ДОРОГА БЕЗ КІНЦЯ

Почервонілий від гніву, паша Галіль тупнув ногою на Юрія Хмельницького, як на хлопчиська, закричав:

– Я написав Високому Порогові, що у мене для тебе немає війська і немає грошей! Зараз не той час, коли ми можемо порушувати з Москвою мирний договір! Поразка під Віднем завдала нам страшного удару, а ти хочеш втягнути імперію в нову війну з царицею московською Софією! Жодного воїна я не дам тобі! Такий наказ дивану… Коли тебе султан – хай будуть благословенні його літа! – витягнув з Єди Куле і послав сюди, то він сподівався, що ти ііабереш військо з козаків і захищатимеш Правобережжя і від Ляхистану, і від Москви. А виявилося, що від тебе всі тікають, як від прокаженого! Смішно казати – один п'яниця Многогрішний, якого я чомусь до цього часу не повісив, підтримує тебе! – І паша презирливо глянув на зігнуту спину Многогрішного, що боязливо визирав із-за спини Азем-аги. – Та й сам ти не висихаєш від горілки! Дудлиш, мов у жлукто, а потім цілими днями п'яним квачем лежиш на тахті…

– Але ж мій благодійнику…

– Мовчи! Була б моя воля – я давно повісив би вас обох, як смердючих псів!

– Щоб набрати військо, потрібні гроші, – не здавався Юрась, – а той мерзенний зрадник і злодюга Кара-Мустафа все в мене украв… Пустив жебраком по світу! В останній раз я прошу видати мені на військові потреби із державної казни п'ятдесят тисяч курушів…

– Що?! – опецькуватий Галіль-паша аж підстрибнув від обурення. – Ти чуєш, Азем-ага? П'ятдесят тисячі Не тисячу, не п'ять, а п'ятдесят тисячі Щоб завтра він гарненько проциндрив їх у шинку! Нема дурних! В останній раз я дам тобі дві тисячі курушів, але з умовою – набереш хоча б двісті козаків! Зробиш це – одержиш більше. Не зробиш – я влаштую і тобі, і твоєму хитрунові Многогрішному таке табандрю, таку бастонаду, що – клянусь Всевишнім! – пам'ятатимеш мене до самої смерті! А тепер – геть з-перед моїх очей!

– Дякую, ефенді, – вклонився Юрась знічено. – Сьогодні ж хорунжий Многогрішний поїде в Немирів на переговори з тамтешніми козаками…

На майдані, посеред Викітки, зібралась уся немирівська сотня. Козаки хотіли знати, чого приїхали зі Львова пани Порадовський та Монтковський. Про що вони трактують з полковниками Андрієм Абазином та Семеном Палієм, що прибув із Фастова.

– Може, привезли решту грошей, яку не виплатили за віденський похід? – міркував один.

– Авжеж, тримай кишеню ширше! – сумнівався другий. – Що з воза впало, те, пиши, пропало! Козаки хвилювалися.

– Нічого їм сидіти за глухими стінами! Хай виходять сюди! На люди!

– Хай комісари гетьмана Яблоноаського прямо скажуть усім, чому не виплатили винагороди сім'ям тих, що загинули в поході або померли від хвороб!

Серед козаків шниряв Свирид Многогрішний. Більше слухав, мотаючи кожне козацьке слово на вуса, а то й сам подавав голос:

– Правду люди кажуть! Хай полковники виведуть комісарів надвір та тут і домовляються… Нічого за нашими спинами! Як гинути в поході – то нам, а як одержувати гроші – то вони попереду!

Його згріб за карк Метелиця, що супроводив Палія.

– Щось я тебе в поході не бачив, братику! А до наших полковників тобі – зась! Бреши, та знай міру! А то й по писку заїду! – І старий козарлюга підніс до самого носа Многогрішного свого величезного кулака.

Викрики юрби посилились. На ганок вийшов Абазин.

– Що за шум, браття? З усіх боків загули:

– Виходьте трактувати на майдан!

– На люди! На люди!

Абазин усміхнувся. Був він високий, горбоносий і чорнобровий. І гарячий та скорий на руку. Це всі знали. Однак усміх у нього завжди означав добрий настрій. За ним ніколи не приховувались підступність і злість.

Тому загули дружніше.

– Давай, Андрію, комісарів сюди! – гукнули старші.

– Виводь їх, полковнику, на світ божий! – підтримали молодші.

– Згода, браття! Ми з батьком Семеном теж так думаємо, – відповів Абазин і зник у дверях.

Через хвилину на ганок вийшли всі четверо: попереду – комісари, позаду – полковники.

Над натовпом прокотився глухий гомін.

– З чим приїхали, пани комісари?

– Скажіть, а ми послухаємо!

Порадовський і Монтковський переглянулися. Видно, їх збентежило глухе незадоволення натовпу. Наперед виступив Порадовський.

– Панове! Ви хочете знати, чого ми до вас приїхали і про що трактували з вашими полковниками? Скажу… Гетьман і воєвода руський Станіслав Яблоновський за дорученням короля прислав нас сюди, щоб набрати охочих для нового походу на турків… Вивідачі доносять, що султан не змирився з поразкою і готує новий напад на союзників. Не виключено, що цього літа він нападе на Річ Посполиту…

– То й захищайтеся самі!

– Не підемо! Не підемо!

– Раз обманули, вдруге не віримо!

– Панове, панове… – намагався перекричати натовп Порадовський.

Його не хотіли слухати.

– Гроші віддайте вдовам і сиротам тих, хто загинув під Віднем і пзд Парканами!

– Всім віддайте! Бо ми ж поділились своїми частками з сім'ями загиблих! Отже, ви ошукали і живих і мертвих!

Порадовський почервонів. Монтковський зблід і відступив назад ніби ладнався шуснути при найменшій небезпеці в хату.

Наперед виступив Семен Палій. Став поряд з Порадовським. Підняв руку. Гомін над майданом улігся.

– Братове! Я згоден з вами! – гукнув він. – Полковник Абазин теж… Ми цілу годину доводили панам комісарам, що вони повинні спочатку виконати колишні обіцянки, а тільки тоді запрошувати нас до нового походу.

– Правильно! Правильно!

– Землю нашу ми захищаємо не за плату, а тому, що любимо її і хочемо, щоб вона завжди була вільною і годувала нас і наших дітейі Але коли воїн іде в найманий похід, він повинен мати зброю і коня, повинен бути упевнений, що його жінка й діти матимуть що їсти… А для цього козакові треба заплатити! А як повелися пани комісари? Обіцяли одно, зробили друге… Прислали заледве половину того, що обіцяли!

– Державна казна спорожніла – нізвідки взяти, – видавив із себе Порадовський. – А те, що прислав папа римський, ми до шеляга віддали вам! Більше платити у нас нічим…

– Дешево ж цінуєте ви нашу кров, панове! Обманули нас як хотіли, а тепер маєте нахабство знову звертатися по допомогу! Не вийде! – Палій розгнівався. Голос його тремтів.

Порадовський почервонів ще дужче.

