"Легенди про зоряних капітанів" - читать интересную книгу автора (Альтов Генрих Саулович)

Дивне запитання

Анатолій Сергійович Скляров, тридцятилітній професор історії, зручно вмостившись на канапі, всоте перечитував “Трьох мушкетерів”. Кардинал Рішельє викликав до себе д’Артаньяна, і це хвилювало Анатолія Сергійовича, хоч він знав, що все скінчиться щасливо. Кардинал уже вручив хороброму гасконцю патент на Звання лейтенанта, коли за стіною почувся несміливий стукіт. Анатолій Сергійович глянув на годинника: було дві години ночі. Він відклав книгу і підвівся з канапи.

Другу половину дачі наймав учитель математики — тихий, сором’язливий дідусь. За два тижні Скляров, що захопився статтею, яку він писав для історичного журналу, обмінявся із своїм сусідою всього кількома незначними фразами.

Анатолій Сергійович запалив цигарку і підійшов до вікна. Постукали вдруге. Це був дуже дивний стукіт: кілька боязких ударів, потім пауза і знову несміливі удари.

Скляров застібнув піжаму і вийшов на веранду. Математик стояв біля дверей своєї кімнати.

— Пробачте, будь ласка, — швидко промовив він, забачивши Склярова. — Я наважився потурбувати вас… — Він кашлянув і замовк.

— Що трапилося, Семене Павловичу? — спитав професор, уважно глянувши на сусіду.

Дідусь, як завжди, був одягнений у чорний, старанно випрасуваний костюм. Але краватка, дуже яскрава і наспіх зав’язана, дала зрозуміти Склярову, що сталося щось особливе.

У Семена Павловича було дуже лагідне обличчя, і тепер воно здалося Склярову особливо милим і добрим. Професор подумав, що такі обличчя бувають у старих дитячих лікарів, для яких головна зброя — потемнілий від часу дерев’яний стетоскоп та безмежна людська лагідність.

— Що ж сталося? — промовив удруге Скляров.

Математик розгублено пригладив пишні, ще досить хвацькі вуса і невпевнено сказав:

— Машина… Зараз вона заговорить. Я півроку чекав, і ось тепер загорілась контрольна лампочка. Ви — професор, доктор наук, і тільки тому я наважився такої пізньої пори… щоб об’єктивно…

Скляров хотів було сказати, що він зовсім не розуміється на машинах, але старий був схвильований, і Анатолій Сергійович не став заперечувати.

Вони пройшли в кімнату, яку займав математик. “Не дуже то тут затишно”, — подумав Скляров, швидко оглянувши кімнату. Закиданий книжками стіл, акуратно застелена сірою солдатською ковдрою койка, окадькувата шафа з різьбленими ніжками — все було зсунуто в один куток. Зі стелі звисала на чорному шнурі лампа, прикрита замість абажура листом картону. На стільцях безладно лежали підшивки пошарпаних журналів, коробки з радіодеталями та інструментом. У кімнаті пахло нічною вогкістю і квітами. Вздовж стін на підлозі вишикувались скляні банки з розквітлими трояндами.

Семен Павлович показав на підвіконня:

— Ось, будь ласка, гляньте…

Біля відчиненого вікна стояв дуже старий радіоприймач “СП-235”. Скляров здивовано подивився на Семена Павловича.

— Це тільки футляр, — пояснив математик. Він говорив пошепки, наче боявся, що машина його почує. — Футляр, знаєте, не має значення. А машина всередині. Ви сядьте, будь ласка…

Він приніс Склярову стільця, а сам продовжував ходити по кімнаті. Розповідаючи, то скидав, то одягав окуляри. Вони теж були старі: з круглими скельцями і металевою оправою, обплетеною якимсь брунатним лускуватим матеріалом.

— Я змонтував її півроку тому, — казав математик. — Звичайно, ви знаєте, що йде дискусія про те, чи може машина мислити. Я, звісно, не маю потрібної підготовки… Ні, ні, ви тільки не подумайте, що я збираюсь виступати з своїм міркуванням. Я поставив маленький експеримент… — Він ніяково посміхнувся. — Можливо, експеримент — надто гучне слово. Це тільки простий дослід, не більше. Річ у тому, що Ейнштейн якось висловився так… Ось я вам процитую по пам’яті: “Що б не робила машина, вона буде здатною розв’язувати будь-які проблеми, але вона ніколи не зуміє висунути бодай одну”. Правда ж, глибоке міркування?.. Ви можете подумати, що я вдався до зухвальства і сперечаюся з Ейнштейном… — Він заперечливо замахав руками: — Ні, я тільки поставив дослід. Це перша машина, спеціально призначена для того, аби висувати проблеми.

Скляров уже не слухав математика. Він дивився на Семена Павловича, машинально кивав головою і думав про те, що старий навіть і в гадці не має, який грандіозний його експеримент. Анатолій Сергійович чомусь пригадав іншого вчителя — Ціолковського і шанобливо спитав:

— Ваша машина… вона може знадобитись астронавтиці?

Математик поверх окулярів здивовано подивився на Склярова.

— Не знаю, я про це не думав, — промовив він, наче вибачаючись. — Звичайно, в якійсь мірі… Скажімо, для розвідки недосліджених планет.

Скляров нетерпляче перебив:

— І ви нікому ще не показували цю машину?

