Малюнки Євгена Володимировича Семенова

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Виклик до міліції. Підроблені ікони й Бурштинова Венера. Історія бурштинової фігурки. Чоловік із рубцем на правій щоці. Де затоплено вантажну машину? Втеча під бомбами. Подорож пальцем по карті. Починаємо ризиковану справу.

Історія мого приїзду на Озерище почалася ще з зими… В лютому я одержав виклик до Управління центральної громадської міліції. По телефону мені пояснили, що міліції потрібно знати мою думку щодо якихось стародавніх творів мистецтва і пам’яток. Це не здивувало мене, бо вже чималий час я дещо додавав до своєї скромної зарплати музейного працівника, підробляючи як товарознавець у антикварних крамницях. Я здобув навіть деяку популярність у певних колах, розгадавши кілька історичних загадок і відшукавши ряд зниклих музейних колекцій.

Мене завели до кабінету капітана Юзв’яка, тридцятирічного худорлявого блондина з веселими зеленкуватими очима й приємною усмішкою. Він посадовив мене за свій письмовий стіл, вийняв із сейфа дві дерев’яні, ікони і якусь невеличку фігурку, зроблену з бурштину. Все це розіклав переді мною на столі й сказав:

— Нас цікавить ваша думка про ці речі.

Я мав із собою портфель, який завжди брав на консультації. Там у мене були лупа й кілька пляшечок з різними хімікатами, іноді необхідними, щоб швидко провести аналіз і встановити, чи картина справді старовинна. Та цього разу мені навіть не треба було розкривати портфеля. Я відразу побачив, що картини на дереві — то імітація старовинних лемківських ікон. Виконано їх з великим хистом, але той, хто їх малював, навіть не приховував, що імітує. Просто це були сучасні добрі копії дуже давніх і гарних ікон.

Тому я відклав їх набік і взявся до бурштинової фігурки. Зроблено її дуже давно, може, тисячу або дві тисячі років тому, з великого шматка бурштину, бо фігурка мала заввишки майже двадцять сантиметрів. Це було примітивне, схематичне зображення жіночої постаті, так ніби скульптор і не хотів зробити її схожою на когось конкретного, а зобразив жінку взагалі, жінку-символ. На мою думку, вона зображала богиню родючості. Що то була скульптура культова, призначена для релігійних відправ, свідчив матеріал — бурштин, який у давнину цінували вище від золота. Хоча, може, її творець мав багато цього матеріалу, й — замість сотень дуже коштовних у ті часи бурштинових намистин — вирізьбив оцю жіночу постать.

Подумавши про це, я відразу щось пригадав.

Я схопився з-за столу.

— Дозвольте мені на хвилинку вернутись додому й привезти старий каталог пам’яток!

Весь час, поки я розглядав предмети, капітан Юзв’як придивлявся до мене так пильно й зосереджено, наче хотів відгадати хід моїх думок. Тепер він показав на бурштинову постать жінки.

— Отже, це вона так вас зацікавила, — промовив. І додав задоволено: — Я знав, що ви допоможете нам розгадати цю загадку. Про ікони експерти з інституту криміналістики відразу заявили, що вони мальовані в наш час. А про бурштинову фігурку тільки сказали, що вона давня. Для мене ж цього замало. Тому я й вирішив звернутися до вас.

— Чи можу я довідатись, за яких обставин знайдено цю бурштинову статуетку?

— Я назвав її Бурштиновою Венерою, — засміявся капітан Юзв’як. — І таким самим шифром назвав одну кримінальну справу, яку веду.

— Бурштинова Венера? — закричав я. І в моїй пам’яті зринула одна згадка.

Я сів до столу і сказав:

— Мені не треба їхати по каталог. Я пригадав усе, що знаю про цю фігурку.

Обличчя в капітана Юзв’яка стало напружене.

— Ви справді повідомите мені щось про Бурштинову Венеру?

— Ви назвали статуетку Бурштиновою Венерою, а я пригадав собі, що мені вже раз траплялася ця назва. Вона стосувалася схожої фігурки з бурштину.

Капітан витяг з кишені грубий записник, сів обіч мене біля столу.

— Отже, слухаю вас, пане Томашу…

Цього разу посміхнувся я. І сказав трохи зніяковіло:

— Ви не образитесь, коли я поставлю певну умову? Я розповім вам усе, що знаю про Бурштинову Венеру, а ви відкриєте мені, за яких обставин її знайдено. Я питаю, врешті, не просто з цікавості, а з обов’язку, як музеєзнавець.