– Це не я обманював вас, панове! Не я! Як бога кохам! їдьте до тих осіб, що над нами… Просіть їх…

– Просити? – Палія пересмикнуло. – Скільки ми крові пролили, та ще й просити? Не поїдемо ми жебрати! А тебе, пане Порадовський, просимо передати нашу дяку вельможному панству за облуду й брехню! – З цими словами Палій несподівано ударив комісара долонею по щоці. – Не тебе я б'ю, а їх! Щоб знав це! А в тебе за цей удар прошу вибачення…

Порадовський у першу мить розгубився. Потім рукою потягнувся до шаблі. Та до нього кинувся Монтковський, притримав.

– На бога, пане! Посічуть на капустуї Та й справедливо обвинувачують вони нас… Ніде правди діти, в мене очі лізуть на лоба від цих обвинувачень!

Порадовський люто блиснув на Палія очима.

– Ну, я тобі не забуду цього, полковнику! Скільки житиму, не забуду! – Він збіг з ганку і пішов прямо на козаків.

Козаки розступилися, даючи йому прохід. Монтковський пішов слідом за ним. Коли комісари вийшли з Викітки, Абазин тихо сказав Палієві:

– Не варто було так робити, Семене!

Однак козаки, що стояли поблизу й почули, загули:

– Правильно! Правильно!

– Не його ж бив, а в його особі тих, хто над ним! Палій уже охолов. З досадою махнув рукою.

– Може, й не варто було. Погарячкував… А втім – хай знають! Дідько з ними! Однак більше й ламаного гроша не пришлють! Наперед пропхався Свирид Многогрішний.

– Панове полковники, дозвольте слово мовити! До вас і до всього товариства!

– Ну, кажи! Чого хочеш! – дозволив Абазин. Многогрішний збіг на ганок, скинув шапку.

– Браття, доручив мені наш гетьман Юрій Гедеон Вензик Хмельницький слово мовити… Закликає він вас, браття, під свої знамена!

– Це під турецькі, значить? – грізно спитав Палій. Він ще не встиг заспокоїтись після сутички з Порадовським. – Щоб знову орда і яничари топтали нашу землю, а нас вирубали упень? Геть звідси, недолюдку! Геть, собако, та швидше! А то скуштуєш моєї шаблі!

– Геть його! Геть! – закричали козаки.

– Женіть його під три чорти!

Многогрішний зіщулився, надів шапку і шмигнув із ганку.

Кінний загін, що супроводив Порадовського і Монтковського по Україні, готувався до від'їзду. Жовніри сідлали коней, приторочували до сідел дорожні сакви. Обидва шляхтичі сиділи в корчмі біля вікна і їли смачну гарячу ковбасу-кров'янку, запиваючи холодним, з льоху, пивом.

Обидва мовчали. Маленький, круглий, мов барило, чорночубий Монтковський, як нижчий чином, не смів перший заводити розмову, бачачи, в якому лихому настрої Порадовський, а той, височенний, рудий, все ще червонів і душився злістю і за неболючии, але образливий удар Палія, і за те, що доведеться повертатися, не виконавши доручення Яблоновського.

Вони вже кінчали трапезу, коли у двері заглянув Свирид Многогрішний.

– Перепрошую вельможних панів, я хотів би зайти до господи і погомоніти з панами про те, що їх цікавить, – облесливо промовив він.

– А що нас цікавить? – вирячився на нього Порадовський.

– Я був на Викітці в той час, як той розбійник Палій… Ну, пан сам знає, що трапилося…

– На що пан…

– Хорунжий Свирид Многогрішний, прошу пана.

– На що пан Многогрішний натякає? – грізно спитав Порадовський.

– Прошу вельможного пана не сердитись на мене. Що було, те було… А ось про те, що буде, я й хотів би поговорити… Ну, пан комісар сам розуміє, що мова йтиме про того розбійника…

– Палія?

– Так.

Порадовський подумав, витер долонею масні губи.

– Ну, заходь – кажи! Послухаємо… Многогрішний швидко шуснув у хату, примостився біля столу. Обидва комісари мовчки вп'яли в нього очі.

– Панове, я хотів таємно доповісти вам, а у ваших шляхетних особах – воєводі Яблоновському про ненадійність Палія… Пан король дав йому приповідний лист на Фастів і на навколишні землі, ощасливив його своєю ласкою, а він умислив чорну зраду супроти короля.

– Що саме? Не тягни! – вигукнув Порадовський. Многогрішний підсунувся ближче. Відчувши себе упевненіше, налив з глека пива – вихилив. Озирнувшись, чи ніхто не підслуховує, прошепотів:

– Він хоче підбити інших полковників на те, щоб усе Правобережжя знову приєднати до Лівобережжя, тобто до Москви…

– Що? – аж підхопився Порадовський. – Ти маєш певні докази?

– Я сам доказ цьому, панове! – бундючно заявив Многогрішний. – Бо чув на власні вуха, як Палій патякав про це з козаками, а ті, розвісивши вуха, мов дурні, уважно слухали його…

Порадовський радісно потер руки.

– Гм, це важлива новина! Отже, Палій – зрадник, і його тpeба негайно заарештувати!

– Без наказу пана Яблоновського? – засумнівався Монтковський.

– Я маю Факий наказ! Не особисто на Палія, а на всіх, хто так або інакше виступає проти корони! В даному випадку є докази супроти полковника Палія…

– Саме про це я й кажу, – зрадів Многогрішний. – Палій – небезпечна особа. І я певен, що гетьман Яблоновський віддасть його до суду. А я ладен посвідчити проти нього… Тим більше, панове, що я давно хотів перейти на службу до пана Яблоновського… Якщо буде нагода, замовте за мене словечко, як за вірного слугу.

– Замовимо, – погодився Порадовський. – Пан Яблоновський добре платить відданим людям… Але слова – це тільки слова, пане Многогрішний, а для того, щоб я поручився за тебе перед гетьманом і воєводою, потрібні діла!

– Які?

– Я вирішив заарештувати Палія, а ти допоможеш мені в цьому.

– На бога, пане! – вигукнув здивований Монтковський. – До Палія прихильно ставиться сам король!

– Бо не знає про його справжні наміри! – відрубав Порадовський. – Діло вирішене – Палія треба заарештувати! Але як?

– Тихо, без гвалту, – відповів Многогрішний. – Я допоможу вельможним панам… Можете цілком покластися на мою спритність!

Перебувши деякий час серед гайдуків воєводи Младена у недоступних міжгір'ях Старої Планини, Арсен і Златка вирушили в путь на Україну.

У Білій Церкві несподівано дізналися про арешт Палія. І хоча був вечір, а коні ледве трималися від утоми на ногах, та й самі вони – особливо Златка – потребували відпочинку, Арсен рішуче сказав:

– Їдемо, люба! Тут недалеко – тридцять верст… Якраз на ранок будемо дома!

Златка звикла вже не перечити Арсенові, коли йшлося про важливі діла, і незабаром вони простували на північ.

До Фастова прибули якраз на сніданок.

Ніжна зелень весни прикрасила, заквітчала розорене війнами і лихоліттями місто, мов наречену. Шуміли на фастівській горі, біля фортеці, молоді явори, сивими хмарами нависли над сріблястою Унавою гіллясті верби.

Ще з шляху Арсен побачив на материному подвір'ї осідланих коней. Серце його схвильовано забилося. Хто б це міг бути?

Коли відчинив ворота і допоміг Златці злізти з коня, почув тупіт ніг і радісні вигуки.

– Арсене! Златко!

