Володимир Малик
ЧОРНИЙ ВЕРШНИК

Історичний роман

– 

Частина перша

НАПАД

В останній день грудня 1678 року Арсен Звенигора з Романом Воїновим та Ненком перебралися по льоду на лівий берег Дніпра і понад Сулою попростували на північ. Поспішали, бо хотіли щедрий вечір зустріти в Дубовій Балці серед своїх.

Пронизливий холодний вітер люто шмагав їх по обличчях колючим снігом, сліпив очі, танцював і кушпелив навколо, мов зграя відьом і чортів, застилаючи виднокруг густою білястою пеленою.

Стомлені голодні коні важко брьохалися в імлистій сніговій круговерті, з натугою здиралися на круті горби. А в долинах, у глибоких байраках пурхали по груди в пухкі замети, як у свіже пінисте молоко.

Вершники теж стомилися і їхали мовчки. Арсен прокладав шлях, пильно вдивляючись у неясні обриси горбів і ледь помітних у безпросвітному мороці гаїв, щоб не збитися з дороги. Власне, ніякої дороги не було – пробиралися навпростець, манівцями, але ці манівці були козакові добре знайомі, бо не один раз він тут проїздив. Його товариші цілком покладалися на свого проводжатого, – тому понасували башлики на самі очі, понахиляли голови майже до кінських грив і, здавалося, дрімали.

А хуртовина не вщухала. Небо не просто сіяло снігом. Воно, як велетенський вітряк, тряслося в нестримному гніві й з високості трусило, кидало, жбурляло з-під свого невидимого жорна цілі потоки крижаного борошна, яке зразу ж підхоплював скажений вітрюган і котив понад принишклою землею.

Арсен щільніше прикрив поли кожуха і, знявши рукавицю, теплою долонею зігнав з брів і вій шорсткий намерзлий сніг. А думкою линув у Дубову Балку, в низеньку теплу хатину. Уявляв, як у це передноворічне надвечір'я мати зі Стехою і Златкою готують святкову вечерю, а чоловіки – дідусь Онопрій, Младен, Якуб, Спихальський і Яцько, – упоравшись по господарству, сидять на лавах, за столом та біля лежанки, в якій весело гоготить вогонь, і ждуть щедрівників та щедрівниць.

Щедрий вечір! Багатий вечір! Цього разу ти будеш особливо радісний у господі старої Звенигорихи. Тільки б щасливо добратися до хутора.

Потім в уяві спливає прекрасне личко Златки. На її пухких губенятах блукає сумна усмішка, а в темно-синіх очах причаїлося невисловлене запитання – Арсене, любий, коли ж я діждуся тебе? Коли нарешті ти повісиш на кілочок у глухому кутку хатини свою шаблю-розлучницю, коли – надовго, а чи й назавжди – розсідлаєш свого бойового коня і забудеш про нескінченні шляхи-дороги, про криваві січі, про сповнені тривог і небезпек дні й ночі?.. Вона манила до себе звабливим поглядом, стрункою постаттю, білизною зубів і вітряною розмаяністю важкого чорного волосся. Вона кликала своїм ніжним грудним голосом, в якому вчувалася дивна музика чужих мов і бентежність південних ночей… Златко! Люба моя! Я поспішаю, щоб уже ніколи більше не розлучатися з тобою, щоб навіки назвати своєю і назавжди поєднати наші долі! Я лечу до тебе, чужоземко моя дорога, щоб відтепер і до кінця нашого життєвого шляху бути разом, щоб ти не відчувала себе серед цих широких степів відламаною галузкою. Златко! Я зроблю усе, що в силах моїх, щоб ти була щасливою, щоб моя земля стала для тебе рідною і дорогою…

Його думки снувалися б і далі, та їх раптом урвали якісь тривожні звуки, що долинули з глибокої балки. Арсен почекав, поки під'їдуть товариші.

– Ви чуєте? Здається, десь ірже кінь!

– Що ж тут – село чи хутір попереду? – спитав Роман.

– В тім-то й річ, що ні села, ні хутора… О, чуєте?! З балки долинуло ледь чутне в завиванні буревію тривожно-болісне іржання.

– Мабуть, подорожні, – висловив здогад Роман. – І несе ж у таку лиху годину!.. Хто б це міг бути? Сподіваюся – не татари?

– Зараз дізнаємося, – відповів Арсен.

Вони спустилися в долину. Тут було трохи затишніше. Сніговій ревів десь угорі, котився понад білою безконечною рівниною, а сюди, в міжгір'я, вривалися тільки поодинокі вихори і слали між невидимими горбами пухку снігову ковдру.

До виразного іржання тепер долучився людський стогін. Він линув десь знизу, мовби з-під снігу або з глибокої ями.

Вершники спішилися.

На краю обривистого, занесеного снігом рівчака зупинилися. Там, унизу, в напівзаметеній ямі, лежав вороний кінь. Здригаючись від холоду, він натужно підіймав мокру голову і жалібно іржав, ніби благав про порятунок. Під ним невдаха-господар.

Своею вагою кінь придушив йому ногу, і чоловік, пересилюючи біль, тихо постогнував.

Арсен стрибнув у рівчак.

Кінь потягнувся до нього м'якими мокрими губами, тихенько заіржав і зробив спробу підвестися. Але не зміг: обидві передні ноги були переламані. Його хазяїн ворухнувся теж і розплющив очі.

– Кріпись, чоловіче! – промовив Звенигора. – Зараз ми допоможемо тобі!

Вони втрьох підняли коня, висвободили зі стремена ногу потерпілого. Допомогли йому підвестися і вилізти з рівчака.

Це був високий, міцний на вигляд чолов'яга років сорока. Сукняна бекеша, підбита лисячим хутром, туго обтягувала його ставну постать. Шабля при боці і два пістолі за поясом, дорога смушева шапка з малиновим верхом і добротні чоботи з посрібленими острогами свідчили про приналежність незнайомця до військового стану і про те, що це – не сірома-нетяга, а досить заможний козак.

Він струсив з себе сніг, кілька разів зігнув і розігнув праву ногу. Потім усією вагою тіла наступив на неї. Нога була ціла, не пошкоджена, але, видно, боліла чи затерпла, бо незнайомець довгенько, кривлячись, притупцював нею. Нарешті випростався перед своїми рятівниками і, усміхнувшись з-під невеликого, але густого темно-русого вуса гарною білозубою усмішкою, зняв шапку, статечно вклонився.

– Добрий день, добрі люди! Спасибі сердечне, що порятували! А то вже гадав – пропаду! – І він міцно потиснув усім руки. – Кого ж бог послав мені на поміч?

– Запорожці… Звенигора, Роман Воїнов та Ненко, – стримано відповів Арсен. – А ви хто?

– Семен Гурко, з Борзни, абшитований козак Ніжинського полку.

– Чому ж абшитований? Ваш вік ще не дозволяє залишати військову службу.

– Вік не дозволяє, та обставини змусили… Дружину поховав, дочку заміж віддав. Побув деякий час з молодятами, та бачу – зайвий я у їхній новій сім'ї. Тому й вирішив – адже тепер я вільний птах! – гайнути на Запорожжя. Звичайно, не боки облежувати та саламаху їсти, а теж нести військову службу… Та ось маєш:

замалим не наклав головою у цій бісовій круговерті… Ще раз дякую вам за порятунок!

– Долі своїй дякуйте… От тільки як же ви тепер? Без коня в таку негоду далеко не залетиш!

Гурко мовчки розвів руками, ніби сказав: а що я маю робити?

– Поїдьмо з нами, – запропонував Арсен. – Доберемося до теплої оселі, а там уже подумаємо, як вам бути далі…

– Гм, легко сказати – поїдьмо з нами… Піший кінному не товариш! – заперечив Гурко.

– Це правда. Однак ми ж не залишимо вас тут на загибель! Якось уже доберемося до Дубової Балки. А там і коня для вас роздобудемо… Ну, не гаймося! Вечоріє, а нам ще добрячих верст п'ятнадцять їхати!

– Якщо так, тоді зачекайте трохи, – промовив Гурко. -

Я миттю!

Він спритно плигнув у рівчак, нахилився над конем. Обома руками обняв його за голову, збив з буйної вороної гриви сніг. Кінь, мов дитина, потягнувся до господаря тремтячими губами, жалібно заіржав.

– Прощай, мій вірний товаришу, – глухо промовив Гурко, виймаючи з-за пояса пістоль. – Ти чесно і віддано послужив мені… А я… Ось єдине, – він звів курок, – чим я можу віддячити тобі… Прости мене, друже!

Він приклав пістоль коневі до вуха і відвернув голову, щоб не дивитись у широко розплющені чорні очі, з яких збігали чи то сльози, чи прозора снігова вода.

Пролунав короткий постріл. Кінь стрепенувся і затих. І зразу ж сніговій почав укривати його легким білим саваном, з-під якого страшно і неприродно виглядали зламані, вивернуті догори передні ноги.

Гурко розстебнув на коневі попругу, зняв сідло й гнуздечку. Спритно й легко, ніби йому було років двадцять, а не сорок, і ніби він не пролежав півдня, закляклий, у холодному снігу, вистрибнув з рівчака і сказав:

– Ну, ось я готовий! Якщо берете мене з собою, то постараюся не відстати…

Прямий і чесний Роман Воїнов обурився.

– Е-е, чоловіче, ти невисоко ціниш нас, якщо вважаєш, що ми дозволимо тобі йти піхтурою!.. – По російському звичаю він звертався до незнайомця на «ти». – Ось, будь ласка, мій сірий! Приторочуй міцніше сідло позаду і їдь, а я трохи пройдуся пішака, бо ноги вже геть затекли… А згодом мене змінить Ненко, та й Арсен буде не від того… Якщо вже зараджувати лихові, то гуртом! Недарма ж у вас кажуть: гуртом і рідного батька легше бити!

Ніжинський козак весело усміхнувся.

– Побий мене грім, якщо ви не добрячі хлопці! Га? їй-богу, варто було померзнути в снігу, аби тільки зустрітися з вамиї Видно зразу, що справжні запорожці, а не якісь зайди.

Звенигора і Воїнов переглянулись, зареготали. А Ненко, не дуже второпавши, що сказав веселий подорожній, якого тільки щасливий випадок урятував від смерті, з подивом спостерігав цю сцену.

– Вгадали, батечку! – сказав Арсен, витираючи рукавицею сльози в очах. – Один з нас – яничар, турок, чи то пак потурчений болгарин, – він показав на Ненка. – Другий, – кивнув на Романа, – донський козак… А третій, – ткнув рукавицею собі в груди, – колишній недовчении спудей… Ну, а всі гуртом – справжнісінькі запорожці!

– 0!- тільки й вихопилося у ніжинця, і він зареготав дужче за всіх.

Веселий регіт, до якого, зрозумівши, про що мова, приєднався і Ненко, покотився, переборюючи завивання хуртовини, широкою засніженою долиною. Можна було подумати, що четверо людей зійшлися не серед розбурханого оскаженілого від буремного вітру дикого поля, а, либонь, десь у затишній теплій корчмі, за кухлем смачного пива, біля вродливої веселої шинкарки.

Пересміявшись, вони швидко зібралися й пірнули в імлисто-молочну снігову каламуть. Арсен знову рушив попереду – прокладати дорогу. За ним верхи – Ненко й Гурко. А Роман, учепившись за гнуздечку, прив'язану до сідла, поспішав ззаду по втоптаному кінськими копитами сліду.

Буря не вщухала. Як тільки подорожні виткнулися з долини, вона заревла, закрутила, сипонула у вічі холодним приском і покотила далі – в незмірне безмежжя білого степу.

За невеличкими віконцями, на яких мороз вималював чудернацькі мережива, глухо виє вітер, кидає в шибки сипучим снігом, гогоче в широкому, виплетеному з лози бовдурі. А в хаті – натоплено, по-святковому затишно.

Перед образами горить невеличка лампадка, під сволоком, на дерев'яній підставці, – воскова свічка, а в челюстях печі потріскує жовтавим полум'ям жмут смолистої скіпи.

За столом, на покуті, стоїть великий сніп жита, перев'язаний цупким перевеслом із лугового сіна і уквітчаний рясними кетягами червоної, мов кров, калини.

На столі, застеленому вишиваною скатертиною, в полив'яних мисках – кутя з узваром, вареники з сиром та сметаною, пироги

з маком, шулики з медом, два кільця ковбаси, що виблискують підсмаженими боками. А посередині, на широкій дерев'яній таці, – крутолобий білий коровай.

Кілька разів на рік – у великі свята чи при зустрічі найдорожчих гостей – бідаки-господарі стягалися на таке багате частування.

Стара Звенигориха з дівчатами – Стехою та Златкою – порається біля печі та столу. Дід Онопрій вмощує на покуть, за сніп, горнятко з кутею та глечик з узваром – домовикам, тобто душам померлих, щоб ласкаві й добрі були до хати і всіх, хто живе в ній.

Младен з Якубом мовчки сидять на лаві. Яцько підкидає в лежанку дрова, а Спихальський, ще змарнілий після поранення, але вже веселий і жвавий, бо відчув в останні дні, як у його м'язи стрімко вливається нова молода сила, швендяє по хаті і, потираючи руки, заглядає до полумисків, дзбанів та пляшечок, які все ставила і ставила на стіл Звенигориха. Вуса його ворушилися, мов у кота, коли він чує поживу, а злегка булькаті голубі очі виблискували радістю: він наперед смакував багату вечерю!

– То єсть, паніматко, чудесне, вельми розкішне свято – ваш щедрий, чи то пак багатий вечір! – філософствував він, патетично звертаючись до старої господині. – У жодного народу не видів ніц нічого ліпшого!.. Які страви! Які напої! Ух! Аж дух забиває, холера ясна! – Він ковтав слину і прицмокував язиком. – А цей зворушливий сніп жита, що пахне й досі – уй! уй! – чебрецем, свіжою сонячною соломою і далеким-далеким літом! Ці шорсткі бринькучі колосочки і кисло-солодка червона калина між ними!.. Як це мило і дотепно! Напередодні різдва і Нового року, на святвечір і щедрий вечір, вносити цей сніп у хату, ставити на найпо-чеснішому місці – на покуті і бажати, щоб Новий рік був такий же щедрий і багатий для господарів, як і цей золотий сніп! – Він підморгнув Стесі, яка саме розкладала на столі дерев'яні ложки.

– Амінь на доброму слові! – усміхнувся у сиву бороду дід Онопрій. – Вашими б устами та мед пити, пане Мартин!

– За цим діло не стане! Був би тільки мед! Га-га-га! – зареготав Спихальський і ляснув долонею Яцька, який, нахилившись, роздмухував у лежанці жар. – Годі тобі, хлопаку, тутай дмухати! Прецінь і в тебе, як і в мене, голод смокче за пупа! Ходімо лишень надвір та защедруємо під вікном паніматці, ачей, до столу покличе!

– Можна й до столу. Чого ж? І навіть без щедрівки… От хіба ще одну хвильку зачекаємо: мо', який гість нежданий прибуде!

Всі знали, якого гостя жде стара мати. Тільки віри не йняли, щоб у таку негоду Арсен з Романом вирвалися в дорогу. Тому промовчали.

Звенигориха розцінила це по-сво.єму і зразу заметушилася.

– Та ні, це я так… Які там гості такого пізнього часу! Тож будемо сідати до столуї Прошу, прошу… Чим маємо, тим і приймаємо!

Однак Спихальський заперечив:

– Е-е, ні, паніматко! Який же це щедрий вечір без щедрівочки? Ану, Яцьку, Стехо, Златко! Ходіть за мнов – та гукнемо!