— Згода, — кивнув він головою. — Інформуючи вас, я не порушу інструкції, бо цю справу ми, можна сказати, скінчили.

Я взяв бурштинову фігурку.

— Знайдено її в могилі так званого римського періоду, тобто на початку нашої ери. До кінця тисяча дев’ятсот сорок четвертого року вона зберігалася в музеї в Е. і під час війни загинула, як майже всі колекції. Ми гадали, що колекції музею вивезено до Німеччини. Проте наші пошуки на території Німеччини не дали наслідків. Ось, мабуть, і все, що я можу сказати на цю тему, — скінчив я і запитливо подивився на капітана Юзв’яка.

— Дві підроблені ікони й Бурштинову Венеру, — почав капітан, — митники відібрали на кордоні в одного чужоземця, що хотів вивезти їх без дозволу держави. Для вас, певно, не важливо, як звуть того чужоземця і з якої він країни, зараз він у себе на батьківщині. Через те, що ікони виявились підробленими, слідство вирішили припинити, чужоземця покарали тільки митом, а речі, які він хотів вивезти, віддали на зберігання. Однак чужоземець дав міліції свідчення і, може, вони мають для вас цінність, бо, як я зрозумів з ваших слів, віднайдення цієї бурштинової фігурки кидає якесь нове світло на справу зниклих колекцій.

— Саме так. Це дуже важлива справа.

— Чужоземець купив картини в чоловіка, з яким випадково познайомився в антикварному магазині у Варшаві. У нас є опис зовнішності того чоловіка. Ми гадаємо, що це якийсь художник, котрий підробляє ікони й продає їх чужоземцям. Саме через цього художника чужоземець познайомився з іншим чоловіком, назвімо його умовно Чоловіком із рубцем, бо чужоземець казав, що в того чоловіка рубець на правій щоці. Чоловік із рубцем запропонував чужоземцеві Бурштинову Венеру і намовив облагодити вигідну справу. Яку саме? Чоловік із рубцем запевняв, що він знає в Мазовії озеро, де у війну провалилася під лід гітлерівська вантажівка з якимись дуже коштовними речами. Машина лежить на дні озера. Чоловікові з рубцем пощастило добратися до неї й дістати бурштинову фігурку, але він твердить, що інших речей не вдасться витягти з вантажівки без аквалангів. І він намовляв чужоземця, щоб той увійшов з ним у спілку. Чужоземець повинен був дати гроші, щоб Чоловік із рубцем купив акваланг і навчився підводного плавання. Добувши скарб, вони б поділилися ним порівну. Однак чужоземець не довіряв Чоловікові з рубцем і не хотів мати з ним ніякого діла. Він погодився лише купити Бурштинову Венеру, котру, як ви знаєте, в нього забрали на кордоні.

У мене тремтіли руки, коли я діставав з кишені люльку.

— Коли все це сталося? — спитав я.

— Два тижні тому.

— Чужоземець не згодився фінансувати Чоловіка з рубцем. Але, може, знайшовся хтось, хто дав трохи грошей? І зараз Чоловік з рубцем у якомусь із варшавських басейнів, можливо, вчиться пірнати у воду. А через півроку, влітку, заходиться діставати скарби.

— Авжеж, це дуже ймовірно, — кивнув капітан Юзв’як.

— Того чоловіка треба заарештувати. Ми повинні знайти ці скарби! — вигукнув я.

Капітан Юзв’як поблажливо посміхнувся.

— Не можна арештовувати людину тільки тому, що вона вчиться пірнати. У Варшаві є кілька клубів аквалангістів і багато людей займаються цим спортом. А може, Чоловік із рубцем не з Варшави, а, наприклад, із Ольштина чи Вроцлава?

— Та все ж можна спробувати послати експедицію і добути скарби з тієї вантажівки.

Капітан здвигнув плечима.

— Мазовію називають Країною тисячі озер. У якому озері затонула вантажівка?

— Якби знайти Чоловіка з рубцем, — сказав я, — і встановити за ним таємний нагляд, то вже він сам привів би нас туди, де затонула вантажівка.

Капітан знову поблажливо посміхнувся.

— Чи ви уявляєте, скільки людей треба було б для цього? Де певність, що чужоземець розповів правду? А може, збрехав і Чоловік з рубцем? Може, він просто хотів видурити гроші в чужоземця, і та вантажівка — тільки його вигадка? Якщо ж навіть і справді у якомусь озері затонула вантажівка, чи ви певні, що Чоловік із рубцем після відмови чужоземця шукатиме фінансової підтримки й далі? Чи не простіше було б йому домовитися з якимсь аквалангістом: я тобі покажу місце, ти дістанеш колекції, а скарбами поділимося.

