4

— «Я знайшла цей папір уже два місяці тому, але ніяк не могла придумати, чим писати на ньому. І лише вчора здогадалася, що зовсім поряд, в кімнаті, за якою стежить дурник, зібрані камені, схожі на графіт. Я заточила один з них. І тепер писатиму». (Наступного дня в каюті Надії Павлиш побачив на стіні довгі стовпці подряпин і здогадався, як вона вела рахунок дням.)

— «Мені давно хотілося писати щоденник, тому що я хочу сподіватися, що коли-небудь, навіть якщо я і не доживу до цього світлого дня, мене знайдуть. Адже не можна ж жити зовсім без надії. Я іноді шкодую, що я невіруюча.

Я б змогла сподіватися на бога і думати, що це все — випробування згори».

На цьому закінчувався аркуш. Павлиш зрозумів, що аркуші лежали в стосі до ладу, але це не означало, що Надія вела щоденник день за днем. Іноді, напевно, минали тижні, перш ніж вона знов починала писати.

— «Сьогодні вони метушаться. Стало важче. Я знову кашляла. Повітря тут все-таки мертве. Напевно, людина може до всього звикнути. Навіть до неволі. Але найважче бути зовсім самій. Я навчилася розмовляти вголос. Спочатку соромилася, ніяково було, наче хто-небудь може мене підслухати. Але тепер навіть співаю. Мені б треба записати, як все зі мною сталося, тому що не дай боже комусь опинитися на моєму місці. Тільки сьогодні мені важко, і коли я пішла в город, то по дорозі так захекалася, що сіла просто край стінки, і дурники мене притягнули назад ледь живу».

Дні через два Павлиш знайшов те, що Надія називала городом. Це виявився великий гідропонний вузол. І щось на кшталт ботанічного саду.

— «Я пишу зараз, тому що однаково піти нікуди не зможу, та дурники і не пустять. Напевно, слід чекати поповненення нашому сімейству. Тільки не знаю вже, чи побачу я…»

Третій аркуш був написаний значно дрібнішим почерком, акуратно.

Надія економила папір.

— «Якщо колись потраплять сюди люди, хай знають про мене наступне.

Моє ім’я-по-батькові-прізвище Сидорова Надія Матвіївна. Рік народження 1923-й. Місце народження — Ярославська область, село Городище. Я закінчила середню школу в селі, а потім збиралася вступати до інституту, але мій батько, Матвій Степанович, помер, і матері самій було важко працювати в колгоспі і поратися по господарству. Тому я стала працювати в колгоспі, хоча і не полишила надії здобути подальшу освіту. Коли підросли мої сестри Віра і Валентина, я здійснила все-таки свою мрію і вступила до медичного училища в Ярославлі, і кінчила його в 1942 році, після чого була призвана в діючу армію і провела війну в госпіталях як медсестра. Після закінчення війни я повернулася в Городище і поступила працювати в місцеву лікарню в тій же якості. Я вийшла заміж в 1948 році, ми переїхали на проживання в Калязін, а наступного року у мене народилася дочка Олечка, проте мій чоловік, Микола Іванов, шофер, помер в 1953 році, потрапивши в аварію. Так ми і залишилися самі з Олечкою».

Павлиш сидів на підлозі, в кутку комірки, затягнутої білим тентом. Автобіографію Надії він читав уголос. Почерк розбирати було нескладно — писала вона акуратно, круглими, сильно нахиленими управо літерами, лише подекуди графіт обсипався, і тоді Павлиш нахиляв аркуш, щоб розібрати букви за вм’ятинами, залишеними на аркуші. Він відклав аркуш і обережно підняв наступний, розраховуючи знайти на ньому продовження.

— Отже, у п’ятдесят третьому році їй вже було тридцять років, — сказав Сато.

— Читай далі, — сказав Даг.

— Тут про інше, — сказав Павлиш. — Зараз прочитаю сам.

— Читай відразу, — Даг ображався. І Павлиш подумав раптом, як давно Даг йому не заздрив і як взагалі давно вони один одному не заздрили.

— «Сьогодні притягнули нових. Вони їх помістили на нижній поверх, за порожніми клітками. Я не змогла побачити, скільки усього новачків. Але по-моєму, декілька. Дурник зачинив двері і мене не пустив. Я раптом зрозуміла, що дуже їм заздрю. Так, заздрю нещасним, відірваним назавжди від своїх сімей і дому, увязненим у в’язницю за гріхи, яких вони не робили. Але ж їх багато. Може, три, може, п’ять. А я зовсім сама. Час тут іде однаково. Якби я не звикла працювати, то давно б уже померла. І скільки років я тут? Здається, пішов четвертий рік. Треба буде перевірити, порахувати подряпинки. Тільки я боюся, що збилася з рахунку. Адже я не записувала, коли хворіла, і лише думка про Олечку мені допомогла вибратися з того світу. Ну що ж, займуся справою. Дурник приніс мені ниток і дроту. Адже вони щось розуміють. А голку я знайшла на третьому поверсі. Хоч дурник і хотів її у мене відібрати. Злякався, бідненький».

— Ну? — запитав Даг.

— Все я читати все одно не зможу, — відповів Павлиш. — Зачекайте. Ось тут начебто продовження.

