиться, не лає його, і це вже дуже добре…

— Товариші, увага! — пролунав голос геолога. — Старий вождь каже про нас.

Справді, вождь щось наказував, вказуючи на чужинців. Потім він помахом руки владно покликав до себе головного віщуна. Той неохоче підійшов, незадоволений, лютий, хоч і намагався приховати свою лють. Розмова була недовга. Вождь владно і суворо говорив, а віщун слухав його з дедалі більшим незадоволенням. Він навіть спробував раз заперечити вождеві. І той враз підвищив голос, в якому наче задзвенів метал. Віщун покірно схилив голову. Тільки його маленькі хитрі очі швидко бігали та стискалися в безсилій люті кулаки.

— Який же він противний, — прошепотіла Ліда.

Артем дивився на віщуна. Кривобокий молодик, щ виходив свого часу зустрічати старого вождя, не зводив погляду з Ліди. Це розсердило Артема. Кривобокий немовби відчув, що на нього дивляться. Він хутко зиркнув убік, помітив підозріливий погляд Артема і відразу одвернувся. Артем бачив його очі лише одну мить, але й цього було досить, щоб помітити ворожість, з якою кривобокий зиркав на нього.

“Хто він? — подумав Артем. — Не проста людина, бо вдягнений дуже багато… Он скільки на його одязі блискучих золотих бляшок… І тримається впевненіше за інших… звісно, коли на нього не дивиться старий вождь!”

Тим часом розмова вождя і віщуна закінчилася. Віщун низько вклонився і одійшов. Артем уважно стежив за ним. Йому не подобалося його хитре і люте обличчя… Проходячи мимо кривобокого, старий віщун ледве помітно хитнув головою. А кривобокий відповів йому таким самим хутким поглядом, після чого знову покірно опустив очі.

— Еге, тут щось не так! — зауважив Артем. — До цього треба придивитися…

Проте, сказати правду, він одразу забув про побачене. Бо до старого вождя підійшов ще один скіф — у скромному одязі, з єдиним золотим значком на шоломі. За ним стояв чоловік зовсім іншого вигляду — смуглолиций і безбородий. Тримався він спокійно і невимушено. Старий вождь звернувся до молодого скіфа з золотим значком на шоломі. Дивно, але його суворий голос одразу, якось потеплішав, він говорив дружньо, навіть лагідно. Вислухавши вождя, молодий скіф уклонився і мовив кілька слів своєму безбородому супутникові, після чого обидва підійшли до полонених. Безбородий голосно заговорив з полоненими, як старший, але зовсім не як стороння людина, не як чужий начальник. Він наче заспокоював їх.

і саме тут трапилася дуже несподівана і важлива подія.

— Товариші, я… я, здається мені, дещо розумію з його слів, цього смуглого чоловіка… — схвильовано мовив Дмитро Борисович. Всі здивовано озирнулися на нього, — Так, так, безумовно, розумію! Не все, певна річ, але… це така сама мішана стародавня грецька мова, якою було списано знайдений пергамент!..

— Розумієте? Що ж він каже?

— Так, так, не заважайте! Він каже, що полоненим дарують за їхню втечу…

— Яку втечу? Хіба вони тікали?

— Та не заважайте! Їм прощають за втечу, і вони зможуть знову працювати, як і раніше… ох, шкода, не все розумію! Він утішає їх… зараз, зараз!.. Це ж надзвичайно, ми тепер можемо з ними порозумітися! Далі він сказав, що…

Втім, далі слухати Дмитрові Борисовичу не пощастило, бо старий вождь обернувся уже безпосередньо до мандрівників. Він, правда, не сказав нічого, але зробив такий красномовний запрошувальний жест, що його не можна було не зрозуміти. Потому вождь смикнув повід. Його кінь рушив уперед.

— Він запрошує нас іти за ним, — здогадався Артем. — Підемо, Іване Семеновичу?

- І триматимемося, Артеме, розумієте? — виразно підкреслив геолог.

— Слово честі, Іване Семеновичу!

Оточені вершниками, мандрівники йшли за старим вождем. Коло озброєних людей дратувало, зв’язувало. І хоч воїни не виявляли ніяких ознак ворожості, все одно це створювало враження неволі.

— А кривобокий іде поруч з нами, — зауважив Артем. — І весь час поглядає на тебе, Лідо. Бачиш?

— Отой он? Спасибі, Артемчику, не порадував. Який же він гидкий!

— А ти йому, навпаки, мабуть, дуже сподобалася. Бач, очей не зводить!

— Та кинь ти! І не кажи більше нічого про це, бо мені, як подивлюся на нього, стає страшно. Такий гидкий, слизький якийсь!..

Проте через півхвилини Ліда не витримала (“Отакі всі вони, ті дівчата!” — гірко подумав Артем) і глянула скоса в бік кривобокого молодого скіфа: невже все ще дивиться?.. О, так! Він невідривно дивився на неї, він ще й усміхався дівчині! Навіть сама його усмішка була якась крива, наче він усміхався тільки однією стороною обличчя!

— Артеме! Ти не знаєш, хто він такий?

— Ні. І не хочу знати, — похмуро відповів юнак.

— Зачекай, Артемчику. Я серйозно.

- І я не менш серйозно.

— Та зажди! Мені здається, що він… ну, що він ніби родич старого вождя.

— Звідки ти це взяла? Завжди щось вигадаєш!

— Ну глянь сам, Артемчику! Адже він дуже схожий на нього, тільки той симпатичний… а цей бридкий.

— Хм… придивлюсь, придивлюсь згодом. Зараз незручно.

З обох боків Артема і товаришів їхали мовчазні вершники. Їхні обличчя були суворі. Вони тримали довгі списи з металевими зображеннями якихось фантастичних левів, пантер, орлів — з розплатаними крилами. Скіфи урочисто схиляли їх над головою вождя. У більшості на списах були зображення пантер. Химерні пантери були то спокійні, то такі, що жерли свою здобич, шматуючи її іклами, потворні, люті, з короткими пиками.

“Пантери і орли у них неначе стяги”, - подумав Артем. Він уже хотів перевести погляд на щось інше, але у свідомості ворухнулося щось невиразне, дратуюче. Так буває іноді з людиною: підсвідомо вона щось помітила, відзначила, проте що саме, — ще не знає точно. Але це заважає, дратує, наче наполегливо вимагає роздивитися його остаточно, усвідомити до кінця. Чи одне якесь з тих зображень, чи всі вони разом, — але щось тут дратувало Артема, навіть, як це не дивно, нагадувало чиїсь знайомі риси. Але що саме — він не міг збагнути…

— Дивись, Артемчику, Діана знову налякала їх! — голосно розсміялася Ліда.

— Де?

— Он, попереду нас!

Справді, два вершники ледве стримали коней, що стали дибки.

Раптом Артем ударив себе по лобі.

— Товариші! Іване Семеновичу! Ось воно що! Я знаю, нарешті, зрозумів!

— Що ви знаєте?

— Що ти зрозумів, Артемчику?

— Знаю, що означає слово “поскіна”! І зрозумів, чому всі вони так бояться нашої Діани!

— Чому?

— Тому, що вона як дві краплі води схожа на їхніх пантер! І слово це означає — пантера!

— Та яка пантера! І звідки ви це знаєте?

— Подивіться на оті металеві зображення на списах!

— Ой, і правда! Артемчику, ти молодець!

Артем мав рацію. Можна було подумати, що невідомі майстри, творці металевих зображень на списах, мали на увазі саме собаку-боксера, відливаючи своїх пантер. Така ж сама коротка морда, такі самі ікла! Ось чому скіфи боялися Діани! Вона, очевидно, була для них живим втіленням священної пантери! І тому жоден з них навіть не насмілювався підійти до собаки, не те, щоб торкнутися її або, боронь боже, чимсь прогнівити!..

— Правильно, юначе, — радісно сказав Дмитро Борисович. — Ви таки дійсно спостережливі! І весь час доводите це — і вдома, і в печері, і тут… Пантера… пантера… от цікаво! Пос-кіна… якщо вважати, що це грецькі слова, то в перекладі воно буде означати — собака і, може, ще щось, що визначає пантеру. Гм… І все-таки — незрозуміло: адже собаки у скіфів були. Чому ж такий переляк перед нашою Діаною? Правда, вона схожа на пантеру… і все-таки… дивно!..

Археолог, захопившися своїми думками, довго ще бурмотів щось собі під ніс, але Артем уже не слухав його. Він сяяв од задоволення. Розгадано загадку, розум звільнився від дратуючої неясності, тепер усе стало на місце. Проте чи все?..

Тим часом вони підійшли до великої кибитки, значно більшої за усі інші. Стояла вона осторонь, на шестиколісному возі. На її верхівці на жердині височіло чимале металеве зображення орла з широкими крилами. Відкинуті в сторони повстини, що утворювали вхід, було пофарбовано в червоний колір.

— Мабуть, резиденція старого вождя, — мовив археоло зацікавлено. — Так і є!

Вождь за допомогою молодого воїна спішився. Але перед тим як увійти в кибитку, вій ще раз широким вітальним жестом запросив чужинців іти слідом. І тільки по тому зник у кибитці. Слідом за ним увійшли його супутники. Залишився тільки кривобокий молодий скіф. Він і собі уклонився чужинцям, чемно схиливши голову, і поважно щось сказав. Роблячи це, він скоса глянув на Ліду. По його обличчю пробігла ледве помітна усмішка, така швидка, що її не помітив ніхто, крім Артема.

— Не подобається він мені, - сказав тихо юнак.

— Мені теж, — відповіла Ліда.

- І все-таки треба заходити. Правду сказати, мені кортить глянути своїми очима, що є всередині в цій великій кибитці, - відгукнувся Дмитро Борисович. — Тільки подумати, товариші, ми познайомимося зараз з побутом стародавніх скіфів! Таке може хіба приснитися!

— Та, може, ми й справді спимо, Дмитре Борисовичу? — розсміявся Іван Семенович. — Як інакше пояснити цю чортівню, що відбувається з нами?..

— Не знаю, — сухо відказав археолог. — Можу тільки сказати, що я радий був би так спати якнайдовше, щоб встигнути тут побачити якомога більше!

Іван Семенович лукаво подивився на Ліду й Артема і безнадійно махнув рукою: хіба ж з Дмитром Борисовичем можна сперечатись, якщо йдеться про стародавніх скіфів?.. Вони по одному увійшли до кибитки. Велике, округле й високе конусоподібне приміщення — ось якою була всередині кибитка скіфського вождя. Світло проникало в неї крізь великий отвір угорі. Вся підлога була застелена товстими кольоровими килимами. Вздовж стін на килимах лежали невеличкі подушки. Такі ж подушки лежали й на двох великих скринях, оббитих бронзовими бляхами і широкими шпугами.

Вождь уже сидів, відпочиваючи, на м’якому килимі. Без свого золотого шолома він не здавався таким суворим, як раніше. А може, суворість його зникла ще й тому, що тепер він усміхався, його жести були легкі і позбавлені тієї урочистості й підкресленої поважності, які були притаманні йому, коли він сидів на коні на чолі своїх воїнів.

Біля вождя стояв молодший скіф з маленькою кучерявою борідкою. Це був той самий чоловік з єдиним золотим значком на шоломі, з яким вождь лагідно розмовляв раніше. Що ж, Артем одразу відчув, що він цілком поділяє симпатії старого вождя до цього чоловіка. Молоде, енергійне обличчя з маленькими темними вусами і борідкою, ясні очі й високий лоб — все це привертало до нього симпатії. Артем навіть непомітно глянув на Ліду: а як ставиться вона до цього нового знайомця? Та Ліда була зайнята своїми особистими справами.

Побачивши на жердині, яка стояла посеред кибитки і виходила в отвір угорі, невеличку блискучу бронзову пластинку з оздобами, Ліда раніше за всіх зрозуміла призначення цієї речі. Пластинка з відшліфованої бронзи заміняла скіфам дзеркало, це було ясно. І Ліда, стоячи перед ним, уже поправляла свої кучері.

— Та гарна, гарна й так, — насмішкувато мовив Артем. — Невже ти не певна цього?

Ліда спалахнула. Старий вождь теж помітив, як милувалася дівчина перед бронзовим дзеркалом. Він засміявся і сказав кілька слів до молодого скіфа. Тоді Ліда остаточно зніяковіла і відійшла вбік, ближче до своїх.

Старий вождь, так само доброзичливо всміхаючись, запросив гостей сідати на килим. Вони охоче посідали, бо втома таки давалася їм взнаки після всіх пригод цього надзвичайного дня.

— Добре, хоч відпочинемо трохи, — сказав задоволено Іван Семенович, влаштовуючись зручніше. — Але як же ми порозуміємося? На мигах дуже незручно. Дмитре Борисовичу, ви б спробували вашою грецькою, га?

— Та я майже забув її…

— А ви спробуйте. Це ж нам може стати в пригоді.

Дмитро Борисович, насилу згадуючи слова, повільн вимовив першу фразу. І хоч вона була, з його погляду, страшенно кострубата, — старий вождь і молодий скіф з подиву широко розплющили очі. Вони нахилилися до археолога і напружено слухали. Дмитро Борисович повторив фразу. Очі молодого скіфа радісно блиснули.

— Розуміють! — вигукнув переможно Артем.

Молодий скіф уже відповідав археологові. Дмитро Борисович сказав ще щось — і розмова почалась. Була вона не дуже легкою, переривалася, коли замість слів, яких явно бракувало, Дмитрові Борисовичу доводилося пояснювати свою думку жестами, але то була все-таки вже справжня розмова! Через кілька хвилин археолог, витираючи з лоба рясний піт, сповістив:

— Старого вождя звуть Сколот. Цього приємного молодого чоловіка — Баркам. І вони обидва дуже нам симпатизують і цікавляться нами.

Почувши свої імена чужою мовою, обидва скіфи по черзі схвально кивнули головами. Потім вождь плеснув у долоні. Через півхвилини служники внесли велику бронзову чашу і кілька маленьких. Вождь урочисто вказав на принесену чашу, запрошуючи гостей.

— Запрошує пити, — сказав Дмитро Борисович. — Цікаво, що це таке? Невже…

Він спинився, наче побоюючись сказати щось зайве, але не відводячи зацікавлених очей од чаші.

— Напевно, щось схоже на вино! — висловив думку Артем, — Чим-бо ще можна частувати гостей?

І знову юнак мав рацію. В чаші був хмільний напій, солодкуватий і густий, міцний і запашний, хоча й не звичного червоного або золотавого кольору.

Дмитро Борисович пив цей напій по краплині, смакуючи і весь час намагаючись вгадати його походження. Іван Семенович, помітивши його роздуми, впевнено сказав:

— Безумовно одне: це не виноградне вино.

— А хто ж у цьому сумнівається? — жваво відгукнувся Артем. — Де ж це бачено, щоб виноградне вино було такого білуватого кольору? Та й звідки воно мало б тут узятись?

— Юначе, не заважайте, — грізно відповів археолог. — Я думаю… думаю, що це… так, безумовно, інакше не може бути! Це й є та сама оксюгала…

— Як?

— Оксюгала… і як же неприємно мати справу з молоддю, що не має найменшого уявлення про елементарні історичні й археологічні джерела! Навіть соромно!

— Пробачте, Дмитре Борисовичу, — покірно схилив голову Артем, лукаво зиркнувши на Ліду.

— Я кажу — оксюгала, про яку згадують стародавні, історики. Адже ще Гомер і Гессіод, славні старогрецькі автори, вважали, що, крім м’яса, звичайною їжею стародавніх скіфів було молоко і вироби з нього. Тому скіфів і називали “молокоїдами”, “доярами кобил”, ось що.

— Дуже поетично, чи не так? — шепнув Артем Ліді, яка ледве не пирснула зо сміху. Втім, захоплений Дмитро Борисович, не помічаючи нічого, вів далі:

- І я вважаю, що це й є та сама оксюгала, себто своєрідно оброблений і підсолоджений кумис. Племена, які належали до скіфів-кочівників, мали великі табуни коней. Та ми й тут бачили такі табуни… Скіфи-кочівиики їли кінське м’ясо й пили кобиляче молоко. Готували з молока іппаку — сир. І з молока готували свої напої, наприклад, оксюгалу, яку ми, очевидно, і п’ємо зараз. Ну, певна річ, скіфи мали не тільки коней, — додав він. — Були у скіфів також і воли, до речі сказати, безрогі…

— Комолі, - задоволено втрутився Артем, якому дуже кортіло довести свою обізнаність.

— Так, так, саме комолі: роги в них не росли, бо було дуже холодно. Так от, мали скіфи овець, свиней, кіз. Зважте, скіфи знали і собак, а чомусь наші господарі страшенно бояться симпатичної Діани. Може бути, що собаки вимерли тут, у цій печері? Не знаю, не знаю… — Дмитро Борисович знову відпив ковток оксюгали.

Артем відкашлявся і спитав:

— А що це за слово таке ви вимовили, Дмитре Борисовичу, — “енарей”, коли говорили про старого віщуна в незграбному жіночому одязі?

— О, це дуже цікаво, Артеме! Бачте, жерцями в скіфів були не чоловіки, а жінки…

— Як жінки? — здивовано перепитала Ліда, а Артем навіть відсунув чашку.

— Уявіть собі, друзі мої! Геродот, наприклад, розповідав, що коли серед жерців у скіфів і були чоловіки, то ними виявлялися тільки енареї, женоподібні суб’єкти, зодягнені в жіночий одяг.

— Ну, наш віщун аж ніяк не женоподібний: худий, велика сива борода, — хіба що зодягнений як жінка, — заперечив Іван Семенович.

— Трудно сказати, дорогий мій! Хто знає, може, колись раніше, в молодості, чи що, наш віщун і був дуже женоподібним. Крім того, згадайте тих його помічниць, які за його наказом хотіли схопити полонених. Хіба це були не жінки?

— Та-ак, — нерішуче протягнув Артем. — Хоч ці жінки й могли б дати одкоша першим-ліпшим чоловікам… Та що в них, у скіфів, матріархат був, чи що?

— Цілком можливо, друже мій, — задумливо відповів Дмитро Борисович. — Бачте, найближчими сусідами скіфів у цих місцях були племена савроматів, відомих своїм граничним матріархатом; на чолі племені стояла жінка.

І це, певна річ, не могло не позначитися на відношенні до жінок і в скіфів. А на Сході і в Середній Азії в епоху скіфів і їхніх родичів — саків і массагетів — були навіть цариці-полководці…

— Навіть так? — вкрай здивувалася Ліда.

— Ну, звичайно, — впевнено відповів Дмитро Борисович. — Наприклад, Зарина, що розтрощила перського царя Кіра й наповнила його відрубану голову кров’ю персів… Отже, скіфські жінки спритно їздили на конях, брали участь у походах не гірше, а можливо й краще за чоловіків. Адже про це свідчать, до речі, й поховання скіфських і савроматських амазонок із зброєю, відкриті в курганах. Я думаю, що звичай скіфів робити жерцями саме жінок і бере свій початок з тих часів. І наш старий віщун якраз і є енареєм, женоподібним чоловіком. Женоподібність його, звичайно, стерлася з часом, з роками, а жіночий одяг він носить, як і раніше. Ну, про все це ми, мабуть, дещо дізнаємося згодом… А оксюгала, Іване Семеновичу, їй-бо, вище всяких похвал, чи не так? — закінчив свою імпровізовану лекцію археолог.

— Що ж, і мені ваша оксюгала подобається, — витер губи долонею Іван Семенович. — Тільки, товариші, прошу не налягати на неї. Невідомо, чи не занадто хмільна вона!..

Знадвору почулися голоси — стурбовані, тривожні. Вождь підвів голову. Молодий скіф Варкан швидко вийшов з кибитки. Але майже відразу повернувся і щось доповів вождеві. Дмитро Борисович озирнувся на товаришів. Його обличчя враз стало серйозне.

— Варкан каже, що віщуй щось мудрує, - пояснив археолог. — Знову виголошує прокляття. Він, Варкан, піде подивитися. Сколот просить нас не турбуватися.

Товариші обмінялися виразними поглядами. Ця новина не обіцяла нічого приємного. Варкан надів шолом і вийшов. Артем глянув йому вслід і похитав головою:

— Цікаво і мені б довідатися, в чому річ! І, вибравши слушну хвилинку, коли в його бік ніхто з товаришів не дивився, Артем тихенько вислизнув з кибитки слідом за Варканом. Як він і сподівався, ніхто не встиг його спинити.

Варкан скочив на коня, що стояв прив’язаний біля кибитки, і разом з кількома іншими воїнами кудись поскакав. Дивлячись йому вслід, Артем подумав:

“Мабуть, старий шахрай вигадав щось серйозне. Інакше Варкан не поспішав би так. І все це, певно, стосується нас… Проте — що ж мені робити?”

Рішення прийшло зразу. Треба довідатися, що мудрує старий віщун. Хм… Варкан поскакав у тому напрямі, звідки їх привели сюди, до намету вождя. Це було ясно, Артем завжди добре орієнтувався, якщо він хоч раз пройшов по новій, малознайомій місцевості.

“Значить, піду й я. Звісно, на коні воно значно швидше й зручніше, але нічого не вдієш, підемо пішки… Втім, як швидко посутеніло! І хмари потемнішали… Вечір, чи що?..” З-за лісу випливала велика чорна хмара. Вона важко посувалася, повільно облягаючи і без того низький небосхил. Це, мабуть, від неї спадали темні сутінки. Хмара вкривала майже все небо. Жовто-рожевий колір рослин помітно змінився, він набув якогось фіолетового відтінку. Все чисто здавалося дивним, неприродним, штучним у цьому загадковому світлі. Здаля пролунав загрозливий глухий гуркіт. Що це? Гроза?.. Грім?.. Та хіба може бути гроза під землею?..

Артем прискорив ходу. Він дійшов висновку, що немає рації витрачати час на дивування: адже він з товаришами встиг побачити і відчути сьогодні, протягом одного неповного дня, стільки несподіваних, дивних, навіть просто неймовірних речей, що й справді краще було сприймати ті речі так, як вони є. Все одно ніяких пояснень не міг дати не тільки він, а навіть і Іван Семенович та Дмитро Борисович. Отож треба думати тільки про те, що безпосередньо стосується їх становища зараз. Для всього іншого ще вистачить часу.

Отже, перше, що цікавило Артема зараз, було питання: що вигадав старий віщун? В якій мірі це стосується його та товаришів? Артем думав про це — і перед його очима мимоволі поставало люте сухе обличчя, пронизливі холодні очі віщуна. Так, це справді було обличчя жорстокої людини, хижака, який не задумається ані на хвилину, не завагається, а знищить будь-кого, хто стане на його шляху, перешкоджатиме здійсненню його планів!

“Чи не це вони?” — подумав раптом Артем і зупинився. За поворотом він побачив велику юрбу, від якої до нього долітали вигуки й гамір. Попереду юрби крутилося кілька вершників, які поступово відступали назад. Юрба, здавалося, тиснула на них. Вершники нібито намагалися спинити піших людей, вони натягували поводи коней, скеровуючи їх грудьми проти юрби, але роздратований чимсь натовп уперто відштовхував їх і крок за кроком посувався вперед. Ось злякані коні стали дибки. Один з вершників ледве втримався на коні.

“Та чи це не Варкан та його воїни?” — подумав Артем. Вершники відступали. І тепер стало добре видно: між ними та юрбою метушилася невисока постать людини з піднесеними загрозливо руками. В тій постаті Артем впізнав старого віщуна, який наступав на вершників, кричав, аж захлинався, проголошував грізні прокляття своїм неприємним голосом. Віщун показував на небо, на велику хмару, яка повзла мало не над самими головами людей, — і шалено вимахував руками.

“Напевно, лякає чимсь, — подумав Артем. — От старий крутій!”

Один з вершників, в якому Артем впізнав Варкана, виїхав наперед, наближаючись до віщуна. Але решта воїнів не підтримала його, Варкан лишився один. Віщун використав цю мить, підняв вище руки і несамовито щось вигукнув. Виконуючи його заклик, передні теж, щось загрозливо вигукуючи, сунули на Варкана. Ще кілька секунд — і його скинули 6 з коня. Проте Варкан не розгубився. Швидким рухом він натягнув поводи, кінь раптом стрибнув убік, став дибки, гарцюючи, повернувся і виніс відважного молодого скіфа до решти воїнів. Не спиняючись, Варкан крикнув своїм товаришам кілька коротких слів, і вершники помчали від натовпу галопом, поспішаючи, мабуть, до кибитки Сколота.

Натовп з задоволеним гомоном сунув слідом за вершниками. Попереду біг старий віщун, супроводжуваний кількома помічниками, — і лишалося тільки дивуватися, звідки в цієї старої людини бралися міць і запал?.. Але, напевне, саме цим він і впливав на скіфів, що бігли за ним з загрозливими, войовничими вигуками.

— Е, такі справи мені вже не подобаються, — пробурмотів незадоволено Артем. — Якщо вони помітять мене, тоді несолодко доведеться… і сховатися немає куди…

Так, становище ставало загрозливе, тим більше, що з найближчих кибиток уже вибігали інші скіфи, які почули вигуки натовпу. Тепер юнакові вже зовсім не було куди тікати, його могли схопити й ті, що бігли за вершниками, і ті, що вибігали з кибиток. Саме в цю мить Артем побачив вершників.

— Варкане! — гукнув він щосили. — Варкане, рятуй! Молодий скіф побачив його. З його губів зірвався вигу здивування. На скаку він раптово спинив коня. За мить кінь був уже біля Артема. Варкан подав йому руку і допоміг стрибнути на коня позаду себе. А ще через кілька секунд Варкан уже знову мчав галопом, наздоганяючи вершників. Артем сидів за ним на крупі коня, тримаючись обома руками за плечі скіфа. Позаду лунали люті вигуки. Артем озирнувся: величезний натовп сунув слідом за ними, його, як і раніше, очолював старий віщун.

“Чи не по наші це душі?” — майнула в голові юнака неприємна думка, від якої зразу стало моторошно. Що ж, незабаром усе з’ясується… ось уже і червона кибитка старого Сколота.

Вершники спинилися. Артем зіскочив з коня і вбіг до кибитки. Він не міг чекати й хвилинки! Адже якщо дійсно старий віщун підбурює натовп скіфів проти чужинців, треба негайно щось придумати, якось захищатися… треба… Але що саме “треба” — Артем, звичайно, не знав. Побачивши запитливі, стривожені обличчя товаришів, він закричав: — Сюди суне юрба на чолі з віщуном! Зараз вони будуть тут!

Він одразу помітив, як зблідла Ліда, як стиснув щелепи Іван Семенович, як трохи, підвівся Дмитро Борисович. Старий вождь, звісно, не розумів Артема і тільки запитливо дивився на нього.

— А чого вони хочуть? — спитав Іван Семенович нарешті.

— Не знаю… вони напали на Варкана… напосіли… йдуть сюди… дуже розлючені чимсь…

Більше Артем не міг пояснити нічого. Втім, до кибитки увійшов Варкан і почав розповідати, звертаючись разом і до Сколота і до Дмитра Борисовича. Обличчя старого вождя насупилося.

— Що він каже? — спитав Іван Семенович археолога.

— Не розумію… мабуть, він забув, що я не знаю скіфської мови… щось дуже серйозне, здається мені…

Раптом, перебивши Варкана, Сколот узяв з килима свій шолом. Рука його лягла на золоту рукоятку короткого меча. Але він не підвівся, а лишився сидіти, тільки показав Варкану рукою на гостей.

Варкан зрозумів. Він повернувся до Дмитра Борисовича і знову заговорив — тепер уже грецькою мовою. Археолог уважно слухав його, пощипуючи стурбовано борідку.

— Ну, що ж він розповідає? — нетерпляче спитав ще раз Іван Семенович.

— Він каже, що віщун підбурив скіфів, аби ті примусили Сколота віддати нас віщунам… І вони йдуть сюди з такою вимогою. Віщун загрожує скіфам небесною карою, лякає їх грозою, що насувається, блискавками… і камінням, що падатиме з неба і вбиватиме скіфів за непослух священному головному віщуну. Каже, що боги вже гніваються на скіфів, бо Сколот не дав нас у жертву…

Артем зрозумів хитрий хід віщуна: старий використав наближення грози, яка, мабуть, була тут рідкісним явищем.

- І правда, Іване Семеновичу, — мовив він, — я бачив сам: насувається гроза. Все небо… чи не небо, а щось інше, все одно, — облягли чорні хмари. Старий віщун хоче використати це, щоб налякати скіфів.

Іван Семенович усе ще мовчав, міркуючи. Заговорив археолог:

— Варкан твердить, що скіфи й справді налякані. Вони бояться, що з неба падатиме каміння. Не знаю, історичні джерела ніби вказували, що скіфи взагалі не бояться грози… А тут… — Дмитро Борисович розвів руками.

Іван Семенович знизав плечима:

- Історичні джерела мали свої підстави, а тутешні умови, мабуть, свої. Оте саме каміння, про яке сказав Варкан, що воно може падати з неба, — хіба воно не є приводом, щоб боятися грози?

І Ліда здивовано глянула на геолога:

— Яке каміння? Хіба під час грози може падати каміння?

— Тут може трапитися й таке, Лідо. Якщо зважити, де саме ми з вами зараз перебуваємо. Електричні розряди можуть звалити згори цілі брили каміння… Хіба ви забули, що ми з вами перебуваємо в підземній глибині, у велетенській печері?..

І хоч як це звучало неймовірно, але було все-таки правдою! Іван Семенович — зараз єдина людина, яка не забула про справжній стан речей. Скіфи скіфами, але, так чи інакше, все це відбувається у величезній печері, де все чисто інше, незвичайне, починаючи від химерної жовто-рожевої рослинності і кінчаючи отією неймовірною грозою під землею з падаючим камінням… Поєднати все це було дуже важко — тим більше, що часу на будь-які міркування все одно не лишалося.

Діана, що досі лежала на килимі, раптом підвелась і підбігла до виходу з кибитки. Вона загрозливо загарчала. Зовні долинали голосні вигуки.

Сколот повільно підвівся. Він, дедалі більше хмурніючи, вийшов з кибитки. Рука його твердо лежала на золотому держаку меча. Слідом за ним вийшов і Варкан, кинувши на чужинців сповнений співчуття погляд, яким він наче запрошував їх не дуже хвилюватись і зберігати бадьорість. Іван Семенович відповів йому виразним помахом руки: мовляв, з нами все гаразд! А тоді промовив до товаришів:

— Ну, що ж, підемо й ми. Тут робити нема чого, друзі!

Вони один за одним виходили з кибитки. Стиснені щелепи і зсунені брови Івана Семеновича не віщували нічого доброго. Дмитро Борисович рішуче стискав свою кирку. На блідому обличчі Ліди горіли її зеленуваті очі, вона прикусила губу.

— Ти боїшся, Лідо? Запевняю тебе… — почав було Артем.

— Не треба зайвих слів, Артеме, — увірвала його дівчина. — Я готова до всього. Ходімо! — Голос її тремтів, але вона трималася твердо, мужня, смілива Ліда!

Збуджений гомін великого натовпу вщух на хвилинку, коли з червоної кибитки вийшов старий Сколот у супроводі Варкана, оточений воїнами у бойових шкіряних і металевих шоломах. Змовк навіть старий віщун, що стояв попереду юрби. Він запитливо вдивлявся в похмуре обличчя Сколота, шукаючи в його виразі ознак нерішучості, які 6 віщували перемогу намірам хитрого чудодія. Проте на мужньому обличчі старого вождя не можна було прочитати нічого, крім непорушного спокою і впевненості. Віщун стиснув кулаки. Він чекав: його час мав ще надійти.

І ось натовп загув знову: з намету показалися чужинці. Роздратування, лють, навіть ненависть відчувались у вигуках юрби, підбуреної старим віщуном і його помічниками. Без будь-якого поштовху чи заклику з боку віщуна скіфи почали дуже повільно наближатися до червоної кибитки.

Раптом вождь поважно ступив крок уперед і щось вигукнув, не знімаючи руки з держака меча. Натовп одразу змовк. Передні навіть трохи позадкували, відступаючи перед Сколотом, — так гнівно виблискували з-під золотого шолома його очі. І жодна людина в натовпі не насмілювалася вимовити хоча б слово.

— Бач, наш Сколот має неабиякий авторитет, — прошепотів Артем Ліді.

Проте дівчина не слухала його. Її увагу знову привернула неприємна постать кривобокого чоловіка, що був схожий на Сколота: невідомо, звідки він з’явився біля мандрівників. Раптом Ліда згадала: адже кривобокий підійшов до кибитки Сколота разом з ними. Куди ж він дівся потім? Адже пізніше його вже не було в кибитці?..

Зараз кривобокий обережно виглядав з-за спини Варкана. Здавалося, він чогось ждав, когось шукав. Обличчя його було напружене, хитрі очі приплющені, він весь нахилився вперед, опустивши майже до землі свою ліву руку, що була значно довша за праву. Ліда тихенько вказала на нього Артемові:

— Звідки він узявся? Адже досі його не було…

— Я вже помітив. Він, як вісник лиха, — похмуро відповів юнак.

— Не розумію. Що ти хочеш сказати?

— Як в явиться, обов’язково чекай чогось недоброго.

— Та що ти, Артемчику, опам’ятайся! Від такої думки тхне забобонами!

— Як хочеш. Але я кажу цілком серйозно. І охоче переламав би йому кістки, бо…

— Ой, Артеме!

Знову пролунав голос Сколота. Старий вождь немов запитував натовп про щось. І вслід за тим несподівано прогуркотів далекий грім. Ніби тривожна хвиля прокотилася по натовпу, почавшись десь позаду й закінчившись тут, біля кибитки. Ця хвиля вихлюпнула наперед старого віщуна: настав його довгожданий час!

З високо піднесеними руками, виразно дивлячись на чорну хмару, віщун повільно йшов до Сколота. Старий вождь не відступив ні на крок. Він стояв нерухомо, чекаючи, тільки рука його міцніше стискала держак меча та гострі очі вп’ялися в постать старого віщуна.

Ліда побачила, як радісно й зловісно блиснули очі кривобокого скіфа, але за мить згасли: цей потворний чоловік ніби мав здатність відчувати, що на нього хтось дивиться! Він скоса зиркнув на чужинців і зразу відвернувся, вдаючи цілковиту байдужість. Огидна, якась мерзотна істота, подумала мимоволі Ліда. Як павук… Все це здавалося дуже дивним: звідки в неї таке почуття? Адже в дівчини не було, по суті, ніяких підстав цуратися цієї людини, яка не зробила їй нічого поганого, а навпаки, поглядала на неї час од часу досить доброзичливо, навіть зацікавлено. Звідки це? А звідки таке ж саме почуття, якщо не гірше, в Артема? Ні, тут справді щось було не так… Обоє — і Артем, і Ліда — підсвідомо відчували в кривобокому підступного й хитрого ворога…

Не опускаючи рук, старий віщун почав говорити. Голос його лунав загрозливо, він чогось наполегливо вимагав, вказуючи весь час на величезну чорну хмару. Ось він спинився, зробив паузу, як досвідчений промовець чи актор. І в тиші тієї паузи знов пролунав гуркіт грому — тепер уже ближче. Віщун мов тільки цього й чекав. Він раптом закричав не своїм голосом. Він повернувся до натовпу і звертався тепер уже безпосередньо до нього, а не до вождя. Безладні стверджувальні вигуки відповідали йому з усіх кінців.

Старий зробив виразний жест у бік чужинців, мов відбираючи їх у Сколота і віддаючи натовпу. Потім він та само виразно вказав на навислу хмару. Руки його швидко рухалися, він наче ламав ними щось невидиме, руйнував щось, що чинило йому опір, — і на кожен його рух збуджений, знервований натовп відповідав галасом і вигуками.

Сколот заперечливо похитав головою. Він простяг руки в сторону мандрівників, мов захищаючи їх. Але віщун ступив ще крок уперед і несамовито вигукнув довге закляття. Чи встиг він закінчити його, чи обірвав зненацька, вибравши слушний момент, — зрозуміти не можна було. Але останні слова того закляття пролунали під яскравим, просто засліплюючим світлом блискавки, яка прорізала темні сутінки. Натовп злякано завмер. Цю неприродну, страхітливу тишу сповнив неймовірно гучний гуркіт грому. Він котився з одного краю небосхилу до другого, він сповнював собою все.

Артем бачив розгублені, злякані обличчя скіфів. Він бачив, як тремтіли від страху сиві діди, вкрай перелякані блискавкою, громом і закляттями віщуна. Бракувало, мабуть, ще тільки того падаючого з неба каміння, про яке казав Варкан… А й справді, хіба не могли від такого грому зірватися з стелі велетенської печери кам’яні брили?.. Мимоволі Артем глянув угору. Хмари клубочилися мало не над самою головою. Так, старий віщун вибрав досить слушний момент, щоб захопити в свої руки чужинців, використовуючи грозу, блискавку й грім, яких, очевидно, недаремно так боялися скіфи…

Тим часом голос віщуна залунав ще грізніше. Він махнув руками, і, наче великий хижий птах, рушив уперед, до чужинців. Він ішов, немов навмисно не помічаючи ані Сколота, ані його воїнів, які оточували старого вождя. Слідом за ним сунув переляканий, ошалілий натовп. Ліда здригнулась і схопила руку Артема: це було надто страшно!

Сколот зробив рух, щоб захистити, врятувати своїх гостей. Його меч уже був напіввитягнений з піхов. Але водночас з цим до нього схилилися Варкан і інші воїнн. Вони вказували вождеві на оскаженілий натовп, вони умовляли його, стримували… А кривобокий скіф дивився на все це з холодною цікавістю, наче перед ним розігрувалося якесь видовище…

— Захищатися, товариші! — одчайдушно вигукнув Дмитро Борисович, замахуючись киркою на скіфів. Але захищатися було неможливо. За мить десятки рук вчепилися в кирки, єдину зброю мандрівників, і вирвали їх. Артем відчув, як його штовхнули в саму гущу натовпу. Тоді він зробив те єдине, що міг іще зробити.

— Діано! Сюди! До мене! — вигукнув він, вигинаючись, наче в’юн, у руках дужих скіфів, що схопили його.

Щось велике й жовте майнуло в сутінковому повітрі, З лютим гарчанням собака стрибнула поверх людей на допомогу Артемові. Всією своєю вагою вона впала на двох скіфів, що були ближче до юнака, і збила їх з ніг. Ще мить — і Діана вп’ялася гострими зубами в руку скіфа, що тримав її друга. Злякані вигуки залунали з усіх боків:

— Поскіна!.. Поскіна!.. Поскіна!..

А Діана крутилася навколо Артема, шкірячи ікла й кидаючись то на одного, то на другого скіфа. Навколо юнака враз утворилося вільне місце. Він став наче центром зачарованого кола, якого скіфи не насмілювалися переступити, бо воно було цілком перекрите блискавичними стрибками страшної собаки, поскіни, священної для них істоти. І такий Діана нагонила на скіфів страх, що ніхто з них не насмілювався навіть оборонятись. Укушений кинувся навтікача, а його сусіди відступали, штовхаючи один одного. Так, старий віщун прорахувався хоч у цьому, він забув про той страх, який відчували скіфи перед поскіною, — можливо, навіть більший, ніж перед грозою і блискавками…

— Добре, — мовив задоволено Артем, — добре. Тепер посуватимемося до своїх. Діано, сюди, люба моя поскіночко!

Втім, собака й сама поривалася до своїх друзів. Як розумний, сміливий боєць, вона то лякала когось своїми міцними іклами, то кидалася вперед, пробиваючи шлях, то стрибала назад, остерігаючись наглого нападу ззаду, чи допомагала Артемові, аби він не відставав од неї. І ніхто з скіфів навіть не пробував чинити опір собаці: священний страх перед поскіною був сильніший за все! Дехто з скіфів вважав за краще бути подалі від страшного дракона. І замість усіх інших вигуків було чути тільки одне:

— Поскіна!.. Поскіна!..

