"Таємниця двох океанів" - читать интересную книгу автора (Адамов Григорий Борисович)

Розділ X ІСПАНСЬКА КАРАВЕЛА

Своєрідне гудіння зумера — виклик до радіотелефону — відвернуло зоолога від його наміру. Тільки-но він і Павлик настроїли свої апарати на потрібну хвилю, як почувся збуджений голос Марата:

— Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу! Товаришу Лорд! Відповідайте! Ви коли-небудь відповісте чи ні?

— Так, я слухаю! Слухаю, Марате! — ледве встиг кинути в цей потік слів зоолог. — В чому справа?

– Ідіть сюди швидше, товаришу Лорд! Чудова річ! Яка знахідка! Яка рідкісна знахідка! Ви йдете чи ні?

— Та що там таке? — запитав зоолог. — Що сталося? Де ти? Звідки ти говориш?

— Швидше, швидше! Самі побачите, — квапив Марат. — Швидше пливіть вест-норд-вест від місця ваших робіт; глибина — сто чотири метри; ви зустрінете масу скель… одну величезну, схожу на собор. За нею буде горіти мій ліхтар. Тільки швидше, а то я тут збожеволію…

— Гаразд, гаразд, що ж хвилину пливемо! — крикнув зоолог, захопившись хвилюванням Марата. — Ми зараз же будемо у тебе з Павликом.

— Ах, з Павликом! — вигукнув Марат. — Це добре! Тобі буде дуже цікаво, Павлику!

Зоолог і Павлик неслись майже лежачи в синьозелених сутінках, розтинаючи шоломами і плечима воду і час від часу поглядаючи на компас та глибиномір.

— Що цей дивак там знайшов? Як ти думаєш, бічо? — питав зоолог. — Ну що тобі варто сказати, Марате! В чім там річ, га?

— Ніколи, товаришу Лорд, — відповів, задихаючись від якоїсь роботи, Марат. — Я тут поки що розкопки роблю. Ось побачите самі… Зараз тут будуть Цой і Скворешня. Я їх також викликав.

Внизу показалося дно, засіяне темними брилами, густо поросле морськими ліліями, морським пір'ям, горгоніями, вапняковими водоростями, або нуліпорами. Воно повільно, непомітно для очей підвищувалося назустріч плавцям. Щоб не наткнутися на скелі, довелося перевести гвинт на п'ять десятих, а потім на дві десятих ходу. З зеленкуватих густих сутінків показалася висока похмура скеля, схожа на башту. її тісно оточували кілька інших — тонких, витягнутих, з шпилями.

— Тут, мабуть, — сказав зоолог.

Лавіруючи серед брил та осколків і уникаючи водоростей, вони тихо обігнули величезну скелю, за якою відкрилася невелика підводна галявина.

Біля темної маси, що здіймалася на протилежному кінці галявини, рухалась з боку на бік яскрава, трохи розпливчата пляма світла.

— Ось і ми! — сказав зоолог, запалюючи ліхтар на своєму шоломі.

Павлик запалив і свій ліхтар. Стало досить світло. Марат з яскравою зорею, що палала на його лобі, стояв у змореній позі, спираючись на лопату, біля купи свіжонаритого піску і невеликих шматочків каміння. Було видно ного спітніле обличчя, повні захоплення і радості очі і чубок, що стирчав на тім'ї, — в скафандрі Марат буз позбавлений змоги боротися з ним: той, як завжди в таких випадках, стирчав з особливо торжествуючим, майже нахабним виглядом.

— Ну, що тут у тебе? Показуй! — нетерпляче запитав зоолог.

Морські пера, немов живі страусові опахала, ворушилися, схвильовані рухами Марата. По їхніх стовбурах і борідках часом пробігали зелені і голубі іскринки, то згасаючи, то знову спалахуючи. Золотистобронзові горгонії на високих, тонких, як вірьовка, стеблах піднімали спіральною доріжкою штопора свої надзвичайно тоненькі і ніжні відгалуження. Повсюдні морські їжаки, морські зорі, голотурії, офіури, молюски лежали, плазували по дну, карабкались по скелях, по темних стрімких боках того дивовижного підвищення, біля якого стояв Марат.

