Генріх Альтов ЛЕГЕНДИ ПРО ЗОРЯНИХ КАПІТАНІВ Оповідання

“Богатирська симфонія”

Над озером сяяли зорі. Старий довго дивився в небо, потім сказав юнакові:

— Тут, у горах, зорі справляють дивне враження. Наче лампи в порожній залі. Люди розійшлись, а вони світять… Світять, хоч це ні до чого.

Його співрозмовник був надто юний, щоб вгадати за цими словами настрій. Він відповів:

— Зорі віщують гарну годину. Отож ми побачимо іоноліт. — І заклопотано поглянувши на небо, він додав: — Погода тут змінюється щогодини.

Запала мовчанка.

Старий думав про те, що все створене людиною несе на собі відбиток людської долі. Міста, машини, книги народжуються і старіють — інколи швидше, інколи повільніше, — пізнають славу і забуття. “Ні, не все старіє, — заперечив він у думці сам собі. — Ідеї, які ведуть людей, мистецтво… так, звичайно, мистецтво… музика…” Скоряючись якимось своїм законам, його думки перекинулись до музики. Він згадав “Богатирську симфонію” Бородіна — вона звучала тут сорок років тому.

Тоді він був молодий. І ракетодром—тепер майже всіма забутий — теж був молодий. У горах Кавказу, на перевалі Буздаг, люди вибили в скелі величезну чашу, наповнили її водою, звели легкі споруди, що тулилися на крутих гірських схилах. Звідси злітали до зір іонні ракети, керовані автоматами. Вони поверталися через багато років сюди ж, на ракетодром Буздаг. А втім, повертались не всі. Із сімдесяти двох ракет вернулося п’ятдесят чотири. П’ятдесят п’ята — її відправили першою — мала спуститись на ракетодром цього вечора. Вона здійснила дальній рейс, до зірки Ван-Маанена, і через сорок років поверталася на Землю.

Юнак (він ішов поруч із старим, поруч — і трохи позаду) знав про ці часи із давньої кінохроніки. Він народився, коли про ракетодром Буздаг почали вже забувати. Ракети з іонними двигунами швидко застаріли, їх змінили термоядерні кораблі. Потужні, наділені колосальною енергією, вони легко переборювали опір атмосфери. їм непотрібні були високогірні ракетодроми, і стартовий майданчик у Кавказьких горах спустів. Тільки зрідка тут з’являлися люди, щоб зустріти ракети, що вертали з польоту. Спочатку кожне повернення сприймалося як подія. Згодом це стало тільки історією. Нові засоби дослідження — термоядерні ракети, дифракційні телескопи, гравітаційні аналізатори — приносили набагато важливіші відомості про космос, ніж іонольоти, безнадійно застарілі, незугарні в очах людей XXI століття.

Юнака послали зустріти п’ятдесят п’ятий іоноліт. На ракетодромі Буздаг три роки не було людей. Юнак навів лад у обладнанні, перевірив прилади і тиждень нудьгував без діла. Вдень забирався в гори, вечорами читав книжки. Читання розважало його. Він звик до мікрофільмів, і важкі, громіздкі книжки з пожовклими від часу сторінками здавалися йому чимсь дуже давнім. Це було минуле століття — романтичне, героїчне, жорстоке і зворушливо наївне XX століття. І коли надвечір прилетів старий, юнак не здивувався. Старий теж був часткою XX століття. Він будував перші іонольоти, він створив гравітаційний аналіз, його ім’я носили океан на Венері і гірська вершина на Меркурії. З шкільної лави юнак знав життя старого. Принаймні він вважав, що знає, бо молода його пам’ять чіпко тримала завчені дати і факти. Він пам’ятав рік народження старого, міг перелічити польоти і відкриття, знав усі праці — від класичної “Теорії гравітації” до новітніх досліджень зоряної динаміки. Юнак бачив старого в сотнях мікрофільмів, і йому здавалося, що цей чоловік такий же спокійний і твердий, як скелі, серед яких він збудував колись ракетодром.

З гір тягло не сильним, але дуже холодним вітром. Озеро парувало. Воду в ньому зогрівав пущений сорок років тому ядерний реактор, і вона не замерзала навіть у найсуворіші морози. Пара, звиваючись, повзла над водою, повільно, неохоче підіймалася вгору, утворюючи прозоре, бузкове від світла люмінесцентних ламп марево. Чорна вода хлюпала біля бетонного парапету, по якому йшло двоє людей.