— Діано! — пролунав дзвінкий, радісний голос Ліди.

— Ми тут, тут уже, Лідо, — озвався Артем. Мандрівники були, нарешті, знову разом. Четвер людей стояли одне біля одного, беззбройні, під захистом собаки. Чи надовго?..

Навколо них щільною стіною зімкнувся натовп розлютованих і збуджених скіфів, озброєних луками, стрілами, дротиками, мечами. І незважаючи на таку явну перевагу, скіфи не рушили а місця. Так, їх лякала страшна собака; проте — чому вони не вживали зброї? Адже чужинців можна було протягом миті звалити стрілами.

Про це думали усі мандрівники. На це відповів Дмитро Борисович, наче вгадавши думки інших:

— Мабуть, старий віщун наказав захопити нас живцем…

Іван Семенович кивнув головою: певно, так. І зразу ж він прийняв рішення, яке підказав йому мимоволі археолог.

— Товариші, - сказав він тоном, який не припускав заперечень. — Тепер давайте не опиратися. Треба скоритися. Віщун може змінити свої плани й наміри. Досить одного його слова — і скіфи вживуть зброю, дротики чи стріли. Тоді вже нам не допоможе і Діана.

— Як, не захищатися? Скоритися?

— Не хвилюйтесь, Артеме. Я знаю, що кажу. Я цілком певен, що зараз старий віщун ще не має наміру вбивати нас. У нього якісь інші задуми. Поки що принаймні… Інакше ми не змогли 6 обговорювати це, розумієте?

Артем змовчав. Іван Семенович, певна річ, мав рацію.

— Так от, ми повинні використати це “поки що”. Побачимо, що буде далі. Жодного опору! Це особливо стосується вас, Артеме, хоч і Дмитро Борисович має пам’ятати. Тихо і спокійно!

Ще раз прогуркотів грім. Але цього разу він був значно слабший. Скіфи стояли навколо чужинців тісним колом, не відходячи від них, але й не наближаючись. Діана насторожено озиралася, видно, не довіряючи ворогам.

— Гаразд, ми не чинитимемо опору, — тихо сказала Ліда. — А що ж буде далі?

Мов у відповідь їй, почувся голос віщуна, який можна було розпізнати серед сотень інших, хрипкий, владний. Втім, сам віщун не показувався.

— Нагадую: спокійно, товариші! — ще раз підкреслив Іван Семенович.

Кільце скіфів трохи звузилось. Точніше, воно звузилося лише тому, що перший ряд скіфів з одного боку виступив уперед, виставивши перед собою дротики. Діана негайно ошкірилась і спробувала стрибнути на ворогів, але дротики спинили її… Скіфи наступали. Ось кінці дротиків торкнулися мандрівників. Діана намагалася кидатися всюди — і скрізь її спиняли вістря дротиків, скерованих всередину кола. Але зразу стало помітно, що в той самий час, коли вістря дротиків в одного боку невпинно насувалися на мандрівників, з другого вони відступали, звільняли місце.

Намір скіфів — точніше, старого віщуна, який керував ними, — був зрозумілий. Вони натискали на полонених з одного боку, примушуючи їх відступати в потрібному напрямі.

— Отож, товариші, скоряємося, — повторив геолог. — Пішли!

За хвилину полонені йшли майже зовсім вільно серед великого кола скіфів. Списи вже не торкалися їх, бо скіфи зрозуміли, що полонені не чинитимуть опору. Діана теж скорилася наказам Івана Семеновича, тим більше, що її друзі йшли спокійно: значить, усе гаразд. І собака так само спокійно йшла поруч з ними. Це нагадувало б попередню процесію, коли товариші йшли слідом за Сколотом до його намету, якби не вороже коло мовчазних людей навкруги, що тримали напоготові дротики й іншу зброю…

— Проте як це Сколот так легко погодився віддати нас старому віщуну? — раптом збуджено мовив Артем. — Адже перед тим він казав, що ми перебуваємо під його захистом. Це ж просто зрада!

— А що йому лишалося робити? — відповіла Ліда. — Ти ж сам бачив, лк підбурив натовп старий віщун. Бачив, як він налякав скіфів?

— Все одно Сколот зобов’язаний був до кінця захищати нас, — уперто наполягав Артем.

- І нічого б не вийшло. Тільки пролилася б ще кров, а віщун так чи інакше захопив би нас, — заперечувала дівчина. — Хіба ти не бачив, що навіть Варкан умовляв Сколота не чинити опору?

— А, Варкан!.. — зневажливо кинув Артем. Юнак тепер чи не в кожному скіфі бачив ворога.

— Надаремно ти так кажеш, — спалахнула Ліда. — Варкан дуже добре ставиться до нас.

— Невже? — іронічно скривив губи Артем.

— Досить балачок, Артеме. Ви просто роздратовані. Ліда має цілковиту рацію, — суворо втрутився Іван Семенович. Юнак незадоволено змовк: що говорити, коли всі проти нього? Звісно, може, Ліда й має рацію щодо Варкана, хлопець він дуже симпатичний, але… чому це Ліда так захищає його?..

— Тільки одне для мене неясно й досі, - наче вела, далі Ліда.

— Ач, тільки одне! — не стримався Артем. — Решту вона зрозуміла і все з’ясувала собі!

Артеме! — виразно спинив його Іван Семенович. А Ліда вела далі, наче й не чула ущипливої репліки юнака:

— Що то за кривобокий і яка його роль у всьому цьому, ось що я хотіла б знати…

Цього не знав ніхто. Поведінка молодого неприємного скіфа була загадковою. Так чи інакше, розмова остаточно вщухла.

Вони проходили тим самим шляхом, яким ішли раніше до кибитки Сколота, тією самою вулицею, створеною з возів і кибиток. Ось, випереджаючи натовп, повз них, уже на коні з багатою збруєю, проїхав старий віщун. Він з холодною, люттю обдивився скорених чужинців. Цей погляд не обіцяв нічого втішного. І подумати тільки, що вони перебувають тепер у цілковитій владі цієї жорстокої і підступної людини!

Далі за натовпом, на бугрі, мандрівники побачили невелику юрбу людей. Мабуть, це були ті самі полонені, яких сьогодні привели сюди. Проте напевне цього не можна було сказати, бо стояли вони досить далеко.

І знову Артем вдивлявся, як за бугром і за лісом, і далеко за полем підносилися високо вгору круті кам’янисті урвища. Ніби вся ця місцевість була оточена високими горами. Гори підіймалися з усіх боків, вони торкалися хмар, ховалися серед них. Краєвид скидався на звичайне міжгір’я, бо в сутінках зникло дивне жовто-рожеве забарвлення рослинності. Гори, гори, скрізь гори… Втім, хіба це гори? Це ж стіни тієї велетенської печери, де опинилися дослідники… печери, де живуть стародавні скіфи… як скіфи потрапили сюди? І як дожили до наших часів?.. А над ними, над полем, над возами й кибитками — кам’яна стеля печери, схована від ока густими хмарами… Дивно, дивно, навіть не повірив би ніколи, якби не опинився тут сам…

Тим часом процесія підійшла до кибиток, оздоблених незрозумілими химерними малюнками. Були тут і пантери-поскіни, були й леви, і олені. Все було намальовано грубими рисами на повстяних наметах.

— Очевидно, всі ці малюнки мають релігійне призначення, — зауважив археолог, який майже зовсім заспокоївся. Принаймні зовні в ньому не було помітно і слідів недавнього збудження.

Скіфи спинилися. Біля великої кибитки стояв старий віщун. Тепер, крім льняної жіночої сукні, на ньому був довгий червоний плащ, теж прикрашений химерними малюнками звірів і птахів. Віщун стояв в урочистій позі, наче ждав прибуття полонених чужинців.

— Старий шахрай дає нам зрозуміти, який він поважний птах, — пробурмотів Артем, — Ех, не моя тут сила, а то б я йому!..

— Тихіше, Артеме. Не забувайте, що ми в його руках, — зауважив Іван Семенович. — Я ж просив, аби ви були стримані.

Старий віщун урочисто вигукнув коротке закляття, вказуючи то на кибитку, то на полонених чужинців. Найближчі скіфи відразу відступили на кілька кроків назад, ніби побоюючись торкнутися чужинців та їхньої страшної поскіни. На їхніх обличчях промайнув страх. Справді, віщун тримав у руках цих заляканих людей!

Віщун кінчив закляття. Не дивлячись на чужинців, він одійшов убік. Але тепер підійшли дужі жінки-помічниці. Тримаючи в руках напоготові кинджали, вони вказали полоненим на вхід до кибитки.

— Очевидно, доведеться заходити туди, — пояснив Дмитро Борисович. — Тут ніякого перекладу не треба. Так, Іване Семеновичу?

— Вибирати нема з чого, — відповів той.

І він перший увійшов до кибитки, відхиливши шматок повсті, що правив за двері. Ліда йшла остання. Дівчина дуже втомилась, більше всього на світі їй хотілося відпочити. Вона плекала надію, що, може, хоч зараз їм дадуть спокій, дадуть мирно спочити.

Вона увійшла й подумала: треба прикрити повсть, може, ці люди зрозуміють, що чужинці хочуть залишитися самі. Оглянувшись, Ліда взялася рукою за повсть. Погляд її мимоволі сковзнув за отвір кибитки. І те, що вона побачила, змусило її спинитися біля входу і пильніше придивитися, забувши про втому.

Серед натовпу скіфів вона побачила кривобокого, який, очевидно, разом з усіма прийшов сюди. Підійшовши до старого віщуна, він щось казав йому, поглядаючи на кибитку. Кривобокий збуджено жестикулював. Не розуміючи жодного слова, Ліда все-таки збагнула: кривобокий вимагав від віщуна, щоб той оддав йому щось з кибитки. Але віщун не погоджувався, вперто хитаючи головою. Кривобоким наполягав на своєму.

Ця розмова тривала хвилину. Ліда відчувала, як у неї часто калатає серце. Вона не знала, чого вимагає кривобокий, але їй чомусь здавалося, що йдеться про щось дуже серйозне. Що саме? Чому це так непокоїть її?..

Віщун дедалі уважніше слухав свого співбесідника. І нарешті Ліда побачила, як він наче кивнув головою. Обличчя кривобокого скривилося в задоволеній посмішці. Він пильно подивився на віщуна, наче перевіряючи: чи справді той погодився? Віщун знову стверджувально кивнув головою.

Тоді кривобокий скіф хутко зиркнув у бік кибитки. Очі його виблискували, обличчя сяяло від задоволення. Його погляд був такий гидкий, що Ліда здригнулась. їй здалося, що очі кривобокого відшукали її за повстю і спинилися на ній… Дівчина відсахнулася від отвору, ледве втримавшися на ногах.

Далі вона нічого не бачила. Натовп закрив від неї і старого віщуна, і його співбесідника, який навіював на неї таку незрозумілу огиду.

— Лідо, чого ви затрималися там? — почула вона голос Івана Семеновича. — Ідіть сюди, тут є цікаві й важливі новини.

Ліда швидко повернулася, глянула на товаришів і застигла від здивування. Ні, цього вона ніяк не чекала!

Ті товариші, посідавши на килимі, розмовляли з… Варканом, який невідомо звідки взявся в кибитці. Молодий скіф напівлежав у дальньому кутку кибитки і був вкритий повстю. Виднілася тільки його голова в шоломі.

— Варкан! — здивовано мовила дівчина, широко розплющивши очі. І раптом зашарілася, побачивши, як молодий скіф дружньо всміхається їй, почувши з її вуст своє ім’я.

— Т а йдіть-но сюди, Лідо! Чи ви злякалися Варкана? — засміявся Іван Семенович.

— Але… як він опинився тут? — усе ще не подолавши ніяковість, спитала дівчина.

— Це все зараз пояснить нам Дмитро Борисович. На жаль, він, як ви знаєте, єдиний серед нас, хто може порозумітися з Варканом. Дмитре Борисовичу, ми чекаємо!

У напівтемній кибитці, куди присмеркове світло проникало лише крізь круглий отвір угорі, точилася своєрідна розмова. Четверо людей могли порозумітися з п’ятою тільки за допомогою одного Дмитра Борисовича. Артемові було доручено стежити за входом до кибитки. Це було перше, чого зажадав по своїй появі Варкан. Він лежав на долівці, майже цілком закритий повстю. В разі тривоги він міг накрити голову повстю — і таким чином лишитися не поміченим для скіфів, якщо вони увійшли б до кибитки.

Варкан тихо й швидко розповідав. Зрідка Дмитро Борисович спиняв його і просив повторити чи пояснити те, чого йому не щастило зрозуміти одразу. Кожні дві-три хвилини Дмитро Борисович перекладав частину розповіді Варкана. Поспішаючи, він ковтав слова й допомагав собі жестами своїх рухливих рук. Потім знову слухав Варкана — і знову перекладав.

— Сколот, бачте, тоді нічого не міг зробити, — говори Дмитро Борисович, перекладаючи. — Віщунові, як ми й самі зрозуміли, вдалося скористатися з наближення грози, він налякав скіфів тим, що боги кидатимуть з-за хмар каміння… тут іноді трапляється таке…

— Цілком зрозуміло, — зауважив геолог.

— Тому скіфи й пішли за віщуном, почали вимагати, щоб Сколот віддав нас йому. А тут іще почався грім… Сколот змушений був поступитися, бо побоювався, що між прихильниками віщуна та його дружиною почнеться бійка. І тепер ми в руках старого віщуна, який наклав на нас закляття. Ніхто не сміє підходити до нас, крім його самого і його помічників. Своєрідне табу. Ми — власність богів. А оскільки ми з вами дуже не до душі старому віщунові, то, як каже Варкан, нас, пробачте на слові, можуть віддати в жертву тим богам…

— Заявляю категорично протест! — вигукнув обурено Артем. — Цього не може бути!

— Я теж так вважаю. Але це слід все-таки враховувати. Адже Варкан каже, що старий віщун — дуже хитра і підступна людина. Втім, з цього виникає водночас, що віщун може й використати нас у своїх інтересах. Скіфи, бачте, вважають, що ми теж віщуни й чудодії. Зокрема це стосується Артема.

— Ого, я такий, я можу! — голосом, сповненим власної гідності, озвався юнак.

— Так, Варкан каже, Артеме, що ви справили на скіфів дуже сильне враження. А тут іще Діана, наша поскіна… Одне слово, Варкан запевняє, що вся ця гра тільки починається. Головне полягає в тому, щоб скіфи заспокоїлися, тоді буде легше, бо зараз вони надто збуджені… Ага, ось про що ще треба спитати!

Дмитро Борисович звернувся до Варкана, старанно підшукуючи слова. Втім, помітно було, що йому тепер стало уже значно легше розмовляти. Варкан уважно слухав його, схиливши голову.

- І ще спитайте, Дмитре Борисовичу, хто отой кривобокий, що весь час солодко поглядає на Ліду, — попросив Артем, який усе ще сидів біля входу на своєму посту.

— Гаразд.

Вислухавши археолога, Варкан почав розповідати. Очевидно, він розповідав про дуже складні речі, бо Дмитрові Борисовичу доводилося раз у раз перепитувати.

Раптом Артем гучно кахикнув і швидко озирнувся на товаришів, подавши рукою сигнал перестороги. Варкан блискавично зник під повстю, а Іван Семенович навіть сперся на ту повсть, удаючи, ніби відпочиває.

Двоє скіфів, озброєних кинджалами, увійшли до кибитки. Вони несли дерев’яні блюда з великими шматками вареного м’яса. Зверху на м’ясі лежав хліб. Слідом за ними увійшов третій скіф — з череп’яним глеком. Вони мовчки поставили все це на долівку, не підходячи до полонених, і так само мовчки вийшли.

Варкан встиг уже скинути повсть з голови. Він домовив кілька слів. І ці слова збентежили археолога. Він заперечливо похитав головою, рішуче поправив окуляри і заговорив:

— Справа в тому, товариші… Артеме, Варкан, між іншим, просить вас не забувати про ваші обов’язки біля входу! Так от, справа в тому, що, як каже Варкан, отой кривобокий, що цікавить вас, — син Сколота!

— Що? — вихопився загальний вигук здивування.

— Так, син Сколота, і звуть його — Гартак. Він з дитинства нездужав, народився калікою і тому не може бути мисливцем, не може бути й воїном, як усі скіфи знатного походження. Мабуть, через своє каліцтво Гартак зріс дуже недоброю людиною, він заздрить усім, хто чимсь відзначається. Він побоюється, що після смерті Сколота йому не доведеться стати вождем через оті його фізичні вади. Бо скіфи звикли до того, що їхній вождь завжди відзначається відвагою, сміливістю і великою силою. Та й сам Сколот не любить Гартака, — головне тому, що його син дуже зблизився з Дорбатаєм, отим старим віщуном…

— Що й казати, симпатичні приятелі. Як кажуть, обоє рябоє, - іронічно зауважив Артем.

— А між Сколотом і Дорбатаєм давні погані взаємини. Вони — брати по батькові, але доля в них різна. Сколот по праву, як старший, унаслідував владу вождя скіфів. І Дорбатай не може з цим примиритися. Пам’ятаєте, Іване Семеновичу, я казав вам ще тоді, коли ми пили оксюгалу, що Дорбатай у свій час, за молодих років, міг бути дуже женоподібним?.. Виходить, що він був ще й красенем…

— Ця огидна стара потвора! — обурився Артем.

— Що ж, старість не прикрашає людину, — посміхнувся археолог. — Дорбатай був, як каже Варкан, красивий і, мабуть, також женоподібний. Оце й привело його до того, що він вирішив стати енареєм, жерцем скіфів. Імовірніше через те, що цим сподівався протиставити себе спадковому вождеві Сколоту… І це у нього вийшло, хоч, скажемо прямо, для скіфських племен таке протиставлення, як кажуть наукові джерела, було, ну, неприродне, чи що.

— Чому?

— Е, це складна історія! На відміну від, скажімо, стародавнього Єгипту, у скіфів, де державність тільки народжувалася, влада вождя завжди була сильніша, ніж влада жерців. Скіфські вожді намагалися використати для своїх потреб ту первісну релігію, яка була в них. Однак. Дорбатай виявився хитрішим, ніж Сколот. Він поступово прибрав до рук всіх жерців. Спочатку він був звичайним енареєм, його відрізняло від жінок-жриць лише те, що Дорбатай — брат вождя. Тому він, одягнувшися в жіночий одяг і ставши жерцем-енареєм, підкорив собі жінок-жриць. Хитрий і підступний, Дорбатай поступово набув чималої влади над легковірними скіфами…

— В чому ми й встигли вже переконатися!

— Він узяв собі, таємно від Сколота, помічників, підбираючи міцних і рослих молодиків, хоч і женоподібних, тобто — енареїв, втім, у нього є і віддані йому воїни-скіфи. Тепер між двома групами, Сколота і Дорбатая, точиться жорстока ворожнеча. Найголовніше те, що знатні й багаті скіфи теж встряли в цю ворожнечу — і між ними триває боротьба за владу. Ось те, що я встиг зрозуміти з пояснень Варкана. А яке з тих двох угруповань краще, — мені невідомо. Поки що нас захопила група віщуна Дорбатая — за допомогою легковірної скіфської бідноти, що страшенно боїться грози. Я думаю, що такі грози в печері, де ми перебуваємо, справді, можуть своїми електричними розрядами завдати чималої шкоди… знаєте, каміння, що падає наче з неба, тощо. Ми стали жертвою релігійних забобонів скіфів, що їх підігріли спритні руки Дорбатая і його групи…

— Хм… справді, досить складна механіка, — мовив задумливо Іван Семенович.

— А чому ж тоді Сколот поставився до нас краще, захищав нас від Дорбатая? — спитала спантеличена Ліда, в уяві якої Сколот встиг уже набути симпатичних, дружніх рис — на противагу лютому, підступному Дорбатаєві. Дмитро Борисович знизав плечима:

— Я думаю, що Сколотові хотілося б використати нас у своїх власних цілях так само, як Дорбатаєві у своїх. Адже з самого початку сталося так, що ми, завдяки палкому серцеві Артема, виступили саме проти Дорбатая… і тому, зрозуміло, це було на руку Сколотові. От вождь і схотів, щоб ми й далі були під його орудою. Дорбатай, з свого боку, одразу зрозумів, що це зашкодить йому, і вирішив, у свою чергу, захопити нас… ну, оволодіти нами, як знаряддям… що йому і вдалося, як бачите.

— Так, — озвався Артем, — так… виходить, ми й справді перетворилися на якесь знаряддя, що ним хочуть заволодіти обидва угруповання, як ви висловилися, Дмитре Борисовичу. Ну, а коли я не бажаю бути таким знаряддям і не погоджуся стати ним, тоді що?

— Не тільки ви, Артеме, а й ніхто з нас, напевне, не хоче такого, — відповів йому замість археолога Іван Семенович. — Втім, самого бажання тут замало. Бачите, ми нічого не можемо зробити, доки нас атак триматимуть під вартою. Значить, перша наша мета — звільнитись. Ясно.

— Аякже!

- І для цього треба використати всі засоби. Дмитре Борисовичу, мені неясно ось що. Яка у всій цій каші роль Варкана? Адже, крім усього іншого, нам треба вирішити, як надалі поводитися і- вільним чи полоненим все одно. Не личить-бо нам, радянським ученим і студентам, пасивно чекати, якій саме групі — Сколота чи Дорбатая — удасться остаточно використати нас для зміцнення своєї влади!

— Правильно, Іване Семеновичу! — палко ствердив Артем.

— Щодо цього, то Варкан каже, що він опинився тут і за дорученням Сколота, і з своїх власних міркувань, — пояснив археолог, переговоривши з молодим скіфом.

— Цебто? З яких власних міркувань? Чи не йдеться ще про якесь угруповання? — здивувався Іван Семенович.

— Тут знову складна, картина, — відповів Дмитро Борисович, в роздумі пощипуючи борідку. — Бачите, сила й міць Сколота — в його вірних воїнах-скіфах, так само, як сила Дорбатая — в його численних віщунах. Воїни Сколота — це різні люди. Є серед них чимало молодих знатних скіфів, але є чимало й такої молоді, що встигли вславитись особистою хоробрістю. Сколот, зацікавлений в тому, щоб вірні йому люди були дуже міцні, охоче приймає таких хоробрих воїнів і мисливців, хоча вони й не мають знатного походження. Саме такий — Варкан. А що Дорбатай з своїми віщунами дуже визискує скіфів…

— Ви що ж, хочете сказати, що Сколот, навпаки, зацікавлений в тому, щоб не визискувати скіфів, і хоче ї звільнити з-під ярма Дорбатая? — насмішкувато перебив його Іван Семенович. — Тоді це буде, мабуть, перший в історії людства зразок владного багатія, який витирає сльози тим, кого пригноблює, і щиро піклується про їх щасливе життя…

Дмитро Борисович помітно розсердився і ображено відповів:

— Я радив би вам насамперед дослухати, а потім уже робити ваші критичні висновки, для яких немає ніяких підстав. Крім того, якщо ми в такий спосіб говоритимемо, то мені ніколи не пощастить розповісти вам те, що я ледве зрозумів сам…

— Пробачте, Дмитре Борисовичу! Продовжуйте, прошу!

— Тут, я сказав, складна картина. Варкан розповів мені, що великі сутички між двома тутешніми панівними таборами виникали вже не раз. От, наприклад, ми бачили, як привели полонених утікачів-рабів. Так, це теж має свою історію. Справа в тому, що тут недавно повстали раби проти скіфських багатіїв і старшин. Повстання закінчилося поразкою рабів… Багатії та старшини перемогли. Частина повсталих утекла. Тоді воїни Сколота наздогнали втікачів і повернули їх назад. Ну, ми й натрапили саме на те повернення воїнів з рабами…

— Так, — значуще мовив Іван Семенович. — Справді, складна картина… А, до речі, що то за чорнявий безбородий чоловік, який заспокоював полонених? Пам’ятаєте, Дмитре Борисовичу, той, якого ви вперше зрозуміли?

— Пам’ятаю, аякже! Зараз спитаю.

Археолог знову звернувся до Варкана. Молодий скіф уважно вислухав його і весело всміхнувся. Товаришам довелося деякий час почекати, бо цього разу відповідь Варкана була досить довгою. Але одне слово з тієї розповіді раптом привернуло увагу Івана Семеновича, хоча нічого іншого він, звісно, не зрозумів.

— Зачекайте, зачекайте хвилинку, — перебив він Варкана. — Дмитре Борисовичу, що то він сказав? Мені здається, що я розчув знайоме ім’я. Ніби я чув його десь… Роніс… Роніс… хм…

— Так, це ім’я, Іване Семеновичу. Саме так звуть того чоловіка, про якого ви запитували. І взагалі, те, що розповів мені Варкан, дуже, дуже цікаве!

— А саме?

— Власне, в основному ця історія мені, як археологові, відома почасти і без Варкана. Та не дивуйтеся, зараз усе поясню. Вона стосується взаємовідносин між численними скіфськими племенами та грецькими колоністами, які оселилися на узбережжі Чорного моря й заснували свої укріплені міста — Ольвію та інші. Ви ж чули про Ольвію?.. Та і я вам про неї розповідав. Так от, спочатку як звичайні мирні торговці, а потім як жорстокі визискувачі місцевого населення, грецькі колоністи вкрили своїми факторіями скіфські землі. Хитрі й розумні грецькі купці-багатії проникали все далі й далі на північ, вони підкоряли своєму торговельному впливові деякі скіфські племена, зокрема землеробські. Адже саме скіфський хліб ішов тоді великими партіями в Грецію. Поступово грецькі купці стали мало не хазяями в країні. Вони широко запроваджували рабство, перетворювали вільних скіфів на рабів…

— Справжні імперіалісти й агресори: мало того, що прийшли на чужі землі, так ще й обертали скіфів на рабів! — палко вихопилося в нестримного Артема.

— В певній мірі так, Артеме, хоч згадані вами поняття виникли значно пізніше, — пояснив Дмитро Борисович. — Що ж, вільні скіфські племена, особливо кочівники, відступаючи на північ, билися з греками. Це було нелегко, бої були з перемінним успіхом. Найчастіше грецьке військо, краще озброєне і більш дисципліноване, розбивало скіфів, забирало чимало їх у полон і перетворювало на рабів. Втім, скіфи й самі нападали на грецькі колонії. Варкан казав, що його плем’я колись робило наскоки аж на Ольвію. Але найчастіше ті наскоки не мали великого успіху, бо греки побудували міцні укріплення, які було дуже важко взяти приступом. Чимало скіфів гинуло, велику кількість їх забирали в полон, продавали і перетворювали на рабів у самій Ольвії і в інших грецьких колоніях… Але іноді, в окремих випадках, і скіфам щастило захоплювати в полон греків. Тоді скіфи також перетворювали полонених греків на своїх рабів…

— Аякже! Як стукне, так і гукне! — знову зауважив Артем, слухаючи археолога з непослабним інтересом.

— Можна сказати й так, — погодився Дмитро Борисович. — Тільки скіфи нікуди не продавали своїх рабів, а тримали при собі. Та й траплялися такі випадки досить рідко, бо майже завжди грецьке військо було міцнішим. Втім, саме так, каже Варкан, було кілька разів з його племенем. Колись, дуже давно, йому пощастило взяти в полон чимало греків. Вони з того часу так і лишилися жити з його племенем, мало чим відрізняючись од звичайних рабів. Все це було дуже давно, і згадки про той час зосталися тільки, в легендах, каже Варкан. Хоч, між нами кажучи, вся ця історія поки що відповідає історичній дійсності… Ну, все одно я розповідаю вам так, як каже Варкан, — і от тепер починається вже те, чого не знає історія… хм…

— Розказуйте, розказуйте, Дмитре Борисовичу! Це ж надзвичайно важливо для нас, та й просто цікаво, — сказав Іван Семенович, побачивши, що археолог замислився, поринув у свої думки.

— Варкан каже, що з того самого часу, дуже далекого, його плем’я загубило з невідомих причин шлях до греків — і більше ніколи не зустрічалося з ними, не воювало.

— Цілком зрозуміло, якщо згадати про те, де перебуває це плем’я, — підтвердив геолог. — І він таки нічого не знає про ті причини? Ніяких догадок не має?

— Очевидно, ні. Так от, греків вони більше не бачили, а грецькі невільники в племені лишилися. Довгий час греки-полонені жили серед скіфів. Багато з них породичалися з скіфами. Греки перейняли у скіфів деякі звичаї, а замість них передали скіфам дещо з свого побуту. Історичний взаємовплив, так би мовити, — усміхнувся Дмитро Борисович. — Проте нащадки полонених греків зберегли в якійсь мірі свою мову і деякі ознаки в одязі. Взаємини ж між скіфами й нащадками колись полонених греків зоставалися добрими. Так було, доки не почав діяти Дорбатай.

- І знову той старий шахрай! — вигукнув Артем.

— Так, Дорбатай змінив становище, що існувало раніше. Він весь час, як я вам казав, намагався збільшити свій вплив на скіфів. І от, спритно використавши релігійні забобони, Дорбатай зумів збудити в скіфів ненависть до греків. Звісно, в цьому Дорбатаєві допомогли не тільки його підручні-віщуни, а й знатні старшини, скіфи-багатії, які зацікавлені були в тому, щоб найбільше визискувати. Та й Сколот, мабуть, нічого не мав проти витівок старого віщуна. А прості скіфи піддалися дуже легко, бо немає ж нічого легшого, як посварити одну групу людей з другою, граючи на релігійних почуттях — То, зрозуміло, прості скіфи не мають від усього того ніякої користі; втім, вони бояться богів і слухають Дорбатая. А віщун весь час нагадує людям, що греки, мовляв, назавжди прокляті богами, весь час нацьковує скіфів на греків. Он яка хитра робота!

— От тобі й симпатичний Сколот! — з серцем вихопилося в Артема. — Зовні-то він симпатичний, а всередині такий самий, як Дорбатай!..

— А ви що ж, Артеме, хотіли, щоб він був другом рабів? — посміхнувся Іван Семенович. — Адже він рідний брат Дорбатая… не тільки за народженням, а й за всіма іншими ознаками, до речі, - важливішими.

— Але як же самі невільники миряться з таким становищем? — і не міг заспокоїтись Артем. — Та я б на їхньому місці…

— Вони й не миряться, юначе, — заперечив Дмитро Борисович, — Я вже казав, що недавно вони повстали. Але… ви ж знаєте, що з того вийшло, який був кінець, що його ви бачили на власні очі…

— А чому ж прості скіфи так легко піддаються Дорбатаєві, а не допоможуть рабам? Адже ви самі кажете, що вони не мають від цькування греків ніякої користі. Та й інтереси в них мусять бути однакові — проти Дорбатая, проти Сколота, проти багатіїв! Я б їм усе роз’яснив, будьте певні! От спитайте, що про це скаже Варкан! — не вгавав юнак.

Археолог переклав Варканові запитання Артема. Скіф уважно подивився на юнака й нахмурив брови, наче старанно обмірковуючи почуте. Потім, після невеличкої паузи, відповів, дивлячись прямо в очі Артему; Дмитро Борисович переклав це так:

— Він каже, що ви, Артеме, ще багато довідаєтеся тут. Колись згодом Варкан охоче відповість вам на ваше запитання, але не зараз. А тепер він просить лише сказати вам, що він сам, наприклад, Варкан, має чимало друзів серед греків. Скажімо, той самий Роніс, що зацікавив Івана Семеновича, — один з його кращих приятелів. І з цього Варкан просить вас зробити певні висновки. А там самі побачите…

Тепер замислився Артем. Відповідь Варкана, хоч і дуже коротка й нібито неясна, була насправді багатозначною. Очевидно, молодий скіф не вважав зараз за можливе відповісти Артемові ясніше. Проте й того, що він сказав, було досить. Він, Варкан, дружинник Сколота, людина, яка користується симпатією старого вождя — а це Артем помітив! — в той же час приятелює з греками, хоча це, мабуть, і небезпечно для нього… Дуже, дуже цікаво…

Всі мовчали. Таку купу нових відомостей треба було добре обміркувати.

Артем озирнувся: чи не час уже зацікавитися їжею, — не так, як цікавився Дмитро Борисович, не з погляду перевірки археологічних даних, а по-справжньому повечеряти? М’ясо пахло дуже приємно, та й скіфський хліб мав зовсім непоганий вигляд. А що в череп’яному глеку було свіже й запашне молоко, — в цьому Артем уже встиг пересвідчитись.

Він узявся до їжі, не забуваючи при тому й стежити за входом до кибитки, як йому було доручено. Він їв з таким апетитом, що, спостерігаючи це, не витримали й товариші. Через хвилину почали їсти всі. Варкан дивився на чужинців і посміхався. Вечеряти він не захотів, хоча Дмитро Борисович і запрошував його.

Аж коли його нові знайомі, поївши м’ясо з хлібом, взялися до молока, Варкан заговорив знову. Дмитро Борисович уважно слухав його.

— Ось що, товариші, - нарешті, сказав археолог. — Варкан каже, що до ранку нам ніщо не загрожує. Завтра Дорбатай влаштовує велику відправу. Але Сколот має намір відкупити нас у нього. Старий віщун жадібний. Варкан сподівається, що він віддасть нас за якісь коштовності.

— Хіба ж ми крам якийсь, щоб нас продавали й купували? — спалахнула гнівом Ліда. — І зрештою, хіба, зважаючи на вашу ж таки розповідь, Дмитре Борисовичу, Сколот не такий самий гнобитель, як і Дорбатай? Звісно, Дорбатай явно вороже ставиться до нас. Але обидва вони однакові… як ти сказав, Артемчику? Обоє рябоє, так?

— Стривайте, Лідо, — спинив її Іван Семенович. — Нам треба добре обміркувати, що робити, а не так спалахувати, як ви. Тут є деякі обставини, що мають, на мою думку, велике значення. Наприклад, те, що сказав Варкан про свої зв’язки з тим… як його? А, Ронісом. Дещо я починаю тут розуміти, друзі мої…

- І я теж, — додав Артем, переможно глянувши на Ліду.

— То й добре, — погодився геолог. — Будемо поки що розуміти з вами вдвох, Артеме. Отож, я гадаю, що нам краще триматися й надалі Сколота… власне, навіть не його, а…

Він не закінчив. Проте його погляд у бік Варкана був досить красномовний. Тільки сам Варкан, не розуміючи певна річ, жодного слова, чекав. Раптом він здригнувся. Очі його недовірливо і якось боязко дивилися на Діану, що підвелася з килима і підійшла до Івана Семеновича нюхаючи повітря.

— Е, товариші, погано! Самі ми понаїдались, а собака? Всі забули про неї, і я також, — докірливо промовив геолог. Він узяв залишки м’яса і віддав їх Діані. Варкан мовчки, але явно підозріло поглядав на собаку, яка спокійно їла. Потім він звернувся до Дмитра Борисовича, вказуючи на Діану. Археолог засміявся.

— Ні, ні, друже! Це — звичайна собака. Хороша собака, віддана, розумна, навіть породиста, але тільки собака. І нічого надзвичайного в ній немає, запевняю тебе! Товариші, - повернувся він до своїх, — от дивіться! Навіть такий розвинений чоловік, як Варкан, і то не може подолати свого страху перед Діаною. Він запитав мене, чи не з’їсть коли-небудь нас самих ця “пантера”? Він вперто вважає нашу Діану за пантеру.

Це й справді здавалося смішним. Втім, розмова враз увірвалась, бо за кибиткою почулися чиїсь кроки. Артем швидко схопився на ноги:

— Тс-с!

Голова Варкана зникла під повстю. Діана вороже загарчала.

— Діано, лежати! Лежати! — суворо наказав Іван Семенович. Собака неохоче лягла біля нього, тихенько повискуючи.

Чиясь рука відкинула широку повсть входу. Заблимало світло. До кибитки ввійшов скіф з каганцем. Це була невеличка чаша, в якій горів гніт. Скіф спинився біля входу. За ним поважно увійшов старий віщун у своєму урочистому червоному плащі. Він уважно оглянув кибитку, полонених. Вираз його обличчя був сухий і холодний. Під тремтливим світлом каганця на його плащі виблискували золоті оздоби, безліч нашитих на нього бляшок різної форми, з різними викарбуваними зображеннями. Такі ж бляшки були нашиті й на повстяному башлику старого віщуна, що ховав під собою довгі пасма сивого волосся.

— Чого йому від нас треба? — тихо спитав Артем. Але юнак не ждав відповіді — і тому, що її не міг ніхто дати, і тому, що всі, як і він сам, сторожко чекали.

Віщун стояв у владній, упевненій позі. Ось він ледве помітно поворухнув рукою. До намету шмигнув маленький чорнявий чоловічок. Він низько вклонився віщунові і став поруч нього, зацікавлено розглядаючи полонених. Біля входу стояли ще якісь темні постаті.

Не повертаючи голови до чорнявого чоловіка, мов не помічаючи його зовсім, віщун почав говорити. Його слова злітали з вуст кожне окремо, спокійно, рівно, не забарвлені жодною інтонацією, ніяким виразом. Мовби він говорив щось цілком стороннє, таке, що зовсім не стосується полонених чужинців. Але щойно він спинився, як чорнявий чоловічок одразу ж заходився перекладати. Саме для цього його, мабуть, і викликали сюди, — щоб перекладати слова віщуна на грецьку мову. Звідки довідався старий віщун про те, що хтось із них знає цю мову? Це лишалось загадкою.

Чорнявий казав, а Дмитрові Борисовичу доводилося вдруге перекладати слова віщуна товаришам. Ось що казав чорнявий, старанно добираючи слова, щоб якнайточніше перекласти мову старого віщуна:

— Він, славетний і улюблений богами Дорбатай, не має злоби проти чужинців. Вони з’явилися з лісу з своєю жовтою пантерою — і Дорбатай тоді ж зрозумів, що вони послані богами. Бо жодну звичайну істоту не може супроводити пантера, ця зла і страшна потвора…

— Це він так про тебе, Діаночко, — шепнув собаці Артем, але вона тільки лінькувато повела вухом.

— Славетний Дорбатай, — вів далі чорнявий, — пересвідчився ще раз у цьому, коли з рота й носа молодого чужинця-чудодія йшов дим. Жодна звичайна істота не може зробити такого…

— А це вже про мене…

— Артеме, киньте жарти, — сказав Іван Семенович сердито.

- Єсть кинути жарти, — скорився Артем.

Старий віщун не чув нічого або удавав, що не чує. Аж коли чорнявий перекладач скінчив і низько вклонився йому, — він знову почав говорити.

— Славетний Дорбатай, — так зазвучали потім його слова мовою перекладача, — не хоче сваритися з чужинцями, не хоче робити їм лиха. Він бажає дати їм достойне заняття, бажає, щоб вони були його друзями. Ніхто тоді не насмілиться зачепити їх. Він, сам Дорбатай, буде піклуватися про них. Вони матимуть усе, чого їм забажається. Матимуть кращу худобу, кращих коней, краще збіжжя, кращі кибитки, скільки завгодно рабів. Для цього їм треба тільки виконувати те, що наказуватиме їм славетний Дорбатай…

— Хм, чого ж він, зрештою, вимагає від нас? Послухаємо, — мовив підозріло Іван Семенович.

— Якщо чужинці обіцяють славетному Дорбатаєві, що вони сумлінно виконуватимуть його волю, жодна волосина не впаде з їхньої голови. Вони житимуть, як найбагатші вожді, і Дорбатай дасть їм усе. Бо Дорбатай могутній і всевладний…

У чорнявого перекладача аж заблищали очі, - такими принадними здавалися йому обіцянки віщуна.

