"Загибель Уранії" - читать интересную книгу автора (Дашкієв Микола Олександрович)

Бомба «чиста» і бомба «брудна»

Дівчина співала.

Коли б її запитали, що саме вона співає, їй, мабуть, важко було б відповісти. Отак пташина щебече погожого весняного ранку — безтурботна, задоволена усім. Дівчині підспівували вітер та басовите гудіння газотурбінного мотора.

Блискуча рожева машина, вищиривши нікельовані ікла широкої тупої пащі, мчала вперед, буквально пожираючи відстань. Стрілка спідометра повзла все вище й вище і, нарешті, застигла біля поділки 200.

Поштовхів уже не відчувалося. При такій швидкості автомобіль майже не торкався дороги, перетворившись на своєрідний безкрилий літак.

Цей шалений літ веселив і збуджував дівчину. Вона кинула кермо, поклавшись на автоматичного шофера. Вітер куйовдив її коротко підстрижене каштанове волосся і, захлинаючись, насвистував щось задерикувате.

Услід рожевій спортивній машині погрожували кулаками поліцаї, скрушно хитали головами водії. Дівчина не звертала уваги. Їй було десять пірейських років, і юність вирувала в ній, розбризкуючи невичерпну енергію.

Та ось дівчина глянула на годинник і знизила швидкість. Тепер її автомашина пересунулася на передостанню праву доріжку автостради і з легкістю балерини неквапно обганяла замурзані роботяги-грузовики.

На схрещенні доріг дівчина звернула праворуч, під віадук, і поїхала в'юнким асфальтованим шосе в напрямку невисокого гірського пасма. Знак цілковитої заборони проїзду на неї не вплинув, так само як і не стурбував військовий пост біля шлагбаума.

— Агов, хлопці! Хутко! — крикнула вона дзвінким, веселим голосом.

Шлагбаум миттю піднявся. Кирпатий сержант, широко посміхаючись, віддав честь. Дівчина привітно кивнула йому головою.

Другий пост. Третій. Дротяні загорожі обабіч шосе. І, нарешті, шлях перетяла височезна бетонна стіна. Біля широких приземкуватих воріт тьмяно виблискували стальні ковпаки вогневих точок. Вартовий виглянув через крихітне віконце в суцільній товщині металу дверцят.

Тут дівчині вже довелося витягти документи, розкрити й показати сумочку. Охоронці тим часом пильно оглядали машину, і це тривало так довго, що дівчина почала втрачати терпець:

— Ну, швидше! Скільки ви ще будете мучити мене. Треба розуміти, що мене ображають такі принизливі процедури!

Не слухаючи виправдань лейтенанта, дівчина стрибнула в машину і поїхала у ворота, які щойно відчинились.

Здавалося б, за такими стінами повинні критись якщо не бастіони фортеці, то хоча б громохкі цехи якогось надтаємного заводу. Однак територія, яку охороняли так старанно, нагадувала хіба тихе дачне передмістя. Серед яскравої зелені біліли охайні, красиві котеджі та виблискували дзеркальними вікнами довгі будинки атомного стилю. І лише в кінці алеї височіла грандіозна кругла споруда, увінчана приплескуватим куполом. Саме туди і їхала дочка академіка Торна.

Машина плавно підкотилася до монументальних гранітних сходів. За скляними дверима промайнуло обличчя служника у формі особистої поліції містера Кейз-Ола. А хвилиною пізніше вибіг коротконогий товстун середнього віку. Він зупинився біля машини, витяг з кишені брудного комбінезона годинника-цибулину і похитав головою:

— Знову.

— Знову, таточку… — з удаваним смутком зітхнула дівчина.

— Сто п'ятдесят на годину?

— Двісті, таточку.

— Двісті! — товстун сплеснув руками. — Заберу машину! Поставлю на карбюратор захисну шайбу!

— Це нелогічно, таточку!.. Ти сам сказав, що сумуєш без мене і рахуєш кожну хвилину до мого повернення. Адже так?

— Так, Тессі, — товстун підійшов ближче, обняв і поцілував дочку. — Але я сумуватиму ще дужче, якщо ти вб'єшся…

Машину кинули просто посеред алеї — мабуть, тут рідко хто їздив — і пішли до котеджу, який ледь-ледь виднівся за деревами. Через хвилину мовчазний досі будинок сповнився веселим гамором.

