"Загибель Уранії" - читать интересную книгу автора (Дашкієв Микола Олександрович)Гість з КосмосуНаблизившись до місця падіння метеорита, вертоліт потрапив у густий туман. В каламутній імлі потужні бортові прожектори вертольота світили, мов каганці. Руху не відчувалося. Вертоліт немов завис в оцих драглях. Тільки екран панорамного локатора свідчив, що він швидко летить уперед. Безперервно змінюючись, повзла на опуклій поверхні скла своєрідна карта місцевості: радіохвилі вільно пронизували туман, обмацували землю і поверталися назад, щоб розповісти про все, з чим вони зіткнулись. Крім звичайного радіолокатора, на вертольоті були ще й ультразвуковий та магнітний локатори, а також спеціальні аналізатори складу повітря та індикатори радіоактивності. Їх покази свідчили, що рішення полетіти до місця падіння метеорита — цілком правильне. Прилади фіксували на плівку дуже дивні, незрозумілі явища, які навряд чи тривали б довго. Вертоліт за півгодини перетнув три широкі смуги гарячого повітря з високим ступенем радіоактивності. При цьому на екрані автоматичного спектрографа з'явилась яскрава, не знана досі зелена лінія. — Погляньте на оцю лінію, Федоре Івановичу! — захоплено вигукнув Павло. — Напевно, метеорит приніс з собою десятки, а може, й сотні кілограмів невідомого радіоактивного елемента! Незабаром довелося визнати, що висновок Павла був передчасний: чим ближче підходили вони до місця падіння метеорита, тим меншу потужність радіоактивного випромінювання показували прилади. Здавалося, космічне тіло викинуло весь запас радіоактивної речовини в повітря, щоб нічого не віддати Землі. — Не розумію… — морщив лоба Павло. — Не розумію… Може, невідомий радіоактивний елемент дуже нестійкий і швидко розкладається? Але тоді зруйнувався б, розсипався б на порох увесь метеорит?.. Тим часом магнітометр уперто показує попереду по курсу дуже велику масу магнітної речовини. Лише над Уралом, поблизу Магнітогорська, спостерігалася така напруженість магнітного поля. Але ж у районі Северська магнітної аномалії нема. Що б там не було, стрілка магнітометра невпинно повзла донизу і, нарешті, на сто двадцять третьому кілометрі від Верхньої Чащоби стала вертикально. — Зупиніться, — попросив Павло. — Здається, тут. Він до болю в очах стежив за мінливою картиною на екрані радіолокатора. Вдень, та ще ясної години, знайти місце падіння метеорита було б дуже легко. А от знайди його вночі, в тумані, та ще й там, де землю вкриває стільки озерець, що весь екран ніби побризкано крейдою. Павло шукав пляму у формі більш-менш правильного диска. Та ось в очі йому впав один з контурів — щось схоже на велику розплатану рибину. Силует мав чітко окреслену, геометрично правильну форму. — Ракета?.. — здивовано вигукнув Павло. — Невже ракета?! Аж тепер він вимовив уголос те, про що мимоволі думав протягом останніх двох тижнів, починаючи з того часу, коли вчені всього світу розгубилися перед таємницею незвичайного метеорита. Дивну поведінку космічного тіла можна було б з'ясувати дуже просто, коли припустити, що воно — не метеорит, не шматок мертвої матерії, а міжпланетний корабель, керований розумними створіннями. Для спуску на Землю космонавти мусили зменшити швидкість ракети в кілька разів — от вони й використали силу тертя об повітря під час прольотів через земну атмосферу. А що цього виявилося замало, їм довелось гальмувати свій корабель ще й атомними вибухами. Ця гіпотеза була парадоксально простою, вірогідною і, мабуть, спала на думку не тільки недосвідченому аспірантові, а й не одному з маститих учених. Проте ніхто не наважився