— То що ж робити?

— Не знаю, що вам сказати, — відповів капітан Юзв’як. — Ваше довір’я до нас приємне, але повинен нагадати, що ми не товариство ясновидців, ми не знаємо, в якому саме озері затонула вантажівка. Матеріали слідства і Бурштинову Венеру покажемо у відділі музеєзнавства Міністерства культури й мистецтва, і на цьому наша місія скінчиться. Це не означає, звісно, що ми забудемо ту справу. Коли довідаємось, що хтось пробує дістати скарби, які є власністю нашого народу, запевняю вас, ми не сидітимемо згорнувши руки.

Я зрозумів, що розмову скінчено. Попрощався з капітаном Юзв’яком і повернувся до своїх щоденних занять у музеї. Я хотів забути справу Бурштинової Венери, але й уві сні мені привиджувались аквалангісти, які дістають з глибин озера безліч бурштинових фігурок. Я силкувався відняти їх. і прокидався, стомлений, облитий потом.

Через тиждень я пішов до архіву Народного музею і почав шукати між старими паперами теки з записами, зробленими, коли я ще студіював історію мистецтва. Тоді, у перші повоєнні роки, для наших музеєзнавців першорядним завданням було віднайти й повернути назад польські музейні скарби, пограбовані гітлерівцями, тому під час літньої практики мені доручили справу, що більше пасувала б детективові, ніж історикові мистецтва. Та в мене таки була вдача детектива, й робота припала мені до смаку. Я мав визначити, яким шляхом їхали гітлерівські автомашини із колекціями з музею в Е.

Завдання перевищило мої дослідницькі можливості. Щоправда, з допомогою корінного польського населення в Мазовії і Надвіслянщині я зміг накреслити відрізок шляху, яким вантажівка з написом «Музей в Е.» тікала від переможних частин Червоної Армії, однак у якомусь місці дорога уривалась. І, попри всі мої зусилля, я не спромігся знайти загубленого сліду.

Пам’ятаю, що коли я подав керівництву Народного музею карту з позначеним на ній шляхом втечі, то до моїх досліджень поставились скептично, таким неймовірно заплутаним був цей шлях. Виходило, що колекції вивозили не на захід, а на південь, а це здавалося дурницею. Тож висновки моїх досліджень поклали в архів.

Через двадцять років я з великим хвилюванням узяв до рук пожовклу теку і, розгорнувши її, знову прочитав свої тодішні записи. Карта показувала, що колекції везли по шосе на Пасленк, а потім до селища під назвою Малдита. Там вантажівка звертала на дорогу до містечка, що тепер зветься Залево. І саме тут, у Залеві, сліди губилися. Залево горіло тоді після бомбардування його радянськими літаками. На ринку було повно гітлерівців, які панічно тікали. Один з давніх мешканців Залева пригадав, що він бачив на перехресті доріг, біля в’їзду в містечко багатотонний ваговоз з написом «Музей в Е.». Коли почався черговий наліт, водій вантажівки трохи з’їхав із шосе, бо шосе було головною ціллю бомбардувальників. Той очевидець заховався у підвалі, а як усе трохи вщухло і він вийшов звідти, то вже не побачив вантажівки. Мабуть, поїхала. Або по шосе на Старий Дзерзгонь, або дорогою до Єжвалда й Суша.

Я пригадую, що змарнував у Старому Дзерзгоні аж два дні, розпитуючи мешканців містечка про вантажівку з написом «Музей в Е.». Ніхто не бачив його і в інших селищах по тій самій трасі. Залишалася тільки дорога на Добжики, Єжвалд і Суш, якою можна було проїхати далі — на Прабути, Квідзин чи Мальборк, і ще далі на захід — до Німеччини.

Але й на тій трасі ніхто не примітив автомашини, яку я шукав. На цьому скінчив я тоді своє дослідження. Але тепер я був мудріший, ніж у ті роки. Мудріший на одну інформацію. Вантажівка не поїхала до Німеччини, а затонула у якомусь озері.

Я приніс пожовклу теку додому й розгорнув карту Ольштинського воєводства.

