"Великий день інків" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрій Дмитрович)

На “Віргінії” пожежа

Мандрівники зібрались під тентом. Стояла нестерпна задуха. Двічі налітала коротка тропічна злива. Грозові, кольору синьки хмари повзли з-за лісу. Спалахували блискавиці.

Потім раптово, наче за вказівкою таємничого диригента, злива припинялась, і сонце заливало золотим промінням розморену, огорнуту туманом ріку.

Прийшов Сильвестр і приніс сніданок: засмажену рибу пїраруку та сухі коржі з маніокового борошна. Їсти не хотілось, але Крутояр перший, показуючи приклад, узяв невеличкий шматок риби і почав їсти. Заходилися біля їжі й інші. Треба було підкріпитись, попереду чекав важкий день.

“Віргінія” сумно тулилась до лівого борту “Голіафа”. Зрідка, підхоплена хвилею, вона терлася об дерев’яну обшивку корабля, немов нагадувала про себе.

На її палубі все ще лежало тїло забитого матроса. Мушва кружляла над ним.

— Сеньйоре Крутояр! — почувся раптом голос Пабло, і сухорлява постать капітана з’явилась під тентом. Крислатий бриль зсунувся йому геть на потилицю.

— Знову новина? — Крутояр неквапом підвівся з гамака.

— Так, сеньйоре, — швидко заговорив Пабло. — Якщо ми не відчепимось від цієї клятої посудини, нам не минути лиха. Ви подивіться, що мої хлопці надибали в її відсіках.

Тієї ж миті матрос-мулат увів під намет стрункого індіянина років вісімнадцяти із зв’язаними руками. Він був голий і мав на собі лише вузенький поясок на стегнах. Його глибокі темні очі з ненавистю дивилися на Крутояра. Чорне волосся, гладеньке, немов змащене жиром, спадало юнакові на плечі.

— Я йому розв’язав ноги, а то він не міг іти, — сказав Пабло.

— Розв’яжіть йому руки. Де ви його знайшли?

Пабло розповів, що індіянин лежав у одному з темних закутків трюму і він випадково зачепився за нього ногою.

— Як ви гадаєте, хто він? — запитав професор.

Пабло здвигнув плечима. Звідки йому знати, що це за нехрист? Погане індіянське кошеня!

Та індіянин раптом, підкинувши голову, вигукнув гарною іспанською мовою:

— Я не робив вам нічого поганого. Я добрий індіянин племені арекуна. — І на його обличчі промайнула тінь зневаги до присутніх.

— Як тебе звати, хлопче? — спитав його доброзичливим тоном Крутояр.

— Я не можу сказати вам імені, сеньйоре, — відповів індіянин, не змінюючи пози.

Юнак, очевидно, збагнув, що потрапив до людей, які не бажають йому зла, і трохи заспокоївся. Крутояр говорив із ним по-батьківському спокійно, розважливо, привітно посміхаючись у свої пишні вуса.

Індіянин, певно, не позбавлений тонкого природного розуму, зрештою не втерпів і скупо посміхнувся. Його насторожене лице проясніло, темно-брунатна шкіра ніби посвітлішала.

— Ви не вб’єте мене? — перепитав він і, помітивши на обличчі Крутояра підбадьорливу посмішку, показав рукою на “Віргінію”. — Там сеньйора. Убита сеньйора…

— Сеньйора жива, — заспокоїв його Крутояр.

— Де сеньйора?

— Вона лежить у каюті. Її поранили, вона спить.

— А сеньйор Джіордані? Я чув, як вони стріляли…

Індіянин потягся рукою до професора. Він хотів знати всю правду. Що сталося з сеньйором?

— Його вбили.

Юнак недовірливо глянув на професора. І раптом замкнувся в собі. Більше не питав ні про що, став байдужий і чужий.

Тоді Олесь узяв індіянина з дитячою простодушністю за руку і сказав:

— Ходім, арекуна, я дам тобі їсти.

Олесева сердечність, мабуть, зачепила в серці юнака якусь живу струнку. Між молодим індіянином і радянським хлопчиком одразу ж проліг невидимий місток довіри.

— Я не арекуна. Мої люди арекуна, — сказав він, простуючи за Олесем.