висловити її, бо ряд обставин заперечували таку можливість. В нашій Сонячній системі умови для існування життя є на Землі, Венері та Марсі. На Венері, як беззаперечно визначили вчені, ще немає розумних істот. А марсіани — якщо вони таки є — обрали б для подорожі інший час, коли Марс і Земля знаходяться по відношенню одна до одної найближче. Припустити ж, що космічні гості прилетіли з якоїсь іншої сонячної системи, надто сміливо. Адже навіть од найближчої зорі світло йде до Землі кілька років. І ще одне: космічний корабель мусив би приземлитися з заходу на схід по екватору, в напрямку обертання Землі. Так було б безпечніше, та й пального витрачалося б менше. Приземлення по меридіану вимагало від космонавтів нічим не виправданої додаткової витрати енергії на гальмування. Отакі міркування миттю перебігли у Павла в голові. Здоровий глузд твердив: ні про яких космонавтів не може бути й мови. А на екрані радіолокатора зовсім чітко вирисовувався силует величезної ракети. — Ви бачите, Федоре Івановичу? — гаряче зашепотів Павло. — Спускайтеся швидше! Юнакові чомусь здавалося, що ракета може в першу-ліпшу мить знову зринути в космічний простір і зникнути назавжди. Льотчик хвилювався не менше за Павла, але тримав себе в руках. — Сідати не можна, Павлику. Туман. — Ну, то я піду на розвідку. Вертоліт знизився і повис у повітрі. Павло відкрив нижній люк, скинув прив'язаний до скоби капроновий трап, спустився ним на кілька метрів і спинився, прислухаючись. Скеровані донизу потужні бортові прожектори вертольота вирізали з давкого мерехтливого мороку два рельєфні білі конуси. Важкий туман проковтнув машину, приглушив шум її моторів. Земля здавалася безмежно далекою. Вона дихала згарищем і мовчала. «А може, вони вже приготували зброю і ось-ось спалахне вбивчий промінь?» Від цієї думки в Павла побігли по тілу мурашки. Він досі не замислювався над тим, хто такі оці «вони» і чого прилетіли на Землю, але зараз мимохіть пригадалися бридкі волохаті створіння, змальовані Уеллсом у фантастичному романі «Війна світів». Уеллсівські марсіани були хижими й жорстокими, вони знищували все на своєму шляху. То чи не такі часом і ці гості з Космосу? Павло подумав про це і посміхнувся: яке безглуздя! Він почав опускатися рішуче й швидко, і незабаром стрибнув з трапа просто в масне, грузьке багно. Тут, при землі, туман був не такий густий. Павло пройшов кроків тридцять уперед і раптом помітив, що починає збиватися з прямої лінії. Якась невідома сила весь час тягла його ліворуч. І ця сила збільшувалася з кожним кроком Павла. Юнак спіткнувся об щось тверде, і в ту ж мить його куртка різко смикнулася вниз. Глухо дзенькнув метал об метал. Павло злякано сіпнувся, але не зрушив з місця. — Що за чортівня? — промимрив він. — Потрапив у капкан, чи що? Рука наткнулася на ракетницю в кишені куртки. Важкий широкоствольний пістолет стирчав так, ніби саме в нього вп'ялися стальні зуби пастки. Павло ухопився за рукоятку обома руками, потягнув щосили… Ракетниця подалась угору, і вслід за нею з багна вилізла велика брила, що, здавалося, мусила важити сотні кілограмів. — Феромагнетик?! — здивовано вигукнув Павло. Це була ніч неймовірних відкриттів. Мабуть, навіть відомим ученим-атомникам, що працюють з надпотужними синхрофазотронами, ніколи не доводилося бачити магніта з такою колосальною напругою силового поля. Ствол ракетниці немов прикипів до брили і, зрештою, прорізав дірку в куртці. Те самісіньке сталося і з залізним дріб'язком. З м'ясом видиралися гачки й ґудзики, з кишені вислизнула і, немов крихітна торпеда, помчала до магніта авторучка