"Юрий Аликов, Владимир Капустян. Гiнцi Нептуна (укр) " - читать интересную книгу автора

сумним гудком сповiстив мiсто, море i темне, всiяне рясними зорями небо про
свою розлуку з Пiвденною Америкою, де не було нi вiйни, нi руйнувань, нi
людських жертв i де лише ледь-ледь чувся вiдгомiн великої свiтової битви.

Рiзкий, настирливий звук не змовкав. Вiд нього до болю дзвенiло у
вухах, i Черненко спочатку не мiг збагнути, де вiн i що дiється навколо. Це
було схоже на пробудження вiд глибокого, важкого сну. Вiн труснув головою,
обвiв поглядом бункер, нiби освоювався з незнайомою обстановкою, й лише
потiм вибрався назовнi.
Старенький катер, стогнучи й покректуючи, як древнiй дiд, важко пiнив
воду за кормою i нарештi, вайлувато повернувшись боком, пiдiйшов до причалу.
Вiдразу ж на палубi й на березi забiгали люди, i навiть незнайомi з
життям причалу помiтили б, що прибуття катера, хоч i не рiдкiсна, але
важлива подiя.
Черненко пiдiйшов до пiрса. Легенький бриз ворушив його густе, злегка
посрiблене волосся. Цiєї митi Черненка можна було б назвати навiть
вродливим, якби не тонкi губи, важкувате пiдборiддя й складка, схожа на
шрам, що перетинала чоло. У виразi обличчя й поставi вiдчувалися воля i
твердий характер.
Здавалося, Черненко зовсiм байдужий до того, що вiдбувається навколо
нього. Не вiддавав розпоряджень, вказiвок, нi в що не втручався. Але
вiдчувалося, що саме вiн був центром подiй, якi розгорталися на причалi.
Кiлька робiтникiв несли якийсь прозорий ящик. Жiнка в бiлому халатi
розташувалася бiля брiвки басейну з аптечкою в руках. Власне, це був не
басейн, а крихiтна бухта, яку вiдгородили вiд моря високою металевою сiткою.
Тут дельфiни-новачки проходили карантин.
Пiдйомний кран обережно опускав на причал акварiум-ванну з органiчного
скла, звiдки вниз, на метушню людей зацiкавлено дивився дельфiн. Вiн плив у
повiтрi, спостерiгав i... всмiхався.
Часом стверджують, що собака дивиться на свiт здивовано-запитливим i
трохи сумним поглядом. Але це враження помилкове. Ми бачимо в очах собаки
те, що хочемо бачити - розум i почуття такi ж, як у людей. I хоч би скiльки
переконували ми господаря собаки, що розум людський i "розум" тварини - речi
зовсiм рiзнi, хоч би скiльки доказiв наводили, вiн, вислухавши нас, можливо,
погодиться з усiм, але врештi-решт зауважить: "Все це, звичайно, правильно,
але мiй собака..." Це, певно, через те, що люди всупереч логiцi надiляють
тварин людським розумом i почуттями, вперто шукаючи в них самих себе.
Усмiшка дельфiна... Злегка iронiчна й незмiнна. Така сама, як i на
грецьких вазах початку нашої ери... I знову ж-це нам тiльки здається.
Дельфiни не смiються. Тут весь "секрет" в анатомiї, в особливiй будовi його
рота - широкого, хвилястого, iз трохи загнутими вгору куточками. А може,
дельфiн все-таки усмiхається?
Крановщик уже опускав акварiум, намагаючись не завдати дельфiновi
найменших турбот i не розхлюпати воду. Олег "диригував" iз пiрса:
- Так, так... Добре, добре, - вигукував вiн, махаючи руками перед
собою.
Ось акварiум торкнувся поверхнi басейну й повiльно зник пiд водою.
Почувся тихий сплеск, i дельфiн, покинувши камеру-одиночку, виплив у свою
нову, хоча порiвняно з попередньою комфортабельну, але все ж таки в'язницю.
Так, саме в'язницю, бо iншого засобу вивчення дельфiнiв поки що не iснує. Не