Той підвів його до свого гамака і дістав з-під подушки надкушений шматок коржа. Індіянин, мов голодне вовченя, уп’явся зубами в маніоковий хлібець.

— Я не скажу свого імені, ти не питай, — бурмотів він.

І знову з-за лісу виповзла грозова хмара. Блискавиці кресали небо, і на вилицювате обличчя індіянина падали сині відблиски.

Крутояр схилився над Бунчем, який сидів у глибокому плетеному кріслі.

- Індіянин ніколи не скаже свого імені незнайомому, — пояснив він, витираючи хустиною шию. — Індіяни вважають, що, назвавши своє ім’я, вони віддають іншій людині часточку своєї душі. — Професор уважно подивився на хлопця. — Але мене хвилює інше. Він мусить щось знати. Треба тільки заспокоїти його, збудити в ньому почуття довіри.

Сонце знову вибилося з-за хмар, і в ту ж мить, ніби пробуджена його прямовисним промінням, над рікою знялася зграя пташок. Лелеки, ібіси, чайки.

Дивної краси видовисько заполонило мандрівників… Скрізь були птахи. Тисячі птахів. Птахи черкали крильми по воді, птахи закривали сонце, голубінь неба, увесь світ.

І Олесь, не втримавшись, закричав на повний голос:

— Як чудово!

Індіянин теж посміхнувся і, ніби підлещений захопленням свого нового друга, мовив протяжно:

— Чу-до-во!

Олесь глянув на червоношкірого. Той уже доїв коржа і з пожадливістю голодної людини висипав з долоні в рот останні крихти.

Олесь поліз під подушку і витяг звідти невеличкий шматок риби.

— Бери, — простягнув він юнакові.

Тубілець ковтнув слину, озирнувся на всі боки, ніби хотів пересвідчитись, чи ніхто не стежить за ним, й обережно взяв рибу.

Але природна сором’язливість змусила його опустити шматок донизу.

— Тумаяуа не хоче їсти, — ніяково промовив він. — Тумаяуа віддасть рибу білолицьому братові.

Олесь із захопленням винахідника, який домігся нарешті бажаного ефекту в своєму механізмі, закричав:

— Тумаяуа! Ха-ха-ха! Тебе звати Тумаяуа! А мене — Олесь! — Він схопив розгубленого туземця за плечі й радісно підскочив. — Ти — Тумаяуа, а я — Олесь. Тумаяуа! Тумаяуа!

Індіянин посміхнувся. Те, що він виказав своє ім’я і цим порушив священну заповідь свого племені, мабуть, вже не турбувало його.

До індіянина підійшов Крутояр.

— Послухай, Тумаяуа, — промовив він обережно. — Ти будеш нашим другом, ми будемо твоїми друзями. Хочеш?

Тубілець випростався і підняв гордовито голову. Чорне волосся рівними пасмами спадало йому на плечі. Очі його світилися привітністю й добротою. Але свою дружбу він оддавав білим естрангейро як великий дар. І їхню дружбу приймав як рівний. У виструнченій позі його, в соколиному погляді темних очей світилось неприховане почуття самоповаги.

— Я буду вашим другом! — промовив він твердо, ніби виносив комусь суворий вирок.

Приклав до грудей обидві руки і швидко опустив їх донизу.

Знову пішов дощ. Від грімниці стогнало небо. Висока пальма на березі гнулась до води, наче оплакувала свою самотність.

І тоді серед монотонного шемрання крапель мандрівники почули голос капітана Пабло. Він ніби линув з густих джунглів.

— Пожежа! На “Віргінії” пожежа!

Всі збіглися до капітана. Він стояв украй розгублений. З його капелюха стікали дощові патьоки. Пабло безперестанку хрестився.

— Гляньте, сеньйори. Хай захистить мене свята діва Аточська — вийшов я на ніс, коли це щось як бабахне на тій клятій “Віргінії”- і дим з трюму. Гей, Сильвестре! Швидше відчалюй!

З “Віргінії” й справді валив дим. Очевидно, всередині суденця шаленіла пожежа.

Страх наддав Пабло рішучості. Він прожогом кинувся в рубку й наліг на стерно.

Дощ розсікав дим, шматував його, притискав до води. Зрідка руді пасма напливали на “Голіаф”, і тоді здавалося, що пожежа вже перекинулася на його палубу.