– Любі наші! Приїхали!

– Слава богу! – чувся материн голос. – Нарешті!

– Слава аллаху! – вторував їй Якуб. Виявилося, що в хаті було повно людей: Арсен і Златка переходили з рук у руки.

– Яцько? Хлопче, невже це ти? – не вірив своїм очам Арсен, дивлячись на білявочубого двадцятирічного парубка в бурсацькому одязі. – Ну, як наука – не йде без дрюка? Чи вже закінчив школу?

– Закінчив і… додому, – зніяковів Яцько. – Тобто до тебе. Ар-сенс, бо мені, бач, більше нікуди… Повинні були з Семашком приїхати через тиждень, хотілося на волі побродити по Києву, та почули про арешт батька Семена – і примчали…

– Ну, а куди б же ти їхав, братику мій дорогий? Звичайно, до мене! – обняв його Арсен. – Тепер нас у матері троє – Стеха, я і ти!

– Холера ясна! А про мене забув? Я ж четвертий, бо-м неньки рідної не маю! – І Спихальський чмокнув спочатку Златку, а потім Арсена.

Крім домашніх – матері, дідуся Онопрія, Стехи, Романа та Якуба, який назавжди залишився в сім'ї Звенигор, Яцька та Спи-хальського, тут ще були Метелиця і Зінька, які в останню чергу але не менш міцно і щиро привітали прибулих.

Звенигориха запросила всіх до столу.

Після сніданку Спихальський, що на диво був весь час мовчазний, узяв Арсена й Романа під руки.

– Друзі, прибув я зі Львова не тільки для того, щоб побачитись з вами. Є діло більш важливе… Чи не пройтися б нам, панове на леваду і там, над Унавою, у затишку, погомоніти? Хай тут жінки прибирають, а ми, чоловіки, трохи провітримося…

З цими словами він потягнув чоловіків з хати.

У леваді, під вербами, стали кружка. Сонце вже висушило росу, і в повітрі струмували медвяні пахощі перших лугових квітів, над якими гули джмелі та бджоли. З Унави долітало гелгання гусей та кахкання качок, а з лісу, що темною стіною бовванів на гому боці, линуло далеке, сумовите кування зозулі – ку-ку, ку-ку…

Коли зозуля замовкла. Арсен сказав:

– Друзі мої, у всіх у нас зараз одна думка – про батька Семена… Про Палія… Хто найбільше знає, той хай і розповідає. Здається, ти. Мартине, хотів щось повідомити… Тож починай!

– Справді, панство, я хотів вам сказати, що знаю, де зараз Палій… Як бога кохам, знаю!

– Ти знаєш, де Палій? – вигукнув Арсен. – Звідки?

– З перших рук, як кажуть…

– Розповідай! – нетерпеливився Арсен. – І не тягни!

– Бачите, панове, у Львові, при дворі Станіслава Яблоновсько-го, служить один чоловік, який чомусь мене уподобав і вважає своїм другом… Це комісар пан Порадовський. Треба сказати, що й справді, хоч я не вважаю його другом, ми з ним не один вечір просиділи в корчмі, цмулячи там пиво або що-небудь міцніше… І ось він на якийсь час зникає. А коли повернувся, то відразу ж завітав до мене. На щастя, я не встиг сам до кінця висушити сулію вишнівки і почастував його добряче. І пан Порадовський, випивши, розповів, що вони з паном Монтковським побували в Немирові й заарештували там Палія. Коли я це почув, то замалим не вдавився курячим стегенцем, яке саме обгризав… «Як! Полковника Семена Палія?!» – вигукнув я. «Так», – спокійно відповів пан Порадовський. «За віщо?» – «За те, що він хоче віддатися зі своїми козаками під владу Москви!» – «Це він сам тобі казав?» – спитав я. «Ще б пак! Звичайно, ні… Про це мені доніс один козацький хорунжий по імені Свирид Многогрішний…» – «Матко боска чен-стоховська! – вигукнув я вражено. – Свирид Многогрішний?» – «А чого пан Мартин здивований? Він знає Многогрішного?» – «Питаєш! Я його знаю як облупленого! Бо був з ним разом у турецькій неволі… Потурнак і свиня, якої світ не бачив! А ти, пане, йняв йому віри! Ти заарештував героя Відня, повіривши тотому гунцвоту! Що скаже гетьман і сам король?» Порадовський засміявся і відповів: «Не знаю, що скаже пан круль, а пан Яблоновський похвалив мене і звелів кинути заарештованого, наклавши на нього кайдани, у Підкамінному в підземелля… А пан Мартин, мабуть, знає, які там каземати!» – «Що ж гетьман думає робити з тим полковником? Скарати на горло?» – «Не знаю… То вже його діло, а я своє зробив…» Після таких слів у мене з голови враз вилетів хміль. Я випровадив Порадовського і помчав у Підкамінне. Там пересвідчився, що він не наплів небилиць, а сказав правду… Що мені залишалось робити? Один я у Підкамінному нічим не міг допомогти батькові Семену… Тож сказав, що їду додому, в Круг-лик, а сам на коня – і до вас, у Фастів! Ниньки ви все знаєте…

Всі мовчали. Нарешті Арсен перший порушив гнітючу тишу.

– Справді, тепер ми все знаємо. Дякуємо тобі, пане Мартине, за таку важливу звістку… Залишається подумати, що нам робити.

– А що робити! – вигукнув Яцько. – Взяти фастівський полк, напасти на Підкамінне – і визволити полковника!

– Чекай, хлопче! Ти занадто по своїй молодості гарячий. А до того ж тут є старші, і поки тебе не питають, помовчав би… В усякім разі,так у війську заведено. Чи тебе в бурсі по-іншому вчили? Га? – добродушно усміхнувся в білі вуса Метелиця і додав:- Давайте гуртом поміркуємо… Палія будь-що треба визволити! На цьому сходяться всі. Але як? В усякому разі,не йти ж одним полком війною на кварцяне військо, як пропонує наш молодий друг…

Яцько почервонів, закусивши в губах стебельце трави.

– А я думаю, – промовив Роман, – що в дечому Яцько правий… Тільки йти до Підкамінного не полком, а невеликим загоном. А там, розвідавши все як слід, вибрати темну ніч, напасти на замок і, перебивши варту, визволити батька Семена.

– Напасти можна, та чи цей загін добереться таємно до Підкамінного? – заперечив Спихальський. – Навіть якщо будемо йти тільки вночі, то й тоді хтось побачить і донесе Яблоновському або його регіментарям '. І нас по дорозі, схоплять, мов куріпок…

– Що ти пропонуєш. Мартине? – спитав Арсен.

– Нічого не пропоную… Знаю одно: до Підкамінного треба підійти так, щоб не викликати жодної підозри!

– Ну що ж, це можна зробити, – сказав Арсен, подумавши. – Поїде не військовий загін, а мирна купецька валка… Повеземо до Львова товар…

– Коли б у нас було що везти! – буркнув Метелиця. – Самі голі, мов бубони.

– Придумаємо щось… Сіно, вовна, бочки – все згодиться, щоб наповнити наші вози. А крім того – сідла. Бо вози ж доведеться кинути, а тікати – верхи…

– Гарно придумано, холера тебе не забери! Мені б твоя голова, пане-брате, був би я регіментарем! – вигукнув Спихальський і з заздрістю подивився на Арсенову кудлату, бо давно не стригся, голову.