Незважаючи на те, що це підвищення суцільно обросло вапняковими водоростями, здатними розвиватися навіть у цих, майже позбавлених світла глибинах, — одного погляду, кинутого на нього зоологом, було досить, щоб він закричав з захопленням і радістю:

— Корабель! Іспанська каравела!

Він кинувся до цих рештків давно загиблого судна і почав квапливо обривати все, що встигло покрити їх протягом багатьох віків, проведених ними під товщею чистих саргассових вод.

— Очищайте, очищайте швидше цей кістяк! Шукайте пробоїну, щоб пробратися всередину! — схвильовано кричав він. — Це світове відкриття! Марате! Ти прославишся на весь світ! Як ти натрапив на цю виняткову, чудову знахідку? Як ти розпізнав її в такому вигляді.

— Ага, я вам казав! — торжествував Марат, невтомно працюючи лопатою, якою він зачищав борти корабля. — Я був певний, що ви оціните її… Як я впізнав? Так само, як і ви: по кормі і по носі. Бачите, як вони підняті і як між ними борти опущені і вигнуті.

Павлик, захоплений загальним хвилюванням, рвав руками водорості, хапав морські пера, не боячись опіків, які він неминуче дістав би, коли б доторкнувся до них голими руками.

— Що за гарячка? — почувся раптом густий голос Скворешні. — Збожеволіли ви тут?!

Разом з Цоєм він опустився на дно поряд з усіма, і якийсь час, чекаючи відповіді, обоє здивовано дивилися на своїх друзів.

— Чого ти стоїш, каланча? — накинувся на Скво-решню, не припиняючи роботи, Марат. — Очищай корабель! Хіба не бачиш?

— Еге! — вигукнув Цой. — Тут пахне археологією. Швидше до роботи, Андрію Васильовичу! — І він енергійно приєднався до зоолога, який зривав товсті стебла водоростей.

— Корабель?.. Археологія?.. — протяг, все ще нічого не розуміючи, Скворешня. — А справді, схоже на корабель. Та що ви з ним думаєте робити? Ради чого очищати його від цієї погані?

— Як вам не соромно, товаришу Скворешня! — обурився зоолог, упираючись ногою в борт судна і смикаючи з усіх сил пучок морських лілій, що не піддавалися. — Адже це стародавній іспанський корабель епохи Колумба і Кортеса. Це безцінна археологічна знахідка. Може, в його каютах і трюмах ми знайдемо дуже цінні історичні матеріали.

— То чого ж ви одразу не сказали? — квапливо промовив велетень. — Корабель, корабель, а який корабель — не кажуть…

Він засвітив свій ліхтар, витяг кортик, і робота закипіла з подвоєною силою.

— Марате, піднімись на палубу, — сказав зоолог, — може, там легше пройти у внутрішні приміщення.

Впустивши трохи повітря в свій заспинний мішок, Марат піднявся з грунту і швидко опинився на юті. Однак працювати там було зовсім неможливо. Ноги провалювалися серед уламків, зарослих коралами, нуліпорами, наповнених різноманітними поліпами, голкошкірими, молюсками. Все ж він спробував розібрати уламки, шукаючи входу до капітанської каюти, яка в каравелах того часу завжди містилася на юті, біля стерна. Внизу, під кормою, працював Скворешня, посередині — зоолог, а біля носа — Павлик. Корма осіла прямо на одну з скель, що оточували галявину, і задерлася догори, а носом судно наполовину зарилося в грунт. Між форштевнем і скелями було метрів з п'ять вільного простору. Далі пасмо скель відходило вбік і, слабо освітлене ліхтарями, губилося в густих сутінках глибин.

Павлик кинув туди погляд. Йому здалося, що щось довге, блідосіре заворушилося біля скель. Він подивився уважніше, але нічого підозрілого не помітив.

«Треба з іншого борту глянути, — подумав він. — Може, пробоїна там…»

На хвилину ним оволодів страх, і серце забилося в грудях так сильно, ніби хотіло вирватись. Але друзі були близько, цікавість тягла, як на аркані, і Павлик, оглядаючись і тримаючи руку на рукоятці кортика, обережно обійшов форштевень.