Старий не помічав вітру. Він навіть не підняв коміра хутряної куртки. Він прислухався до хлюпання води і вловлював у ньому звуки “Богатирської симфонії”. Музика бриніла в його душі, але йому здавалося, що він чує її ззовні, збоку. Його супутник ховав руки в глибоких кишенях куртки і занепокоєно поглядав на небо.

Зненацька старий зупинився, глянув на годинника. Юнак по-своєму зрозумів це і мерщій промовив:

— Так, лишилося сорок хвилин. Треба ввімкнути контрольну систему радіопосадки.

Він відчував якусь ніяковість у присутності старого. Йому кортіло повернутись до яскраво освітленого, теплого будинку, до пульта керування.

Старий уважно глянув на нього і сказав:

— Ідіть. Я зостанусь тут. І ось що… скажіть… радіофони працюють?

Юнак усміхнувся:

— Радіофони? Тут їх немає. Тут лише старовинна репродукційна мережа і ці… як їх… апарати магнітного запису.

Старий кивнув головою:

— Саме це я й мав на увазі. Спробуйте відшукати Другу симфонію Бородіна. Я хотів би послухати… Ну, ідіть же…

Старий рушив далі берегом озера. Тепер він ішов зовсім повагом, часто зупинявся. Він зберіг зіркість і добре бачив у напівмороку. За ланцюгом ліхтарів, що оперізував озеро, залягла темрява, але старий угадував там круті скелі, вивітрені, сточені сонцем і водою. Він бачив безлисті дерева, вищерблений часом бетонний парапет, потрісканий асфальт доріжок… “Старість, — сумно подумав він. — Тут усе старе. Гори, ракетодром і я”. Він бачив себе: високий, худий, трохи згорблений чоловік з довгим посивілим волоссям. “Старість, — повторив він. — Сімдесят два роки. А тоді було тридцять два… тридцять два”.

Він зупинився і довго дивився на озеро. Вдивлявся у випари, що клубочились, і ні про що не думав. Думки пірнули кудись у глибінь — невиразні, невизначені, їх можна було тільки вгадувати, як біг води у глибині замерзлого струмка.

Старий був спокійний. Він узагалі був дуже стриманою і спокійною людиною. Його вважали за сухого і черствого ще замолоду. Він мав ясний, схильний до аналізу розум. Для тих, хто його мало знав, це переважувало все інше. Так розпечені сонячні плями здаються чорними — за контрастом із ще гарячішою сонячною поверхнею.

Старий вдивлявся у марево, яке тремтіло над озером, і згадував те, що було тут сорок років тому. Він спробував уявити все по черзі, але не зміг: стрій думок ламався, пам’ять уперто виштовхувала якісь нічого не варті дрібниці. Він чомусь дуже ясно пригадав — зовсім ясно, немов це маячило перед очима, — шарф, що був на ній того вечора. Шарф був строкатий — з червоними корабликами, жовтими маяками, синіми птахами, — прозорий, легкий. “Ні, — подумав він, — це сталося не тут. Я почав говорити, мене перебили… так, так, головний механік… потім ми вдвох відійшли до лавки…”

Він спустився з бетонного парапету. Оглянув усе навколо. Лавки не було. Але старий знав, що вона стояла тут. Він нахилився, присів і побачив продушини в асфальті — сліди, залишені ніжками лавки. Усміхнувся, помацав асфальт. Крізь тріщини пробивалася трава, вже засохла, зжовкла.

Він хотів пригадати слова, сказані того вечора, — і не міг. Він навіть не міг пригадати, що вона тоді відповіла. Він твердо пам’ятав тільки одне: над ракетодромом звучала “Богатирська симфонія”. Слова — такі важливі і беззмістовні — не запам’яталися. Лишилася музика. Потім щороку в цей день вони слухали “Богатирську симфонію”. Щороку — якщо він був на Землі і якщо вони зустрічали цей день разом. Так проминуло тридцять шість літ. Вона померла, і він зостався сам.

Старий гладив жовту, жорстку траву, що пробила асфальт.

Десь над головою зашипіло, затріщало. Він підвівся, серце тривожно калатало. Старий репродуктор видихнув музику.

Шелестіння вітру, хлюпання води, далекі і незбагненні нічні звуки — усе розтануло в музиці. Старий стояв нерухомо, вглядаючись у простір. Він чув урочистий марш, і, скоряючись мелодії, у пам’яті раптово виникали й так само раптово зникали картини — то роздольні, широкі, буйні, то задумливі і сумні. Музика була м’яка, прозора, ясна. Вона створювала між минулим і сучасним якусь невидиму, але цілком відчутну грань. Спогади поступово відпливли, забарвились у спокійні тони.