Всі засміялися,а Арсен сказав:

– У мене є ще и інша думка…

– Яка?

– Просити короля… Собеський добре знає Палія, високо оцінив його дії під Віднем. Може, мені гайнути до нього та все розказати?

– А якщо він відмовить? – не погодився Роман. – І ми загубимо час…

– Тоді зробимо так. Готуємо купецьку валку в двадцять возів. З нею поїде за старшого Роман, а з ним – чоловік тридцять-сорок охочих… Поки все влаштується, поки ви доїдете до Підкамін-ного, я встигну з'їздити до короля… Накаже випустити Палія – обійдемося без кровопролиття, відмовить – пустимо в хід шаблі! Як ви на це? Згода?

– Згода! Згода!

– Тоді ходімо до господи батька Семена… До речі, він уже одружився з Феодосією?

– Одружився. Зразу по приїзді з віденського походу.

– От і добре. Треба заспокоїти і розрадити пані полковникову. Там з нею та з сотниками і домовимося про все…

Свирид Многогрішний тихенько прочинив двері до гетьманського покою, просунув у щілину голову і, побачивши Юрася Хмельницького, що одиноко дрімав на канапі, запитав:

– Ваша ясновельможність, можна?

Юрась злякано кинувся – аж свічка заблимала.

– Тьху, чорт! Міг би якось делікатніше… Заходь! Многогрішний привітався, сів на дзиглику край столу, на якому стояла порожня карафка з-під вина, зітхнув.

– Чого так важко? Розповідай! З чим повернувся з Немирова? – спитав Юрась.

– Ні з чим, – буркнув Многогрішний. – Справи кепські…

– А саме?

– Всюди на Правобережжі, крім Кам'янецького пашалика, відновлено владу Речі Посполитої. Польща скористалася з перемоги під Віднем і прибирає до рук українські землі, що за Бахчисарайським договором мали бути нічийними, а насправді знаходилися під вашою булавою.

– Це я знаю, – перервав його нетерпляче Юрась. – А як наші справи? З ким говорив? Хто визнає мою владу?

– Е-е-е, ніхто! – безнадійно махнув рукою Многогрішний. – Король Ян Собеський та великий коронний гетьман Станіслав Яб-лоновський роздають приповідні листи на села і міста, ніби то їхня власність… Про те, щоб іти на службу до вашої ясновельможності, ніхто й слухати не хоче! А мене, вашого посланця, полковник Семен Палій вигнав з Немирова, мов пса, хоча сам на Немирів не має ніякого права. Пооядкує там його приятель Андрій Абазин. Ну, та я теж віддячив йому за таку образу! Пам'ятатиме до нових віників!

– Прокляття! – Юрась ударив кулаком по столу. – Мало я їх палив і розпинав! Мало вішав! Не люди, а сміття якесь! Я скручу їх у баранячий ріг і примушу робити те, що накажу! О боже, дай мені сили підвестися над недолею, влий снаги в моє серце, щоб воно стало незворушно-кам'яним, нечутливим до чужого болю й страждань, і я, опираючись на дружню підтримку падишаха, зберу весь народ свій у цей кулак!

Він ще раз стукнув по столу і від шаленства, що переповнювало його груди, скрипнув зубами. Очі його палали, як у хворого. В куточках губ з'явилася піна. Давалося взнаки сп'яніння.

Він усе ще не хотів зрозуміти, що карта його бита, що Україна відсахнулася від нього, мов від прокаженого. Чіплявся за найменшу можливість утриматись на поверхні. Обманював пашу Галі-ля, великого візира і самого султана брехливими словами про те, що козаки ждуть не діждуться, щоб перейти під його булаву. Обманював і себе примарними надіями, все ще на щось сподівався… На що?

Він охопив руками голову і втупився безтямним поглядом у темне вікно, за яким була глупа ніч.

Многогрішний не наважувався порушити цю зловісну тишу і задерев'яніло сидів на незручному дзиглику.

Хвилина спливала за хвилиною, а Юрась не міняв пози. Здавалося, то сиділа не людина, а кам'яна статуя з блідим, як у мерця, лицем.

Навіть гул голосів за дверима і гупання багатьох ніг не вивели його із цього стану. І тільки тоді, коли двері раптом широко розчинилися і в кімнату ввійшов Азем-ага, а за ним – кілька яничарів, Юрась повернувся до них і гнівно вигукнув:

– Азем-ага, я наказав без дозволу не заходити до мене!

І – осікся: в простягнутих руках Азем-аги тьмяніло широке дерев'яне блюдо, а на ньому лежав скручений, мов змія, довгий шовковий шнурок.

Юрась здригнувся.

Многогрішний схопився з дзиглика, але, зрозумівши, що гетьманові надіслано від султана смертний вирок, закляк на місці.

Тим часом Азем-ага поволі наблизився до стола і повагом, урочисто поставив на нього свою страшну ношу. Позаду вишикувались мовчазні, суворі яничари.

Юрась прикипів поглядом до шнурка.

Це був кінець. Кінець усьому – надіям, тривогам, життю. Він прекрасно знав, що людина, яка одержувала від султана такий подарунок, жила не довше, ніж потрібно для того, щоб умерти. І цінував його султан невисоко – прислав свій страшний подарунок не на срібному, а на дерев'яному блюді…

– Hi! Hi! – Він затулився рукою, ніби захищаючись від несподіваного удару. – Не може такого бути! Це фатальна помилка! Не міг султан віддати такий наказ!

– Султани ніколи не помиляються! – крижаним голосом промовив Азем-ага. – Пробач мені, гетьмане Іхмельніскі, але султанський наказ треба виконувати не гаючись… Ти сам, чи тобі допомогти?

– Ні-і-і! – несамовито заверещав Юрась. – Не хочу-у-у! Азем-ага зробив ледь помітний знак рукою, і з-за його спини вийшло троє яничарів. Один схопив Юрася за руки – заломив за спину. Двоє інших блискавично накинули на шию шнурок, потягли щосили.

Юрась захарчав, заборсався в петлі, все ще намагаючись вирватись, але зразу ж зів'яв, поник.

Так ніхто і не зрозумів – помер він від удавки чи від страху. Тільки тоді, коли з гетьманом було покінчено, Азем-ага звернув увагу на Многогрішного, що стояв ні живий ні мертвий.

– Ти допоможеш нам, Свирид-агаї Винесеш труп. – І повернувся до яничарів, що стояли позаду. – Давайте лантух!

Один з яничарів швидко розгорнув великий лантух, інші схопили труп гетьмана і головою опустили вниз. Потім міцно зав'язали.

– Бери, Свирид-ага! – наказав Азем-ага. – Послужи востаннє своєму гетьманові!

У Многогрішного з переляку відібрало мову, а ноги ніби приросли до підлоги.

– Ти що – оглух? – штовхнув його у спину яничар. Йому допомогли звалити мішок на плечі, не гаючись рушили з будинку. Попереду йшов Азем-ага, позаду – яничари.

Многогрішний ледве плентався. Від страшної поклажі, що каменем придавлювала його плечі, у нього макітрилося в голові. Був певен, що востаннє ступає по землі.

