"Загибель Уранії" - читать интересную книгу автора (Дашкієв Микола Олександрович)

Подорож у невідоме

Пролунав різкий неприємний звук, спалахнуло світло — і Павло прокинувся. В першу мить він не міг второпати, де опинився, але поступово пригадалося все.

— Оуе… — попросив юнак.

Сяжки негайно виконали його прохання. Взагалі вони стали ласкавішими, прихильнішими — вже не стискували тіло, а легенько підтримували його, охоче поступаючись, коли Павло прибирав іншу позу.

— Я до ваших послуг! — сказав юнак, напившись. Він чудово відпочив і був у доброму настрої. Пережиті неприємності почали здаватися йому неістотними, а майбутнє — цікавим. Хай там що, а тільки він один з усіх людей Землі потрапив на всюдихід мешканців іншої планети!

Павло схвалював обережність космонавтів: для них справді могла бути небезпечною зустріч з чужими формами життя. Мікроби й хижаки, різні отрути, шкідливе випромінювання, інший склад атмосфери — все виступило б проти пришельців. Щоб не загинути, вони мусили сидіти до певного часу в герметичних камерах і вивчати все здалеку.

— Ну, друзі, прошу! — повторив Павло. Йому не терпілося прискорити процес знайомства.

Мабуть, за розкладом для полонених навчання починалося пізніше. Ніхто не відповів на заклик.

Тепер, коли світло з екранчика осявало приміщення, а «спрут» послабив обійми, можна було оглянути все навколо докладніше.

Невелика, невисока кімнатка з округленим склепінням скидалася на апаратну радіостанції. Лише крихітна площадка була вільна від приладів. Тут розташувалися «спрути» — і той, що тримав Павла, і нерухомий, резервний. На стінах сяяли численні кнопки та індикатори, під якими мерехтіли ланцюжки різноколірних значків.

Тільки одна річ у цьому приміщенні більш-менш нагадувала земну — низеньке крісло з химерно вигнутою спинкою. Мабуть, це було робоче місце когось з членів екіпажу, бо саме там кольорові кнопки зосередилися найгустіше, а з-за щита чулось безперервне клацання.

Юнак підвівся, щоб підійти до крісла, але «спрут» не дозволив. Ліниво попускаючи і стягуючи свої кінцівки, він ніби грався з полоненим, як грається, напівдрімаючи, ситий кіт зі спійманою мишею.

Павло обережно помацав кінчик одного з сяжків. Металевий членик циліндричної форми, поцяткований пружними виступами, схожими на справжні присоски, міг рухатися в усі боки, але так, немов його тримала сильна пружина.

Сєдих крутнув цей членик, смикнув до себе. Щось хруснуло, і в його руці лишився шматочок металу, од якого вглиб «спрута» тяглися тонесенькі дроти.

Павло сам злякався того, що накоїв. А щупальце смикнулося, заметлялось, наче від болю, і посунулось у нішу під стіною. Почулося цокотіння. Спалахнув яскравий вогник електричної дуги.

«Спрут» ремонтував сам себе!..

Через кілька секунд щупальце, вже коротше, лягло на своє місце.

Пересвідчившись, що диверсія обійшлася безкарно, Павло хотів викрутити й наступний членик. Та «спрут» уже був насторожі і відповів таким електричним розрядом, що у юнака затерпла права половина тіла.

— Ого! — промимрив він сердито. — Виявляється, ти кусаєшся!

Якщо спочатку Павло боявся цієї потвори, то тепер уже ставився до неї з поблажливою вищістю підлітка, який вперше скочив на норовистого коня і втримався на його спині.

— Ти — машина, — юнак недбало відіпхнув щупальце й спробував помацати зморшкувату півкулю, до якої воно було прикріплене, — і мусиш скорятися людині!

Зухвалість було негайно ж покарано: металеві сяжки з тихим шерехом притиснулись одне до одного і випхнули Павлову руку.

— Ну, досить, досить! — примирливо сказав юнак. — Не буду.

