"Загибель Уранії" - читать интересную книгу автора (Дашкієв Микола Олександрович)

Острів порятунку

Ні, недарма не втримався Айт! Те слово, яке він повторив, було для нього таким же ненависним, як і сам Кейз-Ол.

…Серед Бурхливого океану, осторонь головних морських шляхів та ліній повітряного сполучення, лежить крихітний острівець Свята, названий так одним з древніх мореплавців Пірейї на честь старовинного свята Двох Сонць.

Навряд чи можна знайти ще десь на планеті такий неповторно суворий краєвид, як на оцьому клаптику суходолу. На острові нема жодного джерела, ніколи не випадають дощі, і тільки коли-не-коли спрагле каміння зволожує роса. Росли на острівці колючі мохи та гвіани — напіврослини-напівтварини, що живляться комахами, пташками, водоростями та рибою, яку закидає на величезну висоту прибій Бурхливого океану.

Колись це був один з найкрасивіших і найзалюдненіших куточків Пірейї. Вісімнадцять тисяч років тому, перед Великою катастрофою, яка перекраяла обличчя планети, острів Свята лежав у помірній смузі і був однією з гір велетенського континенту. Саме тут жило могутнє плем'я рапанурів, які на той час за своїм розвитком стояли набагато вище за всі інші народи Пірейї.

Тепер про рапанурів та їхню державу нагадують тільки колосальні фігури з чорного каменю, що похмуро дивляться на океан з численних терас острівця.

Довго не могли розгадати таємницю тих фігур. Здавалося б, навіщо рапанурам, які не знали навіть найпростіших машин, обтісувати оці гігантські кам'яні брили та ще й перетягати в найнеприступніші місця?

Виявилось, що рапанури таким чином «воювали» з океаном, який методично й невблаганно пожирав їхню землю. Внаслідок тектонічних процесів континент почав осідати. Вода затоплювала поля і ліси, руйнувала селища, а рапанури, покірні жерцям, замість того, щоб захищатись від наступу моря дамбами або переселитися на інший континент, витісували кам'яних ідолів. Нарешті, від континенту лишився один невеликий острів, і тоді рапанури…

Але про цей період стародавнього народу невідомо нічого. Дослідження урвалося несподіваним, прикрим чином: містер Кейз-Ол купив цей острівець і заборонив будь-кому туди потикатись.

Спочатку це була тільки примха трильйонера, однак після закінчення другої всепірейської війни, коли до Союзу Комуністичних Держав приєднались усі країни Континентальної півкулі, — містер Кейз-Ол вирішив подбати про надійне пристанище для себе. Острів Свята з цієї точки зору був саме тим, що потрібно.

Куплене містером кам'яне громаддя посеред океану було лише воротами в іншу, не знану ніким підземну країну. Один з монійських геологів, Стун-Ай, випадково довідався, що весь острівець проточений коридорами та тунелями. Деякі з них похило тяглися аж під дно океану на величезну відстань і вели до склепів, де, якщо судити з даних мікроскопічного аналізу, колись були величезні запаси їжі, одягу, сировини.

Певне, рапанурські багатії дуже довго готувалися до страшного «кінця світу», маючи на меті пересидіти отут лихий час. Щось перешкодило їм здійснити свій задум. Може, землетрусом завалило вхід до катакомб, а може, наступ моря був занадто навальним. В усякому разі, геолог Стун-Ай натрапляв тільки на купки попелу серед кайданів у незакінчених штольнях. То, мабуть, був прах рабів-будівельників.

Стун-Ай зробив надзвичайно велике відкриття. Саме він міг би проголосити на всю Пірейю, що історія рапанурів, нарешті, з'ясована до кінця. Але його спокусило багатство. Замість того, щоб опублікувати своє повідомлення, Стун-Ай продав його Кейз-Олу.

Трильйонер щедро винагородив молодого вченого. Він дав йому чекову книжку на десять мільйонів дайлерів, присвоїв титул наукового радника і запроторив Стун-Айя у відкритий ним підземний світ. Геолог став головним інженером грандіозного будівництва в глибинах острова Свята.

Штольні й галереї, пробиті рабами вісімнадцять тисяч років тому, з честю витримали іспит. Однак містер Кейз-Ол наказав зміцнити свою майбутню столицю ще дужче. Незчисленні майстри спеціальними машинами заливали розтопленою сумішшю каменю й металу стіни розширених і випростаних коридорів, пробивали нові тунелі, велетенські зали, сховища та склепи. Разом з тим заповнювались всі отвори та пустоти над підземним містом. Навіть коли б острів Свята зовсім було стерто з лиця планети, споруда, яка залягала під ним, не зазнала б жодної шкоди. Вхід до Уранії, як назвав це місто Кейз-Ол на честь всемогутнього атома урану, лежав на дні океану, і досягти його можна було тільки спеціальним підводним човном.