По той бік судна виявилася невелика галявина з розкиданими на ній брилами скель і купами дрібних уламків. Галявина замикалася невисоким півкруглим пасмом скель, серед яких чорніли плями невеликих гротів і печер, оброслих навколо отворів водоростями та різноманітною придонною фауною.

Павлик обережно пробирався вздовж борту судна, обходячи і перелазячи через слизькі уламки скель. Час від часу бив кортиком по дерев'яних, але вже майже закам'янілих від часу і морської води бортах судна.

Так він дійшов майже до корми, як раптом рука з кортиком, не зустрівши опору, легко провалилась кудись всередину судна. Серце Павликове завмерло від радості. «Пробоїна, — подумав він. — Сказати?.. Ні, огляну спершу сам!..»

Все ж він хвилинку вагався. Було дуже страшно, але думка про радість Арсена Давидовича, про його подяку за таке відкриття і загальне схвалення та похвалу переборола страх.

Кількома ударами кортика він обрубав гірлянди водоростей і просунув шолом з ліхтарем в отвір, що відкрився. Освітився невеликий простір. Купа якихось чотирикутних і круглих предметів, суцільно зарослих дрібними водоростями і черепашками, здіймалася зліва. В цих предметах Павлик розпізнавав ящики і бочки. Заплутуючись ногами в хащі водоростей і морського пір'я, яке від роздратування безперервно мерехтіло зеленими і жовтими вогниками, Павлик зробив крок всередину судна. Пробоїна виявилася величезною і легко пропустила хлопчика. Він став на найближчий ящик, посковзнувся на суцільному зеленобурому килимі з дрібних, як мох, вапнякових водоростей та поліпів і провалився ногою в щілину між наваленими в купу предметами.

Він ледве звільнив ногу з пастки і, піднімаючись, помітив, що у вільному просторі, праворуч від входу, вгорі і внизу, ворушилися і звивалися якісь довгі товсті, немов гадючі тіла. «Канати, мабуть, суднові», подумав Павлик. Він зійшов з ящика і, обходячи купу, почав обережно пробиратися в глибину трюму. Через два кроки він наткнувся на східці, що здіймалися до палуби. Ледве він ступив ногою на перший східець, як почув голос Скворешні:

— Ага! Ось воно де пробоїна! Тільки зовсім невелика. Ахтерштевень розбитий!

— Покажіть, покажіть! — відповів голос зоолога і тут же додав: — А де ж Павлик?

Він не встиг закінчити фразу, як залунав гучний тривожний крик Марата:

— Восьминоги! Восьминоги повзуть! Бережіться!

— Ну що ж, приймемо бій, але знахідку не кинемо, — спокійно промовив зоолог. — Рукавиці надіти! Марате, йди до нас! Треба бути вкупі. Павлику! Павлику! Швидше до мене! Де ти?

Заціпеніння, яке охопило Павлика при першому тривожному вигукові Марата, зникло. Він крикнув:

— Я тут, тут! Біжу до вас!

Павлик кинувся до виходу, але заплутався в чомусь ногою, упав і, намагаючись тремтячими руками звільнити ногу, бубонів:

— Я іду… Я зараз… Почекайте мене…

В ту ж хвилину він почув гучний голос Скворешні:

— Ах, чорт візьми! Рукавиці загубив! А цієї звірини тут понад десяток повзе. Ах ти, гадина! Брешеш… брешеш!.. Ні, брат, мене голими руками не візьмеш!

Звільнивши ногу і обпираючись за спиною обома руками, Павлик збирався уже встати. Раптом він відчув, що руки ззаду немов чимось міцно зв'язані, сплетені.

Нічого ще не розуміючи, Павлик рвонувся, звільнив праву руку і схопився за рукоятку кортика. Але щось довге, гнучке перехопило руку і з непереборною силою притиснуло її до грудей. Протягом кількох секунд по Павликових грудях, по його животу, спині і ногах, звиваючись і витягуючись, проповзали якісь інші товсті гнучкі гадюки; вмить все Павликове тіло виявилося густо обплетеним, і він не мав змоги поворухнути ні ногою, ні рукою. Павлик підняв очі і вигукнув від жаху:

— Восьминог!..