В цю мить за вікном хтось загупав, і в хату ввірвалися приглушені чоловічі голоси. Потім пролунало:

Щедрик-ведрик, дайте вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски!

– Ой, Арсен! – радісно зойкнула мати і в знемозі опустилася на ослін. – Це його улюблена щедрівка!

Стеха метнулася в сіни. Грюкнув засув. Разом з морозяним холодом, іскристими сніжинками, що завихрилися біля порога, з шумом хурделиці в хату вступили чотири засніжені з ніг до голови постаті На них усе: і кожухи, й шапки, й рукавиці, і навіть обличчя – так запорошене снігом, що серед прибулих годі було впізнати Арсена. Всі однаково скидалися на казкових дідів-морозів, які негадано, не знати як і звідки взявшись, ввалилися до господи. Та ось вони постягували з голів кудлаті шапки, і три дужі голоси прощедрували:

Щедрий вечір, добрий вечір,

добрим людям -

на здоров'я!..

Що зчинилося в хаті! Радощам не було межі Всі посхоплювалися з місць і кинулися до прибулих.

– Арсене!

– Романс!

– Ненко!

Радісні вигуки, сміх, щебетання дівчат, які горнулися до своїх наречених, сльози матері, обійми і чоломкання!

Ненка не випускали з обіймів радісно здивовані Младен і Якуб. Для них його прибуття було такою вражаюче приємною несподіванкою, що вони довго не могли отямитися. Златка залишила на хвилину Арсена і теж, на радощах обнявши брата, чмокнула його в холодну щоку.

Лише козак Гурко стояв біля порога мовчки, добрими сірими очима оглядаючи буйство радощів і щастя, що так несподівано заповнили і сколихнули цю привітну теплу хатину.

Коли перша хвиля почуттів уляглася, Арсен сказав:

– Дорогі мої, як бачите, ми з Романом вернулися не самі. Ось це – Ненко, Златчин брат, син Младена і добрий друг Якуба!

Ненко вклонився, потискуючи по-дружньому простягнуті руки. Звенигориха схлипнула – вона вже знала історію його життя – і поцілувала в голову. А Спихальський крякнув з несподіванки

і вигукнув:

– Єзус, Марія!.. Арсене, але ж ти справжній ворожбит! Чаклун! Де і як ти спіймав сю пташину, яка так звеселила серця Младена,

Златки і Якуба?

– В самісінькій Січі, брате!.. – Відповів Арсен і по паузі додав:- А ще познайомтеся з нашим новим товаришем, який прибився до нас у дорозі… Козак Гурко? -

Гурко скинув бекешу і, привітно усміхнувшись, поцілував Зве-

нигорисі руки.

– Спасибі, мати, за гарного сина! Він зі своїми друзями сьогодні врятував мене від загибелі. Дай, боже, йому щастя і красної долі!

Звенигориха розчулилася, змахнула з ока сльозу.

– Спасибі вам, добрий чоловіче, за гарні слова. Сідайте, прошу вас!

– Ай справді, пора юж сідати до столу, – заметушився Спихальський, на свій лад зрозумівши слова старої. – Бо наші гості, гадаю я, так зголодніли в дорозі, як хорти після полювання!

Поки готувалися до вечері, дід Онопрій попорав коней.

За всі роки, відколи сім'я Звенигор, рятуючись від турецько-татарської навали, перебралася з рідного Кам'яядя на. Лівобережжя, мабуть, не було щасливішого дня в їхній хатині, ніж цей щедрий вечір. І хоча безперервні війни, ворожі напади та житейські незгоди й злигодні зробили на серці майже кожного присутнього не одну болючу зарубку, хоча в їхній бесіді не раз спалахували гіркі спогади про втрати і тяжкі переживання, яких випало на долю кожного немало, все ж за столом панував веселий, радісний настрій, бо цьому сприяло і те, що вони чи не вперше зібралися всі разом, і те, що, прогримівши над їхніми головами, відлетіли, як їм здавалося, в минуле страшні грози війни й лихоліття, і те, нарешті що перед ними стояв багатий стіл, заставлений дарами щедрої полтавської землі.

Розімлілий дідусь Онопрій, поблискуючи почервонілою лисиною, невтомно частував гостей. За слив'янкою наповнював чарки грушівкою, калганівкою, малинівкою, а по всьому – гостропахучим, п'янким медом.

Щаслива, аж помолоділа Арсенова мати підняла над головою маленький гранчастий шкалик, проспівала:

Ой чарочко манюсінька, Яка ж бо ти гарнюсінька, Ні сучечка, ні пенечка – Вип'ю тебе до денечка!

Спихальський разом з нею вихилив свій кухоль і гримнув так, що аж свічка заблимала:

– За ваших любих діток, паніматко! Hex жиють по сто ляті Гурко спочатку відмовчувався. А коли дід Онопрій виніс з-за груби кобзу, враз пожвавішав, очі його заблищали.

– Ану, діду, дайте сюди!

Узяв кобзу до рук, перебіг пальцями по струнах. Мелодійний передзвін тужно полинув попід стелею, а потім до нього долучився такий соковитий задушевний голос, що зразу всіх узяв за серце. І полилася чарівна, ніжна мелодія.

Та забіліли сніги, забіліли білі,

Ще й дібровонька.

Та заболіло тіло козацькеє біле, Ще й головонька.

Пісню підхопив Арсен. І два дужі гарні голоси, сплівшись в один чистий дзвінкий струмінь, забриніли, як гілки явора під вітром, загомоніли воркітливими весняними струмками, відлунились у серцях неповторною красою ясного місячного зимового вечора…

Пісня захоплювала, зачаровувала, всі слухали її затамувавши подих.

Спихальський завмер, тільки з-під примруженої вії скотилася по щоці і зависла на вусі одинока сльоза. Незважаючи на зовнішню грубуватість і пащекуватість, пан Мартин мав по-дитячому вразливе серце, чутливе до всього прекрасного. Пісня зворушила його, збурила душу, нагадала про нелегкі останні роки життя, про те, що і в нього зараз, як і в того козака, що заслаб у холодному засніженому степу, нікого не лишилося, крім друзів, з якими він ділив хліб і сіль. І коли розсипався срібним передзвоном останній акорд кобзи, зовсім тихо прошепотів:

– Боже, які чари! Диявольські чари! Ваша пісня, панове, то єсть найвищий вияв вашого духу, вашої поетичної натури! Семен Гурко з подивом глянув на поляка.

– Ви правильно мислите, пане… Однак не всі наші сусіди, на жаль, думають так, як ви. Ваші земляки, до прикладу, пани Синяв-ські, Сапеги, Яблоновські, Собеські, Потоцькі, пруться на Україну, мабуть, не для того, щоб усолоджувати слух нашими дзвінкоголосими піснями, а щоб напхати своє черево нашим хлібом, салом та медом, а кишені – грішми!

– Тільки, прошу пана, не прилучайте і мене до цієї компанії! -вигукнув ображено пан Мартин. – Я, мосьпане, річ друга!

Гурко усміхнувся.

– Похвально чути таке. Я з приємністю тисну вашу чесну руку, пане! – І ніжинський козак міцно обняв Спихальського за плечі. – Але ж таких, як ви, обмаль!.. А згадайте, що зробили з Україною хан та султан! Страшно уявити! На Правобережжі кожен другий – загинув, кожен третій – у неволі, кожен четвертий – утік на Лівобережжя, під захист Москви, що одна зараз рятує нас від остаточної загибелі… І тільки кожен п'ятий чи, може, шостий, якщо не сьомий, ще залишився там, поневіряючись по лісових хащах.

– О пан добре обізнаний із становищем краю! – в свою чергу

здивувався Спихальський.

– ще б пак! Маю голову на плечах! – з гідністю відповів козак- Та й кілька років товкся з лівобережними полками по Україні, воюючи то проти Виговського з шляхтою, то проти Ханенка з ханом, то проти Дорошенка та Юрка Хмельницького з султаном… Билися вони, різалися за Богданову булаву, гризлися, як скажені собаки! Та в жодного не було Богданового розуму і Богданової сили. От і довели нашу вітчизну на край загибелі, прокляті!..

Гурко замовк і замислився. На його високому, злегка похилому назад лобі, між зламами темно-русих брів, залягла глибока зморшка, а на очі упала сумна тінь.

Арсен переглянувся з Романом. Так ось якого гостя послала їм доля сьогодні! Ні, це не простий козак, як вони думали спочатку, коли везли його на хутір! Велична зовнішність у ньому поєднувалась із глибоким і гострим розумом.

Арсенові подумалося, що його новий знайомий дуже скидається на Сірка: така ж могутня статура з міцно посадженою на широкі плечі великою характерною головою, такий же владний погляд крицево-сірих очей, таке ж, як здалося йому, уболівання за долю батьківщини й народу. Лише риси обличчя у нього м'якші, добріші. Може, тому, що молодший років на двадцять п'ять чи й тридцять?

– Ви давно були на тому боці? – спитав Арсен, маючи на увазі Правобережжя. – Здається, ніби вчора звідти…

– Я два літа провів під Чигирином у війську гетьмана Самои-ловича… Навіть останні дні був у самому Чигирині. Якраз перед падінням його наш полк вивели звідти. Мабуть, це і врятувало мене від загибелі…

– О, то ми були десь поряд! – вигукнув Арсен. – Отже, лиха сьорбнули з одного ковша!..

Довго, далеко за північ, світився вогник у затишній хатині Звенигор. Точилася жвава розмова, лилися спогади, лунали пісні. Мирне щастя тихо витало над головами всіх присутніх, і сторонньому споглядачеві могло б здатися, що так жили вони завжди, що не було за їхніми плечима ні крові, ні смертей, ні горя, ні воєнного лихоліття… Вони щиро віддавалися своєму короткоплинному щастю. Ніхто з них у цю мить не думав про завтрашній день. Закинуті життєвими обставинами з різних, часом аж надто далеких закутків землі, вони почувалися в цьому товаристві, під цією гостинною стріхою, як дома, і нікому не хотілося думати й гадати, яких несподіваних ударів може завдати їм примхлива доля завтра. І в кожного з них було сьогодні своє, тільки своє відчуття щастя.

Стара мати тішилася дітьми, дідусь Онопрій – онуками і смачними наливками. Арсен тонув серцем у синіх Златчиних очах, а вона сором'язливо горнулася до нього, крадькома позираючи на батька та брата – чи не бачать?.. Стеха й Роман теж нікого й нічого не помічали, окрім свого кохання, і їхні голови, в обох уквітчані біляво-пшеничним волоссям, тулилися одна до одної, як розквітлі мальви на городі.

У Младена і Якуба серця були сповнені радістю за Ненка, який від сьогодні належав їм не тільки тілом, а й душею, а Ненко вперше в житті відчув любов і ласку рідних людей, і од цього досі не знаного почуття у нього лоскітно тремтіло серце, а на очі наверталися непрохані сльози.

Спихальський і Яцько, не переживаючи ні за кого і ні за що, з насолодою ласували розкішними, як їм здавалося, стравами та напоями і були щасливі щастям своїх друзів.

Про одного козака Гурка нічого певного не можна було сказати, бо для всіх він залишався ще загадкою. Однак, судячи по тому, як розчервонілися від наливок його присмаглі на морозяному вітрі щоки, як він виспівував пісень, можна було гадати, що гість відчував себе щасливим.

Це був щедрий вечір їхнього життя! По-справжньому щедрий, ласкавий, теплий, щасливий! І вони, люди того неспокійно-жорстокого часу, уміли як слід оцінити його!

Тому й панували весь час у хаті, за гостинно-багатим столом, невимушеність, дружелюбність і та поетична простота почуттів, що робить людину щасливою.

Коли прокричали другі півні, у вікно хтось постукав. То були Іваник і Зінька. Видобувши з кишень кожухів жмені збіжжя, вони сипонули його на долівку, на стіл, на образи, на всіх, хто сидів за столом. Сміх, радісний гомін, пахощі житнього й пшеничного зерна, змішаного з горохом, ячменем та куколем, заповнили всю хату.

– На щастя, на здоров'я, на Новий рікі Роди, боже, жито, пшеницю! – приказував, посипаючи, Іваник. – А ви, тітко, знаєте-маєте, дайте паляницю!

– Йдемо… Коли дивлюся – світиться у Звенигор, – зразу ж заторочив уже добре захмелілий Іваник, випиваючи, однак, чималенький кухоль вишнівки. – Еге-ге, кажу Зіньці, мабуть. Арсен прибув із Запорожжя! Ану, давай-но, жінко, засіємо його! Чи не пригостить чарчиною, знаєш-маєш?

Зінька непомітно штовхнула, чоловіка під столом ногою-не пащекуй, мовляв! А сама – дужа, пишнотіла, з морозу рум'яна – метнула іскристими чорними очима по захмелілих чоловіках… І зустрілася з захопленим поглядом Спихальського.

Пан Мартин ще влітку, коли вперше завітав з Арсеном у Дубову Балку, накинув оком на цю напрочуд міцну і ставну молодицю, а тепер, побачивши її у новому гарному вбранні, з лискучо-чорними, злегка закучерявленими косами, свіжу від морозу та надміру сили й здоров'я, аж рота роззявив з подиву: пся крев, та це ж просто красуняі Такій би не в хлопській хаті поратися біля баняків, а в магнатському палаці витанцьовувати мазурку та краков'як! Він крутнув догори свого відстовбурченого вуса і чемно, навіть по-шляхетському галантно, вклонився, ліктем відчуваючи в тісноті тепло її пругкого тіла.

– Вітам пані! Як ся маєте?

– Дякую, пане-добродію. Живемо помаленьку… А ви вже, бачу, одужуєте від рани?

– Слава Псу, одужав…

– А то я кажу своєму: шкода буде, якщо помре такий гарний чоловік!

– О пані, то було б зовсім зле!.. Бр-р-р!.. Особливо коли взяти до уваги, що на світі залишилися б без нас такі файні молодиці, як ви, – не моргнувши й оком, підлестив упівголоса своїй сусідці Спихальський. Нараз йому сяйнула несподівана думка: мабуть, Зінька теж не байдужа до його особи, коли так сказала. І він запитав:- То ви й справді жалкували б за мнов, пані?

– А чому б ні?

– О, мені дуже приємно чути це з ваших уст! Отже, пані давненько запримітила мене?

– Вас усі молодиці на хуторі давненько запримітили, – ухилилась од прямої відповіді Зінька.

Від задоволення Спихальський крякнув, почервонів і злегка, ніби ненароком, погладив долонею її кругле коліно. Жінка не відштовхнула його руки, не розгнівалась, а тільки скоса зиркнула на чоловіка: чи не бачить?.. Але Іваник у цей час був заклопотаний чималим кухлем меду, піднесеним дідом Онопрієм, і запашною, з часником, ковбасою, тому не чув розмови Спихальського із Зінькою, не бачив його зальотів до неї.

До самого ранку в хаті стояв веселий гомін голосів, лунали то жартівливі, то сумно-тужливі пісні.

Настав новий рік.

Швидко промайнули святки. На сімейній раді було вирішено, що весілля обох молодих пар – Арсена і Златки, Романа і Сте-хи – найкраще відгуляти зараз, у зимові м'ясниці. Вінчатися мали в Лубнах. Тому одного ранку, удосвіта, Арсен з Романом, Спихальським та Семеном Гурком, який заради такої події в житті молодих друзів відклав свою мандрівку на Запорожжя, виїхали верхи до Лубен, щоб домовитися в церкві про вінчання.

Хоча хурделиця стихла, дорога була важка. Товста ковдра снігу – коням по черева – вкрила неозорі степи. І скільки глянеш оком – жодного сліду! Тому їхали поволі й до Лубен добралися тільки надвечір.

