"Коштовний камінь" - читать интересную книгу автора (Гуляшки Андрій)

III

Я вас попередив ще на початку своєї розповіді, що беру участь у багатьох подіях, про які зараз веду мову. Це не значить, що я головний герой цієї історії, боронь боже! Якби я був головним героєм, вас би замучила нудьга, — адже ви знаєте, який я сухий і прозаїчний. Пригадуєте, коли я знайомився з вами, то щиро признався, що вивчаю ветеринарію. А в цій науці, як вам відомо, нема нічого романтичного, і люди, що вивчають її, зовсім чужі всьому тому, що мої колеги-філологи називають «поезією душі».

Знаю, що деякі з вас скажуть: «Що ви говорите, шановний, адже ветеринарія дала суспільству чимало громадських і культурних діячів!». Правильно, визнаю. Як я можу цього не визнавати? Кожне правило має свої винятки! Але запевняю вас, що я не належу до цих винятків. Хоч я й писав колись вірші у прозі і перечитував не раз і не два «Страждання молодого Вертера», але в душі лишився такою ж сухою і дуже прозаїчною людиною. Та ви не турбуйтесь, бо моя роль у цьому оповіданні другорядна, а це значить, що про себе я говоритиму не більше, ніж про інших героїв.

Отож, у той час я ще був учнем і готувався складати екзамени на атестат зрілості. Вчився в обласному місті, а літні канікули проводив на селі, де жили і працювали батькові родичі. Гостював я звичайно у дядька, веселого чоловіка, чудового винороба, голови кооперативної виноробної бригади. Мій батько вдачею дуже відрізнявся від нього. Неговіркий, стриманий, суворий, він дуже рідко сміявся, хоч не був злим. Можливо, його професія — він працював прокурором в одній юридичній установі — привчила його триматися з людьми холодно і насторожено. А може, ця професія була йому не до душі, не знаю, але якось увечері я чув, що він скаржився матері. «Який я юрист, — казав він. — Ніякий! Я мурашці доріжку уступаю, за все своє життя курку не зарізав, а людей засуджую на смерть, наче я від них кращий». Він мав одну незвичайну пристрасть — збирати стародавні гроші та речі. Свої юридичні книги складав у комірчині, а книжкові шафи, етажерки і письмовий стіл заставив глиняними черепками, позеленілими від часу бронзовими вазочками та дерев'яними коробочками з стародавніми срібними та мідними монетами.

Мій дядько був зовсім іншою людиною. Ніякі незгоди його не смутили, завжди він мав бадьорий і веселий вигляд.

На півночі до села підступали кілька рядів низьких і круглих гір, які поступово, хвилями спадали в рівнину, що розкинулась широко, скільки сягає око. Глибокі рови перерізали вшир і вздовж ці полисілі гори, вбираючи в себе дощову воду, і влітку сюди йшли на водопій і гуси, і свині, і навіть буйволи з кооперативної стайні.

Опівдні, в годину найбільшої спеки, розпочиналась справжня бійка за кожну калюжку, за кожне болото. Далі, по той бік гір, розстилався безмежний барвистий килим, що сходився в туманній далині з попелястою смугою неба. Де були виноградники, килим мінився різними відтінками зелені, серед якої черепичні покрівлі хатинок червоніли, наче розквітлі маки. Все це перемагали золоті барви, — спокійне море нив та плантацій соняшників, що простяглось аж до обрію, яскраво-жовте біля підніжжя гір, янтарне — всередині і кольору стиглої айви — в оповитій серпанком далині.

На заході і на півдні наше село оточувала низка горбів, покритих віковими дубовими та буковими лісами. Ліси починались тут же, в кінці верхньої вулиці, і хоч тут десятиліттями гуляла браконьєрська сокира, вони все ще нагадували справжні джунглі, легкопрохідні тільки в тих місцях, де крутились вузенькі лісові стежки, перетяті чагарниками і встелені густим шаром гнилого листя.

Серед тиші цього старого лісу повільно несла свої води спокійна річка, неширока і невузька. Вона чимдалі ширше розливала свої води між пологими берегами, — прозора, коли виходила на сонячні галявинки, чорна — в тінистих нетрях лісу.

Розповідали, що ночами в цих хащах звучали пташині голоси, які промовляли щось, ніби люди, і зловісно вили шакали; взимку блукали вовчі зграї; ранньої осені — великі дикі кабани перетинали ліс вздовж і впоперек і доходили аж до сіл, щоб поласувати кукурудзяними качанами, залишеними на ланах.