Доки дівчина пирхала та виспівувала у ванні, академік Торн разом зі старенькою покоївкою сервірували стіл на веранді. З кількості закусок та пляшок, які вишикувались осяйною шеренгою, можна було б зробити висновок, що готується цілий банкет. Але обідати сіли тільки батько з дочкою.

— Сім'я в повному складі! — академік налив собі чималий келих, капнув на дно чарки Тессі. — Вип'ємо за успіхи сім'ї!

— Вип'ємо!

Це був незмінний тост академіка Торна, символічний, як і ота шеренга пляшок, з якої ніколи не випивали більш як одну, та й то лише в урочисті дні. Кожній з цих пляшок було стільки ж років, скільки й Тессі.

— Ну, доню, розповідай. Бачу по очах, що ти задоволена.

— Ат, де вже там…

— Ну-ну, не може бути! — Кругле, добродушне обличчя батька заясніло ще дужче, а смішний клинчик борідки задерикувато піднявся вгору. — Кажи, а то я рознервуюсь… і вип'ю ще цілий келих вина.

— Гаразд. — Тессі озирнулась і підсунулася ближче. — А на тебе можна покластись?

— Умгу… — Торн саме розправлявся з біфштексом і тому не міг відповісти виразніше.

— І ти не розповіси нікому-нікому?

— Умгу…

— Я не жартую, тату… Про це я не повинна була б розповідати. Справа в тому, що ми з професором Лайн-Еу завтра пересаджуємо живий людський мозок!

Торн поперхнувся і вирячив очі на дочку.

— Дівчинко моя, чи ти часом…

— Ні, не збожеволіла, тату!.. — Тессі вже була серйозною. — Операцію робитимемо тільки вдвох. Уночі. Цілком таємно. Ти ж знаєш, що такі операції суворо заборонені.

— І Лайн-Еу штовхає тебе на небезпеку?.. — Торн шпурнув серветку, підвівся. — Я зараз подзвоню йому, що ти не можеш, не маєш права!

— Шкода, — похитала головою Тессі. — Дуже шкода, що академік Торн не вміє дотримувати слова. До того ж, пам'ятаю, він своїй донечці весь час торочив: будь сміливою…

— …і розсудливою. Хіба не так, Тессі? А саме розсудливості тобі й бракує завжди. Звичайно, професорові Лайн-Еу я не дзвонитиму. Але я турбуватимусь. Дуже турбуватимусь.

Мабуть, Тессі Торн чекала зовсім іншої реакції батька, бо засмутилась і замовкла. Засмутився й Торн і, щоб загладити провину, почав розпитувати, що та як.

Дівчина відповідала неохоче. Ну, є такий молодий, дуже гарний чорноокий юнак. Ну, в цього юнака, як визначив професор Лайн-Еу, внаслідок невідомої страшної хвороби неймовірно швидко руйнуються всі внутрішні органи. Тільки мозок у нього цілком здоровий. А, як відомо, в організмі змінюються, обновлюються всі клітини, крім клітин мозку. Отже, якщо дати йому нове тіло, то…

Академік гидливо пересмикнув плечима, але Тессі, на щастя, цього не помітила. Її увагу привернула серія спалахів у небі, на якому дотлівали останні промені Сонць.

— Що це, тату?

— А, ракети… — байдуже відповів Торн. — Три дні тому біля Крутого Порога почала працювати нова стартова станція.

— На Зорю Кейз-Ола?

— Так.

Дівчина замовкла, проводжаючи поглядом полум'яні хвости, які дерлися все вище й вище, поступово зникаючи в тьмяній синяві. Кільканадцять секунд було тихо, а потім почулося огидне, скрипуче: ве… ве… ве… Прокотилось одлуння. Прошелестіли дерева. І ще довго дзеленчали келихи на столі.

— Бр-р-р… Страшно! — сказала Тессі. — Люблю швидкість, але благородну. А тут… Тобі не здається, що ці ракети летять з таким звуком, ніби їх нудить?

— Ну, що ти! — з деякою образою відповів Торн. — Двигуни працюють чудово. Це нашої конструкції. Дуже вдалі!

Тессі посміхнулась нишком: батько лишився незмінним. Коли йдеться про техніку, алегорій і метафор він не розуміє.

— Ну, гаразд, татуню, а в тебе що?.. Розповідай, розповідай!

— Гм… Ну, так слухай: я створив антиречовину!

— Антиречовину!.. — з надмірним захватом підхопила Тессі. — А що, це відкриття має дуже велике значення?