Старий заплющив очі, в голові в нього паморочилось. Музика накочувалась гомінкими хвилями, змішувала у вирі звуків радість і смуток, змивала з душі привнесене, тяжке. Старий відчув доторк до плеча, здригнувсь і обернувся. Перед ним стояв юнак:

— Ракета.

Старий не відповів, і юнак голосно повторив:

— Ракета!

Вони пішли до озера. Дзвінкі акорди арфи ще тремтіли у вогкому, морозному повітрі. Вітер дмухав сильніше. Вода набігала на похилий бетонний парапет і з шумом стікала в чорний провал озера.

В небі над ущелиною з’явилися дві яскраві жовті цятки, заіскрились, стерли навколишні зорі. Ракета швидко знижувалась. Іонний двигун залишав ледь видимий слід — слабкий блакитнуватий відблиск, що відразу згасав. Спалахнули, на мить засліпивши старого та його супутника, прожектори, встановлені у скелях. Синюваті промені освітили зоряний корабель. Від цієї миті старий перестав чути музику.

Він бачив ракету сорок років тому. З того часу все змінилося, але ракета лишилась такою ж, як була. Жовте світло її бортових фар змішувалося з синіми променями прожекторів, і довгастий безкрилий корпус здавався зеленим. Блищала ажурна мережа антен. Виразно чулося потріскування, що супроводжувало роботу іонного двигуна.

Це потріскування змусило юнака посміхнутися. Він багато разів бачив знімки ракети, знав її будову: вона була невелика — шістдесят метрів завдовжки і три метри завширшки — і скидалась на могутні ядерні зорельоти не більше, ніж човен на корабель. Обтічна форма? Він бачив у ній свідчення лише того, що ракеті нелегко було пробивати земну атмосферу. Тонкі стрижні антен нагадували про світанок радіолокації. І, нарешті, потріскування іонного двигуна замість суцільного, дзвінкого гудіння ядерних кораблів.

— Яка незугарна конструкція! — сказав він.

— Авжеж, — відповів старий, дивлячись на ракету, — її запустили дуже давно. Але такі ракети мають перевагу — вони встигли пройти довгу путь. Ядерні зорельоти відійшли ще порівняно недалеко від Землі, а ці… вони багато чого бачили.

“В цьому перевага старості, — додав він у думці. — Багато пройти, бачити, розуміти…”

Ракета повисла за два метри над озером. Вода клекотіла під дюзами двигуна. Повагавшись, ракета вертикально спустилась у воду; озером побігли хвилі. Старий і юнак відійшли від краю парапету — вода заливала бетон. Потім ракета випірнула — вже горизонтально — і загойдалась на хвилях.

— Усе! — вигукнув юнак. Він був схвильований, хоч навряд чи зміг би пояснити, що саме його схвилювало. — Зараз має відокремитися робот-розвідник. Уже час…

— Не кваптесь, — усміхнувся старий. — Це ж давня конструкція! Вона не вміє поспішати. Двадцяте століття.

Над корпусом ракети, поблискуючи в промінні прожекторів, піднялася невелика напівсфера, відокремилась від ракети, повисла в повітрі і попливла над водою. Робот мчав убік від місця, де стояли люди.

— В чому річ? — здивувався юнак. — Чому робот не йде до нас?

Старий здвигнув плечима:

— Це означає, що він спускався на чужу планету.

Юнак не зрозумів. Він дивився то на старого, то на подібного до великої черепахи робота, що віддалявся від них.

— Ну то й що? — нетерпляче запитав він.

— Зараження чужими мікроорганізмами, — коротко пояснив старий.

— Але ж на ракеті є…

— Є, — перебив старий. — Однак це ж стара, “незугарна конструкція”. Не дуже надійна. Потрібна контрольна обробка.

Він помовчав, підняв комір куртки.

— Ми можемо йти, — промовив він, усе ще дивлячись на ракету. — Робот сам прийде в монтажний зал.

Юнак відчував себе винним. Він розумів, що старий міг образитися за ці слова — “незугарна конструкція”. Старий будував ракету, і, хоч би скільки минуло часу, для нього вона, мабуть, не була “незугарною”. Та властивий юні егоїзм не міг цього усвідомити всерйоз. Старе в очах юнака означало примітивне, нераціональне, незугарне.