Я не ходив у глиб лісу, але знав, що там водяться різні звірі, бо шуба моєї тітки була на заячому хутрі, її ковану скриню вкривала вовча шкура, а в світлиці над шафою вищирювала зуби голова дикого кабана.

Треба мати на увазі, що, розповідаючи вам про той край, я описую його таким, яким бачив і сприймав в той час, коли мені було тільки вісімнадцять років і пішов дев'ятнадцятий. Тоді, не знаю чому, ліс нібито був якимсь більш таємничим і темнішим, річка — повноводішою і глибшою, виноград на виноградниках незрівнянно солодшим і смачнішим. Навіть дядькова хата здавалась мені більшою, а сад за нею — таким чудовим, що тепер навіть дивно: чи я став іншим, чи всі ці речі, які вабили мої очі, були такими ж насправді звичайними, дрібними й сірими, якими я бачу їх зараз.

Хоч у мене суха, прозаїчна вдача, і мені завжди були чужі поетичні химери, але в ті роки я все-таки дуже любив увечері вилазити на якийсь горб за селом і звідти спостерігати захід сонця, наближення ночі, аж поки над головою не почнуть літати кажани, а на потемнілому небі не замерехтять незліченні золоті зірки.

Я стояв, дивився і нічого не думав — тільки радів. Це була дивна, тиха радість! Не знав, що мене більше радувало: золотий захід сонця і череди худоби, які повертались з пасовиська, чи далекі гори, що підняли свої фіолетові плечі в рожевому заході сонця, а може вози, повні пшениці, що з протяжним скрипом тяглися по битій дорозі недалеко від мене.

Хлопчиком я був таким же замкнутим і холодним. Бувало встану раненько, як тільки почую, що тітка вийшла в сіни кинути зерна куркам, нарубаю трохи дров, розведу в пічці вогонь, сяду на високому триногому стільці і, розкривши рота, дивлюсь на полум'я і стежу, щоб не википіло молоко в закуреному казанку.

Чудові були ті прохолодні синюваті ранки, в яких відчувалось пробуджене, але ще сонне життя! Як пахла дика герань, що росла біля колодязя, і якою холодною й прозорою була колодязна вода в першому витягнутому в цей день відрі!

А тітка тимчасом поставить біля пічки невеличкий столик, наллє пряженого молока в глибоку миску. А в дворі Шарко крутить хвостом і дружньо позирає на мене.

Та ось дядько, взувши сандалі на босу ногу, підперезавши тоненьким ремінцем полотняні штани і накинувши світлий піджак, вітається зі мною ласкавою, приємною посмішкою, знімає з полички розмальований глечик, наливає чарку жовтої горілки і одним духом випиває її. Потім відламує окраєць хліба, посипає сіллю і прожогом — надвір.

Трохи згодом я бачив його верхи на білій коняці, — він виїжджав з воріт урочисто, наче генерал, що має приймати парад.

І день розпочинався.

Я беру якусь книжку, залізаю в один з плетених кошів біля комори, в яких ще лишилась торішня кукурудза, і витягуюсь на ковдрі, розстеленій на дошках. Книжка здебільшого так і лежить нерозкрита. Інколи прочитував одну-дві сторінки. Але чи тому, що мошка мене турбувала, чи тому, що заважало сонце, а з читанням діло не йшло, думки розбігались, наче горобці.

Потім я йшов у поле. Цікаво, що весь час мене тягло в поле, а ліс аж ніяк не приваблював. Не любив лісу, — не був романтиком.

Я вглядався вдалину; наді мною пливла легенька біла хмаринка, ластівки, наче стріли, прорізали синяву неба. Всміхався хмаринці, махав рукою ластівкам, а душу сповнювала знову та ж радість, схожа на пісню — не сумну і не дуже веселу, але хорошу, наче її співав пташиний хор.

Далі спускався вниз, де починались хлібні лани. Найбільше любив я ходити там, де працювала ланка тітки Василки. Як тільки вона побачить мене, — на її обличчі розквітає посмішка, воно стає дуже милим, сяє, як соняшник. Це була здорова повна жінка з владною вдачею — справжній командир. Розмовляла вона більше посмішкою, очима, а голос у неї був м'який і звучний, як флейта. Бувало вщипне мене за щоку, підніме руку, і тракторист, що тягнув снопов'язалку, охоче бере мене до себе в жарку кабіну. Мені не подобався гіркий запах бензину, стукіт моторів: голова наморочилась, очі сльозились, перехоплювало подих. Таким був з дитинства, — не любив романтики. Я віддавав перевагу кінним жаткам. Ех, сядеш у сідло, а теплий вітер б'є в лице, дивишся згори на безмежне море полів і відчуваєш запах зігрітої пшениці, розпеченої землі і ще чогось, ледве вловимого, — певно, трав, що буйно розрослись обабіч польової дороги.