Сильвестр стояв біля правого борту й підбирав линву.

“Голіаф” почав обережно, заднім ходом відпливати на середину ріки, лишаючи біля берега палаюче судно. Зустрівшись на одну нїч, кораблі розлучалися навіки. Поволі даленіла, зменшувалась “Віргінія”. Димові стяги над кею танули за густим серпанком дощу.

Зненацька пролунав крик Василя Івановича:

— Олесь!.. Де подівся Олесь?.. Його немає! Його немає!..

Його й справді не було на борту “Голіафа”. А де він був у цю моторошно страшну ніч, коли палахкотіла пожежа, коли охоплений вогнем остов “Віргінії” поступово віддалявся і віддалявся, він, Олесь Крутояр, не міг би сказати й сам. У нього перед очима стояв морок, у роті був кляп, руки й ноги зв’язані линвою, і він, власне, був уже й не він, бо не міг ні стояти, ні йти, ні рятуватись.

Усе скоїлося на чорній палубі “Віргінії” в ту мить, коли спалахнула пожежа. Олесь був там. З дурної примхи. Скажіть, нащо людина іноді чинить дивні речі, за які потім доводиться гірко розплачуватися? Навіщо Олесь у таку неймовірну ніч вирішив перебратися знову на “Віргінію” (це ще до пожежі) і нишпорив там по всіх закутках? Якби ж про це знав його батько! Він не сказав нікому ні словечка, він не відкрився навіть своєму вірному другові Іллі Самсонову, а ось просто так узяв і поліз на “Віргінію”.

Бо там він загубив свій прекрасний електричний ліхтарик, свою гордість і славу, ліхтарик, яким пишався перед усім класом. Такого не було навіть у Вовки Стрижака, батьки якого нещодавно повернулися зі Сполучених Штатів і навезли йому всіляких дивовижних речей. А тут раптом зникає ліхтарик. Точно ж був у руках, коли всі гуртом рушили туди, на ту руїну. Капітан Пабло світив великим корабельним ліхтарем, ніс його, як сонце, над головою, всім вказував дорогу до каюти, де вони надибали нещасну жінку з простреленими грудьми. Олесь же підсвічував своїм маленьким кишеньковим, бив світловим променем, як шпагою, пронизував темряву до найтемніших закамарків. Потім знайшли нещасну сеньйору, потім було багато галасу, біганини, усіляких наказів, хтось плакав, хтось лаявся, і тут ліхтарик зник!

То як же він мав повестися? Ні, Олесь був не з лякливих і тривожити батька не збирався. Пішов туди сам, обережно перебрався через одні поручні, далі через другі, відтак шмигнув у коридор, спустився в трюмне приміщення. Весь час присвічував собі сірником, черкав і черкав об коробок, проклинав усе на світі. Шукав, шукав, здається, вже побачив його в кутку… Ось тільки нагнутися і взяти.

Але раптом чиясь дужа рука схопила його ззаду,! спітніла долоня затулила йому рота. Він ледь не задихнувся. Кричати? Дихати було нічим, він навіть не злякався спершу, подумав, що це, мабуть, Самсонов, милий Ілько, жартує з ним. Хотів хвицнути його ногою, щоб покинув такі жарти. Та яке ж хвицання? Він збагнув, що це не жарт, що сталося щось страшне.

Міцний чолов’яга згріб його своїми ручищами і поніс у темряві кудись на берег. Там повалив на землю, всунур йому в рота ганчірку, натягнув на голову мішок і звалив його собі на плечі. Ніс довго, сопучи, задихаючись, крекчучи, іноді спинявся, щоб перевести подих.

Невдовзі поставив Олеся на землю і зняв з голови мішок. Витягнув з рота ганчірку. Обережно і ніби навіть лагідно поплескав долонею по щоці.

— Живий, сеньйоре?

Це був Фернандо! Ось він стоїть біля багаття, серед якихось людей і весело балакає. В нього прекрасний настрій, він виконав те, що йому було наказано.

Олеся пройняв жах, він увесь затерп і онімів. Губи пошерхли, в грудях стало порожньо. Бачив, що стоїть серед індіян, великоруких, оголених, з довгим чорним волоссям, з амулетами на грудях, розмальованих, пістрявих, з дикими вишкїрами ротів.