— Так. Ти знаєш, що, крім електрона, є ще одна часточка такої ж маси, але протилежна за знаком — антиелектрон, або позитрон?

— Вивчала.

— Ти знаєш, що, крім протона, є часточка такої ж маси, але заряджена негативно — антипротон?

— Чула.

— Не вигадуй. Про цю частку ти не могла чути, бо її відкрили ми з Кольріджем зовсім недавно.

— Ну, не чула.

— І ти не знаєш, що, крім звичайного нейтрона, існує так званий антинейтрон?

— Н-не знаю…

— Хвалю за одвертість. Антинейтрон існував тільки в теоретичних розрахунках. Декаду тому ми з Кольріджем уперше в світі одержали антинейтрони, та ще й не окремі, а потужний сніп.

— Мабуть, ти дуже зрадів.

— Не поспішай, Тессі, не поспішай! Я й досі не знаю, радіти мені чи плакати… Ти не забула, з чого складається атом будь-якої речовини?

— Не забула, таточку! — зітхнула Тессі. — Ти втовкмачував це мені з дитинства! Позитивне ядро атома складається з нейтронів та протонів. Навколо нього обертаються негативно заряджені електрони.

— Чудово! А що коли взяти антипротон, антинейтрон і антиелектрон та й побудувати з них антиатом?

— Ну, то антиатом і буде, — бадьоро відповіла Тессі.

— Чудово!.. — круглі очі академіка Торна заблищали хитро, немов він дискутував зі справжнім супротивником. — А якщо з'єднати ці антиатоми в антимолекули?.. — він налив собі у кришталевий келих вина. — Ну, у формі отакого келиха, скажімо. Що буде?

— Буде, шановний академіку, антикелих, антикришталевий, антипрозорий, антивисокий, антивузький і буде він наповнений антивином — дистильованою водою або рициною! Татуню, любий, я нічого, нічого не розумію в усіх оцих «анти». Та й навіщо вони мені потрібні!

Сумовито й любовно дивився академік на свою дочку. Йому було приємно, що вона отака життєрадісна, і водночас прикро, що між ними ніколи не було й не буде зворушливої єдності думки людей одного фаху.

— Тессі, Тессі! Коли б це почула твоя мати!

Дівчина вмить посмутніла, похитала головою.

— Не треба, тату. Адже я виконую її волю…

— Так, не треба… — академік зітхнув, погладив долонями свою кулясту голову. — Ти зовсім така, як була вона, і протилежна в усьому. Якщо хочеш знати, честь відкриття антиречовини належить не мені, а твоїй матері. Вона теоретично довела існування нової форми матерії, ще коли тебе не було на світі. І ось тепер…

— Не треба, тату… Ти почав говорити про антикелих.

— Ну, гаразд. Антикелих… Коли б отут, на столі, з'явився такий антикелих з уявним антивином, то, доню моя, ми не встигли б на нього й глянути! Через дві десятимільярдні частки секунди все довкола, скільки сягає око, було б знищено. Страшна це річ — антиречовина!

— І ти її… створив.

— Так, моя люба… — академік підняв келих, подивився крізь нього на вогні лабораторії. Сказав тихо: — Я п'ю за найвидатніше досягнення науки Атомної ери! Ти знаєш: я ніколи не вихвалявся. Але те, що я зробив зараз, не може зрівнятись ні з чим.

Приголомшена Тессі мовчала. Вона дивилася на свого батька з шанобливим острахом. У напівприсмерку його присадкувата, незграбна постать розпливалась, зливалася з навколишніми предметами. І тільки вогні ліхтарів, відбиваючись в опуклих скельцях окулярів, мерехтіли, блимали, надавали силуетові загадкового, зловісного виразу.

— Не думай, доню, що антиречовина — щось надприродне: у нескінченному Всесвіті є цілі зоряні системи з антиречовини. Які закони існування цього виду матерії, чи може існувати антибілок, а отже, і якесь інше життя — зараз відповісти важко. Єдине, що передбачила твоя мати теоретично, а тепер я ствердив практично, — дві такі форми матерії співіснувати в одному просторі не можуть. Якщо стикається речовина з антиречовиною, відбувається блискавично швидкий процес сполучення, так звана анігіляція. При цьому виділяється неймовірна кількість енергії у вигляді світла й тепла.

— Дуже цікаво… і страшно. — Тессі замислилась. — А як же зберігати таку антиречовину?