Потім я лягав під кущем терну, примруживши очі, дивився в небо, зблякле від спеки, і мучився над складанням віршів. У цих віршах мелькала, наче крило голуба, косинка тітки Василки, розмахувала крилами жатка, снопи лягали довгими, аж до обрію, рядами. Але ж я не мав поетичного хисту, і тому нічого не виходило з моїх віршувальних спроб. Навіть перед собою соромився, червонів, помітивши, що поринув у добирання рим і звучних слів. Одне слово, був таким, як мій батько, — суворою, діловою людиною.

За обідом я сидів поруч тітки Василки, сьорбав борщ із загальної миски, і мені було соромно: з якого права я їм хліб цих людей, коли нікому нічим не допомагав, і давав собі слово, що зразу ж після обіду почну робити щось корисне для загального добра.

Та обід закінчувався, знову торохкотіли трактори, мчали вперед кінні жатки, а мені ставало нудно. Я згадував про книжку, що лежала в коші, і винувато, крадькома тікав з поля.

До села було далеко, та й сонце припікало, йти швидко — справжня кара. Тікати з поля, коли нестерпно пече сонце, — не слід. Отож, я вибирав тінисті стежки, спочивав під грушами-дичками і, запевняю вас, не помічав, як минає літній день!

Кажуть, літній день довгий. Мені здається, що це не так. Завжди виходило, що коли я підходив до горбів, то сонце вже сідало. Іти в хату, не подивившись на рожевий захід сонця, не почувши, як дзеленчать у долині дзвіночки овечої отари, зайти в кімнату і не побачити алмазної зіроньки, що перша сходить над порожевілим Балканським хребтом, — значило погано, нікчемно завершити день, що почався так чудово й різноманітно. Мій батько говорив: «Добрий початок повинен мати прекрасний кінець». Я поважав свого батька і обіцяв собі прислухатися до його порад, щоб стати таким самим стійким, як він. Тому я лишався на горбі допізна, дочікувався вечора і повертався аж з останніми возами, що їхали з току. Траплялось, що хтось з їздових запрошував мене сісти. Я, зрозуміло, не відмовлявся, хоч і було трохи соромно, бо ж нічим не заслужив на увагу цих добрих людей.

Я вас питаю: чи знали ви втіху їхати на волах? Та ще ввечері? Ні? Шкода. Ви, може, віддаєте перевагу легковим машинам? Це вже ваша справа. А я гадаю, що нема нічого приємнішого, як витягтись на воза і споглядати мерехтіння зірок в небі, слухаючи, як тихо, ледве чутно поскрипують колеса по м'якій степовій дорозі.

Так було колись.

Може, ви мені скажете, що я відхиляюсь вбік, забуваю про головне — про цю дивну історію з берилом? Можете бути спокійні, про берил я не забув.

Я знову схоплю головну нитку оповідання, тільки спершу хочу познайомити вас ще з двома дійовими особами. Вони беруть важливу участь в розв'язці нашої історії, хоч це і не головні герої.

Ось так минали дні моїх літніх канікул, і нічого особливого не трапилося в моєму житті. Нічого особливого не було, поки одного ранку я не зробив дивного відкриття. І як це буває, коли роблять великі відкриття, істина з'явилась, мов блискавка, — раптово і дуже просто, без складних вступів і ліричних передмов.

Ідучи до повітки рубати дрова, я почув, що хтось із сусідів тягне воду з колодязя. По різкому скрипінню коліщатка догадався, хто це. Бай Дімо був удівцем, жив самотньо, і в домі в нього все скрипіло — навіть нікому було помастити дьогтем коліщатко криниці. Я давно збирався це зробити, та не було часу. І як тільки почув, що хтось накручує ланцюг, заглянув через тин. Просто так, без особливої цікавості. Бай Дімо був людиною похмурою, і мені й на думку не спадало заговорити з ним. І все-таки я заглянув.

Біля колодязя був не бай Дімо. Воду брала його дочка-одиначка Теменужка.