Поминувши рідкі колючі зарості глоду і терну на посульських схилах, вершники в'їхали до міста.

Вечоріло. З димарів, що, здавалося, стриміли просто з велетенських кучугур снігу, звивалися в небо сизі димки. З дворів долинав собачий гавкіт. Скрипіли над колодязями високі журавлі.

На стрімкому шпилі, над Сулою, височіла козацька фортеця. Два земляні вали – нижній і верхній – оточували той шпиль зубчастим гребенем дубового частоколу, за яким темніли військові склади, стайні, будинки полкової та сотенної старшини. На вежах бовваніли в синій імлі постаті вартових козаків.

До церкви їхати було вже пізно, і друзі зупинилися на нічліг у корчмі на базарному майдані. Нагодувавши і напоївши коней, поставили їх на спочинок до хліва, а самі після ситої вечері повкладалися спати, щоб рано встати і, домовившись про все, що треба, завидна повернутися додому.

Але серед ночі їх розбудило тривожне калатання дзвонів.

Друзі схопилися – вибігли надвір.

На сторожових вежах фортеці до неба здіймалися довгі язики полум'я: горіли бочки з смолою. З усіх усюд: з фортеці, з дзвіниці міського собору, з Мгарського монастиря і навколишніх сіл линули тривожні звуки сполоху. На фортечних стінах метушилися козаки, у відблисках вогненних язиків вони здавалися невеличкими рухливими привидами.

– Цо то єсть? Татарове? – спитав очамрілий з несподіванки Спихальський, на ходу натягуючи на себе кожуха.

– Схоже, що напад, – відповів стурбовано Гурко. – Сідлаймо, хлопці, коней! Чи татари, чи якийсь інший біс, ми мусимо бути готові до найгіршого!

Звично кинули коням на спини сідла, затягли міцні широкі попруги, і за якусь мить чотири вершники шпарко вилетіли з воріт шинкаревого двору й через ярмарковий майдан помчали до фортеці. Сюди вже поспішали піші та кінні козаки лубенської сотні, а також городяни, для яких фортеця була єдиним захистом від ворожого нападу.

Вона була розташована на високому горбі, що здіймався не тільки над низинними просторами за Сулою, а й над усім містом. Тут уже вирував людський натовп. Ніхто не знав, що скоїлось. На майдані посеред фортеці, перед чималим дерев'яним будинком, покритим гонтою, шикувалися козаки. Городяни тиснулися поза тинами, попід хатами й стайнями, щоб не заважати військовим.

Крики, лемент, тривожне калатання дзвонів, іржання коней, брязкіт зброї, шкварчання палаючої смоли в бочках – все це в першу хвилину оглушило Арсена і його друзів. Та ось гамір почав стихати: на ганку військової канцелярії з'явилася полкова старшина.

– Хто це? – спитав Арсен у козаків, показуючи на двох, що вийшли наперед.

– Полковники Ілляшенко та Новицький. Огрядний сивовусий полковник Ілляшенко витягнув з-за пояса пернача. Над майданом запанувала тиша.

– Козаки! Городяни! – пролунав його гучний голос. – Щойно ми одержали звістку… Клятвовідступник і зрадник Юрась Хмельницький та його шуряк Яненченко з великим татарським загоном перейшли Дніпро, їхні передові загони вже вдерлися в Горошине і Чутівку… Іркліївська, Оржицька та Лукімська сотні вступили в бій і стримують ворога… Ми виступаємо негайно! Нам на допомогу йде Миргородський полк, і, дасть бог, спільно розгромимо супостата і виженемо за Дніпро!

У Арсена похололо під серцем. Ця несподівана тяжка звістка ударила його, ніби обухом.

– Кепські справи, – прошепотів він. – Сьогодні татари можуть бути в Дубовій Балці…

Всі мовчали. Ні в кого не знайшлося жодного слова розради, бо було ясно, яка смертельна небезпека нависла над невеличким мирним хутором. Тільки чудо могло врятувати дубовобалчан від татарського аркана.

– Що ж робити? – Арсен схопився за голову. – Треба рятувати наших!

– Скачімо туди! – вигукнув Роман. – Може, встигнемо вчасно!

– Ай справді – гайда, панове! Ми вільні птахи! Чого нам чекати на козаків! – загарячкував Спихальський. Один Гурко мовчав.

– А ви що скажете, батьку Семене? – спитав нетерпляче Арсен.

Останнім часом всі вони почали звати ніжинця батьком – і за те, що був старший, і за гострий розум, і за великий життєвий досвід.

Гурко пильно глянув на своїх молодших друзів, обняв Арсена за плечі. По його обличчю промайнула журлива тінь.

– Ви справді вільні птахи, – сказав тихо. – Ви не козаки Лубенського полку, а запорожці і можете чинити на свій розсуд… Я теж не зобов'язаний ставати до лав лубенців… Та все ж не радив би вириватися самим у поле, де ми будемо легкою здобиччю людоловів! Тим більше, що полк вирушає негайно і ми ненабагато випередимо його… Тож моя думка така: їхати разом з лубенцями! Та якщо ви хочете всупереч усьому їхати самі, то і я з вами!

Арсен розумів, що Гурко міркує правильно. Якщо татари вже досягли Горошиного і Чутівки, то незабаром будуть і в Дубовій Балці. А може, вже й там… Що тоді четверо зроблять супроти ирди? Загинуть або потраплять у неволю. Це не літо, коли кожен кущ тебе заховає! Зараз у голому засніженому степу видно на багато верст. Ні, вириватися вчотирьох не годиться!..

Серце його стислося від болю. В одну мить розбилися рожеві мрії, розлетілися, як порох на вітрі, виплекані на далеких дорогах чужини, в безсонні ночі боїв і походів гарячі надії на щасливе життя з коханою Златкою. О, коли б він міг за півгодини пролетіти ті півсотні верст засніженого степу, що відділяли його від неї, від рідних та друзів! Але ніякий чарівник не допоможе йому в цьому. Тож залишається один вихід – приєднатися до лубенців і разом з ними взяти участь у поході. А тим часом сподіватися на краще…

Стеха і Златка взяли з припічка два полумиски з перекладеними сиром і запеченими в сметані налисниками і понесли до столу. Там за сніданком точилася повільна бесіда чоловіків, що іноді приглушувалася різким шарганням рогача, яким Звенигориха порпалася в печі.

Раптом з грюкотом розчинилися двері і з галасом вскочив

гурт ординців.

Охнувши, Златка опустилася на лаву, а Стеха заклякла з полумиском у руках посеред хати. Вражені, завмерли чоловіки. Розмова враз урвалася.

Побачивши розвішану на стінах зброю – шаблі, пістолі, рушниці, – татари кинулися до неї, зірвали з дерев'яних кілочків. Потім оточили стіл. їхні чорні вузькі очі загорілися жадібним вогнем. Брудні руки, що пахли кінським потом, хапали хліб, шматки смаженого гусака, налисники і запихали в роти. За одну хвилину стіл спорожнів.

Младен, Якуб і Ненко сиділи отетерілі, не знаючи, на що зважитись. Зайняті їжею, голодні нападники поки що їх не чіпали.

В хату ввійшов молоденький, тонкий, мов очеретинка, татарчук у багатшому, ніж у його одноплемінників, одязі. На вигляд йому було років шістнадцять. Обличчям він мало скидався на татарина. Худорляве, довгасте, з карими очима під гострими зламами чорних брів, лице його було б навіть гарним, коли б не дикувата посмішка широкого рота, на якому від того цвів хижий оскал білих рівних зубів.

Ординці шанобливо розступилися, не припиняючи, однак, гризти гусячі кістки.

Юнак окинув бистрим оком хату і її домочадців. Довше, ніж на інших, затримав погляд на пишнотілій Стесі, котра стояла ні жива ні мертва з напівпорожнім уже полумиском, підійшов до неї, двома пальцями взяв налисник і вправно вкинув собі в рот.

– М-м-м, смачно! Дуже смачно! – сказав несподівано чистою українською мовою. – Спасибі господині, яка вміє так смачно готувати… Як моя ненька! – Він швидко проковтнув і другого налисника, витер об полу кожуха руку, враз посуворішав. – А тепер – збирайтеся всі!

– Збиратися?.. Куди? В Крим?! – зойкнула Стеха і впустила додолу порожню миску.

– Ми не кримчаки! Ми буджацькі татари! – заперечив юнак і гордовито додав:- Я Чора, син аккерманського мурзи Кучука!

– Один біс – що в Крим, що в Буджак… Неволя всюди однакова! – буркнув дід Онопрій.

– Досить розмові Збирайтеся і виходьте! – відрізав Чора і пішов з хати.

Татари виштовхали всіх надвір.

Хутірський вигін був геть запруджений нажаханими людьми. Довкола пантрували кінні ординці. Посеред майдану, на узвишші, гарцював на гарячому карому коні чорнобородий вершник. Чора підвів до нього своїх полонених, шанобливо вклонився.

– Батьку, весь хутір уже тут. Ось привів останніх!

– Гаразд, Чоро. Ти молодець у мене – будеш гарним воїном!

Аккерманський мурза Кучук! Недобра слава йшла про нього по Україні… Полонені прикипіли поглядами до його обличчя, темного, обвітреного, з гострими розкосими очима і великим, як і в Чори, ротом, що ошкірювався хижуватою посмішкою… Страшний людолов! Продаж бранців став його ремеслом. Кожного року він не раз і не два, а кілька разів робив спустошливі напади на Україну, без жалю плюндрував села, виганяв худобу, забирав у неволю людей. Відважний, хитрий і жорстокий, він завжди умів уникнути зустрічі з переважаючими силами козаків, і тому одноплемінники дивилися на нього як на щасливця, з яким безпечно ходити у військові походи. Його чамбул завжди був переповнений шукачами легкої наживи.

Мурза торкнув коня, під'їхав до бранців. Ще здалеку він помітив дівчат і зупинився перед ними. Важкий уважний погляд упав на русокосу рожевощоку Стеху. Він любив русявих.

Дівчина сполотніла. Цей погляд не віщував нічого доброго. О, вона знала, що їй доведеться витерпіти, якщо ординці запроторять її у свої степові улуси! Довічна неволя, безпросвітна праця, наруга й знущання – то її майбутня доля. Або ж місце рабині-наложниці в гаремі хана, мурзи чи багатого турецького бея…

Потім Кучук перевів погляд на Златку.

– Гарненькі!- прицмокнув язиком. – Ти чуєш, Чоро? За таких можна взяти в Стамбулі по копі золота! – Він, як і син, добре говорив по-українськи. – Або й по дві, клянусь аллахом!..Якщо ми їм не знайдемо іншого місця… – При цьому він ще раз пильно глянув на Стеху.

Чора промовчав, мабуть, не смів перечити батькові. А мурза нахилився з коня, пальцями взяв Стеху за підборіддя.

– Як тебе звати, красуне?

– Стеха, – тихо відповіла дівчина, благальне дивлячись на чоловіків, котрі напружено стежили за кожним рухом мурзи.

Вона боялася, що один їхній необережний рух може призвести до фатальних наслвдків. Але і Младен, і Ненко, і Якуб, ніби змовившись, мовчали, розуміючи, що зараз, в гарячу пору нападу, вони нічим не можуть допомогти ні Златці, ні Стесі, ні іншим Арсеновим родичам, а тільки зашкодити. Жорстокий Кучук не зупиниться перед тим, щоб знищити їх, аби лиш усунути перешкоду на шляху до оволодіння таким дорогим товаром.

Кучук заглянув у розширені від жаху очі Стехи, промовив:

– Гарне ім'я… – потім повернувся до Златки. – А тебе? Дівчина не відповіла і відвернулась. Мурза гнівно випростався в сідлі. Над головою раптово свиснула нагайка. Але наперед вискочив Яцько, затулив собою дівчину.

– Не смій бити, мурзо! – Хлопець зблід, витягнувся як струна. – Ти ж знаєш, що у нас жінок не б'ють!

Мурза притримав руку, здивовано витріщився на юнака. – Ти хто такий, рабе, що смієш мені перечити? – І шмагонув його по голові. – Хіба не розумієш, що й ці дівчата, і ти, і всі ви – то мій ясир! Хочу б'ю, хочу – заб'ю! – І він знову оперіщив хлопця.

Невідомо, чим би закінчилась для Яцька його сутичка з мурзою, коли б поява двох нових вершників не припинила її.

– Що тут трапилося? – спитав передній, осаджуючи баского білого коня.

Це був чоловік років сорока. Одягнутий у добротний дублений кожух з сивим коміром і такою ж окантовкою, чорноокий, горбоносий, він гордовито сидів у оздобленому сріблом сідлі, кидаючи навкруги з-під соболиної шапки бистрий погляд.

Мурза опустив руку з нагайкою. Його темне обличчя розпливлося в усмішці.

– Вітаю пана полковника! Нічого особливого не трапилося, провчив трохи одного раба, щоб чемніший був!

Яцько глянув на другого вершника, що прибув разом з красенем полковником, і впізнав у ньому Свирида Многогрішного. Від Арсена Звенигори хлопець уже знав, що колишній невольник, з яким йому довелося пасти овець у турецького спагії, став старшиною у війську Юрія Хмельницького, а тому, щоб не потрапити йому на очі, шмигнув у натовп і з-за плеча дідуся Онопрія став назирати: що ж буде далі?

Тим часом полковник швидко запримітив дівчат, що, зблідлі, налякані, стояли перед мурзою. Деякий час він пильно розглядав їх, у задумі крутячи лівою рукою невеличкого чорного вуса, потім повернувся до Свирида Многогрішного і кинув через плече:

– Цю сім'ю я заберу з собою в Корсунь!

– Слухаюсь, пане полковнику, – вклонився Свирид Многогрішний.

– Якщо я повернуся пізніше, поселиш їх на острові, у замку.

– Слухаюсь, пане полковнику. У мурзи враз злетів з лиця усміх.

– Чекай, чекай, полковнику! – сказав він насуплено. – Перш ніж розпоряджатися долею цих людей, непогано було б дізнатися про мої наміри щодо них.

– Я слухаю, мурзо, – повернувся до нього полковник.

– Пан полковник може брати собі всіх людей, крім оцих двох дівчат. Вони належать мені!

– На якій підставі?

– Військова сила в моїх руках… Це мій ясир!

– Але ж мурза Кучук має пам'ятати наказ великого візира, що жодна жива душа не може бути взята в ясир без дозволу на те ясновельможного гетьмана!

Мурзу пересмикнуло. Він ледве стримував гнів.

– То з Правобережжя… А тут Лівобережжя, наскільки я розумію!

– Все одно… Ці люди будуть переселені на Правобережжя і стануть підданими Порти! Як же ти, мурзо, осмілишся брати ясир у володіннях падишаха?

– Але ж я повинен одержати щось за цей похід!- вигукнув розлютований мурза. – Чи пан полковник гадає, що я даремно допомагатиму гетьманові?

– Чому ж даремно? Мурза одержить, що йому належить…

– Одержить, одержить! Мовляв, на тобі, небоже, що мені негоже! А я звик брати те, що мені подобається!.. Зрештою, я можу й сам, без гетьмана, піти походом на Лівобережжя і набрати бранців стільки, скільки захочу!

– Звичайно, можеш, мурзо… Але зараз ми йдемо на Лівобережжя не для того, щоб ти захопив ясир, а для того, щоб приєднати його до володінь падишаха!

– Тьфу, шайтан!- плюнув мурза. – Хай буду я проклятий, якщо вдруге погоджуся на таких умовах допомагати вашому гетьманові!

– Не нашому гетьманові, а підданому і союзникові султана! – відрізав полковник.