— Що ж потрібно від нас славетному Дорбатаєві? — спитав Дмитро Борисович.

Вперше за весь час старий віщун виявив, що він щось чує. Як тільки археолог вимовив його ім’я, та ще й назвав його “славетним”, - Дорбатай хутко зиркнув. Щось подібне до легкої усмішки з’явилося на його обличчі. Але це тривало якусь невловиму мить. Так само спокійно і холодно віщун заговорив знову. І ось що сказав він:

— Умови славетного Дорбатая такі. Чужинці сумлінно виконуватимуть його волю і всі його накази. Вони зобов’язуються не показувати народові жодного чуда без дозволу Дорбатая. І навпаки, вони будуть допомагати чудесам Дорбатая під час його відправ. Вони стануть його помічниками. Це — щодо чоловіків…

— Он як! — насторожився Артем.

— Дівчина ж, що мала велику честь сподобатися синові великого вождя Гартакові, одержить ще більше. Вона стане його четвертою улюбленою дружиною…

— Що?

— Дружиною?

— Четвертою?

— Я?..

Ці чотири вигуки пролунали одночасно — обурені й одностайні. Ліда — четверта дружина кривобокого Гартака? Вона “матиме честь”?

Хтось із нас збожеволів, — запально вигукнув Артем. — Тільки чомусь я певен, що збожеволів саме Дорбатай. Скажіть йому, що в нас спочатку запитують дівчину, чи бажає вона вийти заміж за когось, а вже потім можуть обговорювати такі справи. Ось що!

— Та хай він провалиться з своїм Гартаком! — гукнула обурено Ліда. — Я комсомолка і студентка, а не якась там феодальна чи стародавня рабиня!

— Правильно, Лідо! — ствердив Артем. — Хай Гартак сам зайде сюди, хай не ховається за спини інших. І тоді я особисто покажу йому, де раки зимують! Ти, старий шахраю, давай сюди твого Гартака! Я йому все чисто поясню!

Артем, що палав від гніву, готовий був уже кинутися на Дорбатая з кулаками. І тільки суворе застереження Івана Семеновича спинило його. Проте юнак усе-таки встиг закінчити:

— Я певен, що він десь тут вештається, твій Гартак. Скажи йому, щоб був обережніший. Бо я людина запальна. Чуєш? Е, а це хто?

Край повсті, що закривала вхід, відхилився. Старий віщун хутко озирнувся. Чиясь постать шугнула в пітьмі. Ліда скоріше вгадала, ніж побачила: то була незграбна постать кривобокого Гартака!

— Це Гартак! — гукнула вона. — Він підслухував!

— То й краще, — зауважив спокійно Іван Семенович. — Можливо, він і без пояснень зрозумів, як ми ставимося взагалі до пропозицій Дорбатая — і зокрема до бажання Гартака взяти Ліду собі за дружину. Так от що, Дмитре Борисовичу. Скажіть нашим відвідувачам таке: ми не погоджуємося на ці пропозиції і відкидаємо їх. Ми не будемо виконувати волю Дорбатая, бо не хочемо разом з ним обдурювати народ. От і все. Правильно, товариші?

— Правильно!

— Вірно!

- Інакше й не може бути!

Дорбатай уважно слухав, що переклав йому з незчисленними поклонами чорнявий чоловічок. Жоден м’яз не ворухнувся на його сухому обличчі, немовби в цій категоричній відповіді чужинців не було нічого несподіваного, а тим більше — неприємного для нього. Але, вислухавши переклад, він знову заговорив сам — і тепер в його голосі можна було розпізнати ознаки незадоволення.

— Старий, здається, сердиться, — висловив свої припущення Артем. Ліда нетерпляче знизала плечима: ну й хай собі, мовляв, мені яке діло?..

— Славетний Дорбатай не сказав іще всього до кінця — така була відповідь старого віщуна, двічі перекладена чорнявим греком і Дмитром Борисовичем. — Славетний Дорбатай додає: якщо чужинці не погодяться на його умови, то вони будуть позбавлені життя завтра ж вранці. Адже завтра ранком відбудеться велика відправа з жертвами. Цими жертвами будуть чужинці, якщо вони опиратимуться пропозиціям славетного Дорбатая. Хай же вони вибирають: або почесті й багатство з рук славетного Дорбатая, або смерть завтра вранці!

— Знову-таки, Дмитре Борисовичу, попросіть перекласти йому таке: ми не боїмося погроз, — твердо відповів Іван Семенович. — Нам нема про що балакати далі. Подивимося, чи пощастить йому здійснити завтра те, що він наміряється зробити!

Тепер обличчя Дорбатая перекосилося від нестримного гніву. Чорнявий перекладач зігнувся вдвоє, побоюючись, що гнів віщуна впаде на нього. Проте Дорбатай стримався. Він мовчки повернувся і вийшов. Слідом за ним вийшов і перекладач, обвівши наостаннє полонених чужинців украй здивованим поглядом: їм пропонують такі надзвичайні умови, щастя і багатство, а вони чомусь відмовляються навіть перед лицем смерті!.. І, похитуючи вражено головою, він покинув кибитку разом з скіфом-служником, який ніс каганець.

В кибитці знову стало темно. З хвилину тривало мовчання. Потім Дмитро Борисович спитав трохи розгублено:

— Що ж воно буде далі, товариші?

— Ясно що: докладно познайомимося з релігійними звичаями стародавніх скіфів, — відповів сердито Артем. — Хоч і на власній шкурі, але мені здається, це все-таки дуже цікаво. З археологічного погляду, я маю на увазі.

— Юначе, я кажу серйозно. І не гірше, як ви, бачу, що нас чекають великі труднощі. Мені здається, до того ж, що умови для жартів і дотепів у нас зараз не дуже сприятливі, - докірливо сказав археолог.

— Я думаю ось що, — втрутився Іван Семенович. — Ми ще встигнемо поговорити про все, товариші. А тим часом треба запитати Варкана, чи не зможе він принести нам сюди до ранку наші сумки, що лишилися в кибитці Сколота.

— Варкан обіцяє це зробити, — відповів археолог, запитавши молодого скіфа. — Сумки будуть тут до світанку.

— Гаразд. Ага, зовсім забув. Попросіть ще Варкана, Дмитре Борисовичу, щоб він розповів, кому зможе, про нашу здатність протистояти віщунові. Можна?

— Безумовно!

— Це все.

За хвилину, коли Варкан тихо вислизнув з кибитки, піднявши повсть біля землі, Артем звернувся до геолога:

- Іване Семеновичу, я весь час хочу вас запитати про дещо. Бо не розумію — і все тут. Дозволите? Адже зараз ми можемо трохи поговорити, чи не так?

— Питайте, питайте, Артеме! Що за передмови?

— От ви говорили, що ми перебуваємо тепер у велетенській печері… воно, звичайно, так і є, це я знаю. Але — звідки тут скіфи? І взагалі, які це скіфи, якщо вони вже не існують на землі понад дві тисячі років?

Іван Семенович усміхнувся. Він не бачив у темряві облич Артема й Ліди, але був певен, що вони запитливо дивляться на нього.

— Власне, перше таке питання треба було 6 поставити перед Дмитром Борисовичем, бо ж археологія — його галузь, — почав він,

— Археологія тут ні до чого, Іване Семеновичу, — озвався той — Бачте, вона ніколи не мала справи з живими скіфами. А тут… Одне слово, я не міг би відповісти на запитання Артема, визнаю. Тому приєднуюся до його просьби: поділіться з нами, які у вас є припущення!

— Чи, може, все це нам сниться? — нерішуче додала Ліда.

Геолог похитав головою:

— Ні, не сниться. Я думаю, що ми й справді бачимо тут стародавніх скіфів, хоча, може… може, дещо законсервованих.

— Як ви сказали? Законсервованих? — запитали разом Артем і Ліда; Дмитро Борисович тільки вражено хмикнув. Дійсно, це звучало дуже дивно. Законсервовані скіфи… коли це не жарт, то принаймні цілком незрозуміло!

— Бачу, товариші, що ви за сьогодні наче розучилися розуміти жарти, — вів далі Іван Семенович. — Я сподівався, що ви хоч посміхнетеся, а ви, бачите, замість того якнайсерйозніше вражені. Ну, я поясню. Звісно, я не маю на увазі звичайні консерви. Я зовсім не хотів сказати, що хтось узяв і поклав скіфів у бляшанки, щоб зберегти їх до нашої появи тут. Ні, не так. Ви самі мали змогу переконатися, що наші нові знайомі далеко не такі мирні… І все ж — вони з певного погляду законсервовані!

- Іване Семеновичу, та годі загадок, — зауважив Дмитро Борисович. — У нас і так їх досить!

— Гаразд, говорю цілком ясно. Ми з вами спустилися під землю принаймні метрів на двісті-триста, поки нам не перетяв дорогу той великий завал. Так?

— Не менше.

— Потім трапилося оте з сірим газом. Через другий отвір ми потрапили до дивного лісу, звідки й почалися наші пригоди серед скіфів. Правильно?

— Цілком!

— Виходить, що той отвір був, так би мовити, вікном до світу стародавніх скіфів. Ми не користувалися з вами якоюсь фантастичною машиною часу і не могли, подолавши плин часу і опинитися у світі, який існував понад дві тисячі років тому. Втім, такий стародавній світ усе-таки оточує нас… І навіть дуже дається нам взнаки… Значить, він реальний. Тоді постає питання: де ж міститься цей світ чи та його частинка, яку ми бачимо? Очевидно, також під землею, теж у велетенській печері. Ми маємо тут, як я гадаю, велетенську підземну порожнину, відрізану з давніх-давен од земної поверхні.

— А як же скіфи?

— Щодо цього, я роблю дальші припущення. Був, мабуть, колись дуже-дуже давно такий період, коли цей підземний простір сполучався з земною поверхнею. Це єдине, що я можу припустити. Колись, знову-таки дуже давно, певне плем’я скіфів, рятуючись від якоїсь небезпеки, потрапило до цього простору. І лишилося тут, бо вихід назад, зворотний шлях тому племені загородив великий завал. Скіфи лишилися жити під землею. Вони, так би мовити, законсервувалися, бо втратили будь-які зв’язки з зовнішнім світом, який впливав би на них. І тепер ми випадково потрапили до цього племені. От і все, що я можу припустити, товариші!

— Але ж, Іване Семеновичу, науці відомо, що жодне плем’я скіфів, на якій би стадії розвитку воно не перебувало, від кочівників і до землеробів, ніколи не жило під землею, — зауважив Дмитро Борисович. — Скіфські племена — це ж були справжні, природжені степовики. Історія просто не може уявити собі скіфське плем’я, відірване від його степових звичаїв. Ніколи жодне з скіфських племен не тільки не жило під землею, а й не користувалося взагалі будь-якими печерами, — категорично заперечив археолог на закінчення.

Іван Семенович незворушно вислухав його і відповів:

— Ви не так, мабуть, зрозуміли мене, Дмитре Борисовичу. Я ж зовсім не кажу, що якісь скіфські племена віддавали перевагу життю під землею і тому одне з них з доброї волі переселилося до печери. Ні, не про це мова. Я підкреслюю: одне з скіфських племен врятувалося тут від якоїсь великої небезпеки… ну, від численного ворога, наприклад. Ймовірно це?

— Звісно, припустити можна, — неохоче погодився археолог.

— Добре. І цілком випадково це плем’я, рятуючись, опинилося перед величезним отвором у землі. Скажіть, могло воно спробувати сховатися там від ворогів?

— Могло…

— Плем’я пройшло далі під землею, бо воно потрапило до велетенського підземного простору… до якого, між іншим, зовсім не треба було, гадаю, діставатися нашим заплутаним шляхом. Ні, тоді шлях, мабуть, був дуже короткий. Інакше скіфи-степовики не пішли б ним… Ну, а далі вже зрозуміло. Повторюю, несподіваний завал відрізав їм шлях назад. І скіфи лишилися жити під землею. Не тому, що хотіли цього, Дмитре Борисовичу, а тому, що так сталося. І от, відрізані від будь-яких сторонніх впливів, скіфи зберегли досі всі звичаї, побут, лад — що ми й бачимо. Таке моє припущення.

Всі мовчали. Справді, це було єдине пояснення, хоч і досить фантастичне. Підземний простір, відрізаний од земної поверхні… Велике плем’я скіфів, що зайшло сюди навіть із своїми рабами… і лишилося жити тут, бо не мало звідси виходу…

— Але яких же тоді розмірів має бути цей підземний простір, що справляє враження цілої країни? — запитав далі сам себе Іван Семенович. І тут-таки відповів: — Очевидно, він вимірюється десятками, якщо не сотнями кілометрів. Що ж, наука знає дещо подібне. Правда, значно менші зразки підземних порожнин, але… тепер ми маємо оце незрівнянне явище її земній корі.

— Навіть ліси, степ і гори тут є, - зауважив Артем.

— Власне, то не гори. То — стіни, які замикають підземний простір. Адже так чи інакше цей простір можна уявити тільки як велетенську печеру, її стіни підносяться на десятки метрів. Звідси вони здаються нам горами з крутими урвищами. Стелі ж печери не видно, бо вона закрита низькими хмарами, які, очевидно, тут ніколи не зникають через велику вологість повітря. І життя в печері триває з віку в вік без змін, цілком ізольоване від загального земного життя, в своїх власних рамках.

- Іване Семеновичу! — вигукнув раптом Дмитро Борисович. — Я згадав! Ваша думка може бути цілком правильною! Я згадав одне місце у Геродота. Там ідеться про те, що скіфи дуже боялися землетрусів, що вони вважали їх за щось неймовірно страшне, бо землетруси траплялися в них дуже рідко. І мені здається, що такий страх міг бути викликаний саме подібною подією. Що, не розумієте? Слухайте тоді. Погодимося цілком з вашим припущенням, згода. Якесь плем’я зникло, лишившись жити під землею. Але ж давайте аналізувати стан речей глибше. Такий великий завал, що відрізав плем’я від зворотного шляху, міг трапитися тільки внаслідок землетрусу, чи не так?

— Можливо, — ствердив Іван Семенович. — А висновок?

— А висновок такий. Решта скіфських племен, не мігши пояснити зникнення одного з них, зв’язала все це з землетрусом. Мовляв, під час землетрусу те плем’я провалилося крізь землю. Га?

— Теж можливо, — знизав плечима геолог.

- І це ще більше поглибило страх скіфів перед землетрусами. Той страх, що про нього писав ще Геродот. І ваше припущення обґрунтовує вказівки Геродота. Тому я й приймаю його.

— Дякую, Дмитре Борисовичу, — напівіронічно відповів Іван Семенович. — Ви ще щось хочете сказати?

— Тільки одне. Якщо вже трапився такий надзвичайний збіг обставин, як плем’я скіфів, що збереглося саме так, як ви нам тут блискуче виклали, тоді перед нами стоїть важливе наукове завдання.

— Яке саме?

— Старанно вивчити звичаї і побут цього скіфського племені. Адже це — єдиний в історії науки випадок! І не використати його було 6 справжнім злочином. Я вважаю, то навіть ви, Іване Семеновичу, з вашим постійним скептичним ставленням до археології, мусите погодитися зі мною! А про Артема й Ліду я й не питаю, бо певен, що вони згодні зі мною. Правда, Артеме?

Юнак тільки похитав головою: звичаї й побут скіфів — речі цікаві, і Дмитро Борисович має рацію. Але невідомо, що принесе їм завтрашній день… оті загрози Дорбатая… все це, може, зрештою, вилитись у досить неприємне вивчення звичаїв скіфів на шкурі кожного з мандрівників… Втім, Артем тільки подумав це. Він не хотів повертатися до неприємної теми і тому коротко відповів археологові?

— Звичайно, згода, Дмитре Борисовичу. Я в вашому розпорядженні… якщо, звісно, матиму змогу.

- І я теж, — додала Ліда, яка відчувала таку втому, що їй, власне, було чистісінько все одно: тільки б скоріше відпочити! І скільки ще вони сперечатимуться?.. Втім, невгамовний Артем уже знову звертався до геолога:

- Іване Семеновичу, і все-таки я не зрозумів дечого.

— Наприклад?

— Ну, гаразд, хай все буде по-вашому. І підземний простір, і все інше. Але — звідки тут це світло? Адже це не сонце… і не електрика, певна річ… і не місяць. Що ж тоді?

Геолог розвів руками:

— Ви надто багато хочете від мене, Артеме. На жаль, це мені також незрозуміло. Звісно, я можу зробити і тут деякі припущення. Але всі припущення лишаються сумнівними гадками. Ну от, наприклад, чому б не пояснити це світло якимсь радіоактивним випромінюванням в стелі підземного простору? Або постійною флуоресценцією, скажімо. Може бути таке? Може. І отаке світло поширене тут. А нагадує воно наше присмеркове денне тому, що воно розсіяне, його джерела затінені хмарами. І тому створюється враження суцільних сутінків…

— Добре, це можна прийняти, — погодився Артем. — А як же настає тоді день і ніч?

— Справді, чи дасте ви мені спокій, Артеме? Ну звідки я можу знати це? Адже я пробув тут не довше за вас.

- Іване Семеновичу, так я ж прошу тільки якесь припущення, — благав Артем. — Знаєте, хоч воно буде тільки припущенням, але все ж якось легше…

— Гаразд, спробую припустити, — посміхнувся геолог. — Взагалі свічення радіоактивної речовини може мати само по собі певну періодичність. Можливо, наприклад, що ця речовина випромінює світло тільки тоді, коли поверхня землі в цьому районі перебуває під сонячним промінням. Заряджається, так би мовити. Так, як добре відомі вам світні фарби. Втім, попереджаю, що я нічого не матиму проти, якщо вам пощастить відшукати інші, переконливіші пояснення. Здається, часу в нас вистачить… Що, Лідо, ви теж хочете щось запитати? — звернувся Іван Семенович до дівчини, помітивши її неспокійний рух. — Та що я, живий довідник вам, чи що? Гаразд, запитуйте, тільки, щоб це було вже востаннє!

Власне, Ліда не збиралася нічого запитувати; вона просто влаштовувалася зручніше, бо їй дуже-дуже хотілося спати. Але якщо Іван Семенович звернувся до неї… і справді, невже тільки один Артем може ставити питання? Зрештою, Ліда теж має своє, про яке вона вже не раз згадувала, — і там, у полі, і потім…

— Я, Іване Семеновичу, — вимовила дівчина напівсонним голосом, — хотіла б узнати про те, чому тут такий дивний колір рослинності. Як це може бути — трава і листя не зелені, а жовто-рожеві? Чому це?..

— Добре. Зараз придумаю якусь більш-менш підходящу причину. Це буде навіть легше, ніж усе попереднє. Від чого залежить зелений колір у земних, звичайних рослин? Від хлорофілу. Що таке хлорофіл? Зелена фарбуюча речовина, що поглинає світлову енергію сонячного проміння й перетворює цю енергію на хімічну, без чого не могли б існувати рослини. Так?

— Безумовно!

— Це все — в умовах сонячного світла. А тут сонця немає. Що сталося з рослинами? Загинули б? Ні, природа завжди пристосовується до різних, навіть найважчих умов життя. І тутешні рослини пристосувалися теж. Вони використовують замість сонячної — енергію цього підземного світла. Мабуть, саме тому на зміну звичайному хлорофілові, який не може утворюватися тут, рослини поступово виробили нову, іншу фарбуючу речовину з такими самими або подібними властивостями. Вона вже не зелена, а жовто-рожева, пристосована не до яскравого сонячного світла, а до м’якої сутінкової підземної радіації. Отже, життя пристосувалося до нових умов… Це все, що я можу придумати. Приймаєте, Лідо?

Проте Ліда не відповідала. Геолог прислухався: рівне, розмірене дихання дівчини свідчило, що вона вже мирно спала. Іван Семенович лагідно всміхнувся і заговорив тихіше:

— Оце, Артеме, сигнал, що нам треба припинити наші наукові міркування. Час спати, всі втомились. А завтра треба бути міцними і готовими до всього. Може, зараз з’ясуємо тільки одне: щодо генеральної лінії нашої поведінки…

Він кашлянув, вийняв з кишені люльку, набив її тютюном, закурив. У непевному світлі вогника, що часом спалахував, часом притухав, химерно вирисовувалися гострі риси його обличчя. Нарешті Іван Семенович заговорив — повільно і роздумливо:

— Певна річ, наш шлях лежить не в сторону Дорбатая і його віщунів. І не в сторону Сколота також. Бо він сам по собі мало чим відрізняється від свого брата. Обидва вони хочуть використати нас у своїх інтересах. Наш шлях — до простих скіфів, обдурених віщуном, до пригноблених невільників. Ось з ким ми можемо і повинні порозумітися. Хіба ми не радянські люди? Хіба може в нас бути інший шлях?

— Ні! — одностайно відповіли і Артем, і Дмитро Борисович.

— Мені здається, що нам слід добре придивитися до Варкана. Він сказав нам поки що далеко не все, що міг би сказати. Це я не в докір йому: адже, щоб довіряти, треба хоч трохи знати своїх співбесідників. А він нас зовсім не знає… Проте я думаю так: він і його товариші, такі самі молоді скіфи, мисливці і воїни незнатного походження, можуть стати нам у пригоді. А всі вони — серед друзів Сколота. Значить, нам принаймні тимчасово доведеться триматися ближче до цієї групи, а виходить, і до Сколота…

— Тактичний маневр, Іване Семеновичу? — всміхнувся весело Артем.

— Що ж, у нашому складному і небезпечному становищі досягти чогось можна, гадаю, тільки якимсь хитрим тактичним маневром, — погодився геолог. — Але Дорбатая ми переможемо. І завтра, і потім. Старий шахрай припустився великої непоправної для нього помилки: він розкрив нам свої карти! Ми знаємо його карти. А наших він не знає. Добре! Використаймо це. Все залежить від того, товариші, наскільки успішно нам пощастить здійснити завтра те, що я задумав, як ми зуміємо розіграти наші власні карти…

— Ми з Дмитром Борисовичем теж повинні знати наші плани, — зауважив Артем.

— Про це й мова. Тим більше, що в цій грі чимала роль належить вам, Артеме. Присувайтеся ближче. Задумав я ось що…

У темряві спалахувала й притухала коротенька люлька Івана Семеновича. Товариші слухали його, не пропускаючи жодного слова. Дмитро Борисович пощипував за своєю звичкою борідку й іноді нервово потирав руки. Артем часом аж підстрибував од захвату. План Івана Семеновича подобався йому. Юнак не мав жодного сумніву щодо його успішного здійснення. Яка шкода, що Ліда спить і нічого не чує!.. Ну, гаразд, тим цікавіше їй буде завтра. А може, коли вона прокинеться, розповісти їй?.. Ну, там побачимо. Поки що — слухати, слухати! Артем дивився на геолога майже закохано.

І ще одна пара очей дивилася на Івана Семеновича з абсолютною готовністю негайно виконати перше-ліпше його доручення. Ці очі були напівзаплющені, вони дивилися, можна було подумати, навіть лінькувато, в них ледве помітно відбивався вогник люльки. Але вони бачили все чисто. І якщо Діана й не розуміла того, що казав Іван Семенович товаришам, то вона, напевне, добре відчувала тривожність цієї дивної, сповненої небезпеки ночі, за якою наближався не менш неспокійний ранок.

Артемові снився піонерський табір, в якому він кілька разів бував у дитинстві. Вільний час, дівчата й хлопці розійшлися хто куди, і барабанщик скликає їх. Звуки барабана лунають над табором, вони кличуть усіх, усіх. Але піонери щось не збираються. Вдруге, втретє лунає барабан. Він звучить настирливо, він страшенно дратує Артема. Звуки барабана наближаються, гучнішають, наче барабанщик шукає саме його, а не когось іншого. Барабанщик хоче розбудити Артема цим уїдливим гуркотінням. Юнак розплющує очі, озирається…

Дивні, звуки все ще лунають. Але Артем тепер зрозумів, що це не барабан, який снився йому. Це — щось інше. Ніби бубни й флейти разом. Звуки їх справді лунали настирливо. Ось до них приєднався ще й свист, наче хтось вигравав на дудках нескладну мелодію з кількох нот. За повстяними стінками кибитки було чути рух, там кудись поспішали люди. Артем підвівся.

Дмитро Борисович лежав на своїй повстині, обіперши голову на руки, й прислухався. Іван Семенович походжав по кибитці, заклавши руки за спину. Обличчя його було нахмурене. А Ліда? Дівчина ще солодко спала.

— Доброго ранку, Артеме, — спинився біля нього геолог. — Як спали? Як настрій? Час уже готуватися.

Артем схопився: справді, у нього ще нічого не готово! Він схилився над сумками, які приніс ще до світанку Варкан. Тим часом прокинулася й Ліда. Вона розгублено дивилася на товаришів, на Діану, що неспокійно ходила по кибитці. Ранкове світло лилося крізь круглий отвір угорі. Дівчина здивовано кліпала очима.

— Так, це не соні — нарешті мовила вона. — А я сподівалась прокинутися вдома…

— На жаль, не сон, Лідо, — озвався Артем, порпаючись у сумках. — Уставай, мабуть, скоро підемо на велику виставу.

— Саме так, Артеме, слово на місці: готується непогана вистава з великою кількістю глядачів, — посміхнувся Іван Семенович: бадьорий настрій юнака треба було підтримати. — Не турбуйтеся, Лідо, Артем дуже непогано підготувався до виконання головної ролі в цій виставі!

— Яка вистава? Про що ви кажете? — щиро здивувалася дівчина: адже вона нічого не знала про плани Івана Семеновича.

— Все, все побачиш, Лідо. А що буде цікаво, за це я тобі ручуся, — відповів загадково Артем і додав: — Пояснив би тобі все, та часу немає. Он уже йдуть по наші душі!

Справді, майже цієї ж самої миті повсть кибитки широко відкинули озброєні кинджалами скіфи, помічники віщуна. Ще два помічники увійшли в намет і спинилися біля входу. Боязко оглядаючись на Діану, в намет прослизнув учорашній перекладач, чорнявий невеличкий чоловічок. Уклонившись, він зразу почав заздалегідь приготовану промову:

— Чужинці мусять вийти з кибитки. Мусять іти на відправу. Якщо вони відмовляться йти самі, тоді їх…

— Зайві розмови. Ніхто не відмовляється. Ми готові, - перебив його археолог, сердито блиснувши очима.

Чоловічок уклонився ще раз. Очевидно, він трохи побоювався дивних чужинців, бо одступив у куток кибитки. Втім, йому треба було ще щось сказати. Він обвів уважним поглядом чужинців, переконавшися, що йому ніщо не загрожує, і почав знову:

— Славетний Дорбатай доручив мені нагадати чужинцям ще раз про його прекрасні пропозиції. Славетний Дорбатай каже, що…

— Нам нецікаво знати, що каже Дорбатай, — ще рішучіше увірвав перекладача Дмитро Борисович. — Учора ми відповіли йому все. Пішли, товариші!

Приглушений гомін зустрів їх надворі. Великий загін вершників уже чекав на них. А позаду виднілася юрба піших скіфів, що дивилися на полонених здаля, не насмілюючись підійти. Десяток підручних віщуна з кинджалами в руках оточили чужинців. Навколо них зімкнувся ще й загін вершників — і процесія рушила. Куди?

— А Дорбатая не видно, — зауважив Артем.

— Він надто поважна особа, щоб іти разом з нами, — висловила свою думку Ліда.

— Ще побачимо, побачимо його, — виразно мовив геолог.

Знову залунали бубни й флейти. Тепер Іван Семенович бачив і самих музикантів. Один з вершників тримав у руках великий тимпан, що нагадував бубон, І бив у нього. Двоє інших били в бубни. А ще троє тримали великі білі довгасті дудки й свистали в них. Ті дудки були наче кістяні.

Дмитро Борисович пильно дивився на скіфських музикантів. Він торкнувся плеча Івана Семеновича.

— Оце дудочки, га? — сказав він. — І дивно подумати, що на цих самих дудках колись хтось ходив чи бігав…

— Не розумію.

— Дуже просто. Я хочу звернути вашу увагу на матеріал, з якого зроблено ці дудки…

— Ну?

— Бачите, вони кістяні.

— Так що з того?

— Це гомілкові кістки людини, Іване Семеновичу!

— Ви певні?

— Цілком. Адже наявність таких інструментів у стародавніх скіфів вже давно встановлено наукою. Ми знаходили такого роду кістки, відшліфовані й чисті, обрізані з кінців, у багатьох могильниках. Між археологами точилися лише суперечки про спосіб використання скіфами цих кістяних трубок. Дехто твердив, що це музичні інструменти, дехто — що це вживалося при доїнні кобил… Ну, тепер ніяких сумнівів не може бути. Дудки — ось воно що! Дудки, зроблені з гомілкових кісток людини!

Справді, так воно й було. Око легко відрізняло в тих дивних дудках характерні вигини гомілкової кістки… та й розмір саме такий.

— Шлях кінчився, Іване Семеновичу, — мовив раптом Артем. — Мабуть, ми вийшли в степ. Бачте, яка висока трава.

Коло вершників помітно розсунулося. Можливо, це було випадково, можливо, тому причиною була Діана, що перебігала то направо, то наліво. І щоразу вершники трохи відступали, натискуючи на сусідів, щоб триматися подалі від страшної жовтої собаки.

Здаля пролунали ще тимпани. Це, очевидно, був сигнал, бо передні лави вершників разом знялися з місця і галопом помчали в степ. Перед очима мандрівників відкрився широкий краєвид.

Так, процесія вже вийшла в степ, дивний жовто-рожевий, вкритий високою травою степ. Рівне, широке міжгір’я обрамлене праворуч великим, неприродно рожевим лісом, за яким десь далеко височіли гори. Верхівки тих гір, як і вчора, ховалися в сірих непроглядних хмарах. Але гори підносилися не тільки за лісом, вони оточували весь степ, всю місцевість. Артем згадав нічну бесіду з Іваном Семеновичем. Гори ці були стінами велетенського підземного простору… цікаво було б довідатися у скіфів, чи сходив хто-небудь з них на ті гори, чи пробував досягти вершин?..

Процесія посувалася рівним степом. Тільки в одному місці, саме там, куди помчали вершники, виднівся похилий горбок з чудною спорудою на ньому. Це не був храм, не був дім або навіть намет.

Це була ніби просто величезна чорна купа, що мала форму грубої піраміди. А круг неї, на всіх схилах горбка, юрмилися люди. Вершники, піші, чоловіки, жінки й навіть діти — мабуть, геть усе чисто населення скіфського стійбища зібралося тут. Гостре око Артема помітило осторонь юрбу невільників. А зовсім близько від чорної піраміди сидів на своєму коні старий вождь Сколот в блискучому золотому шоломі, оточений почтом.

Ліда схопила Артема за руку. В голосі її відчулася тривога:

— Он стоїть Дорбатай! І недалеко від нього огидний Гартак! Вони тримаються чи не разом!

— Не хвилюйся, все буде гаразд, запевняю тебе, — озвався бадьоро юнак. Втім, він був далеко не такий спокійний, як удавав. Він аж ніяк не сподівався такої численної аудиторії. Чи ж пощастить йому так переконливо виконати задумане? Його стурбований погляд одшукав Івана Семеновича. Геолог відповів йому енергійним кивком голови: так, так, мовляв, все йде добре!..

Процесія наближалася тим часом до чорної піраміди. Це була велетенська купа сухого хмизу — урочистий священний жертовник скіфів. Щодо цього — Дмитро Борисович не мав ніякого сумніву. Він добре бачив навіть вузьку дерев’яну драбинку, що вела вгору, до верхівки великої купи хмизу. А там, на самій верхівці, стирчав великий старий почорнілий меч. Він був закріплений у хмизі держаком і стирчав угору лезом… Все, геть усе поки що було саме таким, як уявляв собі археолог з наукових джерел!

Коло драбинки стояв Дорбатай в урочистому червоному плащі з золотими бляшками. Його холодні ворожі очі дивилися запитливо на чужинців, шукаючи на їхніх обличчях ознак страху або принаймні вагання. Даремна надія! Чужинці спокійно оглядали священну споруду, головного віщуна, його помічників, дужих жінок-жриць з кинджалами і кривими ножами. А от вони хвилювалися, поглядаючи на чотирьох людей, супроводжуваних страшною поскіною: адже саме їм, а не старому віщунові доведеться мати справу з загадковими незнайомцями, які вміють творити чудеса!

Почет і воїни Сколота створювали окрему групу. Старий вождь хоч і намагався триматися, як завжди, зберігаючи суворий і презирливо-байдужий вигляд, не був сьогодні такий спокійний, як учора. Його руки час од часу нервово перебирали поводи коня, він обмінювався з найближчими воїнами короткими, уривчастими фразами. Мабуть, старий вождь побоювався, що Дорбатай до кінця використає своє становище владаря дивних полонених. Адже головний віщун учора категорично відмовився від усіх пропозицій, які робив йому Сколот щодо викупу чужинців. Він не погодився віддати їх вождеві. А в спритних руках старого віщуна полонені чаклуни могли стати дуже небезпечною зброєю…

І ще одна людина не могла приховати неспокою. Це був Варкан. Артем зразу розшукав його мужню струнку постать серед воїнів, що становили загін Сколота, який помітно розділявся на воїнів, одягнених дуже пишно і значно скромніших, в одязі яких майже не було коштовних оздоб. Варкан був серед другої групи. Але з першого ж погляду ставало ясно, що серед цієї групи неродовитих воїнів Варкан посідає якесь центральне місце. Чому? Хіба не всі воїни в загоні Сколота були рівні? На це питання поки що не було відповіді.

Недалеко від Дорбатая, між численними підручними віщуна й загоном Сколота, на багато убраних конях сиділи знатні скіфи, пихаті й гордовиті. Трималися вони дуже незалежно, відчуваючи свою міць і силу. Ці люди дивилися на чужинців неприховано вороже.

А нижче, на схилах пагорка, гомоніли піші скіфи. Там уже зовсім не було видно ніяких прикрас на одязі, навіть наqскромніших бронзових; око не спинялося на комусь одному. Біля підніжжя чорної піраміди товпилася безладна юрба. Тут були і скіфи, і раби, які не мали права підійматися вище.

Ліда не могла стриматися, щоб час од часу потай не поглянути на Гартака, який сьогодні, на знак свого високого походження, теж сидів на пишно вбраному коні. На Гартаку був також круглий бронзовий шолом, а на поясі висів меч. Втім, усе це мало штучний і смішний вигляд. Здавалося, меч ще більше скривлював його немічну постать, бронзовий шолом примушував схиляти нижче голову. Та й на коні Гартак сидів незграбно. І, незважаючи на все це, саме він справляв на дівчину враження найнебезпечнішого ворога. Дівчина не могла без тремтіння бачити його кощавувате перекривлене обличчя…

Тепер мандрівники стояли майже самі. Біля них лишилися тільки підручні віщуна. Та неподалік ще четверо міцних жінок-жриць тримали двох невільників із зв’язаними руками. Артем ще раз згадав погрози Дорбатая: “відправа… жертви…” Мабуть, і ці нещасні, які не мають змоги боронитися, мають стати такими самими жертвами! Він рішуче повернувся до Івана Семеновича:

— А що коли вони почнуть з тих рабів? Як тоді? — На обличчі юнака було явне замішання. Проте геолог не встиг відповісти.

Старий віщун звичним жестом підніс руки вгору. Мабуть, це було сигналом до початку урочистої церемонії відправи. Бо майже разом з ним піднесли руки вгору всі його підручні. І на поле навколо хмизової піраміди впала зловісна тиша.

Високим хрипким голосом Дорбатай заспівав. Він низько вклонився купі хмизу, простяг руки до великого почорнілого меча, який стирчав з її верхівки, і випростався. Легенький вітрець ворушив складки його червоного плаща — і в цей момент старий віщун був схожий на великого хижого птаха, який ось-ось кинеться на свою жертву. Так само простягали руки і його підручні, наче намагаючись весь час копіювати рухи Дорбатая.

І раптом мелодія пісні старого віщуна різко змінилася. Його підручні, ніби за командою, змовкли. Дорбатай співав сам, виводячи високі ноти і переступаючи з ноги на ногу. Потім він знову змахнув руками, і знову його пісню підхопили всі віщуни. Дмитро Борисович нахилився до геолога.

— Ці кілька речень, що їх він співав сам, стосувалися нас, Іване Семеновичу. То була мішана мова, в якій я серед незрозумілих мені скіфських слів розрізнив і грецькі, Я зрозумів зміст тих речень.

— Цікаво. Що ж то за зміст?

— Він сказав приблизно таке: “Ми принесемо вас у жертву богам, чужинці, якщо ви не скоритеся. Ще є час. Скажіть, що ви згодні. Інакше смерть чекає на вас. Смерть, яка спочатку на ваших очах забере рабів”. Це попередження — і разом з тим погроза.

- І це все? — незворушно спитав Іван Семенович.

— Все.

— Боюся, що відповіді від нас він не діждеться. Чи ви іншої думки, Дмитре Борисовичу?

— Та як ви могли таке подумати? — майже образився археолог.

— То й добре. Проте тепер ми знаємо принаймні, що він хоче починати з рабів, а не з нас. Гаразд, це ще краще!

Пісня закінчилася. Дорбатай востаннє люто прокричав кілька слів. Він закликав, він явно намагався збудити скіфів. І своєї мети старий віщун досяг, бо у відповідь на його закляття залунали нестримні вигуки, задзвеніла зброя, натяглися луки — у повітрі майнув дощ гострих довгих стріл, які описали дугу над священним жертовником і впали десь далеко за пагорком.

Два підручні подали Дорбатаю велику золоту чашу і довгий кам’яний ніж з золотою рукояткою.

— Священні ритуальні речі скіфських віщунів, — прошепотів збуджено Дмитро Борисович, в якого знову заговорило серце археолога.

Дорбатай урочисто прийняв чашу й ніж. Він підніс їх угору й голосно закричав, наче заклинаючи хмари, що повільно пливли в небі. Дмитро Борисович одразу переклав:

— Він сказав знову мішаною мовою, Іване Семеновичу. “Хай прихідці подивляться, пересвідчаться на власні очі що станеться з ними самими за кілька хвилин! Хай вони краще скоряться!”

Іван Семенович мовчки похитав головою, не зводячи уважного погляду з того, що відбувалося біля священного жертовника.

Дорбатай опустив ніж лезом до землі. Це також був сигнал. Підручні віщуна, що тримали зв’язаних рабів, потягли їх до нього. Пролунав зляканий крик одного з рабів, що намагався опиратися. Другий, важко переступаючи наче зомлілими ногами, ішов, не чинячи опору, не плекаючи вже ніякої надії на порятунок. З натовпу скіфів долинув голосний гомін. Артем зблід. Він гукнув:

— Вони ж уб’ють їх, Іване Семеновичу! Це неможливо!

Брови геолога зсунулися. Він міцно тримав Артема з плече:

— Заждіть трохи, Артеме. Зараз, зараз прийде наша черга діяти.

Підручні тягли рабів до Дорбатая. Старий віщун ждав, його погляд на коротку мить спинився на чужинцях: перемога і загроза були в тому погляді. Перший раб уже не кричав. Він ніби втратив голос. Він тільки хрипів, закинувши голову назад. Збуджений гомін у натовпі внизу зростав. Чути було, як істерично лементувала якась жінка. Іван Семенович підштовхнув Артема:

— Вперед, юначе! І хай з вами буде щастя!

Одним стрибком Артем опинився біля Дорбатая, що здригнувся від несподіванки і позадкував. Підручні віщуна не встигли затримати Артема, не встигли навіть ворухнутися, такий блискавичний був стрибок юнака, настільки раптовий був його вчинок. Він стояв уже перед старим віщуном, недбало і презирливо взявшись руками в боки. Коло нього загрозливо вишкіряла зуби й виразно гарчала Діана.

