2

Даг зручніше всівся у потертому кріслі, розклав список на столі і читав його вголос, відкреслюючи нігтем рядки. Він ледь мружився — зір починав здавати, хоча він сам про це не здогадувався чи, вірніше, не дозволяв собі здогадуватися.

— А запасну рацію узяв?

— Узяв, — відказав Павлиш.

— Другий тент узяв?

— Ти дочитай спочатку. Сато, у тебе немає чорних ниток?

— Ні. Закінчилися.

— Візьми і третій тент, — сказав Даг.

— Не треба.

— І другий генератор візьми.

— Ось він, пункт двадцять три.

— Правильно. Скільки балонів береш?

— Вистачить.

— Згущене молоко? Зубну щітку?

— Ти мене збираєш в туристський похід?

— Візьми компот. Ми обійдемося.

— Я до вас зайду, коли захочу компоту.

— До нас не так легко прийти.

— Я жартую, — сказав Павлиш. — Я не збираюся до вас приходити.

— Як хочеш, — сказав Даг.

Він дивився на екран. Роботи повзали по тросах, мов тлі по травинках.

— Сьогодні переберешся? — запитав Даг.

Даг поспішав додому. Вони втратили вже два дні, готуючи здобич до транспортування. І ще два тижні на гальмування і маневри.

На місток увійшов Сато і сказав, що катер готовий і завантажений.

— За списком? — запитав Даг.

— За списком. Павлиш дав мені копію.

— Це добре, — сказав Даг. — Додай третій тент.

— Я вже додав, — сказав Сато. — У нас є запасні тенти. Нам вони все одно не придадуться.

— Я б на твоєму місці, — сказав Даг, — перебирався б зараз.

— Я готовий, — сказав Павлиш.

Даг мав рацію. Краще перебратися зараз, і коли що не так, неважко зганяти на корабель і узяти забуте. Доведеться провести декілька тижнів на мертвому судні, покинутому господарями невідомо коли і невідомо чому, котре втратило управління, летіло безцільно, немов «Летючий голандець», і було приречене, не зустрінь вони його, мільйони років провалюватися в чорну порожнечу космосу, поки його не притягне якась зірка чи планета або поки воно не розлетиться на друзки, зіткнувшись з метеоритом.

Ділянка Галактики, через яку вони поверталися, була порожня, лежала осторонь від звіданих шляхів, і сюди рідко зазирали кораблі. Це була виняткова, майже неймовірна знахідка. Некерований, залишений екіпажем, але не пошкоджений корабель.

Даг підрахував, що, якщо вести трофей на буксирі, пального до зовнішніх баз вистачить. Звичайно, якщо викинути за борт вантаж і відправити в порожнечу майже все, задля чого вони двадцять місяців не бачили жодного людського обличчя (власні не в рахунок).

І комусь з трьох слід було вирушити на борт трофея, тримати зв’язок і дивитися, щоб він поводився пристойно. Пішов Павлиш.

— Я пішов, — сказав Павлиш. — Встановлю тент. Випробую зв’язок.

— Ти обережніше, — сказав Даг, раптом розчулившись. — Ледь що…

— Головне, не загубіть, — відповів Павлиш.

Павлиш зазирнув на хвилину до себе в каюту подивитися, чи не забув чогось, а заразом попрощатися з тісним і вже незатишним житлом, де він провів багато місяців і з яким розлучався раніше, ніж припускав. І тому раптом відчув сентиментальну провину перед порожніми, знайомими до останнього гвинта стінами.

Сато вправно підігнав катер до вантажного люка мертвого корабля. Неважко здогадатися, що там колись стояв рятувальний катер. Його не було. Лише якийсь механічний пристрій маячив осторонь.

Штовхаючи перед собою пакунок з тентами і балонами, Павлиш пішов широким коридором до каюти біля самого пульта управління. Там він вирішив оселитися. Судячи з форми і розмірів приміщення, мешканці його були нижчими від людей зростом, можливо, масивнішими. У каюті, щоправда, не було жодних меблів, за якими можна було б судити, як влаштовані господарі корабля. Може, це була і не каюта, а складське приміщення. Обстежити корабель до пуття не встигли. Це належало зробити Павлишу. Корабель був великий. І подорож обіцяла бути ненудною.

Слід було влаштувати табір. Сато допоміг розкинути тент. Перехідну камеру вони влаштували біля дверей і перевірили, чи швидко тент наповнюється повітрям. Все гаразд. Тепер у Павлиша був дім, де можна жити без скафандра. Скафандр знадобиться для прогулянок. Поки Павлиш розкладав у каюті свої речі, Сато встановив освітлення і випробував рацію. Можна було подумати, що він сам має намір тут жити…

Розганялися годин шість. Даг побоювався за міцність буксира. В кінці розгону Павлиш вийшов на пульт управління корабля і дивився, як срібні циліндри, що летіли поряд — викинутий за борт вантаж — поступово відставали, немов проводжаючі на платформі. Перевантаження були вже терпимі, і він вирішив зайнятися справами.

Пульт управління дав мало інформації.

Дивне видовище представляв цей пульт. Та й уся рубка. Тут побував хуліган. Вірніше, не просто хуліган, а малолітній радіоаматор, якому віддали на поталу дорогу і складну машину. Ось він і перетворив її на детекторний приймач, використовуючи транзистори замість цвяхів, з друкованих схем зробивши підставку, а непотрібною, на його думку, платиновою фольгою обклеїв своє горище, немов шпалерами. Можна було припустити — а це припущення вже висловив Даг, коли вони потрапили сюди вперше, — що управління кораблем раніше було повністю автоматичним. Але потім хтось без особливих церемоній зірвав кришки і кожухи, з’єднав накоротко лінії, які з’єднувати не належало, — загалом, вжив усіх заходів, щоб перетворити хронометр на первісний будильник. Від такої вівісекції залишилася безліч зайвих «гвинтиків», іноді значних розмірів. Пустун розкидав їх по підлозі, немов поспішав завершити розгром і сховатися раніше, ніж повернуться батьки.