Розуміючи, що розмова набрала небезпечного характеру, мурза промовчав. Але судячи з того, як блискотіли його очі і хижо кривився широкий рот, можна було безпомилково вгадати, що він не залишив наміру заволодіти дівчатами. Поряд з ним, теж зблідлий від люті й ненависті, закам'яніло сидів в сідлі Чора. Молоденький мурза розумів, що втручатися в розмову дорослих він не має права, тому мовчав. Однак усім серцем він, очевидно, був на боці батька і важко глипав на полковника, який, здавалося, не помічав його.

Полковник зробив примирливий жест і лагідно промовив:

– Не личить нам тут сваритися, мурзо, залишимось друзями! Прибудемо в Корсунь – там побалакаємо… А зараз у нас багато інших турбот… Пане хорунжий, – звернувся він до Многогрішного, – я хочу поговорити з народом. Накажи, щоб усі підійшли ближче і слухали уважно!

Многогрішний кивнув головою, підвівся на стременах і гукнув у натовп:

– Земляки! Не бійтеся нас! Я хорунжий гетьмана Юрія Гедеона Венжика Хмельницького Свирид Многогрішний… А це, – він зробив шанобливий уклін у бік свого супутника, – корсунський полковник Іван Яненченко… Він хоче говорити з вами! Підійдіть сюди і уважно слухайте!

Хуторяни почали боязко підходити, збиваючись в один великий гурт. Навколо них щільно стали кінні татари.

Многогрішний осадив свого коня. Наперед виїхав полковник

Яненченко.

– Люди! – голос у нього був різкий, сильний. – Ми прийшли сюди, на Лівобережжя, не як вороги, а як ваші визволителі! Більшість із вас – вихідці, втікачі з правого берега… Кожному мила своя сторона. Тож ми надаємо вам змогу повернутися назад, на свою батьківщину, що жде не діждеться ваших працьовитих рук. Там, на Корсунщині, Богуславщині, Уманщині, Вінниччині, ваші хати, ниви, ставки та озера, там – могили ваших батьків та прадідів!.. Навіть дикі звірі люблять свій край… А ви ж люди! Ми обіцяємо вам захист від ворогів! Ви будете вільнії Землі – скільки хочеш! Селися – де хочеші Ніхто не братиме з вас ні подушного, ні комірного, ні млинового, ні шляхового, як це ви платите тут! Не буде там ні гетьманських оранд, які ввів ненависний усім попович, ні воєводських стацій!.. Тож забирайте все своє добро, запрягайте в сани коней чи волів, садовіть дітей і старих – та й гайда з богом у дорогу!

Натовп сколихнувся. Всі раптом загули, зашуміли. Радість від того, що це ще не татарська неволя, почала поволі гаснути. Куди їхати? Як покинути свої хатини, клуні, повітки, поля, засіяні озиминою? Що чекає їх у новому краї? Голод, холод, татарський нагай? Адже всім відомо, що на Правобережжі майже все спалено, стоптано, знищено!.. До яких же молочних рік і кисільних берегів приведе їх цей бистроокий полковник?

Серед жінок почулося схлипування. Потім котрась заголосила. Глухо зарокотало басовите чоловіче невдоволення.

З натовпу наперед випхався Іваник. Зінька хапнула його за рукав свитки, щоб притримати, але чоловік відмахнувся од неї і став насупроти полковника.

– А якщо, приміром, знаєш-маєш, я нікуди звідси не хочу їхати, ласкавий пане полковнику? Га? Як бути тоді? Чи можу я залишитися з родиною тута?

Він поклонився полковникові в пояс і, випроставшись, м'яв у руках кудлату овечу шапку, чекаючи шанобливо відповіді.

Янеяченко зміряв його важким, суворим поглядом.

– Жодна жива душа тут не залишиться! Поїдуть усі!..

– Але ж чому? Я вже тутечки, знаєш-маєш, звик, обжився… І не хочу повертатися, приміром, на свою Уманщину, де турки й татари з Дорошенком геть чисто все витоптали, спалили, а людей або забрали в полон, або постинали… Там зараз, либонь, одні вовки виють на пустирищах та гайвороння кружляє над безлюдним степом…

Яненченко ще більше потемнів на виду.

– Поїдеш, вишкребку! Ти чуєш – поїдеш! Ми силою заберемо від Самойловича весь люд і переведемо на той бік! Заселимо Правобережжя!..

– Гм, звичайно, заберете, якщо подужаєте, – просторікував упертий чоловічок, знову кланяючись полковникові. – Тільки ж…

Він не встиг закінчити думки, Яненченко раптом вихопив з піхов шаблю і заніс над головою. Лють спотворила полковникове обличчя. В чорних очах блиснув вогонь.

– Замовкни, блазню!

Він не здержав би руки. Але тут з гурту вирвалася Зінька і своєю могутньою статурою затулила чоловіка.

– Пане полковнику! – крикнула. – У мене ж двійко діток! Яненченко якусь мить повагався, потім опустив шаблю.

– Так ось мій наказ! – кинув він у натовп. – Всі чоловіки й діти залишаться тут, а жінки й старі повернуться додому, запряжуть коней чи волів, заберуть одяг та збіжжя – і в путь!.. До Корсуня

вас супроводжуватиме загін пана хорунжого! Хто має намір утекти, хай спочатку пересвідчиться, чи міцно його голова держиться на плечах! Татари дуже швидко відокремлять її від тіла! Або ж заарканять і потягнуть у Крим чи в Буджак!.. Пане хорунжий, ти чуєш?

Многогрішний кивнув головою.

За якусь годину валка саней, навантажених домашнім скарбом хуторян, з отарами овець та гуртами худоби, виїхала з Дубової Балки, її супроводжував чималий татарський загін.

Вибравшись узвозом нагору, люди оглянулись назад, щоб востаннє побачити рідні оселі. І не повірили своїм очам: весь хутір палав! Вулицями мчали вершники зі смолоскипами в руках – і за ними спалахували солом'яні та очеретяні стріхи хатин, повіток, клунь. Здіймалися до неба малинові язики полум'я над стіжками сіна й соломи. Буро-сизий дим слався широкою долиною Сули, вкриваючи іскристо-білий сніг чорним попелом.

Валка зупинилась. Захлипали діти, заголосили жінки. Чоловіки в безсилій люті стискували кулаки. У вогні гинуло їхнє добро, надбане важкою працею. Тепер у них ніде не було теплого притулку серед цього холодного безмежного пустельного світу.

– Гайда! Гайда! – загукали татари. – Йдіть, брудні свині!

Валка рушила знову.

Дід Онопрій зі своїми саньми опинився майже попереду. Він важко брьохався разом з чоловіками непротоптаною цілиною, цьвохкав батогом на сірих волів. Жінки сиділи на санях, а Яцько йшов позаду, спідлоба бликаючи на вершників, що вартували валку та на чорне рідколісся, за яким – він знав – починаються

глибокі яруги.

Там, де ліс зовсім близько підійшов до дороги, хлопець раптом рвонувся вбік і шпарко, мов заєць, помчав геть від валки.

– Стривай! Куди ти? Уб'ють башибузуки! – гукнув дід

Онопрій.

Та Яцько тільки махнув рукою і ще дужче зачеберяв ногами до темних заростей грабини.

– Стій! Стій! – почувся позаду голос Многогрішного. Кілька вершників повернули за втікачем. Одиноко просвистіла стріла. Та Яцько шуснув у ліс і запетляв поміж кущами глоду, ліщини, безлистої бузини… Вершники спішились і погналися за

ним.

Валка зупинилась. Не всі знали, що трапилося попереду, і тому зчинився крик. Одні думали, що несподівано напали козаки і ведуть з татарами бій, інші гадали, що, навпаки, татари вирішили нікуди хуторян не вести, а порішити всіх тут.

Цей крик ще більше підстьобнув Яцька, він вихором вирвався з лісу, перебіг поляну і опинився над стрімким схилом засніженого яру. Місцевість хлопцеві була добре знайома. Не раз і не два восени він бігав сюди з хутірськими шибайголовами ласувати гіркувато-кислою, примерзлою на першому морозі калиною, а тому, чуючи позаду лемент багатьох голосів і тупіт ніг, без роздуму шугонув з кручі вниз і по майже прямовисній стіні покотився в білу безодню глибочезного яру.

Переслідувачі добігли до урвища і зупинились. Це були молоді, кривоногі від безконечної їзди на конях татарчуки. На їхніх широких, вилицюватих, обвітрено-бронзових обличчях, коли вони глянули вниз, відбився жах. Там, у глибині, збиваючи за собою білу куряву з тонко просіяного вітерцем снігу, котився темний клубок.

– Шайтан! – прошепотів котрийсь із них. – Один шайтан може зважитися на подібне!

Сніги випали останніми днями такі глибокі, що низькорослі татарські коні поринали в заметах, як у холодних хвилях. Вони швидко вибивалися із сил і, змокрілі, зупинялися й пожадливо хапали гарячими губами сипучий сніг.

Юрій Хмельницький лютував від того, що все не так складалося, як хотілося. Коли він, заручившись згодою великого візира Кара-Мустафи, перейшов з кількома тисячами кримських та буд-жацьких татар замерзлий Дніпро, то гадав, що швидко здобуде Лубни і Миргород, а потім рушить далі на північ – до Лохвиці, Ромен і Гадяча. Звідти вже було недалеко і до гетьманської столиці – Батурина… Він сподівався також, що лівобережні козаки зразу ж відсахнуться від Івана Самойловича і пристануть до нього, а населення вітатиме його хлібом-сіллю.

Та не так сталось, як гадалось. Спочатку затримали просування його війська буремні хуртовини й глибокі сніги, а потім – невеличкі козацькі фортеці у Яблуневому та Лукім'ї. Лівобережні козаки стійко оборонялися й гадки не мали здаватися чи переходити на його бік. Обложивши з кримчаками Яблуневе, гетьман наказав нещадно розправлятися з населенням – усіх людей виводити за Дніпро, а оселі спалювати.

Те ж саме робив над Сулою полковник Яненченко. Він мав намір прорватися на Миргородщину, але застряв під Лукім'ям. Кілька разів посилав разом з мурзою Кучуком буджацьких ординців на приступ. Лучники закидали фортецю стрілами, сеймени палили з яничарок, лізли по драбинах на вали, та лукімці облили вали водою, і нападники скочувалися по гладенькому, мов скло, льоду донизу.

Кілька днів провів він під цією фортецею, але взяти не зміг. А коли з півночі показалися передові загони Лубенського полку, Яненченко відступив і став на полі між Лукім'ям та Оржицею.

З-за Сули на допомогу лубенцям прибули кінні сотні Миргородського полку, і полковники Ілляшенко та Новицький, не гаючись, стали готувати своє військо до битви.

Арсен Звенигора з друзями стояв на правому крилі, на узвишші, звідки було видно майже все поле майбутнього бою. Серце його тужно нило від гострої тривоги, рвалося до Дубової Балки. Невідомість гнітила козака. Йому хотілося вітром летіти до рідної оселі. Та між ним і хутором за якоїсь півмилі суцільною стіною темніли татари. Як полетиш?

Друзям були зрозумілі Арсенові страждання, і вони не набридали зі словами співчуття й розради. Роман сам тяжко сумував за Стехою, його великі голубі очі мимоволі поглядали в білу далину, ніби сподівалися побачити там кохану. Спихальський і Гурко, стиснувши зуби, мовчки сиділи на конях, ждучи наказу атакувати

ворога.

Яненченко не витримав і перший розпочав бій. Миргородці ще шикувалися лавами, а він своїм правим крилом ударив по них, сподіваючись зім'яти й відкинути до Сули, в болота, де було багато незамерзлих проталин. В разі перемоги йому відкривався шлях на Лубни, Лохвицю і Ромни. Тож варто, міркував він, ризикнути!

Він підвівся на стременах, махнув шаблею над головою. І зразу ж застугоніла під снігом мерзла земля, заколихалися над рядами бунчуки, прокотився полем грізний клич – алла, алла!

В ту ж мить перед козацькі лави виїхав молодцюватий підтягнутий полковник Новицький, теж махнув шаблею.

– За мною, братці! Вперед!

Дві густі лави, як дві морські хвилі, зіткнулися в білому полі. Завирувало, заклекотіло криваве бойовисько.

Татари не змогли відкинути миргородців, і їхній бойовий запал швидко згас. А коли почали частіше падати вбиті й поранені, коли козацьке «слава» зазвучало гучніше й грізніше, в серця ординців закрався страх і вони здригнулися. І не тому, що були менш хоробрі чи мали менше сил. Сили були майже рівні. І хоробрістю не обділив аллах своїх синів, що з дитячих років привчалися сидіти в сідлі й тримати в руках шаблю та лук. Причина була, мабуть, в іншому: вони воювали тільки заради грабунку, здобичі військової. А грабіжники, як відомо, ніколи не відзначаються стійкістю в бою… Козаки ж захищали свій край, свої домівки, своїх жінок і дітей, тому билися до останнього, не шкодуючи життя. І ця приреченість надавала їм сили й завзяття. Нехтуючи смертю, вони не відступили ні на крок.

Побачивши, як здригнулися передні ряди ординців, Яненченко зрозумів: ще хвилина – і його військо покотиться назад. Тоді вже ніяка сила не спинить переполошених татар аж до самого Дніпра. І він іукнув до тих кількох десятків козаків, які служили у Юрія Хмельницького:

– За мною, друзі! Покажемо союзникам, як треба битися!

Він помчав на білому огирі на чолі купки своїх охоронців і врізався в лави лубенців. З-під баского коня летів кім'яхами сніг. Блиснула на сонці крива шаблюка.

Захоплені його відчайдушністю, понукувані мурзою Кучуком, татари повернули знову і посилили натиск на козаків.

Арсен Звенигора здалеку запримітив вершника на білому коні і подумав, що то сам Юрій Хмельницький.

– Романе! Мартине! Обходьте того чорного ворона з боків, а ми з батьком Семеном ударимо йому в лоб! – гукнув він товариству. – Чи не сам гетьман?

– Ні, то не Хмельниченко, – заперечив Гурко. – Побий мене грім, якщо це не Яненченко… їй-богу, Іван Яненченко! З ним я разом учився в київській колегії, а пізніше – схрещував шаблі, коли Самойлович водив лівобережних козаків проти Дорошенка. А тепер він полковник корсунський…

– От його нам якраз і цікаво схопити! Татари враз тоді повернуть назад, – сказав Арсен. – Вперед, друзі!

Він ударив коня під боки і помчав навперейми Яненченкові. За ним – Гурко, Роман і Спихальський. Позаду рушили козаки Лу-кімської сотні.

Арсен на повному ходу зіткнувся з Яненченком і зчепився в рукопашному бою. Полковник був дужий і спритний. Його темне, аж бронзове обличчя хижо ошкірилося: він, мабуть, гадав, що легко виб'є молодого супротивника з сідла. Та з першого ж удару відчув, що перед ним не молодик, а досвідчений і сильний козак. Тому, наносячи Арсенові удар шаблею, він лівою рукою вихопив з-за пояса пістоль і спрямував козакові прямо в груди.

Блиснув пломінь. Прогримів постріл.

Та Арсен раніш, ніж куля встигла пронизати його, кинувся вбік, до лівого стремена і теж вихопив пістоль.

Яненченко не сподівався такого повороту подій. Він був упевнений, що супротивник падає, і не встиг відхилитися від пострілу Звенигори, який стріляв майже впритул, бо їхні коні замалим не зіткнулися грудьми. Але полковник навіть не похитнувся, хоча на кожусі якраз проти серця зачорніла кругла дірка.

– На ньому панцир! – крикнув Гурко. – Бий шаблею. Арсен заніс шаблю. І коли б Яненченко не рвонув поводи і не кинувся навтьоки, коли б між ним і Арсеном не вклинилися полковникові охоронці, хто зна, чим би закінчився для нього цей поєдинок.

