"Борис Антоненко-Давидович. Слово матерi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Не дурiте самi себе,

Учiться, читайте,

I чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь...
Я був тодi в батькiв одинак, то чи ж дивно, що матерi на саму думку про
розлуку зi мною серце розривалося. Та тут долучалося ще й iнше. Мати була
старосвiтська жiнка, мiцно держалась старовини й боялась усяко┐ новизни, а
надто всього "городського". Город, де повнiсiнько панства й усяких
пройдисвiтiв та злодi┐в, видавався ┐й проклятим мiсцем, де, куди не
ступиш, скрiзь або спокуса, або розпуста на тебе чига║. Ну, як то вiддати
║дину любу дитину в такий Вавiлон, та ще в науку, де самi паничi вчаться!
Нiколи вона нi в чому не перечила батьковi, а тут назвала його Iродом,
що сказився i до рiдно┐ дитини жалю не ма║. Але батько затявся i стояв на
сво║му - свiт синовi розкрити, вивчити на механiка, а то й на iнженера.
Набiдкалась, наплакалась мати, та хоч як ┐й гiрко було, а мусила
скоритись: батько - голова сiм'┐, споконвiку так заведено.
Батько й сам би хотiв пере┐хати до мiста. Там би вiн iз сво┐ми вмiлими
руками не пропав, а до городсько┐ механiки, де ║ залiзниця, паровий млин i
всякi майстернi, не рiвнятись сiльськiй кузнi. Як на те в нього сталася
прикра сутичка з нашим помiщиком. Панок це був задрипаний - в боргах, як у
реп'яхах, але пихатий, шкiдливий i мстивий.
Навеснi в батьковiй кузнi й так завiзно, а тут ще чорт пана принiс з
поламаною бричкою. Батько був заклопотаний, на пана й не глянув. А той
розприндився, кричить, щоб йому негайно бричку одремонтувати. Та не на
того наскочив! Батько не любив, щоб на нього нукали, отож, поки не
вдовольнив селян, вiн до пансько┐ брички й не пiдiйшов.
З'┐в пан вiд батька облизни, мусив чекати сво║┐ черги, але й батьковi
це так не минулося.
Почав ображений панок нашiптувати становому на батька всячину. I
бунтiвник, мовляв, коваль, i мужикiв проти помiщикiв та начальства
пiдбурю║, i нелегальщину передержу║. .Так нацькував станового, що той сам
з двома урядниками йалетiв незабаром до нас. Трусили вони в кузнi, i в
материнiй скринi, навiть на горище лазили. Нiчого вони, звiсно, не знайшли
в нас, тiльки "Кобзаря" забрали. Нагримали, налякали та й по┐хали з двору.
Проте, якщо такi гостi завiтали раз до хати, добра не жди - можуть
унадитись. Якби не мати, то батько того ж лiта спродався б i пере┐хав до
мiста, бо вже йому не свiтило тепер на селi. Але мати - нiзащо. Щоб ото
продати дiдову хату, покинути сво║ село й пуститись свiт за очi в той
осоружний город? Та краще пiд тином умерти, аби серед сво┐х людей!.. I тут
уже батько мусив пiддатись i поступитись перед волею матерi.
Але мене до мiста таки повiз. Вступнi iспити я склав краще за паничiв,
i мене, на диво батьковi й самому менi, прийняли до гiмназi┐. Купив менi
батько синього гiмназичного кашкета, набрав сукна, яке подешевше, i
замовив кравцевi форменi костюм i шинелю до п'ят - "на вирiст". Улаштував
мене на квартирi в одного ремiсника, погладив мозолястою, загрубiлою
долонею по мо┐й стриженiй головi i сказав на прощання:
- Ну, ти ж тут, Iване, гляди, не балуйся...