Торн не квапився з відповіддю. Він припалив люльку, кілька разів глибоко затягнувся. Потім сказав урочисто:

— Я добився цього, Тессі. Коли хочеш знати, в цьому й полягає моє відкриття. Ну, гаразд. Ходімо.

— Куди, тату?

Жевріючий вогник люльки прокреслив оранжову дугу в напрямку лабораторії.

— Не боїшся?

— Ні, тату.

— Про те, що побачиш, — нікому жодного слова.

— Гаразд.

Це вже вдруге батько запрошує свою дочку відвідати лабораторію, куди заказано вхід навіть самому президентові Монії. Три роки тому Торн показав дочці атомний реактивний двигун. Вчений сяяв од щастя, торочив Тессі про кванти й атоми, коефіцієнт корисної дії та захисні гарантії, а вона слухняно кивала головою і полохливо одсувалася від екрана аеродинамічної труби, на якому виднілась оповита димом червона сигара — перша, ще недосконала модель майбутньої космічної ракети.

Тепер такі ракети літають на Зорю Кейз-Ола щодня. Тессі з цибатого підлітка перетворилася на високу струнку дівчину. А батько не змінився анітрохи. Він усе ще не втрачає надії спокусити дочку своєю незрозумілою й страшною атомною фізикою!

Тессі пройшла з батьком до лабораторії заплутаним підземним переходом.

Ось і лабораторія. Вона тягнеться довгим нешироким півкільцем і нагадує майстерню титанів: скрізь попід стінами стоять монолітні бетонні та свинцеві цеглини, а над ними мертво висять гаки багатотонних пересувних кранів.

Усе довкола залито світлом, таким яскравим, що грані предметів здаються розпеченими до білого жару. Тихо. Безлюдно. Але ні… Он ворушиться якась постать. Вона крихітна порівняно з висотою лабораторії та масивами цеглин. Це старий Кольрідж. Вірний помічник академіка Торна, усміхаючись, поспішає їм назустріч.

— О, Тессі! Жива-здорова? Я так давно не бачив тебе!

Він завжди такий, оцей татусь Кольрідж, — навіть учора для нього вже давно.

Тессі знає, з якою любов'ю ставиться до неї старик. Його жінка й діти загинули під час одного з найжорстокіших і найбезглуздіших повітряних нальотів хрестовиків. Усі найкращі почуття Кольрідж віддав дочці свого друга й керівника.

— Ну, Тессі, вже закохалась?

Це теж обов'язкове запитання. Можна відповідати як завгодно — Кольрідж все одно буде задоволений.

— Закохалась, татусю Кольрідж!

— Гм… і дуже?

— Крихітку-крихітку, татусю Кольрідж!

— Хто ж він?

— Їх аж двоє!

— Отакої… — Кольрідж б'є руками об поли. — Отже, тепер ти забудеш не тільки батька, а й мене?

— Нізащо в світі, татусю Кольрідж!

Така жартівлива розмова може тривати як завгодно довго, тому Торн уриває її з удаваною суворістю:

— Досить, досить! Ану, старий, покажімо нашій дочці, на що ми здатні!

Доки батько з Кольріджем налагоджували апаратуру, Тессі блукала по лабораторії. Все, що вона чула вдома протягом багатьох років, мимохіть відкладалося в її голові. Дівчина пам'ятає майже всі терміни й назви апаратів. Вона знає: там, за товстелезною залізобетонною стіною, у велетенському залі, стоїть злагода, яку називають космотрон. У колосальному кільцевому тунелі, з якого викачано повітря, під впливом магнітного та електричного полів обертаються елементарні часточки матерії. З кожним обертом вони набувають дедалі більшої швидкості і, нарешті, вилітають з такою енергією, що можуть роздробити перше-ліпше атомне ядро. Для роботи космотрона потрібен струм кількох потужних електростанцій, а для охолодження — ціла річка води. І все це для того, щоб створити мікроскопічно малу кількість неіснуючої на планеті речовини.

— Ну, Тессі, готово! Йди сюди.

Всі приготування закінчено. Поперек лабораторії пролягли бетонні та свинцеві цеглини. Вузьку щілину між ними закриває апарат, трохи схожий на електричний холодильник. Поруч стоїть «міс Доллі» — величезна, незграбна машина з клешнями, мов у краба. Коли почне працювати космотрон, в лабораторії порядкуватиме тільки вона, бо випромінювання пристрою для людини смертельне.

