"Iван Бiлик. Меч Арея (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пленталися Ясновидицi робинi й мiж iз мечем через плече, а позад усiх
виступав на захваченому конi тивун Малко, наштрикнувши на меч голову
забитого степовика.
- Кинь оту погань! - гримнула княгиня Рада.
Та Малко не зважав.
- Маю поставити сю голову на сулицi над ворiтьми, - сказав вiн. - Хай
ляка║ться гайвороння.
Княгиня махнула рукою, ┐й стало байдуже. Вона згадала про iнше:
- Отих... побитих... спалити треба.
- Спалю, княгине. Щоб не смердiло падлом у Ки║вому городi. Вiддам у
пожертву Цуровi й Пекевi.


Мiсяця того-таки в наступний день

Ще вдосвiта княжич Богдан, побудивши Борислава й Вишеслава, пiшов до
стайнi. В Ки║вому городi всi спали, конюх невдоволено буркнув спросоння:
"Йди сам", - i знову влiгся в порожнiх яслах, конi теж спали, котрий
навстоячки, котрий навлежки, тiльки Малкiв кудлач, низько звiсивши голову,
дослухався болю в пораненому вусi. Богдан поляскав його по волохатому
крупi. Кiнь навiть не зрушився. Тодi юнак одв'язав сiрого в яблуках
жеребчика, лише торiк об'┐ждженого, пiдняв його на ноги й вивiв.
Борислав iз Вишеславом, сонькувато чухаючись, топталися бiля стайнi.
- Ти бери гнiдого, а ти рябу, - сказав княжич i, пустивши свого
жеребчика вiльно, пiшов по сiдло.
- Студено, - позiхнув Борислав, але не сказав княжичевi й слова
навпроти. Вишеслав же, якого коротко звали Вишатою, взагалi нiколи не
сперечався.
Коли тро║ юних комонникiв ви┐здили з Полуднево┐ брами, було так само
темно й холодно, тiльки на всходi за Почайною i Днiпром палахкотiла
ранкова зоря, мов нова срiбляна ногата. До сiдла в княжича була
припасована широка тула з луком i стрiлами, в лiвiй руцi вiн тримав
коротеньку сулицю для метання, другою ж правував жеребчика. Богдановi
товаришi були озбро║нi так само.
В Хрещатому Яру стояла ще густiша темрява, та конi дорогу знали й
незабаром, перебрiвши неглибокий Хрещатик, вийшли на Соляний шлях i
попростували Берестовим лiсом у бiк Звiринця. В лiсi дорога була ще
по-весняному м'яка, й конi ступали майже нечутно. Прокидалися птахи.
Десь у невидимiй глибинi бiг Днiпро, й звiдти тягло холодом.
- Куди? - спитав лаконiчно Вишата, коли перед очима розступилися дерева
й почалась галява.
- До джерела, - так само коротко вiдповiв Богдан, перейнявши в трохи
старшого друга його небалакучiсть, i знову запала тиша, тiльки чути було
легеньку ходу та обережне пофоркування коней.
До джерела пiдiйшли в ту часину, коли природа немов затамову║ подих,
чекаючи всходу сонця. Богдан показав Бориславовi за глинясту кручу:
- Туди.
А сам з Вишатою подався трохи нижче, на два кидки стрiлою.
Вишата попрямував свою рябу кобилу за густий лiщинник i немов розтанув
у передранкових посмерках. Богдан узявся ще на два пострiли нижче й собi