Хай навколо острова Свята з космічним гуркотом вибухають атомні й водневі бомби, хай висохнуть океани й випарує з планети повітря, хай, зрештою, сама Пірейя вирветься з полону обох Сонць і полетить у Всесвіт — Уранія, а з нею і містер Кейз-Ол, повинні лишитися неушкодженими!

Все передбачено, все зважено. Уранія матиме десятки тисяч тонн найчистішого ядерного пального, цистерни найважливіших хімічних сполук такого розміру, що в них вільно плаватиме підводний човен, величезні холодильники, де при температурі зрідженого повітря зберігатимуться мільярди мільярдів запліднених яєць усіх істот, які існують на планеті, біоінкубатори, в яких ці істоти вирощуватимуться. Вщерть буде набито однорідними металами та різноманітною сировиною довжелезні відтинки тунелів. Укомплектовано найбільшу в світі бібліотеку і створено фонд найвишуканіших кінофільмів. Зібрано картини, посуд, інструменти. Нарешті, устатковано численні, майже повністю автоматизовані фабрики та заводи.

Все передбачено, все зважено. Визначено найбільшу й найменшу чисельність населення Уранії, заплановано регулювання кількості народжень і знищення зайвих. Круговорот речовин мав відтворюватися в Уранії майже повністю. Це дасть змогу її населенню жити абсолютно ізольовано від зовнішнього світу протягом тисяч років.

Будівництво проводилося в найсуворішій таємниці. Турбоплави, що постачали острів сировиною та устаткуванням, не доїжджаючи до мети кількасот миль, передавали свій вантаж підводним човнам, ті скидали його в герметичних скринях у кінці одного з тунелів — десь дуже далеко від головного входу.

Ніхто, крім Стун-Айя, не знав плану підземного міста. Тільки він один лишився з тих, що починали будівництво. Всі інші, потрапляючи до Уранії, були приречені на знищення. Раз у три-чотири роки весь персонал будівництва нагло вимирав. Це відбувалося тому, що в заздалегідь визначений містером Кейз-Олом день Стун-Ай пускав у вентиляційну систему цілком достатню кількість нервового газу. Смерть наставала так швидко, що жоден з в'язнів не встигав написати й слова, щоб попередити своїх наступників про жахливу небезпеку.

Здавалося, ніхто ніколи не міг би дізнатися про існування підземної столиці містера Кейз-Ола. Проте вже давно ходили глухі чутки про загадкове будівництво в глибинах Бурхливого океану. Нарешті, на весь світ прогриміло слово «Уранія». Першим, хто це слово почув і кинув його в світ, був нікому не відомий підліток, на ймення Айт.

Воно прозвучало для нього тихим шелестом старовинних паперів у сні про шукачів скарбів.

— …Уранія! Це така каторга, якої б не вигадав, мабуть, сам диявол! Дивись, я зовсім сивий…

Айтові заважає оце шепотіння. Він прислухається. Здається, десь гримнув постріл. Може, то пірати вже напали на корабель?

— …То нічого, любий, нічого! Головне, що ти живий! Але що ж це я? Ти, мабуть, голодний?

— Потім, потім, люба! Не можна гаяти жодної хвилини. Збуди Айта. Я боюсь, щоб хлопчик не злякався.

Хто злякається, він, Айт?!. Підліток хапається за пістолет… і відчуває в своїй руці теплу руку матері.

— Тс-с-с!..

Айт схоплюється з ліжка, кліпає спросоння очима і раптом кам'яніє: перед ним найлюбіша в світі людина, взірець мужності, розуму, сили…

— Батьку! — кричить він, забувши про засторогу. — Батьку, ти живий?!

Це запитання зайве, безглузде, бо він бачить: так, живий. Але спробуйте-но збагнути все в одну мить, коли просто над батьком висить його портрет у траурній рамці, а у вухах бринять тоскні слова з повідомлення «Електротехнічної компанії» містера Кейз-Ола: «…загинув при випробуванні нової апаратури». І саме сьогодні треба йти по жалюгідну пенсію.

— Так, живий!.. — батько притискує Айта до грудей. — Хлопчику, як же ти виріс! Я, мабуть, і не впізнав би тебе!.. Два роки тому ти…

Але мати перебиває:

— Досить, досить, не можна баритись.

Зчиняється метушня — сім'я кидає свою хату назавжди, треба забрати найцінніше.

Для Айта найціннішим здається чемоданчик з портативним магнітофоном. Адже це зроблено власними руками!.. Він похапцем засовує у вільні куточки котушки з ниткою. Вони такі дорогі. На одній з цих ниток записано навіть голос батька!.. Але та нитка так і не потрапляє до чемоданчика, як не потрапляють до материної сумочки чекова книжка на триста дайлерів, золота каблучка та інший дріб'язок, на який можна було б сяк-так прожити кілька місяців.

А потім шалена гонка вночі на автомашині. Сліпучі вогні Дайлерстоуна. Злиденний Броклайн. Крихітна кімнатка на чотирнадцятому поверсі брудного готелю. Батько, який, кусаючи губи, нервово щось пише, перекреслює і знову пише. І мати, її тихий голос: «Не треба, любий! Це нічого не допоможе! Всі вони продалися Кейз-Олу».