— «Я потім розкладу листки по порядку. Мені все здається, що хтось прочитає ці листки. Мене вже не буде, прах мій розлетиться по зірках, а папірці виживуть. Я дуже прошу тебе, хто це читатиме, розшукай мою дочку Ольгу. Може, вона вже доросла. Скажи їй, що трапилося з матір’ю. І хоч їй мою могилу ніколи не відшукати, все-таки мені легше так думати. Якби мені коли-небудь сказали, що я потраплю в страшну в’язницю, житиму, а всі думатимуть, що мене давно вже немає, я б померла від жаху. Але ж живу. Я дуже сподіваюся, що Тимофій не подумає, що я кинула дівчинку йому на руки і втекла шукати легкого життя. Ні, найшвидше вони обшукали всю протоку, вирішили, що я втопилася. А той вечір у мене до кінця днів залишиться перед очима, тому що він був незвичайний. Зовсім не через біду, а навпаки. Тоді в моєму житті мало щось змінитися… А змінилося зовсім не так».

— Ні, — сказав Павлиш, відкладаючи аркуш. — Тут особисте.

— Що особисте?

— Тут про Тимофія. Ми ж не знаємо, хто такий Тимофій. Якийсь її знайомий. Може, з лікарні. Зачекайте, пошукаю далі.

— Як ти можеш судити! — вигукнув Даг. — Ти в поспіху обов’язково пропустиш щось головне.

— Головне я не пропущу, — відказав Павлиш. — Цим папірцям багато років. Ми не можемо шукати її, не можемо врятувати. З таким самим успіхом ми могли б читати клинопис. Різниця не принципова.

— «Після смерті Миколи я залишилася з Олечкой зовсім сама. Якщо не рахувати сестер. Але вони були далеко, і в них були свої сім’ї і свої турботи. Жили ми не дуже багато, я працювала в лікарні і була призначена навесні 1956 року старшою сестрою. Олечка мала йти до школи, в перший клас. У мене були пропозиції вийти заміж, зокрема від одного лікаря нашої лікарні, хорошого, щоправда, літнього чоловіка, але я відмовила йому, тому що думала, що молодість моя однаково минула. Нам і удвох з Олечкою добре. Мені допомагав брат чоловіка Тимофій Іванов, інвалід війни, який працював лісником неподалік від міста. Нещастя зі мною сталося в кінці серпня 1956 року. Я не пам’ятаю тепер числа, але пам’ятаю, що трапилося це в суботу увечері… Обставини до цього були такі. У нас у лікарні видалося багато роботи, тому що був час літніх відпусток і я підміняла інших співробітників. Олечку, на щастя, як завжди, узяв до себе пожити Тимофій до свого будиночка. А я приїжджала туди по суботах автобусом, потім ішла пішки, і дуже добре відпочивала, якщо видавалася вільна неділя. Його будинок розташований в сосновому лісі недалеко від Волги».

Павлиш замовк.

— Ну, що далі? — запитав Даг.

— Зачекайте, шукаю аркуш.

— «Я постараюся описати те, що було далі, зі всіма подробицями, тому що як працівник медицини розумію, яке велике значення має вірний діагноз, і комусь ці всі подробиці знадобляться. Можливо, мій опис, коли він потрапить до рук фахівця, допоможе розгадати і інші схожі випадки, якщо вони будуть. Того вечора Тимофій і Олечка провели мене до річки мити посуд. У тому місці дорога, яка йде від будинку до Волги, доходить до самої води. Тимофій хотів мене почекати, але я боялася, що Олечці буде холодно, оскільки вечір був нетеплий, і попросила його повернутися додому, а сама сказала, що скоро прийду. Було ще не зовсім темно, і хвилини через три-чотири після того, як мої рідні пішли, я почула тихе дзижчання. Я навіть не злякалася спочатку, тому що вирішила, що по Волзі, далеко від мене, йде моторка. Але потім мене охопило неприємне відчуття, наче передчуття чогось поганого. Я поглянула на річку, але ніякої моторки не побачила…»

Павлиш знайшов наступний аркуш.

— «…але побачила, що у моєму напрямку трохи вище моєї голови летить повітряний човен, схожий на підводний човен без крил. Він видався мені срібним. Човен знижувався прямо переді мною, відрізаючи мене від дороги. Я дуже здивувалася. За роки війни я набачилася різної військової техніки і спочатку вирішила, що це якийсь новий літак, який робить вимушену посадку, тому що у нього відмовив мотор. Я хотіла відійти убік, сховатися за сосну, щоб, якщо буде вибух, уціліти. Але човен випустив залізні захвати, і з нього посипалися дурники. Тоді я ще не знала, що це дурники, але в ту мить свідомість у мене потьмарилася, і я, напевно, впала…»

— Далі що? — запитав Даг, коли пауза затягнулася.

— Далі все, — відказав Павлиш.

— Ну що ж було?

— Вона не пише.

— То що ж вона пише, врешті-решт?

Павлиш мовчав. Він читав про себе.

«Я знаю дорогу на нижній поверх. Там є шлях з городу, і дурники за ним не стежать. Мені дуже захотілося подивитися на новачків. Бо всі мої сусіди нерозумні. До дракона в клітку я навчилася заходити. Раніше боялася. Але якось подивилася, чим його годують дурники, і це все були трави з городу. Тоді я і подумала, що він мене не з’їсть. Може, я б довго до нього не заходила, але якось йшла мимо і побачила, що він хворий. Дурники метушилися, підкладали йому їжу, міряли щось, торкалися. А він лежав на боці і важко дихав. Тоді я підійшла до самих ґрат і придивилася. Адже я медик, і мій обов’язок полегшувати страждання. Дурникам я допомогти не змогла б — вони залізні. А дракона оглянула, хоч і через ґрати. У нього була рана — напевно, хотів вибратися, побився об ґрати. Сили в ньому багато — розумом бог зобидив. Я тут стала відчайдушна — життя не дороге. Гадаю: він до мене звик. Адже він ще раніше від мене сюди потрапив — вже тисячу разів бачив. Я дурникам сказала, щоб вони не заважали, а принесли води, теплої. Я, звичайно, ризикувала. Ані аналізу йому не зробити, нічого. Але рани загноїлися, і я їх промила, перев’язала як могла. Дракон не опирався. Навіть повертався, щоб мені було зручніше».

