"Iван Бiлик. Меч Арея (Укр.)" - читать интересную книгу автора

зайшов у кущi. Тут сiрiло невелике озеречко, до якого перед свiтанком
приходять попити води козулi, дики, оленi й iнша звiрина. Там далi, де
помiж крутих жовтих берегiв звивалася Либiдь, було надто вiдкрито, й
мисливцi знали сю звичку тварин.
Богдан не зводив очей з ледь помiтно┐ стежки, де мусила з'явитися
дичина. Лук був уже наготовлений важкою короткою стрiлою, й кiнь,
пройнявшись настро║м свого вершника, стояв мов неживий. Але хлопцевi чи то
вiд нетерпiння, чи таки з холоду тремтiли пальцi, дарма що був одягнений у
цупкий сiряк, а насподi - ще й у гарну ягнячу гуню.
Перший дик з'явився на стежцi тiльки тодi, коли за Днiпром устало
сонце. Богдан пропустив його вiльно. Се був молоденький ще дикунець i,
певно, самiтник, бо стада за ним не виявилось. Богдан провiв його
поглядом. Нехай диба║. Десь там угорi на нього чекають Вишата з
Бориславом, i, за ловчим правилом, перший удар належить ┐м.
Кiнь теж уздрiв iклатого кабана й неспокiйно запряв вухами. Богдан
тихенько поплескав жеребчика по холцi, й той угамувався. Дикун пiшов
обережно, не рохкаючи, й нюшив повiтря довгим писком, але ловчi стояли за
вiтром, i кiнський та людський дух до нього не доходив. Тварина поминула
кущi, де сховався Вишата, й пiшла далi, й Богдан удоволено всмiхнувся:
Вишата теж пропустив, оддавши дика Бориславовi.
В сю мить на стежку вихопився iнший дикун, великий i кострубатий. Став,
тихо рохнув i пiшов далi. З гущавини з'явилося пiвтора десятка тварин -
свиней i пiдсвинкiв. Богдан знову торкнув гарячковитого жеребчика за холку
й почекав, поки стадо вiддалиться, бо сей удар належав не йому, а Вишатi.
Й коли свинячий ватажок наближався до того мiсця, де прича┐всь Вишата, на
стежку виступив стрункий буруватий олень. Поклав роги на спину й утяг
нiздрями повiтря. Його не турбувало стадо вепрiв попереду. Олень
остерiгався страшнiшого. Та в повiтрi не було нiяких бентежних запахiв,
крiм непри║много свинячого, й олень пiшов далi. Слiдом за ним чотири
оленицi.
Богдан, погладивши свого сiрого жеребчика й заспоко┐вши його, повiльно
пiдняв лук i заходився натягати тятиву. Поряд iз матерями вибрикувало
четвiрко плямистих теляток. Отрок раптом розгубився. Тятива вже бринiла,
напнута до трiску, а вiн не знав, кого полювати. Блимнувши в бiк Вишати,
побачив, що стадо чорних дикiв уже було майже навпроти його схованки;
зараз бринне Вишатина тятива, й пущена стрiла сполоха║ не тiльки свиней, а
й сторожких оленiв.
I в сю мить на стежцi з'явився ще один рогань. То був молодий,
надзвичайно гарний i великий оленчук, вiн iшов сам, тримаючись на поважнiй
вiдстанi од стада, яке проминало Богдана, й хлопець, не вагаючись,
повернув стрiлу в його бiк. Що буде, те й буде - вiн полюватиме сього
самiтника, якого, певно, прогнав зi свого стада старий олень.
Стадо пiшло пiдтюпцем, молодий олень теж наддав ходи, грацiйно несучи
сво┐ ще не дуже розгалуженi роги. Богдановi перехопило дух. Пускати стрiлу
зараз було ризиковане - могла не долетiти. Вiн у душi молився всiм лiсовим
духам, щоб Вишата з Бориславом передчасно не сполохали дичину. Рука вiд
напруження почала терпнути. Ще хоч двадцять крокiв. Хоч десять... Лiсовий
душе Чугайстре, притримай руку Вишатi!..
Олень ступав i ступав, i в ту мить, коли Богдан цiлився йому пiд лiву
лопатку, пролунав жахливий крик. Богдан стенувся й повернув туди голову.