Звичайно, я був знайомий з Теменужкою, — ми були сусідами. Вона була молодша за мене на рік. Дівчина як дівчина. Від тітки чув, що батько віддав її в агрономічне училище. Добре, нехай вчиться. Господарство має потребу в хороших спеціалістах. Правда?

У мене були свої турботи, і я майже не помічав її. Та й до агротехніки не мав великого потягу. Я вже говорив, що погано переношу запах пального.

Мій батько часто вживає слово «сукупність». Мені також до вподоби це слово. Отож за сукупністю усіх цих причин я не звертав уваги на Теменужку.

В ту ж хвилину, коли я заглянув через тин, ця сукупність перетворилась у пустий звук, і вся моя увага полинула до дівчини, немов пташка, що вилетіла з клітки. Вона стояла біля колодязя, і сонце, кидаючи проміння на персикове деревце, освітило її коси і надало їм шовковистого блиску. В неї було світле русяве волосся, що мінилося золотом у ранкових променях.

Очевидно, дівчина щойно встала: вона була в сорочці, зібраній біля шиї, в ситцьовому фартусі, замалому для неї. Мені впало в око, що стан у неї дуже тонкий, а шкіра на колінах — молочно-біла, неначе дівчина одягла на них білі, як сніг, наколінники, що виділялись над загорілими литками.

Дивився я на неї і хоч впізнав Теменужку, але мені здавалось, що бачу її вперше. Я забув, що йшов рубати дрова, навіть не відчував, що в мене в руках важка сокира. І як це буває, коли стоїш десь на височині й дивишся вдалину і щось заспіває в душі, так і тепер у мене у вухах наче задзвеніла радісна пісня, ніби все навколо заспівало, — таку велику втіху я відчув.

На жаль, це тривало тільки одну-дві хвилини. Невідомо як, але вона помітила мене, повернулась у мій бік, і її очі зустрілися з моїми. Я й зараз певний, що у жінок в кожній клітинці тіла приховане гостре, спостережливе й хитре око. Вона злегка кивнула ї продовжувала крутити ручку — колодязь був глибокий, і щоб набрати води, треба було довгенько попомучитись. Чому не був цей колодязь бездонним? Тоді б я, звичайно, надивився на неї досхочу.

— Допомогти тобі? — спитав я дівчину. Колючий тин був мені по шию, але я спритно виліз на нього і, слово честі, не помітив ніяких колючок.

Вона похитала головою:

— І сама справлюсь.

Ще одне зусилля, і я вже був би за тином.

— Нема потреби, — повторила вона. — Адже це мені не вперше, — і засміялась.

А я отак мовчки і стирчав на тину, наче прибитий.

— Знаєш, — сказала вона і нахилилась, набираючи воду у відро, — батько купив мені дві кози. З завтрашнього дня пастиму кіз. Хочеш глянути на них? Обидві білі.

Дівчина випросталась і знову глянула мені у вічі.

— Батько забув спитати, як їх кличуть. Тепер я маю сама їх охрестити!

— Зараз прийду, — сказав я.

— Ні, приходь трохи пізніше, — промовила вона, усміхнувшись, — спочатку я віднесу відро. Батько чекає на мене, хоче помитись. Подам йому рушник і тоді свисну тобі.

Я постояв ще кілька хвилин, потім вона дійсно свиснула. Скочивши з тину, я побіг до їхньої хати.

Бай Дімо, розчервонівшись від холодної води, відгортав рукави сорочки.

— Ти гляди, і міські вміють скакати через тин! — усміхнувся він і подав мені руку: — Ну, будь здоров. — Рука в нього була велика, важка й волога, на ній випинались мозолі — великі і тверді, як вузли.

— Коли прийдеш до мене у млин подивитись машини? — спитав він. Бай Дімо був механіком на паровому млині.

— Коли-небудь прийду, — відповів я.

— Ти вчишся на інженера?

Ви знаєте, що я не захоплювався машинами.

— Можливо, і на інженера, — збрехав я.

— Анастасій прийшов подивитись на моїх кізочок, — втрутилась Теменужка. — Я йому сказала, що ти купив мені двох кізок.

Як вона встигла одягти кофтину і перемінити спідницю — не знаю.

— Гм, диво яке! — махнув рукою механік. — Купив їй, щоб мала чим бавитись удень. — І додав тихіше, наче відкривав таємницю: — Вона ж у мене одна-однісінька, сирітка, тяжко їй!