Мертва тиша лягла в степу. Все спинилося, застигло. Всі чекали — що ж буде далі, що зробить могутній, славетний Дорбатай з нахабним чужинцем, проклятим богами. Мабуть, він відступив на крок лише для того, щоб зручніше спопелити на місці одчайдушного чужинця.

Дорбатай, зціпивши зуби, люто гукнув щось до підручних, показуючи кам’яним ножем на Артема. Але жерці не насмілювалися підійти до молодого чужинця. Повторювалася вчорашня історія: старий віщун змушений був залишатися з сміливим юнаком сам на сам!

Проте Артем уже використовував зручність свого становища.

— Слухай, ти, старий шахраю! — закричав він просто в обличчя віщунові. — Твоє царство скінчилося. Я викликаю тебе на змагання. Покажи, на що ти здатний. Взнаємо, хто з нас могутніший! Давай сюди перекладача!

Природно. Дорбатай не розумів жодного слова юнака, який, знаючи це, тут-таки додав:

— Зараз я тобі поясню все. Варкане! Егей, Варка не! Варкан штовхнув коня і за мить опинився біля свог нового приятеля. А Артем вів далі:

— Дмитре Борисовичу, скажіть Варканові все, що треба, хай він перекладе цьому шахраєві й усім скіфам у ввічливій, парламентарній формі, що я сказав!

Варкан уважно слухав те, що говорив йому археолог. А ще за хвилину його голос лунав уже так, що його справді чув не тільки віщун, а й кожен скіф. У відповідь над степом знову знявся гучний гамір. Натовп захвилювався. Обличчя Дорбатая спохмурніло остаточно. Але тепер у нього не лишалося шляхів для відступу. Натовп чекав відповіді на виклик сміливого молодого чужинця, народ дивився на Дорбатая. Старий віщун наважився. Хриплим, загрозливим голосом він прокричав щось у відповідь юнакові.

— Він каже, що боги зараз спалять вас, Артеме, — переклав археолог. — Ви не боїтеся?

— Побачимо, хто краще впорається з небесним вогнем! Ану, починай, старий! Хай твої боги спалюють мене. А тоді вже візьмуся за діло я!

Артем вільно й невимушено стояв перед Дорбатаєм. Старий віщун одразу зрозумів, що зопалу сказав зайве і що юнак чудово розуміє це. А натовп скіфів чекав здійснення страшної загрози чудодія… і кожна прогаяна мить була на користь чужинцям! Не випускаючи з рук священних чаші й ножа, Дорбатай почав промовляти свої закляття. Він вигукував їх з таким напруженням, що на старечій шиї напиналися жили: він раз у раз переходив з крику на зловісний загрозливий шепіт, він вимахував руками, мов скликаючи всі сили природи на голову молодого злочинця. Але той не виявляв ніяких ознак страху, на який сподівався віщун, стояв спокійно і навіть посміхався!

Натовп, що було змовк, коли віщун почав свої закляття, тепер загомонів. І це був уже зовсім інший гомін. Артем відчував, що настрій скіфів змінюється на його користь. Дорбатай втрачав владу! Юнак вирішив використати слушний момент і прискорити падіння віщуна. Він сміливо виступив наперед і наблизився впритул до старого, який люто вимахував чашею й ножем.

— Ну що, не виходить? — запитав глузливо Артем. — Щось я не помічаю, щоб мене хтось спалював. І тому — досить! Ану, геть звідси! Очищай місце, старий! Тепер моя черга!

— Артеме! — тривожно гукнула Ліда. Блискавичним рухом, якого від нього нібито й годі було чекати, Дорбатай кинувся на юнака, піднісши свій ніж. Ще мить — і Артем упав би під ударом того кам’яного ножа, що націлювався йому в груди. Але Дорбатай не встиг вдарити юнака. Він відсахнувся назад, хоча Артем не зробив жодного руху. Уважна й зірка Діана стрибнула назустріч віщунові. Її зуби клацнули біля самого його горла, і щастя Дорбатая, що він устиг відсахнутися! Діана стояла перед ним, напоготові до нападу. Немовби вона чекала тільки команди, дисциплінована, розумна собака. Про це свідчила її наїжена шерсть, вищирені зуби і глухе гарчання.

— Так он ти який!.. — мовив, наче дуже здивований, Артем. — Переконався, що вогонь з неба на мене викликати не вдасться, то вирішив зарізати? Не вийде, нічого не вийде… Втім, я вже попереджав тебе, що надійшла моя черга. Дивись!

Спокійним рухом Артем вийняв цигарку, закурив її. Запала могильна тиша. Тисячі очей стежили за його рухами. Юнак відчував це і, не поспішаючи, затягнувся й випустив дим прямо в обличчя враженого Дорбатая.

— Що? Не подобається? Я тобі зараз ще й не таке покажу. Хай Варкан перекладе йому, що зараз я зіб’ю його з ніг небесним вогнем, навіть не доторкнувшись до нього. Я не підійду до нього, його звалить вогонь!

Варкан слухняно переклав, вислухавши перед тим Дмитра Борисовича. На обличчі Дорбатая з’явилася недовірлива гримаса. Мабуть, віщун вирішив, що молодий чудодій намагається залякати його так, як він сам щойно пробував зробити. Що-що, а ціну небесному вогню Дорбатай знав краще за інших… Він виставив одну ногу вперед, всім своїм виглядом показуючи, що аж ніяк не боїться погрози нахабного чужинця.

— Приготувався, я бачу? Ну, чекай!

Артем вийняв а кишені якусь маленьку річ і підніс ї до рота, з якого стирчала запалена цигарка. За мить малесенька річ задиміла, зашипіла. Тоді Артем високо підняв її і жбурнув під ноги віщунові.

— Дивись, старий! Зараз усі переконаються, чи встоїш ти на ногах, чи ні!

Дорбатай ледве стримався, коли побачив біля своїх ніг маленьку загадкову річ, яка шипіла, наче жива розлючена істота. Від неї здіймався легенький димок. Але віщун розумів, що відступати — значить утратити всю свою силу, весь свій вплив на Скіфів. І він, перемагаючи страх перед таємничою річчю, залишився стояти, переступаючи з ноги на ногу.

— Зараз, зараз, — приговорював Артем. — Тримайся, старий!

Ледве він вимовив останнє слово, як під ногами Дорбатая щось оглушливо стрільнуло. Наче вогонь вистрибнув з-під землі біля ніг віщуна і підкинув його в повітря. І невідомо, чи старий віщун упав од вибуху, чи просто з переляку, побачивши вогонь і почувши грім… Але, неприродно і смішно змахнувши руками, він немов підстрибнув, перекрутився в повітрі, втративши рівновагу, і впав на землю горілиць. Священні чаші і ніж, які він, падаючи, випустив з рук, покотилися до Артема. Ось Дорбатай перевернувся з спини на груди і залишився так лежати, обгорнутий складками своєї сукні й урочистого червоного плаща, наче боявся не тільки підвестись, а й подивитись у бік могутнього молодого чудодія, що викликав з неба вогонь і грім…

І знову тиша залягла над степом. Скіфи боялися дихати. Вони поглядали на Артема, як на остаточно незрозумілу й страшну істоту, наділену неймовірною неприродною силою. Незважаючи на всі закляття старого віщуна, молодий чужинець не був знищений богами; навпаки, він викликав вогонь і грім, він звалив славетного Дорбатая, який нерухомо і безпорадно лежить на землі!..

Юнак підійшов до священної золотої чаші й кам’яного ножа, підняв їх з землі, уважно оглянув. Він діяв так упевнено, наче вже зовсім нічого не боявся. Та й справді, хто б міг насмілитися напасти на нього після такої виразної перемоги над всевладним Дорбатаем?..

— Так, — сказав Артем, — непогані речі! Коли б мені пощастило знайти їх спокійно у тій печері, я був би дуже радий. Ну, гаразд, зараз я зайнятий важливішими справами, ніж вивчення музейних рідкостей. Гей, ви там, звільніть негайно цих хлопців!

Не випускаючи з рук чаші й ножа, він підійшов до жерців, які й досі ще тримали двох зв’язаних рабів. Вони не чекали, поки юнак дійде до них, кинули рабів і побігли за купу хмизу. Але раби не наважувалися ворухнутися. Вони божевільними з переляку очима дивилися на Артема, наче безмовно благаючи порятунку. Артем зрозумів: невільники вважали його за такого самого кровожерного віщуна, яким був Дорбатай, і думали, що він хоче вбити їх. Адже юнак усе ще тримав у руках і кам’яний ніж, і чашу!

— Та не бійтеся, друзі, - мовив Артем лагідно. — Цим ножем я хочу зробити зовсім не те, що ви думаєте. Ось!

Він хутко перерізав кам’яним ножем мотузки, якими були зв’язані раби.

— Ач, який гострий, — здивувався юнак. — Ріже, мов бритва, хоч і кам’яний. Ну, тепер можете йти до своїх. А хто вас спробує ще зачепити, матиме справу зі мною. Так і передайте!

Він злегка підштовхнув рабів. І враз вони кинулися бігти не оглядаючись, шалено розмахуючи руками. Артем подивився їм услід і повернувся до Дорбатая, який уже напівлежав, спираючись на руки. Очі його, здавалося, стежили за кожним рухом молодого чужинця.

— Ну, вставай, старий. Годі тобі лежати. Адже й підстав для цього немає. Ач, один якийсь пістон біля нього стрельнув, а він удає, мовби цілий снаряд влучив у нього… Вставай, я тобі кажу!

Дорбатай, ніби розуміючи, повільно звівся на рівні ноги. Обличчя його було забруднене пилом, сиве волосся скуйовджене, повстяний башлик сповз набік. Гострі очі спідлоба поглядали на Артема люто, вороже, як на ненависного супротивника. Втім, старий віщун поводився напрочуд тихо: очевидно, він розумів, що зараз неспроможний щось зробити. Тому Дорбатай, помовчавши трохи, схилив голову й вимовив здавленим голосом кілька покірних слів.

— Добре, добре, — розсміявся Артем, почувши переклад тих слів. — Розумію, що тобі нелегко визнати таке. Значить, я дужчий від тебе, і ти визнаєш це? Гаразд, погодимося. Хоча ми це знали й без тебе. Але хай тепер переконаються всі. Кінець тобі, Дорбатаю!

Він озирнувся. Натовп прислухався до його слів, намагаючись зрозуміти їх. В очах скіфів він, Артем, був справжнім чудодієм. Людина, що дихає димом; людина, що викликає з-під землі вогонь і грім; людина, що збила з ніг всемогутнього досі Дорбатая; людина, яку оберігає страшна жовта пантера — поскіна… Тисячі очей дивилися на Артема, дивилися з пошаною, змішаною з страхом. І тільки дві пари з них поглядали на нього скоса, непримиренно і люто.

Перша належала старому віщунові; хіба ж міг він примиритися з поразкою, з утратою свого безроздільного впливу на скіфів?.. Друга — кривобокому Гартакові, який був розбитий у сутичці Артем — Дорбатай вщент, хоч і не брав в ній участі. Навіть купка знатних скіфів-багатіїв трималася тепер не так гордовито, як раніше.

Дмитро Борисович щиро потиснув руку Іванові Семеновичу:

— Мушу сказати, що ви чудово вигадали все це!

— Чому ж приписувати все мені? — заперечив геолог. — Артем брав таку ж саму участь, якщо не більшу. Йому належить і честь виконання головної ролі, хіба ж не так?

— Ну, з Артемом ми окремо поговоримо. А що ви скажете, Лідо?

Певна річ, все те, що сьогодні відбулося на її очах, справило на дівчину велике враження. Зрозуміло: адже вона була єдиною серед товаришів, хто не брав участі в нічному обговоренні наступних подій, і тому для неї поведінка Артема була цілковитою несподіванкою. Тепер Ліда ледве стримувала радісний сміх. Це була реакція після нервового напруження всього ранку. Зараз, коли грізна небезпека, яка звечора нависла над товаришами, остаточно розвіялася, Ліді хотілося розцілувати й Івана Семеновича, і Дмитра Борисовича, а головне — сміливого Артема, який так одважно поводився в змаганні з Дорбатаєм. І вона відповіла археологові тим, що дзвінко поцілувала його в щоку.

— Ой Дмитре Борисовичу, як чудово все вийшло! Цього не чув Артем, що підходив до товаришів у супроводі вірної Діани. Бо він насамперед спитав:

— Ну, здасться, я виконав усе, що треба було, Іване Семеновичу? І тримався як слід, правда?

Майже, — відповів геолог, — якщо не зважати на такі вигуки, як “старий шахрай” тощо.

— Так він же все одно не розумів, — простодушно пояснив Артем. — А мені треба було якось відвести душу… До речі, Дмитре Борисовичу, що робити з цими священними речами? — спитав він, вказуючи на чашу й ніж, що їх він усе ще тримав у руках. — Це ж неабиякі коштовності, особливо з вашого, археологічного погляду. А для мене це, крім того, й трофеї!

Дмитро Борисович хотів було взяти чашу й ніж, його очі загорілися. Але Іван Семенович безжально спинив його:

— Негайно віддати помічникам віщуна, — розпорядився він. — Коли ми візьмемо їх, це буде велика образа. Ні, ні Дмитре Борисовичу, і не думайте! Я розумію, що вам дуже хотілося б якщо не лишити їх собі, то принаймні добре вивчити, розумію. Але — не можна. Отож подивіться, навіть не беручи в руки, — і Артем оддасть їх.

— Шкода… — пробурмотів Дмитро Борисович, якому страшенно не хотілося розлучатися з рідкісними знахідками, хоч він чудово розумів, що геолог мав цілковиту рацію. — Ви лише подумайте, друзі, свідками чого ми були зараз! Правда, відправу не було доведено до кінця…

- І ви шкодуєте з приводу цього?

— Та не зовсім… Але чи уявляєте ви собі, який вигляд мала велика скіфська відправа? Оцим кам’яним ножем Дорбатай перерізував горло жертві, яку тримали його помічники. Кров жертви стікала до золотої чаші… Ліда відчула, що її нудить. Але археолог не помічав нічого. Він вів далі:

— Тоді Дорбатай або котрийсь з його жерців відрубував ще жертві праву руку й кидав її в повітря. А кров у золотій чаші сам ніс на верхівку купи з хмизом і там поливав нею священний меч. Тому той меч такий чорний… Саме такою, скільки я знаю, була стародавня скіфська відправа з жертвами…

— Ясно, Дмитре Борисовичу, ви не можете примиритися з думкою, що я завадив вам побачити все це на власні очі, - насмішкувато зауважив Артем.

- І навіть не тільки побачити, а й відчути на власній шиї, - додав з красномовним жестом Іван Семенович.

— Та ну вас, — сконфужено відвернувся археолог. — Я вам розповідаю про серйозні речі, а ви глузуєте… Знав би таке, не говорив…

Розмова раптом урвалася. До них під’їздив Сколот. Його суворе обличчя цього разу було усміхнене. Голос звучав лагідно і дружньо, коли він заговорив:

— Сколот вітає чужинців з перемогою над Дорбатаєм. Сколот хоче сказати вам, що він все одно не допустив би здійснення погроз Дорбатая. Але так вийшло краще, бо обійшлося без бійки, хоч воїни Сколота були напоготові. Тепер ніхто не може торкнутися вас. Сколот запрошує вас до себе. Ви будете його шановними гостями!

Так принаймні звучали його слова після подвійного перекладу — Варкана і Дмитра Борисовича. Археолог хотів уже відповісти, що вчені охоче приймають гостинне запрошення вождя, як Іван Семенович виступив уперед і мовив:

— Я хочу сказати Сколотові ось що. Мене й моїх товаришів дуже дивує, чому ми чуємо ці щирі запрошення тільки від нього самого. Адже у Сколота є молодий син Гартак. Чому не запрошує нас і Гартак? Хіба він, славетний Гартак, вороже ставиться до нас?..

Це був хитрий і рішучий хід у складній, заплутаній обстановці. Якщо Гартак теж запросить чужинців бути його гостями, то він уже не матиме права шкодити їм. Священні скіфські звичаї не дозволяли цього. То було б ганебним вчинком!

Сколот слухав те, що перекладав йому Варкан, і його брови насуплювалися. Артем стежив за обличчям Гартака, який наче ховався серед почту Сколота. Він бачив: кривобокий одразу зробив був такий рух, наче бажав утекти, щоб не запрошувати чужинців. Але це було неможливо. Гартак зіщулився, увібрав голову в плечі. Очі його бігали по сторонах, уникаючи погляду мандрівників, особливо Ліди. Але ось почувся голос Сколота. Старий вождь говорив тепер урочисто і владно; і тільки вимовивши останнє слово, він глянув на сина. Цього було досить.

Кланяючись і вимушено всміхаючись, Гартак заговорив, розводячи руками. Навіть без перекладу було зрозуміло, Що він просить пробачити йому за запізніле звернення і запрошує чужинців бути його гостями, як і гостями його славетного, могутнього батька.

— Гаразд, — поважно відповів Іван Семенович. — Тепер ми погоджуємося й приймаємо запрошення. Ми будемо гостями Сколота і Гартака!

І тільки товариші розчули те, що тихо додав геолог:

— В такий спосіб ми незабаром з’ясуємо все, що нам треба…

— Непоганий, зовсім непоганий вершник вийшов з нашого Артема, — жартував Іван Семенович.

— Що там я! — не менш жартівливо відповідав юнак. — Можливо, я з самого дитинства мріяв бути кавалеристом, ви ж не знаєте. От подивіться краще на Ліду. Це справді клас! Сидить на коні, наче ніколи з нього і не злазила!

— А про мене забули? — поскаржився Дмитро Борисович. — Адже, слово честі, ніколи в житті досі не їзди верхи!

— А Іван Семенович, як і слід було чекати, і тут лишається нашим справжнім командиром. Мабуть, він зможе вийти на змаігання з першим-ліпшим скіфом, — закінчив обмін жартами Артем. — Хоча 6 і з нашим другом Варканом.

Молодий скіф, що їхав поруч з чужинцями, радий був нагоді виявити ще раз свої симпатії до них. Це він сам напросився бути їхнім провідником під час огляду стійбища. Він узяв з собою ще двох своїх товаришів, молодих воїнів з дружини Сколота. Тепер Варкан охоче розповідав про все, що цікавило його нових друзів, і навіть навчився з допомогою Артема вимовляти кілька слів їхньою дивною для нього мовою.

Четверо мандрівників їхали на конях, подарованих їм Сколотом. Варкан сам привів їх і навіть розподілив між мандрівниками. Вороного коня одержав під загальні оплески Іван Семенович. Але й своїм невеличким гнідим тонконогим конем Артем був цілком задоволений. Що ж до Дмитра Борисовича й Ліди, то їм дісталися дві маленькі спокійні кобили, причому археолог все одно трохи стурбовано запитував Варкана:

— Ви вважаєте, друже мій, що ця тварина не підведе мене? Вона й справді спокійна? Бо, бачите, мені.дуже не хотілося б мати якісь непорозуміння в конем, оскільки досі мої взаємини з подібними істотами обмежувалися, гм, так би мовити, спогляданням і не поглиблювалися далі…

Тільки коли Варкан категорично ствердив, що запропонована йому кобила — одна з найспокійніших і мирніших в усьому великому табуні скіфського вождя, — археолог наважився сісти на неї.

З великою цікавістю оглядали товариші скіфське стійбище. Чисто все на їхньому шляху здавалося їм незвичайним, привертало увагу, вражало. Вони бачили високі й пишні кибитки на шестиколісних возах знатних скіфів-старшин, які й самі сиділи біля них, оточені служниками і рабами. Бачили менші кибитки численних мисливців, які жили з того, що пощастить їм уполювати в лісі, вимінюючи потім шкури звірів на їжу в знатних скіфів, які мали великі табуни коней. Бачили зовсім маленькі кибитки, біля яких юрмилися бідно зодягнені невільники, ті самі люди, про яких розповідав Варкан. Проте хіба не такими самими фактичними рабами в руках старшин були й усі прості скіфи, цілком залежні від багатіїв? Адже вони не мали майже ніякого майна, крім бідної кибитки на колесах та злиденного хатнього начиння. Все їхнє життя, їхня праця з ранку й до ночі — були підпорядковані вимогам і потребам багатіїв, знатних скіфів-старшин, яким вони пасли худобу, для яких полювали… В цьому мандрівники дуже швидко переконались, оглядаючи становище і знайомлячись з побутом людей.

Лише небагато молодих простих скіфів, той, хто відзначився хоробрістю та мужністю, зміг завоювати собі інше життя. Це були воїни Сколота, точніше, та частина, яка складалася з молодих вихідців з незнатного роду. Родинно зв’язані з бідними скіфами, вони й надалі, як розповідав Варкан, перебуваючи серед воїнів вождя, не втрачали тих зв’язків. Ці молоді скіфи, зодягнені незрівнянно скромніше, ніж сини старшин, трималися дещо окремо від інших, до числа яких належав і Варкан з його друзями, не любили знатних скіфів, пихатих і гордовитих. Це було одразу помітно по поведінці Варкана і двох його товаришів, які трималися осторонь, коли науковці під’їжджали до кибиток старшин, і, навпаки, охоче брали участь у бесідах з простими скіфами. Їх становище воїнів вождя давало змогу триматися дещо незалежно! Втім, було помітно також і те, що знатні скіфи відплачували їм також неприязню, ставилися до них навіть презирливо і скоса поглядали на те, що дехто з молодих воїнів мав приятелів серед нащадків грецьких полонених.

Дійшовши цього висновку внаслідок своїх спостережень, Артем знову згадав неясну, навмисне ухильну відповідь Варкана на запитання, яке він поставив у кибитці віщунів тієї пам’ятної ночі. Чому Варкан уникав ясної відповіді?.. Обов’язково треба буде довідатися в нього! Тільки, на жаль, очевидно, не тепер… доведеться відкласти.

Археолог, оглядаючи стійбище, не міг приховати свого збудження: як же, перед ним розгорталося справжнє життя стародавніх скіфів, про яке він міг досі дізнатися тільки уривками, читаючи стародавніх грецьких істориків або вивчаючи матеріальні знахідки в могильниках. Зрозуміло, що Варкан ледве встигав відповідати на численні запитання Дмитра Борисовича, які сипалися, наче горіхи з мішка. Молодий скіф міг передихнути — та й то дуже ненадовго! — лише тоді, коли Дмитро Борисович відчував крайню потребу поділитися з кимсь із товаришів своїми спостереженнями і враженнями, які буквально переповнювали його.

— Дуже цікаво, просто неймовірно цікаво! — вигукнув він, виблискуючи очима з-під окулярів і зсуваючи на потилицю капелюх. — Бачите, Артеме, в них, у цих скіфів, зберігся повністю той лад, що його описував ще Геродот. Стародавній грецький історик писав, що скіфи складаються з різних племен, причому ті племена неоднаково розвинені, отже, відрізняються громадським станом і звичаями. Деякі перебувають в стадії кочівників, інші стали хліборобами. Розумієте, от ми з вами, до речі, тепер перебуваємо у племені кочівників-мисливців і воїнів… — Ну й що з того? — байдуже відказав Артем, якого ці тонкощі цікавили найменше.

Як то “що”? — спалахнув гнівно археолог. — Та це ж проливає яскраве світло на всі припущення науки, про які точиться стільки розмов, виникав стільки суперечок! Ви тільки подумайте: Варкан каже, що неподалік живе підлегле відгалуження цього племені, яке сіє хліб і обмінюється з племенем Сколота своїми виробами. Надзвичайної От встигнути б усе побачити, все вивчити!

А Артем думав: “Встигнути!”, - каже Дмитро Борисович!.. Чого-чого, а часу на ознайомлення і вивчення у них нібито вистачить. Бо ж про повернення назад, здається, можна тільки мріяти…

Втім, юнак тут-таки й забув про свою сумну думку. Адже поселення скіфів було схоже на жваве містечко. Вздовж нього йшла одна велика вулиця, точніше, широкий шлях7 який потім повертав і йшов попід лісом, огинаючи його величезні дерева з рожевуватим листям.

Переважна більшість кибиток і великих возів з шістьма колесами стояла осторонь того шляху. Круглі повстяні кибитки підносилися праворуч і ліворуч; подекуди між ними лишалися тільки вузенькі проходи. Але подекуди осторонь стояли великі й пишні кибитки, мов серед невеличкого майдану. Здебільшого то були кибитки знатних скіфів старшин.

Ці кибитки стояли не просто на землі, а на величезних возах, подібних до громіздких барок, поставлених на масивні незграбні колеса.

Невеличкі кибитки простих скіфів з грубої прядивної тканини, навпаки, дуже рідко зводилися на возах; як правило, вони стояли прямо на землі. Таких було найбільше, — і вони тісно тулилися одна до одної.

Зовсім окремо майоріли великі кибитки з повсті червоного кольору. Вони належали найбагатшим скіфам — червоний колір взагалі означав приналежність до знаті. Навколо таких кибиток на певній віддалі, звичайно, юрмилися десятки маленьких кибиток і возів, де жили родичі знатного скіфа, його служники й раби.

Деякі великі кибитки були ще й оздоблені різними прикрасами. Кольорові стрічки прикрашали входи та верхівки кибиток. Вони ніби відганяли від родини скіфа злих духів. На повсті були нашиті металеві бляхи. Здебільшого — біля входу. А всередині на стовпах висів маленький і великий посуд різної форми і різного призначення. Чим багатший був власник кибитки, тим, звісно, і коштовніший був його посуд.

І ще одна дивна прикраса біля кибитки привернула увагу Артема.

Це були два стовпи, між якими протягнено шкіряний мотузок. На ньому гойдалися малесенькі різноколірні шкірки — чорні, білясті, руді. Наче то сушилися хутра якихось маленьких звірків. Що то за звірки?

Артем навіть повернув коня, щоб краще роздивитися цю незрозумілу оздобу. Варкан одразу під’їхав до нього, готовий, як і завжди, допомогти своєму другові-чужинцю. Забувши про те, що Варкан все одно не зрозуміє його, Артем запитав, указуючи рукою:

— Що то за дивні хутра висять? Що за тваринки?

Варкан простежив за його жестом і всміхнувся. Кивнувши головою, він вказав на уздечку свого коня. Здивований Артем побачив на ній такі ж самі шкірки.

— Отакі, Варкане, отакі! — ствердив він. — Що це таке?

Розумний молодий скіф не вимагав перекладу. Він підніс руку до своєї голови, швидким помахом обвів верхню її частину і немовби щось зірвав з неї. Артем мовчки дивився на нього, не розуміючи пояснення. Варкан повторив рухи — вже навколо голови юнака. Він навіть легенько сіпнув його за волосся і знову вказав на зморшкуваті шкірки на вуздечці. На обличчі його грала широка добродушна усмішка.

Артем починав догадуватися. Та невже?.. Він глянув ще раз на Варкана, на шкірки. Потім покликав Дмитра Борисовича.

— Що таке, Артеме? — відгукнувся археолог.

— Я не знаю, чи правильно я зрозумів Варкана, Дмитре Борисовичу, — швидко заговорив юнак. — Мене зацікавили оці шкірки. А він так пояснює, ніби це скальпи. Чи ж може таке бути?

— Не тільки може, а так воно й є, - незворушно відповів археолог. — Тільки, звісно, для Варкана це не скальпи, бо то слово латинське. Але так чи інакше — це шкіра з голови вбитого ворога.

— Який жах! — вихопилося в Артема. — 3 його погляду — ніякого жаху, а, навпаки, почесна ознака. Практично це той самий скальп, хоча скіфські звичаї значно давніші, і немає потреби хоча б назвою поєднувати їх з пізнішими індійськими традиціями. Справа в тому, Артеме, що скіфи справді мали такий звичай — знімати шкіру а голів убитих ворогів. Скальпи на вуздечці скіфського воїна — ознака його особистої мужності, відваги, бойової хитрості. Такий звичай, як ми бачимо, вберігся і в цьому племені. Варкан гордий тими оздобами. Він, мабуть, навіть дивується, що в нас немає таких шкірок, бо поважає нас. От я зараз перевірю.

Археолог звернувся до Варкана. Скіф жваво відповів. Потім він одв’язав від вуздечки одну шкірку і подав її Артемові.

— Що таке? — щиро здивувався юнак.

Дмитро Борисович голосно розсміявся:

— Ну, це просто чудово! Варкан хоче подарувати вам одну шкірку.

— Навіщо?

— Мовляв, у нього їх багато, а в молодого друга немає. То хай він візьме одну й почепить її на вуздечку свого коня! Ха-ха-ха, Артеме, це надзвичайно! Майте на увазі, що це — дуже благородний вчинок. Варкан розлучається з великою в його розумінні коштовністю, щоб зробити приємність своєму другові.

— Яка ж з цього приємність?

— З погляду Варкана — велика. Ну, Артеме, не вагайтеся. Приймете подарунок?

Юнак відмахнувся.

— А що я з ним робитиму, Дмитре Борисовичу? Я розумію, що для Варкана це почесна оздоба. Але навіщо вона мені?.. Та мене нудить, коли я дивлюся на цей скальп… чи шкірку, як ви кажете. Ні, не треба.

— Майте на увазі, Артеме, Варкан може образитися, — зауважив цілком серйозно археолог. — Ви відмовляєтеся від його подарунка, який він хоче зробити вам од щирого серця.

Проте Артем уже знайшов вихід:

— Скажіть Варканові, Дмитре Борисовичу, що в нашій країні, мовляв, звідки ми прибули, немає звичаю носити такі шкірки. Отже, я йому дуже дякую і прошу лишити шкірку в себе. Це ж буде, мабуть, зрозуміло йому?

— Сподіваюся. Зараз перекладу.

Вони їхали далі. І серце Дмитра Борисовича, серце ентузіаста-археолога, раділо більше й більше. Ну, хіба ж міг він бодай мріяти про те, щоб побачити справжнього зубного лікаря скіфів, та ще й за роботою?..

Вся група спинилася біля кибитки, де зібралися скіфи. Люди розступилися перед вершинками за давнім звичаєм: піший мусить дати дорогу кінному, бо кінний завжди знатніший од пішого. Зробили це люди мовчки і похмуро; але потім, пізнавши Варкана, весело й радісно вітали його. І ще раз Артем подумав: з якоїсь невідомої причини молодий скіф користувався любов’ю простих людей. А що то за причина?..

Перед кибиткою навколішки стояв старий бородатий скіф. Башлик його був зсунутий назад, з очей котилися сльози, але він мужньо тримав рот відкритим і тільки конвульсивно вчепився напруженими руками в повсть. Другий скіф, що, видно, мав якесь відношення до віщунів, бо на ньому була льняна жіноча сукня й коротенький плащ з бронзовими бляшками, — схилився над першим, засунувши в рот йому великі кліщі. Обличчя лікаря-віщуна було спітніле, на його зморщеному від напруги лобі зібралися великі краплини поту. Мабуть, операція тривала вже довго, бо й пацієнт, і лікар за всіма ознаками встигли дуже втомитися.

Пацієнт, терпляче стоячи навколішки, мугикав і стогнав, зрідка підпираючи підборіддя рукою. Лікар суворо й навіть злісно наказував йому не крутитися, час од часу відштовхуючи ліктем його голову назад.

— Ну й піклування про хворого! — обурено мовила Ліда.

— Е, дівчино, зрештою, це те ж саме, що й у нас, — заперечив їй Іван Семенович. — І в нас у чудовій поліклініці так само варварськи видирають зуби кліщами. Різниця не така вже велика, мушу вас запевнити. Сидить пацієнт в кріслі чи стоїть навколішки на землі, нікельовані кліщі лікаря чи ні, - зрештою однаково. Характер операції не змінився протягом тисячоліть, ось що…

Але на Дмитра Борисовича ця сцена справила величезне враження. Він уважно стежив за зубодером, наче не вірив своїм очам. Нарешті, він гукнув:

— Ні, це надзвичайно! Ось воно, ствердження знаменитого малюнка на електровій вазі з Кургана Куль-Оба! Там зображено лікування зубів у скіфів! І я бачу це на власні очі!

— Електрова ваза? — перепитав Артем. — Чи ви не помилилися, Дмитре Борисовичу? Що це за штука така — електрова? Електрична — теж не підходить, здається…

— А, — відмахнувся археолог, — нічого я не помилився! Електрова — це значить зроблена з електри, природного сплаву золота й срібла. Знати треба, товаришу студент геологічного вузу!

Артем тільки знизав плечима: звідки він міг знати про якусь електру?..

— Оцю картину, це видирання зубів ви називаєте лікуванням? — іронічно зауважив Іван Семенович. — Ви дуже делікатно висловлюєтеся, дорогий мій, хоч би то й була ваша електра. Хотів би я побачити, як ви поводилися б, коли…

Але цієї миті щось гучно хруснуло — і довгі чорні кліщі витягли з рота хворого уламок зуба. Ліда скрикнула і відвернулася. Лікар уважно оглянув уламок, незадоволено похитав головою і, пригрозивши хворому, який хотів було уже вставати, знову встромив йому кліщі в рот. Операція тривала!..

— Ні, друзі, досить цього чудового видовища! — вигукнув Іван Семенович. — Я принаймні цілком ситий. Поїхали далі!

Він повернув коня, подивився вперед і додав:

— Оце мені здається цікавішим, товариші! Погляньте, як весело й невимушено обідає ця компанія!..

Чоловік шість скіфів сиділо на землі навколо вогнища. Вони зняли свої шкіряні й повстяні башлики, поклали їх біля себе й забули, здавалося, про все на світі, крім їжі. Великий бронзовий казан було підвішено над вогнищем, він парував — і від нього далеко линув гострий запах якогось варива. Кожен скіф тримав у руці по величезному шматку паруючого вареного м’яса. Вони роздирали м’ясо зубами, смачно їли його і запивали кислим кобилячим молоком, по черзі схиляючись над великою посудиною, що стояла біля вогнища.

Скіфи їли мовчки, наче робили якесь священне діло. Варкан гукнув їм кілька слів, ніби вітаючи. Скіфи всі як один підвели голови, на мить перестали їсти і глянули в його бік. Вони одразу розпізнали Варкана, привітно відгукнулися й гостинно запросили його і його супутників розділити з ними їжу. Варкан запитально подивився на чужинців: чи не хочуть вони спинитись і приєднатися до компанії?

— Ні, ні, - відмовився Іван Семенович, — ми ситі. Спасибі, але нам, крім того, ще й ніколи.

А Дмитро Борисович додав задумливо:

— Який гостинний народ! Дивіться, адже це, очевидно, зовсім бідні люди. М’ясо в них, видно, буває не так часто. І от — запрошують, раді поділитися…

Артем помітив, що й чоловіки й жінки, яких вони зустрічали, найбільше дивувалися з Ліди. Певна річ, кожен з чужинців, та ще й уславлених перемогою над Дорбатаєм, привертав негайно увагу зустрічних. Але ніхто з них не користувався таким незмінним успіхом, як дівчина-чужинка. Траплялося, що хтось із скіфів просто спинявся, роззявивши рота, і дивився на Ліду, навіть не помічаючи в цей час інших членів групи. І це було зовсім не тому, що Ліда їхала на коні: адже скіфські жінки вміли їздити верхи не гірше за чоловіків. Чому ж таке здивування?

Артем сказав про це Ліді, незрозуміло розводячи руками. Але дівчина одразу відповіла, не вагаючись і не замислюючись ані на мить:

— Та це ж цілком просто, Артемчику! Скіфські жінки всі в отих головних уборах з піднятими вгору краями. А в мене на голові нічого немає.

— Так що з того?

— Дурний! Для їхнього ока, це, мабуть, все одно, як для старого турка побачити жінку без чадри. Небачене видовище, розумієш?

— Отож ти своїм непристойним виглядом їх дратуєш? Недобре, Лідо, я б на твоєму місці пов’язав голову. Чи шкода ховати золоті кучері, га?

- І знову скажу — дурний! Чи я мушу підкорятися їхнім забобонам? Мені так зручніше, от і все! Хай дивляться!..

Дзвінкий і важкий стукіт, мов по ковадлу, увірвав їхню розмову. Група під’їжджала до невеличкої кузні, де здоровенний, до пояса голий скіф у широкому шкіряному фартусі кував розжарену металеву штабу, повільно загинаючи її.

Можна було замилуватися з його чітких, розмірених, дужих рухів. Червоні відблиски від горна падали на його спітніле, аж блискуче обличчя. Тугі опуклі м’язи ритмічно надималися під глянсуватою темною шкірою рук. Невеличкі бруски металу лежали поблизу горна. Коваль працював, не звертаючи ані найменшої уваги на глядачів Варкан вагався. Він здивовано переводив погляд з коваля на своїх супутників, не розуміючи, очевидно, що знайшли цікавого його друзі-чужинці в цьому цілком звичайному для його ока видовищі… Але за хвилину він здивувався ще більше, бо Іван Семенович не задовольнився простим спостеріганням кузні. Він раптом зіскочив з коня й підійшов до коваля.

Геолог підійшов до горна і взяв у руки холодний брусок металу. Деякий час він мовчки розглядав його, повертаючи в руках. Потім, не дивлячись на коваля, який поклав молот на ковадло і здивовано стежив за рухами дивного відвідувача, Іван Семенович так само мовчки поклав брусок на місце й повернувся до свого коня. Товариші запитливо дивилися на нього.

Іван Семенович легко скочив на коня, взяв у руки поводи. Серйозно глянув на супутників і сказав:

— Я згадую наші розмови про печеру на Гострому бугрі і можливості використати скіфські пам’ятки для визначення, чи була тут руда. Так от, Дмитре Борисовичу, оті бруски, що лежать коло ковадла, — справжня бронза. Цікаво було б узнати, де беруть руду скіфи? Якщо десь поблизу, то…

— Зараз, зараз! — Археолог негайно звернувся до Варка на з запитанням. Потім швидко заговорив:

— Так і є! Скіфи самі видобувають руду. Зовсім, каже Варкан, недалеко звідси. Він навіть пропонує, якщо ми бажаємо, проїхати туди, він усе покаже.

— Охоче, — погодився геолог, запрошуючи жестом молодого скіфа показувати дорогу. Варкан круто повернув коня, пригнувся до його шиї і помчав. Товариші ледве встигали за ним.

Вони мчали між наметами й возами через усе стійбище. Варкан, мабуть, стомився, ждучи весь час перед тим своїх супутників, що частенько спинялися й розглядали вози, намети тощо. Тепер він вирішив трохи розважитися швидкою їздою.

Пригнувшися до шиї коня, він мчав галопом. Іван Семенович з насолодою й собі попустив поводи: його кінь не хотів відставати від Варканового, він також зразу перейшов на галоп. Так само зробили без найменшого втручання вершників і інші коні. Артемові, правду сказати, було трохи страшнувато, але визнати це перед товаришами він соромився і тому віддався на милість коня, Ліда закусила губу, міцно тримала повід, але теж не робила спроби спішити свою жваву кобилу.

І всі вони тільки через кілька хвилин згадали про Дмитра Борисовича. Де ж він? Археолог зник!

Вони встигли вже виїхати з стійбища і тепер їхали степом. Коні грудьми розсікали високу жовто-рожеву траву, яка могла сховати в собі людину. Справді, де ж Дмитро Борисович? Як трапилося, що він загубився?..

— Варкане! Варкане! — голосно гукнув Артем. — Стій — Він важко дихав після швидкої, напруженої їзди.

Скіф відразу спинив коня. Він озирнувся, показуючи своє енергійне, веселе обличчя. Його допитливі очі уважно дивилися на юнака.

— Дмитра Борисовича загубили! — вигукнув Артем.

— Справді, де він? — озирнувся навколо й Іван Семенович.

Варкан вдивлявся в далечінь. Але й він не бачив ніде археолога.

— Дмитре Борисовичу! Дмитре Борисовичу! — залунали дружні вигуки.