Бункер, з якого дослідники керують роботою космотрона, зміг би витримати яке завгодно бомбардування. Його двері мають таку товщину, що Тессі не вистачить рук, щоб зміряти. Але Кольрідж, вправно оперуючи підйомником, пересуває до дверей ще й велетенський бетонний куб.

— Готово!

— Струм! — командує Торн.

Клацнув вимикач. Потьмяніло світло електричних ламп у бункері. Спалахнув екран.

— Пильнуй, Тессі! — голос у Кольріджа хрипкий, схвильований. — Зараз ти побачиш те, чого не бачив, крім нас, ніхто!

Збігло ще кілька секунд. І враз крізь стіни бункера долинув тихий свист. Він голоснішав, підвищуючись в тоні, потім стих. А на екрані спалахнуло неприродне жовто-фіолетове світло. Воно било з щілини між захисними цеглинами, легко пронизувало підставлений апарат, товсту свинцеву плиту, бетонний куб і аж за ним уривалося тупим, пухнастим стовпом.

— Антинейтрони? — пошепки запитала Тессі.

Їй ніхто не відповів. І батько, і Кольрідж клацали перемикачами, не відводячи очей од екрана.

А сніп жовто-фіолетових променів яскравішав, яснішав. Його колір досі лишався незмінним на всьому протязі. Та ось за апаратом, що його Тессі назвала «холодильником», з'явився віночок зеленого сяйва.

— Пильнуй, Тессі!

Затамувавши подих, дивилася дівчина на чудесну гру світла. Віночок виростав, розпадався на окремі пасма. А ті, в свою чергу, розсипались на волохаті довгі нитки. Вже не було жовтого й фіолетового — весь «холодильник» оповило буйне зелене полум'я.

— Досить, Кольрідж!

Клацнув вимикач. Пасмо зникло з космотрона, однак таємничий апарат сяяв, не згасаючи.

До нього неквапно підповзла «міс Доллі», схопила за спеціальний гак, перенесла до кабіни ліфта. Площадка ковзнула вниз. Отвір закрився важкою металевою плитою.

Витираючи піт з обличчя, Кольрідж підвівся, пильними розумними очима глянув на Тессі.

— Ну, як?

— Красиво! — тихо відповіла вона.

— Красиво… Ні, Тессі, це — жахливо!

— Чому?

— Апарат зараз спуститься в глибоку підземну камеру, а тоді відкриється. В нього рине повітря — звичайне повітря…

— Ну, і що?

— Побачиш…

Чекати довелося недовго. Хвилин через три на пульті спалахнула червона лампочка. На екрані знову з'явився оповитий зеленим сяйвом «холодильник». Тепер він стояв посередині невисокого склепистого приміщення.

— Ну, боже, поможи! — блідий Торн рвучким рухом натиснув на кнопку. Нестерпно яскраво спалахнув екран. Погас. Хитнулася, завібрувала підлога. Пролунав глухий, розкотистий удар, і все стихло.

— Ось тобі, Тессі, й нова бомба, страшніша за атомну та водневу, — сумно сказав Кольрідж. — Якщо ті бомби використовують тільки десяту частину ядерного пального, а решту розпорошують у просторі, то ця дає коефіцієнт корисної дії сто процентів. Процес у ній триватиме доти, доки існує хоча б один атом антиречовини.

— Ну, навіщо це, Кольрідж? — роздратовано сказав Торн. — Насамперед не бомба, а джерело енергії. А коли й бомба — так чиста.

— Чиста бомба? — Тессі дивилася на батька розгублено. — Я не розумію…

— Ну, бачиш, це бомба, яка після вибуху не отруюватиме атмосферу радіоактивним попелом.

— Але ж вона… вбиватиме?

Торн промовчав. А Кольрідж поклав Тессі руку на плече.

— Вбиватиме, Тессі! Зараз вибухнула така кількість антиречовини, що її не зважиш на жодних терезах. А тепер уяви, що вибухає справжня антиречовинна бомба… Все буде спалено й потрощено на величезній відстані… Ось і запитай свого батька, навіщо він випустив на світ божий ще один засіб знищення, страшнішого за який уже не вигадаєш!

— Досить, Кольрідж! — спалахнув Торн. — Ми можемо серйозно посваритися! Чому ти не заперечував, коли ми разом працювали над першою атомною бомбою?

— Е, друже, то був інший час…

Замовкли. Хмурились. А Тессі прошепотіла, не сподіваючись на відповідь:

— Хіба не все одно, від якої бомби гине людина — від… «чистої» чи від… «брудної»? — і пересмикнула плечима. — Не розумію!