"Iван Бiлик. Цар, якого вигодувала собака (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Царський волопас Мiтрадат уволив волю царевого родича Гарпага, вiднiс i
кинув на поталу хижим звiрам дитину в царському вбраннi, але то не був
даний йому Гарпагом хлопчик, то був його, Мiтрадата, власний син, який
народився мертвий. Тi║┐ ночi Мiтрадат сидiв поряд з убитою горем дружиною
й намагався розважити ┐┐ й себе.
- Тут хоч побивайся, хоч не побивайся, - казав вiн, - а нiчого не
вдi║ш. Ахурамазда вирiшив забрати нашого синочка до себе в парадиз, i його
теж можна зрозумiти, бо коли помира║ доросла жiнка чи дорослий чоловiк,
хоч хай би були сiм разiв по сiм праведними, вони заплямували себе бодай
одним-однiсiньким грiхом, а царевi ж богiв та людей кортить мати коло себе
щонайчистiшу душу. Де ти ┐х набереш? Таку душу можна знайти хiба що в
немовляти, вона в нього чистiша вiд джерельно┐ води, надто ж коли дитя не
встигло й побачити грiшного свiту, отож я й кажу, що нам за нашого синочка
треба тiльки радiти...
В цю мить заплакало оте панське дитя. Кiно знову перелякано
пiдхопилась, але Мiтрадат узяв кошик i загойдав його в руцi, бо дитячий
крик болюче рiзав серце, адже на лавi лежало мертве ┐хн║ рiдне дитя. Було
боляче й навiть страшнувато, бо десь тут невидимо витала незаспоко║на
священним обрядом похорону людська душа...
Чуже дитя потроху втихло, й Мiтрадат проказав:
- Це теж безгрiшне, але його батькам серце не болить. Та менi й самому
жалко. Шкода i його, й себе заразом, бо маю ж узяти за нього грiх на свою
душу, хоча мене й присилувано до цього грiха...
Дитя знову заплакало. Кiно не витримала й пiдвелась, поволi переповила
його в чисте, а потiм незчулася й сама, як притулила чуже дитя до грудей i
заходилася годувати. Малятко жадiбно ссало й часом плямкало ротеням, а пiд
горло Кiно пiдкотився давучкий клубок i не давав одiтхнути.
Мiтрадат дивився на страждання дружини й говорив:
- Кожна жива душа хоче ┐сти, так уже влаштовано божеством, не знаю
тiльки, на добро чи на зло людинi, мабуть же таки, на добро, бо голоднiй
людинi й свiт немилий. отож i виходить, що на добро, хоча, з другого боку,
як подума║ш, скiльки доводиться страждати за кришеник просяного коржа, то
почина║ш собi думати, що то все вигадка не свiтлих богiв, а злого
Анкра-Майнью та його духiв - дайвiв лукавих...- Мiтрадат помовчав i мовив
те, що вже давно вертiлося в нього на думцi:- А хто придумав штовхати
безневинного на смертний грiх? Нашого синочка вже нiхто не зможе оживити,
а чим же завинило ось оце дитя, що мушу кидати його живого на розтерзання
шакалам? Або чим завинив я?..- Дружина не вiдповiдала, тодi вiн узяв
кошика в руки й важко зiтхнув, але це теж не розворушило жiнку. - Мiтрадат
поставив кошика бiля не┐ й додав:- Нiчого не вдi║ш, видно, так вирiшили
небеса...
Вiн потягся руками до дитини, але жiнка раптом вiдтрутила його руки й
не дала. Мiтрадат не став наполягати. По якомусь часi Кiно взяла з лави
мертве дитя, далi взяла живе й перебрала в його дорогу одiж мертвого,
обряджаючи в останню путь. Саме на це Мiтрадат увесь час i натякав
дружинi.
Так онук мiдiйського царя Астiага лишився живий.
Та минуло добрих рокiв тринадцять, перш нiж цар довiдався про це, -
довiдавсь i неабияк перелякався.
Кiно та Мiтрадат назвали свого прийомного сина Курушем, тобто