Звідкись здалека долинула ледве чутна відповідь:

— Я тут…

— Де? — закричав що було сили Артем.

— Тут… у степу…

— Рушайте сюди, до нас!

— Не виходить…

— Чому? — широко розплющив очі Артем, вдивляючись туди, звідки долинав голос. Але бачив перед собою тільки рівний степ, на якому гойдалася висока й густа рожева трава.

— Під’їжджайте до мене! — долинув знову голос Дмитра Борисовича.

Артем запитливо поглянув на геолога; той кивнув головою, наче дозволяючи, — і юнак вмить натягнув поводи і поскакав назад. Що таке трапилося з Дмитром Борисовичем?

Перше, що Артем помітив серед густої трави, була голова кобили археолога. Вона піднялася на мить, глянула на юнака, що наближався, і знову сховалася: виходить, в цій рожевій траві не важко було сховатися й коняці, така вона була висока. А ось і сам Дмитро Борисович! Обличчя археолога було сердите, в голосі відчувалось явне роздратування. Дмитро Борисович гнівався. На кого ж? Пояснення прийшло одразу ж таки, а першими словами археолога.

— Отаке, значить, у вас ставлення до старших товаришів, юначе? Поскакали собі, а що зі мною, вам байдуже?

— Дмитре Борисовичу, та я…

— Мовчіть! Ця проклята коняка зовсім не така спокійна, як ви всі запевняли мене. Я спиняв її, щоб не скакати так шалено. Так що ж ви думаєте, вона послухалася мене? Ні! Вона погнала за вами як скажена. Я спиняв її, я благав її, просив, щоб вона заспокоїлась… я тягнув за поводи щосили… чи вона тягнула мене поводами, вже не пам’ятаю…

Артем відчував, що ось-ось не стримає сміху. Але це було неможливо: Дмитро Борисович вбачав би в цьому особисту образу. Тому юнак щосили намагався зберегти серйозний вигляд. А археолог обурено вів далі:

Чого тільки я не робив! Я спиняв її ногами, стискував їй боки, кричав їй, щоб вона спинилася. Де там! Клята тварина мчала степом як вітер, намагаючись до того ж весь час скинути мене…

— Та це ваша кобила просто йшла галопом…

— Мовчіть, кажу вам! Галоп я прекрасно знаю, бачив його кілька разів у кіно. Це коли кінь хоч і швидко, але розмірено скаче — і людина ритмічно підстрибує в сідлі разом з ним. Еге, це мені відомо! Коли б то був галоп! Бо ж хіба тут можна було ритмічно підстрибувати, якщо, я вам кажу, ця потвора весь час намагалася скинути мене через голову?..

Артем одвернувся, щоб археолог не помітив, як його обличчя страшенно перекривилося від ледве стримуваного сміху.

— На решті я вхопився обома руками за її шию. Я випустив, звісно, поводи, бо вони були вже ні до чого. І тoді ж таки загубив попону, яка править тут за сідло… Нічого, до речі, тут смішного немає, Артеме! Це неввічливо й нетактовно- сміятися, коли вам розповідають про такі неприємності!

— Я… я не сміюся, Дмитре Борисовичу… я уважно слухаю і навіть співчуваю вам… то я просто важко дихаю від швидкої їзди…

- І от, коли я тримався руками за шию, саме тоді я востаннє спробував ще раз вплинути на цю скажену тварину, — гнівно зиркнув на спокійну кобилу археолог. Вона мирно паслася, соковита степова трава хрумтіла в неї на зубах. — Я крикнув їй у самісіньке вухо: “Стій, чортяко!” І що б ви думали вона зробила?

— Спинилась?

— Звідки ви знаєте? — підозріло запитав археолог. — Ну так, спинилася. Тільки як?

Артем не розумів: що мав на увазі Дмитро Борисович?

— Клята тварина спинилася не вся зразу. Спочатку вона спинилася передньою своєю частиною. Так, так! Я добре пам’ятаю! А задня тим часом продовжувала скакати, ось що!

— Та як же це могло…

— Задня продовжувала скакати, я вам кажу. Я не знаю, втім, чи довго це тривало, бо я, зрештою, не витримав. Підкинутий задньою частиною, що скакала, я перелетів через передню, яка вже спинилася на нерухомій землі. Як тільки кістки собі не переламав, не знаю, А тоді й кобила спинилася остаточно, цілком… Та що з вами робиться?..

Артем зігнувся на коні, припав йому до шиї і нестримно реготав. Він знав, розумів, що це нечемно, що не можна сміятися з невдачі іншого, та ще такого поважного чоловіка, як Дмитро Борисович, але що міг він зробити? Такої кумедної розповіді йому не доводилося чути ніколи в житті!

— Перестаньте сміятися, юначе. Мені, наприклад, зовсім не смішно. Ну?

Нарешті Артем угамувався. Витираючи сльози на очах, він намагався разом з ними стерти і залишки сміху, що нестримно вихлюпувався зсередини назовні. Він спитав, з усієї сили зберігаючи серйозний вигляд:

— А чому ж ви не хотіли їхати до нас тепер, коли ми кликали?

Археолог сердито глянув на нього поверх окулярів:

— Ви що ж, гадаєте, що цю тварину так легко вмовити, щоб вона дозволила знову сісти на неї? Вона не хоче! Ось уже з чверть години я умовляю її. Але вона й слухати не бажає. Я до неї, а вона від мене. А ще казали, що вона спокійна, слухняна! — з справжнім відчаєм закінчив Дмитро Борисович.

— Ви б її за поводи взяли, тоді вона не пішла б од вас.

— Спробуйте це зробити самі, юначе. В неї спереду, між іншим, є зуби. Ззаду — копита. А збоку просто немає за що вчепитися…

Артем відчував, що на нього накочується новий напад сміху. Це остаточно образило б роздратованого археолога. Тому він мовчки зіскочив з свого коня, підійшов до кобили Дмитра Борисовича, взяв її за поводи і підвів до невдахи хазяїна:

— Сідайте, Дмитре Борисовичу. Я потримаю її. Археолог дуже підозріливо дивився на юнака: надт безстрашно він діяв, надто легко він поводився з скаженою конякою. Але їх уже нетерпляче гукали товариші, треба було поспішати. Незграбно навалившись на спину кобили, Дмитро Борисович насилу видряпався на неї. За хвилину вони вже мирно їхали поруч. Археолог їхав мовчки, позираючи недовірливо то на кобилу, яка чомусь тепер бігла цілком мирно і спокійно, то на Артема, який, здавалося, заглибився в думки і зовсім забув про розповідь свого супутника. Нарешті Дмитро Борисович зітхнув, наче наважившись, і звернувся до юнака:

— Е… мені здається, Артеме, що наша з вами розмова з приводу вдачі моєї кобили мала, так би мовити, особистий, приватний характер… і навряд чи варто переповідати все це товаришам… Як ви гадаєте, чи маю я рацію?

— Цілком згодний, Дмитре Борисовичу.

— Дуже радий. Я так і думав, що ви одразу зрозумієте деяку незручність, гм… Скажімо, я затримався тому, що…

Археолог вагався, йому важко було вигадати пристойну переконливу причину:

— Тому, наприклад, що ослабла попруга на попоні, її треба було підтягти, Дмитре Борисовичу, а це досить важко для незвичної людини, — охоче допоміг йому Артем.

— Так, так, я й сам щойно хотів сказати відносно попруги, — зрадів археолог. — І, крім того, у мене є до вас, кхм, ще одне, суто особисте прохання. Ну навіщо так гнати коней, наче на пожежу? Отож надалі — стримуйте ви наших завзятих кавалеристів. Добре? Ну куди нам поспішати? Тільки стомлюватися…

— Гаразд, Дмитре Борисовичу, — погодився юнак. Він чудово розумів, що знервованого археолога треба заспокоїти.

Вони під їхали до товаришів, які нетерпляче ждали їх. Кількома словами Артем розповів вигадану причину затримки, відчуваючи на собі весь час неспокійний погляд Дмитра Борисовича, який, мабуть, побоювався, що юнак не стримається і скаже щось зайве. Втім, усе обійшлося добре, і група вирушила далі. Тепер їхали вже повільно, і Дмитро Борисович незабаром повеселішав. Він навіть знову почав перекладати те, що пояснював Варкан, показуючи на схил горба коло самого урвища, до якого вони під’їжджали.

— Отут, на цьому схилі, добувають руду. Виносять її з ями корзинами. Тут-таки недалеко й витоплюють метал з руди. Керує роботами, між іншим, приятель Варкана, Роніс, той самий, що зацікавив нас першого дня…

Ось уже виразно стало видно схили, від яких, попарно йшли люди. Вони несли руду в корзинах від схилу до великої, зробленої в землі печі. З її труби здіймався чорний дим, такий важкий, що тут-таки одразу опускався додолу й слався по землі.

— Тут працюють невільники, скіфів серед робітників мало, — пояснював Дмитро Борисович, слухаючи Варкана. — Зараз нам принесуть зразок руди, я попросив зробити це для вас, Іване Семеновичу.

— Дякую.

— Крім того, Варкан каже, що він уже викликав сюди Роніса. Мабуть, з ним буде цікаво побесідувати. Варкан каже, що він дуже обізнаний в цих справах…

Іван Семенович, надзвичайно зацікавлений, уважно роздивлявся навколо. Такі самі, власне, схили, як і всюди. Кам’янисте урвище… а ось принесли і руду. Що ж, гарна руда… правда, в ній є чимало домішок, досвідченим оком геолога це можна було помітити відразу. Тому-то з цієї мідної руди й виплавляють бронзу: очевидно, в ній є певна доля олова чи сурми, цинку чи свинцю… Так, саме так. Бронза з такої руди має бути непогана. Але…

Іван Семенович звернувся до Дмитра Борисовича:

— З бронзою все гаразд, Дмитре Борисовичу. Мою цікавість задоволено. Проте виникає питання…

— Яке? — поцікавився археолог.

— Скільки мені відомо, хоч я тільки геолог і не маю відношення до археології, стародавні скіфи жили вже не в бронзовому віці, а в залізному, чи не так?

— Звичайно, Іване Семеновичу. За їхніх часів залізо вже широко увійшло в побут, скіфська культура сформувалася в період цілковитої перемоги заліза над бронзою.

— Отак думав і я. А ми з вами бачимо у нашого племені явну перевагу бронзи над залізом. І видобувають вони саме бронзу, адже правда? Те, що ми спостерігаємо тут, доводить це. У чому ж річ, чому бронза, а не залізо?

Дмитро Борисович нерішуче покрутив свою борідку. Він не міг знайти відповіді на це запитання,

— А й справді, чому? — задумливо повторив він питання Івана Семеновича. — Звичайно, і тоді, коли бронза поступилася місцем залізу, цьому металові бога війни Ареса, існували ще й бронзові наконечники стріл, і бронзові оздоби, і мідні казани, шоломи й інше. Але ж не це визначало епоху, ви маєте цілковиту рацію, дорогий Іване Семеновичу. А тут — наявне саме виробництво бронзи…

- І ніяких ознак заліза, занотуйте, — додав геолог?

— Так, дивно… Послухайте, Іване Семеновичу! — Очі Дмитра Борисовича раптом спалахнули здогадкою. — А що коли наші скіфи, які в свій час уже жили в залізному віці, потім, опинившись у відрізаній од світу печері, змушені були повернутися до бронзового віку? Що ви скажете?

— Тобто як повернутися? За щучим ведінням, чи що? Поки що не розумію вашої думки, Дмитре Борисовичу.

— А, та це ж цілком можливо, Іване Семеновичу! Наші скіфи опинилися в печері, так?

— Погоджуюся, і що з того?

- І коли вони намагалися знайти в цій ізольованій від оточення печері залізну руду, — її не було. Розумієте? А мідна — була. І вони, ці відірвані від світу скіфи, почали знову користатися нею, а не залізом. Отже, повернулися до бронзового віку. А що їм лишалося робити?

Тепер замислився й Іван Семенович. Що ж, думка Дмитра Борисовича хоч і була досить спірною, але відмовити йому в логічності було не можна.

— Гаразд, доведеться прийняти вашу здогадку як певну гіпотезу, — нарешті відповів він.

— А мені здається, що це вже не гіпотеза, а досить важливе відкриття. В усякому разі, за даних обставин, — вже запально заявив Дмитро Борисович, який, як і слід було чекати, остаточно захопився своєю ідеєю. Іван Семенович обережно промовив:

— Гаразд, ми ще встигнемо перевірити все до…

— Тільки чи пощастить нам розказати комусь про всі наші важливі відкриття? — тихо зауважив Артем.

Похмурий вигляд високих кам’янистих урвищ нагадав йому особливо відчутно про незвичність всієї обстановки, про те, що вони перебувають у дивному, відрізаному від людства світі, глибоко під землею… ах, як глибоко і далеко!..

— Що за песимізм, Артемчику? — з лагідним докором мовила йому Ліда. — Ти що ж, гадаєш, що ми не повернемося звідси на поверхню землі, до своїх?

Артем промовчав. Йому було трохи ніяково: справді, що відповісти? Ця фраза вихопилася в нього мимоволі. Втім, увагу Ліди вже привернуло інше.

Почувся тупіт кінських копит. Всі озирнулися. На низенькому кошлатому коні до них під’їжджав той самий чоловік, від якого вони вперше почули тут грецьку мову. Роніс…

Зодягнений у напівгрецький-напівскіфський одяг, чорнявий, безбородий і тому дуже відмінний від бородатих скіфів, керівник робіт на схилах урвища справляв незвичайне враження. Мандрівники вже знали, що Роніс — такий самий нащадок полонених колись греків, як і всі інші. Але цього не відчувалося ні в його манерах, ні в розмові. Він поводився спокійно, його розумні великі чорні очі дивилися на співбесідника сміливо. На чисто виголеному обличчі грала ввічлива усмішка, яка наче підкреслювала, що цей нащадок полонених, цей майже невільник, — знає собі ціну і не звик турбуватися про свою долю.

Роніс поважно вклонився чужинцям, щиро й дружньо привітався з Варканом, який зразу почав жваво розмовляти з ним. Видно було, що обидва вони — давні друзі, які розуміють один одного на півслові, цілком довіряють один одному. Роніс слухав Варкана, трохи схиливши голову і поглядаючи на чужинців. Його уважні очі перебігали з однієї постаті на другу. Ось він на хвилинку з цікавістю спинив погляд на Ліді. Тільки на хвилинку, бо майже одразу по тому вже дивився на Дмитра Борисовича. Але Ліда встигла помітити уважний дружній погляд і запам’ятала його.

Варкан закінчив, Роніс відповів йому дуже коротко і звернувся безпосередньо до Дмитра Борисовича. Але очі його так само безупинно перебігали а одного чужинця на іншого, наче він хотів тим підкреслити, що його слова стосуються всіх. Він говорив жваво, невимушено, як рівний з рівними. Мова його текла плавно, він не підшукував слів. Дмитро Борисович іноді навіть забував про потребу перекладати товаришам зміст того, що казав Роніс, — з такою приємністю слухав він округлі фрази грека; здавалося, що вони й без перекладу зрозумілі всім.

— Мені дуже приємно, — говорив Роніс, — розповісти про мою роботу мудрим і освіченим чужинцям. Я готовий до послуг і намагатимуся задовольнити всі вимоги моїх шановних співбесідників. Їм, мабуть, цікаво подивитися на видобування руди в цілому? Тоді я попросив би їх рушити за мною, і я дам усі необхідні пояснення.

Огляд цей тривав недовго. Він цікавив найбільше, хоч це й могло здатися дивним, не Івана Семеновича, а Дмитра Борисовича. Втім, і справді, що могло серйозно цікавити досвідченого інженера-геолога в тих застарілих з його погляду, цілком кустарних способах добування руди? Іван Семенович цікавився тільки напрямами та потужністю жил…

Інтерес Дмитра Борисовича був незрівнянно ширший. Він звертав увагу на кожен молоток, кожну лопату, деталі одягу робітників — на все, все. Ніщо не лишалося поза його увагою. І вже не вперше Артем чув. його зажурене зітхання — весь час однакове й безнадійне. — Коли б мені фотоапарат… коли б фотоапарат!.. І як це я загубив його в тій проклятій газовій печері!..

Але апарата не було — і Дмитро Борисович ладен був безконечно затримуватися біля кожної речі, щоб старанно змалювати її у свій нотатничок. Артем неуважно стежив за археологом, а думки його весь час поверталися до одного: чому ім’я Роніса здається йому таким знайомим? Звідки він знає його? Або інакше — що саме воно нагадує йому?..

Тим часом вони повернулися до того місця, де зустрілися з Ронісом. Він, на прохання мандрівників, розповідав тепер про себе — так само стримано й спокійно, хоча зрідка в його голосі і проривався смуток.

— Звичайно, я народився тут, — говорив він. — Але ніколи в житті я не забував того, що розповідали в нашій родині, передаване від батьків синам. Я завжди пам’ятатиму це. Моїх далеких предків захопили скіфи в полон в Ольвії під, час перемоги скіфів над греками. І скіфські переможці перетворили їх на своїх рабів. Моїх предків і всіх їх нащадків!

Варкан, що досі дещо неуважно слухав Роніса, підвів голову і всміхнувся:

— Ти так говориш, Ронісе, наче в цьому є щось дивне. А коли б мої предки попали в полон до твоїх, як багато інших скіфів, то тоді їх перетворили так само на рабів, тільки в Ольвії…

Раптом вони обидва перейшли на скіфську мову, сперечаючись про щось. Дмитро Борисович використав цю хвилину, щоб поділитися з товаришами своїми думками.

— Звісно, Варкан має рацію. Цілком ясно, що скіфам, які найчастіше самі потрапляли в полон до греків, жилося значно гірше… Історія, наприклад, пам’ятає безліч повстань серед рабів у грецьких колоніях. Грецькі багатії жорстоко гнобили своїх рабів, переважно скіфів, захоплених у полон в Причорномор’ї…

— Ясно, що скіфські раби повставали. А як же інакше вони могли поліпшити свою долю? — обізвався Артем, який ніколи не міг лишатися спокійним, якщо мова заходила про поневолення. Ліда виразно сіпнула його за рукав: не заважай!

— Ще дві тисячі років тому, — вів далі Дмитро Борисович, — скіфи під проводом енергійного вождя, теж раба, Савмака повстали проти гнобителів і навіть захопили владу в свої руки. Але грецькі колоністи придушили це повстання з допомогою війська, викликаного з-за моря… Згадати про знамените Боспорське царство, згадати про всі ті колонії греків… про ту ж таки відому Ольвію… про це чимало цікавого можна розповісти, і аж ніяк не на користь грецьких завойовників!.. Колись потім нагадаєте мені, я розповім вам безліч цікавих речей про той період… Проте наші друзі знову перейшли на грецьку мову. Послухаймо!

Варкан і Роніс усе ще сперечалися. Нарешті скіф гукнув:

— Ронісе, я не розумію одного. І ось питаю тебе про це. Скажи, як ти можеш жити в ладу з Дорбатаєм? Я знаю тебе, знаю чимало такого, про що не знає ніхто інший. Чимало у нас з тобою є й спільного — коли б Дорбатай знав про це, він не помилував би нас, чи не так?

Роніс ствердно кивнув головою.

— Але Дорбатай дивиться на мене люто, він-бо мій ворог і не сумнівається в цьому. Бо й я його ворог. Втім, він і твій ворог, я знаю. Чому ж він до тебе прихильний? Чим це викликано? Адже не тим, що йому, мовляв, подобається твоє обличчя? Відповідай!

Роніс гірко посміхнувся:

— Так, Дорбатай нібито добрий до мене. Але ти маєш рацію, Варкане, це не тому, що йому подобаються риси мого обличчя… і ще менше тому, що він любить мене…

— Чому ж тоді? — не вгавав Варкан.

Очі Роніса заблищали гнівом.

— Гаразд, слухай, Варкане! — заговорив він. — Слухай! Ми з тобою друзі. Нe вперше ти докоряєш мені тим, що Дорбатай нібито прихильно і навіть дружньо ставиться до мене. Я скажу тобі, в чому тут річ. Чи знаєш ти, що я купую в Дорбатая його прихильність до мене? Вона потрібна мені, щоб ніхто не насмілювався заважати в моїй роботі… про яку ти добре знаєш… Заради здійснення моїх планів, заради досягнення моєї мети я готовий віддати все моє життя, — і ти також знаєш це! Але для того, щоб досягти тієї мети, мені насамперед потрібна широка воля. І я купую її в старого віщуна!

— Я не розумію тебе, Ронісе!

— Слухай! У моїй родині є стара легенда про якогось далекого мого прапрадіда. Ця легенда пошепки передавалася від батька синові, від сина внукові і правнукові. Отак вона дійшла і до мене. Я розкажу тобі її, Варкане. Слухай!

Роніс на мить спинився, мов збираючись з силами.

— Колись давно, коли саме — я не знаю, один з моїх прадідів знайшов у горах золоті поклади. Вони були такі багаті, що золота не треба було видобувати. Його можна було брати голими руками. Нахилятися ї брати з землі самородки найчистішого золота! І протягом цілого життя не змогла б людина чи навіть кілька людей вибрати ті поклади, винести всі самородки. Мій прадід нікому нічого не сказав про ті багаті поклади. Він сховав таємницю глибоко в своєму серці. Тільки його старший син довідався про це. Такий був заповіт прадіда: передавати таємницю з вуст в уста, від батька лише старшому синові… Так таємниця дійшла і до мене… Правда, частина тих покладів давно вже втратила свою цінність…

— 3 них вибрали все золото?

— Ні, зовсім не те. Бач, мій прадід знайшов два родовища золота. Одне дуже велике, а друге значно менше. Я розробляю менше. Але і з нього я можу давати в скарбницю Дорбатая багато золота. Цим я купую в старого віщуна мою волю. Він дізнався, що тільки я знаю місце, де знаходяться ті поклади. І він не хоче, звісно, шкодити мені, доки я даю йому золото. А золота мені вистачить на ціле життя, хоча б я й прожив іще триста років! Старий Дорбатай, звичайно, хотів би сам довідатися, де я беру золото. Але він добре знає, встиг переконатися, що я не скажу нічого, хоч би він катував мене місяцями…

— Ти кажеш, що він знає і навіть переконався. Звідки і як? — перепитав Варкан.

Замість відповіді Роніс відкинув широкий рукав верхнього одягу і закачав рукав сорочки. На його руці вище ліктя було ясно видно великі й глибокі шрами, наче хтось шматками повирізував звідти живе м’ясо.

— Це, — похмуро мовив Роніс, — сліди того, як Дорбатай дізнавався і переконувався, Варкане… Але він незабаром збагнув, що у такий спосіб нічого не довідається від мене, що я скоріше помру, ніж скажу йому хоч слово. І він тоді відпустив мене з умовою, що я щотижня приноситиму йому певну кількість золота. Потім він вирішив вислідити мене. І з того теж нічого не вийшло. Бо я ж не дитина. Поки що це єдина моя зброя. І я не випущу її з рук! Мені треба жити, бо переді мною велика мета. Ти знаєш про неї, Варкане!

Він змовк. Варкан рвучко схопив його руку і щиро потиснув її.

— Не сердься, друже мій, — палко мовив він. — Пробач, що я образив тебе! Пробач, що я нагадав тобі те, про що ти не хотів згадувати! Але, погодься зі мною, треба ж було колись з’ясувати…

— Я не серджуся, Варкане. Це краще, що ми з тобою все з’ясували. Погано лише, що нам довелося затримати нашою розмовою шановних чужинців!..

— Ні, ні, нам було дуже цікаво слухати, — категорично заперечив Дмитро Борисович. — І якщо ви нічого не маєте проти, нам було б дуже цікаво дізнатися ще про одну річ.

— Прошу, — відповів охоче Роніс. — Ви й так тепер знаєте дуже багато.

— Чому ви берете золото тільки з менших покладів? А більші?

— Більше колись відрізав великий завал, Ніхто не може дістатися до них тепер. Ніхто не знає навіть, де вони. Це знав тільки мій прадід. Він докладно описав, як знайти ті більші поклади, описав у своєму заповіті. Втім, він сховав той заповіт в замурованій підземній печері… і ту печеру так само відрізав завал, разом з самими покладами…

Дмитро Борисович стрепенувся: заповіт прадіда, відрізаний від племені скіфів завалом у замурованій печері! Роніс вів далі:

— Але мені вистачить, як я сказав, і малих покладів. Навіть коли б Дорбатай і знайшов колись заповіт мого прадіда — адже я й сам не знаю, де його сховано! — все одно старий віщун ніколи не зможе знайти тих великих покладів. За це я ручуся. Ніхто з нас ніколи не знайде їх, не добереться до них…

— Чому? — серйозно й задумливо спитав Іван Семенович.

— Бо мені відомо, що мій прадід дістався до тих великих покладів дуже далеким шляхом. І той шлях іде аж поза горами, — вказав Роніс на кам’яні урвища. — А гори ті такі високі, що жодна людина ніколи не могла і не зможе перебратися через них…

“Ясно, — подумав Артем, — коли взяти до уваги, що це зовсім і не гори, а стіни, які оточують великий підземний простір, та ще й сходяться з стелею…”

Іван Семенович слухав Роніса дуже уважно: адже розповідь його була несподівано надто важливою. Нарешті він знову звернувся до грека:

— Це справжнє ваше ім’я — Роніс? Мені здається, що воно звучить якось не так. Куди 6 милозвучніше було, скажімо, говорити — Проніс!

Дмитро Борисович помітно хвилювався, перекладаючи це дивне запитання. Як і решта товаришів, він добре розумів, що має на увазі Іван Семенович. Роніс — Проніс… Дуже, дуже близьке співзвуччя!.. Може, вони на порозі розв’язання загадки, яку принесла їм бронзова скринька, знайдена в замурованій печері?..

Роніс відповідав цілком невимушено, нібито про щось звичайне і маловажне:

— Це наше родинне ім’я. Воно справді чергується у нас з ім’ям Проніса. Пронісом звали мого далекого прапрадіда, який вперше знайшов золоті поклади. А його сина звали вже Ронісом. Онука назвали знову Пронісом… І таким чином, чергуючись, це ім’я дійшло і до мене. Мого батька теж звали Пронісом. А сина свого, коли б він у мене був, я назвав би також не інакше як Пронісом. Така наша родинна незмінна традиція…

Все стало на своє місце! В Артема навіть перехопило подих від цієї багатозначної звістки. Тепер не лишалося місця для будь-яких сумнівів.

Особа, яка писала таємничий заповіт на знайденому в скриньці пергаменті, була далеким прапрадідом Роніса!. |І кожне слово з розповіді Роніса надавало нової ваги змісту пергаменту, його вказівкам про поклади золота. Проніс, далекий Проніс, хіба він міг бодай частково уявити собі, які дивні пригоди розгорнуться навколо його заповіту?..

Вони вже під’їжджали до перших наметів стійбища, коли Дмитро Борисович, який весь час невтомно розмовляв з Варканом, спинився й підвів руку.

— Хвилинку, — мовив він. — Є цікава пропозиція, товариші. І мені здається, що вона найбільше сподобається нашій молоді. Хоча й нам з Іваном Семеновичем, можливо, це було б дуже цікаво. Хочете послухати?

— Просимо, Дмитре Борисовичу! — негайно відгукнувся Артем.

— Варкан запропонував приблизно таке: “Чи не цікаво було б моєму молодому другові — цебто вам, Артеме! — взяти участь у полюванні на дикого кабана? Разом з моїми товаришами ми знайшли вчора стежку, якою великий дикий кабан ходить на водопій. Сколот буде радий почастувати своїх гостей рідкісною стравою, смаженим м’ясом дикого кабана. І він звелів мені вбити того кабана, коли гості побачать у стійбищі все, що вони хотіли. Якщо мій молодий друг бажає взяти в цьому участь…”

— А я? — незадрволено втрутилася Ліда.

— Ну, безумовно, це запрошення стосується і вас, Лідо. Правда, Варкане? — І Дмитро Борисович ще раз звернувся до молодого скіфа. Той вислухав його і радісно кивнув головою. Він дивився на дівчину з красномовним проханням. Ліда навіть трохи зніяковіла.

— Щось мені здається, що Варкан ставиться до нашої Ліди в усякому разі не менш прихильно, ніж до Артема — сказав, лукаво посміхаючись, археолог. — Та ви не червонійте, дівчино, це ж цілком зрозуміло. Він людина ввічлива, гостинна… Я от тільки побоююся, як би не вийшло через це якихось суперечок. Самі розумієте, товариші, Гартак цікавиться Лідою, Варкан теж… трошки цікавиться. Ну, а скільки мені щастило помітити, на світі є ще один юнак, комсомолець, який теж ні в якому разі не схоче відступитися від неї…

— Дмитре Борисовичу! — в один голос пролунало подвійне заперечення. — Що за жарти?..

— Гаразд, гаразд! Це ж тільки між нами, по секрету, щоб ніхто не чув. Так от, що відповісти Варканові?

— Що відповісти? Та хіба не ясно?..

— Я охоче, — заявив Артем.

— А як ми з вами, Іване Семеновичу? Справа в тому, що є ще одна пропозиція. Сколот просив передати вам, що він хотів би показати чужинцям дещо з своїх скарбів. І, правду сказати, мене особисто це більше цікавить, ніж блукання верхи по лісу, бодай і в розшуках дикого кабана. Я, знаєте, не мисливець… А скарби Сколота — це, мабуть, досить рідкісне видовище… Отож, Іване Семеновичу, як ви вирішуєте?

— Гадаю, що ви маєте рацію, — відповів геолог. — Я також більше цікавлюся пропозицією Сколота. А ви, Лідо?

Дівчина на хвилину задумалась. Їй було цікаво і подивитися на скарби Сколота, і взяти участь у полюванні, особливо після такого дружнього запрошення симпатичного молодого скіфа. Втім, скарби ж не зникнуть, а полювання може не повторитись! І Ліда рішуче відповіла:

— Я краще з Артемом…

- І Варканом?.. Ні, ні, я взагалі, між іншим, — засміявся Дмитро Борисович. — Добре. Тоді ми тут розлучаємось. Іван Семенович і я повертаємося до стійбища, а ви з Варканом вирушаєте на полювання. От тільки як ви зможете з ним порозумітися?..

— Нічого, Дмитре Борисовичу, під час полювання розмовляти ніколи, — жартома відповів Артем. — Там діяти треба.

— А з якою ж зброєю ми поїдемо на полювання? — спитала Ліда. Справді, якщо Варкан і його товариші були озброєні дротиками, луками й короткими мечами-акінаками, як пояснив Дмитро Борисович, то в Артема й Ліди ніякої зброї поки що не було.

— Хм… справді, в мене щодо зброї не густо, — мовив юнак, виймаючи з кишені свій маленький складаний ножик. — Ця річ, наприклад, навряд чи буде корисною при полюванні на дикого кабана.

— А в мене і такої немає, - додала дівчина.

Зрозумівши, в чому річ, Варкан подав знак двом воїнам. Вони зняли з себе акінаки й передали їх Ліді та Артему. Юнак спритно підперезався шкіряним поясом, на якому висів акінак. З Лідою справа була складніша. Її тоненьку талію довелося обкрутити поясом двічі. Варкан тим часом розмовляв про щось з Дмитром Борисовичем.

— Варкан каже, — переклав археолог, — що це лише про всяк випадок. Він хотів був нагородити вас обох ще й луком, і стрілами, і дротиками. Але я запевнив його, що ви не звикли до такої зброї. Правда? А як же вам, Лідо, пасує такий меч-акінак при боці! Просто амазонка на коні, та ще така войовнича, що кабан злякається самого вигляду!..

- І завжди ви щось вигадуєте, Дмитре Борисовичу, — ніби незадоволено відповіла дівчина. Але, сказати щиро, їй і самій подобалося тримати руку на держаку акінака. І справді, шкода, що Дмитро Борисович загубив свій фотоапарат…

— Увага! — раптом голосно скомандував Артем. — Слухати мої накази! Мечі-акінаки вго-ру!

Клинки блиснули в повітрі.

— Рубай!

І Артем блискавично крутнув акінаком над головою. Проте цього разу Ліда не підтримала його.

— Нам поки що нема кого рубати, товаришу командире. Одставить! — відповіла вона, покосившись на Варкана: чи не сміється він з цієї дитячої вихватки Артема? Але молодий скіф тільки добродушно всміхнувся, дивлячись на них.

- І справді, Артеме, побережіть ваші сили, — всміхнувся й Іван Семенович. — Бачите, уже час вирушати.

Справді, Варкан підвів руку. Артем неохоче сховав акінак у піхви.

— Гаразд. Почекаю, доки знайдемо дичину.

Група розділилась. Іван Семенович, Дмитро Борисович і один з воїнів вирушили далі, до стійбища. А решта на чолі з Варканом швидко помчала степом у напрямі лісу.

Артем їхав поруч з Лідою. Він бачив, як спокійно і невимушено трималася вона на коні. Золоті її кучері розвівалися, вона міцно тримала поводи і, видно, втішалася з швидкої їзди. Висока жовто-рожева трава стьобала їх по колінах — добрі коні, не відстаючи, мчали слідом за Варкановим великим жеребцем. Ось Варкан озирнувся, глянув на Ліду й Артема і схвально кивнув головою. Артем крикнув Ліді:

- І де ти тільки навчилася так добре їздити верхи? Не знав, що ти й таке вмієш!

— В усякому разі, раніше від тебе навчилася, — задерикувато відповіла вона. — Ще два роки тому склала іспити в манежі!

— Ач яка! — не знайшов слів Артем.

Коні мчали до лісу. Ось зразу кінчилася висока степова трава, мов її обрізали. Вершники спускалися в долинку, що розкинула свій тьмяний і м’який жовто-рожевий килим перед самим лісом. Варкан щось гукнув, високо підніс свій дротик і повернув убік.

— Що таке?

Коні Артема й Ліди, що звикли триматися гурту, завернули й собі. Артем вдивлявся вперед: невже почалося полювання? А де ж тоді той дикий кабан?

— Заєць! Заєць! — гукнула Ліда.

Варкан, пригнувшись на коні, мчав навздогін за зайцем. Сірий звірок, поклавши довгі вуха на спину, тікав до лісу великими й нерівними стрибками. Він кидався вбік, повертав — і мчав, мчав…

— Та хіба ж він його наздожене? — мовив про себе Артем. — Заколоти зайця на бігу якимсь дротиком… Це ж просто неможливо!

Але Варкан мав на меті щось зовсім інше. Високо тримаючи дротик, чекав лише, щоб заєць опинився на якійсь уявній прямій лінії, вздовж якої линув кінь скіфа. І коли це сталося, Варкан з силою кинув уперед дротик. Тонке ратище здригалося, воно немов само шукало свою ціль, довільно опускаючись вниз вістрям під час плавного польоту. Заєць усе ще біг, заклавши вуха. Ось він стрибнув ще раз — і в цю мить дротик наздогнав його. Вістря пронизало тваринку наскрізь і приштрикнуло до землі. Ратйще стирчало вгору під косим кутом.

Ліда здивовано глянула на Артема:

— Ти бачив колись що-небудь подібне?

— Ні, - щиро визнав Артем.

Так, це була дивна, казкова влучність! Артем читав у книжках про австралійців, що вміють влучати у рухливу ціль бумерангом. Читав про полювання з допомогою ласо, що, кинуте мисливцем, немов само зашморгує тварину. Пам’ятав він і про іспанців чи мексиканців, які вміють влучати в людину ножем на віддалі кількох метрів. Але все це було дрібницею порівняно з неймовірною влучністю Варкана. Влучити в зайця, що петляє, влучити з коня, що мчить галопом, влучити дротиком на віддалі не менше як метрів двадцять — двадцять п’ять!.. Ні, коли б Артемові хтось розповів про таке, ця історія здалася б йому неймовірною. Але ж тут усе відбулося на його власних очах!..

Тим часом Варкан доскакав до зайця, легко підхопив дротик, зняв зайця і причепив його до пояса. Артем і Ліда стежили мов зачаровані за кожним його рухом, дивуючись спритності молодого скіфа. І коли б Варкан зараз кинув свого списа в небо, в хмари, а дротик повернувся б звідти з великий птахом, — і тоді, здавалося їм, вони не здивувалися б більше. Випадок з зайцем довів їм, на що здатний скіфський мисливець.

Варкан помітив враження, яке він справив на своїх супутників. Він усміхнувся й махнув рукою в напрямі лісу: мовляв, там буде цікавіше, там почнеться справжнє полювання.

Ліс зустрів людей приємною прохолодою. Варкан упевнено скеровував коня далі й далі між дерев і кущів. Спочатку всі їхали між пахучих струнких дерев, що нагадували сосни, але з дуже довгою і м’якою глицею. Далі цих своєрідних дерев ставало менше н менше. Нарешті вони зникли зовсім. На зміну їм з’явилися якісь листяні дерева, міцні й великі, наче дуби, з широким розрізним листям. Місцевість помітно знижувалась, повітря ставало вогким. Вже кілька разів з-під копит коней бризкала вода. Ліда зауважила:

— Нібито недалеко річка чи болото… мабуть, отут і є той водопій…

Нарешті Варкан спинив коня. Він обернувся, приклавши пальця до рота. Цей красномовний жест, вирішив Артем, був однаковим для всіх часів і для всіх народів. Він міг визначити тільки одне: треба їхати тихо, повільно і обережно. Варкан пильно прислухався й заглядав у кущі, роздивлявся вогку землю, очевидно, шукаючи слідів. Ще кілька напружених хвилин — і він легко зіскочив з коня. Повернувшись до Ліди й Артема, виразно махнув їм рукою, Наче запрошуючи спішитися. Обличчя його було зосереджене, він весь час прислухався до якихось, тільки йому чутних звуків. Другий скіф уже прив’язував коней до найближчого дерева. Варкан щось тихо сказав йому і подивися на Артема. Юнак знову зрозумів, чого хотів Варкан. Він приклав пальця до рота і запитливо подивився на скіфа. Варкан задоволено кивнув головою і, обережно ступаючи, пішов уперед, пробираючись між кущами. Його супутники йшли за ним, намагаючись ступати так само обережно і безшумно.

Попереду заблищала вода. Це був невеличкий ставок, береги якого напівзаросли високою травою. Кілька дерев, що нагадували дуби, схиляли свої віти над його спокійною дзеркальною поверхнею.

Помахом руки Варкан зупинив супутників. Він підійшов до самого берега, нахилився. Артем придивлявся з-за його спини: якась важка тварина лишила тут свої глибокі сліди, прим’явши і зламавши де-не-де соковиту траву і кущі. Невже ж це сліди кабана?

Варкан повернувся. Він ішов тепер поруч із слідом важкої тварини, не наступаючи на нього. Ось скіф відв’язав від пояса забитого ним зайця і поклав його на траву — якраз на сліду. Потім він обернувся до товаришів, уважно подивився на Ліду й Артема, наче зважуючи, чи зрозуміють вони його. Очевидно, Варкан вирішив, що зрозуміють, бо відразу пояснив жестами, що саме мало тут відбутися незабаром. З молодого скіфа, безперечно, міг би вийти непоганий актор — настільки красномовно описав він руками і виразом обличчя картину майбутнього полювання.

Ось кабан важко виходить з-за кущів. Він іде своїм старим слідом. Він бачить зайця, спиняється і хапає його. Починає жерти. Тоді Варкан убиває кабана дротиком. Все було зрозуміло. Але що ж робитимуть у цей час Артем і Ліда? Варкан пояснив і це. Він показав на високе дерево: треба вилізти туди і залишатися там. Артем негайно відповів на це гримасою незадоволення: хіба ж це називається брати участь у полюванні? Забратися на дерево і дивитися звідти? Навіщо ж тоді було озброюватися мечами-акінаками?.. Втім, Варкан ще раз наполегливо показав на дерево, обличчя його враз посуворішало. Він швидко махнув рукою: вгору, мовляв! І знову уважно прислухався.