На вулиці повернули праворуч, до Турецького мосту. Надворі стояла темна, хмарна ніч. Місто ніби вимерло – ні перехожого, ні вогника, ні собачого гавкоту. Тільки важке сапання Многогрішного порушувало цю могильну тишу. На мосту Азем-ага зупинився.

– Сюди!

Хтось підштовхнув Многогрішного до кам'яних перил. Він спіткнувся і лантух з гуркотом упав до ніг Азем-аги.

– Тихше ти, шайтанове насіння! – вилаявся ага. – Кидайте!

Яничари схопили лантух і жбурнули через перила вниз, у невидимі холодні води Смотричу. Звідти через деякий час, бо русло ріки лежало в плибокому каньйоні, долинув глухий сплеск і зразу ж розтанув під кам'яним склепінням мосту.

Многогрішний перехрестився.

– Господи, упокой його душу!

– Аллах упокоїть… і прийме його в свої райські сади, – сказав Азем-ага. Було незрозуміле, говорить він серйозно чи насміхається. – Він вірно слугував падишахові і заробив собі царство небесне… А ти, Свирид-ага, забирайся звідси! Якнайшвидше і якомога далі. Зрозумів?

Як було не розуміти!

Многогрішний мовчки вклонився і кинувся навтіки. Він уявив мертвого Юрася Хмельницького і подумки подякував богові за те, що то не на його шиї зашморгнувся страшний шовковий шнурок, що то не його, скоцюрбленого в тісному мішку, котять по слизькому камінні холодні каламутні хвилі…

Секретар Таленті, схиливши в поклоні довгасту голову, покриту рідіючим чорним чубом, вийшов з королівського кабінету і, не зачиняючи за собою дверей, сказав:

– Його ясновельможність пан круль ласкаво дозволив тобі пане Комарницький, зайти на коротку аудієнцію.

Арсен вступив до знайомого кабінету.

Собеський сидів за широким столом, теж широкий, огрядний, з кучмою злегка посрібленого сивиною волосся, і пильно дивився на нього. На жовтавих щоках пробивався легкий рум'янець. Король був явно чимось схвильований.

Арсен вклонився.

– Доброго здоров'я, ваша ясновельможність!

– А-а, пан Комарницький, чи то пак Кульчицький, чи як там тебе! Вітаю, вітаю героя Відня. Я ніколи не забуваю тих, хто хоробро бився під моїми знаменами… Сідай, будь ласкавий. Розповідай, з чим прибув!

Арсен зробив кілька кроків до столу, але не сів.

– Ваша ясновельможність, допущена велика несправедливість і я приїхав просити у вас допомоги й захисту…

– Несправедливість!.. О Єзус! І тут несправедливість! Здається вся сьогоднішня Польща зіткана з одних несправедливостей! – вигукнув король, видно, все ще перебуваючи в полоні своїх думок чи під впливом перерваної розмови з секретарем…

– Про які несправедливості говорить ясновельможний пан король? – здивувався Арсен. – Скажіть, хто образив королівську милість – і я…

– Ні, ні, не те, тут одна шабля не допоможе, – замахав руками Собеський. – Магнатські інтриги, магнатське своєволенство руйнують польську державу! Ось що ранить мені серце! Кожен тягне в свій бік. Ніхто не думає про ойчизну, а тільки про свої маєтки, про свій гонор. Поки була явна загроза з боку Порти, шляхетство ще сяк-так держалося купи, а тепер – мов сказилося. Кожен магнат хоче стати королем, кожен голопузий шляхтич – магнатом! Всюди – розбрат, підкупи, тяганина по судах, збройні наїзди, грабунки, розбій… Ніхто не боїться королівської влади, всяк покладається на шаблю. Анархія – та й годі!

Арсен мовчав, сторопівши від такого королівського одкровення.

Помітивши його розгубленість, Собеський схаменувся і вже спокійним тоном запитав:

– То що ж трапилося? Від кого я повинен тебе захистити?

– Не мене, ваша ясновельможність… Допущена несправедливість по відношенню до відомого вам полковника Семена Палія, який теж не менш хоробро бився під знаменами вашої ясновельможності з турками…

– Аз ним що скоїлось?

– Його підступно схоплено в Немирові людьми пана Станіслава Яблоновського і запроторено в кам'яницю в Підкамінному…

– За віщо?

– Без ніяких підстав… Тільки тому, що його оговорив один давній недруг, заявивши, нібито полковник прихильно ставиться до гетьмана Самойловича і до Москви…

Собеський відкинувся на спинку стільця.

– А якщо то правда?

– Нема жодного доказу, ваша ясновельможністьі Ви самі бачили, як Палій не шкодував життя і сил ні під Віднем, ні під Парканами… Козацьке військо, фастівський полк і всі полки на Правобережжі обурені свавіллям Яблоновського. Ми всі просимо вашу ясновельможність захистити полковника від несправедливого обвинувачення і наказати гетьману Яблоновському випустити його з ув'язнення!

– То пан Комарницький, чи то пак Кульчицький – козак? – здивувався Собеський.

– Так, ваша ясновельможність.

– О-о! Тоді мені зрозуміло, чому пан так одстоюе Палія… Ну, власне, я нічого не маю проти полковника. Він, безперечно, хоробра людина, і я ніколи не забуду його звитяг під Віднем. Скажи Яблоновському, що я просив розглянути це діло доброзичливо… Тим більше, що я не хочу мати ніяких ускладнень з Москвою бо ми трактуємо зараз про вічний мир і союз із нею, про спільну війну проти Османської імпері!…

Король затарабанив пальцями по столу, і Арсен зрозумів: це був знак, що аудієнція закінчилася.

Йому стало прикро на серці. Отже, його далека поїздка закінчилася нічим. Собеський не відмовив у допомозі, але й не допоміг. Замість листа гетьманові обмежився розпливчастими словами: «Скажи Яблоновському, що я просив розглянути це діло доброзичливої» Та гоноровитий магнат засміється йому в обличчя і вижене геть! Ніякої упевненості, що він виконав би письмове розпорядження короля, а словесне побажання – тим більше…

Арсен мовчки вклонився і вийшов.

Минаючи розкішні, цяцьковані золотою фарбою двері королівського кабінету, мимоволі пригадав, як він колись під Чигирином просив захисту для Романа Воїнова, коли того заарештував генерал Трауерніхт, і одержав таку ж відмову… Виходить, можновладці всюди однакові, хай їм грець! Простій людині за цими позолоченими дверима правди не знайти. Мабуть, сподівайся козаче, тільки на власні сили, на власну шаблю!

Валка в'їхала у Підкамінне і зупинилася на майдані перед замком. Сонце вже сіло за небосхил, і від похмурих фортечних стін та гостроверхих веж падали на землю чорні тіні.

– Гей, хлопи, тут ставати на нічліг заборонено! – гукнув од воріт вартовий гайдук. – Насмітите, а потім прибирай після вас!

– Не кричи, пане! Ми не глухі! – відповів Арсен, одягнутий у звичайний селянський одяг – білі полотняні штани й сорочку та солом'яний бриль. – Ходи лишень сюди! Адже ми не з порожніми руками приїхали на ярмарок. – І він поплескав долонею по крутобокому барилу.

Жест був такий промовистий, що спочатку гайдук, підстаркуватий гуцул з Прикарпаття, закліпав очима, а потім облизнув язиком сухі, спраглі губи.

