"Борис Антоненко-Давидович. Слово матерi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

свою страшну втрату, стерлись у пам'ятi й тi материнi слова...
Батько ближчо┐ ж весни пере┐хав до мiста, де я вчився, i стали ми жити
тепер сиротами втрьох; батько я i маленька сестричка Настя, що лишилась
пiсля смертi матерi, як жива згадка про нашу незаго║ну рану.
Хоч як журився батько по матерi, хоч як шанував ┐┐ пам'ять, та мусив
оженитися вдруге. Треба ж комусь лад у квартирi дати, коли вiн на роботi,
треба Настю доглядати та й мене нагодувати i обшити. Взяв батько
городську, бо, як ви┐хав iз села, так i слiд за ним туди запався.
Мачуха була з простих, видати, незлостива, сумирна жiнка, сама вже
вдова. Дiтей у не┐ не було, тим-то ми з Настею не мали причини
ремствувати, що вона, обдiляючи, кривдить нас. Та й батько, якби дiзнався,
не потерпiв би того. Як i мати колись, вона пильнувала, щоб на менi була
чиста та цiла одежа, щоб не був голодний, не скажу, щоб i сварила коли
вона мене, хоч i бувало за що. Та все ж заступити менi рiдно┐ матерi вона
не могла.
Настя не пам'ятала, як пiдросла, нашо┐ матусi, i ┐й було байдуже, хто в
хатi порядку║. Я ж з першого дня дивився на мачуху вовкувате й через не┐
не держався дому. Я не мiг ┐й простити, що вона посiла в нашiй сiм'┐ те
святе мiсце, яке могло належати тiльки матусi.
Надвечiр, вивчивши уроки, - а влiтку цiлий день - я гасав з хлопчаками
по вулицях, ходив на рiчку, в лiс, знав усi околицi нашого мiста, не минав
жодно┐ пожежi, хоч би де вона трапилась. Вчився, як i ранiш, добре,
переходив з класу в клас з похвальними листами, через те, мабуть, i батько
спустив мене з ока i не звертав особливо┐ уваги.
Навiть з вимовою в гiмназi┐ тепер у мене було гаразд. Хiба що тiльки й
досi не привчив себе казати "вада" або "дарога", бо менi все здавалось, що
люди, якi "акають" там, де на письмi сто┐ть "о", навмисне штучно
кривляються. Був я в сьомому класi i вже вчив лiтературу, чи
"словеснiсть", як вона в гiмназi┐ звалася. Я вже не бiгав по вулицях, а
зачитувався вдома Гоголем i Турген║вим, Сенкевичем i Дюма, навiть роман
Шпiльгагена "Один у полi не во┐н" я десь пiдхопив i одним духом прочитав.
Я почав жити нереальним, вимрiяним життям сво┐х улюблених геро┐в. Я був
спочатку д'Артаньяном, одним iз мушкетерiв Дюма, далi месником - графом
Монте-Крiсто, перекинувся в нiгiлiста Базарова i остаточно спинився на
Iнсаровi, головному персонажi роману Турген║ва "Напередоднi", що справив
на мене велике враження.
Але мо┐ думки почали крутитись i коло подруг мо┐х геро┐в, i я став
замислюватись, намагаючись уявити собi, котра ж iз них усмiхнеться менi в
життi. Чи буде вона помiщицею Одинцовою, яку покохав Базаров, чи
самовiдданою кленою, що по┐хала з Iнсаровим навiть на вiйну - визволяти
Болгарiю, чи лермонтовською княжною Мерi? Всi вони належали до того свiту,
в якому я нiколи не бував та й навряд чи мiг коли доступитись туди. Зо
всiх вiдомих менi досi лiтературних жiночих постатей ║дина Шевченкова
Катерина становила виняток, але вона була занадто проста, щоб увiйти в
складну гру мо┐х перших юнацьких марень. Та й Шевченкiв "Кобзар" менi
давно вже заступили iншi книжки.
I раптом передi мною несподiвано прочинилися дверi в цей вищий свiт,
про який не могли й мрiяти нi мiй батько, колишнiй сiльський коваль, а
тепер простий слюсар невеличко┐ майстернi, нi покiйна мати, що так
страхалась панiв i всього панського.