зі стальним пером. Та юнак нічого цього не помічав. Похапцем зітерши рукавицею грязюку з дивного магніта, він обдивлявся його з усіх боків. Це був геометрично правильний шестигранник заввишки з метр, завтовшки сантиметрів шістдесят, дуже легкий як на свої розміри. Одна з його сферичних поверхонь була ніздрюватою, обпаленою — такими падають на землю метеорити після тривалої подорожі в атмосфері. Але чому ж протилежна поверхня сяє, наче щойно відшліфована?.. І чому бічні грані зберігають характерний вигляд зламу?.. Може, й справді це рештки якогось космічного корабля, що вибухнув у момент приземлення? Павло занепокоєно поглянув навколо. Очі вже звикли до примарного напівприсмерку і розрізняли на площі в кількасот квадратних метрів потрощені, обсмалені дерева, баюри, повні масної, темної води… А перед ним лежали, складені один на одного товсті шестигранники з блискучого металу. Павло спробував відірвати маленький уламок. Та де там! Подолати силу магнітної взаємодії він не міг. Якщо це гості з Космосу, то вони геніально просто розв'язали дуже складну проблему захисту від космічного проміння: потужне магнітне поле ракети змінювало траєкторію більшості заряджених частинок, відкидало їх геть. Космонавтам вдалося усунути чи не найголовнішу небезпеку подорожей у зоряному Всесвіті. Але де ж вони, оті сміливі, що подолали час і простір? Може, врятувались і блукають зараз у негостинному сірому мороці? Наче у відповідь на думки юнака, зненацька пролунало: — Ог-го-го! Павло здригнувся. — Аг-гов, Пав-лику! Павло зітхнув з полегкістю: та це ж пілот, стурбований його довгою відсутністю, кричить у мегафон. — Федоре Івановичу, спускайтеся! — щосили гукнув Павло, та звук його голосу потонув у гуркоті мотора вертольота. А подати сигнал з ракетниці юнак не міг, бо вона прикипіла до магніта. Не діставши відповіді, льотчик повів машину на зниження. І коли б він приземлився північніше метрів на двісті, вертоліт прилип би до решток ракети, як муха до липучки. На щастя, все обійшлося гаразд. Тепер уже вдвох вони оглянули місце катастрофи більш докладно. Коли що й лишилося під цим нагромадженням металу, без потужних тягачів його не стягнеш. До того ж кожна зайва хвилина перебування в зоні хай і не смертельної, але значної радіації могла викликати небажані наслідки. — Ну, що ж, Федоре Івановичу, рушимо? Пілот мовчки кивнув головою. Він, як ніхто інший, розумів трагедію катастрофи наприкінці подорожі, коли, здавалося б, усі випробування вже лишилися позаду. Повільно, знехотя піднімався вертоліт. Павло дивився у віконце, плекаючи надію, що, можливо, побачить якийсь сигнал. Але коли б його і було подано, він усе одно не пробився б крізь густий туман. Вертоліт злегка погойдувався, і Павла поступово зборював сон. Отак під одноманітний гуркіт юнак і заснув. Не збудила його й тиша, яка раптом запала в кабіні після години польоту. Павло Сєдих перебував зараз у світі фантастичних снів, і йому було цілком байдуже, що вертоліт уже не летить над тайгою, а сумно стоїть на лисому горбі, недалеко від закутої в кригу річки. Трапилося те, чого побоювався Тертишний: не вистачало бензину — дався взнаки двохсоткілометровий гак. Коли вже на обрії замерехтіли вогні Северська, мотор закашляв, добираючи останні краплини пального. Довелось приземлитися, відшукавши з допомогою ультразвукового локатора місце для посадки. Льотчик вилаявся і виліз з кабіни. До Северська зовсім близько, кілометрів сім. А що коли збігати туди по бензин? Обравши таке рішення, льотчик уже не затримувався. Спочатку він хотів збудити Павла, але передумав, накрив