"Зоряний кристал" - читать интересную книгу автора (Романчук Олег)

Замість прологу

Із репортажу спеціального кореспондента Британської радіомовної корпорації Френка Голлента з аукціону «Сотбі» 21 січня 19… року:

«Як завжди, серед зими в Лондоні відкривається сезон аукціонів. У столицю Великобританії прибувають директори найвідоміших музеїв та картинних галерей світу, власники багатих колекцій, торговці творами мистецтва, просто туристи.

Цьогорічний сезон, як ніколи, пожвавлений; річ у тім, що аукціон проходить у славнозвісному Тауері, де за посередництвом фірми «Сотбі» буде продано близько десяти предметів з королівської скарбниці.

Сюди, в колишню резиденцію англійських королів, завжди стікаються нескінченні потоки туристів, сповнених бажання оглянути одну з найбагатших у світі колекцій старовинної зброї та обладунку, відвідати виставку коштовностей британської корони. Проте сьогодні, коли тут відкрився великий «Сотбі», у мене таке враження, що королівські лейб-гвардійці в червоних мундирах і високих нейлонових шапках, що імітують ведмежі, та браві стрільці Нортумберлендського стрілецького полку будуть змушені пустити в хід свої алебарди і кремінні рушниці, щоб витримати облогу бажаючих взятії участь в аукціоні. Скотлаяд-Ярду в ці дні доведеться показати все, на що він здатний. Шеф лондонської детективної поліції запевнив дирекцію аукціону і особисто королеву, що його підлеглі проінструктовані належним чином. Виділено допоміжні сили секретних співробітників, які негайно ліквідують будь-який інцидент. Окрім усього, як запевнив головний поліцейський столиці, між Тауером і Скотланд-Ярдом налагоджено ефективний комп’ютерний зв’язок.

Щоб потрапити в основний комплекс будівель Тауеру, необхідно спершу пройти через Середню башту, затим по дамбі через похмуру вежу Біворд, ворота Зрадників… Крізь товщу віків на вас позирають чорними проваллями бійниць башта Девелін, Флінт, Бойєр, Констебль, Святого Томаса, Б’ючемп.

Гості мають змогу оглянути тюрму, де був ув’язнений Томас Мор — лорд-канцлер і утопіст, побувати на місці страти лорда Ловета. Це про нього розповідають, що коли під вагою натовпу цікавих, які прийшли в замок поглядіти на страту, зламався дерев’яний поміст, смертник розсміявся: «Чим більше зла, тим більше розваг!»

Втім, ми дещо відхилились від головного. Пройдемо в тронний зал, де сьогодні відбуватимуться основні торги.

Чого тут тільки немає! Меблі епохи Людовика XIV, англійські з XVIII століття, полотна Караваджо і Рембрандта, золоті фігурки доколумбової епохи з Південної Америки, гобелени брюссельської мануфактури XVII століття, мейсенська порцеляна, вази і посуд з Китаю та Індії, бронзові статуетки Таньської династії, твори Шардена, Біччі ді Лоренцо, Тьєполо, виготовлений на замовлення Наполеона Бонапарта і світильник у стилі ампір, який разом із своїм хазяїном помандрував у вигнання на острів Святої Єлени…

Однак, як ви самі розумієте, увага завсідників аукціонів прикута передусім до секції королівської скарбниці Тауеру.

З-поміж виставлених тут предметів, які тривалий час були приховані від очей публіки, особливо виділяється річ, що проходить у каталогах під номером 745: дивовижної краси кришталева чаша сітчастої огранки. Форма, манера виконання вдовольняє найвибагливіші смаки. Від неї не відірвати очей!

…Секретер і два м’які крісла епохи Людовика XVI роботи П’єра Антуана Фуйє продані за 150 тисяч фунтів, канделябр, виготовлений в Англії в XII столітті, пішов за 706 тисяч фунтів. Цікавог скільки «Сотбі» правитиме за Чашу Святого Грааля — саме так нарекли її присутні на аукціоні репортери, очевидно, маючи на увазі відомий із середньовічних кельтських легенд таємничий предмет, якому була притаманна магічна властивість зміцнювати сили доблесних рицарів. Кажуть, що цю назву дав якийсь дотепник з корпорації «Джейсон-електронік». Що ж, тутешня обстановка якнайкраще сприяє подібним асоціаціям.