Не міг ні рухатися, ні говорити, ні думати. Жах переріс у холодну пустку. Був живим і неживим, дивився і нічого не бачив, не тямив, навіть уже не боявся.

Фернандо посадив його біля вогню, посміхнувся хитрувато і сказав:

— Я дуже тішуся з того, що мій син вивчає російську мову. Але, мабуть, він ще не скоро поїде до вас. — І, глянувши на закам’яніле Олесеве обличчя, вирішив трішки його заспокоїти: — Ти не бійся, сеньйоре. Тобі не зроблять нічого поганого. Побудеш якийсь час тут, серед дикунів, і згодом повернешся до батька.

— А нащо я… тут? — видавив нарешті хлопець.

— Так треба, сеньйоре, — з награним смутком у голосі мовив Фернандо. — Твій батько вчинив велику дурницю. Він устряв у наші справи, в нашу політику.

— Я хочу до нього… Я боюсь…

— Це від мене не залежить. Твоє життя і твоя безпека в руках твого батька.

— Як це?

— Дуже просто, — сказав спокійно Фернандо, і в його голосі прозвучала переконаність, яку не може зрушити ніщо.

Було парко, десь розпанахували небо блискавки, навколо стояв ліс, сельва з усіма її таємницями, суворими законами, із своєю довірливістю і гнівом, радощами і смертями. Сюди легко потрапити, але вибратися звідси… ой, як же непростої Хлопець сидів біля вогню, і в голову йому лізли химерні думки. Досі він жив просто, спокійно, мав від батьків усе, що хотів, у школі теж було неважко, хіба що складати задачі з фізики. Хімічні він розв’язував, мов горіхи лузав, а от з фізики чомусь не виходило, доводилося навіть списувати у товаришів, у отої ж пащекуватої Тонконіжки. Де вона зараз? Мабуть, уже спить, ніч же надворі, пізня година. Хоча, якщо подумати… тут західна півкуля, там — східна і, певно, все навпаки…

Його почало хилити на сон. Фернандо вже спав, розтягнувшись на якійсь солом’яній підстилці, індіяни сиділи, мов божки, виструнчені, закляклі, з ледь приплющеними очима. Сплять, не сплять? І що вони думають у ці хвилини? Олесь роздивлявся їхні плескаті обличчя, і від тої їхньої непорушності йому ставало лячно. Дикунське плем’я, тубільці, здатні на найжорстокіші вчинки. Так сказав йому Ілько Самсонов. А може, й не дуже жорстокі? Отой хлопчак дав йому свого амулета, гарну прикрасу з ікол ягуара. Олесь ще тоді вирішив одягнути талісман. Повісив собі на шию і хизувався перед старшими: ось мій перший трофей! А що у вас, Ілля Григоровичу?

Десь у нетрях сельви озвалася мавпа-місяць, закричала диким, розпачливим голосом, мовби скаржилася на своє горе. Олесь здригнувся. Якби ця мавпа могла передати звістку про нього на “Голіаф”, щоб батько знав, де він, що з ним. Йому зробилося сумно і смішно, і невимовна туга враз охопила хлопця, до горла підкотив тугий клубок. Хотілося плакати, тихо, ковтаючи сльози, скаржачись не знати на кого. На кого ж він мав скаржитися? На себе? На дурість свою? Поліз туди, в пащу ночі, забув про суворий батьків наказ: не відлучатися ні на крок! Єдність їхнього загону — їхня сила. Він порушив батькову пересторогу, і ось за це тепер покараний.

Втім, що таке його покарання? Як страждає зараз і страждатиме ще більше його батької Олесь розумів, яке тяжке випробування випало батькові, відомому радянському професорові, чесній, мужній і достойній людині, котрій довірено таку відповідальну міжнародну місію. Комусь ця його місія не до вподоби. Генерал Батіс — так, здається, називали президента цієї країни, — дуже не любить сторонніх контролерів, ненавидить батька, посилає вслід за ними човни, піроги, поліцейські кордони, хоче повернути їх назад і не дати їм розшукати загиблого голландського вченого доктора Ван-Саунгейнелера, розкрити його таємницю, і жорстоку правду про уряд, генерала Батіса. І, щоб змусити тата замовкнути чи відступити, генерал зробить усе. Олесь не міг точно сказати, що саме зробить генерал, але був певен: його схопили для того, щоб батькові було погано, щоб він злякався… Що я наробив? Що буде з нами всіма?…