На столик під гіллястим горіхом дівчина поставила хліб, бринзу, налила меду в тарілку і запросила нас снідати. Запросила наче справжня господиня, до якої прийшли гості і яка робить все необхідне, щоб гості були задоволені. Бай Дімо дивився, як вона бігала по двору, і мовчки хитав головою; я помітив, що хліб наче застрявав йому в горлі.

— Моя хазяєчка! — сказав через якийсь час і зітхнув. Але зараз же схаменувся і, щоб приховати своє зворушення, відразу завів мову про паровий млин, про вальці, про те, як він винайшов спосіб потрійного пересівання білого борошна.

— Якість хліба треба весь час поліпшувати, — спокійно почав він. — Колись тільки сім'я Печеняків їла білий хліб. Я працював у млині і знаю, хто яке борошно молов. Ми Теменужку годували спочатку просяним хлібом. Першу кашку їй зварили з кукурудзяного борошна. А тому хочу, щоб тепер хліб був білий, солодкий, як булочка. Свій спосіб пересівання борошна я тобі покажу. Не думай, що це щось особливе, але уваги варте. Приходь коли-небудь і поглянь! Ось ти збираєшся бути інженером. Я освіти не маю. Отаким шмаркачем пішов працювати по чужих людях. А ти вивчишся і зробиш щось більше, ніж я. Люди повинні їсти смачний хліб, моя дитино. Смачний хліб полегшує польову роботу і робить веселішими дітей.

Бай Дімо ще довго розводив теревені, та я його слухав неуважно: до техніки я не мав особливого інтересу. Я думав про Теменужку. Чи я був сліпим до цього часу, що не помічав її краси? Яка дівчина могла похвалитися таким золотим волоссям, як у неї, такими темними очима, що в них потопаєш, немов у глибочезному вирі?

Бай Дімо пішов до млина, і ми лишились самі.

Вона прибрала з столу, зібрала крихти і побігла до курника навідатись до квочки.

— А тепер покажу тобі кіз, — сказала дівчина. — Тільки почекай, поки почищу трохи квасолі. Тільки дві жменьки. — Вона винесла тарілку, в якій біліла купка квасолі, поставила на коліна і почала чистити.

— Поставлю квасолю варитись, а потім виведу кіз. На диво смирні.

Я зовсім не цікавився її козами, але сказав:

— Справді? Дуже радий!

І щоб хоч що-небудь робити, простягнув руку і почав перемішувати квасолю.

Вона мовчала і раптом розсміялась:

— Що ж ти робиш? — спитала. — Вже почищену квасолю змішуєш з сміттям? Хіба ж так треба?

Зрештою ми перебрали квасолю. Дівчина висипала її в пузате горнятко, прилаштувала на триніжку і присіла, щоб розвести вогонь.

«Чому я не художник! — засумував я. — Який сюжет для побутової картини!» Мені було соромно. Стою поруч дівчини і навіть пальцем не поворухну, щоб допомогти їй. Хіба так повинен поводитись хлопець?

Мені було соромно, але ж я ніколи не мав нахилу до господарювання… І не через те, що лінувався, а так просто — не діставав задоволення від роботи. Це — питання смаку, характеру, якщо хочете знати, правда?

Однак ви скажете: яке має відношення все це до зеленого смарагду? А от побачите.

Наступного дня, після того, як я виявив, яка вродлива дівчина Теменужка, приїхав з міста мій однокласник Радан.

Я лежав у коші біля комори з торішньою кукурудзою і мріяв. Треба було вибирати одне з двох: або полізти високо в гори і шукати Теменужку з її козами, або ж спуститись на поле, поглянути, як працює ланка тітки Василки. Вибір був не легкий. Я розумів, що в моїй душі борються два почуття: громадське і особисте. Громадське тягло мене туди, де кипіла сільськогосподарська праця. Повірте, я щиро хотів бути серед людей, які трудяться. Шукати Теменужку так і не зважився. Що це за індивідуалізм — відвернутись від роботи і дати волю особистому почуттю! Справжній десенеміст [член димитровської спілки народної молоді] ніколи не зробив би так. Десенеміст повинен перш за все віддавати перевагу громадському.

В такому стані душевного роздвоєння застав мене Радан, — мій однокласник, товариш, з яким ми сиділи за одною партою. Він приїхав погостювати до свого дядька, дуже приємного чоловіка, дільничного зубного лікаря, що виривав кутні зуби з віртуозною швидкістю.