Над ним у вінку товстих канатів, що розходилися у всі боки, висів величезний чорний дзьоб з загнутим гострим кінчиком. Трохи вище, за вінцем в глянцюватокоричневій округлій масі поблискували зеленуватим світлом двоє величезних, як чайні блюдця, очей. Вони байдуже і нерухомо дивилися в Павликове обличчя, і він почував, як під їх холодним поглядом стигне його кров, німіє тіло, ціпеніє мозок. Він хотів крикнути, покликати на допомогу, але з горла вирвалися лише хриплі, невиразні звуки. Потім він відчув, що якась нездоланна сила тягне його в напрямі до виходу.

Протягом цього короткого часу Павлик чув голосне сопіння, лайку і крики Скворешні:

— Цілься йому в очі, Марате! В очі, в очі! В тіло безцільно! Ось так… так!.. А-а-ах! А-а-ах! Ось тобі! Не опирайся його щупальцям! Хай він сам притягує тебе ближче до очей…

— Він мені руку притис до тулуба, — чувся здавлений голос Марата. — Скільки їх… Скільки їх!.. Все нові… Цой! Цой! Допоможи!..

– Єсть допомогти, — спокійно відповів Цой. — Ага!.. Не люблять, голуб'ята, електроструму. Корчаться, як березова кора на вогні.

— Притуляйтеся до стінки, до борту! — закричав зоолог. — Не розходьтеся! Павлику! Павлику! Де ж ти?

— Арсене Давидовичу! — знову почувся рівний голос Цоя, — Без рукавиць Скворешня тут мало корисний. Хай він краще пошукає Павли…

І раптом все змовкло. Ліхтар на шоломі погас. У щільній темряві, яка огорнула Павлика, нічого не було видно, окрім двох виблискуючих зеленуватим полум'ям, немовби лукавих очей і всюди спалахуючих іскринок на морському пір'ї. Павлик почував лише, що його повільно тягнуть туди, де ледь зеленіє якийсь слабий просвіт — вихід із трюму.

В дикому, непереборному страху він забився в своєму скафандрі і, плачучи, захлинаючись сльозами, з відчаєм у голосі закричав:

— Рятуйте!.. Арсене Давидовичу!.. Марате!.. Відповіді не було. Мелькали уривки думок, і серед них майнуло: «Зіпсувалося радіо… Чому?.. І ліхтар… Обоє разом… Чому?»

Раптом крихітна надія промайнула в свідомості Павлика: «А може, восьминог нічого не зробить з скафандром. Меч-риба не пробила його. Кашалоту не під силу…»

І справді, вій лише тепер усвідомив, що не почуває ніякого тиску, ніяких болей від могутніх, мабуть, стискувань велетенського головоногого. Павлик одразу відчув себе бадьоріше. Очі вже звикли до темряви і, приглядівшись, він побачив, що восьминог, нависаючи над ним двометровим горбом, тримає його, обплутавши трьома гнучкими руками, а рештою упирається в дно і плазує до виходу. Гладке тіло і руки легко розсунули переплутану запону водоростей і вислизнули з трюму разом із здобиччю.

Зовні було світліше. Глянувши вгору, Павлик помітив над судном легке сріблисте сяйво.

«Вони ще там… — подумав він, — Б'ються…» Знову страх охопив його. Що, як вони загинуть? Ма-рат говорив, що цих страховиськ так багато… Хто тоді прийде до нього на допомогу? І що буде робити з ним восьминог, якщо не здолає скафандра? А що, як він все-таки розгризе скафандр? Павлик з острахом подивився на величезний гострий дзьоб головоногого. Арсен Давидович недавно розповідав йому, що восьминоги здатні розгризти і роздрібнити найтвердіші черепашки… Дурниці!.. Такий твердий метал!