Наступний аркуш, певно, потрапив сюди знизу пачки і не був пов’язаний за змістом з попередніми.

«Сьогодні сіла писати, а руки не слухаються. Птах вирвався назовні. Дурники бігали за ним по коридорах, ловили сіткою. Я теж хотіла спіймати його, боялася, що розіб’ється. Але дарма старалася. Птах вилетів у великий зал, ударився з льоту об трубу і впав. Я потім, коли дурники тягнули його до свого музею, підібрала перо, довге, тонке, схоже на ковилу. Я і жаліла птаха, і заздрила йому. Ось знайшов усе-таки в собі силу загинути, якщо вже не можна вирватися на свободу. Ще рік тому такий приклад міг би на мене справити вирішальний вплив. Але тепер я зайнята. Я не можу себе витратити намарно. Нехай моя мета нереальна, але все-таки вона є. І ось, така засмучена і задумлива, я пішла за дурниками, і вони забули зачинити за собою двері в музей. Туди я не потрапила — там повітря немає, — але зазирнула крізь скляну стінку. І побачила слоїки, куби, посудини, в яких дурники зберігають тих, хто не витримав шляху: у формаліні чи у чомусь схожому. Як виродки у Кунсткамері в Ленінграді. І я зрозуміла, що мине ще декілька років, і мене, мертву, не спалять і не поховають, а помістять в скляний слоїк на любування дурникам чи їх господарям. І стало гірко. Я Балеві про це розповіла. Він тільки щулився і дав мені зрозуміти: того ж боїться. Сиджу над папером, а уявляю себе в скляному слоїку, заспиртовану».

Потім, вже через кілька днів, Павлиш відшукав музей. Космічний холод заморозив рідину, в якій зберігалися експонати. Павлиш поволі йшов від посудини до посудини, вдивляючись у лід більших посудин. Боявся знайти тіло Надії. А у вухах перебивали один одного нетерпляче Даг і Сато: «Ну як?» Павлиш поділяв страх Надії. Краще що завгодно, аніж слоїк з формаліном. Щоправда, він відшукав слоїк з птахом — веселковим ефемерним створінням з довгим хвостом і великоокою, без дзьоба головою. І ще знайшов слоїк, у якому був Баль. Про це розказано в наступних аркушах.

«Я все збиваюся у своїй розповіді, оскільки те, що відбувається сьогодні важливіше, ніж минулі роки. Ось і не можу ніяк описати мою пригоду по порядку.

Отямилась я в комірці. Там горіло світло, неяскраве і неживе. Це не та кімната, де я живу зараз. У комірці тепер звалені викопні черепашки, які дурники притягнули з рік тому. За чотири з гаком роки ми разів шістнадцять зупинялися, і щоразу починалася метушня, і сюди тягнули всілякі речі, а то й живих істот. Так от, у комірці, окрім мене, опинився посуд, який я мила і який мені потім дуже придався, гілки сосни, трава, каміння, різні комахи. Я лише потім зрозуміла, що вони хотіли дізнатися, чим мене годувати. А тоді я подумала, що весь цей набір випадковий. Я їсти нічого не стала: не до того було. Сіла, постукала по стінці — стінка тверда, і навколо постійно чується дзижчання, немов працюють машини на пароплаві. І крім того, я відчула велику легкість. Тут взагалі все легше, ніж на Землі. Я читала колись, що на Місяці сила тяжіння теж менша, і якщо колись люди полетять до зірок, як учив Ціолковський, то вони зовсім нічого не важитимуть. Ось ця маленька сила тяжіння і допомогла мені скоро зрозуміти, що я вже не на Землі, що мене викрали, вивезли, мов кавказького бранця, і ніяк не можуть довезти до місця. Я дуже сподіваюся, що люди, наші, із Землі, коли-небудь теж навчаться літати в космічний простір. Але боюся, що трапиться це ще не скоро».

Павлиш прочитав ці рядки вголос. Даг сказав:

— А всього ж рік не дожила до першого супутника.

І Сато поправив його:

— Вона була жива, коли літав Гагарін.

— Можливо. Але їй від того не легше.

— Якби знала, їй було б легше, — сказав Павлиш.

— Не впевнений, — сказав Даг. — Вона б тоді чекала, що її звільнять. А не дочекалася б.

— Не в цьому річ, — сказав Павлиш. — Їй важливо було знати, що ми теж можемо.

Далі він читав уголос, поки не втомився.

— «Вони мені принесли поїсти і стояли в дверях, дивилися, буду їсти чи ні. Я спробувала — дивна каша, ледь солонувата, нудна пожива. Але тоді я була голодна і неначе оглушена. Я все дивилася на дурників, які стояли в дверях, мов черепахи, і просила, щоб вони покликали їх начальника. Я не знала тоді, що їх начальник — Машина — на всю стіну дальнього залу. А що за справжні господарі, які вони з себе, досі не знаю, відрядили цей корабель в дорогу з самими залізними автоматами. Потім я думала, як вони здогадалися, яка їжа мені не пошкодить. І сушила собі голову, поки не потрапила в їх лабораторію і не здогадалася, що вони узяли у мене, поки я була без свідомості, кров і провели повне дослідження організму. І зрозуміли, чого і в яких пропорціях мені потрібно, щоб не померти з голоду. А що таке смачно, вони не знають. Я на дурників давно не серджуся. Вони, як солдати, виконують наказ. Тільки солдати все-таки думають. Вони не можуть. Я всі перші дні проплакала, просилася на волю і ніяк не могла зрозуміти, що до волі мені летіти й летіти. І ніколи не долетіти.