Хоча ми з Раданом були близькими друзями, та характерами різні, як день і ніч. На відміну від мене він був поетичною натурою (у вас буде нагода переконатись у цьому). Вищий за мене на зріст, з грубим лицем (або «мужнім», як деякі висловлюються), — в моєму розумінні не красень, але в місті говорили, що дівчатам він дуже до вподоби. Що саме дівчатам подобалось у ньому, — мені не зрозуміло. Вони, певно, не мали поняття про справжню одухотворену, витончену красу.

Ми привітались, поплескали один одного по плечах, як водиться в таких випадках, після чого я запропонував йому сісти на рядно, щоб поговорити про те-се.

— Чого це ти заліз у цю сушарню? — засміявся він. — Сором! Ану, пішли, прогуляємось у гори! — Він потягнув мене за руку.

— Піти в гори — значило зустріти Теменужку. Люди, правда, працювали в полі, а ми були осторонь від них, та коли один гріх роблять двоє, він буває легшим.

Я одягнув шовкову сорочку і зачесав набік волосся.

— Чого це ти так чепуришся? — з подивом глянув на мене Радан. — Наче на побачення збираєшся.

— О, ні, — відповів я. — Як це тобі в голову прийшло? Просто шовк трохи охолоджує…

А Радан був у простих штанах, ситцьовій барвистій сорочці, досить-таки вилинялій на сонці, і в тапочках на босу ногу. Я спитав його навмання, аби відвернути увагу від себе:

— До батька ходив? Як поживає?

— Старий? Прекрасно! Він у розквіті сил. Призначили начальником найважчої ділянки.

Батько Радана був шахтарем. Працював у шахтах басейну «Чорне море».

— Мені хотілось у нього затриматись, — продовжував він. — Знаєш, які страховища — оті підземні комбайни? Ковтають вугілля, як цукерки. Очам своїм не віриш! Я дуже хотів лишитись, та старий уперся. «Тобі, каже, потрібні сонце, повітря, — іди попрацюй у селі, там поживи!» І коли це батьки розуміли своїх синів!

— Що ми розуміємо в агротехніці! — зітхнув я.

— О, прошу пробачення! — він показав мені свої долоні. — Бачиш? Сьогодні вранці я в'язав снопи, друже! Прямо з поїзда вискочив. Побачив поле, косарів, і серце моє не витримало. В'язати снопи — це така наука, що не треба академічних знань.

Він обняв мене за плечі і засміявся.

— Ех ти, книжна душа!

Власне, я добре знав, що це в нього книжна душа, а не в мене, але промовчав. Побачив косарів і вискочив з поїзда! Чи потрібні більші докази того, що він сприймає суспільні явища по-книжному. Я б собі ні в якому разі не дозволив робити такий літературний жест.

— Так чи інакше, але тут тобі скоро набридне, — сказав я.

— Набридне? — Він нахилився, підняв з дороги камінець, замахнувся, і камінець просвистів у повітрі. — Слухай, — говорить він мені. — Я думаю так: тільки ненормальні люди нудьгують. Саме так! Я, наприклад, ходитиму в бухгалтерію і підраховуватиму трудодні кооператорів. Або ж піду в бібліотеку впорядковувати книги. З торішнього літа знаю, яке там безладдя! Що значить — буду нудьгувати? Дурниці!

«Який романтик! — думав я. — Усе кудись біжить, летить, розривається, і для чого? Тільки галас. Неспокійна, поетична душа! Наче обліковець без його допомоги не підрахує трудоднів! Наче нема бібліотекарші! Чого втручатися в чужі справи? Ну, якщо скажуть, що потрібний помічник, тоді інша справа. Тоді і я піду».

Я так міркував, не заперечуючи йому. Я взагалі не любив сперечатись. У мене така лагідна і спокійна вдача, йшов поруч з ним, дивився, чи не побачу де Теменужки з її козами. І був певен, що вона зрадіє, побачивши мене.

— А ти знаєш, що найцікавіше? — запитав у мене Радан.

Я старався відгадати, що йому найбільше подобається, але не зміг і знизав плечима. Він усім цікавився. Треба було перелічити щонайменше тисячу різних речей.

— Цими днями до нас прибуває геологічна експедиція. Зрозумів? У поїзді їхали двоє інженерів з шахти по розробці міді. Від них я це почув.

— Це добре, — відповів я. — Шукатимуть нові поклади. А ти чому хвилюєшся?