— Робот непогано збудований, — сказав юнак. Йому хотілося якось загладити свою необачність. — Цей глайдерний принцип дотепний.

— Дурниці! — відрубав старий. — Робот безнадійно застарів.

Старий не почував образи. Він просто не звернув уваги на слова, необачно сказані юнаком. Ще й тепер, розмовляючи, він думав про щось своє.

— З роботами довелося чимало поморочитись, — вів він своє. — Розвідка невідомих планет висувала дуже жорсткі вимоги. Перші роботи були на гусеницях. Від них, проте, зразу відмовились. Роботи провалювались у тріщини, падали з крутих схилів… Тоді було багато різних проектів — аж до найдивовижніших. Якийсь дивак, наприклад, сконструював крокуючі роботи. Так, не посміхайтесь, саме крокуючі. Стальний, схожий на барило корпус і три пари металевих суглобистих ніг. Це була дурниця з дурниць! Перший паровоз теж мав ноги, однак нащо через півтора століття повторювати старі помилки? Я входив у комісію, яка випробовувала цих жуків. Вони грузли в болотах, застрявали в лісах, не могли видряпатись на прямовисну скелю… Потім ми збудували рботи-глайдери. Як оцей, на ракеті. Компресори створювали повітряну подушку, і роботи легко ковзали над землею. Нам здавалося, що це межа конструктивної довершеності. — Він тихо розсміявся. — А за п’ять років з’явились електрофорні установки, потім гравітаційні двигуни…

Вузьким металевим трапом вони піднялися в монтажний зал — невисоку будівлю, що притулилася до виступу скелі. В залі було порожньо. Біля стін стояли крісла (старий відзначив: нові, не ті, що були тут колись). У центрі залу височів порожній стенд. Холодно світили люмінесцентні лампи. Старий показав юнакові, де вмикається опалення.

Не скидаючи куртки, він пройшовся в куток і сів. Тільки тепер юнак роздивився, який старий цей чоловік. І він раптом зрозумів, відчув, що старість ця викликана не роками (дідуган був міцний), а чимось іншим. Юнак боявся гучних слів. Через це він не наважився замінити слово “старість” іншим словом — “мудрість”.

— Я принесу кави, — сказав він.

— Прошу, будь ласка, — байдуже відповів старий.

В залі тихо дзижчали лампи. Старий думав про той вечір. Тоді на стенді стояв робот, а вони, шестеро людей, сиділи тут, у кріслах. Це була давня традиція — сидіти перед розлукою. І хоч усі вони залишались, а відлітав тільки робот, шестеро людей мовчки сиділи в цьому залі. їх уже немає — тих, хто був тоді поруч з ним. Вони були відважні люди — розумні, завзяті, мужні — і хороші друзі. Тепер їхніми іменами названо гірські вершини на Меркурії: шість гір, розміщених поруч, — так як вони колись сиділи.

Старий не відчував смутку. Музика змила сум, і тепер він просто згадував, спокійно, наче гортав книгу про чуже, але цікаве життя. Старий розумів, що ніколи не вернеться сюди. За кілька днів йому доведеться вийти на новому кораблі в дальній рейс — до тієї зірки, звідки повернулась розвідувальна ракета. Він навіть здогадувався, з чим саме ракета повернулась. Він міг не прилітати сюди, інформацію передали б по радіо. Але йому хотілося вдихнути повітря своєї юності — і він не жалкував, що так зробив. У душі його весь вечір дзвеніла “Богатирська симфонія”, і він знав, що відтепер могутні та світлі звуки будуть завжди супроводжувати його.

Тільки дуже сильна людина може на схилі літ, не здригнувшись, зустрітися віч-на-віч з юністю. Такі зустрічі гублять боягузів, але дають силу людям мужнім. Старий же мав ясний розум і непохитну волю.

Юнак приніс кави. Старий скинув куртку і мовчки пив гарячий, напоєний ароматом півдня напій. Сьорбаючи, він задумливо дивився в маленьку чашку: чорна рідина примусила його згадати озеро — стартовий майданчик іонольотів. Думки його повернулись до ракети. Він подумав, що цього разу дані, добуті роботом, можуть бути цікаві.

— Зірка Ван-Маанена, — пробурмотів він. — Що ж, якщо мої припущення правильні…

— Ви щось сказали? — квапливо спитав юнак.

Старий подивився на нього. У примружених очах під сивіючими бровами блиснула лукава усмішка.