Невідомо, чи зрозуміли його, чи просто настав час для занять, але обійми послабшали, а на екрані з'явились кольорові кульки.

Спочатку Павло не міг збагнути, що від нього вимагають, та незабаром помітив: кількість кульок кожного кольору наростала по одній — то був натуральний ряд чисел.

— Один… два… три… — лічив Павло, вказуючи пальцем на кульки.

І знайомий голос перекладав:

— Та… па… ра…

Завдання поступово ускладнювались — почалися екзамени з арифметики.

Здавалося б, як можна проекзаменувати людину, що не знає чужої мови? А от мешканці іншої планети зуміли це зробити. Закони математики незмінні в якому завгодно місці Всесвіту. Як не крути, а один та один завжди дорівнює двом! Інша річ, чи розуміє ці закони жива істота.

Павло збагнув: сума червоних та зелених кульок на екранчику дорівнює кількості синіх. Але хіба п'ять та сім — тринадцять?

— Помилка! — він ткнув пальцем у крайню кульку. — Зайва! Мусить бути дванадцять. Дванадцять!

Кулька одразу ж зникла.

— Ол! — почувся голос. — Дванадцять.

Відтепер Павло пильнував: майже в кожній задачі була помилка. Відшукати її — значить виявити свої знання.

Додавання, віднімання, множення й ділення… Як тільки екзаменатори пересвідчувались, що юнак справляється з завданням, вони пропонували складніші задачі. Поступово на екранчику з'явилися й лінії — почався екзамен з геометрії, а потім і з стереометрії.

Так тривало багато годин підряд. Мозок Павла працював з великим напруженням. Юнакові хотілося показати мешканцям іншої планети, що люди Землі за своїм рівнем стоять не нижче за них.

Коли справа дійшла до вищої математики, Павло перебрав ініціативу на себе. Він креслив на екранчику складні значки, малював графіки, писав формули, ретельно пояснюючи все.

Голос старанно повторював усе за юнаком, та, нарешті, перебив:

— Досить.

Екранчик погас.

М'яко, повільно спустились щупальця, згорнулися в клубок і завмерли…

Павло опинився на підлозі. Він витирав піт з чола, розгублено посміхаючись. Здається, екзамени складено успішно і слід чекати приємної винагороди. Може, хоч тепер космічні гості, якщо вони справді сидять у камерах, дозволять глянути на них?

Проте довкола нічого не змінилося: так само спокійно цокотіли перемикачі — своєрідний пульс споруди не зупинявся ні на мить.

Юнак сів у крісло.

Сєдих уважним поглядом обвів ланцюжки червоних та зелених кнопок і відчув майже те саме, що відчуває сапер посеред мінного поля: треба просуватися вперед, хоч кожен крок може стати останнім в житті.

З величезною обережністю юнак наблизив палець до крайньої кнопки ліворуч знизу. Натиснув на неї, стримуючи подих…

Не спалахнула блискавка, не загуркотів грім. Просто крісло легко повернулося ліворуч, пружні сяжки обхопили Павлову голову і впорснули йому в рот оуе.

— Гм… Несподівано, але досить приємно… А коли натиснути на оту, велику?

Тільки Павло потягнувся до неї, як почувся різкий звук і кнопка змінила свій колір на синій. Та юнак не зважав на застереження. Тоді важіль, який вихопився з щита, відштовхнув його руку геть.

— Перепрошую! — засміявся Павло. — А цю?

Кнопка в нижньому правому кутку щита керувала освітленням: все приміщення враз залило рожевим, приємним для ока світлом. Не було видно жодної лампочки чи будь-якої іншої освітлювальної злагоди — просто всі предмети засяяли яскравіше.

— Зрозуміло, — кивнув головою Павло. — Нижній ряд кнопок — побутове обслуговування.

Проте наступний експеримент навчив його обережніше поводитися з незнайомими пристроями автоматики. Щойно він натиснув другу кнопку ліворуч знизу, як звідкись вискочило щось схоже на ковпак, присмокталося до лоба й потилиці, задзижчало, і через кілька секунд голова у Павла стала голісінька, мов коліно. Ця кнопка, очевидно, завідувала «перукарнею».