Дивовижно, але ніде не зустрілося жодного стільця, крісла або чогось близького до цих предметів. Можливо, господарі і не знали, що таке стільці. Сиділи, скажімо, на підлозі. Або взагалі котилися, немов перекотиполе. Павлиш тягав за собою камеру і намагався зняти все, що можна. Про всяк випадок. Якщо що-небудь скоїться, можуть зберегтися плівки. Ледь гудів шоломовий ліхтар, і від того абсолютнішою була тиша. Було так тихо, що Павлишу стали причуватися шерехкі кроки і шурхоти. Хотілося ходити навшпиньки, ніби він міг когось розбудити. Він знав, що будити нікого, і хотів було відключити шоломофон, але потім остерігся. Якщо раптом у безгучному кораблі виникне шум, звук, голос, нехай він його почує.

І від цієї неймовірної можливості стало зовсім незатишно. Павлиш спіймав себе на безглуздому жесті — поклав долоню на рукоять бластера.

— Атавізм, — сказав він.

Виявилося, сказав уголос. Тому що в шоломофоні виник голос Дага.

— Ти про що?

— Звик, що ми завжди разом, — сказав Павлиш. — Незатишно.

Павлиш бачив себе збоку: маленька людина в блискучому скафандрі, жучок у величезній банці, набитій порохнявою.

Коридор, який вів повз його каюту, закінчувався круглим порожнім приміщенням. Павлиш відштовхнувся від люка і в два стрибки здолав його. За ним починався такий самий коридор. І стіни, і підлога скрізь були однакового блакитного кольору, ледь білястого, немов вигорілого від сонця. Світло шоломового ліхтаря розходилося широким променем, і стіни відбивали його. Коридор загинався попереду. Павлиш наніс його на план. Поки планом корабля був еліпс, в передній частині якого був позначений вантажний люк і елінг для відлетілого катера чи рятувальної ракети, пульт управління, коридор, що сполучає пульт з круглим залом, і ще три коридори, що відходили від пульта. Відомо було, де знаходяться двигуни, але їх поки не стали позначати на плані. Часу досить, щоб все оглянути неспішно.

Кроків через сто коридор уперся в напіввідчинений люк. Біля люка лежало щось біле, плоске. Павлиш поволі наблизився до білого. Нахилив голову, щоб освітити його яскравіше. Виявилося, просто ганчірка. Біла ганчірка, крихка у вакуумі. Павлиш заніс над нею ногу, щоб переступити, але, певно, ненавмисно доторкнувся до неї, і ганчірка розсипалася на порох.

— Шкода, — сказав він.

— Що трапилося? — запитав Даг.

— Займайся своїми справами, — сказав Павлиш. — Інакше взагалі відключуся.

— Спробуй лише. Зараз же прилечу за тобою. План не забудь.

— Не забув, — сказав Павлиш, відзначаючи на плані люк.

За люком коридор розширився, в боки відбігали його гілки. Але Павлиш навіть наразі не став відзначати їх. Вибрав центральний, найширший шлях. Він привів його ще до одного люка, зачиненого наглухо.

— От і все на сьогодні, — сказав Павлиш.

Даг мовчав.

— Ти чого мовчиш? — запитав Павлиш.

— Не заважаю тобі розмовляти з самим собою.

— Спасибі. Я дійшов до зачиненого люка.

— Не поспішай відчиняти, — сказав Даг.

Павлиш освітив стіну навколо люка. Помітив виступаючий квадрат і провів по ньому рукавичкою.

Люк легко відійшов убік, і Павлиш притиснувся до стіни. Але нічого не сталося.

Зненацька йому здалося, що позаду хтось стоїть. Павлиш різко обернувся, різонув променем світла по коридору. Порожньо. Підвели нерви. Він нічого не став говорити Дагу і переступив через поріг.

Павлиш опинився в обширній камері, уздовж стін ішли полиці, на деяких стояли ящики. Він зазирнув до одного з них. Ящик був на третину наповнений пилом. Що в ньому було раніше, вгадати неможливо.

У дальньому кутку камери ліхтар спіймав променем ще одну білу ганчірку. Павлиш вирішив до неї не підходити. Краще потім узяти консервант, на Землі цікаво буде дізнатися, з чого вони робили матерію. Але коли Павлиш уже відводив промінь ліхтаря убік, йому раптом здалося, що на ганчірці щось намальовано. Може, тільки здалося? Він зробив крок у тому напрямі. Чорний напис було видно виразно. Павлиш нахилився. Сів навпочіпки.

«Мене звати Надія» — було написано на ганчірці. По-російськи.

Павлиш втратив рівновагу, і рука доторкнулася до ганчірки. Ганчірка розсипалася. Зникла. Зник і напис.

— Мене звати Надія, — повторив Павлиш.

— Що? — запитав Даг.

— Тут було написано: «Мене звати Надія», — сказав Павлиш.

— Та де ж?

— Вже не написано, — сказав Павлиш. — Я доторкнувся, і вона зникла.

— Славо, — сказав Даг тихо. — Заспокойся.

— Я абсолютно спокійний, — сказав Павлиш.