— Ви любите несподіванки?

— Так! — швидко відповів юнак. У голосі його прозвучав виклик.

“Молодець! — подумав старий. — Гарний хлопець. Він чимось схожий на…” І старий згадав одного з своїх давніх друзів.

— Сьогодні будуть несподіванки, — мовив він.

— Якщо ви знаєте це…

— Я знаю, — перебив старий, — але мені невідомо, які саме.

Він хотів сказати ще щось, та не встиг: почулося гудіння, і в напіввідчинені двері боком протиснулась стальна напівсфера — робот. Старий віддав юнакові порожню чашку. З діловитим гудінням робот прослизнув до стенда, опустився точно на середину. Гудіння припинилося.

Двоє людей мовчки дивилися на машину, яка побувала на чужій планеті. На полірованому корпусі робота поблискували герб, напис “СРСР” і дата відльоту.

— Союз Радянських Соціалістичних Республік, — прочитав юнак.

— Так, — озвався старий. — Тоді ще соціалістичних. Через шість років це слово було замінено іншим — “комуністичних”.

— Це сталося за дванадцять років до мого народження, — схвильовано промовив юнак.

Він наблизився до металевої черепахи і обережно доторкнувся до опуклого герба. Потім обійшов навколо робота.

— Що це? — вигукнув він. — Нічого не розумію! Дивіться! Тут напис…

Старий підвівся, увімкнув верхнє світло. На гладенькому боці робота було вирізьблено: “Люди Землі, ми…” Юнак запитально дивився то на старого, то на напис. Урешті він не витримав.

— Це зробили там, — промовив він. Голос його тремтів. — На планеті були розумні істоти…

— Розумні? — задумливо перепитав старий. — Ні, не просто розумні. Вони набагато розумніші від нас. І в цьому загадка.

— Яка? — нерішуче спитав юнак.

— Вони не встигли закінчити напис, — думаючи про своє, сказав старий. — Так, ось заглибина — це початок наступного слова.

— Чому ж вони розумніші від нас? І яку загадку ви мали на увазі? — настійливо допитувався юнак. Його дивував спокій старого і дратувала неквапливість, з якою той оглядав робота.

Старий повернувся до крісла.

— Ракета досягла зірки Ван-Маанена, — тихо, наче розмірковуючи вголос, сказав він. — У цієї зірки, як ми знаємо, єдина планета. Ракета тимчасово стала її супутником. Спочатку спостереження велося бортовими приладами, потім допоміжна ракета спустила вниз робота. За наперед складеною програмою робот мав пробути на планеті п’ятдесят годин. Якщо б він не повернувся через п’ятдесят годин, ракета вирушила б у зворотну дорогу. Тепер ви розумієте? Ці істоти за п’ятдесят годин змогли зрозуміти будову робота і за його апаратурою освоїли мову.

— Це неможливо! — вигукнув юнак.

Старий знизав плечима:

— Гляньте-но ще раз на напис. Зверніть увагу, що фразу не закінчено, але все ж її складено із дуже акуратно вирізьблених літер. Не забуто навіть найдрібніших і, власне кажучи, непотрібних деталей. Ці істоти не знали, що можна спрощувати літери. Вони точнісінько скопіювали їх з друкарського апарата робота.

— Але ж бо у робота є і звукофіксуюча система, — сказав юнак. — Чому ж… Ага, розумію! Отже, ми почуємо їхні голоси?

— Ні. — Старий усміхнувся. — Ми почуємо роботів голос. Звукофіксуюча система не призначалася для запису зовнішніх звуків. Вона відбивала тільки те, що підсумовував роботів електронний мозок. Через це голос мусить належати роботові, але слова можуть бути підказані… ними.

— Ви казали про якусь загадку.

— Так. Вони розумніші від нас. У них давніша культура. Можливо, вони випередили нас на тисячі, мільйони років. Так чому ж ми прилетіли до них, а не вони до нас? У цьому й криється загадка.

Старий настовбурчившись сидів у кутку. Юнак нетерпляче переступав з ноги на ногу. Йому хотілося швидше відчинити робот, але старий мовчав, поринувши у свої думи, і юнак не зважувався його турбувати. Юнак не розумів старого. Нащо треба розмірковувати, коли можна просто відчинити робота і про все дізнатися? На місці старого він саме так і зробив би. “Чому він зволікає? — подумав юнак. — Якщо відгадає, це не буде мати значення, бо однаково робот скаже сам. А якщо помилиться… буде соромно. Ні, я б не став думати!”

