"Ярь" - читать интересную книгу автора (Мєтєльова Наталя)

ВИХІД

Ми тримаємо її з усіх сил. Вчепившись серцями і душами у співаючу жарину.

Ми тримаємо її усією люттю, усією ненавистю, усім життям.

— Ррауувв! — стогне темрява, пронизана поцілунком світла.

— Люби! — танцює Янка.

Я бачу її навіть із заплющеними очима: язичок палаючої свічки тріпотить, здіймається, пестить в’язку порожнечу вогненною долонькою. Тонка свіча, як перед іконою. Одна-єдина на весь храм. На весь Всесвіт.

Хай буде це світло!

Хай буде завжди!

Хай буде!

Палаюча крапка вибухає, розпухає вогненним вихором, заповнюючи світ:

— ЛЮБИ!!!

…блимають лампи «аварійки», дзижчить вібромасажер, серце спотикається, лінькувато жує якусь гидоту, яку уприснуто в вени…

Живий. Живий! Проскочили!

Чиїсь руки підхоплюють мене, допомагаючи вибратися з капсули. Плескають по плечу.

— Гальмуєш, старий! Хто останній — той драїть локус!

Яшка Осін, голий і в ботах, веселий, як завжди. Схоже, він і в капсулу в ботах заліз. Динаміки щось мелодійно віщають. Я одягаюся, не прислухаючись. І так зрозуміло — проскочили! Гіперперехід позаду. Наш маленький Страшний Суд. Далі — затишний космос, утиканий голками зірок.

Ми штовхаємо один одного, зубоскалимо… І жодного слова про те, що пережили в Переході. Це все потім, для анкет і розслідувань. Не заведено про це згадувати, навіть за пляшкою.

Влад теж вибрався, потягується лінькуватим котом. Регоче життєрадісно:

— Гидотна ж штука, цей ваш гіпер! Оса, ти б бачив збоку, як з тебе нутрощі сипалися. Радий, що ти живий, чортяко.

Посмішка сповзає з Яшки, як наволочка з подушки. Він відводить очі, мимрить з розгубленим полинялим обличчям:

— З переходом, Владе. Я теж радий.

Мені не хочеться дивитися на Влада. У астролінгвіста це перший перехід, знаю. Лише новачки намагаються відлити у світ свої помиї. Буркочу стандартне привітання мерців, що ожили: «З переходом!» Прослизаю повз.

І тут у грудях жарко спалахує, звідти, з небуття: «ЛЮБИ!!!» Зупиняє мене, мов куля. Хіба Влад винен? Озираюсь — програмер і астролінгвіст тиснуть руки, і в очах плескотить та сама гаряча іскра. І чомусь я впевнений: віднині ми триматимемо один одного так само, як Янку — усім життям. Невже любові до ближнього у світі стало більше?

Біля відсіку Янки чомусь надто багато народу… Чорт! Біжу, зносячи зустрічних до стінок коридору. Люк зісковзує вбік. Випірнає Капітан.

— Білов? — гальмує мене його сумний погляд. — Не поспішай.

— Що з нею?

З-за плеча Капітана визирає Джоссі:

— Все гаразд, Лесь. Жива Янка.

Брешуть. Брешуть же! Яке там — гаразд? Я смикаюсь до відсіку, але Кеп хапає за плече, ледь не вивертаючи з суглоба.

— Ходімо, Лесь. Поговорити треба.

А я дивлюся вглиб відсіку, на тонкий Янчин силует, що ковзає по стінці. Її волосся плескотить темною хмарою — розчісується Янка, не звертаючи ні на кого уваги. І вже знаю, що мені скаже Кеп: «Хтось платить за всіх».

З нуль-переходами завжди так. Точка входу. Точка виходу. Між ними — ніщо. Ненажерливий нуль. І хтось один за всіх сплачує проїзд через небуття, інакше ніхто не вийде. Чому — знають лише жраби. Хтось один виходить не таким, яким був, залишаючи дань — пам’ять або сміх, сумління чи дар божий. Не хочете ризикувати — сидіть в колисці планети, звісивши ніжки, бо іншого короткого шляху до зірок немає.

Колись я залишив безодні музику. Або музика залишила мене? І з того часу, після третього стрибка, безодня переселилася в мене і не заростає, сочиться безкінечною журбою. І десь там, у небутті, назавжди залишився поет і музика Лесь Білов. Космос — це диявол, що купує душі за зірки.

Що відняв перехід у Янки?

Вона підійшла. В порожніх очах снігуроньки не зблискує й жаринки.

— Привіт, Лесь. З переходом.

— Я кохаю тебе.

Вона мерзлякувато знизує плечима. Байдужа посмішка — як попіл. І холодні, порожні очі. Мені хочеться плакати від болю, але я стискую кулаки і безсило дивлюся, як вона минає мене, йде. Яна Ярь. Єдина з нас, в кому не було ненависті, — лише любов, що підняла нас із небуття. Любов, випита безоднею.

Шепочу услід:

— Гори, Янко! Я з тобою.

Я поверну твій вогонь.