"Половина життя" - читать интересную книгу автора (Буличов Кір)


6


Вони сиділи з Софією Петрівною біля самого вікна. Вона пила лимонад, Павлиш — пиво. Пиво було хороше, темне, і усвідомлення того, що його можна пити, що ти знаходишся в простої і до найближчої медкомісії місяці три, не менше, загострювало солодке відчуття невеликого, простимого проступка.

— А хіба вам можна пити пиво? — запитала Софія Петрівна.

— Можна, — сказав коротко Павлиш.

Софія Петрівна недовірливо похитала головою. Вона була переконана, що космонавти не п’ють пива. І була права.

Вона відвернулася від Павлиша і дивилася на нескінченне поле, на химерні на тлі оранжевої заграви силуети планетарних машин.

— Довго щось, — сказала вона.

Софія Петрівна здавалася Павлишеві нудною і правильною людиною. Вона, напевно, чудово знає свою справу, навчає дітей російської мови, але навряд чи діти її люблять, думав Павлиш, роздивляючись її гострий, довершений профіль, гладко причесане і зібране ззаду сиве волосся.

— Чому ви мене розглядаєте? — запитала Софія Петрівна, не обертаючись.

— Професійна звичка? — відповів питанням Павлиш.

— Не зрозуміла вас.

— Вчитель повинен бачити все, що відбувається в класі, навіть якщо це відбувається у нього за плечима.

Софія Петрівна посміхнулася самими губами.

— А я вирішила, що ви шукаєте схожості.

Павлиш не відповів. Він шукав схожості, але не хотів у цьому зізнаватися.

Галаслива компанія курсантів у синіх комбінезонах зайняла сусідній стіл. Комбінезони можна було зняти ще в ангарі, але курсантам подобалося в них ходити. Вони ще не встигли звикнути ані до комбінезонів, ані до пілоток із золотим гербом планетарної служби.

— Щось вони запізнюються, — повторила Софія Петрівна.

— Ні, — Павлиш поглянув на годинник. — Я ж радив вам почекати удома.

— Удома було ніяково. Складалося враження, що хтось зараз увійде і запитає: «А чому ви не їдете?»

Софія Петрівна говорила правильно і трохи книжно, немов весь час у думках писала фрази і перевіряла їх з червоним олівцем.

— Всі ці роки, — продовжувала вона, піднісши келих з лимонадом і роздивляючись бульбашки на його стінках, — я жила очікуванням цього дня. Це може видатися дивним, оскільки зовні я прагнула нічим не проявляти постійної нетерплячки, що володіла мною. Я чекала, поки розшифрують зміст блоків пам’яті того корабля. Я чекала того дня, коли буде відправлена експедиція до планети істот, яких моя бабуся називала трепангами. Я чекала її повернення. І ось дочекалася.

— Дивно, — сказав Павлиш.

— Я знаю, наскільки ви були розчаровані при нашій першій зустрічі, коли я не проявила емоцій, що очікувалися від мене. Але що я повинна була робити? Я ж уявляла собі бабусю лише за кількома любительськими фотографіями, за розповідями мами і за чотирма медалями, що належали бабусі з тих років, коли вона була медичною сестрою на фронті. Бабуся була для мене абстракцією. Моя мати вже померла. Адже вона була останньою людиною, для якої поєднання слів «Надія Сидорова» означало не лише любительську фотографію, але й спогад про руки, очі, слова бабусі. Від дня зникнення бабусі вже минуло майже сто років… Я відчула зв’язок з нею лише потім, коли ви поїхали. Ні, винні в тому не газети і журнали зі статтями про першу людину, що зустріла космос. Причина в щоденнику бабусі. Я почала міряти власні вчинки її терпінням, її самотністю.

Павлиш нахилив голову, погоджуючись.

— І я не такий сухар, як ви вважаєте, молодий чоловіче, — сказала раптом Софія Петрівна зовсім іншим голосом. — Я головний виконавець ролей злих старих у нашому театрі. І мене люблять учні.

— Я й не думав інакше, — збрехав Павлиш.

І, підвівши очі, зустрівся з посмішкою Софії Петрівни. Її втягнуті щоки порожевіли. Вона сказала, піднімаючи келих з лимонадом:

— Вип’ємо за добрі вісті.

Даг швидко ішов між столиками, здалека помітивши Павлиша і Софію Петрівну.

— Летять, — сказав він. — Диспетчерська отримала підтвердження.

Вони стояли біля вікна і дивилися, як на обрії опустився планетарний катер, як до нього понеслися різноколірні під загравою краплі флаєрів. Вони спустилися вниз, тому що Даг чудово знайомий з начальником експедиції Клапачем і сподівався, що зможе поговорити з ним раніше від журналістів.

Клапач виліз з флаєра перший. Зупинився, оглядаючи зустрічаючих. Кирпата дівчинка з дуже білим, як у Клапача, волоссям підбігла до нього, і він підняв її на руки. Але очі його не переставали шукати когось у натовпі. І коли він підходив до дверей, то побачив Дага, Павлиша і Софію Петрівну. Він опустив дочку на землю.

— Здрастуйте, — сказав він Софії Петрівні. — Я вже боявся, що ви не прийдете.

Софія Петрівна спохмурніла. Їй було ніяково від відчуття, що на неї дивляться телевізійні камери і фотоапарати.

Перед лицем Клапача погойдувався схожий на джмеля мікрофон, і Клапач відмахнувся від нього.

— Вона долетіла? — запитала Софія Петрівна.

— Ні, — сказав Клапач. — Вона загинула, Павлиш мав рацію.

— І нічого?..

— Нам не довелося довго розпитувати про неї. Погляньте.

Клапач розстебнув кишеню парадного мундира. Льотний склад завжди перевдягається в парадні мундири на зовнішніх базах. Решта членів екіпажу стояла за плечима Клапача. На майданчику перед космопортом було тихо.

Клапач дістав фотографію. Об’єктив телекамери спустився до його рук, і фотографія зайняла екрани телевізорів.

На фотографії було місто. Приземкуваті куполи і довгі споруди, схожі на валики і ланцюжки куль. На передньому плані статуя на невисокому круглому постаменті. Худа, гладко причесана жінка в мішкуватому одязі, дуже схожа на Софію Петрівну, сидить, тримаючи на колінах дивну істоту, схожу на великого трепанга.

— Татку, — сказала кирпата дівчинка, якій набридло чекати. — Покажи мені картинку.

— Візьми, — Клапач віддав їй фотографію.

— Хробак, — сказала дівчинка розчаровано.

Софія Петрівна опустила голову і короткими, чіткими кроками пішла до будівлі космопорту. Її ніхто не зупиняв, не гукав. Лише один із журналістів хотів було кинутися услід, але Павлиш спіймав його за рукав.

Фотографію у дівчинки узяв Даг.

Він дивився на неї і бачив мертвий корабель, що провалюється в безмежжя космосу.

Через хвилину майдан перед космопортом уже гудів від голосів, сміху і тієї звичайної радісної метушні, яка супроводжує прихід у порт корабля або повернення на Землю космонавтів.



© БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).

© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.