– Невже пиво?

– Та ще й яке! А до пива знайдеться й тараня з самого Дніпра. – Арсен моргнув хлопцям – Яцькові й Семашку. – Ану націдіть панові пару кухлів! Та виберіть гарну рибину! Щоб пан зостався задоволений і дозволив нам тут переночувати…

Яцько підніс чималий кухоль.

Гайдук спочатку заперечливо покрутив головою – на варті ж, мовляв. Потім трохи подумав. Зважував, мабуть, пити чи не пити. Зрештою прицмокнув язиком, оглянувся – чи нікого не видно – і тільки тоді взяв кухля до рук. Нюхнув. На обличчі вималювався вираз подиву.

– Е-е, отаке у вас пиво, братця? Побий мене грім, якщо це не горілка! – Він приклав вінця до вусатого рота, зробив один ковток, розсмакував. Пустив задоволене очі під лоба, а потім видудлив кухоль до дна. – Х-ху! А тепер, хлопче, не завадить і пивця, якщо є!

Пиво він пив поволі, смакуючи і заїдаючи таранею.

– Ви гарні хлопці, як бачу… Просто чудовії Коб не служба, то і я з вами тут переночував би! їй-богу! Вже вечоріє, і було б зовсім непогано вкластися на возі, підмостивши сіна, та й задати хропака! Га? – пащекував він, хмеліючи.

Арсен знову підморгнув Яцькові. Той підніс ще один кухоль горілки. Гайдук з удаваною хитрістю помахав пальцем перед Яць-ковим носом, але випив.

– Може б, ти гукнув своїх товаришів? – спитав Арсен. – А то їм, бідолахам, нічого не перепаде, як ми тут почнемо кружляти!

– Е-е, не варт, їй-богу! – пробелькотів уже добре сп'янілий гайдук. – Нас тільки двоє… Я на воротях, а один, новенький, внизу, біля каземату. Якийсь миршавий, нікчемний… Він, мабуть, і горілки не п'є, ледащо! Бо такий набасурманений, що й на мову не здається. Сидить та все думає, думає. А що видумає, спитай його?..

– А кого ж ви стережете?

– Кажуть, якесь велике цабе… Бо добрячі на нього кайдани наділи!

– А коли ж тобі, друже, заміну пришлють? Чи отак сам всю ніч і стовбичитимеш?

– Яка там у бісова батька заміна! Набридне стояти – піду, стукну в двері, мовляв, виходь котрий! Хтось і вийде…

Він уже ледве тримався на ногах. Язик заплітався, мов перевесло, а голова все схилялася на груди. Горілка валила його з ніг. Щоб не впасти, він обіперся на полудрабок.

– Здається, готовий? – тихо промовив Роман, підходячи до переднього воза. – Можна й починати! Козаки вже розпрягли коней – сідлають…

– Гаразд, – погодився Арсен. – Кладіть його, хлопці! Він хотів поспати на сіні – хай спить! Та жупан зніміть – Спихальський одягне!

Яцько і Семашко зняли з гайдука жупан, а самого кинули на воза, прикрили попоною. Він щось замугикав – і відразу заснув.

Тим часом над містечком опустився синій весняний вечір. До замку долинули дівочі пісні, парубоцький сміх, а десь далеко може, на другому кінці містечка, не вгаваючи, бриніли невтомні цимбали.

Коли коні були осідлані, козаки повитягали заховану у возах зброю.

– Друзі, хто залишається тут – пильнуйте! – сказав Арсен. – Як тільки почуєте постріли, крики або свист – мчіть на допомогу! Зрозуміли?

– Зрозуміли, – відповів хтось. – Хай вам щастить!

Арсен і Спихальський з групою козаків рушили до замку. Хвіртка у воротях, як вони й сподівалися, була відчинена. На подвір'ї темно й тихо. Тільки в одному віконці світилося.

Арсен підкрався – заглянув крізь шибку. У великій, з низькою стелею кімнаті покотом спало кілька гайдуків. Ще двоє скидали одяг – ладналися спати. Тільки біля столу сидів один безвусий юнак і шматком грубого сукна до блиску начищав пістолі, ціла купа яких лежала перед ним.

«Не ждуть лиха, – подумав Арсен і, намацавши на дверях засув тихенько натиснув на нього рукою. – Хай посидять. Може, обійдеться без кровопролиття…»

Залишивши кількох козаків на чатах, він повернувся до входу в кам'яницю, де з товаришами ждав на нього Спихальський.

– Сюди, – шепнув пан Мартин. – Обережно! Сходи круті – можна й карк зламати…

Вийнявши з-за пояса пістоль, він перший почав спускатися вниз. За ним – Арсен, Роман, потім – Яцько, Семашко та Метелиця.

Десь у глибині блимало світло. Почулося протяжне позіхання вартового.

Спихальський скрадався тихо, мов кіт, тримаючись рукою за кам'яну стіну. З підземелля дихнуло могильним холодом і цвіллю.

На останній сходинці він зупинився, обережно виглянув з-за рогу. Довге підземелля тягнулося ліворуч і праворуч від нього. В мурованій стіні виднілися потемнілі від сирості й часу двері з загратованими віконцями.

Магнатська в'язниця! Видно, не один хлоп скуштував у ній жахливих тортур!

Біля дверей, на низькому ослінчику, сидів, закутавшись у кожушинку, вартовий. Невеликий олійний ліхтар, що висів під стелею освітлював його кудлату овечу шапку і сутулі плечі.

Почувши шарудіння, він стривожено запитав:

– Хто там? – І, підвівшись, наставив мушкета.

Спихальський вирячив очі: на варті в підземеллі стояв давній знайомий – Свирид Многогрішний.

– Холера ясна! – загримів його могутній голос під низьким склепінням. – Невже це ти, пане Свириде? А я й не знав, що ми обидва на службі у ясновельможного пана гетьмана!

– Перепрошую пана, з ким честь маю? – не впізнаючи, допитувався Многогрішний.

– Холера! Невже не впізнаєш Мартина Спихальського?

– О, пан Мартин! Ніяк не сподівався зустрітися з тобою в такому місці… То пан служить у ясновельможного гетьмана Ябло-новського?

– І не перший день! А пан, мабуть, недавно, бо я щось раніше не бачив тебе серед гайдуків гетьмана? – спитав Спихальський, виходячи на освітлене місце і наближаючись до Многогрішного.

– Всього кілька днів… Але ж служба собача – гибієш у цьому підземеллі! Може, пан Мартин допоможе мені знайти тепліше місце? Хе-хе! – І Многогріший навмисне здригнувся, щоб показати, як тут по-справжньому холодно.

– А чого ж – допоможу! Хе-хе! – передражнив його Спихальський і раптом, згрібши за груди, притиснув до стіни, вирвав мушкет. – Пся креві Нарешті я тебе злапав! Ниньки тобі стане не тільки холодно, а й жаркої Задушу, мов слимака!

– Пане Мартине, ти що – здурів? Пусти! – заборсався той. На крик прибіг Арсен з товаришами. Він одразу зрозумів, кого

впіймав Спихальський, і притримав його руку, що вже вп'ялася в горло на смерть переляканого Многогрішного.

– Так от де ми зустрілися, дядьку Свириде! – похитав головою. – Усім ти служив. А тепер ще й пану Яблоновському!