…У мене раптом з’явився неспокій. Це, напевно, через те, що я тепер не сама. Таке складається враження, що скоро стануться зміни. Не знаю вже, чи на краще. Тільки на гірше змінюватися нікуди. Сьогодні снилася мені Олечка, і я уві сні дивувалася, чому вона не росте, чому бігає така маленька. Адже їй пора б і вирости. А вона тільки сміялася. Я, коли прокинулася, дуже стривожилася. Чи не означає це, що Олечки вже немає на світі? Раніше я ніколи не вірила передчуттям. Навіть на фронті. Надивилася на оманливі передчуття. А зараз ось цілий день не могла собі місця знайти. Я потім подумала ще ось про що: а звідки я вирішила, що вірно рахую дні? Адже я подряпинку роблю, коли встаю вранці? А якщо не вранці? Може, я тепер частіше сплю. Або рідше. Адже не вгадаєш. Тут завжди однаково. І я подумала, що, може, минуло не чотири роки, а лише два. Або один. А може, і навпаки — п’ять, шість, сім років? Скільки ж років зараз Олі? А мені скільки? Може, я вже стара? Я так перехвилювалася, що побігла до дзеркал. Це, звичайно, не дзеркала. Вони ледь опуклі, круглі, схожі на екрани телевізорів. Іноді по них пробігають зелені і сині зигзаги. Інших дзеркал у мене немає. Я довго вдивлялася в екрани. Навіть дурники, які там чергували, почали сигналити мені — що потрібно? Я лише відмахнулася. Минули ті часи, коли я їх кликала катами, мучителями, фашистами. Тепер я їх не боюся. Я боюся тільки Машини. Начальника. Я довго видивлялася в дзеркала, переходила від одного до іншого, шукала те, що найсвітліше. І нічого вирішити не змогла. Начебто це я — і ніс такий самий, очі провалилися, і обличчя здається синішим. Але це, найпевніше, від самого дзеркала. Мішки, щоправда, під очима. І я повернулася до кімнати».

— Це украй цікаво, — сказав Даг. — Ти як, Павлишу, думаєш?

— Що?

— Про цю проблему. Ізолюй людину на декілька років так, щоб вона не знала про хід часу поза її приміщенням. Чи зміниться біологічний цикл?

— Я зараз не про це думаю, — сказав Павлиш.

— «Я раптом згадала про кошеня. Зовсім забула. А сьогодні згадала. Вони кошеня звідкись дістали. Із Землі, звичайно. Воно пищало і нявкало. Це було в перші дні. Пищало воно в сусідній комірці, і дурники всі туди бігали, ніяк не могли здогадатися, що йому молоко потрібне. Я тоді зовсім боязка була, і вони мене привели до нього, до кошеняти, думали, що я зможу допомогти. Але я ж не могла пояснити їм, що таке молоко. А певно, в їх штучній їжі чогось не вистачало. Я з кошеням вовтузилася три дні. Кашу водою розбавляла, в цій турботі забувала навіть про своє горе. Але кошеня здохло. Вочевидь, людина куди витриваліша від звіра, хоч і кажуть, що у кішки вісім життів. Я ж бо живу. Напевно, кошеня теж у них у музеї лежить. Тепер я б знайшла, чим його годувати. Я знаю хід до їх лабораторії. І дурники до мене по-іншому ставляться. Звикли. А дракон геть поганий. Певно, скоро помре. Я у нього вчора просиділа довго, знову промила рани. А він зовсім ослаб. Я з ним зробила відкриття. Виявляється, дракон може якимсь чином впливати на мої думки. Не те щоб я розуміла його, але, коли йому боляче, я це відчуваю. Я знаю, що він радий моєму приходові. І я жалкую тепер, що раніше не звертала на нього уваги — боялася. Адже, можливо, він такий самий, як я. Теж бранець. Тільки ще нещасніший. Його всі ці роки тримали в клітці. Може, цей дракон — медсестра в лікарні на якійсь дуже далекій планеті. І так само приїхала ця дракониха відвідати свою дочку. І попалася в наш зоопарк. І прожила в ньому багато років у клітці. І все хотіла втлумачити дурникам, що вона не дурніша за них. Так і помре, не втлумачивши. Я, значить, спочатку посміхнулася, а потім розплакалася. Ось і сиджу, реву, а мені йти пора, чекають.