Усе це відбулося в одну-єдину ніч. На світанку батько прочитав написане, і в Айта волосся заворушилося на голові. Коли б про Уранію розповів хтось інший, а не найдорожча в світі людина, Айт не повірив би. Який жах!

А батько розповідав так хапливо, наче знав, що йому лишилося жити кілька годин.

— …Можна було б написати найтрагічніший роман про те, як гинули мої товариші, щоб дати мені змогу втекти… Я присягнувся розповісти усьому світові про таємницю Кейз-Ола! Айт, любий, — все може статися — запам'ятай: треба знищити Кейз-Ола, цього скаженого пса! Я написав про найголовніше. Орган Робітничої партії «Голос робітника» — надрукує.

— Не треба, любий… — з тоскною приреченістю повторювала мати. — Ну, хоч не підписуй свого імені!

— Ні, ні, люба!

Він таки й не підписав. Але рукопис до редакції поніс сам. Айт більше не бачив його.

Вечірні дайлерстоунські газети, як завжди, повідомили про цілу низку пригод. Вкоротив собі віку невідомий, що вистрибнув з вікна редакції газети «Голос робітника». Отруїлася недоброякісними консервами літня жінка в готелі «Комфорт». Поліція за різні злочини арештувала за день дев'ятнадцятеро монійців. Гангстери забили чотирьох. І ніхто з читачів вечірніх газет не знав, що в цьому списку першими були Айтові батько та мати і всі ті, хто хоч краєчком ока зазирнув у небезпечний рукопис. Агенти Кейз-Ола виявились дуже оперативними. Айт залишився живий чудом. А втім, яке там чудо? Мати, певне, знала, що на неї чекає. Ледве батько вийшов, вона послала Айта з речами зняти невеличку кімнату десь у протилежній частині Дайлерстоуна. Вона переконливо доводила, що треба негайно змінити квартиру, і Айт повірив їй… а тому й не побачив її більше.

День радості став для Айта днем печалі. Того дня скінчилося Айтове дитинство.

О, цей підліток добре напакостив Кейз-Олу! Протягом багатьох місяців поліцаї щоранку з прокльонами здирали наліплені на стінах найзалюдненіших вулиць написані ще неміцним почерком листівки однакового змісту — про Уранію та про злочини, які вчинив Кейз-Ол проти сотень тисяч людей. В листівках наводились імена й цифри — адже чернетки батькового рукопису лишилися в Айта. «Місіс Ляйт, — писалося в одній з листівок, — Вейншін-стріт, 76. Ваш чоловік, інженер Ляйт, ще не загинув. Він працює електрозварювальником у чотирнадцятому тунелі Уранії, передає вам своє сумне привітання і благає врятувати його. На доказ того, що ми говоримо справді від його імені, наводимо ті пестливі слова, які відомі тільки вам: «Мій квітунчик». Місіс Ляйт, рятуйте свого чоловіка».

Усі, що не поховали своїх померлих рідних власноручно, тепер сподівались зустрітися з ними знову. На вулицях Дайлерстоуна подеколи відбувалися сутички між жінками і поліцаями через оті листівки. Якісь спритні типи зуміли використати навіть людське горе: вони фотографували Айтові листівки, а потім продавали відбитки за шалені гроші.

Фотокопії потрапляли не тільки до рук дрібних шахраїв. Одна по одній вони просочувалися за кордон, з'являлись на сторінках газет і в телевізійних передачах. Союз Комуністичних Держав у офіційній ноті запропонував урядові Монії з'ясувати статус острова Свята і висловити свої міркування щодо повідомлень у пресі. Перед будинком конгресу Монії та перед палацом Кейз-Ола влаштовувалися мітинги.

І ніхто не міг би навіть припустити, що все це справа рук тихого, скромного і бідного підлітка, слухача підготовчих курсів Технологічного коледжу — Айта, що жив у пансіонаті для небагатих.

Невдовзі Айт вичерпав усі факти і зрозумів, що більше нічого зробити не може.

Гостра туга за батьком та матір'ю вже минула. Ненависть до Кейз-Ола лишилась. Айт став замкнутий.

Ні, він був хорошим, веселим товаришем, який ділився своїми незначними секретами і охоче слухав секрети інших. Але про найголовніше Айт не говорив нікому. Він не хотів, щоб хтось навіть випадково, необережним словом зрадив його, перешкодив би здійснити мрію його життя.

Ой, як хотілося Айтові розповісти про все це Мей! Слова гіркоти й суму самі просилися на язик. І коли б ще трохи, коли б Мей теж була відвертішою, він не витримав би. Як добре, що цього не сталося! Мей, мабуть, не зрадила б його, не побігла б до поліції. Але навіть сама думка про те, що тільки їй одній, підлій, продажній, він розкрив найсокровенніші тайники свого серця, була б нестерпною…

— Уранія!.. — прошепотів старик за плечима Кейз-Ола.