— Як чому? — Він подивився на мене і аж рот розкрив від подиву. — Ти ще питаєш, от дивак! Адже я тоді піду до керівника експедиції і попрошу взяти мене хоча б чорноробом. Чи є щось цікавіше, як брати участь в геологічній експедиції? Носитиму воду, чиститиму кирки, все робитиму, на все згодний! Ех, тільки б мене прийняли!

Я слухав його і думав: «От він горить бажанням стати геологом. А я? Куди я піду на той рік? На юридичний? Як же я піду на юридичний, коли не почуваю ніякого нахилу до цієї науки? Справді, що ж я вивчатиму, ким стану?» Подивився на товариша і вперше за все життя позаздрив йому.

Так ми йшли по звивистій вузькій стежці, що крутилась між чагарниками. Ліворуч, за глибокою і стрімкою долиною, починався сумний безкраїй ліс.

Перед нами височіла лиса вершина однієї з низьких гір, порослих дикою ожиною, папороттю та ліщиною.

І тут, на одному з поворотів, ми зустрілися з Теменужкою.

Як описати вам цю зустріч? Якби я не був черствою, прозаїчною людиною, то зміг би торкнутися найпотаємніших струн вашого серця ліричними словами. Я знаю ці слова, але гадаю, що не слід вдаватися до поетичних зворотів.

Теменужка зупинилась, побачивши нас, і дві її кізочки теж зупинились. В одній руці вона тримала тонкий ціпок, у другій несла сплетений з вербових гілок козубок. Волосся вона уквітчала маргаритками, і це дуже пасувало до її смуглявого личка, білої кофточки і очей, в яких ніби плавали краплинки розтопленого золота.

Якусь мить ми стояли, мовчки дивлячись одне на одного.

— Невже це Теменужка? — вигукнув Радан. Він взявся руками в боки і ахнув: — Ти глянь, тільки глянь, якою красунею стала, еге-ге-ге!

Я дивився, як він підійшов до неї і безцеремонне висмикнув з волосся маргаритку. Потім він засунув квітку в петельку своєї злинялої сорочки.

Він належав до поетичних натур, а тому я не повинен був сердитись на нього. До того ж ми з ним були друзями, сиділи за однією партою!

— Здрастуй, — сказав він зніяковілій, збентеженій дівчині. — А ці дві красуні твої?

— Мої, — прошепотіла Теменужка.

Він нахилився, помацав вим'я однієї з кіз, наче був великим знавцем цієї справи, і похитав головою:

— Набрякло, — промовив він. — Добре! Перекажи баю Дімо, що сьогодні увечері я буду його гостем. Ти даси мені тарілку молока з сухарями?

— А чому ні! — засміялася Теменужка.

— Тоді давай мені свій козубок і пішли.

Я стояв збоку. Я був певен, що вона всміхнеться мені. Та вона пройшла мимо, навіть не глянувши в мій бік. Трохи схиливши голову, з ледь помітною посмішкою в куточках губ, вона уважно слухала балаканину Радана.

Я пішов слідом за ними.

Не знаю, що трапилось, але віднині я втратив апетит, звечора довго крутився в ліжку і засинав десь далеко після півночі.

Мушу вам сказати, що астрономією я ніколи не захоплювався, але в ту ніч довго і терпеливо вглядався в небо, вишукуючи різні сузір'я, і незчувся, як і ніч минула.

Зранку пішов у бібліотеку, взяв популярну книгу з астрономії і, щоб спокійно почитати її, забрався в курінь, де, як я вже говорив, зберігалась торішня кукурудза. Тут пахло висушеними качанами, пилом і мишачим послідом; світло проникало сюди крізь вузькі щілини між дошками, але все-таки було затишно, ніхто не міг побачити мене. Я озброївся циркулем, лінійкою, кольоровими олівцями і взявся старанно креслити зоряні карти. Ось увечері вона побачить мене, неодмінно побачить, коли прийде по воду. Я задумано ходитиму поблизу, біля старого тину, а вона мене запитає: «Що ти робив сьогодні? Чом не прийшов прогулятись на Оброчище? Я цілий день була одна з своїми козами!» «О, — скажу я і стомленим жестом погладжу волосся. — Оце зараз закінчив зоряну карту. Одна тільки карта небесних тіл північної півкулі забрала в мене весь час». Вона гляне на мене очима, сяючими від захоплення, як вуглинки, і скаже: «Багато зірок є на небі. А яка найкраща?» Я ж усміхнусь: «Яку ти вибереш, та й буде найкрасивішою за всі!»

Так я мріяв, але з картою нічого не вийшло. Я ж ніколи не полюбляв креслити різні еліпси та параболи. Не любив і математики.