Восьминог відповз метрів на десять від судна і зупинився. Очевидно, йому не терпілось, голод квапив його. Величезні щупальця-руки, хвилюючись, звиваючись, стискаючись в бугри і розтягуючись, підтягали Павлика до дзьоба. Безсумнівно, восьминог напружував усю силу своїх рук, щоб роздавити оболонку цієї дивної здобичі, раніше ніж почати пожирати її. Однак всі його зусилля були даремні. Це, мабуть, почало дратувати тварину. Світло в її очах з зеленкуватого ставало жовтуватим, по тілу почали пробігати барвисті хвилі, міняючи кольори і відтінки: за фіолетовою хвилею бігла, непомітно зливаючись і переходячи в неї, сіра, бура, за нею коричнева, потім раптом спалахнули і пролітали вздовж всієї поверхні тіла білі і чорні блискавки, і знову бігли і наскакували одна на одну барвисті смуги. Незважаючи на жах свого становища, Павлик, як заворожений, застиг на кілька секунд.

Раптом він відчув, що ноги його мимоволі починають згинатися в колінах і все більше й більше притискуються до тіла. Стало боляче. З кожною секундою біль робився дужчим, гострішим. В той же час руки восьминога легко, як горіх, перевернули Павлика головою донизу і почали пригинати голову до живота. Те, чим так гордився Крєпін, створивши свій скафандр, — гнучкістю, — перетворювалось тепер в слабке місце і загрожувало загибеллю Павли-кові. Восьминог скручував Павлика, притискуючи його ноги і голову до живота.

Павлик не витримав і закричав від невимовного болю. І в ту ж мить, немов злякавшись цього крику, восьминог послабив свої страхітливі обійми і підкинув високо над собою — майже на десять метрів — величезні, як удави, руки.

Павлик упав на пісок і, ще не отямившись від перенесеного болю, в першу мить нічого не міг зрозуміти. Але вже в наступну мить він побачив, як зовсім близько від нього пронеслась гігантська тінь надзвичайно великої риби, зупинилась над ним, а хвіст, з ворота завбільшки, ворушачись плазом згори вниз, навіть не зачепивши Павлика, відкинув його одним хвилюванням води назад до пролому в борті судна. Павлик м'яко перекинувся і сів спиною до судна.

«Кашалот!» вирішив він, як тільки зміг добре розглянути свого несподіваного рятівника.

Перед ним був чудовий представник сімейства з войовничого підзагону зубастих китів, не менше двадцяти п'яти метрів завдовжки, його велетенська тупа, немов вертикально зрізана спереду голова займала близько третини довжини і мала майже два метри в товщину. Під нею, майже під прямим кутом, звисала довга вузька щелепа, вся утикана рядами великих конічних зубів. Маленькі бичачі очиці злісно блищали з обох боків посеред голови, дивлячись на ласу здобич.

Голова кашалота була вже вся оплетена товстими руками восьминога. Вони то відділялися від неї, і тоді шматки шкіри, відірвані присосками, розліталися в сторони; то знову прилипали до тіла ворога, стискуючи його. Одна з рук восьминога — довга десятиметрова змія — потрапила в розкриту пащу кашалота і, немов відрізана ножицями, звиваючись і вигинаючись в корчах, повільно опустилася на дно.

Кашалот був, мабуть, старим, досвідченим бійцем, його чорна, шовковисто-лискуча шкіра була усіяна, немов величезними віспинами, круглими, величиною від п'ятака і до чайного блюдця поглибленнями — слідами від присосків гігантських головоногих. Кілька великих шрамів — сліди китобійних гарпунів — перерізали його широку спину і круті боки. Біля самої голови ще стирчав уламок гарпуна, який глибоко впився у тіло кашалота. Другий уламок, менший і тонший, виднівся в боку величезної тварини, ближче до хвоста.

Однак цього разу він зустрів, очевидно, не менш досвідченого і небезпечного противника. Втративши одну з своїх рук, восьминог на одну лише мить послабив решту і, викинувши могутній струмінь води з своєї воронки, пересунувся під черево кашалота. Тут він був у певній безпеці, оскільки страшна щелепа кашалота не могла його дістати. Решта сім рук обвилися навколо тулуба ворога і з попередньою силою стиснули його. Одна за одною, як стальні пружини, вони звивалися догори, вириваючи кружки і смужки шкіри у кашалота і знову обвиваючи його. Очі восьминога, нерухомі і люті, горілії жовтим полум'ям, кільця навколо них видувалися. Він глибоко і сильно дихав, і вода вливалася під його мантію, грізно роздуваючи тіло, і викидалася з воронки, як з потужного насоса, утворюючи навколо коловороти, у яких крутилися маленькі тваринки, порожні черепашки, обривки водоростей, галька, пісок і муть.