Яка ж буде перша цифра? Вісімсот тисяч! Сер Кеннет Оуен дає 950 тисяч… Ви чуєте галас?.. Мільйон сімсот тисяч! Цю цифру називає месьє Патрік д’Адлер. Головний розпорядник аукціону вичікувально дивиться в зал. Ось він підняв дерев’яний молоток. Повторює цифру, названу французом. Запанувала тиша. Сума повторюється вдруге, і тут же чути голос: «Мільйон сімсот п’ятдесят тисяч!» Цікаво, хто це?.. Мені допомагає колега з «Дейлі телеграф». Виявляється, це представник корпорації «Джейсон-електронік». Оце справді дотепники!.. Таким чином, Чаша Святого Грааля переходить у власність могутньої корпорації. Двоє невизначеного віку джентльменів у супроводі охорони підходять до столика, на якому виблискує у світлі юпітерів дивовижна чаша. Один з них обережно бере її в руки й під ескортом прямує до виходу. Лунають оплески, вигуки захоплення. Але… Що це?! Чаша несподівано спалахує голубувато-зеленим світлом, вислизає з рук джентльмена і піднімається в повітря. Охоронців на мить ніби паралізувало. Аж ось один з них починає незграбно підстрибувати. Та марно — чаша вже на висоті близько трьох метрів, причому це вже не чаша, а… куб! Зробивши різкий віраж, він вилітає крізь прочинені двері».

Із свідчень Роя Скоджінга, біфітера:[1]

«Це не був куб. Щось середнє між кулею і багатогранником. Воно зависло над баштою Святого Томаса і світило яскраво-зеленим кольором. В діаметрі мало близько чотирьох футів. Усі ми — 42 біфітери Тауеру не знали, яких заходів ужити, оскільки ніхто для подібного випадку не був проінструктований належним чином. Серед туристів і тих, хто прийшов на торги, почалася штовханина. Могла виникнути паніка: не дуже приємно, коли у тебе над головою висить казна-що. Я віддав наказ стежити за порядком і потихеньку випроваджувати публіку за ворота. Люди базікали про НЛО, пришельців і тому подібне. Подумалося, що це була якась відволікаюча акція гангстерів, які полювали за коштовностями британської корони. Я вже хотів було поділитися своїми міркуваннями з лейтенантом Джонсом із Скотланд-Ярду, та несподівано до цієї світної кулі приєдналися ще дві, тільки трохи менші. Біг-Бен почав відлічувати десяту ранку. Я мимоволі рахував удари годинника. На восьмому всі три невідомі предмети піднялися вище і зникли в хмарах».

З розповіді головного експерта аукціонної фірми «Сотбі» Аллана Роджерса:

«Наші експерти прийшли до висновку, що чаша належить до епохи раннього середньовіччя. Відомий фахівець у галузі археології сер Дональд Кембер переконаний, що вона виготовлена в період занепаду Римської імперії. Щоправда, сама історія появи унікальної чаші досить незвична. За деякими відомостями, вона знаходилася серед коштовностей, котрі разом із золотим запасом українського гетьмана Павла Полуботка були покладені в один із банків Ост-Індської компанії, після ліквідації якої в 1875 році опинились у королівській казні».

З коментаря професора Мітчела Уолкера, біофізика:

«Коли напередодні аукціону до нас звернулися за консультацією співробітники фірми «Сотбі», я відразу відчув, що річ ця призначена далеко не для прозаїчних потреб. Насамперед вражали пропорції, яких дотримувались невідомі майстри. Це був класичний приклад так званого «золотого перерізу», коли всі пропорції предмета, в даному випадку чаші, підібрані таким чином, що впливають на біоритми людського мозку. Я давно працюю в цьому напрямі і можу з цілковитою відповідальністю твердити, що подібна ідеальність пропорцій породжує в людському мозку бета-хвилю,[2] яка відповідає за емоційний настрій людини.

Смисл цієї чудової пропорції, з якою доводиться зустрічатися при вивченні архітектурних ансамблів античності, на диво простий. Якщо розділити будь-який відрізок таким чином, щоб довжина його відносилась до більшої частини так, як більша до меншої, — в результаті отримаємо так званий «золотий переріз». Правда, мене насторожило, що матеріал, з якого виготовлена чаша, не піддається аналізові, це щось середнє між кварцом і склом. У всякому разі, моїх знань з фізики вистачало, аби сказати представникам «Сотбі», що виготовити подібну чашу навіть у наш час навряд чи можливо. Тут порушено всі закони кристалографії, в силу чого Чаша Святого Грааля, як встигли охрестити цю річ, не повинна існувати взагалі, або… або ми чогось не знаємо чи не розуміємо. Приголомшувала філігранна огранка, виконана з дивовижною прецизійністю… Словом, я порекомендував звернутися до спеціалістів, зокрема оптиків, припускаючи, що й оптичні властивості цього антикварного предмета повинні бути досить цікавими».