– Звенигора! – простогнав приголомшений несподіваною зустріччю Многогрішний.

– Хлопці, заткніть йому рота! – наказав Арсен, звертаючись до Яцька і Семашка. – Зв'яжіть руки, щоб не втік, собака! Посадіть на коня і стережіть, мов зіницю ока!

Яцько і Семашко підхопили Многогрішного, якому зі страху відібрало ноги, і поволокли нагору.

Арсен кинувся до дверей, крізь грати яких уже просовувалися чиїсь руки.

– Батько Семен?

– Так, голубе! Такі Випустіть мене, хлоп'ята, швидше звід си! – озвався з кам'яниці Палій. На дверях висів міцний замок. Арсен шарпнув – не піддався.

– А ну, синку, пусти мене! – відсторонив його Метелиця. – Колись, бувало, гнув у руках кінські підкови. Спробую зараз… Чи є ще сила?

Він ухопив замок обома ручищами і, натужуючись так, що аж лице побагровіло, поволі почав гнути заіржавіле залізо. Воно скрипнуло – дужка переломилася надвоє. Двері розчинилися – і полковник опинився в обіймах друзів. На ногах і на руках у нього гриміли кайдани.

– Швидше, батьку! – гукнув Арсен. – Тікаймо! Притримуючи ланцюги руками. Палій вийшов з підземелля Йому підвели коня, допомогли сісти.

– Ну, хлопці, орли мої, спасибі вам! – промовив розчулено. Арсен подав знак – і загін, кинувши вози, верхи помчав звивистими вулицями Підкамінного на схід…

На першому привалі, в лісі, відбувся запорозький суд. Свирид Многогрішний тремтів, як у лихоманці. Останнім часом, видно, жилося йому не з медом, бо споганів, схуд, змиршавів, і одяг на ньому теліпався, як на кілкові. Його маленькі хитрі очиці перебігали з одного обличчя на інше. Та найдовше затримувались на Арсенові.

– Братці, що ви хочете зі мною робити? – заскиглив.

– А що роблять зі зрадником? – спитав суворо Метелиця.

– Я не зрадник… Побий мене грім, якщо я кого-небудь зрадив! – белькотав Многогрішний. – Я ні в чому не винен!

– Ти зрадив вітчизну, недолюдку! Слугував, мов лакуза, спочатку туркам, а тепер перекинувся до магната Яблоновського і продав йому за тридцять срібляків полковника Палія! Хіба це не зрада? – грізно промовив Арсен. – І ти ще смієш заявляти, що ні в чому не винен?..

Козаки стояли щільним колом, насуплені, суворі. І Многогрішний, що знічено схилився перед ними, здався нікчемним плюгавим, огидним, як шолудивий пес.

Один Семен Палій не втручався в козацький суд. Сидячи на коні, уже розкутий, смоктав люльку і мовчки дивився на підсудного. «І звідки вони беруться, отакі слимаки, нікчеми? – думав при цьому. – Яка мати їх народжує? В яких сім'ях виростають? Чому один трудів і крові своєї не шкодує для вітчизни, а інший тільки й дивиться, щоб мати з неї якийсь зиск, і продає її тому, хто більше дасть?»

Тим часом Многогрішний почав плакати.

– Братці, помилуйте! Не беріть гріха на душу! За безневинну мою голову бог покарає вас, яко татів-розбійників!..

Арсен відчув, що в його серці піднімається гнів, і, щоб стриматись і не вдарити мерзотника шаблею, правою рукою міцно, аж до болю, стиснув пальці лівої руки. Промовив глухо:

– Не викручуйся. Многогрішний! Не пощастить! Ми тебе зараз судитимемо козацьким судом, судом честі, і ти повинен перед нами говорити правду. Сам знаєш, що за найменшу брехню перед судом честі підсудний без вироку карається на горло!

Многогрішний зблід ще дужче. Він раптом відчув, як язик у роті став шорсткий, мов повсть, а серце з грудей шугнуло вниз і, здавалося, затріпотіло десь аж у п'ятах. Він ледве тримався на ногах.

– Братчики, – звернувся Арсен до побратимів, – багато чого про цю людину, про Свирида Многогрішного, ми не знаємо, але чимало й знаємо. І те, що знаємо, незаперечне свідчить не на його користь. Та щоб він – і ніхто! – не сказав, що ми вчинили над ним самосуд, послухаємо його відповіді на наші запитання, а потім уже будемо міркувати, що з ним робити… Чи згодні з моєю думкою?

– Згодні! – дружно відповіли всі.

– Тоді оберемо суддю… Кого б ви хотіли?

– Тебе, Арсене! – прогув Метелиця. – Кого ж іще? Ти краще, ніж будь-хто з нас, знаєш цього пройдисвіта! Ти й запитуй його, а ми послухаємо й зважимо – правду він говорить чи ні і чого варта та правда!

– Згода, згода! – загукали козаки.

– Тоді й почнемо… – Арсен вийшов у коло, став супроти Многогрішного, промовив тихо, але суворо:- Скажи нам, Свириде Многогрішний, чи ти коли-небудь був запорожцем?

– Був, – кивнув той головою і поглянув на Метелицю.

– Так, був колись, – підтвердив старий, – але таким паскудним, що, пам'ятаю, ми за віщось одного разу присудили покарати його киями… Та він пронюхав про це і вчасно дав драла…

– Було таке?

– Було.

– Тоді перейдемо до пізніших часів… А запитав я тебе про те, чи був запорожцем, щоб знати, як тебе карати, бо, як сам відаєш, ніхто із запорожців не підніме на братчика руки, щоб скарати його на смерть… Такий наш давній звичай…

– Розумію, – прошепотів помертвілими вустами Многогрішний.

– Тепер скажи нам, чи був ти потурнаком? Чи міняв нашу християнську віру на бусурманську?

Многогрішний мовчав, опустивши голову.

– Ну, чого ж мовчиш! – гарикнув Метелиця. – Було таке?

– Було… Але ж я не насправді!

Козаки переглянулись. Вони не сподівалися, що підсудний так легко і швидко визнає себе винним у цьому найтяжчому гріху, що був рівнозначний зраді вітчизні.

– Не насправді! – передражнив Метелиця. – Ось як уперіщу шаблюкою по твоїй дурній макітрі, тоді ти зрозумієш – насправді чи ні!

Арсен поглядом застеріг старого – мовляв, мовчи, батьку!

– У турецького спагії лакузою був? – повернувся він до Многогрішного. – Повстанців Мустафи Чорнобородого видав йому на поталу в долині Трьох Баранів?

Многогрішний ковтнув слину, мовчав. Тільки кліпнув очима.

– У війську Юрася Хмельницького служив? Туркам допомагав плюндрувати Чигирин?

– Не я один служив…

– А тепер скажи – скільки тобі заплатив Кара-Мустафа за Златку?

– За яку Златку? – Жовті очиці вп'ялися в Арсена. – Я не знаю ніякої Златки!

– За ту, що викрав у Немирові й одвіз у Кам'янець… Пам'ятаєш, у той вечір, коли ти мене швиргонув у яму?

– Я нікого не викрадав!