Випустивши з очей ворога і безцільно клацаючи нижньою щелепою, кашалот завертівся на місці, зачепив хвостом борт судна і зірвав з нього величезне полотнище водоростей. Струмінь води звалив при цьому Павлика на дно, але він зараз же знову сів, притиснувся до судна під нижнім вигином його корпусу і завмер, боячись зрушити з місця. В наступну мить, мабуть зрозумівши, де заховався восьминог, кашалот опустився на дно, всією своєю вагою придавив до нього двометрове тіло ворога. Однак, розпластавшись під черевом кашалота, восьминог продовжував стискувати його і рвати його шкіру. Тоді кашалот, повільно рухаючись назад, почав волокти восьминога по дну, по гострому камінню. Швидко восьминог відчув згубність свого маневру, його рихле, холодцювате тіло почало вкриватися глибокими порізами і ранами, відривалася шкіра і шматки м'яса, і сам він поступово з'їжджав з черева до голови, до страшних щелепів кашалота. Цей повільний і вбивчий рух кашалота був спрямований саме в бік судна, до того місця, де закам'янілий у смертельному переляку Павлик стежив за боротьбою підводних велетнів. Жива гора насувалася боком на нього, загрожуючи притиснути до борту корабля. Він хотів тікати до носа корабля, але боявся поворухнути навіть пальцем, щоб не привернути до себе увагу розлютованих бійців. Він оглянувся, надіючись прослизнути в пробоїну і заховатися в корпусі судна, але пробоїна виявилась надто далеко. Ось кашалот протяг свою здобич ще трохи, і його страшна паща і не менш страшні руки восьминога опиняться зовсім близько від Павлика.

Павлик, нарешті, не витримав, схопився на ноги і в приступі відчаю почав хапатися за стеблини водоростей, морських лілій і гідрополіпів, намагаючись видратися по них нагору. Він чіплявся ногами за прирослі до боків судна черепашки, пальці рук впивалися в якісь щілини. В смертельному жаху, ковзаючись і обриваючись, він вперто ліз вгору, з боєм відвойовуючи кожен сантиметр. Він дістався вже майже до половини висоти судна, коли гора наздогнала його. З страшною силою вона вдарила його по ногах. Ноги зірвалися з ненадійної опори, з рук вислизнув пучок водоростей, і, повернувшись, мов на осі, Павлик обличчям і грудьми упав на слизьку спину кашалота. Падаючи, він встиг помітити, що кілька рук восьминога захоплені величезною щелепою, і велетенське головоноге безпомічним мішком звисло, під головою кашалота. Павлик сковзнув по боці кашалота вниз, але зараз же чомусь зупинився і повис на ньому. В ту ж мить кашалот здригнувся, люто кинувся вбік від судна, відкинувши спотворене, але ще живе тіло восьминога, і несамовито завертівся над галявиною з Павликом, що висів на його боці.

Не можна було зрозуміти, що сталося. У всякому разі, Павлик, нічого не розуміючи й інстинктивно хапаючись руками за слизьку спину кашалота, якимсь далеким куточком свідомості дбав тільки про те, щоб не впасти і не потрапити під жахливі удари хвоста, який з страшною силою працював зовсім близько.

В наступну мить кашалот метнувся догори, потім кинувся вниз, з надзвичайною швидкістю промчав над судном і зник у темних глибинах океану. Останнє, що встиг помітити Павлик, були яскраві промені світла від чотирьох ліхтарів і чотири людські постаті в густому клубку щупальців, що звивалися, як змії. Потім все зникло. Густий морок оточив Павлика і з нездоланною силою давив на його груди і голову, відкидаючи назад ноги, немов намагаючись зірвати його з місця і кинути в жахливу гігантську м'ясорубку позаду… Павлик насилу пригнув голову до спини кашалота і, знеможений, зовсім знесилений, з мокрим від сліз обличчям, заплющив очі…