"Юрий Аликов, Владимир Капустян. Гiнцi Нептуна (укр) " - читать интересную книгу автора

- Дякую, сеньйоре. Дякую, - заметушився товстун. - 3 собою вiзьмете чи
накажете доставити?..
- Доставити. I, якщо можна, негайно.
- Я до ваших послуг, сеньйоре. Черненко взяв з прилавка конверт,
написав на ньому адресу й простягнув господарю.
- За цiєю адресою. Тут недалеко, за вашою крамничкою. Але це термiново.
Сюрприз. Розумiєте?
- О! Так, так. Я зараз, - заметушився товстун, упаковуючи сигари.
Черненко подякував.
- Я дуже поспiшаю. До побачення.
"Куди ж тепер? Куди?" - завирувала думка, як тiльки вiн вийшов iз
крамнички. В тому, що його викрили й можуть арештувати, сумнiву майже не
було: адже хтось хазяйнує в квартирi. Та все це необхiдно перевiрити.
Вулицею повiльно рухалося таксi. Вiн зупинив машину й, вмостившись на
задньому сидiннi, сказав водiєвi:
- Зараз поїдемо, хвилиночку.
Вийнявши з кишенi записника й олiвець, Черненко, здавалося, з головою
поринув у якiсь розрахунки. Вiн то швидко писав, то, пiдвiвши голову, про
щось напружено думав. А насправдi, креслячи олiвцем рiзнi слова та фрази,
вiн непомiтно для водiя уважно стежив за будинком, у якому мешкав.
Стояла нестерпна полуднева спека. Вулиця була майже безлюдна, i водiй
радiв клiєнтовi. Йому було байдуже - стояти чи їхати, лише б лiчильник
цокав, нараховуючи цифри, що потiм перетворяться в дзвiнкi монетки, а
можливо, й у звабливi папiрцi.
"Мiй товстун уже зайшов у пiд'їзд, - мiркував тим часом Черненко. -
Пiднiмається на другий поверх, пiдходить до дверей iз табличкою "Рiбейра.
Студент". Дзвонить. Йому не вiдчиняють. Ще раз дзвонить i тупцює бiля дверей
iз своїм пакунком. Може, зiпсований дзвоник, гадає вiн. А може, там, у
кiмнатi, його не чують? Перш нiж пiти, вiн прикладає вухо до дверей, потiм
око - до замкової щiлинки. Такi товстуни з породи дуже цiкавих... Та,
нарештi, нiчого не почувши й не побачивши, вiн, оглядаючись, спускається
вниз i оце саме зараз має вийти з пiд'їзду..."
Товстун не з'явився. Хвилини чекання потягнулися нестерпно довго й
напружено.
"Отже, все. Його затримали там, у кiмнатi",- вирiшив Черненко.
- Поїхали, - раптом сказав вiн водiєвi, вiдiрвавшись вiд своїх
"записiв". - Авенiда Пальмос, двадцять сiм. - назвав вiн першу, що спала
йому на думку, адресу.
Таксi рушило, й саме тодi Черненко побачив, як iз пiд'їзду вийшло двоє
однаково одягнутих людей i мерщiй кинулось до тютюнової крамнички. Тут же
двоє iнших вивели її господаря, штовхнули до автомобiля, що з'явився з-за
рогу вулицi й вiдразу зник за поворотом.
"Ясно, - подумав Черненко, дивлячись у вiкно таксi, але не помiчаючи нi
екзотики пiвденноамериканського мiстечка, нi пiшоходiв. - Усе ясно. Але хто
вони такi? Мiсцева служба безпеки чи нiмцi? Невже нiмцi? Нi. Мабуть,
тутешнi, бо дiють грубо, примiтивно. Але їх багато в цiй невеличкiй країнi,
навiть занадто, щоб можна було сховатися, зникнути непомiтно. Ех, Сергiю,
Сергiю,- дорiкав собi Черненко. - Допустив ти десь непростиму помилку. Що ж
робити далi?.."
Тим часом таксi, перетнувши велику овальну площу, звернуло на якусь