Може, це тільки почулося Артемові, але до нього немовби долинули дивні звуки. Десь недалеко, через кущі пробирався великий звір. Він важко дихав, навіть сопів; тріщало гілля, шелестіло листя…

Тепер на сперечання не лишалося часу. Артем допоміг Ліді вилізти на дерево: дівчина опинилася на товстій гілляці, майже не помітна знизу в густому жовто-рожевому листі. Через кілька секунд Артем і сам був на дереві. Його гілка схилялася ближче до сліду кабана, на якому лежав забитий заєць. А де ж Варкан і другий скіф?.. Е, вони також уже встигли сховатися. Тільки згодом, добре придивившись, Артем помітив, що Варкан причаївся за товстим стовбуром дерева, тримаючи напоготові дротик.

Важке сопіння наближалося. Гілля тріщало гучніше. Але звір не поспішав, хоча, видно, і не остерігався, певний, що тут він не зустріне гідних супротивників. Тільки тепер Артем згадав, що дикого кабана називають володарем лісу, бо він не менш дужий і небезпечний, ніж тигр. Е, тоді це набуває ще більшого інтересу!

Рука Артема мимоволі стискала держак акінака, він пильно дивився туди, звідки долинали грізні звуки. Ех, коли б сюди одну добру рушницю! О, тоді Артем показав би, як він володіє нею! Але, звісно, рушниці не було. І юнакові доводилося сидіти на дереві, дивитися на те, що мусило відбутися внизу.

Ось він!

З-за кущів показалася довга руда голова кабана. Маленькі червоні очі, з величезної пащі стирчали жовті ікла, загнуті вгору. Довга руда щетина густою щіткою вкривала голову. Кабан чомусь незадоволено зарохкав і почав озиратися на всі боки, чимсь занепокоєний. Чи ж він чує небезпеку, чи повітря принесло йому запах, що примусив його озиратись?..

Артем напружено стежив за кабаном. Який розкішний лютий звір! Могутнє сухоребре його тіло мало метрів півтора завдовжки; міцно налиті м’язи ворушилися під рудою шкірою, вкритою рідкою довгою щетиною. Кабан усе ще незадоволено рохкав.

— Ех, рушницю б мені!.. — беззвучно прошепотів Артем. в якому прокинулися владні інстинкти мисливця.

Кабан побачив зайця, що лежав на траві. Він засопів ще загрозливіше і спинився, обнюхуючи нерухому тварину. Наближалася вирішальна хвилина.

Навіть не повертаючи голови, куточком очей Артем бачив, як безшумно, наче привид, вислизнув з-за дерева Варкан. Дротик був піднесений над його головою. Кілька довгих секунд Варкан націлявся. Зараз, зараз!

Дротик здригнувся в руці молодого скіфа. Рука блискавично викинулася вперед, але тієї ж миті Варкан посковзнувся на слизькому корінці. Скіф похитнувся. Дротик вилетів з його руки, як жива істота. Він перевернувся в повітрі і вдарив кабана по голові.

— Ах! — не стримала зляканого вигуку Ліда.

Варкан, намагаючись устояти на ногах, широко змахнув руками, щоб зберегти рівновагу. Але було пізно. Розлючений звір помітив ворога, кинувся на нього і блискавично збив з ніг.

— Варкане! Варкане! — вигукнула несамовито Ліда. — Та допоможіть йому! Адже кабан розірве його! Артеме!

Майже прямо під собою Артем побачив величезне руде тіло кабана. Під ним лежав Варкан, який даремно намагався підвестися. Кабан зараз роздере йому груди своїми гострими іклами!.. Щось закипіло в горлі Артема, невиразний вигук вихопився в нього. Ні! Не думаючи більше ні про що, юнак, вихопивши акінак, стрибнув униз.

— Ой Артеме! — почув він іще голос Ліди.

Артем не пам’ятав нічого. Він бачив перед собою тільки широку могутню спину кабана. Як юнакові пощастило втриматися на ногах, він не знав і сам. Але він таки стояв на вогкій, грузькій землі з піднесеним акінаком. Не вибираючи, не націлюючись, він з усієї сили рубонув акінаком по спині кабана. Пролунало люте ревіння. З розітнутої спини звіра бризнула кров. Кабан аж підскочив і повернув голову до Артема. Юнак побачив його червоні маленькі очі, роззявлену пащу з довгими жовтими іклами. Очі горіли люттю, кабан трохи присів на задні ноги, збираючись кинутися на нового ворога.

“Ну, тепер він візьметься за мене, майнуло в голові Артема. — Аби тільки мені ось зараз ще влучити йому в голову!”

Акінак знову блиснув у повітрі. Але вдарити Артем уже не встиг, бо кабан одним важким стрибком збив його з ніг, як перед тим Варкана. Гострий біль обпік ногу юнака. Він на мить побачив жовто-рожеве листя, широке розрізане листя, що мирно гойдалося над його головою. І те почув розлючене рохкання кабана. Тривало все це якусь мить, не більше. Потім рохкання урвалось, щось густо забулькало. І стало зовсім-зовсім тихо…

Ні, не тихо! Ось стривожений голос Ліди:

— Артемчику, що з тобою? Вставай! Артемчику!

Другий голос щось говорить. Це голос Варкана. О, як добре, він живий?.. Кабан не розтерзав його?

Чиїсь руки підводили Артема.

— Артемчику, милий, що з тобою? Тебе поранено!

Яка вона кумедна з її запитаннями… і в той же час гарна, хороша, та Ліда!..

— Зі мною… нічого… тільки от нога чогось болить, — ледве відповів нарешті Артем. Він знову вже бачив усіх. Ліда із стурбованим обличчям ніжно підтримувала йому голову. Варкан у пошматованому одязі, без шолома дивився на нього — тривожно, з помітною любов’ю. Другий скіф тримає в руках свій шкіряний шолом — і з нього часто-часто крапле вода.

— Та що ви всі такі, наче ховати мене зібрались? — здивовано мовив Артем. — Я живий і здоровий. Просто кабан трохи прим’яв мене… і більше нічого… Хіба тільки… ох!

Він застогнав від гострого болю в нозі.

Варкан підійшов ближче до Артема. Він став перед ним на коліна, взяв обома руками його руку й приклав її собі до чола.

— Та що ти робиш, Варкане? — здивувався Артем.

Все ще тримаючи руку юнака на своєму чолі, скіф дивився на Артема щиро і вдячно. Ах, ось що: він дякував Артемові за допомогу, без якої кабан, напевне, розтерзав би його. І навіщо він це робить? Якось виходить дуже незручно…

— Яка шкода, що ми з тобою не можемо порозумітися, — зітхнув Артем, — Тоді я б тобі, друже, пояснив, що тут нема за що дякувати. Хіба міг я зробити інакше? А хіба ти не зробив би так само на моєму місці? От шкода, рушниці не було. Вона певніша за твій дротик, повір мені… навіть і з твоїм умінням кидати його…

Швидкими рухами Варкан, черпаючи воду з шкіряного шолома, вже промивав рану на нозі Артема. Кабан неглибоко роздер іклами шкіру й зачепив верхні м’язи на нозі. Потім Варкан так само швидко і вміло перев’язав ногу, приклавши до рани якесь пахуче листя. А тоді, дружньо поплескавши юнака по плечу і широко всміхаючись, допоміг йому встати. Біль у нозі вже трохи вгамувався: невже ж це так допомагає те запашне листя?

— Болить, Артемчику? — Ліда аж заглядала юнакові в обличчя: їй також хотілося чимсь допомогти йому.

— Коли згадую, Лідо, то болить. А якщо не думати, то можна й забути. Мабуть, оте листя допомагає…

Шкутильгаючи, Артем підійшов до забитого кабана. Довгасте руде тіло звіра витяглося, з усе ще роззявленої пащі стікала густа червона кров. Як це сталося, що кабан кинув Артема? Юнак нахмурив брови, намагаючись пригадати. Ні, він пам’ятає лише, як кабан стрибнув на нього, потім різонув цей гострий біль у нозі, а потім… потім вже нічого не можна пригадати, аж доки він не почув голосів Ліди й Варкана. Та що, він непритомний був, чи що?

Ось на спині кабана кривавий слід од удару акінака. Так, це його, Артемів удар. А ось і слід другого удару, значно сильнішого — це видно з того, що другий удар просто розітнув спину звіра аж до хребта. І ще один удар — уже по голові, що майже розвалив її. Хто це зробив?

— Лідо, ти бачила, як усе це трапилося?

— Як ти стрибнув униз?

— Ну, це я й сам знаю. От, коли я впав… коли кабан підім’яв мене… хто це розвалив кабанові спину й голову? Це ж не я, бо мій удар був не такий дужий…

— Отой другий скіф, Артемчику. Коли ми полізли на дерево, Варкан щось сказав йому — і він подався назад, у той бік, де лишилися наші коні. А потім, потім я побачила, як він біжить сюди… це вже тоді, коли ти стрибнув з дерева… а коли ти впав сам, то Варкан ще не встиг підвестись, як той скіф вихопив свій акінак і вдарив кабана спочатку по голові, а потім ще й по спині. Кабан упав, задригав ногами, захрипів. А ти лежав нерухомо… І я дуже злякалася, бо думала, що… що ти…

— Ну, добре, добре, — ніяково спинив її Артем. — Все зрозуміло, можна закінчити на цьому. Страх не люблю, коли дівчата забагато переживають… Дивись, дивись, Варкан хоче забрати з собою здобич!

Разом з другим скіфом Варкан тягнув тушу забитого кабана ближче до дерева. Час од часу він поглядав на Артема й Ліду, мов довідуючись про їхній настрій. Обличчя у нього було вже веселе, на ньому кожного разу, як він зустрічав погляди Ліди чи Артема, з’являлася властива йому, широка добродушна усмішка. Нібито нічого й не сталося, нібито й не загрожувала йому ніяка смертельна небезпека. Просто пополювали на дикого кабана, вбили його без ніяких труднощів — от і все.

Ліда й Артем зацікавлено дивились, як Варкан спритно й хутко розрізав черево звіра, викинув тельбухи. Потім другий скіф привів коней. На одного з них поклали тушу кабана, прив’язали її. Варкан стрибнув на другого коня, його товариш сів на коні позаду Варкана. Подано знак: поїхали!

Коні пішли з місця легкою риссю. Артем їхав слідом за другим конем, на якому лежала туша кабана. Навіть тепер звір здавався страшним. Широка роззявлена паща з жовтими іклами все ще ніби комусь загрожувала. Артем мимоволі згадав ту страшну мить, коли ця паща повернулася до нього. Які скажені були тоді ті малесенькі червоні очиці! Як палали вони люттю! І коли б не наспів товариш Варкана, то навряд чи довелося б тепер Артемові вивчати голову вбитого страховища і згадувати про лісову пригоду.

— Meні здається, Варкан дуже вдячний тобі, Артемчику, — сказала раптом Ліда, наздоганяючи юнака. — Пам’ятаєш, як він зворушно прикладав твою руку до свого чола? То, мабуть, така скіфська манера дякувати, як ти гадаєш?

— Можливо. Але коли говорити про таке, тоді я мусив би не менш дякувати його товаришеві…

— Втім, як ти наважився стрибнути на кабана з дерева? Це ж було так страшно, Артемчику!

— Зовсім я нічого не наважувався. І гадки не було про це. Хіба тоді був час обмірковувати? Зробив те, що саме спало на думку, і немає тут про що більше говорити.

Ліда знизала плечима. Проте в виразі її обличчя з’явилося щось нове. Дівчина не впізнавала Артема, того самого Артема, до якого вона звикла і в інституті, і під час поїздки до Гострого бугра. Тоді це був звичайний юнак, добрий товариш, іноді трохи кумедний, але цілком такий, як і багато інших.

А тепер у цьому надприродному, майже казковому оточенні він і сам ставав дедалі більш незвичайним, вигадливим, сміливим, кмітливим. Мовби якісь нові риси проявилися в ньому під впливом нових обставин. Але що ж саме змінилося в ньому? Зовні він лишився таким самим Артемчиком. Ті ж самі скуйовджені кучері, ті ж самі великі, іноді трохи сумні очі… а от вчинки його стали зовсім інші… і нічого кумедного не було в його поведінці, навпаки: в кожному рухові, в кожній фразі було щось таке миле, таке близьке…

Ліда зітхнула і вирішила більше про це не думати. Хороший, милий хлопець Артемчику — і все тут!

Закінчився ліс. Вони знову їхали дивним рожевим степом. Пронизливими металічними голосами стрекотали коники, десь угорі, аж під самими низькими хмарами, співали жайворонки. Від високої трави підіймалися в повітря солодкі медові пахощі. Далеко на горбі виднілася священна купа хмизу з рисочкою меча, що стирчав із неї.

Та здаля й сама велика купа здавалася зовсім маленькою. Далекі кам’яні урвища в сутінках наче присунулися ближче й нахилилися, затискуючи між собою і степ, і ліс, і стійбище…

Здалека долинуло кінське іржання. Варкан застережливо махнув рукою супутникам і круто завернув убік. Слідом за ним завернули й Артем з Лідою. Це було зроблено цілком вчасно, бо вже за хвилину з високої трави виринули перші коні великого табуна. Вони мчали галопом — десятки й сотні коней, вони ринули суцільною масою, лавою. Від глухого тупоту здригалася земля, коні мчали, не вибираючи шляху. З десяток скіфів гнали цей табун, вигукуючи, вимахуючи батогами.

Товариші спинилися подивитись. Дійсно, Варкан мав підстави звернути з шляху! Навіть тут, на певній віддалі від табуна, коні під вершниками збуджено іржали і поривалися до табуна. А коли б той табун наскочив просто на них?..

Артем, ідучи далі, згадував розповіді Дмитра Борисовича, які слухав вечорами біля вогнища, після роботи на Гострому бугрі. Так, тепер перед його очима були живі ілюстрації тих захоплюючих оповідань археолога!

Ось воно, багатство кочівників, табуни коней! Живі, рухливі запаси їжі цілого племені пробігли щойно перед ними. Артем знав, що кінське м’ясо, кобиляче молоко — головна їжа кочівників. Але чому табуни зосереджені в руках скіфських багатіїв? Адже всю роботу коло тих табунів, як і іншу, виконують бідні прості скіфи й невільники… Он і цей табун погнали теж бідні пастухи… ні, все це якось не гаразд!

Вже давно промчав табун коней, вже знову спокійно їхали товариші широким степом, а Артем все ще думав. Ліда куняла, схиливши голову: втома долала всіх.

Раптом Варкан пронизливо свиснув. Вони під’їжджали вже до становища. Назустріч їм скакав вершник, вимахуючи дротиком. Він круто осадив коня перед Варканом. Відбулася коротка розмова. Варкан озирнувся. Його очі спинилися на втомленій постаті Ліди, потім він перевів запитливий погляд на її супутника. Артем розвів руками: нічого не поробиш, дівчина дуже стомилася!

Тоді Варкан щось сказав вершникові, який одразу повернув і галопом помчав назад. А сам Варкан через кілька хвилин спинив коня біля невеличкої повстяної кибитки. Він зіскочив на землю й допоміг Артемові зняти з коня стомлену Ліду. Дівчина ледве трималася на ногах. Слідом за Варканом, підтримувана юнаком, вона увійшла до кибитки й безсило опустилася на м’який килим. Варкан швидко сказав кілька слів старому скіфові, який був у кибитці. За хвилину перед Лідою й Артемом стояли високі глеки з холодним молоком, лежали смажене м’ясо і хліб. Варкан сидів біля них і щиро запрошував пити й їсти.

З кожним ковтком холодного й запашного молока до Ліди поверталися сили. Нарешті вона змогла навіть посміхнутись, їй самій було соромно за свою кволість. Але ніхто не нагадував їй про це. Артем з апетитом їв м’ясо, запивав молоком. Старий скіф стояв осторонь і зацікавлено дивився на них.

— Звісно, виделкою було б зручніше, — висловив свою незаперечну думку Артем, розриваючи пальцями шмат м’яса. — Але можна й так, особливо, коли дуже хочеш їсти. Зрештою, так навіть більше пасує до загального стилю тутешнього життя… А це що таке?

Висока жінка у високому головному уборі внесла бронзову чашу. Варкан узяв її і поставив між собою і Артемом. Юнак зацікавлено поглядав на скіфа, не перестаючи все ж таки їсти. Втім, Варкан, поставивши чашу, одразу з хазяїном вийшов з кибитки. Його не було хвилин зо дві. Артем знизав плечима:

— Щось наш друг мудрує, - промовив він, глянувши на Ліду. — Частувати чимось хоче, чи що?..

— А чому б і ні? — спокійно відповіла дівчина. — Я ж тобі кажу, що він сповнений вдячності до тебе.

Артем ніяково відмахнувся: знову вона про те ж саме!..

Варкан повернувся разом з хазяїном, що ніс шкіряний міх, в якому, як Артем знав, у скіфів зберігалася оксюгала.

— Що ж це буде? — промовив юнак. — Ніби дійсно частування.

Варкан спинився серед кибитки в урочистий позі. Він розповідав старому скіфові й жінці про полювання на кабана. І хоч Ліда й Артем не розуміли, певна річ, жодного слова, — зміст того, що говорив Варкан, був для них цілком ясний, так мальовниче ілюстрував він своє оповідання жестами.

Ось він закінчив, підійшов до Артема і знову приклав його руку до свого чола. Артем остаточно зніяковів.

— Та годі вже, — бурмотів він, вириваючи руку, — годі! Скільки можна про одне й те ж!

Варкан відпустив його руку, взяв чашу і поставив її перед Артемом. Він чемно вклонився юнакові й заговорив знову. Жести допомагали зрозуміти його.

Молодий скіф хотів віддячити Артемові за врятування йому життя. Він показав на чашу, закачав рукава і хутким помахом гострого ножа надрізав собі палець на руці. В бронзову чашу впало кілька краплин крові.

— А далі? — розгублено спитав Артем. Цього він уже не розумів.

— А далі тобі треба зробити те ж саме — не вагаючись, відповіла Ліда.

— Звідки ти знаєш? — недовірливо глянув на неї Артем.

— Пригадала/ Колись читала про такі звичаї у первісних народів. — засміялася вона. — Це називається побратимство!

— Тобто?

— Ти мусиш також надрізати собі палець, щоб і твоя кров була в чаші. А тоді ви разом з Варканом вип’єте цю кров…

Артем скривився:

— Здається мені, що це не дуже смачно…

— Пробач, забула одну обставину. В цю чашу буде ще налито… ні, не вино, бо ж звідки йому взятися в скіфів? Оксюгала! І ви вип’єте ту оксюгалу разом з кров’ю. Вийде смачніше, га?

— Це вже не так огидно, хоч все-таки й не дуже вабить мене. А навіщо вся ця процедура?

— Бо після того, як ви вип’єте, ви з Варканом станете на все життя побратимами. Це покладе на вас обох певні обов’язки.

— Та що ти кажеш? Будемо як брати, чи що?

— Ні, більше. Я не пам’ятаю всього добре, але, здається мені, побратими — навіть рідніші, ніж просто брати. Та ти спитаєш у Дмитра Борисовича, він тобі все пояснить.

Варкан ждав з чашею в руках, прислухаючись до незрозумілої йому бесіди. Артем усе ще вагався:

— Ну, а коли я не хочу всієї цієї історії з кров’ю? Що тоді?

— Я не знаю, Артемчику. Але думаю, що то буде велика образа для Варкана. Ти тільки уяви собі: він такий вдячний, що пропонує побрататися з тобою, а ти візьмеш і відмовишся… Гадаю, що це просто неможливо. Ні, ні, не відмовляйся, Артемчику!

— Ну, на біса ота кров? — буркотів іще Артем.

Проте він розумів, що його відмова й справді була б серйозною образою для Варкана. Треба було погоджуватись. І він простягнув свою руку, хоч це коштувало йому певного зусилля.

Таким же хутким рухом молодий скіф надрізав палець Артема. Юнак скривився: от чортзна-що, які дивні й незрозумілі звичаї бувають!

Кілька краплин крові з Артемового пальця впали в чашу і змішалися з кров’ю скіфа. Варкан урочисто й високо підняв чашу. Ліда з цікавістю спостерігала цей стародавній звичай. Старий скіф узяв міх, розв’язав його і налив у чашу оксюгали. Тоді Варкан вийняв свій акінак, сів поруч з Артемом і другою рукою підніс йому чашу.

— Вийми й свій акінак, Артемчику, так треба, — всміхнулася Ліда. — А тоді пий. Потім розкажеш мені, чи смачний вийшов напій!

— Ану тебе! — сердито відмахнувся Артем. Але все-таки вийняв свій акінак і тоді рішуче припав губами до чаші. Варкан обняв його вільною рукою за плечі, нахилив чашу й теж припав до неї.

— Разом, разом з ним треба пити! — вигукнула Ліда. Оксюгала була густа й запашна, і Артем, звичайно, н відчував ніякого неприємного присмаку. Та дійсно, хіба ж можна було відчути смак кількох краплин крові, що розчинилися в великій чаші оксюгал?.. Артем тягнув оксюгалу поволі, скоса поглядаючи на Варкана: може, годі?.. — Але скіф пив далі й далі, не відриваючись.

“Мабуть, справді, треба пити до кінця, як п’ють заздоровну чару, — подумав юнак. — Ну, гаразд, я йому доведу, що і я можу нити не гірше за нього!”

І він чесно випив половину тієї великої чаші, що припадала на його долю. Варкан відставив порожню чашу, щиро обняв Артема і поцілував його в губи. Каштанова кучерява борідка скіфа залоскотала підборіддя Артема.

— Ну, як почуває себе кровопивця? — поцікавилась Ліда, насмішкувато дивлячись на нього.

— Нічого, непогано. Смачна, приємна оксюгала. Навіть краще від тієї, що ми пили в Сколота. І ніякого присмаку крові не помітив. От і все.

Артем відчув проте, що він трохи сп’янів. Скільки ж це він випив? Мабуть, не менше як літр. І не відриваючись при тому… А звідки це в кибитці взялися нові люди? Он скільки воїнів… чи не мисливці, все одно, хто їх розбере… і жінки ще… Мабуть, зайшли, поки він пив оксюгалу. Хороша, до речі, оксюгала, дуже смачна! Так тепер вони з Варканом — побратими? Цікаво, гарний цей звичай, дуже гарний!..

Артем бачив усе немов у легкому тумані, обличчя людей здавалися йому напрочуд симпатичні. Всі так лагідно на нього дивилися, так дружньо всміхалися йому… Ач які! А тоді, біля купи хмизу, кричали, погрожували… Ну про це не варто згадувати. То їх Дорбатай обдурив. А насправді всі ці скіфи дуже приємні, симпатичні. Шкода, що він не розуміє їхньої мови. а то б отак і сказав би… А про що це вони гомонять?..

Скіфи, що зайшли І кибитку, слухали розповідь Варкана. Він знову, ще раз розказував про полювання на дикого кабана, показуючи то на себе, то на Артема, то на Ліду. Ось він навіть підстрибнув, демонструючи, як Артем зіскочив з дерева і вдарив кабана мечем-акінаком. Схвальні вигуки скіфів свідчили, що їм сподобалася відважна поведінка молодого чужинця. Вони з пошаною дивилися на Артема, дружньо всміхалися йому.

Втім, він уже не соромився. Оксюгала таки вплинула на нього. Артем сидів на своєму місці зовсім невимушено, сприймаючи всі ці ознаки пошани як щось цілком належне, і, в свою чергу, роздивлявся скіфів.

Ось високий бородатий скіф-воїн у шкіряному шоломі, з мечем. Артем, здається, десь уже бачив його, помітив навіть, що у цього скіфа у двох місцях порубаний і потім грубо зашитий його шкіряний шолом. Хто він?.. Але хіба згадаєш, коли протягом двох днів довелося бачити стільки нових облич, пережити стільки пригод?.. А он той старий скіф, мабуть, господар, що спочатку приніс їм молоко й їжу, потім оксюгалу, — а тепер так уважно слухає Варкана. Чи не батько це нового Артемового побратима? Таке ж саме тонке обличчя, високе чоло, рівний ніс. Тільки що старий, зморшкуватий. І жінки теж уважно слухають Варкана, поспиравшися підборіддям на долоні, зовсім так, як це роблять наші жінки…

Знадвору раптом почулися чиїсь голоси. Краї кибитки розгорнулися, і Артем побачив Дмитра Борисовича. Археолог поквапливо ввійшов і зразу напівсердито почав докоряти Артемові й Ліді:

— Чого це ви тут розляглися? Ми ждемо їх у Сколота, занепокоєні їх відсутністю, а вони бач? Їм і байдуже! Вставайте, пішли! Та ви, Артеме, здається, напідпитку трохи, я бачу? Що це означає? З якої то рації?

Артем зніяковів. А Ліда лукаво пояснила:

— Він встиг побрататися з Варканом, Дмитре Борисовичу. Випив оксюгали з кров’ю, та ще й скільки!

- І зовсім не так уже багато, — похмуро зауважив Артем.

— Як побратався? Без мене? Юначе, це просто нечесно! Як ви насмілилися робити такі важливі речі, коли мене тут не було? Такий цікавий звичай, а я його не бачив!.. Ай-яй-яй, як погано вийшло, прямо не добре з вашого боку! Ну, як же це ви так?

— Та що я міг зробити, Дмитре Борисовичу, коли Варкан наполягав із своєю вдячністю? І Ліда теж…

— Якою це вдячністю? За що! Ну, гаразд, гаразд, пішли, по дорозі все розкажете. Тільки докладно, геть усе чисто, як було, обіцяєте?.. Не пропускаючи жодної дрібнички. Адже такий звичай дуже характерний для ступеня розвитку цього скіфського племені. Починайте, я слухаю.

І вони в супроводі Варкана вийшли з кибитки.

Широкий утоптаний майданчик перед величезною кибиткою Сколота був укритий килимами й циновками з конопляного прядива. Великі вози й менші розміром кибитки оточували цей святковий майданчик суцільною стіною, в якій лишалися вільними всього кілька вузеньких проходів. Далі поза ними підносились інші кибитки, більші й менші. Все разом нагадувало дивний своєрідний амфітеатр, високі краї якого закривали від очей обрій.

Посередині, на підвищенні, вкритому повстю та різноколірними килимами, сидів сам вождь Сколот. Поруч з ним напівлежав на пухнастому килимі Іван Семенович як найпочесніший гість. Геолог жваво розмовляв із старим вождем, певна річ, тільки за допомогою жестів. Що кожен з них розумів з тієї бесіди без слів, лишалося для всіх невідомим, але зовні вони обидва були нібито цілком задоволені один з одного.

Недалеко від Сколота сидів Гартак. Він цього разу був дуже пишно вдягнений. Але ніщо не могло прикрасити цю людину! І не тому, що Гартак був калікою. То здавалося найменшою, незначною причиною. Неприємне, лихе його обличчя завжди чимсь незадоволене, скривлене в презирливу і разом з тим заздрісну гримасу; очі, які ніколи не дивилися прямо в обличчя людині, а завжди бігали по сторонах, наче уникаючи зустрічі з поглядом співбесідника; сухі, стиснені губи, з-під яких іноді визирали нерівні дрібні зуби; нещира, вимушена посмішка, яка час од часу з являлася на зеленувато-сірому його обличчі, щоб одразу по тому знову перетворитися на звичну неприємну гримасу, — всіх цих рис не могло приховати найкраще, найпишніше вбрання.

Навколо підвищення Сколота розмістилися найстаріші, уславлені в боях, походах і на полюванні його воїни й мисливці. Довге сиве, аж пожовкле волосся спадало з-під їх високих шкіряних шоломів, оздоблених золотими прикрасами. Тільки вони, довговусі й сивобороді воїни і мисливці, які чимало чого бачили на своєму довгому віку, мали право сидіти поряд з Сколотом на його килимах.

Трохи далі сиділи старшини та багаті скіфи знатного походження. Вони трималися дещо осторонь, не змішуючись ані з воїнами і мисливцями, ані, звісно, з простими скіфами. Ці знатні, пихаті люди гордовито дивилися навкруги і тихо розмовляли тільки поміж себе.

Ще далі, вже близько від возів і кибиток, розмістилися прості скіфи. Вони сиділи тісно, один біля одного. Ті, хто встиг відзначитися чимсь під час останнього полювання, хто виявив себе кращим мисливцем, — займали місця ближче до центра. А позаду, на кінських шкурах або просто на землі, далеко, під самими возами й кибитками, містилася молодь, нічим не уславлена, яка тільки палко мріяла про подвиги та славу.

На окремих килимах розмістилися скіфські жінки, що також мали взяти участь у бенкеті. Вони з великою цікавістю розглядали чужинців, особливо Ліду, в якій їх дивувало все: і відсутність головного убору, і коротка сукня, все те, що було для них дивним і незвичним. Але трималися скіфські жінки цілком незалежно, вони весело и невимушено перемовлялися, час від часу заливаючись сміхом від якихось жартів, на жаль, незрозумілих для наших мандрівників. Видно було, що такого роду бенкети, навіть дуже урочисті, не були для них новиною.

— Це, бач, здається мені навіть дивним, — півголосно сказав Ліді Артем. — Мені здавалося, що скіфські жінки мусили 6 бути зовсім не такими…

— Забитими, чи що? — насмішкувато спитала Ліда.

— Ну, не забитими, навіщо таке слово… але в усякому разі — не надто вже самостійними, як оці. Адже все ж таки скіфи звідкись із Сходу. А там жінки споконвіку звикли до іншої долі…

— А ці, як бачиш, поводяться інакше, жартують, сміються, наче їм усе за іграшку, хоч вони и азіатського походження, — врозумливо відповіла Ліда. — Вони…

— Насамперед вони не азіатського походження, — перебив її Дмитро Борисович, — а скоріше євроазіатського, бо скіфи взагалі сформувались у степах від Дунаю до Єнісею, друзі мої. І говорити про Схід, як зробили це ви, Артеме, не годиться особливо, після того, як я розповідав вам про матріархат споріднених із скіфами племен, про амазонок і цариць-полководців. Неуважні ви, Артеме, ось що. І взагалі, запам’ятайте, що згадувати по відношенню до скіфів про Схід цілком помилково, бо Схід розвивався абсолютно самостійно, на іншій етнічній і культурній основі… Отож…

— На нас чекають, Дмитре Борисовичу, — не зовсім ввічливо перервала лекцію археолога Ліда, скоса глянувши на Артема: вона добре знала, що Дмитро Борисович, почавши розмову про скіфів, може продовжувати її безконечно.

— А, так, так, — схаменувся він. — А ми отак неввічливо стоїмо й розмовляємо замість того, щоб іти на бенкет! Адже Іван Семенович уже сидить поруч із Сколотом.

Стриманий гомін пробіг по майданчику, коли з’явився Дмитро Борисович з його молодими супутниками-чужинцями, один з яких, на диво скіфам, вийшов переможцем у сутичці з славетним віщуном Дорбатаєм. Усі розступилися перед ним, утворюючи широкий прохід, який вів прямо до підвищення Сколота. Сам старий вождь трохи підвівся, вітаючи прибулих. Він вимовив кілька слів, указуючи на місце коло себе.

— Сколот запрошує нас усіх зайняти місця біля нього. Це велика честь, товариші, - сказав значуще археолог.

— А як же пишно! Справжній урочистий бенкет! — мовив Артем, оглядаючись.

— Так воно й є, - зауважив Іван Семенович. — І тому нам — це насамперед стосується вас, Артеме! — треба бути дуже серйозними і поважними. Майте на увазі, що сотні очей стежать за найменшим нашим рухом і оцінюють його. Зокрема ота купка, — непомітно вказав на знатних скіфів геолог.

Справді, коли скіфські воїни і мисливці, та й прості скіфи, лише з цікавістю і загалом доброзичливо дивилися на чужинців, то купка знатних скіфів була настроєна принаймні стримано, якщо не вороже. І в тому не було нічого дивного. Адже чужинці діяли як супротивники Дорбатая. А це неодмінно віщувало погані взаємини і в тими, на кого він спирався в своїй хитрій і підступній діяльності. Кожен в товаришів добре розумів це — і тому дуже серйозно сприйняв зауваження Івана Семеновича.

— Ти, Артемчику, краще вже не пий більше, — з турботливими нотками в голосі тихо сказала Ліда. — Знаєш, воно з незвички може погано впливати…

— Та я й не збираюся, — так само тихо відповів їй Артем. — Мене трохи нудить і від тієї оксюгали, що я випив з Варканом. Що не кажи, а оксюгала взагалі людям ні до чого… якщо її перебрати.

- І я так думаю, — ствердила дівчина.

Товстий пухнастий килим був дуже приємний. Артем з насолодою сів, випроставши ноги; справді, тут було дуже хороше відпочивати. Від тимчасової сп’янілості вже майже нічого не лишилося, голова знову була нібито свіжа. Тільки б вони не частували більше тією оксюгалою!..

Сколот плеснув у долоні — раз і другий. І миттю з’явилися служники. На високо піднятих руках вони несли їжу — блюда з вареним і смаженим м’ясом, від якого здіймалася густа пара. Інші служники несли великі казани з паруючою юшкою. Все це вони ставили на циновки й килими перед окремими групами скіфів.

Здавалося, вже не лишилося ніде вільного місця, а служники все приносили й приносили блюда з м’ясом і казани. Уже молодші скіфи, не додержуючись урочистих церемоній, почали їсти м’ясо, жадібно розриваючи його руками на шматки; але старші воїни і мисливці, довговусі поважні діди й батьки, не починали їсти, наче чогось чекаючи. Ще незалежніше трималася купка старшин-багатіїв, які навіть не дивилися на їжу. Вони все ще тихо перемовлялися, спідлоба поглядаючи на чужинців.

— А чого це у вас, Артеме, перев’язана нога? Невже вас поранило? — спитав геолог. Адже він не чув того, Що Артем і Ліда розповідали по дорозі Дмитру Борисовичу.

— О Іване Семеновичу, це досить дивна історія, яка не менш дивно закінчилася, — жваво відповіла Ліда. — Та мовчи, Артемчику, ти знову будеш ніяковіти і нічого до пуття не розкажеш, я знаю, — спинила вона юнака, який вже збирався втрутитися. — Артем виявив себе героєм на полюванні…

— Лідо, кинь!

— Не втручайся, я кажу! Він просто врятував життя Варкану і при цьому сам попав у небезпеку. А потім, внаслідок тих пригод у ліси став побратимом Варкана!

— Що таке?

— Ага, і це більше ніж бути братом, — вела далі захоплено Ліда. — Правда, Дмитре Борисовичу?

— Безумовно, Лідо, — відповів археолог. — Бо брати іноді можуть стати й ворогами. От як, скажімо, Сколот і Дорбатай. А побратим для скіфа — це більше ніж брат. Це людина, з якою він зв’язаний на все життя. От що.

Артем задумливо почухав брову:

— Власне, так мені й Ліда казала… і все одно це якось чудно…

— Нічого чудного немає. Це випливає з усього ладу такого племені, яке ще перебуває на родовому ступені розвитку. Родинні зв’язки — дуже важливі за таких умов. А коли скіф братається з вами, то цим він підкреслює, що ви стаєте для нього найближчим, кревним родичем. Це не щось другорядне, а найважливіша життєва подія. Розумієте?

— Розумію, — зітхнув Артем.

- І ще одне, до речі, - наче згадав щось Дмитро Борисович. — Тепер ви не маєте права ризикувати своїм життям.

— Правду сказати, я й не збирався. Але чому таке застереження, хотів би я знати?

— Тому, що за законами побратимства, коли вмирає один з побратимів, то слідом за ним мусить умерти й другий. Такий звичай, який ще більше підкреслює важливість цього обряду.

— Ну й ну, — виразно розвів руками спантеличений Артем. — Оце так зв’язали мене! Навіть померти не маю права самостійно!..

— Ви з Варканом тепер, Артемчику, наче справжнісінькі сіамські близнята! — пирснула Ліда. Юнак сердито глянув на неї і вже відкрив рота, щоб обрізати — адже вона завжди втручається з своїми дотепами! — але не встиг, бо Іван Семенович спинив його.

— Тихше, тихше! Встигнете потім обмінятися думками. Ви звертаєте на себе увагу. До речі, он служники несуть найурочистішу страву!

Чотири служники внесли на майданчик великого смаженого кабана, того самого дикого кабана, якого сьогодні вбили в лісі і який ледве не став причиною загибелі Артема і Варкана. Артем одразу пізнав люту голову і великі ікла страховища. Але тепер кабан утратив свій лютий вигляд. Він мирно лежав, підібгавши під себе ноги і простягши голову, як і личить підсмаженій туші.

Кабана поклали на килим перед Сколотом. Очевидно, це була найсмачніша скіфська їжа, бо тепер і сивовусі воїни, і мисливці присунулися ближче, поглядами знавців оцінюючи достоїнства величезної туші.

Сколот подав знак Варканові. Молодий скіф вихопив з піхов широкий і короткий кинджал і спритно розбатував смажену тушу на великі шматки. Служники розносили їх гостям. Але вечеря все ще не починалася.

Аж коли сам Сколот узяв у руки кусень м’яса і почав його їсти, тільки тоді почали їсти і всі інші: вечерю мав розпочинати її хазяїн, вождь. Скіфи їли жадібно, розриваючи м’ясо руками, лише дехто розрізував його ножем. Гарячий сік збігав по руках і обличчях, плямував одяг бруднив пухнастий килим. Втім, цього ніхто не помічав, всі були надто захоплені їжею. Навіть пихаті скіфи і багатії на цей час наче забули про свою гордість. Вони наминали м’ясо так само жадібно, як інші.

А служники все бігали й бігали. Тепер вони носили міхи з оксюгалою, клали їх перед гостями. Задзвеніли бронзові чаші. Запашна оксюгала щедро лилася з міхів. Голоси скіфів лунали дедалі гучніше.

Раптом Сколот підніс руку. Служник подав йому дві зв’язані докупи золоті посудини.

— Урочистий скіфський кубок, — прошепотів. Дмитро Борисович. — Наближається якась церемонія…

Сколот узяв ті посудини. Другий служник налив у них оксюгали з міху. Вождь схвально кивнув головою, високо підніс цю дивну подвійну чашу і подав її чужинцям, вітаючи їх.

— Це він п’є за наше здоров’я! — тихо сказала Артемові Ліда.

— Хай п’є, - так само тихо відповів він. — Аби мене не частували, бо мені на ту оксюгалу й дивитися огидно…

Старий вождь повільно й урочисто підніс посудини до рота, спорожнив їх, відірвавшися тільки для того, щоб перейти з одної з них до другої, - і кинув на землю. Вітальні вигуки залунали на майданчику. Гості, не гаючи часу, підносили свої чаші і спорожняли їх одну за одною. Від кибиток долинула пісня, яку співали жінки. Урочиста і протяжна, вона, здавалося” розповідала про якісь сумні події.

Тим часом Варкан подав Сколотові ще одну велику золоту чашу. Служник, що тримав обома руками повний міх, налив у неї оксюгали. Найстаріший, найуславленіший з мисливців підійшов до вождя. Він обережно взяв у нього з рук чашу, вклонився Сколотові й випив оксюгалу. Це була особлива честь — пити оксюгалу, взяту з рук вождя! Такої честі були гідні ті з гостей, хто мав найбільші заслуги перед вождем, кого Сколот шанував. Слідом за тим найстарішим мисливцем до вождя почали підходити й інші старі скіфи, кожного з яких Сколот частував, подаючи йому повну золоту чашу.

Але й решта не відставала. Бронзові чаші, що ходили по руках скіфів, дзвеніли дедалі гучніше, оксюгала лилася рікою. Безладний гамір знявся над майданчиком. Раз по раз спалахував громоподібний регіт.