Йому навперейми кинувся Роман зі Спихальським та десятком молодих козаків. Зрозумівши, що він потрапляє в пастку, Яненченко пустив поводи і щосили оперіщив коня шаблею по крупу. Дужий рисак прищулив вуха і вихором помчав у поле, рятуючи свого хазяїна од вірної смерті.

– Хапай його! Хапай псявіру! – ревнув Спихальський, бачачи, що полковник вислизає з рук.

Однак ні в Спихальського, ні в Романа, ні в Гурка коні не відзначалися прудкістю, і Яненченко швидко відірвався від них. Тільки Арсен не відставав. Мов чорна блискавка, мчав він слідом за полковником по засніженому білому полю.

Яненченко оглянувся, і на його бронзовому, засмаглому обличчі промайнув страх: козак ось-ось наздожене. А там…

– На допомогу! – вигукнув він перелякано.

До нього на виручку повернув з кількома десятками воїнів мурза Кучук.

Арсен на всьому скаку врізався в лаву татар. Від його наглого натиску перший ряд здригнувся, подався назад. Кілька ординців упало додолу. В інших одразу погас бойовий запал…

До козака неможливо було підступитися, його шабля, мов смерч, шаленіла над ворожими головами, а дужий, розпалений боєм кінь грудьми тіснив низькорослих кошлатих татарських коней.

На допомогу Арсенові підоспіли друзі; він з новою силою, з новим завзяттям накинувся на ненависних загарбників. Упало ще кілька ворогів, а ті, що вціліли, шарахнулися назад і, лементуючи, сипонули врозтіч.

– Кара джигіт! Чорний вершник! – кричали одні.

– О аллах, це сам шайтан! Кара-шайтан! Чорний чорт! – кричали інші.

– Куди ви? Назад! – намагався зупинити їх мурза Кучук. Та його ніхто не слухав. Воїни повсюдно завертали коней. Кинуті кимось два слова – «чорний вершник» – вмить, мов вогонь, пойняли смертельним жахом серця забобонних ординців. В їхній уяві «чорний вершник» був наділений чарівною невразливістю і надприродною силою, і зустріч з ним не віщувала нічого втішного, тільки смерть…

– Кидайте на нього аркан! Стріляйте з луків! – гукав мурза.

Та голос його потонув у криках, шумі, брязкоті зброї і тупоті копит. Його відтерли, потягли за собою в поле перелякані одноплемінники. Мурза уже нічого не міг вдіяти. Та й хто зупинить нажаханих людей, що тікають з поля бою? А крім усього, він сам не бачив у цьому поході, до якого його спонукали Кара-Мустафа та хан Мюрад-Гірей, ніякої вигоди для себе. Чим заплатить йому гетьман Юрій Хмельницький, коли скарбниця його порожня, а підданих – жменька? То за віщо ж його люди мають класти голови?

Орда тікала на Оржицю, а звідти полями – до Яблуневого. Кримські салтани, що були з Юрієм Хмельницьким, не ждучи, поки підійдуть козацькі полки, зняли облогу фортеці й почали поспішно відступати до Дніпра. Тільки глибокі сніги перешкодили лубен-цям та миргородцям перетнути їм шлях і винищити до ноги.

За Оржицею, відокремившись від козаків, які переслідували татар, Звенигора з друзями повернув до Дубової Балки, їхали швидко, хоча кожен розумів: надії на те, що хутір залишився цілий, майже немає.

Перед ними розстилалася безмежна біла рівнина. Велике червоне сонце повільно опускалося за далекий небосхил, і на іскристому снігу попереду вершників колихалися довгі темні тіні.

Арсен мимоволі задивився на свою тінь, що дивно горбатилася перед ним, і йому раптом спала на думку давня, відома з дитячих літ приказка: своєї тіні не наздоженеш!

Чи ж тільки тіні?.. А щастя? Хіба воно не схоже на примарну тінь? Ось який уже час женеться він за ним, а наздогнати так і не може… Під серцем знову занило, їхав додому, як на похорон, не вірив, що застане там своїх, бо всюди, де побував Юрась Хмельницький з ордою і його полковник Яненченко, залишилися тільки трупи та попелища.

І все ж десь на самому дні серця жевріла малесенька надія. Всупереч усьому жевріла… А може, Дубова Балка, що причаїлася в байраках, заметених снігами, уціліла? Може, її обминули татарські чамбули і рідні зараз зустрінуть його радісними покликами, теплими усмішками? Марна надія!

Коли надвечір з високої гори раптово відкрився перед ними широкий краєвид на Сулу і засульські простори, що білим простирадлом розкинулись ген-ген аж до далекого небокраю, вони побачили Дубову Балку, вірніше, те місце, де був хутір. Тепер там лежали чорні згарища.

Вершники зупинилися. Довго мовчки дивилися на страшну картину і не могли отямитись.

– Пся крев! – порушив мовчанку Спихальський. – Яке злочинство! Як тільки нарід жиє на цій землі? Безперервні війни, напади, кров, смерть… Нещасний край!

– Своєю кров'ю ми захищаємо тут і Польщу, пане Мартин, – зауважив Семен Гурко. – Але ваше вельможне панство зовсім не

цінить цього.

– Як то? Мені здається, пан помиляється! – настовбурчився

Спихальський.

– Я можу навести десятки випадків з минулого, які переконають пана… Хто не знає Івана Підкову, могутнього лицаря, що не раз і не два побивав татар і турків зі своїми козаками? А що з ним зробив король і магнати? Схопили підступно і наказали стратити на догоду султанові!.. Хто не знає на Україні, для чого була побудована над порогами фортеця Кодак? Для того, щоб задушити Січ, яка, ніде правди діти, приймала всіх, хто тікав від панського гніту… Але ж король і магнати не розуміли або не хотіли розуміти, що цим підривають безпеку всього краю, бо Січ передусім вела смертельну боротьбу проти Криму і Туреччини, які поклали собі за мету знищити Україну і Польщу на корені…

– Здаюся, пане Семен, – похмуро мовив Спихальський. – Все, що ви кажете, то свята правда…

– Коли б ми, слов'яни, не гризлися між собою, як собаки, а спільно виступили проти хана і султана, то вже б давно кривавий меч османів лежав у поросі, притоптаний нашими ногами! І не свистів би хижий татарський аркан над головами наших жінок, сестер і дітей.

– Цілком поділяю вашу думку, пане Семен!

Поки Гурко і Спихальський тихо вели розмову. Арсен і Роман, стоячи трохи попереду, на шпилі, погаслими очима дивилися на те місце, де зовсім недавно стояла хатина Звенигор. Там зараз не вився над димарем сизий димок, не блищали весело маленькі шибки у віконцях, не скрипів журавель над колодязем… Купи головешок та почорнілий сніг навколо – то все, що залишилося від затишного житла.

Арсен застогнав від болю і безсилої люті. От і скінчилося його щастя, погасли надії. В одну мить утратив те, що мав найдорожчого – кохану дівчину, рідних, оселю… Він ударив коня і погнав наосліп у долину. Товариші помчали слідом.

На розореному дворищі, спішившись, зняв з голови шапку і довго стояв непорушне, відразу постарілий, почорнілий на виду, прибитий несподіваним горем. Відчував, як щось пече його зсередини, ніби замість серця хто поклав у груди важкий розжарений камінь, а гіркота здушила горло, мов холодний зашморг.

Затуманеними очима дивився на купу головешок і ніби бачив сумні, заплакані очі матері, Златки, Стехи, дідуся… Де вони? Що з ними сталося? Чи живі, чи загинули? А якщо живі, то куди повели їх людолови? Невже погнали у неволю? Невже їм судилася така ж. доля, якої він звідав на чужині?

В його грудях заклекотало глухе ридання. Він розумів, що від сьогодні його життя піде новим руслом і що на цій новій дорозі на нього чигають не тільки злигодні й поневіряння, а й кров та смерть. Він присягався в душі зробити все можливе й неможливе, щоб відомстити своїм кривдникам – Юрію Хмельницькому та Іванові Яненченку, а також тому, хто направляв їх на це чорне діло, – великому візирові Кара-Мустафі. Не відав, як він це зробить, де й коли зустріне своїх ворогів, але знав твердо, що або сам загине, або ж покарає їх!

Все в його душі перекипіло. Вона ніби вигоріла і стала пустельною і кам'яною. Тут, на чорному попелищі, втративши враз найрідніших людей, він зрозумів, яке горе пережили сотні тисяч його співвітчизників, котрі втратили, як і він, усе, яких мук зазнали вони і якою ненавистю сповнені їхні серця. І він поклявся, що відтепер не знатиме ні жалю, ні співчуття до тих, хто чинить зло його народові, хто, мов сарана, плюндрує його землю, перетворюючи її на дике поле.

Йому на плечі лягла Романова рука.

– Не журися, брате! Журбою горю не поможеш. Поруч, стали Спкхзльський і Гурко. Обидва суворі, заклопотані. Горе товариша гострим болем віддалося і в їхніх серцях.

– Ай справді. Арсене, годі журитися, – тихо промовив ніжи-нець. – Давайте краще гуртом поміркуємо, що його робити.

– Що ж тут виміркуєш? – з розпачем у голосі озвався Зве-нигора.

– Холера ясна! Прецінь ми в гіршому становиську бували. Згадай, друже мій! – вигукнув Спихальський, намагаючись зобразити на обличчі подобу веселої усмішки, щоб підбадьорити друга. Але усмішка вийшла бліда, вимушена. – І виплутувалися з нього!

– То, пане-брате, було зовсім інше, – відповів за Арсена Роман. – Там ми думали тільки самі за себе. А тепер…

Вони не помітили, як позаду, на тому місці, де раніш стояв солом'яний погрібник, а тепер лежала купа чорного попелу, тихенько піднялася обгоріла ляда і крізь вузеньку щілинку на них глянули чиїсь очі. Спочатку вони довгенько призвичаювалися до світла, а потім спалахнули радістю. Ляда з грюкотом відчинилася – із темної ями показалася простоволоса скуйовджена голова Яцька.

– Арсене! – радісно вигукнув хлопець і, вистрибнувши з погреба, кинувся в обійми друзів.

– Яцьку! – Арсен притиснув його до грудей. – Ти живий? А де ж наші?.. Що з ними?

Козак з надією дивився на погріб, ніби чекав – чи не з'явиться звідти ще хто-небудь? Та Яцько, перехопивши той погляд, сумно похитав головою.

– Ні ні, там нікого більш немає… Татари всіх забрали – погнали за Дніпро…

– Отже, живі?

– Так, живі…

– А ти ж як?

– Я втік по дорозі… До вечора сидів у яру. А потім повернувся до хутора і заховався в погребі. Накидав туди соломи, намостив собі гніздо. Там хоч і темно, зате досить тепло… Я знав, що ви повернетеся сюди…

– Спасибі тобі, Яцьку… Тепер розповідай усе докладно. Хлопець почав розповідати. Всі слухали мовчки, не перебиваючи і не перепитуючи. Тільки коли він згадав імена Многогрішного та Яненченка, Арсен швидко перезирнувся з товаришами і з досадою похитав головою, ніби казав: як жаль, що ми дозволили полковникові вислизнути з наших рук!.. Звістка про те, що всіх хуторян татари погнали не в неволю, а на переселення в Корсунь, трохи підбадьорила козаків, і коли Яцько закінчив свою розповідь, вони почали жваво обговорювати становище.

– Ось тепер ясно, – сказав Спихальський. – Ми повинні їхати до Корсуня і визволити наших… Тільки що робити з Яцьком? У нього ж немає коня…

– Хто сказав, що немає? – образився хлопець. – У лісі в мене прихований добрячий кінь! Тут їх чимало блукало після боїв… Тож я впіймав одного біля стіжка на лузі і прив'язав у лісі, подалі від стороннього ока…

– Ну, тоді ти зовсім файний хлопак! Я тебе все більше поважаю, Яцьку! – І Спихальський поплескав хлопця широкою долонею по спині. – Друзі, не можна гайнувати часу – рушаймо в путь!

– Чекай, чекай, пане Мартин, – охолодив гарячого поляка Гурко. – Давайте поміркуємо, що будемо робити в Корсуні…

– Як то що? – надувся Спихальський, який не терпів, коли we погоджувалися з його думкою. – Визволимо Златку, Стеху… Всіх інших…

– Учотирьох?

– Чому вчотирьох? – образився і Яцько. – А я?

– Так, так… Пробач, Яцьку, – серйозно сказав Гурко і зразу ж додав:- Навіть і вп'ятьох ми там, на мою думку, мало що втнемо. Потрібні значно більші сили…

– Я теж про це думаю, – сказав Роман. – У Яненченка сотні татар…

Арсен мовчав, розуміючи, що останнє слово за ним. У першу хвилину він ладен був на крилах летіти вслід за своїми, щоб допомогти їм, але слова Гурка примусили його задуматись. Справді, що вони вп'ятьох зроблять? Та й припасів у них на дорогу немає ніяких – ні сухарів, ні сушеного м'яса, ні сала. Навіть пороху та набоїв обмаль. Разом з тим серце його розривалося від думки, що Златка в руках людей, які не звикли рахуватися з дівочою красою і молодістю. Для них це був товар, що цінився на східних ринках якнайдорожче.

Він вагався.

– Що ж ви радите, батьку Семене? – спитав Арсен.

– Важко тут що-небудь розумне радити, – відповів Гурко. – Точніше – не важко, а страшно… Щоб не помилитись…

– І все ж ми повинні на щось зважитись.

– Безперечно… Оскільки я гадаю, що вп'ятьох ми не зарадимо лихові, то нам треба негайно мчати на Січ. Якщо, звичайно, у вас там є друзі, які виявлять бажання допомогти вам…

– Друзі є.

– От і добре. Поїздка на Січ, а потім до Корсуня займе не більше десяти днів… Хай навіть два тижні… Але ж ми звідси теж будемо добиратися до Корсуня днів п'ять… Тож за цей час, треба сподіватися, з твоїми рідними. Арсене, нічого не трапиться. До того ж не забуваймо, що з ними Якуб, Младен і Ненко. Мені здається, вони знайдуть якийсь спосіб вступитися за Златку і всіх інших…

– Я теж на це сподіваюся, – погодився Арсен. – А як ти думаєш, Романе?

– Без запорожців нам не обійтися, – коротко відповів дончак.

– Ну, якщо так, тоді погодуймо коней – і гайда в дорогу! Шлях неблизький, а час не жде.

ПАЛІЙ І

Заметена снігами Січ здалася подорожнім зовсім безлюдною. На майдані – жодної живої душі. Біля церкви, біля військової канцелярії та зброярні, де завжди товклися ті, кому нічого було робити, – теж нікого. Тільки на вежах бовваніли вартові та з широких мазаних бовдурів над приземкуватими куренями ліниво тягнулися в імлисто-сизе небо голубі ранкові дими.

В Арсена упало серце: невже нікого з близьких друзів не застане в Січі? Невже всі розбрелися по теплих, ситих закутках? Він знав, що у фортеці зараз досить голодно. За роки війни вичерпалися запаси хліба, козацькі господарства занепали, з України підвозу майже ніякого, і братчики, у кого була власна хата-зимівник або кому було де прихилити голову – у родичів, знайомої вдовиці чи просто в наймах у свого ж таки багатого братчика-запорожця, – після перемоги над яничарами та виборів кошового розійшлися хто куди.

