"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

двоє слiв: "Кохання - любов", проте не знайшла їхнього змiсту.
Якось я прийшла до мами. Вона сидiла на своєму улюбленому мiсцi - у
тiнистому, прохолодному кутку, там, де старе i напрочуд зручне крiсло
займало майже весь простiр. Мама завжди асоцiюється у мене з цим сутiнковим
кутком i старим крiслом. Моя мама... Тепла, спокiйна, м'яка, вiд неї завжди
пахло простим милом i, як менi здавалося, дощем. Це один з малюнкiв, якi
iлюструють мої згадки про неї з самого дитинства. Ось вона сидить: вся
зiткана iз сутiнок i сонячних променiв, втiлення абсолютної нiжности i
спокою, книжка в руках, темно-зеленi, та де там, смарагдово-зеленi очi з
маленькими золотистими iскорками навколо зiниць повiльно розплутують
хитромудрi значки нашої кирилицi. Хоч нi, читала вона завжди блискавично,
вона всотувала в себе книжки, як суха земля - вологу, але, прочитавши
сторiнку, не перегортала її, а досить довго розмiрковувала над змiстом.
Помiтивши мене, мама пiдвела очi вiд книжки.
- Ти вже попоїла?
Я мовчки кивнула. Вона придивилася до мене уважнiше.
- Щось негаразд? З роботою?
- Мам, а що таке справжнє кохання?
На її обличчi щось змiнилося. Як подих осени, в її очах промайнув вираз
такого (суму? туги? вiдчаю?) почуття, про яке я й не здогадувалась. Вона
спробувала всмiхнутися:
- Я знала, що рано чи пiзно ти про це спитаєш. Про це ти сама менi
розповiси, коли знайдеш його чи коли воно знайде тебе. На це запитання можна
вiдповiсти тiльки тодi, коли це саме кохання спiкатиме тобi руки чи
принаймнi попiл вiд нього студитиме пальцi. Кохання з чиїхось слiв -
найбезглуздiша в свiтi рiч.
- Гаразд, але розкажи менi про своє кохання, яким воно було для тебе?
- А хто тобi сказав, що воно в мене було?
- Але ж тато...
Вона рiзко вiдкинулася на спинку крiсла i пильно подивилася на мене:
- Доню, це дуже важко пояснити. У таких ситуацiях, як ця, хочеться
сказати, що кохання не iснує. Щоб заспокоїти себе i запевнити в тому, що не
припустилася жахливої помилки. Проте воно є. Воно iснує, Марго, треба лише
по-справжньому бажати його. I, як у кожнiй справi, не завадило б трiшечки
удачi.
- Тобi бракувало останнього?
Вона похитала головою.
- Марго, я поважаю твого батька. Усе своє життя вiн пам'ятав про тебе,
твою сестру та брата. Вiн працював з ранку до вечора, щоб забезпечити
родину. Троє дiтей - це тяжкий тягар обов'язкiв. Я навчалася в торговельному
технiкумi, коли зустрiла його. Вiн - водiй, гарний, веселий. Я нiколи не
нудьгувала, коли вiн був поруч. Вiн пiклувався про мене, як мiг, i... робив
те, що я хотiла. Розумiєш, доню, я вважаю, що чоловiк у родинi - голова, а
жiнка - шия. I хто з них має бiльше влади - досить суперечливе питання. З
ним було зручно, тому я вийшла за нього замiж. I не каюсь, бо в мене троє
найкращих у свiтi дiтей.
- Так, але ж кохання...
- Я не кохала його i не кохаю. Колись це була симпатiя, тепер просто
звичка i те, що нас пов'язує, - нашi дiти.
- I ти нiколи не мрiяла закохатися по-справжньому?