— Ой, як би вони не сп’яніли остаточно… мені аж страшно, — мовила Ліда, тулячись до археолога. Але він заспокійливо відповів:

— Ні, ні, люба, побоюватись нема чого. Стародавні люди вміли пити не по-нашому. Не турбуйтеся; все буде гаразд!

— Е, починається ніби нова дія вистави, — шепнув Артем.

— Дивіться, дивіться, який старезний дід з’явився! — гукнула й Ліда, забувши про свої страхи.

Підтримуваний двома молодими скіфами, повільно наближався до підвищення Сколота старезний дід. Вітаючи його, вождь урочисто підвів руку. І одразу на майданчику стало тихіше: всі з повагою дивилися на старого.

Він був у білому довгому одязі, очі його нерухомо й безживно дивилися вгору. Дід ішов мовчки, його сухі руки лежали на плечах супутників. І там, де він проходив, замовкали розмови, вщухали жарти і сміх.

З пошаною схилялися голови мисливців і воїнів, що квапливо відсувалися вбік, звільняючи старому шлях. А він посувався, ледве переставляючи ноги; видно було, що цей сивий дід ледве мав силу рухатися…

— Та він же сліпий! — вражено мовила Ліда.

Безживні очі діда все ще дивилися вгору з-під білого башлика, коли він наблизився до підвищення Сколота, який дружньо і шанобливо привітав його. Старий відповів. Дивно, його голос був міцний і глибокий, немов належав не старезному дідові, а дужій літній людині!

Дідові допомогли сісти на килим на підвищенні. Старий все ще не опускав очей, губи його беззвучно рухалися. Враз зазвучали тимпани, їх дзвін пронісся над майданчиком і змовк. На зміну йому залунав свист кістяних дудок. І це тривало дуже недовго, — всього кілька нот, що нагадували військовий сигнал. Майданчик охопила суцільна тиша, остаточно вщухли розмови, припинився сміх. І це здавалося особливо дивним, бо перед тим не можна було позбутися враження, що всі присутні скіфи досить сп’яніли. Але, це, очевидно, було не так, бо тепер люди з усіх сторін мовчки дивилися на підвищення, на якому сидів старий. А він так само беззвучно ворушив губами, наче читав якусь йому одному відому й чутну молитву.

Дмитро Борисович нахилився до Варкана:

— А хто цей дід?

— Це найстаріший і найповажніший серед усіх скіфів чоловік, — відповів той, з пошаною дивлячись на старого. — Ім’я його Ормад. Коли він народився — не знає ніхто, бо живе він дуже давно. Він пам’ятає наших батьків і дідів, коли вони були ще хлопчиками. Ормад був великим воїном і мисливцем — і ніколи ніхто не насмілювався навіть змагатися з ним. А тепер він живе в пошані в своїй кибитці. І лише на великі свята виходить з неї, Щоб розказати народові про його славне минуле.

— Оце він і зараз розповідатиме? — спитав археолог, і очі його заблищали.

Варкан кивнув головою:

— Тимпани й дудки сповістили всіх, що старий Ормад незабаром почне розповідь. І всі приготувалися слухати, — вказав він на скіфів навколо.

— Варкане, друже мій, я попрошу вас одразу перекладати мені все, що говоритиме Ормад. Згода? — з благанням мовив археолог. — Ви й уявити собі не можете, як це для мене важливо!

Варкан охоче погодився, як погоджувався й досі робити все, що просили друзі-чужинці.

В кількох словах Дмитро Борисович пояснив товаришам, зацікавленим не менш від нього, що сказав йом — Хм… тоді, значить, Варкан перекладатиме вам, Дмитре Борисовичу, а ви також негайно перекладатимете далі нам. — сказав Іван Семенович тоном, який не припускав заперечень. — Так?

— Це ж досить важко, — спробував все-таки опиратися археолог. — Адже так я потім не зможу пригадати всього для себе, розпорошуватиму увагу… і не запишу нічого…

— Не турбуйтеся, Дмитре Борисовичу, ми всі потім гуртом нагадаємо вам те, що ви забудете. Вам же навіть краще буде, надійніше: розповідь Ормада лишиться одразу в чотирьох головах замість одної, - переконливо відповів геолог. І Дмитро Борисович примушений був скоритися.

Так почався цей подвійний переклад повільної, неквапливої, урочистої розповіді старого Ормада. Дід перестав беззвучно ворушити губами. Він трохи підняв кволу руку, провів нею по довгих своїх пожовклих від часу вусах. Запанувала мертва тиша. І він почав:

— Слухайте мене, старого Ормада, слухайте, що розповідатиму я вам, сколоти! Слухай, уславлений вождь Сколот, слухай мене й ти, молодий син вождя Гартак! Слухайте мене, старі й молоді воїни і мисливці, знатні й незнатні, багаті й бідні, - слухайте всі! Слухайте мене й ви, дивні чужинці, що прийшли до нас з невідомих країв! Слухайте й відайте, бо ніхто, крім мене, старого Ормада, не розкаже вам про давні славетні подвиги народу сколотів! Ніхто не знає вже того, що чув старий Ормад від своїх дідів, ніхто з вас не пам’ятає цього, крім мене, старого Ормада, якому вже не довго лишилося жити серед вас!..

Він спинився, мов щось пригадуючи. Артем шепнув археологові:

— А чому він називає народ скіфів — народом сколотів? Що це за назва така?

— Тому що так, сколотами, називав себе сам цей народ, Артеме. Це його справжня назва. А скіфами називали їх греки. І від греків наша мова перейняла таку назву. Ормад же вживає своє слово, свою назву — сколоти. Але досить. Він уже починає говорити далі!

Справді, Ормад уже говорив:

— Я розкажу вам сьогодні про славну війну народів сколотів проти війська могутнього перського царя Дарія, що пішов великим походом на сколотів. Слухайте мене, старого Ормада, згадуйте разом зі мною про славу відважних сколотських воїнів, про мудрість сколотських воєначальників і вождів!

Голос Ормада, урочистий і глибокий, гучно лунав над майданчиком. І дивно було думати, що цей свіжий, міцний голос належав старезному дідові, який не міг уже рухатися без сторонньої допомоги…

— Великий і грізний перський цар Дарій завоював майже весь світ. Вогнем і мечем підкорив він собі чимало країн — і ніхто вже не наважувався стати проти його волі. Лишалася тільки одна країна, яка не була підвладна цареві Дарію, і та країна була сколотська. Бо хоробрі й відважні були її воїни, і ніякий народ не міг її подолати. Тоді цар Дарій вирішив оголосити війну сколотам і підкорити їх, як завоював він усі інші народи. Його полководці були проти такої війни, бо чували про силу й відважність сколотських воїнів. Але цар Дарій, засліплений великими своїми успіхами, не бажав слухати полководців і називав їх боягузами. Зібрав цар Дарій величезне своє військо і сунув проти сколотів разом з підвладними йому народами. Ішло страшне і могутнє перське військо — і небо тьмарилося, бо огортала землю курява, здійнята тисячами й тисячами воїнів. Ішло перське військо — і річки зникали за ним, бо випивало їх військо до самого дна. Ішло перське військо — і гола суха земля лишалася за ним, бо з’їдали коні всю чисто траву і все зело…

І цар Дарій оглядав з гордістю своє незчисленне військо й казав: “Якщо кожен мій воїн візьме камінь і кине його в сколотів, і коли четверо не влучать, а тільки п’ятий камінь упаде на сколота, — і тоді не лишиться з них жодного живого!” І він переможно дивився вперед, у дикий степ, і шукав сколотський народ і сколотське військо, щоб розбити його в навальному бою і підкорити…

А сколотські вожді бачили, що замало в них воїнів, що несила їхня ставати на відкритий бій з великими перськими полчищами. І тоді вирішили мудрі сколотські вожді розділити своїх воїнів на два великих загони і відступати з ними, з своїм народом, своїми отарами і табунами все далі й далі не приймаючи бою. А щоб перському війську було важче посуватися, щоб знесилювалося воно само по собі, то вирішили мудрі сколотькі вожді засипати позаду себе землею та піском усі криниці й джерела, знищувати й спалювати траву й рослини…

На північ і на південь відступали сколотські загони, а попереду них ішли отари й табуни коней, вози з старими дідами, жінками й дітьми. Воїни ж ішли слідом за ними, прикриваючи відступ, але бою з перським військом не приймали. Так діяв один із сколотських загонів…

А другий загін; як призначили йому мудрі сколотські вожді, виступив на південь, назустріч перському війську, щоб затримати його і виграти час, аби відступили безпечно на північ ті, хто йшов з жінками, дітьми й худобою. Відважні сколотські воїни знали, яке дуже й незчисленне військо царя Дарія, знали, що боротися з ним не під силу їм. Але сколотські вожді сказали — і воїни виконували їх слово! І напали сколотські воїни на персів уночі, коли заспокоєні відсутністю супротивника перські воєначальники відпочивали. Прокинулися перси і вирішили, що от тепер, нарешті, зустрілися вони з сколотським військом, що от тепер, нарешті, буде жорстокий кривавий бій, в якому розіб’ють вони сколотське військо і підкорять владі царя Дарія назавжди сколотський народ. Тому цар Дарій спинив своє військо, і воно почало готуватися до бою на ранок. Сказав тоді всевладний і засліплений успіхами цар Дарій: “Один день бою — і ми підкоримо сколотів, і владі моїй не буде меж!”

Проте зовсім не так гадали мудрі сколотські вожді, і не на те розраховували відважні сколотські воїни, які нападали тієї ночі на персів. Ще перед ранком вони знову швидко відступили назад, на північ, і засипали за собою землею криниці, і підпалили суху степову траву. Піднялося перське військо, готове до вирішального бою, але не побачило вже перед собою сколотів. І сумно крякали круки, марно шукаючи кривавої поживи…

Тоді розгнівався всевладний цар Дарій і вирушив далі на північ слідом за сколотами, щоб наздогнати їх і нав’язати їм жорстокий бій. А сколоти відступали далі й далі на північ і не хотіли ставати на бій з персами. І тепер уже не позаду перського страшного війська висихали криниці й річки, повипивані персами, а попереду, бо сколоти засипали їх землею й піском. І не позаду перського війська зникала трава, з’їдена перськими конями, а попереду, бо сколоти палили траву, відходячи на північ, слідом за собою. І тільки небо так само тьмарилось у куряві, що її здіймали на сухій обпаленій землі перські великі юрби воїнів, які даремно шукали бою…

Сунуло велике перське військо на північ — і не бачило перед собою супротивника, якого можна було б розбити й підкорити. Шукало перське могутнє військо бою — і не мало з ким битися, бо весь час відступали й відступали сколоти, як веліли їм мудрі вожді… Розпалювалося люттю перське військо проти невловимих сколотів, розпалювалося люттю воно, даремно шукаючи води в спорожнілих, засипаних землею й піском річках і криницях. Все чисто готове було знищити на своєму шляху перське військо — і не мало чого нищити, бо проходило пустинною, випаленою сколотами землею…

А сколоти тим часом обійшли всі свої землі з півночі і вернулися назад, до південних своїх країв, так і уникнувши кривавої сутички з великим військом царя Дарія. Грізний і всевладний перський цар вирішив повернути на захід, бо чимало його воїнів померло в поході від голоду й спраги, не дочекавшись бою. Ішов тепер Дарій на захід — і не знав, що поперед нього, на два дні дороги, посувалися сколотські загони — і знову спалювали перед військом Дарія все, що зростало на землі. Аж через кілька днів зрозумів це всевладний цар Дарій і віддав наказ гнатися що було сили за сколотами, щоб примусити їх, нарешті, до бою…

Проте мудрі сколотські вожді мали й тут свою мету. Вони відступали з воїнами так швидко, як гналися за ними перси, і не могло і тепер перське військо наздогнати їх. І одчай поступово почав полонити серця перських воїнів, і круки вже відставали від перського війська, бо втратили надію на криваву поживу, яку дав би їм бій…

Тоді вже зовсім розлютився грізний і всевладний цар Дарій і надіслав до сколотських вождів своїх вершників на найкращих, з цілого війська відібраних конях з такою мовою:

“Чого ви, дивні люди, весь час тікаєте від мене? Адже ви можете легко вибрати одне із двох. Коли ви вважаєте, що маєте силу стати на бій зі мною, то спиніться, не тікайте і ставайте на бій, спробуйте перемогти мене і моє військо. Коли ж ви вважаєте себе слабшими за мене, — так само спиніться, і підкоріться, і зустрічайте з пошаною свого володаря Дарія, якщо не хочете, щоб я, всевладний Дарій, зруйнував і знищив цілу вашу землю разом з вами!”

Але найстарший сколотський вождь Іданфірс відповів цареві Дарію таке:

“Отакий у мене звичай, о персе, і я охоче поясню тобі його. Ніколи я й мої воїни не тікали ні від кого з переляку, ні від кого не тікаємо ми й тепер. Мій народ робить те саме, що робив і до того, як ти сюди прийшов, і що робитиме, як ти звідси підеш. Мій народ кочує, як робить те завжди. І я зовсім не поспішаю битися з тобою, бо в мене й без тебе є чимало діла. І не загрожуй мені даремно! Бо в нас, сколотів, немає міст, немає засаджених деревами земель, які ви називаєте садами, нема чого захищати й побоюватися, що ви, перси, щось знищите. А трава зросте знову і буде ще вищою, бо угноїть землю попіл спаленої трави, і угноять землю тіла твоїх загиблих воїнів. Чого ж нам поспішати битися з тобою? Коли ж ти хочеш будь-що прискорити бажаний тобі бій, то ось тобі моя порада. Єдине, що в нас, сколотів, є дорогоцінного і дорогого серцю — це гробниці наших предків. Спробуй розшукай їх, щоб знищити! От тоді побачиш, чи будемо ми уникати бою з твоїм військом, чи самі вийдемо на нього. А до того й не шукай бою з нами, бо його не буде!..” І ще додав мудрий сколотський вождь Іданфірс: “Незабаром я тобі, зарозумілий царю, надішлю такі подарунки, яких ти гідний. А за те, що ти називаєш себе моїм володарем, я ще розквитаюся з тобою і твоїм військом!” Тим часом воїни Дарія вмирали від хвороб і втоми, вмирали від голоду й спраги. І знову над великим перським військом з’явилися зловісні круки. Але вони вже не чекали бою, щоб дістати криваву поживу. Чорними хмарами кружляли жадібні круки над самим перським військом і не покидали його ані на мить, бо тепер вони мали вдосталь їжі. Але це були не трупи забитих персами супротивників, а самі мертві перси, які вмирали щодня сотнями від хвороб і втоми…

Саме тоді мудрі сколотські вожді надіслали обіцяні цареві Дарію подарунки. І цар Дарій зрадів. Бо він готовий був уже помиритися з сколотами, не підкоряючи їх, аби тільки повернутися додому без ганьби. Він хотів урочисто зустріти сколотських вершників, які привезли йому подарунки. Але ті вершники тільки кинули до його ніг привезені ними подарунки і одразу помчали геть так хутко, що ніхто з перських воїнів і не намагався наздогнати їх на своїх стомлених безконечним походом конях. Подивився всевладний і грізний цар Дарій на привезені сколотськими вершниками подарунки — і гнівно відвернувся, і розлютувався oе більше. Бо мудрі сколотські вожді надіслали йому в подарунок птаха, мишу, жабу і п’ять стріл. І цар Дарій не відав, що то означало…

Довго міркував цар Дарій з своїми радниками, наближеними і воєначальниками над тими подарунками і, нарешті, сказав так:

“Сколоти віддаються під мою владу разом з своєю землею, водою і табунами коней. Ось що означають ці подарунки! Бо миша живе в землі й живиться земними плодами, тими самими плодами, які їсть людина. Жаба живе у воді, без якої не обходиться ані людина, ані тварина. Птах швидкістю свого польоту в повітрі подібний до коня. А стріли — то знак, що сколоти передають мені, всевладному цареві Дарію, і моєму військові свою воєнну відважність!”

Але радники і воєначальники цього разу насмілилися не погодитися з грізним царем Дарієм. Вони розтлумачили подарунки сколотських вождів так:

“Якщо ми, перси, не відлетимо, як птахи, в небо, або не сховаємося в землю, як миші, або, наче жаби, не поскачемо в воду, — тоді ми не повернемося додому і загинемо від сколотських стріл!”

І ще більше розгнівався всевладний цар Дарій, бо побачив, що його наближені, радники і воєначальники не бажають гнатися далі за сколотами і бояться найближчого майбутнього. Втім, тим часом царю доповіли, що не вловимий досі супротивник, нарешті перестав тікати і спинився в степу. Цар Дарій забув про свій гнів і вийшов сам подивитись. І з горба він побачив, що сколотські воїни справді вишикувалися до бою недалеко від табору персів. А озброєні сколотські вершники здаля навіть загрожували персам списами й мечами, наче викликали їх на бій. Цар Дарій вирішив негайно прийняти цей бій, бо військо його було ще численне і міцне.

Але тільки-но він почав оддавати бойові веління своєму військові, як помітив дивне безладдя серед сколотів. Він дуже здивувався цьому і, нарешті, побачив, що недалеко від сколотів, між ними і перським військом, пробіг заєць. І всі сколоти враз забули про персів і про очікуваний жорстокий бій і кинулися полювати на зайця.

Тоді глибока й сумна тривога пойняла серце грізного і всевладного перського царя Дарія. Він покликав своїх полководців і сказав їм у розпачі:

“Тепер і я пристаю на вашу думку, мої радники, наближені і воєначальники! Нам треба поспішати звідси. Дійсно, подарунки сколотських вождів означали те саме, що ви казали мені. Сколоти ставляться до нас цілком зневажливо! Вони настільки певні своєї перемоги над нами, що навіть забули про нас, коли побачили маленьку тваринку — зайця. Якщо вони такі дужі, що зовсім не бояться нас і зневажають нас, то хіба можемо ми вийти битися в ними? Давайте швидше повертатися додому, щоб не сталося ще більшої ганьби!”

Так сказав всевладний і грізний перський цар Дарій — і тієї ж ночі велике перське військо, не вийшовши на бій з сколотами, потай вирушило на схід, кинувши своїх поранених і хворих, кинувши напризволяще, щоб не заважали тікати, всіх слабих і кволих…

Слухайте мене, старого Ормада, слухайте! Так безславно тікав од сколотів великий і грізний перський цар Дарій, володар чи не цілого білого світу, тікав з залишками свого незліченного війська. Того самого великого війська, яке ціла земля вважала непереможним і боялася самої лише згадки про нього… І те страшне військо тікало від сколотів, не прийнявши довгожданого бою, бо злякала його і самого всевладного перського царя Дарія мудрість сколотських вождів і відвага славних сколотських воїнів… І тікав цар Дарій із своїм військом, як наляканий заєць, що на нього полювали сколотські воїни перед лицем цілого перського табору… Але всю свою славу залишив цар Дарій у широких сколотських степах. А сколотські воїни дістали багату воєнну здобич, і стали сколоти уславленими серед усіх народів, бо вони перемогли грізного царя Дарія, володаря майже всіх країн на землі. Слава хоробрим сколотським воїнам, слава! Слава мудрим сколотським вождям, слава!

Старий Ормад закінчив свою розповідь. Він іще хитав стомлено сивою головою, ще беззвучно шепотів щось, а вже з усіх кінців лунали радісні, збуджені вигуки, дзвеніла зброя, якою несамовито розмахували скіфи-воїни. Захоплені героїчним оповіданням, запалені старим Ормадом, вони нестримно виявляли своє піднесення. І знову злетіли вгору чаші з оксюгалою, задзвеніли тимпани і засвистіли кістяні дудки. Буйна веселість охопила всіх, хто був на майданчику.

Сколот власноручно налив золоту чашу й урочисто підніс її Ормадові. Дід поважно прийняв чашу, хоча й робив це навпомацки, і підніс її до губів. Руки його по-старечому тремтіли, оксюгала розхлюпувалась. Але він випив усю чашу не відриваючись. Аж потім голова його безсило впала на груди, він схилився набік і задрімав, знесилений втомою, наче й не чув гомону й шалених вигуків навколо себе.

Дмитро Борисович, збуджений не менш за скіфів, говорив товаришам:

— От тепер я переконався, що старий Геродот був цілком правий у своїх записах! Усе, чисто все він розповів правильно, крім кількох незначних дрібниць. А ми сперечалися, брали під сумнів цю сторінку стародавньої історії, цей нещасливий похід Дарія! Товариші, це просто надзвичайно! Чуєте, Артеме, Лідо, тепер ясно все! А, та ви все одно нічого як слід не розумієте!..

— Розуміємо, все чисто розуміємо, Дмитре Борисовичу, — співчутливо заперечив Артем. Але археолог уже забув про нього і про Ліду. Він знову звернувся до Варкана, про щось запитував його і жадібно вслухувався в розповідь молодого скіфа.

Івана Семеновича не захопила атмосфера веселощів, що панувала на майданчику. Щось непокоїло його. Що саме — він ще не знав. Але він мав багатий життєвий досвід. Він умів якимось шостим чуттям передбачати наближення небезпеки. Щось подібне відчував він і зараз. Проте звідки все-таки вона, та небезпека, могла взятися?.. Становище їхнє було тепер нібито певне. Їх поважали, особливо після змагання з Дорбатаєм біля священної купи хмизу в степу, Дорбатай, хитрий і підступний Дорбатай, утратив як віщун свій вплив на довірливих скіфів, він навіть не прийшов на бенкет. Сколот добре ставився до чужинців, які чимсь подобалися йому, — можливо, тим, що вони осоромили його ворога, старого війцуна. Лишався тільки Гартак та ще оця купка старшин, скіфів-багатіїв, що, очевидно, належала до числа спільників і однодумців старого віщуна…

Вже не перший раз Іван Семенович крадькома приглядався до сина Сколота. І щоразу він пересвідчувався, Що Гартак поводиться і на бенкеті не так, як інші. Він ледве доторкався до їжі, випив лише маленьку чашу оксюгали — і від цього його сіре обличчя трохи порожевіло, очі забігали ще швидше. Здавалося, що Гартак когось весь час шукав поглядом — і не знаходив ніде. Але він не кидав своїх шукань.

Навіть під час розповіді старого Ормада Гартак весь час помітно непокоївся. Один раз його швидкий погляд натрапив на Івана Семеновича. Очі Гартака миттю сховалися, потупилися, він нахилив голову, вдаючи, що уважно слухає Ормада. Проте через кілька секунд він знову крадькома зиркнув на чужинців, зокрема на Івана Семеновича. В очах його була прихована лють, це було ясно, хоча він і маскував її якоюсь жалюгідною подобою посмішки.

“Ворог… ворог… та ще й дуже небезпечний… — подумав Іван Семенович. — Але ж він не насмілиться нічого зробити тут, бо ми його урочисті гості!”

Чимало сумнівів і підозрінь турбувало Івана Семеновича. Проте зараз не можна було нічого вирішити. Та, до речі, увагу його відвернули нові вибухи гуркотливої скіфської музики — тимпанів і дудок. Тепер це була весела, грайлива мелодія в швидкому темпі, яка раз у раз переривалася брязкотом мечів, наче своєрідним приспівом. Найближчі до підвищення Сколота скіфи поспішно відсувалися, звільняли місце. І одразу ж троє струнких дівчат хутко пробігли між ними, спинилися на вільному місці перед підвищенням і почали танцювати.

Спритні танцюристки змагалися між собою. Вони то легко і граціозно наче пливли по килиму, ледве торкаючись його носками своїх маленьких чобіт, то високо підстрибували в повітря, то наче розпластувалися по землі. Грали тимпани, свистіли дудки, лунали вигуки глядачів, які в такт мелодії вдаряли чашею об чашу або мечем об меч.

Ліда, яка дуже любила танці, захоплено дивилася на струнких скіфських дівчат, що своєю майстерністю привернули до себе увагу всіх.

Дмитро Борисович упивався рідкісним видовищем, бурмочучи про себе:

— Отакий малюнок був на Куль-Обських золотих пластинах… саме такі рухи… впізнаю, напевне, це тилові рухи танцю… а тепер закинуті назад руки, так…

Музика раптом змовкла. І разом з останніми звуками тимпанів і дудок танцюристки застигли, мов прикипіли до місця. Це був красивий і своєрідний ефект: підкреслена, майже кам’яна нерухомість після бурхливого, сповненого хутких рухів танцю. Сколот подав знак, і служники піднесли танцюристкам чаші з оксюгалою. Молоді скіфські дівчата, ще важко дихаючи після танцю, вклонилися вождеві, не вагаючись випили оксюгалу й побігли з майданчика під гучні оплески гостей.

Іван Семенович глянув у бік Гартака. Той тримав у руках чашу з оксюгалою, але не пив. Геолог помітив, як здригаються руки Гартака. Ось він опустив чашу; його очі пильно дивилися кудись ніби за межі майданчика. Іван Семенович простежив за поглядом Гартака: справді, між дальніми кибитками наче відбувався якийсь рух. Немов якась група людей проходила там, наближаючись до бенкетуючих. Хто це?

Він ще раз пильно глянув на Гартака, і в нього не лишилося вже жодного сумніву: то наближалися саме ті люди, появи яких Гартак чекав увесь час. Він нервово стискав пальці, на його перекривленому від напруження обличчі нестримно сіпався дрібний м’яз. Він не відривав погляду від людей, що йшли сюди.

І майже одразу Іван Семенович почув стурбований голос Ліди:

— Товариші, сюди йде Дорбатай!

- І його підручні жінки-жриці, - додав Артем, вдивляючись в людей, що наближалися, освітлені нерівним, стрибаючим полум’ям факелів.

— Хм… що ж йому тут потрібно?.. — замислено додав Дмитро Борисович.

А старий віщун уже поважно проходив поміж скіфами. Він був такий самий урочистий і поважний, як і раніше, ніби нічого з ним не трапилося, ніби й не зазнав він ганебної поразки в сутичці з Артемом. Дорбатай ішов прямо до підвищення Сколота, не звертаючи уваги на гамір, на вигуки сп’янілих воїнів і мисливців. Він ішов, як похмурий загрозливий привид, - і його червоний плащ важко тягнувся за ним позаду, високий головний убір, оздоблений золотими фігурками звірів, насунутий був до самих брів. У руках віщуна був довгий посох з золотою фігуркою сови.

Сміх і розмови вщухали там, де проходив Дорбатай, наче він гасив їх самою своєю темною тінню. А за ним посувалися його підручні, зодягнені так само врочисто, жінки у розшиті льняні сукні, а чоловіки — в святкові червоні короткі плащі в оздобами, з кинджалами за поясом, У тиші несподівано пролунали поодинокі вітальні вигуки. То вітали Дорбатая старшини, що сиділи й досі в окремій купці скіфів-багатіїв. Варкан, який збентежено і тривожно дивився на новоприбулих, тихо сказав Дмитрові Борисовичу:

— Це дуже дивно… Дорбатай майже ніколи не з’являється на бенкетах. І тут його ніхто не чекав… хіба що оті пихаті…

Сколот гордо випростався. Спершися рукою на килим, він чекав, коли підійде старий віщун. А Дорбатай ніби й не помічав того, що його поява змінила весь настрій бенкету. Втім, може, це й було його метою?.. Хтозна?.. Так чи інакше, він спокійно підійшов до Сколота, низько вклонився і заговорив, дивлячись прямо в запитливі очі вождя, здивованого його появою.

— Славетний і улюблений богами Сколоте! — почав гучним голосом Дорбатай. — Привіт тобі! І разом з тим — привіт уславленим і могутнім чужинцям, які сидять поруч з тобою!..

— Він ніби загрожує, такий у нього тон, — мовив тихо Дмитро Борисович Варканові, який перекладав йому мову старого віщуна.

— Так, ці чужинці могутні й всесильні, - вів далі Дорбатай, — інакше не могли б вони зайняти почесне й священне місце поруч з вождем, яке за законом не може зайняти ніхто, крім найхоробріших, найуславленіших воїнів! Так, вони могутні, ці чужинці, вони підкорили собі вже навіть вождя, бо поруч з тобою, о Сколоте, сидить чужа дівчина, хоч вона не має за законом права сидіти на підвищенні поруч з вождем. Це — образа богів! Але боги мовчать. Значить, і справді чужинці всемогутні і можуть робити все, що забажають. Вони можуть ламати наші давні священні закони і звичаї. Гаразд, я, скромний віщун Дорбатай, вітаю могутніх чужинців!..

В голосі віщуна тепер уже ясно було чути погрозу. Дорбатай не здався, не скорився. Він прийшов сюди боротися!.. В цьому не було сумніву, старий віщун не склав зброї! Іван Семенович нахилився і тихо мовив Артемові: — Пам’ятайте: жодного необережного руху. Але будьте напоготові, бо над нами збираються хмари. Увага, Артеме, увага! Небезпека не мусить захопити нас зненацька!

Цього не чув ніхто, крім Артема. Юнак трохи розгублено подивився на геолога: його вразило таке несподіване застереження.

— Ви гадаєте, Іване Семеновичу… — почав Артем; Але геолог уже не дивився на нього, наче нічого йому й не казав. Тільки губи його ледве помітно ворухнулись, і Артем почув ще раз тихе, ледве чутне:

— Будьте напоготові, Артеме…

Що хотів сказати цим Іван Семенович? Чому він нічого більше не пояснив? Невже старий Дорбатай замишляє щось учинити тут-таки, під час свята? Відповіді на ці запитання не було. Проте вигляд старого віщуна не обіцяв нічого доброго.

Перед Сколотом стояв тепер не той переляканий старий, який тремтів і безпорадно озирався тоді, після своєї поразки перед жертовником. Ні, владний і впевнений, поважний віщун-енарей урочисто виголошував тепер незрозумілі, загадкові слова, сповнені не прихованої, а цілком відвертої загрози. Артем бачив, чув, як загальна веселість скіфів змінилася раптом на мовчазну тривожність. Мовби й не сміявся ніхто щойно перед появою Дорбатая, мовби й не дивився приязно в бік чужинців… А як загрозливо гомонять у тій купці знатних скіфів! Та й Варкан: чому він став раптом такий похмурий, чому рука лягла на держак меча-акінака?

— Артеме, він, той Дорбатай, задумав щось погане! — почув юнак збентежений голос Ліди.

— Чому ти так гадаєш? — Артем спробував удати безтурботність. Але це вийшло штучно, і Ліда одразу відчула нещирість,

— Навіщо ти прикидаєшся? — з докором мовила вона. — Хіба треба щось приховувати від мене? Що я, дитина мала? Адже я бачу, що діється навколо!

Артем зніяковіло знизав плечима. Звісно, атмосфера відразу згустилася. Втім, і він, і його товариші зараз могли тільки чекати дальшого розвитку подій…

Дорбатай нерухомо стояв перед підвищенням Сколота, спираючись на свій посох з золотою фігуркою сови. Він переждав кілька секунд, наче перевіряючи враження, яке справили його зловісні слова, і вів далі, підвищуючи голос, як досвідчений актор:

— Я вітаю й тебе, шляхетний Гартак, син вождя! Я бачу, ти єдиний, хто не сміявся тут, хто відчував грізне дихання розгніваних богів. Привіт тобі, майбутній вождь! Тебе люблять боги, ти свято виконуєш священні давні звичаї сколотів. Щасливі дні й роки принесеш ти свого часу народові сколотів!..

Тепер тихий гомін прокотився по майданчику. Скіфи витягли шиї, щоб подивитися на Гартака, який намагався прибрати гордовиту позу, яка личила б похвалам Дорбатая. Але це в нього не виходило, голова його звично хилилася набік, очі, раз у раз кліпаючи, спускалися й боязко виглядали з-під брів.

Мабуть, хтось з мисливців сказав стиха щось непохвальне на адресу Гартака — і старий віщун розчув це. Бо він раптом озирнувся, підняв посох і гнівно, владно вигукнув:

— Хто це насмілюється сперечатися зі мною? Хай пам’ятає та людина, що вона сперечається з самими богами! Я, скромний віщун Дорбатай, свідчу перед лицем неба, що я чув сьогодні вночі грізний голос богів, які сказали мені — і земля здригалася від того голосу! — і повеліли мені: “Іди й скажи народові, і хай народ чує, знає й пам’ятає наше благословіння мудрому Сколотові і його синові, шляхетному Гартакові!” І ці слова богів лунали у громі й полум’ї, від якого я, скромний віщун, прикрив очі рукою…

— Чи не з моєю допомогою говорила йому все це боги? — в’їдливо, хоч і дуже тихо зауважив Артем.

- І я прийшов сюди, — вів далі Дорбатай, — бо бажав разом з усіма послухати розповідь старого й мудрого Ормада. Я не почув її, на жаль. Але хочу тепер і сам розповісти те, що нагадали мені сьогодні великі боги. Я хочу розповісти також про славетне минуле народу сколотів. І коли мудрий вождь Сколот дозволить мені, я почну. Бо так сказали й повеліли мені боги!..

Він підвів руки вгору й застиг у своїй улюбленій урочистій позі з напівзаплющеними очима, наче прислухаючись до голосу богів.

— Добре грає свою роль старий шахрай! — вихопилося в Дмитра Борисовича. — Правда ж, Іване Семеновичу? Цікаво, що він розповість? Дуже цікаво… Невже щось таке, що перегукується з Геродотом або іншими стародавніми істориками?..

Геолог промовчав: його цікавило й бентежило зараз зовсім інше. А Дорбатай, нарешті, опустив довгі сухі руки й запитливо глянув на Сколота:

— Я чекаю твоєї доброзичливої відповіді, о вождь! — Розповідай, — коротко мовив Сколот, не дивлячис на віщуна. Мабуть, він теж відчував, що старий віщун затіяв цю гру недаремно. Ніби випадково, погляд вождя впав на Варкана. Молодий скіф виразно затиснув у міцній руці держак меча-акінака. Так, Варкан був теж напоготові.

Вже дещо спокійніше Сколот перевів погляд на Дорбатая:

— Розповідай, що сказали тобі боги.

Старий віщун сперся на посох. Він стояв так, ніби звертався і до Сколота, і до всіх присутніх скіфів. Зрозуміло було, що він має намір розповідати головне тим десяткам і сотням людей, що запрудили майданчик і оточували його з усіх боків. Сухі пальці віщуна міцно стискали посох, рипучий голос лунав жорстоко і непримиренно, не приховуючи вже люті. Він почав:

— Мудрий Ормад розповів сьогодні про те, як відважний сколотський народ переміг могутнє перське військо та як тікав з наших земель гордий цар Дарій. Я знаю цю подію, що її зберегли нам на повчання віки. І я стверджую: сколоти перемогли, бо з ними було завжди благословіння богів. І боги говорили з мудрим вождем Іданфірсом, і вчили його, і він переміг Дарія. А що сталося з родичем Іданфірса, Анахарсісом? Чи пам’ятаєте ви це, сколоти? Що сталося з людиною, яка забула богів, відступилася від них?.. Я нагадую вам, нащадки сколотів, про ганебну долю Анахарсіса — і хай кожен а вас пам’ятає, що чекає людину, яка забуває богів! І — Справжня релігійна пропаганда, — насмішкувато зауважив Артем, слухаючи переклад Дмитра Борисовича зі слів Варкана.

— Анахарсіс, родич Іданфірса, — він далі Дорбатай — був мудрою людиною, але він бажав стати ще мудрішою, щоб перевершити всіх. І тому Анахарсіс поїхав до інших країн, бо йому здавалося, що, побувавши там, він оволодіє мудрістю чужинців і тоді стане наймудрішим з людей. Він об’їхав чимало країн і вирішив, нарешті, повертатися додому. Але повертався він уже не таким, яким залишив рідний край. Він забув про сколотських богів, захопився іншою вірою. Він повернувся додому і почав молитися чужій богині — що могло бути гіршим за це?.. Анахарсіс навчив цьому й інших сколотів. Він ішов до лісу, одягав чуже, грецьке вбрання, грав на літаврах і молився чужій богині. А разом з ним молилися тій чужій богині й інші сколоти, яких він злочинно повів за собою. Що ж зробив мудрий вождь Савлій, коли довідався про таку ганьбу? Він пішов з воїнами в ліс, побачив, що відступники моляться чужій богині, і власноручно вбив їх! Бо на це благословили його грізні боги сколотського народу. Ось що зробив мужній Савлій, який був хоробрим воїном і мудрим сколотським вождем, благословенним богами!

Голос Дорбатая лунав переможно — і останні слова він кинув відверто у бік Сколота.

- І сталося це так тому, що вождь Савлій був мудрий. Він знав, що щастя і багатство сколотське — в руках богів. І не можна ображати богів, не можна відступатися від них і нехтувати законами богів. Чи пам’ятають про це нащадки сколотів тепер? Чи пам’ятає це й сам наш мудрий вождь Сколот? Мабуть, пам’ятає, бо інакше не може бути…

— Але про що ж нагадали тобі боги, о Дорбатаю? — незадоволено вимовив Сколот, який явно відчував, що розповідь старого підступного віщуна спрямована проти нього.

— Зараз мудрий Сколот почує й про це, — спокійно відповів Дорбатай. — Були колись тяжкі роки для сколотського народу. Річки висохли і не давали риби, листя на деревах посохло ще влітку від спеки, і звірі повтікали невідомо куди, і сколотам не було чого полювати… Був такий час! І коні здихали цілими табунами від невідомої страшної хвороби. І не допомагали ніякі молитви, тому що боги відвернули своє вухо від сколотів і не прислухалися більше до їхніх молінь. Був такий час… Сухі вітри віяли день і ніч, і гарячий їх подув спустошив країну. І тільки сам вождь Скіл та його наближені жили безтурботно, не звертаючи уваги на те, що сколотськии народ бідував, і не злічити було вже мертвих, бо було їх як піску в річці і щодня ставало ще більше. А Скіл не був природним сколотом, бо матір’ю його була істрянка, і вона навчила його грецьких звичаїв та грецької мови. Тому Скіл не любив священних сколотських звичаїв, а схилявся до греків, до їхніх богів та їхньої розпусти. Воїни сколотські, і мисливці сколотські, і віщуни сколотські не знали цього — і боги карали їх за це!

Голос Дорбатая знизився і зазвучав загрозливо:

— Та Скілу було всього цього замало. Він бажав знищити цілком сколотські звичаї і завести замість них чужі, грецькі. Він наблизив до себе грецьких купців, він потай ходив із ними в грецькому одязі до грецького міста Борисфенеса, поринав там у розпусті, вчився грецьких звичаїв і молився грецьким богам… Все це робив Скіл, бо він був відступником, а наближені його приховували ті ганебні вчинки вождя від народу сколотів. А потім Скіл, остаточно забувши сором, вирішив навіть присвятити себе грецькому богу Вакху і побудував собі для того в грецькому місті великий дім. Сколоти не знали й цього… Але сколотські боги проявили милість і застерегли відступника Скіла, даючи йому можливість розкаятися й виправити помилки. Вони вдарили в той великий дім вогняною стрілою блискавки! І дім Скіла загорівся від того, і вночі видно було як удень, і сам Скіл ледве встиг вибігти з палаючого дому на вулицю… та сколоти знов-таки нічого не знали про те, бо все це відбувалося в грецькому місті, а наближені Скіла мовчали про його вчинки! І навіть після того попередження богів Скіл все одно не хотів прислухатися до велінь неба. Він все-таки присвятив себе Вакхові, хай буде прокляте його погане ім’я! І ніхто з сколотів знов-таки не знав про це нічого, і всі терпіли лихо і нещастя, які насилали на їхню землю розгнівані боги… І так тривало, аж доки вся та ганьба не виявилася в розмові між сколотськими віщунами і грецькими купцями, які приїхали до сколотів. І от як це сталося. Сколоти докоряли грекам:

“Як можете ви, греки, поклонятися поганому богові Вакху, п’яниці і розпусникові, їм я якого гидко згадувати? Хіба це бог?.. Ви вірите, що Вакх втілюється в вас, коли ви п’яні. Ми, сколоти, не визнаємо таких поганих богів, бо наші боги суворі й поважні!..”