— Ні…

Семен Павлович остаточно зніяковів. Він стояв перед професором, високий, худорлявий, по-старечому незграбний, і схвильовано потирав руки. Анатолій Сергійович раптом насторожився. Як усяка людина, далека від техніки, він був переконаний, що відкриття народжуються лише в лабораторіях, обладнаних за останнім словом техніки. У чому воно полягає, це останнє слово техніки, він уявляв собі досить невиразно, і тому вкладав у це поняття особливо урочистий зміст.

— Ви самі її змонтували? — обережно спитав він.

— Сам, — відповів математик. Голос його звучав винувато. — Важко було тільки знайти ідею, принцип конструкції.

— Ага, — невиразно промовив Скляров.

Він чомусь пригадав д’Артаньяна. Після книжки Дюма легше вірилося в незвичайне. “А раптом ця штуковина і справді почне працювати? — подумав він. — Власне, усе перше було непоказне на вигляд: перший паровоз, перший пароплав… Навіть перший циклотрон”.

— Яке ж запитання поставить ця… гм… машина? — спитав він. — Щось математичне?

— Не знаю, — відповів математик. — Далебі, не знаю. Вона може обрати будь-яку проблему — і в математиці, і, даруйте, в історії, і в біології… Навіть, так би мовити, із сфери практичного життя. Вона, кажучи образно, начинена різноманітною інформацією. Я, звичайно, не зміг би заповнити всю її пам’ять, але вдалося скористатися з готових елементів. Мій колишній учень працює в академії, він мені й допоміг дістати готові елементи. Ясна річ, вони мали інше призначення, але в цій машині їх змонтовано інакше. Там, знаєте, дуже багато записано. Десяток енциклопедій, різні довідники, підручники, журнали, газети…

Скляров витер хустинкою спітніле чоло.

— І зараз ми почуємо… її голос?

Семен Павлович швидко відповів:

— Ні, тобто так… Ми почуємо азбуку Морзе.

Анатолій Сергійович підійшов до машини. Тихо поскрипували віконниці розчиненого вікна. Десь дуже близько кукурікнув півень. Протяжно загув електровоз і раптово змовк, наче злякався, що порушив нічне безгоміння.

— Скажіть, Семене Павловичу, — спитав професор, — якою ж усе-таки може бути ця проблема? Я розумію, ви не можете дати певної відповіді, але хоч би приблизно.

— Повірте, я про це не думав, — відповів математик. — Перша проба… Тут важливо тільки одне: щоб запитання, яке задасть машина, не було безглуздим.

Скляров почув сміх і здригнувся: таким дивним здався йому зараз звичайний людський сміх. Дощаним тротуаром уздовж паркану, що відгороджував сад, ішло двоє. Вони не поспішали, і по притишених молодих голосах неважко було здогадатися, що це юнак і дівчина. Раптом кроки стихли. Почувся швидкий неясний шепіт. Насторожено прогув поїзд. Він швидко наближався, і квапливий перестук коліс проковтнув усі нічні звуки.

— Московський, о другій сорок, — сказав Семен Павлович. — Почнемо, коли не заперечуєте?

Професор вернувся до стільця. Він ледве стримував хвилювання. Анатолій Семенович безмежно любив історію. Може, тому йому здавалося, що перша проблема, яку поставить машина, обов’язково буде пов’язана з історією.

— Почнемо, Семене Павловичу, — схвильовано промовив він і обвів поглядом кімнату. Тепер усе в ній здалося йому іншим — вагомим, навіть історичним. — Почнемо, — повторив він.

Математик поправив краватку, що сповзла набік, гучно зітхнув і пересунув важілець у прорізові на передній панелі машини. Щось клацнуло. Почулося тихе шипіння.

Скляров з напругою вдивлявся в футляр старого радіоприймача. Динамік довго шипів, і Анатолію Сергійовичу почало здаватися, що дослід не вдався. Він запитливо подивився на математика і в цю мить почув уривчастий дріб азбуки Морзе. Семен Павлович кинувся записувати. Скляров не знав азбуки Морзе і нетерпляче поглядав то на машину, то на математика.

Сигнали урвалися так само раптово, як і почалися.

Анатолій Сергійович скочив із стільця і підбіг до математика. Той простяг йому відірвану від газети нерівну смужку паперу.

— Вона задала питання! Отже… Як ви гадаєте, це не безглузде запитання?

Скляров прочитав написане. У першу мить в нього майнула думка: “Оце так так. Що не кажіть, а почуття гумору у цього ящика є”. Потім він подумав: “Дивне запитання. Дуже дивне. А раптом вона… серйозно?” — і підозріло покосився на машину.

— Ну, як ви гадаєте, професоре? — з тривогою в голосі спитав Семен Павлович. — Запитання… не безглузде?

— Мені важко відповісти, — промовив Скляров. — Мабуть, в якійсь мірі питання закономірне. Машина вперше одержала можливість з власної… гм… з власної ініціативи спитати про щось людину, і ось… Так, так, — уже впевненіше вимовив він, — цілком логічно, що вона почала саме з цього запитання. Чомусь склалося уявлення, що машина мусить думати якось… гм… по-машинному. А вона, якщо буде думати, то як людина. Ви розумієте мою думку? Он Місяць — він світить промінням, що відбилося від Сонця. Так і машина.

Скляров помовчав і додав:

— Завтра ж покажіть цю машину фахівцям. Ви чуєте, Семене Павловичу? Обов’язково покажіть її кібернетикам. Нехай вони вирішують. І ще… збережіть цей папірець.

Він передав математикові смужку газетного паперу, на якій під крапками й тире було виведено акуратним почерком єдину фразу: “Чи може людина мислити?”