І все-таки, якщо я думаю про дракона, то гадаю, що моя доля краща. Я хоч користуюся деякою свободою. І користувалася нею з самого початку. Відтоді, як померло кошеня. Я багато думала, чому так вийшло, що всі решта бранці — скільки їх тут є (за перегородками на решті поверхів повітря інше — туди мені не пройти, і там теж, напевно, є бранці) — сидять замкнені. Лише я досить вільно розгулюю по поверхах. Чомусь вони вирішили, що я для них безпечна. Можливо, їх господарі на мене схожі. Довірили мені кошеня. Пустили в город і показали, де насіння. У лабораторію мені можна ходити. Навіть слухаються мене дурники. Той, хто ці листки читатиме, напевно, здивується, що за дурники? Це я залізних черепах так називаю. Як дізналася, що вони машинки, що вони простих речей не розуміють, то й стала їх кликати дурниками. Для себе. Але все одно, якщо задуматися, життя моє ненабагато краще від тих, хто в клітках. І в камерах. Просто моя в’язниця обширніша, аніж у них. От і все. Я ж намагалася через дурників пояснити Машині, начальникові, що це чистий злочин — хапати живу людину і тримати її так. Я хотіла їм пояснити, що краще їм зв’язатися з нами, із Землею. Але потім я переконалася, що, окрім машин, тут нікого немає. А машинам даний наказ — літайте Всесвітом, збирайте, що стрінеться на шляху, потім доповісте. Тільки дуже вже довгий зворотний шлях. Я ще сподіваюся, що доживу, а доживши, зустрінуся з ними і все їм викладу. А може, вони і не знають, що десь, окрім їх планети, є розумні люди?»

Коли Павлиш закінчив читати цей аркуш, Даг сказав:

— Загалом, вона міркувала досить логічно.

— Звичайно, це був дослідницький автомат, — сказав Павлиш. — Але є тут одна загадка. І Надія її вловила.

— Загадка? — запитав Сато.

— Мені здається дивним, — сказав Павлиш, — що такий величезний корабель, посланий у далекий пошук, не має ніякого зв’язку з базою, з планетою. Певно, летить він багато років. І за цей час інформація застаріває.

— Я не згоден, — сказав Даг. — Уяви, що таких кораблів декілька. Кожному виділений сектор Галактики. І нехай вони летять багато років. Неважливо. Адже органічне життя вони виявлять дай бог на одному світі з тисячі. Ось вони звозять інформацію. Що таке сто років для цивілізації, яка може розсилати розвідників? А потім уже вони на дозвіллі розглянуть трофеї і вирішать, куди посилати експедицію.

— І вони хапають все, що трапиться? — запитав Сато, не приховуючи неприязні до господарів корабля.

— А які критерії можуть бути у автоматів, щоб визначити, чи розумна істота їм трапилася?

— Ну, Надія, наприклад, була одягнена. Вони бачили наші міста.

— Непереконливо, — сказав Павлиш. — І де гарантія, що в світі ікс розумні істоти не ходять голими і не одягають в шати своїх домашніх тварин.

— І шанси на те, що вони виловлять саме розумну істоту, такі малі, — додав Даг, — що ними вони, напевно, просто нехтують. У будь-якому випадку вони прагнуть зберегти живцем усі свої трофеї.

— Розмова порожня, — підсумував Павлиш, піднімаючи наступний аркуш. — Ми поки нічого не знаємо про тих, хто послав корабель. І не знаємо, що вони думали при цьому. У відомій нам частині Галактики нічого подібного немає. Значить, вони здалеку. Ми знаємо тільки, що вони були у нас, але з якоїсь причини не повернулися додому.

— Може, це і на краще, — сказав Даг.

Решта промовчали.

«Колись потім, буде час, напишу про мої перші роки у в’язниці.

Зараз багато що вже здається туманним, далеким — і жах мій, і відчай, і те, як я шукала вихід звідси, думала навіть, що заберуся до них у центр і поламаю всі їх машини. Нехай ми розіб’ємося. Це у той час я так думала, коли боялася, що вони знову прилетять до нас на Землю і накоять чогось поганого. Але я зрозуміла, що з їх кораблем мені не впоратися. Напевно, тут сто інженерів не зрозуміють, що до чого. А зараз мені час повернутися до тих подій, які відбулися вже не так давно, місяці, тижні тому, вже після того, як я роздобула папір і почала писати щоденник. Нові бранці, яких підібрали останнього разу, потрапили на мій поверх, напевно, тому, що у нас з ними однакове повітря. Їх потримали спочатку в карантині, на іншому поверсі, а потім відправили до камер недалеко від моїх володінь. Мене опанувала надія, що раптом це теж люди або хтось хоча б схожий. Але коли я їх побачила — підглянула, як дурники завозили в камеру їжу, зрозуміла, що знову для мене суцільне розчарування. Я якось бачила в Ярославлі, у магазині, продавали трепангів. Я тоді подумала: буває ж гидота, і як тільки люди їдять? Інші покупці в магазині так само реагували. Новенькі тварини виявилися схожими на таких трепангів. Було їх у камері двоє, зросточком вони з собаку, слизькі і огидного вигляду. Я засмутилася і пішла до себе. Навіть записувати нічого в щоденник про них не стала. Наступного дня усе розповіла моїй драконисі, але вона, звичайно, нічого не зрозуміла. Якби я не чекала чогось, легко було б перенести таке розчарування. Цих трепангів з камер не випускали. Я скоро вже зрозуміла, що їх усього п’ятеро — двоє в камері, а троє у клітці, за залізними дверима. Їхній харч я теж незабаром побачила, тому що дурники мій город потіснили, розводили в баліях якусь цвіль, немов жива, вона ворушиться, і сморід від неї неприємний. І цю цвіль тягали трепангам.

…Щось знову зле стало драконисі. Я вже в лабораторії досліди розвела. Подивився б на мене Іван Акимович з нашої лікарні. Він мені все радив піти вчитися. Казав, що з мене вийде лікар, тому що у мене розвинена інтуїція. Але життя мене засмоктало, я залишилася неуком. Про що дуже тепер шкодую. Правда, мені не раз доводилося заміщати лаборантку, і я уміла робити аналізи і асистувати при операціях: маленька лікарня — хороша школа, всім би молодим медикам радила через неї пройти. Але хіба тут мої знання могли стати в пригоді?»