Старий думав. Він розв’язував задачу, як шахіст, — на багато ходів уперед. З кожного зробленого ним висновку випливали все нові й нові наслідки, логічні побудови ставали складними і звивистими. Потім усе відразу спростилося. Він намацав правильну путь — і думки рвонулися вперед.

— Вони прилетять до нас! — вигукнув старий, скочив і відштовхнув геть крісло. — Напевне, вони вже летять!

Юнак розгублено дивився на старого. Юнак знав, що палеонтологи можуть по одній знайденій кістці відновити вигляд давно відмерлої тварини, але він не чекав, що з такою певністю на підставі єдиного факту можна дійти таких далеких і несподіваних висновків.

— Лупу! — наказав старий, підходячи до робота.

Юнак загаявся, і старий незадоволено повторив:

— Я сказав — лупу! Ну, швидше-бо!

Лупу знайшли в одній із шухляд вробленої у стіну шафи. Старий уважно оглянув відполіровану поверхню робота.

— Чудово зроблено! — схвально прошепотів він. — Метал майже не встиг розм’якнути.

Він кинув лупу на крісло і швидко пройшовся з кутка в куток. Юнака здивувала дідова хода — легка, пружна, молода.

— Відкрийте робота, — наказав старий, вернувшись до крісла.

Він сів, граючись лупою і всміхаючись. Юнак довго порався біля кришки робота. Нарешті, клацнувши, кришка піднялася.

— Подивіться, чи знято внутрішні пломби, — сказав старий.

— Пломб немає!

— Ага, — старий задоволено хитнув головою, — отже, вони повністю розбирали робота. — Він пожував губами. — І немає жодних слідів вогню?

— Вогню? — здивовано перепитав юнак. — Ні, звичайно, немає. А чому?

— А тому, — чітко, відділяючи слово від слова, промовив старий, — що цей робот був у світі з антиречовини. Так, так, не перебивайте! Зірка Ван-Маанена, її єдина планета, істоти, що цю планету населяють, — усе з антиречовини. Ті ж атоми, ті самі молекули, але замість електронів — позитрони, замість протонів, нейтронів, мезонів — антипротони, антинейтрони, антимезони.

— Але ж робот мав би вибухнути, натрапивши на антиречовину, — заперечив юнак. — Речовина й антиречовина аннігилюють, перетворюючись в енергію.

Старий посміхнувся.

— Ви непогано знаєте початки фізики, — глумливо сказав він. — Однак ви забули аксіоми філософії. Розвиток ніколи не зупиняється. Істоти, які живуть на цій планеті, пройшли довший шлях, ніж ми. Вони навчились — правда, зовсім недавно — запобігати вибухам при зіткненні тіл з речовини й антиречовини.

— Недавно? — перепитав юнак.

— Так, недавно, — твердо повторив старий. — Саме через це вони не могли прилетіти на Землю раніше.

Юнак тремтів, мов у лихоманці. Він з ляком дивився на старого — той здавався йому ясновидцем.

— Увімкніть звукофіксуючу апаратуру, — сказав старий.

Юнак натиснув кнопку. Відразу ж почулося неголосне шипіння. Чіткий, але абсолютно безбарвний голос промовив: “Ввімкнуто прилади. Допоміжна ракета відокремилась від іонольота і йде в атмосферу планети. Ззовні спостерігається підвищена концентрація позитронів…”

Голос затих. Ледве чутно шаруділа стрічка магнітофона. Потім той же позбавлений будь-яких барв голос вів своє: “Висота над поверхнею планети шість тисяч кілометрів. Концентрація позитронів швидко зростає. Корпус робота нагрівається… Висота чотири тисячі кілометрів. Атмосфера планети складається з антиречовини. Повернення неможливе — відмовили керма ракети… Три тисячі кілометрів. Плавиться метал на висунутих частинах робота. Прилади працюють нормально. За тридцять секунд станеться вибух…”

Старий, учепившись у ручки крісла, хитнувся наперед. Юнак непорушно завмер біля робота. Байдужий голос кібернетичної апаратури, що повідомляв про неминучу загибель, справляв моторошне враження.