З інтерв’ю, взятого кореспондентом газети «Таймс» у віце-президента і наукового керівника корпорації «Джейсон-електронік» доктора Френтона Чіппендейла:

«Так, до нас зверталась фірма «Сотбі». Ми прийшли до висновку: річ варта того, щоб нею зайнятись».

З матеріалів прес-конференції, організованої Скотланд-Ярдом наступного дня після зникнення Чаші Святого Грааля:

Кореспондент газети «Індієн таймс»: «Це правда, що був виведений з ладу зв’язок між Тауером і штаб-квартирою лондонської поліції?»

Шеф Скотланд-Ярду: «З невідомих причин близько дев’яти хвилин було заблоковане надходження інформації в наш центральний комп’ютер. Якраз у той момент, коли це сталося. Нічого певного з цього приводу сказати не можу».

Із рвідчень Джорджа Бейнарда, сержанта:

«Це було моє останнє чергування в центрі стратегічного командування. Через тиждень закінчувався строк мого контракту. Чому я не продовжив його? Прийшов до висновку, що робота оператора далекого спостереження надто нервова і відповідальна. Краще вже бути цивільним пацюком, ніж нажити нервовий розлад. Можливо, я видамся декому не зовсім скромним, але спеціаліст з мене непоганий. Це можуть підтвердити лейтенант Сондерс і капітан Хартфіш. Запевняю, вони скажуть: на сержанта Бейнарда можна покластися. Це не так важливо? Дивно, мені сказали, щоб я розповідав усе в подробицях. Кажете, слід починати з головного? Дивлячись, що вважати головним… За інструкцією я найперше перевірив функціонування шести модулів і трьох операційних систем. Після цього увімкнув у порядку черговості тумблери запуску. Спалахнули оранжевим світлом індикатори кругового спостереження — апаратура функціонувала нормально. Доповів лейтенанту Сондерсу про готовність до роботи. У відповідь почув «о’кей!». З командного пункту вказали сектор, у якому я повинен працювати. Рівно о десятій за Грінвічем я приступив до патрулювання. Вірніше, хотів приступити, але екран несподівано засвітився блакитним світлом, а на розгортці індикатора цілей з’явилися три зелені позначки невідомого походження. Нічого подібного в моїй п’ятнадцятирічній практиці не траплялось; я тут же доповів своєму безпосередньому начальникові. Той у свою чергу сповістив капітана Хартфіша, який висловив припущення, що у мене не всі дома. І лише коли я втретє повторив, що на екрані щось негаразд, до мене примчав лейтенант Сондерс. Він насамперед примусив мене дихнути: чи не хильнув я. Відтак глянув на екран і, пересвідчившись, що моя інформація достовірна, кинувся до телефону, аби повідомити полковника Роджерса. Тут екран знову став оранжевим. У секторі А-В92 виднілися звичні позначки від учбових цілей».

З розповіді Ярослава Ткаченка, керівника групи технічного контролю міжнародного аеропорту Бориспіль:

«Той день не був піковим, але й не давав підстав для розхолодження. Сто польотів на годину — навантаження вище середнього. Отож я частенько підходив до нашого стажиста Павла Сидоряка, спостерігаючи за його діями. Недавній випускник Академії цивільної авіації працював упевнено. Чітко, по-діловому аналізував радарну картину бориспільської зони, наявність коридорів. Робота, як ви самі розумієте, складна й відповідальна. Це лише на перший погляд може здатися простим зчитувати з екрана індикатора повітряної обстановки інформацію про політ літаків і робити висновки — наказувати командирам повітряних лайнерів збільшити або зменшити швидкість, змінити курс. На екрані, як і повинно бути, — відмітки від літака, а поруч колонка цифр: бортовий номер, швидкість, висота. І раптом на нитці-трасі ІЛ-62, що прямував рейсом Київ — Афіни, з’явилися три засвітки невідомого походження. Вони рухалися вслід за літаком, не наближаючись і не віддаляючись, на віддалі десяти кілометрів.