Однак він не сподівався, що Січ так збезлюдніє. Що ж трапилося? Чи всі вимерли, чи дідько їх забрав? Добре буде, якщо в курені назбирається якась сотня козаків…

Друзі прив'язали коней до конов'язі і зайшли до Переяславського куреня. Тут було напівтемне, бо замуровані морозом маленькі шибки пропускали небагато світла. У грубці та в лежанці потріскували дрова. На полах, незважаючи на пізній ранок, хропло десятків два чи три запорожців. А ті, що прокинулись, займалися хто чим хотів – латали одяг та взуття, вирізували з верби та липи ложки, кухлі, кові-анки, гострили шаблі, різалися в підкидного…

Виявилося, що людей у курені не так уже й мало. Це ще більше здивувало Арсена, бо він знав: Сірко ніколи не дозволяв людям байдикувати. Старий вважав лінощі найпершим ворогом воїна.

Чому ж зараз така поблажка? Щоб свято яке або неділя – так ні ж!

– Добрий ранок, братчики! – привіталися подорожні, стягуючи з голів вкриті інеєм шапки.

– Арсенеї Голубе! Яким побитом? – вигукнув Метелиця і розставив ведмежі обійми. Старий незмінно радів молодому козакові, до якого відчував батьківську любов.

З лежанки, пожбуривши додолу витерту, латану-перелатану кожушанку, зіскочив дід Шевчик і задрібуляв до Арсена.

Кинувши на стіл карти, од вікна мчав, перестрибуючи через ослони, меткий, дженджуристий Сікач. Як завжди, він був одягнутий у новий, добре пригнаний жупан, на ногах красувалися червоні чоботи на залізних підковах, а зелені оксамитові шаровари, здавалося, щойно вийшли з-під руки кравця… Тільки одно не пасувало до його ошатного вигляду – на ньому не було сорочки. Напевне, козак почав програватися. Однак це не псувало йому настрою. Власне, скільки Арсен пам'ятає, це ніколи не псувало Сікачеві настрою. Програвшись до цурки, він зникав на якийсь тиждень-другий, а потім знову з'являвся добре вдягнутий, на баскому коні. Подейкували, що у нього десь у Києві є багата молода вдова, безмірно закохана в запорожця, яка постачає свого коханця і грішми, і одягом. Інші заперечували і казали, що Сікач, справжнього прізвища якого ніхто не знав, – син якогось багатого пана чи купця, а може, навіть самого київського архієпископа. Ось, мовляв, звідки у нього і гроші, й одяг… Та все це були тільки здогади… А наяву був гострий на язик, добре обізнаний з риторикою, піїтикою, грецькою та латинською мовами дженджуристий шибайголова і картяр, безоглядно хоробрий у бою, безмірно щедрий у дружбі красень-запорожець Сікач. Таким знали його всі, а про інше – не питали…

Він підбіг до Арсена, обома руками ударив його по плечах.

– Арсене, брате! Ти знову між нами!.. Але як же ти залишив молоду жінку? Чи, може, вигнала? Га-га!

Метелиця й Шевчик одночасно підступили до Арсена і поцілували в холодні, зарослі густою темно-русою щетиною щоки.

Заворушився увесь курінь. Нова людина – це завжди якісь вісті. А тут зразу прибуло аж п'ятеро… Всі, крім тих, хто ще не прочумався від сну, стовпилися біля прибулих. Кожному хотілося почути, що робиться в світі, що нового на Україні, як звали запорожці всі українські землі, крім самого Запорожжя.

– Ну, чому ж ти мовчиш. Арсене? – сіпнув за рукав козака дід Шевчик, що аж танцював з нетерплячки. – Розповідай!

– Що розповідати? – зітхнув Арсен. – Нічого нема радісного…

– Що трапилося, синку? – запитав стурбовано Метелиця, який відразу помітив, що в Арсенових очах причаївся глибокий сум.

– Юрась Хмельницький з ордою напав на Лівобережжя. Сплюндрував усю південну Лубенщину… Людей погнав на правий берег, села попалив… Моїх теж забрав… І наречену, і матір, і сестру…

– Проклятий! – глухо озвався хтось із гурту.

– От я й прибув до вас, братчики, по допомогу… Як бачите, нас тільки п'ятеро – іти з такими силами на Хмельниченка та Яненченка нерозумно. А ось коли знайдеться якась півсотня чи сотня охочих запорожців, тоді б ми могли сміливо піти на Корсунь, куди виведено моїх рідних і всіх лубенців.

– А чому б нам не піти? – вигукнув Сікач. – Весь курінь піде!

– Аякже! – прошамкотів беззубим ротом дід Шевчик. – Я перший піду! – Він випнув сухі груди вперед, задер голову, від чого став схожий на старого облізлого півня. – За справедливе діло і головою легко накласти! Колись же однак треба вмирати!

То хочеться, щоб не в запічку здибала козака щербата, хай їй

трясця!

Ще кілька запорожців, близьких Арсенових друзів, зголосилися йти в похід. Але багато хто мовчав. Метелиця, похнюпившись, чухав цупкими, як цурупалки, пальцями потилицю і збентежено зиркав на Арсена.

– Не знаю, що й казати, синку, – нарешті промовив він. – Звичайно, я теж дуже хотів би піти з тобою… Але тут така заковика…

– Яка, батьку?

– Чи дозволить кошовий?

– Я гадаю, Сірко дозволить.

– В тім-то й річ, що Сірко зараз у себе на хуторі… В Грушівці… Відпочиває старий… А наказним кошовим отаманом залишив Івана Стягаила, нашого курінного… Ти сам знаєш, який він… Скупий, що зимою й снігу не випросиш, а своєвільний та упертий, як осел! Я йому в вічі не раз казав про це… Захоче – дозволить, а якийсь гедзь укусить його не за те місце – не дозволить!

– А ми його й питати не будемо! – розсердився Сікач.

– Не перцюй, хлопче! Це діло не таке просте, як ти гадаєш! – обірвав його Метелиця. – Адже сам знаєш, що без дозволу не підеш, якщо не хочеш скуштувати київ… А хоч би й пішов, то не далеко б відійшов! Бо без кошового не візьмеш у дорогу ні пороху, ні олива, ні сухарів, ні солонини…

Розумний і досвідчений Метелиця, як завжди, мав рацію.

– Що ж ви порадите, батьку? – спитав Арсен.

– А що я пораджу? Іти до Стягаила… Я теж пішов би, та боюся, що мій писок не дуже до вподоби наказному отаманові. То моя присутність ще й тобі зашкодить…

Іван Стягайло зажив на Запорожжі слави відчайдушного, безстрашного воїна-козарлюги і скупого, зажерливого хазяїна-жмикрута. Справді, в бою, розпаленівши, він не раз дивився сміливо смерті у вічі, кидався туди, де було найбільш небезпечно, а на тілі мав стільки шрамів, скільки, мабуть, не мав латок на своєму одязі найнужденніший жебрак. Його рука не знала втоми, і важка шабля нагонила жах на ворогів. Не одному братчику приходила вона на допомогу, вирятовуючи в скрутну хвилину від видимої смерті… За це запорожці любили і поважали Стягаила.

Зате дома, в Січі, і на хуторі, був зовсім іншою людиною. Ніхто не мав більше за нього землі, лук, лісів, коней, худоби, пасік. Ні в кого з козаків-дуків не було більше наймитів та наймичок, як у Стягайла. Та, мабуть, і ніхто з них не був такий скупий, як він. Все, що прилипало до його рук, прилипало навіки… Під час поділу військової здобичі, користуючись отаманством, тягнув собі найдорожчі речі, найласіші шматки, а коли на курінній раді ділили земельні угіддя, могоричами, підкупами, а то й криком, бо мав луджену горлянку, домагався собі найкращих ділянок… Не гребував і лихварством – давав своїм братчикам-запорожцям гроші в ріст і потім стягував з них по три шкури. За це козаки ненавиділи його і прозвали Стягайлом. Спочатку він сердився, коли так його прозивали, та нічого поробити не міг – прізвисько пристало як смола і ввійшло до запорозького реєстру. Згодом звик до нього, слушно вважаючи, що серед запорожців часто подибуються ще гірші, навіть образливі прізвиська – різні Дериземлі, Безштаньки, Голопупенки, Кривошиї, Рябі, – своє справжнє прізвище давно забув і ніколи про нього не згадував.

Він був значним козаком, і його не раз обирали курінним отаманом. Та йому здавалося цього замало, і він таємно примірявся до булави кошового. Заради цієї мети навіть іноді розкошелював-ся – підмогоричував курінних отаманів і старих впливових козаків, а на свій день народження ставив бочку горілки на січовому майдані для голоти, знаючи, що на раді своїм криком вона може підтримати його.

Такою була ця людина, від якої в значній мірі зараз залежало Арсенове майбутнє. Він дуже добре знав Стягайла і сам, і з розповідей Метелиці, тому й потерпав, ідучи з друзями до військової канцелярії.

На стук у двері почулося гучне: «Ввійдіть!»

Чотири козаки ступили до світлиці і, одвісивши поклони, зупинилися біля порога. Стягайло сидів за столом і читав книгу. Арсен здалеку впізнав «Синопсис» Іпокентія Гізеля, архімандрита Києво-Печерської лаври і професора Кисво-Могилянського колегіуму. Ця книжка з'явилася років п'ять чи шість тому і відразу набула широкого розголосу на Україні і по всій Росії, бо була першим підручником з вітчизняної історії. Арсен сам захоплювався нею.

Відклавши книжку вбік і знявши з широкого сідлоподібного носа маленькі окуляри в залізній оправі, Стягайло уважно оглянув козаків, розправив довгого густого вуса і прогув, як у бочку:

– Здорові були, молодці! З чим прийшли? Арсен виступив наперед і розповів про напад татар на Лубенщину, про знищення хутора і втрату сім'ї.

– То чого ж ти хочеш, козаче?

– Я хочу визволити своїх рідних, вони, напевне, в Корсуні…

– Гм, чим же я можу допомогти?

– Дозвольте, батьку, набрати охочих… та спорядити їх припасами з військової казни.

– Он як! – Стягайло наморщив лоба. В очах промайнув неспокій. – Ти, козаче, думаєш, що говориш?.. Хіба я можу без згоди на те, царя або гетьмана самочинно розпочинати похід супроти турків? Це ж може викликати велику війну!

Збентежений Звенигора розвів руками: відповідь наказного отамана здалася йому резонною. Але тут втрутився Семен Гурко.

– Батьку кошовий, з якого це часу на похід супроти споконвічних ворогів наших потрібен дозвіл? – сказав він. – Тим більше, що з турками і татарами у нас ще немає мирного договору…

Стягайло з подивом витріщився на незнайомця.

– Ти хто? Я щось не пригадую твого обличчя…

– Семен Гурко, абшитований козак Ніжинського полку.

– Гм, а з якого це часу абшитований козак з Лівобережжя указує кошовому, що він має робити? – перекривив Стягайло Гурка.

– Я не указую. Я тільки висловлюю подив…

– Подив можеш висловлювати у себе на печі, а не перед кошовим! Кожен зайда буде повчати мене!

– Сьогодні я зайда, а завтра стану запорожцем. З тим і прибув сюди…

– От як станеш, тоді я й говоритиму з тобою! Тільки таких великорозумних у нас і своїх досить – не знаємо, куди дівати. Це була пряма погроза. Та Гурко пропустив її повз вуха.

– Не будемо сперечатися, батьку кошовий. Адже ми прибули не для того… Я гадаю, що у відповідь на напад гетьман сам пошле військо на правий берег, щоб покарати Юрася, і не матиме нічого проти того, щоб якась сотня запорожців взяла участь у тому поході… Нам треба всього лиш порох, оливо та хліб або сухарі. Невже Січ пропустить нагоду трохи пошарпати татарські чамбули, що, прикриваючись іменем Юрася Хмельниченка, гуляють по Правобережжю, як у себе дома?

– Я ще раз повторюю, козаче, що це не твого розуму діло, – уперто стояв на своєму Стягайло.

– Хто зна, хто зна, – з викликом і легкою іронією в голосі сказав Гурко.

– Ти занадто самовпевнений, козаче, – нагнувши буйволячу шию і наливаючись кров'ю, гарикнув наказний отаман. – Але ми й не таким роги обламували!

– Батьку, ми не прийшли сюди сваритися чи з'ясовувати, хто з нас розумніший, – втрутився Арсен, стримуючи гнів, що закипав у серці. – Ми прийшли по допомогу… Але якщо наше невлад, то ми із своїм назад!.. Пробачте, що потурбували… Ходімо, друзі!

– Ходіть здорові!.. І ось моє тобі останнє слово, козаче. Ти сам чи з друзями можеш їхати куди хочеш – у Корсунь, у Канів чи хоч самому чортові на рогиі Але споряджати за кошт Січі військову експедицію, щоб визволити твоїх рідних, я не дозволю!.. У нас і без того мало припасів. А хліба та сухарів майже зовсім немає. Сидимо на саламасі… Ось так!

Козаки мовчки вклонилися і вийшли.

– Пся крев! – вилаявся Спихальський, сходячи з ганку. – Упіймали облизня, прошу пана!

– Справді, не сподівалися на таке, – озвався глухо Роман. – Що ж будемо робити, братове?

– Поїду до Сірка на хутір! – рішуче сказав Звенигора. – Невже старий відмовить мені?

– Їдь. Арсене! Їдь не гаючись! – підтримав друга Спихальський. – А ми тим часом вербуватимемо охочих та приймемо батька Семена до коша… Їдь!

Арсен мовчки кивнув головою, і друзі попростували до куреня.

Після обіду Переяславський курінь завирував, як роздратований вулик. До січового товариства приймали Семена Гурка.

Звичайно прийом проходив тихо-мирно. Новоприбулого молодика або й досвідченого городового козака, який бажав вступити до запорозького товариства, курінний отаман питав, чи добровільно він вступає до сім'ї славних лицарів війська Запорозького і чи згоден слухатися своїх отаманів. Коли неофіт казав, що добровільно і що буде слухатись усіх отаманів, його питали, як він прозивається. Саме – як прозивається або як хотів би прозиватися, бо справжнє прізвище заносилося тільки до реєстру, а якщо новак з тих або інших причин не хотів, щоб там фігурувало його прізвище, то заносилось лише прізвисько. Ця традиція установилася ще тоді, коли покріпачені селяни, які тікали на Запорожжя від панів, не хотіли, щоб навіть тут їх знали під їхніми справжніми прізвищами, щоб панові чи урядовцям короля, коли б вони виявили втікача, можна було сказати, що це не той, кого вони розшукують, що це зовсім інша людина, навіть прізвище у неї інше… Якщо ж прізвиська не було, то спостережливі вигадники-запорожці тут же на ходу придумували його, найчастіше підмічаючи яку-не-будь рису вдачі чи зовнішності новоспеченого козака. «Хай буде Рябоштаномі»- гукав хтось, натякаючи на рябі штани новоприбулого. Або: «Та він глухий, мов тетеря, тож хай Тетерею і прозивається!» Так і записували… З цієї хвилини новачок ставав запорожцем. Якщо він був юнаком або ж людиною, зовсім необізнаною з військовою справою, то його називали молодиком і прикріпляли до старого бувалого козака, який років за два чи за три мав навчити свого учня орудувати шаблею і списом, стріляти влучно з рушниці, пістоля, гаківниці та гармати, копати шанці, ставити похідний табір з возів, їздити на коні, майструвати чайки та плавати на них і ще безліч більших чи Менших справ, які мав уміти запорожець. Звичайно, робилося це не даром. Молодик мусив слугувати «батькові» та відпрацьовувати на зимівнику, тобто в господарстві свого учителя. Правда, іноді траплялися і такі учителі-безкорисливці, як старий Метелиця, котрі за науку не вимагали нічого, крім кухля горілки та поваги… Якщо ж це був досвідчений воїн, то він відразу вливався до складу запорожців, курінь приймав його в свою сім'ю як рівного.