“Дві тисячі сімсот кілометрів, — знову заговорив робот. — Ракету оточено щільною магнітною завісою. Підвищення температури припинилось. Спуск триває… Тисяча п’ятсот кілометрів. Напруга магнітної завіси зростає. Температура знизилася до нормальної. Прилади працюють справно. Кінозйомка і фотографування неможливі: в магнітному полі вийшли з ладу затвори об’єктивів… П’ятсот кілометрів. Сили… невідомі сили відхиляють ракету до полюса…”

Запала тривала мовчанка. Юнак схилився над роботом. Повільно розкручувалася вузька стрічка магнітофона. Раптом пролунав протяжний, високий, схожий на удар гонга звук. Він затих, і знову почувся роботів голос. Це був той самий, позбавлений будь-якого забарвлення “машинний” голос, що з педантичною чіткістю вимовляв кожний звук. Але паузи між словами і фразами збільшились. І самі фрази було побудовано якось інакше — напружено, не завжди правильно. В них було щось невловимо чуже, нелюдське.

“Люди планети Земля, — з розстановкою промовляв металевий голос. — Ви молоді і сміливі. Ви послали свій автомат, гадаючи собі, що планета, на яку він опуститься, буде загалом подібна до вашої. Ви спорядили апарат примітивною зброєю, влаштували непотрібну систему радіоперехвату керування. Такий апарат може стати в пригоді тільки в тому малоймовірному випадку, коли досліджувану планету населяють істоти, які мають однаковий з вами рівень розвитку. Однак за принципами ймовірності, про які ви маєте деяке початкове уявлення, половина населених планет мусить випередити вас у розвитку. В цих випадках автомат буде малопридатний.

Саме так і сталося. Але ви не врахували й іншої обставини. Ваш світ складається — по відношенню до нашого — з антиречовини. Автомат мав загинути. Однак ми останнім часом навчилися зберігати антиречовину.

Тут ми дамо вам необхідні пояснення. Наше знання встановило, що всі близькі до нас зірки і планетні системи, в тому числі й ваша система, складаються відносно нас з антиречовини. Наші космічні кораблі вже в давнину мандрували Всесвітом, але не могли сісти на жодну планету. Планетні ж системи, які складаються відносно нас не з антиречовини, поки що перебувають поза межами можливостей наших кораблів.

Наша планета часто страждала від руйнівної дії метеоритів з антиречовини. Ми навчились ізолювати ці метеорити магнітним полем і опускати їх униз. Так було спущено й ваш автомат, який ми спочатку сприйняли за метеорит.

Високе знання, притаманне істотам нашої планети, дозволило розібрати автомат і зрозуміти його будову. Це було складне завдання, бо наші знання випередили ваші на тисячі відрізків часу, які ви звете роками. Ваш автомат виявився надто простим, щоб ми його легко зрозуміли. Тут склалася ситуація, для якої ми не знайшли слова в лексиконі автомата”.

— Це слово “гумор”, — усміхнувся старий. — Робот його не знає.

“Нам було важко і складно, — продовжував байдужий металевий голос, — розібрати автомат, зроблений з антиречовини, і осягнути його будову настільки, щоб повідомити вас про це. В нашому розпорядженні лишилося мало часу. Тут ми повинні сказати, що вважаємо вашу систему ліку часу нераціональною. Ми знаємо, що рік — це період обертання планети Земля навколо зірки Сонце. Але навіщо ділити період обертання Землі на двадцять чотири частини, а кожну з цих частин — на шістдесят відрізків? Це нерозумно, бо ви в інших випадках застосовуєте десяткову систему числення. Однак ми зрозуміли, що автомату необхідно повернутися до космічної ракети, яка його доставила, через п’ятдесят одиниць часу, що їх ви називаєте годинами. Нам вистачило цього часу, щоб скласти чітке уявлення про рівень розвитку життя на планеті Земля. Ми здобули багато даних про ваші знання. Ми переконалися, що рівень вашого розвитку достатній, аби можна було не побоюючись послати до вас кораблі. Ми зробимо це в недалекому майбутньому. Оснащені магнітним захистом, наші кораблі зможуть безпечно перебувати в антисвіті. Крім того…”

Голос змовк. Потім почувся знову. Паузи між словами зменшились.

“Люди планети Земля, за кілька шістдесятих часток години автомат має вирушити у зворотну дорогу. Вжито необхідних заходів для безпечного повернення автомата на корабель. Ми…”

Магнітофон з шипінням перемотував стрічку. Голос урвався.

— Все, — неголосно сказав старий, відкидаючись на спинку крісла. — Можете вимкнути.

