"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Iван Багряний.

Людина бiжить над прiрвою


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------


РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

...А вони хрестили дитину.
Хата гойдалася вiд гримотiння страшних вибухiв. Сама твердиня Бога
лежала перед ┐х похололими душами, розторощена й обернена в ру┐ни. Недавн║
струнке чудо архiтектури Растреллi, вищирилася вона проваллями й хаосом
брил, перемiшаних iз кiстьми, зяяла, й димилась, i сходила чадом.
Прибiжище душ людських, символ могутности й святости, "неспалимо┐ купини",
непорушно┐ сили й вiчного покою, надiя й пiдпора всiх стражденних i
обтяжених - ця, як i iншi, й iншi, сходячи чадом, оберталась у прах.
В апокалiптичному гуркотi чорно┐ цi║┐ доби вiдчаю, що для багатьох була
напророченим бiблiйним кiнцем свiту, зруйнованi й спустошенi самi, як i
все навколо, вони п'ялися над безоднею, й заливали ┐┐ п'янкою трутою, й
гатили ┐┐ пiснями, й засипали ┐┐ зухвалим, блюзнiрським, одчайдушним
смiхом, щоб не завити раптом у чорну безвiсть, як первiснi вовчi душi на
холодний мiсяць. Вони спiвали над чорним хаосом, над проваллям жаху,
здичавiння, жорстокости й смерти, щоб не вибухнути раптом пекучими слiзьми
безнадi┐, тягучим криком загубленого, ру┐нами заваленого, безпритульного,
до краю осамiтненого людського серця...
Максим, господар дому цього й батько дитини цi║┐, сидiв бiля столу i,
замiсть бавити й припрошувати гостей, дивився задумливо на пляшки, а вухом
услухався десь поза стiну - туди, на вулицю, в свiт, що глухо гомонiв.
Дивився й нiчого не бачив, - усе зливалося в одному слiпучому образi,
немовби хтось крутив фiльм, спроектований на слiпучий екран, i зупинився
саме на цьому мiсцi...

... Син сонячного Палермо чи, може, Венецi┐ - син далеко┐ легендарно┐
Iталi┐, витиснутий геть iз колони, що котилася бруком i в якiй вiн iшов
автоматично, - обвiв сонце, й увесь свiт, i це чуже, незнайоме мiсто
невидющими очима й опустився на парапет. Вiн дотягся до нього, до парапету
при бульварi, як сомнамбула, тягнучи рушничку за багнет по розквашенiй,
перемiшанiй iз снiгом грязюцi, й опустився на лату того парапету -
напiвпритомний, до кiнця виснажений. Широко витрiщеними й невидющими очима
вiн дивився просто перед себе й мотав головою; порепанi уста його обкипiли
кров'ю; мотав головою й зрiдка висував язик, i смужка крови гойдалася,