— Ти чого мовчиш? — запитав Даг. — Пропускаєш?

— Усе сам прочитаєш. Я хочу дістатися до суті, — відказав Павлиш.

«Хоч я відчувала огиду до трепангів, але розуміла, що огида моя несправедлива. Нічого вони мені поганого не зробили. І тим більше я вже звикла жити серед таких чудес і виродків, що й уві сні не присняться. Порахувати мої дні тут — така виходить нескінченна і однакова вервичка, що страшно робиться. А вдуматися, то вийде, що кожного дня дізнаюся про щось, дивлюся, думаю. Яка ж людина витривала істота! Адже і я комусь здаюся страшним виродком. Може, навіть і моїй драконисі.

Напевно, ці трепанги можуть думати. Таке рішення мені спало на думку, коли я побачила, що, варто мені пройти повз їх клітку, вони за мною стежать і рухаються. Якось я йшла з городу з пучком редиски — редиска квола, млява, але все-таки вітаміни. Один трепанг вовтузився біля самих ґрат. Мені здалося, що він намагається зламати замок. Що ж, подумала я, адже і мені таке спадало на думку. У перші дні, коли я сиділа під замком, і в ті дні, коли мене замикали, тому що наближалися до інших планет. Подумала і навіть зупинилася. Бо що ж це виходить? Як я. Значить, думають? А трепанг, коли побачив мене, зашипів і відповз всередину. Але не встиг, тому що один з дурників був неподалік (я ж бо його не бачила, звикла не помічати), і він ударив трепанга струмом. Таке у них покарання. Трепанг зіщулився. Я на дурника прикрикнула і хотіла далі піти, але тут і мені дісталося. Та так сильно він мене ударив струмом, що я навіть упала і розсипала редиску. Певно, він хотів мені показати, що з цими, з трепангами, мені робити нічого. Я піднялася абияк — суглоби останнім часом поболюють — і пішла до себе. Скільки живу тут, а не можу звикнути, що я для них усе ж мов кролик у лабораторії. У будь-яку мить вони можуть мене вбити і в музей, у слоїк. І нічого їм за це не буде. Я зуби зціпила і пішла.

…Вже потім виявилось, що цей удар струмом мені навіть допоміг. Трепанги спочатку думали, що я одна з їх господарів. Прийняли навіть мене за головну. І коли б не дурникове покарання, мене б уважали за ворога. А так, минуло днів три, йду я повз них знову дракониху лікувати, бачу, один трепанг вовтузиться біля ґрат і шипить. Тихо так шипить. Роззирнулася я — дурників не видно. «Що, — питаю, — несолодко тобі, любий?» Я за ці дні і до трепангів вже встигла звикнути, і вони не здавалися мені такими потворами, як першого дня. А трепанг усе шипить і поклацує. І тоді я зрозуміла, що він зі мною говорить. «Не розумію», — я йому відповіла і хотіла було посміхнутися, але вирішила, що не варто — може, моя усмішка йому видасться гіршою за вовчий оскал. Він знову шипить. Я йому кажу: «Ну що ти стараєшся? Словника у мене немає. А якщо ти не отруйний, то ми з тобою один одного обов’язково зрозуміємо». Він замовк. Слухає. Тут у коридорі показався великий дурник, з руками мов у цвіркуна. Прибиральник. Я хоч і знала, що такі струмом не б’ють, але поспішила далі — не хотіла, щоб мене бачили перед кліткою. Але назад ішла, знову затрималася, поговорила. Все є з ким душу відвести. Потім мені спало на думку: може, їм зручніше зі мною порозумітися по-письмовому? Я написала на листку, що мене звуть Надією, принесла йому, показала і при цьому те, що написала, повторювала вголос. Але боюся, що він не зрозумів. А ще через день трапилася сутичка у одного з трепангів із дурниками. Я гадаю, що йому вдалося відімкнути замок і його спіймали в коридорі. Натрапив він на прибиральників, і вони його сильно пом’яли, поки інших дурників кликали, а він опирався. Я в коридорі була, почула шум, побігла туди, але запізнилася. Його вже посадили в окрему камеру, новий замок робили. Бачу — інші трепанги хвилюються, непокояться в клітках. Я спробувала тоді пробратися в камеру до трепанга, якого відокремили. Дурники не пускають. Струмом не б’ють, але не пускають. Тоді я вирішила їх перевпертюшити. Стала біля дверей і стою. Дочекалася, поки вони двері відчинять, і встигла зазирнути всередину. Трепанг лежить на підлозі, весь зранений. Тоді я пішла в лабораторію, зібрала там свою медичну сумку — адже не вперше доводиться тут виступати невідкладною допомогою — і пішла просто до камери. Коли дурник хотів мене зупинити, показала, що у мене в сумці. Дурник завмер. Я вже знала — вони так роблять, коли радяться з Машиною. Чекаю. Минула хвилина. Раптом дурник відкочується убік — йди, мовляв. Я просиділа біля трепанга години три. Ганяла дурників, немов своїх санітарок. Вони мені і воду принесли, і підстилку для трепанга, але одного я добитися не змогла — щоб привели ще одного трепанга. Адже свої краще від мене знають, що йому потрібно. І найдивовижніше, в ту мить, коли дурників у камері не було, трепанг знову зашипів, і в його шипінні я розібрала слова: «Ти чого стараєшся?» Я зрозуміла, що він запам’ятав, як я з ним розмовляла, і намагається мене наслідувати. Ось тоді я вперше за багато місяців по-справжньому зраділа. Адже він не тільки наслідував, він розумів, що робить.