його курткою, ввімкнув додаткове опалення, Дунаєві наказав: — Сиди тут! Пильнуй! Машину лишав цілком спокійно: лихих людей у тайзі не було, а хижі звірі до вертольота навіть не поткнуться, бо на варті стоятиме Дунай. Собака ніби й справді зрозумів серйозність дорученого завдання. Він умостився на снігу, уткнувши носа в пухнастий хвіст, провів поглядом хазяїна, що прослизнув на лижах з горба в напрямі далеких вогнів, і повернув голову до кущів, які тяглися понад річкою. Збігали хвилини, схожі одна на одну, як оті сніжинки, що коли-не-коли, повільно кружляючи, падали з безодні неба. Шарудів мороз у глиці. Тихенько булькотіла під кригою полонена річка. Жевріла над тайгою кривава смуга, яка вже вплелася в пейзаж і здавалась органічною в цьому царстві холоду й мовчання. А перед світанком над вертольотом, над Северськом, над усією північною півкулею Землі спалахнуло полярне сяйво небаченої сили й краси. Червона смуга потьмяніла. Вона нагадувала тепер велетенську рейку, по якій котились різнобарвні спіралі та кола, за яку чіплялись примхливі, чудернацькі фігури, мерехтливі тіні. Але феєрія тривала недовго. В момент найяскравішого світіння, немов за знаком досвідченого режисера, швидко, як у театрі, величезний екран неба запнула темна завіса хмар. І нічого цього Павло Сєдих не бачив. Він спав мертвецьким сном молодої втомленої людини. А кудлатий пес був байдужий до краси полярного сяйва. І лише коли на світанку здалеку долетів дивний, незнайомий шум, Дунай насторожився. Він підвів голову, тихенько загарчав. У сірому мороці понад закутою в кригу річкою чагарником плазувало щось темне і довге, схоже на неймовірно великого гада. Та ось чудовисько підповзло ближче. На голові в нього зеленкувато сяяли банькуваті очі, а під ними метлялися численні сяжки. Дунай загарчав дужче. Шерсть на ньому наїжилась, собака тремтів. Досі йому ніколи не доводилося бачити такого страшного звіра. Пес заскімлив і почав дряпатись у двері. Павло розплющив очі, солодко позіхнув і запитав здивовано: — Федоре Івановичу, що трапилось? Чому стоїмо? В кабіні нікого не було. Павло відчинив двері, щоб впустити пса… і закам'янів. Просто на горб, ламаючи і одкидаючи геть могутні дерева, сунула величезна потвора. Її панцир виблискував, наче металевий. Ось потвора чомусь зупинилась, довгими незграбними клешнями почала нишпорити в завалі, розкидаючи колоди та хмиз, і раптом, мов цуценя, витягла за шкуру здоровенного рудого ведмедя. Той, напевне спросоння, не міг второпати, звідки така халепа, ревів щодуху, бив лапами повітря, намагаючись зачепити клешню потвори. Але та була обережною. Вона підняла ведмедя ще вище, піднесла до свого величезного лівого ока, покрутила, немов вивчаючи, потім розмахнулась і шпурнула тварину вбік. Дунай загарчав і рвонувся вперед. Павло перехопив собаку і затиснув йому рота. Та було вже пізно. Потвора стрімголов кинулася до них. Її тонкі, рухливі сяжки прослизнули в одчинені двері кабіни, витягли Павла і підняли у повітря. Юнак не борсався. Він розумів, що в цю страшну хвилину опір може коштувати йому життя. Просто перед ним виникла прозора велика півкуля, дно якої складалося з величезної кількості блискучих шестигранників. В центрі півкулі виднілась трубка, від якої вглиб потвори тяглися панцеровані дроти. Це скидалося на кошмар. Павло кліпнув очима, придивився. Потвора була металевою! Оцей сяжок, що схопив його за поперек, — та він же з дюралю! Юнак не встиг роздивитися все докладніше. Потвора підняла його вище і обережно опустила в люк, який відкрився на мить в її широкій блискучій «спині». |
||||
|