Поволі сон придавив змучене тіло хлопця, і був той сон гнітючий, гарячий, мов велетенська глибінь моря, куди він поринав дедалі швидше, занурювався всім тілом, всім серцем, зникав, і розвіювався, і ставав нічим…

Несподівано в лице йому вдарило світло електричного ліхтарика. Він розплющив очі і побачив Фернандо. Біля нього стояв індіянин і дивився на Олеся. Чомусь надто пильно, мовби радісно дивився. Той погляд зрештою штовхнув Олеся в груди, він поволі підвівся і тут упізнав індіянина. Це був той самий дикун, якого хотів задушити в моторному відсіку матрос Сильвестр.

Олесева рука мимоволі потяглася до грудей. Амулет! Його амулет був у нього на тілі!

— Білолиций сеньйоре, чому ти опинився в нашому таборі? — запитав здивовано юний індіянин.

— Мене привели сюди, — сказав Олесь, намагаючись вимовляти іспанські слова чітко й виразно.

— Хто смів його привести сюди? — очі юного індіянина зробилися жорстокими.

— Це я забрав його з ланчії “Віргінія”, - сказав впевненим, навіть дещо зверхнім тоном Фернандо. — А ти забирайся звідси геть. Інакше будеш повішений, як пес.

Обличчя індіянина потемніло від гніву. Обернувшись до інших вояків, що стояли в поштивій, якійсь аж наче настрашеній позі, юнак мовив до них щось коротко і владно. Був тут для них наче верховний жрець, наче володар. І вмить всі присутні індіяни впали перед прибулим, торкнулися лобами землі, пробелькотіли щось хапливо, з екстазом відданих рабів, потім посхоплювалися на пружні, м’язисті ноги і раптом, мов дикі кішки, накинулися на Фернандо. Він був зв’язаний, обплутаний товстими ліановими путами і кинутий до ніг юнака.

— Як ти смієш мене чіпати? — застогнав у відчаї і гніві Фернандо. — Я виконав наказ вашого вождя великого Ганкаура. Ганкаур знищить тебе. Розв’яжи мене, розв’яжи!..

У юнака сіпнулися насмішкувато губи, він ступив уперед до Фернандо і промовив дуже гарною іспанською мовою:

— Блідолиций! Зараз ти вмреш. Ти не можеш більше жити на цій землі…

— Чому?.. — Фернандо відчув страх, слова юнака прозвучали, як остаточний присуд.

— Бо ти образив мене, сина Ганкаура. І ще ти образив мого друга, оцього блідолицього сеньйора. У нього на грудях амулет святого духа Кахуньї, який подарував йому я. Ти осквернив амулет священного духа і цим заслуговуєш на смерть.

Смерть була поряд. Ніщо вже не могло перешкодити їй, жодні благання Фернандо, його скигління і повзання перед розгніваним сином великого вождя племені апіака. За знаком його руки, блідолицього матроса було схоплено, зв’язано і потягнуто в темінь сельви, де кричали пуми І ягуари, де він не встиг навіть зойкнути, — зник і годі. ІЦо було з ним вдіяно — задушено, чи втоплено, чи кинуто на розтерзання крокодилів — про це знатиме лише глуха, одвічно ворожа й нікому не підвладна сельва.

— А тепер, мій блідолиций друже, вважай себе вільним, — промовив урочисто-добрим голосом молодий індіянин. — Мої люди доправлять тебе до ріки і на пірогах відвезуть на ваш корабель. Ау тен! — сказав він уже тихіше, певне, то було прощання, поклав Олесеві на шию смагляву, жилаву руку, погладив його по голові і зненацька тихо, зовсім по-хлоп’ячому мовив: — Я завжди пам’ятатиму свого блідолицього друга.

Перед світанком маленька індіянська пірога скрадливо підпливла до борту “Голіафа”, дві пари дужих рук підхопили Олеся і поставили на палубу корабля. Так закінчилася його незвичайна пригода, що мала б стати смертельною, але завдяки магічній дії священного амулета знайшла свій цілком щасливий кінець.