Колекцій не могли повезти на Ілаву, бо там уже були радянські танки. Не бачили вантажівки і в Старому Дзерзгоні, отже, й цю трасу треба відкинути. Лишається тільки дорога на Суш. Але і в Суші його не бачили…

Понад дорогою до Старого Дзерзгоня немає озер. А біля траси Залево — Суш розливається довге Озерище. Якщо в Суші не бачили вантажівки, то це значить, що між Залевом і Сушем водій раптом звернув на якусь польову дорогу й пробував переїжджати через замерзле тієї пори озеро.

Але де саме це сталося?

Може, в Добжиках? Або далі на південь? Може, між Добжиками і Єжвалдом німець побачив бічну дорогу на Матити і поїхав аж на край довгого півострова, що врізався в Озерище? А може, намагався вибратись на дорогу через вузький перешийок між Озерищем і Пласким Озером, щоб повернутися на трасу до Суша?

Мовчала розкладена переді мною карта, порізана червоними та жовтими нитками доріг і шосе.

Вивчати справу далі слід було вже на місці, біля Озерища.

Для цього я й пішов у Міністерство культури та мистецтва, до директора Марчака.

На письмовому столі в директора я побачив розкритий пакунок, а в ньому — Бурштинову Венеру. Директор саме скінчив читати повідомлення, яке міліція додала до старовинної фігурки.

— Здається, я знаю, чому ви прийшли до мене, — мовив директор Марчак.

— Я прийшов у справі зниклих колекцій музею в Е.

Він розвів руками.

— Мене тішить, що частина тих колекцій мабуть-таки зосталася на наших землях. Хоча міліції не пощастило встановити, де саме лежить затонула вантажівка.

— Гадаю, в Озерищі, — вихопилося в мене.

— Так? Ви певні? — іронічно спитав він. — Чи заприсяглися б ви, поклавши руку на серце, що саме в Озерищі? А навіть коли так, то що з цього?

— Слід розпочати пошуки…

— Що? Кому ви це кажете, пане Томашу? Старому байдарникові, який побував майже на всіх мазурських озерах? Озерище — третє за величиною мазурське озеро. В ньому тридцять кілометрів завдовжки і багато великих заток, острівців та півострівців. Загляньте хоча б у путівник, — він дістав із шухляди червоно-білий «Путівник по Польщі», — і пересвідчитесь, що Озерище — це понад три тисячі гектарів водяного плеса. І ви хочете на такій площі знайти затонулу вантажівку? Легше знайти славнозвісну голку в стіжку сіна.

Я розклав на письмовому столі карту, витяг з пожовклої течки свої давні рапорти.

— Гадаю, що вантажівка затонула біля оцього півострова, принаймні в північній частині Озерища. Тільки тудою міг він утікати від радянських танків.

Директор знизав плечима й погодився:

— Ви викликаєте довіру, бо вже розгадали не одну загадку й не раз ставали в пригоді польським музеям. Але ця справа перевершує ваші можливості. І наші також. Хіба що ви зазначите місце з точністю до… трьохсот метрів. Ну, хай до півкілометра. Тоді ми зможемо на кошти міністерства організувати експедицію аквалангістів і розпочати пошуки.

Тепер і я безпорадно розвів руками.

— Я не вкажу місця навіть з точністю до п’яти кілометрів. Адже я не певний, що взагалі йдеться про Озерище. Отже, мені лишається одне: використати свою відпустку в липні на пошуки колекції. Поїду на Озерище, може, зустріну там чоловіка з рубцем на правій щоці. Той чоловік, напевне, вже матиме акваланг або спільника-аквалангіста і спробує добувати скарби з затонулої вантажівки. Цей чоловік вкаже мені місце, де затонули колекції. Я відразу ж сповіщу міліцію, і ми їх знайдемо. На підставі старих каталогів можна припускати, що в вантажівці затонула й колекція виробів з бурштину, яка належала музеєві в Е.

Директор Марчак аж засяяв.

— Ви так надумали? Це чудово. Я можу тільки побажати вам успіху.

А за два тижні я несподівано зустрів на вулиці капітана Юзв’яка. Він підійшов до мене, привітався і спитав:

— Чи правда, що ви цього року збираєтесь у відпустку на Озерище? Мені казав про це директор Марчак…

— Еге ж. Проведу відпустку над Озерищем, — усміхнувся я. — Адже ви, мабуть, здогадалися, чому саме туди я хочу вибратись?

— Це дуже велике озеро.

— Я маю намір провести відпустку на північному березі Озерища.

— Он як, — він на мить замовк, а потім, прощаючися зі мною, додав:

— Хай щастить. Але застерігаю, ви взялися за важку роботу.