Однак сьогодні традиція порушилась.

Коли Семен Гурко підійшов до гурту сивовусих козаків і, вібібнившись, як належить, попросився до Переяславського куреня, наказний курінний отаман Могила, призначений на той час, поки Стягайло буде наказним кошовим, сказав:

– Чоловіче, я не проти… Як кажуть, про мене, Семене… Але краще буде, коли ми покличемо кошового. Чогось він на тебе зуб має… Правда, за нашими звичаями ми можемо прийняти тебе і без кошового, та коли він хоче сам побувати на курінній раді, то не личить перечити отаманові Тим більше що він наш курінний… І послав молодика по Стягайла.

Слова Могили неприємно вразили Гурка. Отже, кошовий уже встиг переговорити за нього із значними козаками куреня, від яких передусім залежить його доля. Гм, злопам'ятний чоловік і, здається, невеликого розуму. Чекати довелося недовго. Червоний від морозу та від кухля міцного меду, який він любив вживати до обіду, Стягайло привітався, скинув кожуха і сів до столу.

– Ну, що тут? – запитав похмуро.

– Ось новачок проситься до нашого куреня, батьку, – сказав Могила.

– Новачок? Хто ж це? – Стягайло зробив вигляд, що не помічає Гурка.

Гурко вклонився, виступив наперед.

– Це, батьку, я.

– А-а, це ти… Ніжинський козак… Як же тебе звати?

– Семен Гурко.

– Скільки років маєш?

– За сорок звернуло.

– A y війську скільки?

– Двадцять.

– Ти, здається, письменний?

– Так, дещо кумекаю… Вчився у Києво-Могилянській колегії. .

Стягайло пильно придивився до козака, ніби хотів зазирнути в його найпотаємніші думки. Гм, гарний, дужий і розумний. Дивиться прямо, держиться незалежно, мов справді якесь цабе. «Приймеш на свою голову такого розумника, а через рік-другий він, чого доброго, дасть коліном під одне місце і зіпхне з курінного… Знаємо ми таких! Не раз уже бувало!» – подумав кошовий і сердито, хоча й намагався стримати свої почуття, сказав:

– Ну що ж – я не проти. Але просися, хлопче, в інший курінь. У нас і так багато люду! Навіть спати ніде, коли посходяться всі… А от у Незамаївському та Мишастівському обмаль. Йшов би туди!

– Але ж, батьку кошовий, я хотів разом із своїми товаришами…

– Мишастівський курінь поряд… От і будете разом!

– А в поході? У бою?.. Хіба справа в тім, щоб тільки переспати чи з одної миски саламаху їсти?

– Тебе не переговориш, – насупився Стягайло.

– Занадто розумний і настирливий цей новачок, – підтримав кошового низенький і круглий, мов діжа, козак Покотило, давній приятель Стягайла. – Ти ж чув, чоловіче, що тобі сказано? І не ким-небудь, а самим кошовим! Забирай манатки – та йди собі без оглядки!

Гурко наморщив лоба, збираючись з думками, щоб якось м'якше відповісти, але його випередив Роман Воїнов.

– Браття, я не розумію, що тут робиться? Чоловік проситься до нашого куреня, а його допитують, як на суді! Проганяють, як собаку… А чи ти, Покотило, хоч знаєш, що за людина перед тобою? Та ти батькові Семену і в підметки не годишся!

– Чия б гарчала, а чия б і мовчала! – вереснув тонко Покотило. – Що ти за один?.. Сам вештаєшся хтозна-де, а не встигнеш з'явитися на Січі – вже порядки свої встановлюєш!

– От тебе не запитав, що мені робити! – відрубав Роман, труснувши своїм пишним пшеничним чубом, якого він, як і Арсен, не голив усупереч запорозькому звичаю. – Та коли б усі сиділи сиднем по зимівниках, як ти, та держалися за подолки своїх жінок, то досі б татари всіх нас переловили, як перепелів!

Покотило спалахнув і схопився за шаблю.

– Щеня! Ти з ким так розмовляєш?.. Я тобі в батьки годжуся!

За Романовою спиною важко засопіли Спихальський і Метелиця. Почав пробиватися наперед Сікач. У Шевчика від хвилювання почервоніла тонка зморшкувата шия.

– Хто посміє зачепити Романа? – рявкнув Метелиця. – Ану, виходь! Але пам'ятай, що спершу матимеш справу зі мною!

– І зі мною! – настовбурчив вуса і люто повів очима Спихальський.

– Та хай і про мене не забуває! – вистрибнув наперед Шевчик.

Увесь курінь заворушився. Почулися крики, ремствування. Всі стовпилися навколо сперечальників. Одні ставали на бік кошового і Покотила, інші підтримували Романа і Метелицю. Більшість же запорожців не знали, з-за чого розпочалася суперечка, але знічев'я згромадилися посеред куреня, чекаючи цікавого видовища, та потроху і самі почали встрявати в суперечку.

Лише наказний отаман Могила мовчав, не пристаючи ні до перших, ні до других. В душі він не схвалював настрою і вчинку Стягайла, але й виступити проти нього не смів, бо як курінний мусив підтримувати його.

Олії у вогонь підлив Сікач. Виблискуючи новим оксамитовим жупаном, він протиснувся аж до столу і вигукнув:

– Братчики, що наказний кошовий вигадує?! Споконвіку в нас був звичай, що новака приймає до коша курінь… Тож і зараз ми повинні вирішити – приймати чи не приймати. А Іван Стягайло має в даному випадку не більше прав, ніж ми!

– Ай справді, запанів старий чорт! – прошепелявив беззубим ротом Шевчик. – Забув, як грязюкою мазали голову, щоб пам'ятав, звідки вийшов!

– Розперезався, що й упину нема! – кинув хтось ззаду.

– Справжній глитай! Дука!

Стягайло від гніву почервонів, але мовчав. Відчував, що криком зараз не візьмеш. У людей проривалося зло, яке накопичувалося в серцях протягом тривалого часу, і він знав, що йому требз дати вихід, щоб не вибухнуло.

Та за його спиною вже згуртувалися значні козаки-дуки.

– Хто там кричить на кошового? Ану вийди сюди! – заверещав Покотило.

– А дулі з маком не хочеш?

– Іди сам сюди – обімнемо боки!

– Тихо, братчики! Тихо! – загукав Могила, бачачи, що може дійти до того, що запорожці схоплять один одного за чуби.

Його ніхто не слухав.

Тоді підхопився Стягайло і гарикнув – аж глина посипалася зі стелі:

– Годі, іродові діти! Знайшли час для крику! Пороззявляли роти, як халяви, та й думають, що хтось їх боїтьсяі Замовкніть, кажу!.. Хіба я проти того, щоб цього чоловіка прийняти до нашого куреня? Хто чув таке? – зробив паузу, уважно прислухаючись до настрою натовпу. За багато років козакування він добре вивчив цей настрій і знав, що в скрутну хвилину треба не перти на рожен, а відступити, заспокоїти збуджених запорожців, які в гніві можуть накоїти хтозна-чого, а коли заспокояться – знову взяти поводи в руки і робити з ними що заманеться… Відчувши легку зміну в настрої натовпу, що був ошелешений таким несподіваним фортелем наказного, Стягайло трохи понизив голос. – Я тільки казав, що у Мишастівському чи Незамаївському куренях людей менше і не так тісної Але коли ви хочете прийняти його до себе, то про мене – хоч і всю гетьманщину прийміть!

– Прийняти! Прийняти! – залунали голоси.

Люди враз забули про ненависть, що спалахнула в їхніх серцях до Стягайла, почали заспокоюватись. Хтось натякнув, що новакові слід було б ради такої оказії поставити товариству барило горілки. Але тут знову подав голос Покотило. Образа ще ятрила його серце, і йому хотілося хоч чим-небудь дошкулити тим, хто зневажливо повівся з ним.

– Як же його приймати, коли у нього і прізвиська ніякого немає? – спитав він.

Однак настрій натовпу вже поліпшився настільки, що всі сприйняли це як жарт. Хтось гукнув:

– Ай справді – треба прізвисько!

– Треба! Треба!

– Ну, то даймо йому прізвисько!

– Даймо! Даймо!

– А яке?

Всі враз замовкли. Дехто наморщив лоба. Інші почали оглядати новака зі всіх боків, намагаючись до чого-небудь прискіпатись.

А Семен Гурко стояв у колі, усміхаючись своєю гарною, привабливою посмішкою, і з висоти свого зросту, бо замалим не підпирав кривого сволока старого, врослого в землю куреня, оглядав ясними очима січове товариство, серед якого мав відтепер жити і з яким мав ділити радощі і горе, життя і смерть. Які різні обличчя, постатії Люди різного віку – і старі, і літні, і зовсім молоді… Але їх усіх об'єднала спільна любов до вітчизни, за яку вони поклялися зносити і тяготи військового життя, і розлуку з сім'ями, за яку нерідко лили і свою,! чужу кров і клали голови… Тепер вони стояли принишклі, мов діти, і напружено думали – яке ж прізвисько дати цьому русявому красеневі з обвітреним мужнім лицем і високим, злегка похилим чолом? І ніхто не наважувався вимовити якесь лайливе чи образливе слово, яким найчастіше наділяли новаків, на зразок – Щербатий, Головатий, Безверхий чи Голий. Висока міцна статура, розумний погляд сірих очей, що, здавалося, прозирали аж у саме серце, гарно пошитий одяг – ніщо не давало приводу для образливого прізвиська.

Але ж якось треба назвати!

Спихальський тихенько підсміювався і підштовхував Гурка під бік – попався, мовляв!

А Покотило, щоб остаточно розвіяти про себе погане враження, з улесливою посмішкою вигукнув:

– Ну, от бачите? Як же його приймати? Він нічого такого не зробив, щоб навіть прізвисько йому придумати!

– Ай справді, матері його ковінька! – показав свого єдиного зуба Шевчик. – Він ще нічим перед нами не відзначився! Нічого не утнув! Ні доброго, ні поганого!

Гурко весело засміявся.

– Ну, за цим діло не стане!

Він раптом повернувся і почав протискуватися до дверей. Козаки розступилися – дали дорогу. Проходячи повз лежанку, Гурко на мить зупинився, замислився, а потім нагнувся, вихопив з вогню палаючу хворостину і швидко вийшов надвір.

– Цікаво, що ж він задумав? – висловив загальний подив Могила і кивнув молодому запорожцю: – Піди подивись!

Той пом'явся, – видно, не хотілося виходити на холод, – накинув наопашки кожушину і поволі рушив до сіней. Через якусь хвилину влетів збуджений, переляканий. Ще від порога випалив:

– Братчики, горимо!

– Як? Де? – переполошилися запорожці.

– Кажи толком, вражий сину! – гарикнув Стягайло, зриваючись на ноги.

– Курінь горить! Підпалив той клятий палій! Утнув! Запорожці прожогом кинулися до дверей, мнучи один одному боки. Мов ошпарені вискакували надвір і з несподіванки застигали: очеретяний дах куреня палахкотів з двох боків, мов стіг сухого сіна. А біля підвітряного причілка стояв Гурко і стромляв палаючу хворостину під стріху.

– Ти що ж це робиш, клятий?! – налетів на нього Стягяй-ло. – Та за це тебе треба біля стовпа до смерті забити, розбійнику! Придумати таке – підпалити курінь!

Вогонь розгорався. У січовій церкві вдарив на сполох дзвін. З усіх куренів висипали запорожці і, уздрівши пожежу, мчали хто в чім був до переяславців.

– Давайте воду! Снігом засипайте! – лунали вигуки.

– Зривайте очерет!

– Виносьте з куреня зброю, щоб не погоріла!

На гвалт збіглася вся Січ. З'явилися дерев'яні цеберка. Запорожці стали цепом і почали подавати воду. Інші довгими баграми зривали з даху снопи очерету, відкидали вбік і там їх затоптували в сніг. Все курінне майно – рушниці, шаблі, пістолі, одяг, посуд – винесли і жужмом звалили віддалік.

Незабаром пожежу пригасили. З обгорілого причілка здіймався сизий дим, змішаний із смердючою парою. Сам курінь не постраждав, бо був товсто обмазаний глиною і загорітися не міг. Козаки поволі заспокоювалися.

Але раптом пролунав гучний голос Стягайла:

– Довбиші, бийте в литавриї На радуі Всі на раду!

Тривожно задудніли литаври. Запорожці, не знаючи для чого збирається рада, повалили на січовий майдан, посеред якого височів гладенько обтесаний дубовий стовп, шикувалися в коло по куренях. Упівголоса перепитували один одного – що трапилося? З якої причини збирається рада?

Ніхто нічого не знав.

Зрозуміло стало тоді, коли молодики вивели під вартою Гурка і Стягайло загукав:

– До стовпа його ведіть! До стовпа! Скараємо киями проклятущого палія!

На майдані зчинився галас. Козаки з інших куренів, не знаючи, що скоїлося у переяславців, підтримали кошового і теж закричали:

– Скарати його! Скарати!

– Він спалив би усю Січ!

– За таке треба гарненько погладити по спині!

Хтось приніс із зброярні оберемок замашних кийків. Викотили бочку горілки і винесли дерев'яний корець. Молодики швидко прив'язували Гурка до стовпа. Все було готове до екзекуції, яка на Січі називалася «стовповою смертю».

Вражені переяславці деякий час мовчали. Ось як повернулося! З жарту вийшло смертовбивство! Прийом до товариства перетворився на криваву розправу. Хіба це справедливо?

Спочатку почулося глухе ремствування. Запорожці почали перешіптуватися. Потім пролунали крики. Незадоволені гуртувалися навколо Воїнова та Спихальського, а також Метелиці, який не приховував своїх почуттів і думок, вздовж і впоперек лаючи Стягайла.

– Треба рятувати батька Семена! – гукав Роман. – Бо дехто, бачу, жарту не розуміє!

– Або не хоче розуміти, чортів син! – гув Метелиця, кидаючи лютий погляд на наказного кошового. – Проклятий дука! Кроволинець!.. Такий дорветься до булави – то всі ми зостанемось без голови!

Тим часом Стягайло діяв швидко й рішуче. Не вдаючись у довгі розмови й пояснення, він підійшов перший до стовпа, зачерпнув з бочки корець горілки – випив і, витерши долонею вуса, сказав:

– Братчики, скараємо палія, який хотів спалити нашу матір Січ! Який хотів довершити те, чого не пощастило зробити яничарам! Видно, цю людину підіслав Юрась Хмельниченко. Тож не буде їй пощади!

Він схопив кия і зі всього розмаху вдарив Гурка по спині.

За ним вийшов Покотило. Перехрестився. Зачерпнув корець горілки…

Та випити не встиг. З Переяславського куреня з обуреними криками і лайкою вибіг цілий гурт запорожців. Попереду мчав прудконогий Сікач. За ним – Воїнов, Спихальський, Метелиця… Сікач штурхонув Покотила так, що той засторцював носом у сніг. Метелиця витягнув шаблю, затулив собою Гурка, гукнув на всю силу могутніх легень:

– Братчики! Не руште! Хто підніме кия на цього чоловіка, той вчинить мерзенне діло! Несправедливе діло! А на додачу скуштує моєї шаблі!..

Роман і Спихальський вихопили шаблі теж і стали поряд з Метелицею. До них приєдналося кілька переяславців. Навіть наказний отаман Могила, нагнувши, як бик, круту шию і бликаючи спідлоба чорними очима, вийшов до стовпа і поклав руку на пістоль, що стримів за поясом. Над майданом запанувала грізна тиша, яка віщувала бурю.

За якусь мить Покотило, підвівшись на ноги, вийняв шаблю і кинувся на Сікача.