Почало смеркати, і я знов одягнув шовкову сорочку, зачесав волосся і став чекати. Якими довгими були ці хвилини! Вони здавались мені годинами.

Аж ось хвіртка бая Дімо рипнула, — і серце моє затріпотіло від радості. Я підбіг до тину. Але ще раніш, ніж я опинився біля нього, мене обдало холодом, я ніби остовпів: почувся щебетливий голос Теменужки, а йому у відповідь гримів, наче водоспад, бас Радана. Його я впізнав відразу. Адже ми були однокласниками, сиділи за однією партою.

Тепер вже нічого було стояти біля тину. Я заліз у курінь і, простягнувшись на ковдрі, спробував пригадати, які сузір'я бачив я уночі. Мені здавалось дуже необхідним пригадати ці сузір'я. Але з двору бая Дімо долинали голоси Радана і Теменужки. Я не вмію глибоко думати над чимсь, коли навколо гамір. Взагалі не можу думати, коли поруч зі мною хтось голосно розмовляє. Тому я так і не пригадав сузір'їв. Знічев'я поповз на колінах до дверцят куріня. Звідси було добре видно все подвір'я бая Дімо. Нічого особливого, чого б я раніше не помічав, там не було: той же старий горіх і низенька біла хатка, і хлівець за нею, критий соломою, — все було на своєму місці, знайоме, бачене тисячу разів.

Однак мені здавалось, що я маю побачити щось нове, інше.

Спереду під навісом хати бай Дімо поставив широку лаву. Влітку, коли дозволяла погода, він застеляв її рядном і спав надворі. Невідомо чому, я сподівався побачити там щось цікаве. Ось Радан і Теменужка сіли поруч; він їй розповідає якісь веселі історії, а вона сміється. Якби я був у дворі бая Дімо, то теж розповідав би їй без упину про зірки, про всесвіт, про будову різних галактик.

Повинен вам сказати, що мене ніколи не приваблювали легкі веселі історії. Я б розважав Теменужку космічними проблемами. Навіть про еліпси і гіперболи щось би розповів, хоч у школі страшенно їх ненавидів, бо ніяк не міг в них розібратися. Знаєте, що це таке? Це ж непрохідні джунглі, переплетені квадратними і різними іншими коренями. Корені ніколи не цікавили мене. В усякому разі я постарався б розважити Теменужку розумними інтересними розмовами.

Я нікого не побачив і на лаві, і перше моє почуття в цю мить було приємне й радісне. Лава, на якій ніхто не сидить, також може радувати, запевняю вас!

А Радан тимчасом робив усе, щоб справити на Теменужку враження героя якогось роману. Ось вона набрала два відра води й понесла, а він підбіг, вихопив у неї з рук відра ї відніс у хату. В цьому вчинку не було нічого особливого, бо хлопець він був сильний і віднести ці дві посудини для нього не становило ніяких труднощів. Потім нарубав дров, відніс у хату, і я знову ж таки не побачив у цьому нічого особливого.

Теменужка сіла на маленький стільчик і почала доїти кіз. Робила це вона досить невміло, і Радан безцеремонно відштовхнув її і так вправно взявся до діла, що мені здалось, ніби чути, як молочна цівка б'є в дійничку.

Признаюсь, я б ніколи не зважився на таке. Я далекий від поетичних вигадок такого роду. Мені було ясно, що Радан хоче показати себе героєм перед дівчиною. Пробачте, скажете ви, що ж тут героїчного в доїнні кози?

Все закінчилось справжньою сценою. Бай Дімо так був зворушений подвигами мого приятеля, що посеред двору обняв його, наче рідного сина чи близького родича. А я ж знав, що між ними не було ніяких родинних зв'язків. Дядько Радана не був навіть сусідою мірошника.

І дивна річ! За весь вечір ніхто й не згадав про мене, хоч я ж був однокласником Радана, а від бая Дімо нас відділяв тільки тин.

Але час кінчати цю частину моєї розповіді. Через кілька днів бай Дімо кіз продав. У цих тварин була надто весела вдача. Лагідну Теменужку розважали їхні витівки. Щоб вона не сумувала за своїми вихованками, мірошник відправив її у село Цвят до своєї заміжньої сестри.

Отож, непоправно легковажний норов двох кіз спричинився до нашого втручання в історію з берилом. Якби вони були більш слухняними і покірними, ми не побували б у селі Цвят, на околиці якого розташувався табір третьої геологічної бригади.