— От тобі й маєш! — образився юнак. — Хоча б попередили, чи що!

За подальше дослідження він взявся тільки тоді, коли пересвідчився, що апаратуру можна вимкнути повторним натиском на ту саму кнопку, але все одно тепер був значно обережніший.

Незабаром Павло повністю опанував нескладну машинерію побутового обслуговування своєї камери. Однак цього йому було замало. Тисячі запитань снувалися в голові, хотілося будь-що побачити космонавтів. Та тільки не спалахував екранчик, не ворушилися «спрути» і ніхто не відгукувався на заклик. Здавалося, полоненого лишили напризволяще, забули про нього.

Вже давно Павла зацікавив металевий прямокутник просто посеред щита. Може, це теж якийсь екран. Проте хто засвідчить, що з-за нього не вирветься спопеляючий промінь? З цих міркувань Павло, перш ніж натиснути на відповідну кнопку внизу, підвівся з крісла і одійшов якнайдалі вбік.

Ні, нічого. Жодної дії.

Павло сів знову… і трохи не скрикнув. У невеликому віконечку побачив себе, що одсмикував палець від щита.

Все зображення було завбільшки з поштову листівку, але юнак з подивом помітив, що воно раптом почало наповзати на нього, розширюватися на всю камеру, набувати просторовості, стаючи майже реальним.

Юнак відчув дивне роздвоєння свого «я». Він цілком виразно усвідомлював, що сидить зараз у кріслі, міцно схопившись за поручні, і водночас почував себе іншим, піддослідним Павлом, яким щойно був. Тільки все, що він робив, на екрані демонструвалося в зворотному порядку.

Ось того іншого Павла Сєдих в цьому приміщенні екзаменують з математики… Ось він борсається в обіймах «спрута», потім летить угору до люка… А ось потвора запихає його в кабіну і повзе назад у хащі…

Щось схоже на це Павло бачив у дитинстві, коли кіномеханік сільського клубу переплутав, де кінець, а де початок кінофільму, та й пустив стрічку в зворотному напрямку. На екрані дим втягувався в жерла гармат, парашутисти з розкритими парашутами стрибали в чисте небо, забиті підводились і задки бігли на висхідні позиції.

Те, з чим Павло зіткнувся зараз, було незрівняно дивнішим: він немов потрапив на якусь неймовірну машину часу, що в шаленому темпі переносила глядача в минуле. Лише на одну мить Павло міг зосередити свою увагу на якомусь предметі, бо вже в наступну картина бігла все далі й далі назад у часі й просторі.

Юнак не бачив самого всюдихода, зате спостерігав, як на шляху зводяться зрізані ним дерева. На чорній галявині посеред палаючої тайги потвору з гуркотом, з лускотом почали облягати ті магнітні шестигранники, які бачив Павло на місці падіння ракети. А потім все запнуло полум'ям, пролунало шалене ревіння, і перед очима раптом постала Земля. Наполовину освітлена сонцем, оповита сивим серпанком, вона пливла в безмежному просторі, а біля неї висів Місяць.

Тричі прокрутилася перед очима Павла рідна планета, а тоді почала швидко віддалятись: перетворилася спочатку на блакитну пляму поряд жовтуватої крапки, згодом — на зірочку побіля волохатого сліпучого Сонця, а потім подаленіло, зменшилось і воно, зникло серед інших зірок.

Уперше перед Павлом в усій величі постала безмежність простору і часу. Юнак відчував, що летить з шаленою, неймовірною швидкістю. Повільно переповзали зорі, невловимо змінювався рисунок сузір'їв, а все навколо було сповнене темряви і порожнечі — страшної порожнечі, в якій немає нічогісінько на мільярди мільярдів кілометрів…

Скільки тривала ця подорож — важко було сказати. Павло відчував себе справжнім учасником космічного рейсу, і йому вже почало здаватися, що минули століття з того часу, як на екрані востаннє промайнула поверхня Землі.