…Мене дивувало, як швидко вони запам’ятовували мої слова, і, хоч їм важко було їх вимовляти — рот у них трубочкою, без зубів, — вони дуже старалися. Я всі ці дні і тижні жила мов уві сні. У хорошому сні. Я помітила в собі дивовижні зміни. Виявилось, що немає на світі істот приємніших, аніж трепанги. Зрозуміла, що вони гарні, навчилася їх розрізняти, але, чесно скажу, зовсім нічого в їх шипінні і поклацуванні я не розуміла. Та й зараз не розумію. Я їх учила, коли тільки була можливість, — мимо проходжу, слово кажу, різні предмети проношу поряд з кліткою, показую, і вони відразу розуміють. Вони вивчили, як звуть мене, і, коли угледять (якщо поряд дурників немає), відразу шиплять: «Нашія, Нашія!» Ну як малі діти! А я дізналася на городі, що вони люблять. І старалася, щоб їх підгодувати. Хоч і їжа у них смердюча — так і не звикла до цього запаху. Дурники щодо трепангів мали строгий наказ Машини — на волю їх не відпускати, очей не зводити, берегти і не довіряти. Отже я не могла відкрито з ними бачитися. Інакше і мене б запідозрили. І ось теж дивно — скільки я провела тут часу, і була для дурників безпечна. Сама була. А разом з трепангами ми стали силою. І я це відчувала. І трепанги мені казали, коли навчилися по-російськи. І ось настав такий день, коли я підійшла до їх клітки і почула:

— Надіє, треба йти геть звідси.

— Ну куди звідси підеш? — відказала я. — Корабель летить невідомо куди. Де ми тепер, нікому не ясно. Адже хіба ми зможемо управляти кораблем?

І тоді трепанг Баль відповів мені:

— Управляти кораблем зможемо. Не зараз. Після того, як більше дізнаємося. І ти нам потрібна.

— Чи зможу я? — відповідаю.

Тут вони удвох заверещали, зашипіли на мене, умовляли. А я лише посміхнулася. Я не могла їм сказати, що я щаслива. Все одно — вирвемося ми звідси чи ні. Я і трепанги — який союз! Подивилася б Оля на свою стару матір, як вона йде по синьому коридору повз замкнуті двері та клітки і співає пісню: «Нам перешкод нема ні в морі, ні на суші!»»

— Словом, вона знайшла однодумців, — відповів коротко Павлиш на розгнівані вимоги Дага читати вголос. — Зрозумійте, я ж удесятеро швидше переглядаю ці аркуші про себе.

— Ото вже… — почав було Даг, але Павлиш вже читав наступний аркуш.

«Декілька днів я не писала. Ніколи було. Це зовсім не означає, що я була зайнята більше, ніж завжди, — просто думки мої були зайняті. Я навіть постриглася коротше, довго стояла перед темними дзеркалами, шматуючи скальпелем волосся. За що я віддала б півжиття — це за праску. Адже ніхто мене не бачить, ніхто не знає тут, що таке прасування, ніхто, окрім мене, не знає, що таке одяг. А скільки ж мені довелося витратити часу, щоб придумати, з чого шити і чим шити. Гірше, ніж Робінзонові на ненаселеному острові. І ось я стояла перед темним дзеркалом і думала, що ніколи не доводилося мені ходити в модницях. А вже тепер, якби я з’явилася на Землі, ото би всі здивувалися — що за викопне? Зараз, за моїми розрахунках, на Землі йде шістдесятий рік. Що там носять жінки? Хоча це де як. У Москві ж бо, напевно, модниць багато. А Калязін — місто маленьке. Ось я і відволіклась. Думаю про ганчірки. Смішно? А Баль, це мій найулюбленіший трепанг, заради того, щоб вивчити трохи краще мою мову, пішов на жертву. Порізався чимось страшно. І дурники мене на допомогу покликали. Я тут у них вже визнана «швидка допомога». Я Баля лаяла на чому світ стоїть, а не врахувала, що він пам’яткий. Ось він тепер всі мої лайки запам’ятав. Ну, звичайно, лайки не страшні — голова садова, бовдур — такі лайки. Раз я маю свободу руху по нашій в’язниці, то у мене тепер два завдання — по-перше, тримати зв’язок між камерами, в яких сидять трепанги. По-друге, проникнути за лінію фронту і довідатися, де що знаходиться. Ось я і пригадала військові часи».

Наступний аркуш був коротеньким, написаний поспіхом, абияк.

«Дола тричі примушував мене ходити за перегородку, у великий зал. Я йому розповідала. Дола головний. Вони, певно, вирішили між собою, що моєї допомоги їм замало. Повинен піти в операторську Баль. До перегородки я його доведу. Далі у нього буде мій папірець з кресленням. І я залишуся біля перегородки чекати, коли він повернеться. Страшно мені за Баля. Дурники значно моторніші. Піде він зараз — у цей час майже всі вони зайняті на інших поверхах».

Запис на цьому обривався. Наступний був написаний інакше. Літери були маленькими, строгими.