Сидоряк запитально подивився на мене і мовчки кивнув на екран, де окрім незрозумілих засвіток не було жодної інформації. Я помчав до диспетчера процедурного контролю Олега Филипчука. Він розгублено стояв біля комп’ютера, тримаючи вузьку паперову стрічку-стрип з видрукуваною на ній інформацією про хід польоту, 3 уривчастих пояснень я зрозумів єдине: розставляючи відірвані талончики стрипів на спеціальній дошці контролю і звіряючи їх з таблично-знаковим індикатором, він несподівано побачив, що закладені в ЕОМ плани польотів не узгоджуються з фактичною обстановкою. Не гаючи часу, по селекторному зв’язку я наказав Сидоряку передати на борт літака команду збільшити швидкість до крейсерської, повернувся в зал радіолокаційного управління і поглянув на екран. Ситуація не змінилась: як і раніше, за ІЛ-62 рухалися три світні точки, але тепер, як і повітряний лайнер, вже з більшою швидкістю. Ця гонитва тривала ще сорок три секунди. О 12 годині 37 хвилин 25 секунд невідомі переслідувачі різко розвернулися і взяли курс на південний схід. Зазначу, що командир корабля на своєму екрані так нічого і не помітив».

З розповіді Бхупендронатха Мухурі, помічника адміністратора в Аламорі:

«21 січня я довше, ніж звичайно, затримався в конторі. Наступного дня до нас приїжджав сам керуючий, і треба було якнайретельніше підготувати потрібні папери. Пан Раї не любить, коли в документах трапляються помилки. Для мене ж це був своєрідний екзамен на посаду адміністратора. У Балларі саме з’явилася вакансія. Місто є місто. Не те, що наше село в джунглях Малнад.

Близько десятої вечора я вимкнув у конторі світло і, зачинивши за собою двері, пішов додому. Ми з дружиною і трьома малюками живемо на околиці села в невеличкому бамбуковому гаю. До лісу, як мовиться, рукою подати. Місяць ще не зійшов, але було досить видно — зорі, неначе ліхтарі, освітлювали все навкруги. Їх було напрочуд багато. Така тіснява, мов на базарі в Бенгалуру. Аламора вже спала. На вулиці ані душі. Біля крамниці Тхакура я звернув на стежку, що веде до моєї оселі. Десь на півдорозі мою увагу привернули три рухомі зірки. Я ще ніколи не бачив, щоб зірки рухались. Це не були бортові вогні літака. Можете мені повірити. Світилися вони спершу яскраво-жовтим, а в міру наближення до села ставали червоними. Над селом вони ніби наштовхнулись на невидиму перешкоду й почали виписувати в небі круті віражі, кидаючись в різні боки. Поступово довкола них виник суцільний зеленавий ореол. В такому клубку зірки стрімко рвонули вгору і, взявши курс на північний схід, щезли над джунглями».

Із статті кандидата фізико-математичних наук О. П. Ткачука, опублікованої в журналі «Філософські проблеми комп’ютеризації та інформації»:

«Сьогодні термін «інформація» трактується значно ширше, ніж просто об’єднання в цьому слові фактів, повідомлень, новин, отриманих шляхом спостереження, спілкування, читання тощо.

Відомий радянський вчений М. М. Амосов пише: «Коли одна система діє на іншу, то під цим розуміють, що перша щось віддає, а друга щось приймає. Внаслідок такого обміну змінюється як перша, так і друга. Це «щось», яке переходить від однієї системи до іншої в процесі їх взаємодії, ми називатимемо інформацією; і далі: «Структура — це збережена інформація, «пам’ять» про передану інформацію».

Розуміння і визнання того, що інформаційна взаємодія так само притаманна матеріальному світу, як притаманні йому й інші форми взаємодії, об’єднані таким поняттям, як всезагальний зв’язок явищ, відкрили перед природодослідниками ще один шлях пізнання світу, причин і механізмів виникнення й розвитку різноманітних само організуючих систем.

Інформація — це така ж властивість матерії, як рух і відображення. Хоча без матерії не існує ні руху, ні відображення, ми не ототожнюємо її з ними. Це ж можна сказати і про інформацію.

Органічно пов’язані між собою та рухом матерії простір і час. Їх сутністю є рух, як спосіб існування матерії…

…Проведені нами експерименти дають підстави вважати, що час несе в собі організаційне начало, котре передається досліджуваній речовині: було, зокрема, зафіксовано зростання впорядкованості кристалічної ґратки об’єкта досліджень.

Іншими словами, час можна розглядати як певний фізичний фактор, який діє в умовах реального простору Мінковського,[3] впливаючи на конкретні, фізичні процеси і проявляючись в ефекті самоорганізації фізичних об’єктів.

Досліди, проведені в лабораторії експериментальної кристалооптики Інституту проблем передачі інформації, дають підтвердження (поки що непрямі) здатності часу миттєво передавати інформацію».