А грецькі купці відповідали глузливо: “Як можете ви, сколоти, сміятися з нас і нашого славного бога Вакха? Ми не хочемо навіть сперечатися з вами і захищати наших грецьких богів. Але як насмілюєтеся ви говорити, що сколоти не визнають таких богів, коли нам достеменно відомо, що ваші найголовніші люди моляться нашому Вакхові?”

Але сколоти все ще не вірили грецьким купцям. І тому ті купці сказали:

“Коли ви не вірите нам, то ми можемо оголосити, про його йдеться. То ваш вождь Скіл! Він поклоняється Вакху і вірить, що бог Вакх втілюється в нього, як і в усіх, хто молиться йому і п’є хмільні напої на його честь”.

Та сколоти знову не повірили тим купцям, бо надто поважали свого вождя. І тому купці запропонували сколотам, глузуючи:

“Якщо ви не вірите нам, о сколоти, то йдіть з нами. І ми покажемо вам вашого вождя Скіла в грецькому одязі, як він молиться Вакхові і п’є на його честь!”

І тоді сколотські старшини пішли з грецькими купцями. І греки посадили сколотів у непомітне місце, і сколотські старшини побачили на власні очі, як прийшов до греків їхній вождь Скіл у грецькому одязі, і молився з греками, і пив хмільні напої з ними, і був п’яний на честь Вакха, хай буде прокляте його погане ім’я!..

Тоді сколотські старшини обурилися вкрай. Вони негайно повернулися додому і розповіли про все побачене народові. Говорили вони — і обурювалися ще більше:

“Вождь Скіл зрадив сколотських богів і сколотські звичаї. Він хоче, щоб і ми поклонялися поганим грецьким богам. Він дозволяє грекам, тим невірним чужинцям, володіти нами. Чужинці-греки приїздять до нас, знущаються з наших звичаїв і священних законів, а Скіл боронить їх і садовить поруч себе на найпочеснішому місці! Чужинці-чудодії обдурюють нас, а Скіл тільки посміхається і знову боронить їх! Проженемо Скіла, бо він зрадник!..” І весь сколотський народ погодився з старшинами. Бо не можна бути вождем сколотів людині, яка схиляється на сторону чужинців! Боги покарають такого вождя і разом з ним увесь народ! Вождь-бо мусить захищати священні сколотські звичаї, а не зраджувати їх!.. І коли він не робить цього, коли підпадає під руку чужинців, — горе всьому народові, горе всім сколотам! Вогняні стріли готові впасти на них з хмар, і вбити камінням, і покарати страшною смертю. Так кажуть боги!

Дорбатай змовк — несподівано і загрозливо. На майданчику панувала тиша. Здавалося, кожен з слухачів затамував подих. Адже навряд чи хтось не розумів, про що саме говорить так відверто старий віщун!

— Щось це звучить аж занадто прозоро, як неприхована погроза Сколотові, - мовив Дмитро Борисович, пильно поглядаючи на Дорбатая. — Адже його розповідь — це вже не натяк, це прямо стосується нас і Сколота… Іван Семенович мовчав, хоча й знав, як чекають його думки товариші. Що тут було говорити, коли й без пояснень стало зрозуміло, що старий віщун знову намагається залякати якщо не Сколота, то довірливих, лякливих, коли йдеться про богів, скіфів!..

Геолог помітив, як Дорбатай, не стримавшись, люто зиркнув у бік чужинців, що сиділи поруч з Сколотом. Та й без того поведінка і наміри Дорбатая вже з’ясувалися. Спочатку він заходився наче здалеку, але поступово все більше розперізувався. Лишалося тільки дочекатися, чим скінчить він свою розповідь, чого вимагатиме від старого вождя.

І ще одне непокоїло Івана Семеновича. Він помітив, що під час оповідання Дорбатая до купки старшин і знатних скіфів підходили якісь люди; бачив, як діди з тієї купки віддавали тим людям тихі, нечутні накази — і люди після того зникали так само непомітно, як і з’являлися. Оце було вже зовсім загрозливим, бо нагадувало небезпечну змову…

Дорбатай заговорив знову, переконавшися, що цілком оволодів увагою своїх слухачів:

— Сколотський народ погодився з віщунами й старшинами, бо бачив, що така воля богів! Народ обрав своїм новим вождем славетного Октамасада. А Скілу після того відтяли голову! На честь суворих і грізних сколотських богів Скілу відтяли голову, а тіло зрадника принесли в жертву богам! І жоден сколотський воїн, жоден сколотський мисливець не заперечив проти такої кари відступникові, хоча й був він до того вождем. Бо весь народ знав і розумів, що сповнилася чаша терпіння богів і що тримають уже боги в руках своїх вогненні стріли, щоб жбурнути їх у відступника, і тих, хто його оточує і потурає його ганебним вчинкам!..

Лише на хвилинку спинився ще Дорбатай. Він підніс угору, на всю довжину сухих рук, свій посох з золотою фігуркою сови на ньому і закінчив гучним, урочистим і загрозливим голосом своє оповідання:

— Так зробили в давнину сколоти із зрадником Скілом, що зневажав богів! І боги задоволені були такою жертвою. І настали від того дня для сколотського народу щасливі часи. Боги сказали мені, скромному віщунові Дорбатаю: “Нагадай про це нащадкам сколотів! Хай пам’ятають вони про долю відступника Скіла!” І я, Дорбатай, кажу вам від імені богів: пам’ятайте про це! Адже так само мусять сколоти робити завжди, мусять завжди карати зрадників і відступників, що підкоряються чужинцям, їх звичаям і їх чужим богам. І не врятує тих відступників ніщо, хоча б і були вони найславетнішим людьми. Слухайте мене, воїни та мисливці, слухайте скромного віщуна Дорбатая! Я переказав вам те, що повідали мені боги… Пам’ятайте і знайте, що ніколи наші боги не дарують нікому зради і знущання з священних стародавніх звичаїв і законів!..

Оповідання віщуна закінчилося. Воно справило на слухачів велике враження — про це свідчив гучний гамір, що враз знявся на майданчику. Археолог схилився до Івана Семеновича.

— Ви мали цілковиту рацію, дорогий мій, — сказав він збуджено. — Старий шахрай перекрутив історію на свою користь…

— Як саме? — підвів на нього очі геолог.

— Це щодо Скіла та його загибелі. Історія остаточно з’ясувала це питання. Багато джерел доводять, що Скіл був убитий скіфами-сколотами зовсім не за зраду звичаїв. Відомо, що Скіл був дуже жорстоким гнобителем, ніби прикажчиком або агентом греків-колонізаторів. Бачите, греки використовували Скіла в своїх колонізаторських інтересах. Саме за це Скіл і заплатив життям…

— Значить, усе це все ж таки мало місце насправді, а не є тільки вигадкою Дорбатая? — здивовано спитала Ліда.

— В основі його розповіді лежать справжні історичні події, описані стародавніми істориками, — відповів Дмитро Борисович, — Але Дорбатай перекрутив факти так, щоб збудити, підбурити скіфів проти нас і проти Сколота. Хитро придумав!..

- І досяг своєї мети, — похмуро додав Іван Семенович. — Чи ж ви не бачите, як тут змінився настрій? Гляньте, вже старшини й багатії не тримаються навіть окремою купкою, як було досі, а змішалися з мисливцями… Є, та вони явно підбурюють їх!..

Справді, купка знатних скіфів мов розтанула серед воїнів і мисливців. А може, хтось з них діяв і серед простих скіфів, бо ж звідусіль було вже чути загрозливі вигуки, звідусіль ворожі очі поглядали на чотирьох чужинців. Не могло бути ніякого сумніву, що Дорбатай розігрував і розігрує далі разом з старшинами і багатіями заздалегідь обмірковану і розраховану гру… те, що відбувалося зараз, було підготовлене раніше, так само, як і хитро побудоване оповідання віщуна, скероване проти чужинців.

Дорбатай тим часом повернувся знову до Сколота і вклонився йому, наче в його оповіданні не було жодного натяку на ворожнечу до старого вождя. Сколот за звичаєм мусив нагородити оповідача почесною чашею оксюгали. І Дорбатай чекав виконання звичаю.

Неохоче, силуючи себе Сколот узяв золоту чашу з оксюгалою і простягнув руки з нею до віщуна. Що б там не сталось, як би не загрожував йому Дорбатай в своїй зловісній розповіді, - священний старий звичай мусив бути виконаний.

Але на здивування вождя Дорбатай не взяв чаші. Він заперечливо похитав головою, ще раз поважно вклонився Сколотові і мовив:

— Славетний і мудрий брат мій Сколот пам’ятає, що небажаний чорний крук пролетів між нами. Я не хотів цього, і мудрий Сколот теж не хотів. Але чорний крук пролетів. Він зачепив своїми крилами наші душі й затьмарив їх. Ми дивимося один на одного не так, як дивилися раніше. Я не можу далі терпіти цього! І я хочу сказати: забудьмо, о мудрий брате мій Сколоте, про минуле! Я прийшов сюди, щоб раз і назавжди забути про того крука. Забудьмо про нього разом! Налий і собі чашу оксюгаи, о брате мій Сколоте, ми вип’ємо разом і втопимо в наших чашах згадки про чорного крука. І хай він ніколи більше не пролітав між нами!..

Цей щирий, глибоко дружній тон так відрізнявся від попереднього, яким проголошував Дорбатай свою розповідь від імені богів, що навіть збивав з пантелику. Та невже старий віщун справді прийшов сюди для того, щоб помиритися з Сколотом? Адже вся його попередня поведінка свідчила про зовсім інші наміри… Треба, в усякому разі, було визнати, що Дорбатай — чудовий актор. Стільки щирості було зараз в його голосі, стільки глибокого суму, так проникливо говорив він, що йому нібито й не можна було не вірити!..

— Послухайте, а може, він і справді хоче миру? — вагаючись, сказала Ліда.

— Тільки не з нами, — рішуче відрубав Артем.

— Отже, налий свою чашу, о Сколоте, — повторив ще Дорбатай. — Перед лицем усіх відважних воїнів і мисливців, перед лицем усіх присутніх тут, перед лицем неба й богів я хочу закінчити сьогодні всі згадки про минулі суперечки між нами, всі рахунки, щоб ніколи більше не повертатися до цього. Я приніс тобі цей подарунок, священне зображення сови, наймудрішого птаха. Налий свою чашу, брате мій Сколоте — і ми вип’ємо разом з тобою!

Знову схвальні вигуки пролунали на майданчику. Дорбатай уміло вів свою гру! Які б не мав він потайні наміри, що б не ховав у глибині свого лютого серця, все одно, після таких щирих і проникливих слів йому не можна було відмовити. Чи вірив йому Сколот, чи ні, - старий вождь не мав змоги ухилитися від запрошення Дорбатая. Служник, що стояв біля вождя, налив за його знаком оксюгалу в другу золоту чашу. Тим часом Дорбатай зняв з свого посоха золоту фігурку сови і простягнув її Сколотові:

— Хай це священне зображення завжди нагадує тобі, мудрий і відважний брате мій Сколоте, про любов до тебе усіх мисливців, усіх воїнів, усіх скотарів, усіх віщунів, — і про мою любов до тебе також. Прийми цей подарунок! Сколот простяг руку за золотим зображенням. Дорбатай нахилився до нього, подаючи фігурку сови. Але раптом нога його мов зачепилася за зморшку килима, старий віщун похитнувся і випустив золоте зображення з рук. Золота фігурка впала прямо в чашу Сколота. З тупим звуком вона вникла в оксюгалі. Дорбатай сплеснув руками.

— Який я необережний! Проте і в цьому можна вбачати волю богів, Сколоте! Бачиш, боги хочуть, щоб ти випив спочатку оксюгалу, як доказ поновлення наших дружніх, братських взаємин. І з дна твоєї чаші ти візьмеш тоді священне зображення. Вип’ємо, брате мій Сколоте! І хай ніщо ніколи не затьмарить надалі нашої дружби, яку благословляють боги і небо!..

Скінчивши, він узяв свою чашу, підніс її. Так само зробив і Сколот. Сотні очей дивилися на них. У глибокій мовчанці два брати піднесли до губів свої чаші й спорожнили їх не відриваючись. Вибухнули радісні крики: скіфи вітали несподіване замирення. Дивно було лише, що найгучніше кричали саме старшини й знатні багатії. Чого вони так раділи?

— Та невже ж між ними двома може бути мир? — прошепотів, не вірячи своїм очам, Артем.

Дорбатай повільно опустив свою чащу. Він дивився прямо в обличчя Сколота, який узяв з дна спорожнілої чаші золоте зображення сови і розглядав його. Віщун дивився на вождя пильно, не зводячи очей. Щось лихе раптом майнуло у виразі його сухого жорстокого обличчя. Потім він перевів погляд на Гартака, і холодна посмішка скривила його губи під звисаючими сивими вусами.

— Дивіться, Гартак тремтить, наче його трусить пропасниця! — вигукнув здивований Артем.

— Боїться він чогось, чи що? — додала Ліда. Гартак справді помітно тремтів. На обличчі йог позначився ніби страх, він нервово стискував руки, хитав головою, мов відганяв настирливу муху. А Дорбатай все ще дивився на нього презирливим поглядом. Нарешті Гартак опанував себе, — можливо, тому, що помітив гострий погляд старого віщуна. Тоді Дорбатай знову звернувся до Сколота:

— Чи задоволений ти, о брате мій, подарунком? Чи не занадто він скромний для тебе, великого й мудрого вождя?

Сколот підвів на нього недовірливі очі:

— Задоволений… якщо цей подарунок було зроблено від щирого серця…

Дорбатай сухо засміявся:

— Я подарував тобі, Сколоте, священне зображення перед лицем неба й богів, перед усіма твоїми гостями. Хіба може такий подарунок бути нещирим?

— Добре, хай буде так. Але що ти, Дорбатаю, бажаєш тепер одержати від мене у відплату? — запитав Сколот. — За звичаєм, я не можу ні в чому відмовити тобі. Але пам’ятай, що є деякі речі… чи люди… яких я не радив би тобі просити в мене, бо…

Вождь не закінчив. Але в голосі його також почулася глибока прихована загроза. Це відчувалося виразно. Дмитро Борисович тихо мовив товаришам:

— Чуєте? Це Сколот дає йому зрозуміти, що в своїх вимогах щодо відплатного подарунка він не повинен торкатися нас. Старий вождь дуже послідовний, як бачите…

— Чи вдасться йому бути таким послідовним і далі?.. — задумливо промовив Іван Семенович.

Почувши слова вождя, Дорбатай гордовито випростався:

— Я не хочу просити в тебе, брате мій Сколоте, нічого коштовного. Ти знаєш, що мені нічого не треба. І не личило б мені, скромному віщунові, просити щось для себе самого. Я хочу тільки задовольнити бажання богів. Адже саме боги повеліли мені розповісти сьогодні тобі і всьому народові про долю зрадника Скіла. Я розповів її. Боги наказали мені також помиритися сьогодні з тобою і подарувати тобі священне зображення. Я виконав це повеління богів. І боги сказали мені й про те, що саме я мушу вимагати від тебе, о Сколоте! Ти не можеш відмовити мені, бо тоді ти відмовиш богам! Такий священний звичай сколотів — і така воля богів!

Старий вождь похитав головою:

— Не будемо даремно сперечатися, Дорбатаю. Я попередив тебе. Кажи тепер, чого ти бажаєш!

Сухий голос Дорбатая пролунав різко й загрозливо:

— Боги вимагають, щоб ти віддав їм чужинців! Його витягнена рука твердо вказала на мандрівників.

— Цього я не зроблю, — рішуче відповів Сколот. І щойно він сказав ці слова, як виразний гомін ремства пролинув над майданчиком. Скіфи, збуджені Дорбатаєм, підбурені старшинами і багатіями, не схвалювали відповіді, яку дав старий вождь. Адже боги, самі грізні скіфські боги жадали, щоб Сколот віддав їм чужинців!

Дорбатай не обертаючись вказав рукою на майданчик:

— Подивися, брате мій Сколоте, прислухайся! Спитай у старшині спитай у народу. Що скаже він? Ти чуєш його обурений голос — він проти тебе. Зрозумій це!

Сколот подивився круг себе. Він побачив скеровані на нього запитливі, чекаючі погляди натовпу. Скіфи жадібно прислухалися до суперечки між двома могутніми братами. Вони ждали, вони вагалися, хто з двох вийде переможцем. Ясно було одне: той, в чиїх руках опиняться кінець кінцем чужоземні чудодії, подолає другого. І на це Сколот погодитися не хотів. Він знову хитнув головою:

— Ні!

— Боги вимагають цього! — закричав раптом віщун несамовитим голосом, здіймаючи руки вгору. — Боги вимагають від тебе, Сколоте, цієї жертви! Боги загрожують народові сколотів вогняними стрілами! Я чув сьогодні голос богів. То був гнівний, страшний голос! Чужинці споганили священний жертовник, вони знущалися з богів і з мене, їх скромного віщуна! Тільки кров’ю злочинних чужинців можна змити таку образу богів. Віддай, віддай чужинців, о Сколоте, інакше гнів богів упаде на тебе, страшний гнів всемогутніх богів!

Голос його зірвався, перейшов на лютий, пронизливий вереск. Віщун, здавалося, ошалів. Він вимахував руками, сива голова його тремтіла, з посинілих губів зривалася й бризкала слина, він тупотів ногами й кричав:

— Віддай чужинців, що осквернили наші святині!

— Ні! — твердо похитав головою вождь.

— Боги вб’ють тебе, Сколоте! Згадай про Скіла! Ти зраджуєш богів! Одумайся, Сколоте! Віддай чужинців!

— Ні!

Несподівано Дорбатай припинив свої шалені вигуки.

Він раптом змовк. І разом з ним змовкли всі присутні. То була тривожна, насичена напруженим чеканням пауза. В мертвій тиші пролунав новий, урочисто молитовний заклик Дорбатая:

— О боги, великі й суворі боги! Прислухайтесь до мене, вашого скромного слуги!

Руки старого віщуна тягнулися до неба. Голос його стишився, пристрасні вигуки перейшли в напружене шепотіння, яке було чути все ж таки на весь майданчик.

— Великі й грізні боги, прислухайтеся, благаю вас, до голосу вашого смиренного служника Дорбатая! Я переказав Сколотові те, що ви повеліли мені. Я попереджав його, я зробив усе, що зміг. Мені важко думати про вашу неминучу страшну кару, суворі боги. Хай не зачепить вона ні мене, ні відважний сколотський народ! Хай упаде лише на того, хто порушує ваші закони, хто зневажає вищі веління…

Іван Семенович помітив: Дорбатай на мить спинився для того, щоб швидко зиркнути в сторону Сколота. Він наче перевіряв, чи справляють його слова враження на старого вождя. Сколот мовчав, насупивши брови. І Дорбатай заговорив знову, то шепочучи, то переходячи на неприємний вереск:

— Про одне лише благаю вас, о боги! Відведіть вашу кару від неповинних людей, не торкайтеся їх вашим спопеляючим гнівом! Коли ж гнів ваш такий невблаганний, то скеруйте його проти того, хто єдиний винний перед вами!

Він ще раз змовк, його піднесені до неба руки тремтіли, мов знесилені. Напружена тиша обгорнула майдан. І в цій тиші з натовпу гостро пролунав чийсь збуджений, наче переляканий вигук:

— Віддай чужинців богам, о Сколоте! Віддай!

Той вигук був як сигнал, бо тепер з усіх боків почулися такі ж самі крики, що нагадували закляття:

— Віддай, віддай, о Сколоте! Боги гніваються! Віддай, віддай богам чужинців!

Вигуки ті то вщухали, то гучнішали: кілька голосів кричали не вгаваючи. Це були голоси старих, поважних багатіїв. Вони ніби забули про свою звичну пиху і галасували дужче за всіх інших, збуджуючи решту скіфів:

— Послухай Дорбатая, о Сколоте! Віддай, віддай чужинців грізним богам!

Рвучким рухом Сколот підвівся. Він стояв на підвищенні, високий і суворий, проти Дорбатая і гнівно говорив:

— От яке твоє замирення, Дорбатаю! Ти знову сієш розбрат в моєму народі! Ти не облишив своїх підступних звичок! Гаразд! Ти не злякаєш мене своїми скаженими вигуками й закляттям, бо я добре знаю їх справжню ціну.

Слухайте мене, відважні мої воїни і мисливці, слухай мене, народе сколотів! Я відкрию вам таємницю Дорбатая, цієї негідної людини. Слухайте…

Голос його раптом урвався. Сколот підніс руку до горла. Він важко дихав, йому не вистачало повітря. Він розкрив рот і дихав уривчасто й жадібно, він розривав рукою комір свого святкового вбрання.

Очі старого віщуна радісно блиснули. Несамовитим, верескливим голосом він зарепетував:

— Боги карають Сколота! Дивіться, воїни і мисливці, дивися, народе! Боги не дали Сколотові говорити! О суворі й грізні боги, покарайте відступника, але залиште невинних!.. Боги, покарайте порушника священних звичаїв, як покарали ви колись відступників Анахарсіса і Скіла!..

Обличчя Сколота мертвотно зблідло. Зловісна синювата тінь укрила його. Він похитнувся, намагаючись ухопитися за щось, щоб не впасти. Через силу Сколот мовив:

— Зачекайте… зараз… я… скажу…

Але його слова заглушив переможний вигук Дорбатая:

— Боги карають відступника Сколота! Грізні боги скерували на нього свій страшний гнів!

Скіфи схоплювалися з місць, штовхали один одного, просувалися вперед. Але ніхто не наважувався наблизитися до підвищення, перед яким стояв і репетував Дорбатай.

Ще раз спробував заговорити Сколот — і знову не зміг. Видно було, як він бореться сам з собою. Ось він через силу випростався, звів руку, відкрив рот — і не сказав нічого. Ноги його підломилися, і старий вождь важко поточився і впав на землю. Кілька воїнів кинулися до нього, щоб допомогти. Але вони спинилися під владним окриком Дорбатая:

— Стійте, нерозумні! Стійте, якщо не хочете, щоб гнів божий упав і на вас! Не підходьте до покараного богами відступника!

Воїни стояли, нерішуче поглядаючи то на Дорбатая, що стояв у загрозливій позі, наче саме він був нероздільним владарем життя й смерті на землі, то на Сколота, який нерухомо лежав на килимі. Золотий шолом старого вождя впав з його сивої голови. Руки розкинулися по землі, очі на посинілому обличчі закотилися угору. Руки безсило здригалися…

— Він умирає, умирає! — гарячково заговорила Ліда. — Що ж це буде, що буде, товариші? Невже ж не можна йому допомогти?..

Тепер на допомогу вождеві кинувся Варкан. Його не спинили 6 закляття і загрози старого віщуна, але він неспроможний був пробитися крізь суцільне кільце озброєних кинджалами підручних віщуна, які наче за командою вже оточили нерухомого Сколота. Всі події, всі можливості були заздалегідь передбачені і зважені підступним віщуном і його прихильниками, що швидко сходилися біля підвищення н спинялися круг нього. Оточені озброєними скіфами були вже й чужинці, біля яких опинився й Варкан.

Звичайно, не можна було й думати про те, щоб чинити будь-який опір. А Сколот уже зовсім не рухався. Його тіло завмерло. Ось іще раз конвульсивно звелися груди, ще раз безпорадно сіпнулися руки. І все. Старий вождь помер.

— Що ж тепер буде, що буде, товариші? — розгублено повторила своє запитання Ліда. — Адже тепер ми опинилися цілком під владою Дорбатая…

— Чому вмер Сколот? — стиха промовив Дмитро Борисович. — Я не розумію цього…

— Дорбатай отруїв його, — так само тихо відповів Іван Семенович.

— Отруїв?.. Коли?.. Як?..

— Подаючи Сколотові золоте зображення сови, Дорбатай ніби ненароком впустив його в чашу з оксюгалою.

— Так що?

— У фігурці сови була отрута, яка швидко розчинилася в оксюгалі. Сколот випив отруєну оксюгалу. І Гартак знав про це заздалегідь не гірше самого Дорбатая. Все це підготував до останнього жесту старий віщун і його табір. Та що казати, подивіться самі на них тепер!

Підтримуваний двома помічниками віщуна, Гартак уже стояв на підвищенні. Він тремтів від хвилювання, обличчя його сіпалось. Очі неспокійно бігали, уникаючи дивитися на труп Сколота. Гартак намагався триматися поважно, але сьогодні це виходило в нього ще гірше, ніж раніше. Він швидко переводив погляд з одного скіфа на іншого, весь час озираючись на Дорбатая, мов вбачаючи в ньому єдину надійну підтримку.

Старшини й знатні скіфи щільно оточили вже підвищення, не даючи простим скіфам можливості наблизитися до нього.

Артем люто дивився на Гартака; він нервово стискав кулаки, говорячи раз у раз:

— Негідник! Вбивця рідного батька! Мерзотник!

Мабуть, до Гартака долинули слова, які гарячково кидав Артем, бо він хутко зиркнув у бік юнака — і зразу по тому його очі знову сховалися, мов стрілою вколовши Артема. Непримиренна ненависть відчувалася в тому блискавичному погляді, ненависть людини, яка неспроможна поки що втілити її в дію, але не забуде про неї ніколи… Дорбатай урочисто зійшов і собі на підвищення, назустріч Гартакові, все ще підтримуваному помічниками віщуна. Старий чудово грав свою складну головну роль в страшній грі. Він повернувся до натовпу скіфів і заговорив гучним, наче глибоко схвильованим голосом:

— Відважні сколоти, старшини, мисливці, воїні! Слухайте мене, я перекажу те, що почув щойно від богів. Слухайте, бо дихання богів торкнулося мене, воно обпекло мій розум і примусило його чути й розуміти голос богів. Слухайте мене, вірні велінням богів сколоти, слухайте голос богів! Підійди до мене, славетний Гартак, син вождя і сам вождь!

Шкутильгаючи і спираючись на помічників віщуна, Гартак наблизився до Дорбатая. Він стояв тепер поруч із старим віщуном — і перед обома лежав нерухомий труп отруєного ними Сколота. Старшини й знатні скіфи утворювали ніби щільну стіну між зляканими, збудженими скіфами, і Дорбатаєм, величним і грізним в його довгому червоному плащі, на якому в світлі факелів тьмяно виблискували золоті оздоби.

— Слухай, народе! Суворі й грізні боги покарали Сколота. Як свого часу покарали вони відступників Анахарсіса й Скіла, так зараз обрушили свій гнів на відступника Сколота, бо він порушив наші священні звичаї. Він захищав чаклунів-чужинців і не хотів віддавати їх богам, Сколот помер, покараний богами! Але він помер вождем, і ми поховаємо його як вождя. Так сказали мені боги, і так кажу я вам!..

Шум збуджених голосів відповів йому. Скіфи охоче погоджувалися з віщуном: Сколот був уславленим воїном і хоробрим мисливцем! Вів заслуговує на те, щоб поховати його тіло врочисто, як і належить ховати вождів. О, старий віщун бездоганно склав і вивчив свою роль, він знав прекрасно, на яких струнах грати!..

Дорбатай підвів руку, закликаючи до спокою. — Слухайте мене далі, відважні воїни та мисливці! Боги сказали мені це, і я запитав їх: хто ж має стати тепер вождем сколотського народу?.. Хто має право надіти цей золотий шолом, ознаку влади й пошани?..

Він указав на шолом Сколота, який лежав біля його ніг. Один з помічників віщуна швидко підняв шолом і подав його Дорбатаєві.

— Хто носитиме цей золотий шолом, який за звичаєм переходить від одного скіфського вождя до другого? Хто єдиний гідний цієї священної ознаки влади, гідний за походженням, гідний через любов до нього богів?.. Я запитав про це суворих наших богів — і боги відповіли мені, і я скажу вам їх відповідь. Слухайте, о сколоти!..

Він високо підняв золотий шолом.

- Є лише одна людина, яка має право носити цей шолом вождя. Є лише одна людина, яку боги благословили на це своєю любов’ю. Через цю людину дадуть боги щасливе життя народові сколотів. Це — благородна, мудра людина. Вона ще молода, але вона віддана богам і шанує священні звичаї та наші святині. Ця людина…

Дорбатай зробив урочисту паузу і закінчив, втішаючись зробленим ефектом:

— Ця людина — благородний, улюблений богами Гартак!

Глухе ремство почулося в гомоні натовпу. Гартак — вождь? Та хіба це можливо?..

Мабуть, це було найважче місце в огидній і жахливій комедії, яку розігрував Дорбатай. Треба було негайно діяти далі, щоб справа не зірвалась. І Дорбатай владно запитав, перекрикуючи гамір натовпу:

— Скажіть мені, сколоти, чи хочете ви мати вождем благородного Гартака? Чи хочете ви виконати веління богів? Адже боги чекають вашої відповіді!

І враз голоси старшин і знатних скіфів, що оточили підвищення, заглушили гомін мисливців і воїнів, які стояли значно далі. Старшини кричали, вони вигукували ім’я Гартака навперебій. Дорбатай тільки й ждав цього.

— Підійди сюди, шляхетний Гартак, — гукнув він владно. — Боги благословляють тебе владою вождя. Сколоти — ти чуєш?.. — вітають тебе. Їхні одностайні голоси закликають тебе бути їхнім вождем. Прийми цей золотий шолом і подякуй богам! І хай усі сколоти моляться разом з тобою, новим вождем народу!

Не гаючись, він грубо насунув на голову Гартака золотий шолом. Урочистий головний убір був надто великий і важкий для кволої голови Гартака; він сидів косо, закриваючи аж брови. Проте Дорбатаєві це було байдуже.

— Моліться, сколоти! — гукнув він іще владніше. — Моліться разом з благородним Гартаком і зі мною, моліться нашим суворим і грізним богам, дякуйте їм за те, що вони в милості своїй не покарали вас разом з відступником Сколотом!

Рипучим своїм голосом він заспівав протяжну молитву. Ті враз підхопили підручні й знатні скіфи. А через кілька секунд молитву ту співав уже весь народ, побожно склавши руки. То була та сама мелодія, яку вперше, ще з лісу, почули мандрівники, почули після того, як опритомніли. Протяжна й сумна, повільна й сувора, — молитва та лунала як загроза, як пересторога…

Артем тривожно глянув на Лід у: як почуває себе дівчина, чи не надто вплинуло на неї все те, що відбулося на її очах?.. Ліда трималася добре, хоч і ясно було, що вона дуже боялась. Адже тепер Гартак, який несподівано для них усіх перетворився на владного вождя скіфів, був господарем становища… Той самий Гартак, який уперто намагався взяти її за дружину… Цей огидний кривобокий чоловік, безумовно, не облишив свого наміру. Навіть тепер, коли обставини були такі для нього напружені, - Ліда встигла помітити, як Гартак кілька разів зиркнув на неї. І від тих поглядів дівчині робилося моторошно…

Хто допоможе тепер їй і її товаришам? Хоч і до того обидва брати — і Сколот, і Дорбатай — дивилися на чужинців лише як на можливу цінну зброю в своїй давній запеклій боротьбі, але тепер стало ще гірше. Дорбатай переміг Сколота, він гордо стоїть над трупом свого вбитого, отруєного брата. Надалі йому нема чого гратися в піжмурки. Його влада безроздільна, бо Гартак, певна річ, буде лише іграшкою, лялькою в його владних руках. Ще невідомо, чи доцільно Дорбатаєві залишати чужинців у живих… адже вони весь час робили все наперекір йому… Як і решта товаришів, Ліда відчувала, що Варкан був єдиною поки що людиною серед скіфів, яка ставилася до них справді дружньо. Правда, і інші молоді дружинники, друзі Варкана, теж виявляли до чужинців нібито дружні почуття. Проте чи не пояснювалося це виключно тим, що Варкан, як встигла помітити Ліда, посідав серед своїх друзів якесь почесне місце, користався певною повагою?.. Так чи інакше, тепер, коли обставини так різко змінились, і Варкан навіть з своїми друзями мало чим міг допомогти їм. Його стосунки з Дорбатаєм були погані. Старий віщун знав це, а він, напевно, не належав до тих людей, які дарують щось своїм недругам…

Дмитро Борисович, хоча й турбувався, як і кожен з його товаришів, хоч і відчував усю небезпеку нового становища, що створилося після вбивства Сколота, але не міг зараз думати про це. Він захоплено спостерігав надзвичайне для нього видовище: скіфи урочисто співають свою молитву! Очі археолога намагалися ввібрати в себе все, що бачили; розум його прагнув занотувати в пам’яті кожну риску, кожну деталь. Скіфи, стародавні скіфи, бодай навіть і тільки нащадки скіфів, — під час молитви!.. Неймовірно! Ніколи й ніхто з учених не бачив такої розкішної картини, ніколи й ніхто з археологів не був свідком церемонії проголошення нового скіфського вождя!.. А ще ж має відбутися урочисте поховання Сколота! Ні, для археолога зараз було замало однієї пари очей, однієї пари вух!..

— Дивіться, дивіться, юначе! — шепотів Дмитро Борисович. — Я не певен, що будь-коли в житті ви ще побачите таке!

— Я теж не певен цього… бо не знаю, чи довго ще триватиме оте моє життя… так само, як і ваше, між іншим, — сердито буркнув у відповідь Артем. Його дратувало професіональне захоплення археолога, який через те нездатний був помічати того, що справді було зараз найважливіше, — великої небезпеки, яка нависла над ними.

Іван Семенович уважно стежив за всім, що відбувалося, і робив свої висновки. Їх групу разом з Варканом оточили озброєні помічники віщуна і старшини. Вони тримали напоготові свої кинджали й мечі, наче чекали від чужинців наглої спроби нападу чи втечі. Далі, між чужинцями і натовпом скіфів, стояли також озброєні воїни, які тепер, очевидно, як і інші, піддалися цілком впливові старого віщуна. Коли раніше ще можна було б сподіватися якось пробитися назовні, то тепер така думка здавалася безглуздою. Шукати захисту було ні в кого. Дорбатай встиг підкорити скіфів своєму впливові; віщун запобігливо завбачив кожну думку про врятування, яка могла бз’явитися у чужинців. Тепер тільки зроби крок, — на допомогу кожному з помічників віщуна, які оточують чужинців, зведуться мечі й дротики чи не всіх воїнів і мисливців… Це було ясно. Розум Івана Семеновича гарячково працював. Де ж шукати порятунку? Що може допомогти? Правда, лишався ще один малесенький шанс: вони вважалися гостями Гартака. Але цього було надто мало. Дорбатай, напевно, не зважить на це, він щось вигадає… Артеме, чи немає у вас при собі ще пістонів?

— Ні, Іване Семеновичу…

— Шкода… шкода, що ви їх не взяли з собою…

— Частину я витратив там, біля жертовника, як ми умовилися…

— А решта?

— Решта в сумці… я поклав туди… хіба ж я міг думати про таке, Іване Семеновичу?

Геолог припинив розмову. Юнакові не можна було ні в чому докоряти. Якщо сам Іван Семенович не зміг передбачити можливості ускладнень, то як же міг бути ще більш завбачливий Артем?..

Пісня закінчилася. Тепер Дорбатай міг бути певним: жоден з воїнів чи мисливців не насмілиться вже висловити незадоволення тим, що Гартак став вождем. Недаремно віщун спритно перевів усе на молитву. Після урочистої молитви Гартак був для богобоязливих скіфів уже повновладним вождем.

Тепер лишалося тільки якось закінчити справу з полоненими чужинцями. Дорбатай був готовий і до цього. О ні, старий віщун зовсім не мав на меті отак просто взяти й убити своїх ворогів, зокрема молодого чудодія, який зганьбив його перед усіма скіфами! Це було б негідно його натхненної і, що й казати, дуже ефектної гри. Вони помруть, звісно, ці самовпевнені чужинці, що відмовилися віддатися в його руки, хоч які Дорбатай обіцяв їм блискучі умови, хоч як спокушав їх!.. Але, помруть вони не так просто. Вони загинуть, возвеличуючи його владу, — за винятком хіба що цієї вродливої дівчини, яка потрібна була Дорбатаєві, щоб іще міцніше тримати в руках Гартака.

Так, Дорбатай був цілком певний себе і своєї незаперечної могутності. Голосно, щоб його було чути навіть в останніх рядах натовпу, старий віщун звернувся до Гартака, звернувся з підкресленою пошаною, вклоняючись йому:

— Тепер, благородний Гартак, мудрий і могутній вождь сколотів…

На мить він спинився. Це була ледве помітна іронічна пауза, значений якої ще більше підкреслювалося навмисне урочистим томом звернення. Цю жалюгідну іграшку в руках своїх, що покірно, як шолудивий пес, готовий був лизати його ноги, улесливо дивилася в очі віщунові, Дорбатай гучно називав мудрим і могутнім вождем!.. Так, це була майже неприхована глузлива посмішка; чи ж тільки для самих чужинців була вона зрозумілою?..

— Тепер, благородний Гартак, мудрий і могутній вождь сколотів, — повторив Дорбатай, — тобі треба виконати веління богів. Слухай мене, о Гартак! Ім’ям богів і неба я вимагаю в тебе проклятих чужинців. Чи погоджуєшся ти віддати їх богам?

Здавалося, ще не встиг Дорбатай закінчити свою мову, як Гартак уже слухняно відповів:

— Так, погоджуюсь!

— Але ж вони зараз іще твої гості, - вів Дорбатай далі з жорсткою, непримиренною посмішкою. — За священними звичаями ми мусимо потурбуватися про гостей, поки вони лишаються нашими гостями. Ми потурбуємося про це! Жоден волос не впаде з їхньої голови, доки вони наші гості. Але ми так само і не залишимо їх на волі, бо ці огидні чаклуни можуть покликати своїх богів і пошкодити нам. Тому ми зв’яжемо чужинців!.. І завтра, коли вони вже не будуть твоїми гостями, о Гартак, бо ти запросив їх тільки на сьогоднішній вечір і на ніч, — ми вирішимо їхню долю. Чи чуєте ви мене, воїни й мисливці? Чи погоджуєтеся зі мною?

Безладний стверджувальний гомін відповів йому, гомін, в якому найвиразніше чулися голоси старшин і багатіїв, вірної опори влади старого віщуна:

— Так, так! Твоя воля, Дорбатаю! Віщун віддав наказ своїм помічникам:

— Зв’язати їх!

Обережно, пильно стежачи за рухами чужинців, підручні віщуна почали підходити до мандрівників. Вони боялися дивних чужоземних чаклунів, які вміли викликати полум’я і грім з-під землі. А може, підручні боялися, що раптом з’явиться страшна поскіна, самий вигляд якої жахав їх?..

Проте Діана не могла з’явитися сюди, і товариші добре знали це. Адже ще перед тим, як вирушити на огляд стійбища, Артем власноручно прив’язав вірну собаку біля своєї кибитки. Вони вирішили тоді, що вигляд Діани може лише дратувати скіфів. Ось чому собаку не взяли з собою. А перед бенкетом уже не було часу відвязати її…

Підручні віщуна підходили повільно, але невпинно. Схвальний гомін старшин підбадьорював їх. Вони тримали напоготові мотузки, вони посувалися, виставивши наперед свої кинджали і короткі мечі.

Чужинці тулилися одне до одного. Вони були беззахисні. Навіть їхній вірний друг, Варкан, не міг прийти їм на допомогу, один проти цих озброєних людей…

Артем глянув на Дорбатая. Його люте обличчя було усміхнене. Він посміхався зловісно і хижо.

Старий віщун святкував перемогу!