Може, і справді було так. Може, і справді космічний корабель, геніальний витвір вищого розуму, витратив багато сот років, щоб подолати відстань між двома зоряними світами.

Чудесний пристрій стиснув відстань, змінив масштаби вимірювання, зберігши відчуття їхньої безмежності. Зрештою, не так і довго плив перед очима юнака одноманітний, грізний у своїй величі зоряний Всесвіт.

Нарешті вдалині заясніла особливо яскрава зоря. Вона швидко наблизилась, розпалася на дві: невелику блакитну і більшу рожеву. Потім проступили обриси великої оранжевої планети, зовсім не схожої на Землю за рисунком континентів, — і ракета з гуркотом опустилася в долину поміж височезних засніжених гір.

Припинився навальний рух. У Павла аж запаморочилося в голові. Все довкола запнув блакитний напівпрозорий серпанок. Він мерехтів, вібрував і, здавалося, бринів кожною своєю молекулою; здалеку-здалеку полинули чарівні звуки незнайомих музичних інструментів. Велична мелодія голоснішала й наближалась, а водночас просто перед Павлом на фоні зоряного неба все чіткіше і яскравіше вимальовувалось погруддя високочолої людини з великими розумними чорними очима. Це була таки людина, а не якась химерна істота, і все ж вона кожною рисочкою обличчя, кожним своїм рухом, кожною деталлю вбрання відрізнялась од людини Землі.

Мешканець іншої планети простягнув уперед руки й заговорив.

Павло прислухався. Йому здалось, ніби він розрізняє і розуміє слова чужої мови… Так, так, десь у підсвідомості бринить, наростає урочистий голос:

— Вітаємо вас, далекі незнані брати!.. Вітаємо вас, невідомі розумні істоти!.. Через безодню Космосу ми простягаємо вам руки!.. Слухайте й дивіться, люди Всесвіту, — до вас звертається планета Пірейя зоряної системи Двох Сонць!

Постать людини потьмяніла, розпливлась, а на її місці виникло зображення надзвичайно складної радіотехнічної споруди. Потім знову зазвучав голос:

— Біофільм, який ми демонструємо, впливає безпосередньо на мозок вищих, розумних істот, тому мова пірейців звучатиме для вас як рідна. Кожен глядач сприйматиме фільм так, ніби сам бере участь у зображуваних подіях. Ви зможете проникати навіть у думки та поривання героїв… Але й ваші думки та поривання під час перегляду біофільму будуть зафіксовані й проаналізовані спеціальною апаратурою…

Зображувану радіотехнічну споруду почали облягати захисні металеві аркуші, до них приєднувалися все нові й нові деталі, аж доки перед Павлом не з'явилась у повній красі та потвора, яка захопила його в полон.

— Наш космічний всюдихід — посланець дружби. Пробачте йому, якщо він, можливо, поводився з вами не зовсім тактовно: це тільки кібернетична машина, яка ще не здатна відтворити весь діапазон рефлексів людини… Наш посланець несе вам найдорожчий подарунок, який ми могли передати, — докладний опис найвидатніших наукових і технічних досягнень людства Пірейї… Це мирний посланець, але він обладнаний найсучаснішою зброєю і оборонятиметься в разі нападу на нього. Використати ж його для насильства і вбивства не можна: кібернетична злагода всюдихода скориться тільки справжній людині — людяній і розумній.

Зображення космічного всюдихода розпливлося. Перед Павлом Сєдих вималювалась уже знайома йому постать.

Зосереджено, пильно, немов прагнучи проникнути аж у глибини свідомості, з відстані в мільярди мільярдів кілометрів на людину Землі дивились великі чорні очі.

— Слухайте, люди іншої зоряної системи!.. До вас звертається планета Пірейя!.. Якщо ви стоїте вище за нас — даруйте нам помилки і невдачі: наше майбутнє попереду!.. Якщо ви не досягли такого рівня — зважте на сумну історію нашої планети, не допустіть повторення того, що сталося у нас!

