"Розшук" - читать интересную книгу автора (Дмитренко Юрій, Логвиненко Іван, Кирій Іван,...)

Повість та оповідання

Для середнього та старшого шкільного віку

Художник ВАЛЕРІЙ СЮРХА

Упорядник СЕРГІЙ ІВАНЮК

Рецензент кандидат філологічних наук ПАВЛО РУДЯКОВ

8

В управлінні Анатолій і Станіслав гірко каялись і крізь сльози просили майора Кислицю відпустити їх готуватися до екзаменів.

Майор зміряв обох суворим поглядом.

— До екзаменів готуватись, кажете? А тоді, як пили в ресторані, як відволікали в магазинах продавщиць, поки ваш дружок крав костюми, ви про них не думали?

— Ми ж не знали, що він такий, — буркнув Анатолій.

— Тепер будете знати, з ким і де знайомитись, — відказав йому на це майор. — Відпустити ж я вас не можу. Ось прийдуть ваші батьки, ми вже викликали їх, прокурор — і тоді вирішимо, як з вами бути. До їх приходу почекайте в коридорі.

Затриманий же лейтенантом Динником Михайло виявився ніяким не Михайлом і, звичайно, не слюсарем, передовиком заводу, а Петром Михайловичем Качаном, музикантом ресторану “Ластівка”. Увечері грав на саксофоні, а вдень крав по магазинах.

— Що ж ви, Качан, музикант, тонка натура — і раптом така метаморфоза? — запитав його майор Кислиця.

Качан єхидно посміхнувся, розвів руками:

— Каюсь, громадянине майор, сам не знаю, як потягло.

— Не туди, вас, Качан, потягло, не туди! — постукав олівцем по столу майор. — Жаль. А тепер називайте своїх спільників.

— Яких спільників, громадянине майор? — удав здивованого Качан. — Нікого не знаю, крав сам.

— Неправда, Качан! А хлопчики, котрих затримали разом з вами?

— Я їх тільки для того використовував, щоб відволікали продавців.

— А збували крадене як?

— Теж самостійно.

— А жінка, котру наші товариші затримали в черзі?

— Я її просто попросив, щоб здала речі. За винагороду, звичайно.

— Ви її давно знаєте? Чи, може, це ваша родичка?

— Сусідка. Колишня.

— А може, дружина вашого “султана”?

Качан промовчав.

— Дозвольте мені запитання до Качана, товаришу майор? — звернувся Каверза.

— Будь ласка.

Каверза запитав Качана, чи то він утік від продавців магазину на вулиці Комсомольській вісім днів тому.

— Я, — відповів Качан. — Ось тоді й вирішив — треба знайти помічників, котрі б заговорювали зуби продавцям. Бо одному важко. І знайшов ось цих хлопців.

— Мудре рішення, — іронічно посміхнувся майор Кислиця. — Але, як бачите, й воно не допомогло вам. Не все ви врахували, Качан.

Качан, мабуть, не знав, що відповісти на це майору, й промовчав.

Витримавши паузу, Кислиця знову звернувся до нього:

— Отже, Качан, називайте свого шефа, чи як ви там його іменуєте, адресу, бо все одно ми про все дізнаємося, сьогодні це буде чи завтра.

— Я все розумію, громадянине майор, але зрозумійте й ви мене. Нас суворо попереджено, на випадок чого — забути про всякі адреси. Інакше…

— Кого це — вас?

— Ну, підлеглих шефа, котрі на нього працюють.

— Скільки ж вас у нього?

— Я знаю ще двох, котрі, як і я, промишляють по магазинах. Але, по-моєму, є в нього й крупніші від нас риби. Крадуть десь на базах, на залізниці, в товарних вагонах.

— Виходить — ціла фірма у вас?

Качан скупо посміхнувся.

— Виходить.

— Називайте адресу.

— Кого? Усіх?

— Шефа.

На лобі у Качана знову виступів піт. Він витерся хустиною й зіжмакав її в руці. Промовчав. Було видно — вагався. Підвів голову, глянув на Кислицю.

— Громадянине майор, дайте гарантію.

— Не валяйте дурня, Качан! — посуворішав Кислиця. — Не сьогодні, то завтра-післязавтра ми однак викрили б вашу фірму. Називайте швидше адресу, от і вся вам гарантія.

І він назвав.