«Ну ось, трапилося жахливе. Я стояла за перегородкою, чекала на Баля і рахувала про себе. Думала, якщо встигне повернутися перш ніж я долічу до тисячі, — все гаразд. Але він не встиг. Затримався. Заблимали лампочки, задзижчало — так завжди буває, коли на кораблі непорядок. Повз мене пробігли дурники. Я намагалася зачинити двері, їх не пускати, але один мене так струмом ударив, що я мало не знепритомніла. А Баля вони убили. Тепер він у музеї. Мені довелося ховатися у себе в кімнаті, поки все не стихло. Я боялася, що мене замкнуть, але чомусь мене вони серйозно не сприйняли. Коли я години через дві вийшла в коридор, попленталася до городу — час було вітаміни моїй драконисі давати, — біля дверей до трепангів стояли дурники. Довелося пройти, не дивлячись у той бік. Тоді я ще не знала, що Баля убили. Тільки увечері перекинулася парою слів з трепангами. І Дола сказав, що Баля убили. Вночі я переживала, пригадала, який Баль був милий, лагідний, гарний. Не прикидалася. Насправді дуже переживала. І ще думала, що тепер усе загинуло — більше нікому в операторську не проникнути. А сьогодні Дола пояснив мені, що не все втрачено. Вони, виявляється, можуть спілкуватися, навіть зовсім не бачачи один одного, розмовляти, користуючись якимись хвилями і на великій відстані. І ось Баль тому і затримався, що своїм товаришам передавав усю будову рубки управління нашого корабля і свої з цього приводу міркування. Він навіть побував біля самої Машини. Він знав, що, напевно, загине — він повинен був встигнути все передати. І Машина убила його. А може, і не вбивала — адже вона лише машина, але так і вийшло. Як ото, думала я, було моїм прадідам — адже вони кріпаки, абсолютно неосвічені. Вони вважали, що Земля — центр всього світу. Вони не знали нічого про Джордано Бруно чи Коперника. От би їх сюди. А в чому різниця між мною і дідом? Адже я хоч і читала в газетах про нескінченність світу, на моєму житті це не відбивалося. Все одно я жила в центрі світу. І цей центр був у місті Калязіні, в моєму будинку на Ціммермановій вулиці. А виявилось, моя Земля — глуха околиця…»

Даг щось говорив Павлишеві, але той не чув. Хоча відповідав невиразно, як сплячий тому, хто будить його до часу.

«Уперше за всі роки прокинулася від холоду. Мені здалося, що важко дихати. Потім обійшлося. Зігрілася. Але трепанги, коли я до них прийшла, сказали, що з кораблем щось негаразд. Я запитала, чи не Баль винен. Вони відповіли — ні. Але сказали, що треба поспішати. А я ж бо думала, що корабель вічний. Як Сонце. Дола сказав, що вони тепер багато знають про будову корабля. І про те, як працює Машина. Сказали, що у них удома є машини ще й складніші від цеї. Але їм нелегко боротися з Машиною, тому що дурники захопили їх, як і мене, зненацька. І без мене їм не впоратися. Чи готова я і далі їм допомагати? «Звичайно, готова», — відповіла я. Але ж я дуже ризикую, пояснив мені тоді Дола. Якщо їм вдасться повернути корабель або знайти ще який-небудь спосіб вирватися звідси, вони зможуть дістатися до свого дому. А ось мені вони допомогти не зможуть. «А хіба немає на кораблі якихось записів маршруту до Землі?» — запитала я. Але вони сказали, що не знають, де їх шукати, і найпевніше вони заховані в пам’яті Машини. І тоді я їм пояснила мою філософію. Якщо вони візьмуть мене з собою, я згодна куди завгодно, аби звідси вирватися. Вже краще житиму і помру у трепангів, аніж у в’язниці. А якщо мені і не вдасться звідси піти, хоч спокійна буду, що комусь допомогла. Тоді і вмирати легко. І трепанги зі мною погодилися.

На кораблі стало ще холодніше. Я поторкала труби в малому залі. Труби ледь теплі. Два дурники вовтузилися біля них, щось лагодили. З трепангами я домовитися змогла, а ось дурники за всі роки нічого мені не сказали. Та й що їм сказати? Але мені треба йти, і я зовсім не знаю, чи повернуся до моїх нотаток. Я ще хочу написати — навіть не для того, хто читатиме ці рядки, а для себе самої. Якби мені сказали, що кого-небудь можна посадити на декілька років у в’язницю, де він не побачить жодної людини, навіть тюремника не побачить, я б сказала, що це напевно смерть. Або людина озвіріє і збожеволіє. А ось, виявляється, я не збожеволіла. Зносилася, постаріла, змучилася, але живу. Я зараз озираюся на минуле і думаю — адже ж я завжди, майже завжди була зайнята. Як і в моєму справжньому житті на Землі. Напевно, моя живучість і тримається на тому, що умієш знайти собі справу, знайти щось або когось, заради чого варто було б жити. А у мене спочатку була надія повернутися до Олечки, на Землю. А потім, коли ця надія майже згасла, виявилось, що навіть і тут я можу стати в пригоді».

І останній аркуш. Він знайшовся в пачці несписаних аркушів, тих, що Надія заготувала, обрізала, але не встигла нічого на них написати.

«Шановний Тимофію Федоровичу!

Прийміть мій низький уклін і подяку за все, що ви зробили для мене і моєї дочки Ольги. Як ви там живете, чи не нудьгуєте, чи згадуєте мене іноді? Як ваше здоров’я? Мені без вас часом буває дуже тоскно, і не думайте, будь ласка, що мене зупиняло те, що ви інвалід…»

Далі були два рядки, густо закреслені. І намальована сосна. Чи ялина. Погано намальована, невміло.