– Брешеш! Сам Юрась мені казав про це, коли ми із Сафар-беєм – пам'ятаєш такого? – допитували його. Та й Златку я визволив, привіз у Фастів із самого Стамбула… Це моя дружина. Вона все розповіла…

Многогрішний раптом упав на коліна, простягнув руки, щоб обняти Арсенові ноги.

– Пробач… Я не знав… Тож проклятий Юрасько мені наказав… Хіба ж я сам? – Він таки схопив Арсенового запиленого чобота і притиснувся до нього мокрою від сліз щокою.

Арсен гидливо відштовхнув його і відступив назад.

– А тепер – останнє… Скільки тобі заплатив Яблоновський за те, що ти допоміг схопити нашого батька полковника Палія? Скільки він платить тобі за твою іудину службу?

Многогрішний стояв навколішках. Його попеляста, з пролисинами голова схилилася мало не до землі. Плечі здригалися від беззвучного ридання.

– Мовчиш? Отже, і це правда? – Арсен поглянув на козаків. – Який буде присуд, товариство?

На галявині запала тиша. Чулося тільки кінське іржання та в верховітті дерев тихо шелестів легенький вітерець.

– А що довго думати! – вигукнув Метелиця. – Цей пройдисвіт давно заслужив собі петлю на шию!

– Смерть! – коротко кинув Роман.

– На шибеницю його, харцизяку! – рубонув рукою повітря молодий Семашко.

– Скарати на горло, пся крев! – похмуро озвався Спихальський.

– А ви, батьку Семене? – Арсен повернувся до Палія. – Що скажете?

Палій зліз з коня, повагом наблизився до гурту. Многогрішний на якусь мить підвів голову, глянув на нього з надією, але відразу ж одвів погляд убік, бо вичитав у Палієвих очах зненависть і презирство.

– Що я скажу? – почав полковник. – Многогрішний сам уже виніс собі присуд своїми ганебними вчинками! У нього не знайшлося жодного розумного слова на своє виправдання… Тож хай одержує те, що заслужив!

– Хай буде так! – сказав Арсен. – Ця людина негідна ступати по нашій землі. Чуєш, Многогрішний? Вставай – і виконуй вирок козацького суду!

– Помилуйте! – пробелькотів Многогрішний. – Більше не буду!

– Пізно схаменувся, недолюдку! Справді, більше не будеш! Виконуй вирок! – Арсенів голос прозвучав жорстоко.

Многогрішний поволі підвівся. Рукавом витер мокре бліде обличчя.

– Дайте мені пістоль, – попрохав жалібно. – Як милостиню благаю!

– Ні, ти не заслужив такої честі! Від кулі вмирають воїни, а зрадники – від зашморгу… Іди і вибирай мотузку. Та міцнішу!

Обвівши затуманеним поглядом суворих, мовчазних козаків, що обступили його з усіх боків. Многогрішний поволі зробив кілька кроків до найближчого коня, довго порпався в саквах. Нарешті знайшов довгу вірьовку і почав тремтячими пальцями в'язати петлю.

Козаки стояли мовчки. Жоден – ані пари з уст.

Зробивши зашморги на обох кінцях вірьовки, так же поволі, статечно, як він робив усе до цього. Многогрішний сів на коня.

Козаки знову оточили його, щоб не втік.

Всі мовчали. Ніхто ні дією, ні словом не хотів втручатися в катівські приготування. За прадавнім запорозьким звичаєм жоден братчик не міг узяти на себе ганебного обов'язку ката. Засуджений до кари на горло запорожець сам мав приготувати петлю, сам вибрати гілляку, зав'язати на ній вірьовку, під'їхати верхи і, накинувши петлю на шию, вдарити коня ногами під боки…

Многогрішний довго приглядався до гілляки. Нарешті вибрав найміцнішу, перекинув через неї один кінець вірьовки, зашморгнув… Але тут сили зрадили йому. Він похилився на гриву коневі і зарюмсав, мов дитина.

– Братчики, милі, дорогі мої, простіть! Помилуйте!.. Або хоч застрельте!..

Вигляд у нього був жалюгідний. Здригаючись всім тілом розмазуючи брудні патьоки сліз по обличчю, скавулів, мов цуценя.

– Братчики-и-и!..

– Досить тобі скиглити, нікчемо! – гримнув Метелиця. – Сам знаєш, що ніхто не стане поганити рук об таку паскуду, як ти! Будь же хоч в останню хвилину людиною, умри як слід! А ні – влаштуємо тобі стовпову смерть! Заб'ємо киями, мов скажену собаку! Тож вибирай, що краще! Чи петля, чи ки!… Києм, як знаєш, кожен запорожець може луснути тільки один раз. Але не сподівайся на щасливий кінець. Я сам так уперіщу, що й богові душу віддаси! Ну, вибирай!

Многогрішний замовк, закляк непорушне, перелякано, зі злобою, мов загнаний звір, блимаючи з-під острішкуватих брів довкола. Потім хапливо заметушився, заспішив і почав тремтячими пальцями поправляти на собі одяг, ніби це мало зараз якесь значення. А тоді одним махом накинув на шию петлю і сильно вдарив коня ногами під боки…

У світлиці їх сиділо п'ятеро: Палій, Арсен Звенигора, Роман Воїнов, Яцько та Семашко. На столі перед полковником лежав туго згорнутий, перев'язаний синьою стьожкою сувій паперу.

Палій пригладив рукою густе волосся, обвів поглядом присутніх.

– Друзі мої, – сказав урочисто, – ви щойно почули те, ще я написав у Москву, до правительниці Софії, та в Батурин, до гетьмана Самойловича… Вважав і вважаю свої дії правильними, бо тільки звідти ми одержували й одержуємо допомогу під час лихоліття, яке впало на нашу землю. Ось і недавно, коли я сидів з милості Яблоновського в казематі, з Києва, від воєводи Шереметьева прибули у Фастів дві валки возів з харчами та зброєю… Без такої допомоги ні ми у Фастові, ні Самусь у Богуславі, ні Іскра в Корсуні та Абазин у Немирові не змогли б протриматися й року…

– Правильно, батьку, – сказав Арсен.

– Залишається допровадити ці листи за призначенням. Комусь треба їхати, сини мо!…

– Кому ж? Нам з Романом доведеться… Правда, Романе? – звернувся Арсен до свого побратима.

– Безперечно, – відповів той.

Але тут підвівся молодий Семашко. Був він, як мати, чорнявий, красивий, з бистрим поглядом темних очей.

– Ні, батьку, – запально заперечив він. – На Арсенову та Романову долю випало вже чимало важких доріг. Пора й міру знати! А ми з Яцьком тільки вступаємо на одну з них… Тож хай це буде для нас першим випробуванням. Пошли нас! Запевняю – не підведемо…

Палій любив пасинка, як рідного сина. І зараз милувався його красою і рішучістю, а також чоловічою мужністю, що вже яскраво пробивалася в усій його молодецькій зовнішності. Він не сумнівався в ньому.

Потім перевів погляд на Яцька. Цей був голубоокий, білявий, більш тендітний. Чи ж витримає?

– А ти, Яцьку? Яцько твердо відповів:

– Дозволь, батьку! Не підведемо… Колись і нам треба починати! Вони стояли обидва поряд, юні красені, сповнені життєвої снаги, і з надією дивилися на полковника.

– Гаразд, – погодився Палій. – Поїдете ви! Справді, треба ж колись і вам починати!