З тихими мелодійними звуками зображення почало розпливатись, даленіти. І, так само даленіючи, затихав суворий, скорботний голос:

— Це відбулося тоді, коли на Пірейї ще існували два соціальні табори, коли капіталістична держава Монія досягла свого найбільшого розквіту, а найбагатша людина світу, трильйонер Кейз-Ол, стала некоронованим володарем її…

Екранчик погас. Павло Сєдих схопився, потер пальцями чоло.

— Що це було?.. Маячіння?.. Сон?

Таку реальність уявлюваного можна відчути тільки уві сні, коли людина нездатна контролювати свій мозок і сприймає на віру найфантастичніше. Але ж про сон не може бути й мови: Павло чітко й виразно бачить усе довкола, пригадує кожне слово з щойно почутого.

«Мова пірейців звучатиме для вас як рідна». Як? Чому? «Біофільм впливає безпосередньо на мозок».

Юнак трохи оговтався і тепер уже міг все як слід обміркувати: «Що ж, це цілком можливо… і дуже просто! Треба тільки створити надзвичайно широкополосний генератор. Адже випромінює мозок людини радіохвилі, то чому б йому їх не сприймати».

Але те, що було «дуже просто» теоретично, насправді становило завдання неймовірної складності.

— Ой, далеко ж ви сягнули, друзі! — з сумовитим захопленням сказав юнак.

Він обвів поглядом приміщення. Отже, марні сподівання потиснути руки мешканцям Пірейї! Їх тут немає… Навколо — тільки машини, надзвичайно досконалі, цілеспрямовані, але все-таки — мертві. Хай у кожному членикові ось оцих «спрутів» міститься крихітка розуму геніальних інженерів і вчених Пірейї — цей розум виявиться тільки в доцільності дій споруди, якій, може, тисячі років тому було задано програму відшукати в Космосі населену планету, знизитись на ній і насамперед знайти справжню людину.

Справжню людину! Павло Сєдих похитав головою: складне завдання стояло перед конструкторами Пірейї!

Кінець кінцем, розумовий рівень істоти визначити можна. Але ж цього замало: убивця й негідник може бути освіченою, кмітливою людиною, і навпаки, хтось людяний і чесний може не знати математики. А наміри й симпатії отих, що надіслали оцей космічний всюдихід, цілком виразно окреслені.

Біофільм… Павло помацав пальцями металевий екранчик проектора. А ну, хлопче, стань-но на місце пірейських інженерів та й поміркуй, чи справді машина може визначити не тільки розвиток, а й переконання та світогляд невідомої істоти?

«Що ж, мабуть, може, — міркував юнак. — Коли бачиш несправедливість, руки самі стискуються в кулаки… А що коли б на моєму місці сидів якийсь гангстер чи мільйонер?»

Павло відчував, що наближається до вірної розв'язки: одне й те саме явище різні люди оцінюють по-різному, залежно від світогляду. Те, що радує гуманіста, — дратує людиноненависника.

— Чудеса!.. — юнак приховав своє збентеження за посмішкою.

Отже, іспити тривають. Мешканець Землі, Павло Сєдих, має довести, що він — справжня людина.

У нього по спині перебіг неприємний холодок: нелегка це справа — репрезентувати все людство. Там, на далекій Пірейї, вже, мабуть, запанував комунізм. Для пірейців звичайнісіньким є той моральний критерій, що служить за найвищий зразок на Землі… А він, Павло Сєдих, людина звичайна, має безліч вад.

Юнак весь аж напружився: хай записують його думки й поривання! Хай контролюють і перевіряють! Так, комсомолець Павло Сєдих має багато вад. Але всі свої сили і навіть життя він готовий віддати за те, щоб у світі назавжди зникла несправедливість, щоб навіки запанував комунізм!

Він сів у крісло, набрав у легені повітря і натиснув на кнопку під екранчиком.