– Хлопчисько! Як ти посмів ударити мене? Значного козака! І за що? Як ти посмів виступити супроти кошового? Та за це я, знаєш, що зроблю? Посічу на капусту!

Невисокий, товстий, круглий, мов барило, він, однак, був досить верткий і вправний майстер битися на шаблях. В першу мить Сікач змушений був відступити, ледве стримуючи шалений натиск розлютованого супротивника. Та незабаром потиснув його назад, намагаючись вибити з руки шаблю.

Тим часом Стягайло стояв збоку, гарячкове міркуючи, що робити. Він не сподівався такого опору і спочатку розгубився, але, бачачи, що бунтівників, як він назвав Метелицю і його товаришів, небагато, вирішив заразом покінчити і з ними.

– Гей, отамани! – закричав на весь голос, так що луна віддалася десь аж на Дніпрі. – Ген, отамани! До мене! Візьміть цих бунтівників! У холодну їх! У холодну!

Стрій здригнувся. З різних куренів вискочило кілька десятків козаків. Але більшість, збентежена і збуджена незвичайними подіями – пожежею, стовповою карою, відвертим виступом багатьох переяславців проти Стягайла, розгубилася, не знала, що робити, і стояла в нерішучості.

Майдан гудів, як рій бджіл.

– Братчики! Кого в холодну? – ревнув Метелиця. – Мене? Хотів би я побачити сміливця, котрий посміє це зробити!

Незважаючи на мороз, він був без шапки, в одній полотняній розхристаній сорочці і рясних синіх шароварах. В правому вусі блищала золота сережка. Могутні груди важко здіймалися, мов ковальські міхи, а міцні ноги твердо стояли на землі, як два дуби. І здавалося, не було такої сили, яка могла б зрушити його з місця.

Метелицю в Січі знали всі. Знали його розум, уміння битися на шаблях, відчайдушну сміливість, безкорисливість. Знали, що переяславці не раз хотіли обрати його курінним, але він відмовлявся, бо не був ні владолюбцем, ні честолюбцем, а більше всього на світі шанував і беріг власну волю і гідність, найдужче любив Січ, що була його домівкою, бо не мав ні кола ні двора, та товариство січове, яке було йому за сім'ю. Тому і його всі любили, за винятком хіба деяких дуків, над якими він частенько кепкував.

Коли переяславці побачили, що Метелиці загрожує холодна, вони майже всі рушили йому на допомогу. Але тут пролунав чийсь голос:

– Сірко в Січі! Сірко в Січі!

Враз запала тиша. Сірко користувався на Запорожжі такою великою славою і повагою, як ніхто з кошових перед ним. Його любили, поважали, боялись і – боготворили… Тому поява славетного ватага зразу всіх протверезила. Сотні очей разом повернулись до брами, назустріч двом вершникам, що, не поспішаючи, наближалися на вкритих памороззю конях.

Сірко в'їхав на майдан у супроводі Арсена Звенигори, зняв шапку, вклонився товариству.

– Доброго здоров'я, браття, отамани, військо Запорозьке! – привітався він.

– Доброго здоров'я батьку кошовому! – гукнули козаки.

– Що у вас стряслося, що ви зійшлися на раду?.. Чи збираєтесь у похід на турка, чи відповідь чужоземним послам готуєте?

Січ мовчала. Запорожці ніяково відвертали очі, поопускали голови. Ніхто не знав, що відповісти кошовому.

Не злазячи з коня. Сірко окинув поглядом майдан. Побачивши прив'язаного до стовпа незнайомця, деякий час пильно вдивлявся в нього. На обличчі промайнув подив.

– За що ви караєте цього молодця? Наперед поволі вийшов Стягайло. Вклонився.

– Батьку кошовий, він підпалив курінь… Замалим не згоріла вся Січ!

– Як підпалив? Для чого?

– Мабуть, зі злим умислом…

– Не може цього бути! – вигукнув Арсен схвильовано. – Я знаю цього козака! Я вам розповідав, батьку, про нього! Це якесь непорозуміння!

– Та що ви слухаєте Стягайла! Бреше він, собака! – крикнув Метелиця, не ховаючи важкої блискучої шаблюки. – Все було не такі Не сподобався йому чоловік – от він і вирішив вчинити самосуд над ним!

– Як?1 Без суду – до стовпа? Хто ж дозволив?

– Сам дозволив… Думав – після пожежі, під гарячу руку, ніхто не перечитиме, – пояснив Воїнов.

– Розв'яжіть його! – наказав Сірко.

Арсен миттю сплигнув з коня, підбіг до стовпа, рубонув шаблею вірьовку. Гурко потер онімілі зап'ястя, весело усміхнувся ясною усмішкою, від чого похмурий майдан теж став веселіший, і, обнявши Арсена за плечі, наблизився з ним до кошового.

– Спасибі, батьку кошовий! Тепер вірю, що поживу ще… А то думав: як уперіщать цими кийками, – він кивнув на купу довгих цупких палиць, – так і полетить моя душа до Вельзевула в пекло!

– А хіба що – нагрішив? – усміхнувся, дивлячись на усміхнене лице Гурка, Сірко.

– Бувало… Та й хто є на світі без гріха?

– А курінь навіщо підпалив, грішнику?

– Сказали переяславці, що я ще нічого такого видатного не зробив.

– Так ото ти і втнув?

– Утнув, батьку…

– Захотів, щоб Палієм прозвали?

– Чесно кажучи, в ту мить не думав, як мене прозвуть…

– Ха-ха-ха! – засміявся Сірко. – Що не кажіть, браття, а треба мати мудру голову, щоб додуматись до такого!

Запорожці, що згромадилися навколо кошового густим натовпом і слухали розмову, весело зареготали, їм почав подобатись цей чолов'яга, якого вони замалим не почастували киями.

– Ну, а коли б згоріла вся Січ? – запитав Сірко.

– Не згоріла б, батьку, – спокійно відповів Гурко. – Всі курені приметені снігом так, що нічому горіти… Отже, згорів би тільки Переяславський.

Наперед випхався Спихальський.

– Холера! – вигукнув він. – Але ж то справді мудро, прошу панство, втнути таку штукенцію! Чи ктурий з нас додумався б до такого, питам вас? Не! Як бога кохам, нє!.. А курінь наш Переяславський – одна тільки слава, що курінь, скажу я вам! Стіни покривилися, погнили – вітер аж свище! Покрівля продірявилась так, що коли йде дощ, то ми промокаємо до кісток або тікаємо до сусідів! Хай мене грім поб'є, коли брешу!

– Правду козак каже! Їй-богу, правду! – втрутився Метелиця і повернувся до Стягайла та його прибічників. – А ви, сучі сини, хотіли за оберемок гнилого очерету піддати чоловіка стовповій смерті! Та дякувати треба йому, що примусив нас перекрити своє житло! Що спалив ік лихій мамі оте гниляччя!.. Чи у Дніпровських плавнях перевівся очерет? А чи руки нам відсохнуть, коли ми по кулику зв'яжемо його і гуртом заново перекриємо курінь?..

– Та й не даром я палив його, – знову заговорив Гурко. – Я прийшов до вас, братчики, не з порожніми руками, а з копою срібних талярів, які з радістю дарую переяславцям, щоб за ці гроші полагодили свій курінь… Або й збудували новий… – Він витягнув з кишені туго набитий оксамитовий кисет і подав Метелиці. – Ось держи, батьку!

– Спасибі тобі, брате! – обняв його Метелиця. – От тільки так і не знаю, як тебе звати, бо прийняти в курінь – прийняли, а прізвиська не встигли дати!

– Як назвете, так і добре буде.

– Дозвольте, пани-брати, мені слово мовити, – сказав Сірко.

– Говори, батьку, говори! – загукали козаки.

– Подобається мені цей козак, ніде правди діти… І чує моє серце, що не раз і не два стане він у пригоді товариству нашому… Тож приймемо ми його до свого коша і дамо йому прізвисько Палій, бо таке він сьогодні заслужив…

– Палієм, Палієм прозвати! Хай віднині буде Палій! – загомоніли козаки.

– Імені не будемо, за нашим звичаєм, змінювати, бо ім'я – від бога, його дав піп… – вів далі Сірко. – А прізвище – від людей, от його ми й змінили… Чи згоден, козаче?

Семен Гурко, який відтепер мав прозиватися Семеном Палієм, а своє родове прізвище забути, вклонився товариству і кошовому.

– Спасибі, батьку кошовий, спасибі, батьку хрещений! Доки й житиму – пам'ятатиму, хто дав мені це запорозьке наймення! І постараюся не осоромити його ніколи… А вам, братчики, дякую за шану, якої ви удостоїли мене! Бо коли б ви не прив'язали сьогодні до цього стовпа, щоб усипати мені в спину півтисячі київ, то хто б тут зараз знав якогось там Семена Гурка?.. Ніхто… Тож дякую за те, що без слави прославили Семена Палія! Ну, а славу я вже постараюся здобути шаблею своєю!

– Ти дивися, як чеше! Хоч і молодий, а голова! – прошамкотів дід Шевчик, блискаючи єдиним зубом.

Палій уклонився ще раз, потім подлубався в кишенях – витягнув кілька золотих, підкинув на долоні.

– Од тепер, браття, годиться і хрестини справити! Ставлю на всіх дві бочки горілки… Гукайте шинкаря!

Над натовпом прокотився схвальний гомін, і в ньому найчастіше чулося нікому досі не знане, щойно народжене наймення – Палій, яке враз стало відоме усьому Запорозькому війську.

Як і сподівався Арсен, Сірко дозволив набрати охочих для походу на Правобережжя, наказавши за рахунок запорозької казни спорядити загін порохом, сухарями, пшоном, салом і сушеною рибою.

Збиралися швидко, бо час не ждав. Охочих було чимало, однак вирушали тільки ті, хто мав коня. Таких виявилося небагато – всього сто сімдесят чоловік. До заходу сонця вони одержали у зброярці порох і олово, в гамазеях – пшоно, сало, сухарі, рибу і сіль. Хто обносився, той нашвидкуруч латав одяг і взуття або мінявся з товаришами на щось краще, тепліше…

Виступити мали рано-вранці. А ввечері Сірко зібрав усіх у військовій канцелярії на раду.

Простора кімната переповнена вщерть. Сиділи на лавах, на ослонах, внесених джурою кошового, стояли попід стінами і посередині – де хто міг. Від жовтавого світла воскових свічок по суворих, зосереджених обличчях ходили мерехтливі тіні.

Сірко вийшов з бокової кімнати – став за столом. Останнім часом він помітно почав старіти. Вуса зовсім побіліли, а під очима з'явилися сині набряки. Однак тримався ще молодцем: груди колесом, плечі розправлені, як у парубка, голова високо піднята. У себе на хуторі, в Грушівці, він встиг відпочити, і приїзд Звенигори був досить вчасним приводом, щоб повернутися назад у Січ, до якої вже сам рвався.

Окинувши поглядом принишклих запорожців, кошовий почав говорити.

– Браття, я зібрав вас для того, щоб перед вашою далекою дорогою сказати кілька слів… Причина поїздки всім відома: кожен з вас зголосився добровільно допомогти нашому товаришеві Арсену Звенигорі визволити його рідних. Про це знаєте ви, про це знає вся Січ, а отже, можуть знати і ті, хто цікавиться, як ми тут і чим живемо… Але це, так би мовити, для сторонніх ушей. Насправді завдання ваше буде далеко ширше, важливіше…

Над головами прошелестіло здивування. Невже батько кошовий підозрює, що серед них є чужоземні вивідачі?

– Я нікого не підозрюю, – вів далі Сірко, – але ми живемо в тривожний час, серед ворогів, і повинні не тільки діями, а й словами не зашкодити собі… Отже, перша передумова успіху – цілковита таємниця!.. Трапилося так, що після облоги Чигирина і здачі його, в чому я звинувачую не військо, а наших полководців, про що я, до речі, відверто написав Самойловичу в своєму листі, Правобережна Україна зосталася під владою турків, які настановили там гетьманом Юрася Хмельницького. Ми всі любили і поважали великого Богдана, але не можемо тим же платити його безпутному синові, який з-поміж усіх гетьманів, що були після Богдана, найбільше завинив перед нашою вітчизною і завдав їй найбільшої, може, непоправної шкоди. Я це говорю для того, щоб ви знали, що з турками і татарами у мене ніколи не було ніяких дружніх договорів, я ніколи збройною силою не ставав на їхній бік і ніколи не стану на бік тих, хто їм допомагає!

– Ми це знаємо, батьку, – басовито сказав Метелиця.

– Ви завтра вирушаєте на Правобережжя і зіткнетеся з тими, хто служить султанові Магомету. Не багато їх, але мені хотілося б, щоб зовсім не було!

– Розуміємо, батьку, – знову прогув Метелиця.

– А як розумієте, то про це більше не говоритиму… Скажу друге: головне ваше завдання буде ось яке. До Корсуня ви підете одним загоном, зробите там що потрібно, тобто визволите Арсенових рідних, а потім розділитесь на чотири купи. Головним наказним отаманом, або полковником, я призначаю Семена Палія… А після Корсуня – отаманство над загонами приймуть Самусь, Іскра, Абазин і Палій. Ви пройдете від Корсуня до Дністра, до Збруча, до Случі й Ірпеня, розвідаєте, що там діється, як живе народ, покажете йому, що ми про нього не забули, піднімете його і спільно поб'єте невеликі татарські і турецькі залоги, де зустрінете… А на весну повернетесь на Січ!

– Розуміємо, батьку, – закивали головами запорожці.

– Ну, а коли розумієте, то щасливої вам дороги!

Всі вийшли, крім Палія, Звенигори, Воїнова і Спихальського, яким кошовий наказав зостатися.

Сірко пройшовся по кімнаті, потім зупинився перед Палієм, поклав йому на плече руку.

– Ти, мабуть, здивований, козаче, що зразу після хрестин отаманом став?

– Здивований, батьку.

– Звикай… Правду кажучи, я хотів призначити Арсена, але він розповідав про тебе таке, що хоч зразу обирай кошовим!

– Він, напевне, перебільшив, батьку.

– От я й хочу сам пересвідчитись, чи ти справді орел, чи тільки схожий на нього… Ну, ну, не ображайся, я жартую… Отаманом справді мав бути Арсен, але, мабуть, у цьому поході в нього буде багато інших турбот. Тому, знаючи про вашу дружбу і про ту славу, якої ти так швидко зажив у Січі, – кошовий усміхнувся, а за ним усміхнувся і Палій, – я й призначив тебе полковником.

– Дякую, батьку.

Сірко деякий час помовчав, думаючи щось своє, потаємне. Потім розігнав на чолі глибокі зморшки і сказав:

– Друзі, у вашого загону буде окреме завдання… Після того як визволите Арсенову сім'ю, ви повинні будете пробратися в Не-мирів, резиденцію Юрася Хмельницького. Я довго був вінницьким полковником і добре знаю ті місця. Там є де сховатися вашому загонові, – один Краковецький ліс може прийняти під свій захист у сто разів більше людей, ніж у вас… Якщо вам пощастить, ви зможете вивідати важливі таємниці турків, потрібні не тільки Січі, а й Батурину та Москві. Ви розумієте, про що я кажу. Війна не закінчена. Можна сподіватися, що цього року, влітку, вона розгориться знову. Тож нам було б цікаво знати, куди вдарить Кара-Мустафа і якими силами… Після того ви підете на Ірпінь, розвідаєте, що робиться на Поліссі.

– Надто важке завдання, – задумливо сказав Палій. – Не уявляю, як ми виконаємо його.

– Про це потурбується Арсен, – усміхнувся доброю усмішкою Сірко. – Йому не звикати…