Запала тиша. Старий, заплющивши очі, думав. Юнак, покусуючи губи, нетерпляче ходив по залу. Юнак був дуже схвильований. Йому ще ніколи в житті не доводилося першому дізнаватись про таке нове в науці. І, хоч ракету запустили інші люди, хоч інші істоти говорили голосом робота, він хвилювався так, наче всі відкриття належали йому. В голові його вихором крутилися думки: куди повідомити, що повідомити… Але старий мовчав, і юнак примушував себе чекати, поки старий заговорить. Юнак відчував якесь мимовільне тремтіння перед старим. І якби зараз старий раптом заговорив мовою цієї далекої планети, юнак не здивувався б.

Старий розплющив очі. Підвівся.

— Вранці ви відправите вниз усі прилади, — сказав він. Голос його дзвенів. — Усі прилади робота й ракети. Попередню інформацію я передам сьогодні.

— Радіо? — швидко запитав юнак.

Старий подивився на нього, похитав головою:

— Ні. Я вилечу зараз на своєму орнітоптері.

— Уночі? — Юнак був вражений. — Через оці гори, в таку погоду? Я викличу ракетоплан, вас домчать…

— Не треба, — усміхнувся старий. — Повірте, нічого не станеться.

І така була сила цієї людини, що юнак миттю заспокоївся. Тепер він знав, твердо знав: справді нічого не станеться. Він не міг бути непевним у дідових словах.

Вузьким, хитким трапом вони зійшли на освітлену люмінесцентними лампами доріжку. Старий підняв комір куртки, глянув навколо, глибоко вдихнув морозне повітря.

— Ви йдіть, — сказав він, простягаючи юнакові руку. — Ідіть.

Юнакові хотілося провести старого, але він не посмів йому суперечити. Звичайно дуже балакучий, цього вечора він непомітно для самого себе перейняв дідову манеру — говорити мало, точно, продумано.

— Слухаю! — коротко відповів юнак.

Старий ішов алеєю, обсадженою низьким чагарником. Він дивився вперед і розгублено усміхався своїм споминам. Перед його внутрішнім зором виникали обличчя тих, хто сорок років тому разом з ним послав звідси ракету. Від імені цих людей він зустрів сьогодні корабель. Він міг сказати їм: “Друзі, ваша праця була не марна…”

Біля озера старий зупинився. Вітер гнав озером чорні хвилі, розгойдував схожий на тушу кита іоноліт. Дід кивнув ракеті, наче близькому і живому другові. “Незугарна конструкція…” — з ніжністю подумав він. — Як же тобі важко було там, у космосі!..” Він підняв руку, прощаючись з ракетою. Круто повернувся і пішов до того місця, де колись стояла лавка.

“Так, це було тут, — подумав він. — Тепер я точно пам’ятаю. А слова… Ну звичайно ж… Вона просто промовчала. Не сказала жодного слова — а то б я пам’ятав. Вона притулила руку мені до грудей — і нічого не сказала. Мабуть, їй перешкодила музика. Перешкодила?..”

Він усміхнувся.

“Тепер я зміню маршрут експедиції, — думав він. — Уже нема чого летіти до зірки Ван-Маанена. Я піду в короткий рейс, щоб повернутись на Землю. Треба побачити тих… Так, вони розумні… розумні… Я повернусь на Землю. І сюди ще повернусь… Усі, хто відлітає в космос, беруть із собою жменьку землі. Так, звичайно, я візьму її звідси”.

Він став навколішки, дістав хустку і акуратно поклав у неї кілька грудочок землі, шматочок асфальту, жмуток жовтих цупких травинок. Потім підвівся і швидко, не оглядаючись, попрямував до майданчика, де стояв його орнітоптер.

Юнак бачив усе з вікна центрального будинку ракетодрома. Він стояв у неосвітленій кімнаті біля широкого вікна і дивився вниз. Зненацька він відчув, як до горла підкотилося щось важке.

Старий зник за поворотом алеї, а юнак, притулившись до скла чолом, дивився на озеро. Іоноліт звідси здавався зовсім маленьким. “Як стародавні доспіхи, — подумав юнак. — Вони давно застаріли, погнулись, заіржавіли, але… але їх носили богатирі!” Це слово примусило його згадати про симфонію Бородіна. Швидко, не запалюючи світла, він увімкнув магнітний запис і повернувся до вікна.

Над ракетодромом, заглушаючи жалібний посвист вітру, гриміли могутні акорди. У променях прожекторів блиснули, мов піднесені у височінь музикою, тонкі крила орнітоптера.

Юнак дивився в небо.